Міжнародні відносини і глобальний розвиток.

Динаміка та масштаб сучасних трансформаційних процесів формують нові завдання для дослідників. Одне з них – осмислення та теоретичне відтворення головних тенденцій глобального розвитку, створення для цього відповідної методологічної бази. Істотна обмеженість можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно відобразити важливі зміни в суспільстві і загальні закономірності глобального розвитку, розвитку сучасних міжнародних відносин, потребують розробки нових наукових концепцій. Становлення єдиного взаємозалежного світу посилює значення цієї проблематики. Проблеми глобального розвитку будуть значною мірою визначати зміст світової політики та міжнародних відносин в ХХІ столітті.

Найактуальнішим питанням, зокрема для України, є теоретична розробка й реалізація національних глобально-орієнтованих стратегій розвитку. Його успішне вирішення безпосередньо залежить від розв’язання проблем методології та формування сучасних парадигм розвитку. В сучасній українській міжнародно-політичній науці з’явилося чимало досліджень, в яких аналізуються проблеми глобального розвитку. Цими проблемами плідно займаються українські вчені В.Бебик, Ю.Павленко, Ю.Пахомов, С.Шергін та інші. Значна кількість досліджень як в зарубіжній, так і в українській науці дає підстави стверджувати про поступове формування базових принципів глобальних політичних досліджень. В той же час глобальним політичним дослідженням притаманні боротьба парадигм, шкіл та наукових напрямів, певна категоріальна невизначеність. Майже поза увагою дослідників залишаються питання взаємозв’язку глобального розвитку з станом та розвитком міжнародних відносин, еволюцією міжнародних систем. Виходячи з того, вважаємо за необхідне зосередити увагу на концептуально-теоретичних засадах дослідження проблем глобального розвитку, на розкритті змісту специфічних понять та підходів, які використовуються світовою наукою у їх дослідженні.

Міждисциплінарний характер глобальних досліджень пояснює недостатню визначеність її концептуальних засад та категоріального апарату. Зазначена нами проблема передбачає необхідність надання наукового визначення поняттю „глобальний розвиток” і з’ясування взаємозв’язку відповідного явища з станом і розвитком сучасної міжнародної системи та їх взаємовпливу.

Кожна наука має власний понятійний апарат, але найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності, знаходять своє відображення в категоріях діалектики. Діалектика як загальна теорія розвитку спирається на такі поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах, тому вони мають бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах діяльності, зокрема дослідженні проблем глобального розвитку, оскільки фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах.

В зв’язку з цим в контексті дослідження політичних проблем глобального розвитку, світових політичних процесів виникає необхідність визначення змісту самого поняття „розвиток” і з’ясування відмінностей розвитку як явища від інших видів змін; визначення критеріїв їх позитивного чи негативного характеру. Постають питання, чи слід розуміти під «глобальним розвитком» лише сукупність розвитку окремих країн, держав і цивілізацій (в такому випадку як співвідноситься розвиток країни, народу і цивілізації, політичний, соціально-економічний та інші види, сфери, напрями розвитку); або тільки розвиток світу в цілому (в такому випадку що слід розуміти під світом в цілому, враховуючи нерівномірність розвитку окремих країн та регіонів світу, локальних цивілізацій); або світовий розвиток утворюють певні складні процеси взаємосполучення, взаємодоповнення та взаємоузгодження внутрішнього розвитку країн та народів і еволюції, розвитку систем зв’язків та відносин між ними.

В понятійному апараті глобалістики немає універсального визначення поняття «глобальний розвиток», яке найчастіше використовується для визначення максимально можливої сукупності змін у просторі та часі, які охоплюють людство в цілому, що в методологічному плані дає змогу виявити головні тенденції його розвитку .

Поняття „глобального розвитку” використовується нами для визначення головних закономірностей, тенденцій та напрямів коеволюції внутрішнього розвитку окремих країн та народів і світового співтовариства в цілому як системи взаємодій у просторі та часі, у їх взаємозв’язку, взаємодії і взаємосполученні. Поняття взаємозв’язку відбиває їх взаємообумовленість, поняття взаємодії відображає процеси їх взаємовпливу та взаємопричинності. Категорія відношення характеризує взаємозалежність елементів системи взаємодій. Категорія коеволюція характеризує спільний розвиток взаємодіючих елементів системи, в якій елементи, що коеволюціонують, теж являють собою системи і саме в такій якості розглядаються в дослідженні їх спільного розвитку.

Розвиток за своєю природою та засобом реалізації є процесом, а процес являє собою сукупність змін у просторі та часі, отже він є неможливим поза часом. Під процесом ( від латинського “processus” – рух вперед) розуміємо як послідовні, закономірні зміни будь-чого, наприклад, процес розвитку, послідовну зміну явищ, так і сукупність дій, спрямованих на досягнення певного результату. Якщо кількісна сторона змін пов’язана перш за все з категорією простору, то якісна - з категорією часу. Ідея часу та його спрямованості передбачає і певну послідовність стадій.

Сучасне розуміння розвитку дозволяє побудувати єдиний понятійний ряд – „переміни-зміни-трансформація-еволюція-розвиток”. Головні критерії їх розрізнення – це протяжність відповідного явища у часі (коротко, середньо, довгострокові) ; їх походження та характер (випадкові або закономірні), тип спрямованості (зворотні або незворотні, зворотність як можливість змінювати напрям в фізичному, соціальному, когнітивному просторі).

В такому випадку головним критерієм перемін є їх зворотність, зміни є більш довготривалими за строками їх підготовки, мають, як правило, закономірний характер і більш стійкі до зворотності, хоча не є категорично незворотними.

Трансформація (від латинського transformatio) – це перетворення, зміна виду, форми, істотних рис об’єкту трансформації. Ця категорія набуває нового додаткового критерію - якісного характеру змін, але при збереженні спадковості, що хоча не виключає можливості зворотності цих змін, але дуже ускладнює цей процес.

Еволюція ( від латинського evolutio – розгортання) в широкому розумінні – це поступовий розвиток загалом. В більш вузькому філософському розумінні – одна з форм руху матерії, послідовні і безперервні кількісні зміни в межах даної якості на відміну від революції. Еволюція являє собою послідовність множинності трансформацій, кожна з який закономірно витікає з попередньої, що призводить до набуття об’єктом еволюції змін незворотного характеру. Так, з точки зору формаційної теорії, перехід від однієї формації до іншої відбувається внаслідок революції, тобто стрибкоподібного переходу до нової якості, а цьому передують еволюційні зміни в межах старої формації. Революція, в свою чергу, створює умови для еволюційних змін в межах нової формації.

Розвиток - це насамперед зміна, рух. Його можна вважати вищою формою руху. Це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотний і спрямований характер. В процесі розвитку створюється нова якість.

Розвиток являє собою складний і суперечливий процес як по висхідній, ті по низхідній лінії, оскільки регрес теж є формою розвитку.

Виникає питання, наскільки таке розуміння розвитку є прийнятним в дослідженні глобального розвитку у його взаємозв’язку із сферою міжнародних відносин. Дослідження глобального розвитку та розвитку взаємовідносин між його складовими являє собою спроби побудови людською свідомістю абстрагованих моделей розвитку людства у просторі та часі.

Сучасне розуміння глобального розвитку та розвитку міжнародних відносин передбачає поєднання декількох метафізичних просторових моделей часу, які доповнюють одна одну.

Основними метафізичними просторовими моделями часу є циклічна та лінійна. Циклічність (від гр. "коло" – сукупність взаємопов'язаних процесів, явищ, які утворюють завершене коло розвитку, струнку систему) – це парадигма сприйняття часу. Увага зосереджується не стільки на історичному розвитку людства в цілому(моноциклічність), скільки на циклах розвитку окремих суспільств(поліциклічність).

Лінійність – це парадигма сприйняття часу, що передбачає визнання як полілінійністі (багатоваріантності шляхів розвитку) так і монолінійності (визнання наявності єдиного шляху розвитку людства). Корені сучасних теоретичних побудов необхідно розглядати в переплетінні з релігією, а в європейській політичній традиції вони найчастіше пов’язані з ідеями і практикою християнства як ідеології і політичної доктрини. Лінійна парадигма стала провідною в релігіях, що прийшли до уявлення про свідому дію божої волі, яка спрямовує рух людства до певної мети, дістала подальший розвиток в античні части. Філософська компонента християнської концепції закладає психологічні підвалини ідеї розвитку. Історична думка Середньовіччя поєднує циклічність та лінійність, висуває концепцію провиденціоналізму, тобто розвитку історичного процесу за волею Провидіння. Історичний процес розглядався як циклічний (цикли утворення, кульмінації могутності й падіння Великих царств) та лінійний (від створення світу до Страшного Суду). Це являло собою синтез циклічної та лінійної моделі. За своєю суттю історія лінійна (виокремлюється початок, кульмінація, кінець), за формою може бути циклічною.

Ідея стадійності ( від гр. одиниця виміру відстані в стародавніх системах мірил багатьох народів) стає традиційною для європейської філософії історії із середини ХVII ст.. Теорія стадійного розвитку як вчення про закономірності індивідуального розвитку людських спільнот, виходила з того, що процеси розвитку проходять послідовними, якісно відмінними етапами – стадіями. . Вона передбачала наявність певних визначених стадій історичного розвитку людства. У той же час ідея стадійності розвитку людства мала бути доповнена баченням його полілінійності та полі циклічності, унікальності окремих цивілізаційних систем.

Серед сучасних концепцій глобального розвитку найчастіше виокремлюються циклічні, лінеарні, коваріантні та постмодерністські.

У межах циклічних концепцій розповсюджуються ідеї щодо культурно-історичних типів локальних цивілізацій, які переживають подібні етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліциклічності історичного процесу.

Лінеарні концепції розвитку засновані на уяві, що людство розвивається від старого до нового, від нижчого до вищого з послідовним збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу. Її підвалини були закладені ще в ХVI-ХVIII ст. Американський дослідник Ф.Фукуяма поділяє історію людства на два періоди – історія і постісторія, коли знайдено оптимальні шляхи розвитку людства – ліберальна демократія та ринок.

Стадіальні теорії досліджують глобальний розвиток як єдиний процес прогресивного розвитку людства, в якому на підставі визначених критеріїв виокремлюють певні стадії, зокрема групи синхронних цивілізації. Ритми розвитку локальних цивілізацій синхронізуються с ритмами розвитку єдиної світової цивілізації як етапами в розвитку історії людства .

Згідно з коваріантною теорією, історичний час обмежений початком і кінцем і поділяється на періоди.

Лінійний тип (лінійна часова ритміка) є розвитком шляхом прогресу. Західна цивілізація першою засвоїла цей шлях розвитку. Лінійність політичного часу надала можливості Заходу швидко розвивати свій потенціал. Лінійність стає можливою завдяки інструментальному ставленню до світу.

Циклічний тип (циклічна часова ритміка) є характерним для цивілізацій східного типу розвитку. Час обертається за колом, хоча насичений певними подіями. Циклічність являє собою найбільш природний часовий ритм. Циклічний характер спостерігається в багатьох процесах історичного розвитку соціальних систем. Циклічність властива будь якій просторовій динаміці. Як правило, вона містить в собі еволюційну складову (розвиток за спіраллю).

Концепції циклічного розвитку в процесі коеволюції природи і суспільства продовжує розроблятись на протязі ХХ – поч. ХХІ ст.

Глобальний розвиток має хвилеподібний, спіралеподібний характер. В історії кожного народу інерційні, передбачувані процеси розвитку змінюються періодами криз та революцій. Історичні цикли характеризує повторюваність, ритмічність історичного процесу розвитку людства, локальних цивілізацій, окремих країн та регіонів.

Отже, історичні цикли можна класифікувати в просторовому та в часовому аспектах.

У часовому аспекті відрізняють:

· короткострокові цикли;

· середньострокові цикли (пов'язані із зміною поколінь, приблизно 10-30 років);

· довгострокові цикли (кондрат'євські хвилі);

· історичний суперцикл.

Розвиток є поліциклічним, тобто на кожну фазу більш тривалого циклу накладається кілька коротких . Між двома суміжними історичними циклами лежить перехідний період, який характеризується кризою системи, що відмирає; невпорядкованістю історичного процесу. У розвитку різних країн та народів існують подібні етапи – загальноісторичні закономірності циклічної динаміки та генетики, які регулюють процеси спадкоємності, змін та відбору в глобальному розвитку людства, окремих цивілізацій, країн та народів.

Дослідження проблем глобального розвитку привело нас до базового висновку про те, що динаміка глобальних політичних процесів залежить від певних циклів у світовій політиці та передбачає використання циклічно-хвильової парадигми.

Оскільки нами використовуються поняття „цикл” та „хвиля”, вважаємо за необхідне хоча б в загальному вигляді визначити ці поняття. Під „циклом” розуміється сукупність явищ та процесів, які складають коловорот на протязі визначеного відрізку часу. Це поняття стосовно дослідження глобальних політичних процесів набуває додатковий зміст, розуміється не як простий коловорот, внаслідок якого соціальна система повертається до попереднього стану, а як коловорот з деякими змінами у стані системи, тобто розвиток по спіралі. Під „хвилею” традиційно розуміються коливальні рухи в фізичному або соціальному середовищі, а також процес розповсюдження цих рухів в просторі. Таким чином, поняття „циклу” відображає перш за все часовий аспект соціальної динаміки, тобто представляє послідовність змін, тоді як поняття „хвилі” пов’язується перш за все із змінами у просторі. В поняття „хвилі” ж вкладається еволюційна складова.

В межах синергетичної парадигми, фундаментальні принципи якої були викладені в працях І.Пригожина, І.Стенгерс, Г.Хакена, С.П.Курдюмова, М.М.Моісєєва поняття „циклу” концептуалізує розбудову порядку з хаосу та нового краху цього порядку .

Значний розкид думок характерний для трактування таких важливих для дослідження глобальних політичних процесів понять, як циклічність і періодичність. У вузькому розумінні періодичними або циклічними процесами вважаються такі, період і амплітуда коливань яких постійні або варіюються в незначних межах. Багато авторів розуміють під соціокультурною циклічністю просте чергування етапів злету і падінь, розквіту і зів'янення, прискорення і гальмування, при цьому процес розглядається як двофазний. Однак нерідко зустрічається і розбивка циклу на більше число фаз - від трьох до шести. Тривалість досліджуваних циклів варіюється в межах від декількох років до декількох сторіч, однак найбільш широкий інтерес в останні роки викликають суперечки навколо концепцій довгих хвиль.

Її формування у практичному вимірі починається ще в стародавні часи. Та й циклічні теорії розроблялися багатьма філософами й істориками , що прагнули винайти визначений порядок, ритм, виявити зміст у хаосі подій .

Формування циклічно-хвильової парадигми в Росії пов’язане з працями М.Н.Данілевського, В.І.Вернадського, А.Л.Чижевського, М.І.Туган-Барановського, М.Д.Кондратьєва, П.А.Сорокіна, М.М.Моісєєва, Л.М.Гумільова . Вони сформулювали ідеї циклічно-хвильової динаміки різних процесів, які відбувались в природі і суспільстві, зокрема, виявлення взаємозалежності сонячної активності і соціальних процесів, цикли розвитку наукової думки, цикли економічної кон’єктури .

Видатний російський вчений М.Кондратьєв закладає основи створенню теорії соціально-економічного генезису суспільства, відомі в науці під назвою „довгих хвиль Кондратьєва”, або „К-хвиль” . Вони були розроблені на підставі математичного моделювання з використанням економічних показників розвитку господарств Англії, Франції, Німеччини, США на протязі приблизно 140 років (з 80-х років ХУІІІ ст. до 20-х рр. ХХ ст.). М.Кондратьєв доходить висновку про існування великих циклів кон’єктури та середньо - й короткострокових циклів. Кожен з великих циклів кон’єктури (в середньому 54-55 років) складається з підвищувальної та понижувальної хвилі.

У своїй статті „Великі цикли кон’єктури” він окреслює наступні межі великих циклів:

1. Підвищувальна хвиля першого циклу з кінця 80-х — початку 90-х років XVIII ст. до періоду 1810 - 1817 рр. (майже повністю збігається з періодом наполеонівських війн).

2. Понижувальна хвиля першого циклу – з періоду 1810-1817 рр. до 1844-1851 рр.

3. Підвищувальна хвиля другого циклу з 1844 – 1851 рр. до 1870 - 1875 рр. (період загострення протиріч Віденської системи, Кримської війни 1853-1856 рр. та франко-прусської війни).

4. Понижувальна хвиля другого циклу - з 1870 – 1875 рр. до 1890 - 1896 рр.

5. Підвищувальна хвиля третього циклу – з періоду 1890 – 1896 рр. до 1914— 1920 рр. (тобто, Перша світова війна).

6. Імовірна понижувальна хвиля третього циклу з періоду 1914— 1920 рр. до середини 1940-х рр. (тобто, Друга світова війна).

7. Імовірна підвищувальна хвиля четвертого циклу з середини 1940-х рр. до кінця 1960-х рр. – початку 1970-х рр. .

8. Імовірна понижувальна хвиля четвертого циклу з початку 1970-х рр. до початку 1990-х рр.

9. Імовірна підвищувальна хвиля п’ятого циклу з початку 1990-х рр.

Таким чином, продовжуючи послідовність хвиль М.Кондратьєва, приходимо до наступних висновків.

Понижувальна хвиля четвертого циклу припадала на період Другої світової війни .

Нестабільність сучасного світу на межі тисячоліть співпадає з межею імовірної підвищувальної хвилі п’ятого циклу, яка мала розпочатись з початку 1990-х рр.

Велику увагу проблемі циклічності в контексті міжнародно-політичних досліджень приділяють західні політологи.

Ф.Бродель розглядав історичний процес, що циклічно розвивається у просторі та часі. Він давав опис економічних, політичних, демографічних циклів, короткострокові цикли (від 3-4 до 10-12 років) накладались на середньострокові та великі суперцикли .

Виокремлюються економічні цикли М.Д.Кондратьєва, геополітичні цикли Р.Коллінза, довгі цикли світової політики Дж.Модельскі, К.Раслер і В.Томпсона . Таким чином, і війни, і соціальні потрясіння включаються в ритмічний процес розвитку великих циклів і виявляються не вихідними силами цього розвитку, а формою його прояву. Але раз виникнувши, вони, звичайно, у свою чергу здійснюють значний вплив на темп і напрямок глобальної політичної динаміки .

Була запропонована чимала кількість теорій, що пояснюють їхнє існування різними причинами, зокрема марксизм; інноваційні теорії (Й.Шумпетер, С.Коваль, Г.Менш); теорія перенагромадження в капітальному секторі; теорії, пов'язані з робочою силою; цінові теорії; інтеграційний підхід і монетарні концепції; соціологічні пояснення і цикли класової боротьби; теорія військових циклів .

Були створені й комплексні теорії, базовані на групах тих чи інших факторів.

На думку А.Тойнбі, історія людства поділяється на цикли, зв’язані з періодами тривалих війн .

Заслуговує на спеціальну увагу теорія довгих хвиль Дж.Голдстейна. На підставі аналізу військових циклів, цін, капіталовкладень, прибутків, „циклів гегемонії” цей американський політолог в 1987 р. опублікував дослідження, у якому розробив концепцію довгих хвиль, породжуваних війнами, їхніми наслідками і підготовкою до них. Проаналізувавши дані про війни приблизно за 500 років, Дж.Голдстейн знайшов періодичність, що пояснюється ним тим, що війни руйнують виробництво і продуктивні сили. Це змушує держави зосереджуватися на внутрішніх проблемах. Коли з пам'яті поколінь стирається психологічний ефект попередньої війни, а виробничий потенціал збільшується, створюються передумови для нової боротьби за гегемонію. Дж.Голдстейн розглянув, у першу чергу, війни і їхні наслідки як основний фактор існування “довгих хвиль” в економіці. Інтенсивність воєн він оцінював не за їхньою кількістю, а за спричиненими ними жертвами і руйнуваннями. Ще М.Д.Кондратьєв відзначав чітко виражену повторюваність широкомасштабних воєн у підвищених фазах “довгих хвиль”. Чітку повторюваність воєн Дж.Голдстейн відстежив аж за 500 років. З його спостережень можна зробити важливі висновки, відповідно до яких “довгі хвилі” мають, можливо, взагалі позаекономічну природу, а “довгохвильові” цикли в економіці є наслідками деяких інших процесів.

Представники світ-системної теорії пов’язують цикли гегемонії з довгими економічними хвилями та конфліктом великих держав .

Наслідком визнання циклічності як засобу функціонування глобальної політичної системи є її аналіз як нормального руху структурних змін цієї системи. Цикл глобальної політичної системи включає до себе як негативні, так і позитивні зворотні зв’язки. Розподіл часової структури дії системи може поділятись на фази, першою з яких традиційно була фаза інтенсивного політичного конфлікту, такого, як війна.

Циклічно-хвильова динаміка не являє собою фатально детермінований фактор, залишає варіанти руху в контексті фаз, припускаючи різні альтернативи розвитку з врахуванням свідомої творчої людської діяльності, хоча ступінь цієї свободи не є однаковою на різних фазах.

Парадигма поліциклічністі в дослідженні глобальних політичних процесів знаходить відображення і в тому, що на кожну фазу більш тривалого циклу накладається декілька коротких.

В просторовому аспекті можна виокремити цикл регіону; цикл групи взаємопов’язаних країн; цикл континенту; глобальний цикл, або глобальний цикл розвитку людства.

Це дає підстави для синхронізації ( від грец. разом та час), тобто суміщення за часом змін періодичних процесів глобального розвитку, часовій впорядкованості, узгодженості процесів і подій, локалізованих в різних місцях. Це має принципове значення, оскільки в синхронізації відображається єдність, притаманна розвитку в умовах посилення процесів глобалізації, взаємозалежності сучасного світу.

Нагадаємо, що на політичному просторі розвиваються, накладаються і взаємовпливають процеси декількох типів:

- лінійні, рівномірно-поступальні процеси, коли на протязі певного часу процес стабільно проходить в бік збільшення, збереження або знищення певних його параметрів;

- процеси хвильового або циклічного характеру;

- процеси стадійної природи ;

- вибухові процеси, які знаходять відображення в значному прискоренні тривання процесу (системні війни ,соціальні революції).

Як свідчить історичний досвід, міжнародні відносини можуть як прискорювати, так і гальмувати світовий, або глобальний розвиток. В контексті дослідження глобального розвитку необхідно розрізняти розвиток суб’єктів міжнародних відносин, системи міжнародних відносин і суспільства як соціально-історичного феномену в єдності його внутрішніх якостей і всієї сукупності відносин і зв’язків в міжнародному житті, тобто так званий соціально-історичний розвиток.

Розвиток суб’єктів міжнародних відносин може розглядатись в трьох головних якостях:

· як соціально-історичний розвиток конкретного суб’єкта(країни, локальної цивілізації);

· як розвиток даного типу суб’єкта (демократичних або тоталітарних держав, цивілізацій певного типу розвитку);

· як розвиток певного типу суб’єктності.

Розвиток системи міжнародних відносин передбачає зміну характеру та природи суб’єктності її учасників; послідовну зміну історичних типів міжнародних систем; зміни в структурі міжнародних систем; еволюцію міжнародних порядків .

Процес розвитку комплексних стосунків, взаємодій між певною сукупністю суб’єктів - народів, держав, цивілізацій призвів до формування підсистем та системи міжнародних відносин , яка поступово набула глобального характеру (див. розділ 2).

Дослідження політичних проблем глобального розвитку як базового предмета аналізу передбачає поєднання певних парадигм - тобто прийнятих науковим співтовариством моделей постановки та розв'язання проблем, які забезпечують існування наукової традиції. Поняття парадигми як базового елемента структури науки, яке розкриває революційний характер структури її розвитку, увів у 1962 р. Т.Кун. Він визначав парадигму як "міждисциплінарну матрицю" різного роду впорядкованих компонентів, які утворюють єдине ціле і функціонують як єдине ціле, забезпечуючи відносну повноту професійної комунікації та відносну одностайність наукових суджень. Поняття „парадигма” фіксує існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Це означає, що парадигма містить сукупність загальновизнаних уявлень, чи модель, яка зайняла в науці провідне положення, сукупність фундаментальних елементів, які утворюють єдине правило, яке визнається в науці чи в суспільстві впродовж певного часу.

Залежно від наукової сфери, у рамках якої застосовується це поняття, його визначення відрізняються сукупністю компонентів, але загальний зміст залишається. Парадигма є еталонним розв'язанням дослідницької проблеми.

В міжнародно-політичній науці парадигму трактують як узагальнювальну теорію, що випливає з низки близьких за принципом розуміння об’єкта дослідження концепцій, логічне пояснення міжнародних відносин, що може бути використане операційно.

В глобальних політичних дослідженнях парадигма відіграє роль формули, її можна визначити як визнану науковим товариством сукупність правил, на основі яких створюються теорії, основоположні в даний проміжок часу. Як влучно зазначає Джеймс Н. Розенау, парадигми відрізняються тим, на якому рівні аналізу вони роблять акцент. Сучасне розуміння глобального розвитку передбачає поєднання кількох парадигм, які доповнюють одна одну, зокрема державоцентриської, формаційної, світ-системної, цивілізаційної .

Формаційні теорії - це теорії, в якій світова історична соціальна динаміка представлена у вигляді послідовної зміни стадій - суспільно-економічних формацій. Основою формаційних теорій є модель соціальної динаміки, яка являє собою синтез лінійно-стадіального прогресу і циклічного коловороту суспільних систем, в якому кожна формація проходить етапи виникнення, зрілості та загибелі. Метод стадіального поділу ще раніше використовувався у працях багатьох вчених, зокрема в системах Гегеля та Фур’є. У найбільш загальному вигляді він був оформлений К.Марксом(1818 - 1883 ) і Ф.Енгельсом (1820-1895) як узагальнення історичного досвіду країн Європи.

Характерною рисою марксизму є матеріалістичне розуміння історії. В формаційній теорії К.Маркса та Ф.Енгельса історичний процес уявлявся як процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій, відмінних одна від одної перш за все за засобами виробництва і відповідних ним соціально-класових структурах. У світовій історії виокремлювались п'ять суспільно-економічних формацій - первіснообщинний лад, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична формації. Розвиток світової історії аналізувався як рух від першого безкласового суспільства (первісний лад) через суспільства класові (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне) до нового безкласового суспільства. Цей шлях мали пройти всі народи і суспільства.

Вже в своїх ранніх працях К. Маркс та Ф.Енгельс вживали такі визначення, як "форма суспільства", "стан суспільства", "організація суспільства", пізніше - "економічна форма суспільства", "економічна структура суспільства", і нарешті в передмові до праці "До критики політичної економії” К.Маркс вводить в науковий обіг визначення "економічна формація суспільства", а у грудні 1851 року у своїй праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта" вперше запроваджує термін "суспільна формація". Поняття «суспільно-економічної формації», що стало одним з наріжних каменів марксистської теорії, було пізніше розвинуто в таких працях як «Економічні рукописи», «Наймана праця і капітал», «До критики політичної економії», в фундаментальній монографії «Капітал» та інших.

Вважається, що сам термін "формація" К.Маркс запозичив із геології, паралель між геологічними та суспільними формаціями він проводить в багатьох своїх працях. В листі до Віри Засулич він зазначає, що, подібно до геологічних утворень, в історичних пластах є ряд первинних, вторинних та третинних утворень. Спочатку К. Маркс поділяє суспільний розвиток людства лише на три великі формації - первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство), а в «Капіталі» вже чітко виділяє п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну .

К.Маркс та Ф.Енгельс шукали наукову відповідь на питання, чи є історія розвитком, рухом вперед, чи це просто історія локальних, замкнених суспільств, не пов'язаних в єдиний історичний процес. Формаційна парадигма дає однозначну відповідь: історія є прогресивним розвитком, процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої, на відміну від цивілізаційної парадигми, яка ставиться до історії набагато обережніше і не передбачає наперед заданого сценарію майбутнього розвитку, загальних закономірностей історії .

Світовий історичний процес розуміється як сходження від однієї формації до іншої, більш прогресивної. Так, феодальний спосіб виробництва характеризувався вищим рівнем продуктивності праці, ніж рабовласницький, оскільки раби не були зацікавлені в результатах своєї праці. В свою чергу, капіталістичний спосіб виробництва характеризується появою мануфактур, а потім фабрик та заводів і є більш високопродуктивним, ніж феодальний.

Формаційна парадигма ґрунтується на марксистському розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, в якій вирішальна роль відводиться економічному фактору. Її основою є матеріалістичне розуміння історії, в якому спосіб виробництва є первинним, детермінуючим фактором, а суспільна свідомість - вторинною. Згідно марксистського вчення, суспільно-економічні формації - це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні "сходинки" історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед - формою відносин власності.

Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Структурне ядро формації - діалектична взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які зумовлюють відповідні політичну надбудову та форми суспільної свідомості. Формаційна теорія виходила з того, що у процесі суспільного життя вирішальну роль відіграють виробничі відносини, характер яких визначається формами власності на засоби виробництва. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, базис, на якому підноситься юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості.

Отже, під базисом розумівся засіб виробництва. Надбудова - це політика, релігія, мистецтво, мораль. Вони розглядались як вторинні щодо надбудови. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови - ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються .

В цілому, формаційна парадигма мала солідне наукове обґрунтування, яке дано в працях класиків марксизму, особливо для того періоду розвитку капіталізму, в який жили К.Маркс та Ф.Енгельс, коли технологічні і техніко-економічні процеси дійсно в значній мірі визначали функціонування і розвиток суспільства.

В.І. Ленін продовжував розвивати марксистську філософію. Він вказував, що система виробничих відносин є тільки "скелетом" суспільно-економічної формації, який завжди обгорнутий плоттю та кров'ю інших суспільних відносин. Але в цьому "скелеті" полягає сутність тої чи іншої суспільно-економічної формації . Він розвинув вчення про імперіалізм як вищу стадію капіталізму, вдосконалив теорію пролетарської революції, розробляє теорію соціальної революції, з допомогою якої має відбутися перехід від капіталістичного ладу до комуністичного, першою стадією якого є соціалізм, формує закон нерівномірності розвитку країн в епоху імперіалізму. К.Маркс та Ф.Енгельс вважали неможливою перемогу пролетарської революції в одній країні, вона мала перемогти одночасно в усіх високорозвинутих країнах. В.І.Ленін зробив висновок про можливість перемоги соціалістичної революції в окремо взятій країні . К.Маркс та Ф.Енгельс вважали, що перш ніж відбудеться перехід до наступної суспільно-економічної формації, попередня формація має повністю себе вичерпати, тобто пройти через стадії зародження, динамічного розвитку, максимального розквіту, після чого починається її занепад і розвиток внутрішніх протиріч, які роздирають її і створюють передумови для появи нової формації, жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розів'ються всі продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові, вищі виробничі відносини ніколи не з'являться раніше, ніж визріють матеріальні умови для їх існування в лоні самого старого суспільства. В.І.Ленін робить висновок про те, що до соціалізму різні країни прийдуть неодночасно і першою з них може бути не обов’язково найбільш високорозвинута країна, тобто передбачав можливість перемоги соціалізму спочатку в одній або декількох країнах, неминучість співіснування двох систем на світовій арені.

Класиками марксизму розроблялась ідея полілінійності, наявності різних шляхів розвитку людства. Аналізуючи форми, які передували капіталістичному виробництву, К.Маркс розглядав як паралельні азійський, античний та германський способи виробництва, виокремлюючи суспільства східного та західного типів. Кожна з трьох форм - азійська, антична, германська являють собою самостійні форми переходу до державності.

В той же час у радянській історіографії домінувала вульгаризована офіційна інтерпретація марксизму. Усі сторони розвитку людського суспільства розглядались у формаційних характеристиках, тобто аналізі засобу виробництва, співвідношення базису та надбудови. Ці категорії відображали взаємовідношення між економічним ладом суспільства й властивими даному суспільству формами ідеологічного й політичного життя, його державним устроєм, поширеними в ньому правовими, моральними, філософськими та релігійними поняттями й поглядами, а також організаціями та установами, в яких реалізується політична і громадська діяльність людей.

Міжнародні відносини та зовнішня політика визначались як жорстко детерміновані функції суспільних економічних стосунків. Вони мають вторинний характер, оскільки повністю визначаються внутрішніми суспільними відносинами. Головними діючими особами в марксистській парадигмі міжнародних відносин є соціальні класи. Основні міжнародні процеси репрезентуються соціальними конфліктами, кризами, війнами та соціальними революціями.

Формаційний підхід у міжнародних відносинах стає підґрунтям для багатьох теорій - від "перманентної революції" до мирного співіснування як принципу зовнішньої політики соціалістичної держави. Адже досвід історії, зокрема ХХ століття, свідчить, що немає такої держави, керівники якої не прагнули б до формування та реалізації її зовнішньої політики, спираючись перш за все на визначену систему теоретико-політичних принципів або нормативних положень (тобто на те, що й полягає в основі поняття "доктрина").

До формаційного вчення вносились корективи, які були в деякій мірі вимушеними. Так, зокрема, до марксистського вчення про суспільно економічні формації були внесені корективи, які передбачали, що деякі суспільно-економічні формації можна минати. Таким чином був теоретично обґрунтований, наприклад, перехід Монголії від феодалізму відразу до соціалізму, перескочивши через капіталістичну стадію розвитку, так званий «некапіталістичний шлях розвитку» країн «третього світу». Ще однтм вимушеним корективом була поява стадії так званого «розвинутого соціалізму», оскільки комунізм в СРСР збудувати не вдавалося.

Після початку «перебудови» в СРСР з'явився ряд публікацій з критикою формаційної парадигми, в яких автори вказували, що формаційна теорія, розроблена на матеріалі історії Західної Європи, без достатніх підстав була перенесена на всесвітню історію, в той час як реальні тенденції та форми розвитку суспільних організмів в багатьох регіонах світу, особливо на Сході, не вкладаються в схему п'яти формацій. Вони також відмічали, що не вдається переконливо продемонструвати універсальну залежність духовного життя та культури суспільства від типу виробничих відносин. Крах багатьох марксистських режимів в кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття посилив сумнів у життєздатності марксистських ідей, поставив питання відносно майбутнього марксизму. Але незважаючи на критику марксизму, невірним є повне заперечення його позитивних сторін, неможливо ставити під сумнів його величезний вплив на світову політичну думку.

В середині ХХ століття починає зароджуватись неомарксизм. Цей префіксований варіант терміна „марксизм” вживається для характеристики не єдиного наукового напряму, а цілої низки концепцій, які об’єднує визнання економічної нерівності в сучасному світі та стратифікації світу за економічними параметрами як за лініями кордонів національних держав, так головним чином по вісі „Північ-Південь”, але які різняться в трактуванні суб’єктності та джерел економічного домінування. В рамках неомарксизму в науковий обіг були введені поняття „країни третього світу”(ті, що розвиваються), „країни другого світу” (соціалістичні країни) Базовими поняттями неомарксизму є „світ-система” та „світ-економіка”. До неомарксизму традиційно відносять світ-системну теорію, теорію залежності. Нове покоління теоретиків марксизму репрезентовано такими авторами, як С.Амін, І.Валлерстайн, Й.Галтунг, Р.Кокс та ін.

В ХХ1 столітті продовжує існувати значний політичний простір для вислову, обговорення і еволюції марксистських ідей, існує значне розмаїття течій марксистського мислення. Навряд чи є така сфера політичних, соціально-економічних чи культурних досліджень, які б не застосовували методи марксистського аналізу, адаптуючи марксизм до нових умов глобального суспільства.

Отже, хоча формаційний підхід на протязі довгого періоду часу був, і залишається, одним з методів дослідження глобального розвитку та розвитку міжнародних відносин, багато які сторони реальної історії народів, суспільств, держав не вкладаються в рамки формаційної парадигми. При такій дещо спрощеній схемі втрачалася своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства. Притаманна формаційному підходу монолінійність, універсальна модель історії людства, що, зокрема, знайшло відображення в схемі п'яти суспільно-економічних формацій, незважаючи на його позитивні сторони, робить його неприйнятним в якості універсального методу аналізу глобальних політичних процесів Але хибною є не сама по собі теорія формаційного розвитку суспільства, а її абсолютизація, догматичне ставлення до неї.

Світ-системна теорія виникає на стику неомарксизму та французької школи Анналів, яка сформувалась навколо журналу "Аннали економічної та соціальної історії", заснованого в 1929 р. М.Блоком та Л.Февром. Вона була започаткована працями Ф.Броделя, зокрема "Середземномор'я та сучасний світ в епоху ФіліпаП, "Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм, XV-XVIII ст.", де дано опис регіональної економіки як мережі відносин, висловлений погляд про те, що матеріальна основа, економічна історія визначає розвиток суспільств. Ф.Бродель вважав, що відносини людей у процесі виробництва визначаються її економічною та соціальною історією.

Цілісна історична система утворюється із сукупності взаємодії соціальної, економічної, політичної та культyрно-психологічної підсистем. Вона є взаємозв’язком низки факторів, які створюють великомасштабну взаємодію різних елементів. Соціальна (біосоціальна) підсистема об’єднує все, що має відношення до існування людей, засобу життя, відтворенню населення. Економічна підсистема включає виробництво, обмін, регулювання економіки, техніку, систему комунікацій. Культурно-психологічна підсистема включає всі вияви духовного життя - цінності, норми, знаково-комунікаційні системи, які забезпечують взаємодії людей.

Головну увагу Ф.Бродель приділяє матеріальній діяльності людей, аналізує її через технологічну сторону. Він не бачив циклічності в динаміці цивілізацій, запроваджував категорію "велика тривалість" - тривалий історичний час, протягом якого існує цивілізація і зберігається накопичений досвід.

Одним з представників цієї теорії є американський вчений І.Уоллерстайн, автор праці "Сучасна світова система"(1980), який після смерті Ф.Броделя очолив в американському університеті штату Нью-Йорк спеціальний Центр дослідження економічних та історичних систем та цивілізацій ім. Ф.Броделя. Активний розвиток цього напряму відбувається в 60-х рр. ХХ ст., паралельно з виникненням глобалістики та усвідомленням глобальних проблем і процесів взаємозалежності різних країн та народів.

Під світовою системою розуміється соціальна система глобальних масштабів, яка об’єднує всі суспільства в єдиний світовий соціальний порядок. Основа світ-системного підходу -розгляд регіонів світу або світу в цілому як системи взаємодій, які складаються історично, де окремі держави, спільноти або цивілізації розглядаються тільки як тимчасовий результат з’єднання тих чи інших системних факторів. Світ є історичною системою, світ-економікою, заснованою на розподілі праці. Її центр - капіталістичний Захід. Ця світ-система виникає в Європі й поширюється всім світом. Рушійна сила світ-економіки - накопичення капіталу. Світ-системному підходу притаманний розгляд та розуміння сучасного людства як взаємопов’язаної спільноти, яка формується через взаємодію різних господарських і політичних структур. Це відрізняє світ-системний підхід від цивілізаційного.

Світова система визначається як утворення з єдиним поділом праці та великою кількістю культур. У межах категорії "цивілізація" виокремлюється два підтипи: світові імперії; в яких поділ праці між суспільствами здійснюється в межах єдиної імперської спільноти; світ-економіки, в яких політична система складається з багатьох держав, конкуруючих одна з одною в межах міждержавної системи.

Західна, "центральна" світ-система складається з ядра, пёриферії і проміжної зони - напівпериферії, які динамічно пов'язані відносинами домінування та залежності.

Країни ядра домінують у світовій економіці завдяки структурній позиції в системі та національним характеристикам, які пов'язані з цією позицією. Ядро - це зона, що набуває прибуток. Домінування ядра в глобальному масштабі є наслідком широких політичних і військових зв'язків. Структурне положення периферійних країн ставить їх в залежність від країн ядра. Периферія - зона, що втрачає прибуток. Напівпериферійні країни займають проміжне становище в світовій системі.

Формування центрально-периферійних відносин, осьовий поділ праці між ядром та периферією створює напругу, яка стимулює розвиток системи в цілому. Критеріями світ-системи є засіб виробництва, торгівля, безперервне накопичення капіталу.

Інший представник світ-системної теорії А.Франк, вважав, що накопичення капіталу було рушійною силою історії завжди, не тільки на сучасному етапі. Воно існує понад 1500 років. У світовій історії існувало багато світ-систем, сучасна світ-система розвивається протягом 5000 років.

Наявність значної кількості світ-системних концепцій свідчить, що ці дослідження перебувають на початковій фазі, на етапі формулювання та обґрунтування базових принципів і положень і стверджувати про нову парадигму історичного процесу можна поки що гіпотетично. Але цей напрям є перспективним та адекватним у дослідженні та осмисленні глобальних політичних процесів.

Геоекономічні основи світ-системної теорії активно взаємодіють з геокультурними підходами цивілізаційних теорій. На відміну від формаційного, у цивілізаційному підході знайшло відображення прагнення до синтезованого, узагальнюючого підходу до дослідження світової історичної соціальної динаміки. Предмет його уваги не одна, будь-яка сторона людського буття, а сукупність усіх форм життєдіяльності того чи іншого суспільства - матеріальних, моральних, ідейних, культурних, релігійних в їх єдності та неподільності, розвитку та спадкоємності. Така сукупність може розглядатись як цивілізація в глобальному чи локальному розумінні.

Звернення в світовій науці та суспільній думці до цивілізаційної проблематики є свідченням зростання уваги до макровимірів історії та базисних принципів соціального устрою. У той же час воно відбувається на фоні невизначеності категоріально-понятійного апарату та концепцій, з якими пов’язується цей термін.

Дослідження будь-якого явища, яке є об’єктивною реальністю, передбачає виділення структурних елементів цієї реальності. Дослідження історії людства та історії міжнародних відносин вимагає з'ясування, що є первинним елементом світобудови в соціальному плані. Очевидно, що таким елементом є певні історичні спільноти людей.

Традиційно як такі спільноти розглядались держави. На сучасному етапі все більшого поширення набуває підхід, коли у вигляді таких спільнот виступають цивілізації. Серед соціокультурних феноменів сучасного світу, виокремлюються стійкі системи. Вони перетинають кордони соціальних утворень, не збігаються з національними або державними ареалами. Цивілізація як регіональна, визначена у просторі та часі самодостатня та автономна система виступає одиницею осмислення глобальних політичних процесів. Історія розглядається як зміна циклів історичного розвитку. Провідну роль в історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі, науці.

У контексті проблеми суб’єктності міжнародних відносин концепція цивілізації стає домінуючою. У науці основна увага зміщується від народів та держав на більш великі структури та процеси в масштабах цивілізацій. Міжцивілізаційні відносини досліджуються як ареал постійної і сталої взаємодії цивілізацій у визначених просторових межах у певні періоди часу. Їх дослідження дає змогу аналізу динаміки цивілізаційного розвитку всього людства в глобальному масштабі. Розуміння глобальних політичних процесів стає більш чітким, якщо єдине поле проблем буде орієнтоване двома осями - горизонтальною та вертикальною. У змістовному аспекті горизонтальна ось - це проблеми геополітики, військових конфліктів, війн, вертикальна - це культурні та духовні аспекти, проблеми антропополітики, тобто проблеми особистості, прав людини, протистоянні та взаємодій культур і конфесій.

Відносна обмеженість існуючих макросоціологічних концепцій у спромогах пояснити глобальні політичні процеси ставлять на порядок денний необхідність їх подальшої розробки на основі досягнень сучасної науки та існуючих політичних реалій. З точки зору українського дослідника В. Павленка, потрібно поєднувати та використовувати два підходи: глобально-інтегрований цивілізаційний та системно-формаційний. На теоретичній дискусії, що відбулася, на засіданні Президії НАН України в червні 2002 року, ним обстоювався динамічно-о6'емний, вертикально-зростаючий підхід до розуміння цивілізацій (антична, сільськогосподарська, індустріальна, постіндустріальна, глобально-ноосферна) на противагу площинно-статичному підходу, за яким вони розглядаються як територіальний набір. 3 огляду на те, що в реальній світовій практиці триває трансформація та еволюція формаційних систем , а також зростає значення інтегрованого цивілізаційного підходу в умовах глобалізації, необхідним є формування й застосування нової методології соціально-економічного розвитку, методології глобально-цивілізаційного або загально-цивілізаційного підходу.

Пошук адекватної стратегії подальшого поступу, що кореспондує з міжнародним досвідом та успішною практикою лідерів світової економіки й містить сучасний категоріально-інструментальний апарат для розуміння політичних процесів глобального розвитку, є імперативним і пріоритетним. Адже глобалізація призводить до зламу класичних парадигм та формування нового наукового світогляду .

Постіндустріальна революція на Заході, яка почалася в останню чверть ХХ століття, фактично ознаменувала перехід до вищого щабля цивілізаційного прогресу - стадії інформаційно-інтелектуального розвитку, яка за своїми можливостями й наслідками не має собі рівних в історії людства. Глобалізація, й особливо породжувана нею нова світова система глобалізму, є серцевиною, суттю і рушійним чинником революції постіндустріалізму. У цій новій цивілізації постіндустріалізм визначає напрям, тип природу й характер революційного розвитку, а глобалізація - його масштаби, механізми, наслідки і перспективи. Вона відкриває шлях до ноосферної стадії розвитку (спочатку сегментарного, а потім і глобального) на основі нової якості людського поступу, а не матеріальних (фінансових) інтересів.

Але в сучасному глобалізованому світі, крім країн-лідерів постіндустріального глобально-цивілізаційного розвитку, є багато держав, які перебувають лише в індустріальній (Росія, Україна, Китай, Індія, Бразилія) і навіть доіндустріальній стадії розвитку (наприклад країни Африки). Майже 35% населення світу живе в країнах, технологічно відірваних від країн-лідерів "золотого мільярда". Нерівномірний, несинхронний розвиток у сучасних умовах є його закономірністю.

Нова глобальна технологічна цивілізація спричинила наприкінці ХХ століття глобальну революцію, у чому, очевидно, й полягає сутність причинно-наслідкових взаємозв’язків розвитку.

Сучасною глобальною парадигмою розвитку може бути глобально-цивілізаційний підхід і нова постіндустріальна теорія й методологія

Класична діалектика була заснована на лінійності, розвиток розумівся як рух від простого до більш складного, від нижчого до вищого, від старого до нового якісного стану. Визнання такого розвитку в суспільстві складає основний принцип марксистського формаційного підходу. Але виникає питання відносно критеріїв прогресу. Цілком зрозуміло, що вони не можуть бути зведені тільки до економічної ефективності системи господарства.

Глобальні процеси – це перш за все процеси нелійні. Нелінійне мислення спрямоване на дослідження складних систем і є більш гнучким, воно припускає і навіть передбачає неоднозначність рішення, варіантність істини. З точки зору нелінійної діалектики визнається циклічність в розвитку, що спостерігається в глобальних процесах, спростовується його прямолінійна спрямованість. Розвиток визначається як складний, багатогранний процес, інколи з результатами, які складно передбачити. Нелінійна діалектика орієнтована не на алгоритм, а на творчий підхід в дослідженні, на інноваційність ( інновація, від латинського innovatio – оновлення, зміна – це помітне нововведення в будь-якій сфері людської діяльності). Відповідно виокремлюються як політичні інновації, так і інновації економічні, соціальні, культурні тощо. Прикладами інновацій можуть бути принципово нові наукові концепції, зміна поколінь техніки. Критерієм інноваційності є значущість та широта впровадження та використання та його прогресивність, під якою розуміється позитивні наслідки для процесу розвитку даної сфери діяльності.

Нелінійна діалектика таким чином являє собою метод планетарної філософії як нового напряму в пізнанні, яке має пояснити глобальні проблеми сучасності, проблеми сталого розвитку, коеволюції, геополітики, інформації, культури.

Враховуючи фактор нелінійності, ризиковий і складно передбачуваний характер розвитку людства, однією з головних проблем глобального розвитку є необхідність політичного регулювання глобальних процесів, тобто реалізації політики забезпечення глобальної безпеки. Отже, в такому аспекті під глобальною безпекою розуміємо політичне регулювання глобальних процесів. Політика глобальної безпеки – це політика зменшення глобальних ризиків. Вона має забезпечувати безпеку глобальної системи та її структур, що передбачає з’ясування джерел загроз, визначення особливості політичного процесу в умовах посилення глобальних проблем, визначення політичних форм та засобів адаптації як окремих суспільств і цивілізацій, так і світового співтовариства в цілому до імператив виживання, пошук механізмів, методів та напрямів регулювання взаємозалежності.

Політика глобальної безпеки може бути структурована в залежності від рівня та сфери діяльності. В залежності від сфер діяльності. на які вона спрямована, вона поділяється на політичну, економічну, екологічну, інформаційну, соціокультурну. Вона може проявлятися на різних просторових рівнях: глобальному, регіональному, національному.

Для забезпечення глобальної безпеки засобами політики особливо важливим є розуміння механізмів функціонування світу глобальної політики і політичного світу в цілому. Інтернаціоналізація політичної сфери, її глобалізація призводить до формування глобальної політичної культури як системи відносин та процесів виробництва ( створення і відтворення) її складових елементів в процесі зміни поколінь, важливим елементом якої є планетарне політичне мислення. Воно повинно мати гетерогенний характер, тобто не визнавати якийсь один з варіантів планетарного політичного мислення в якості універсального чи спробами тієї чи іншої країни, групам країн або цивілізації видавати свої цінності в якості універсальних і включати найбільш досконалі структури всіх ідейних і політичних течій, в яких визначаються шляхи збереження людства.

Необхідність політичного регулювання глобальних політичних процесів, забезпечення глобальної безпеки призводить до формування глобальної політичної культури, яка має визначати норми та принципи політичної поведінки, яка відповідає вимогам збереження суспільного життя в умовах посилення глобальних ризиків, визначає умови його збереження, межі, вихід за які можуть призвести до загибелі світової цивілізації.

Нормативна модель глобальної міждержавної міжнародної системи включає такі елементи, як механізми та засоби забезпечення міжнародного порядку, підтримання міжнародної стабільності, закони, зафіксовані в міжнародному праві, зокрема заборона використання сили; скорочення звичайних озброєнь та зброї масового знищення, успішне моделювання та прогнозування глобального розвитку, реалізація стратегії сталого розвитку людства.

8.2. Етимологія та зміст категорії „глобалізація”. Основні парадигми, наукові школи дослідження.

Цілісне осмислення еволюційних глобальних політичних процесів призвело до широкого застосування терміну "глобалізація", який покликаний відтворити те загальне, що складає специфіку процесів та явищ на глобальному рівні. Термін глобалізація набуває загальне визнання. Він використовується науковим апаратом багатьох наук, в тому числі і міжнародно-політичної .

Серед головних тенденцій сучасного світового розвитку більшість політологів визначають перш за все глобалізацію. Вона являє собою один з найбільш обговорюємих і в той же час найменш науково досліджених процесів. Адже тенденція (від лат. tendo – прагну, прямую) має декілька значень, зокрема не тільки „напрямок розвитку”, але і „прагнення”, „схильність” до чогось, а також використовується в розумінні головної ідеї наукового (або художнього) твору.

Проблеми глобалізації почали розглядатись в наукових колах ще починаючи з 60-х років ХХ століття. Але тоді в центрі уваги політиків, економістів, політологів продовжували знаходитись проблеми “холодної війни” та блокового протистояння. Протиборство двох наддержав в період „холодної війни” відсувало на другий план інші важливі процеси світового розвитку. Але з її закінченням на передній план виходять процеси глобалізації.

Глобалізація( англ. globalization) найчастіше розглядається як процес інтенсифікації взаємозв’язків між різними формами організації суспільного життя, що призводить до стану взаємозалежності між компонентами системи взаємозв’язків. В той же час глобалізації неможливо дати якесь єдине чи просте визначення. Так, з точки зору українського дослідника Ю.Павленка, хоча характеризувати сучасність як епоху глобалізації нині стає узвичаєним, проте зміст цього поняття залишається ще далеко не розкритим. Залишається відкритим питання, що із себе являє глобалізація, в чому її суть, коли вона почалася і які етапи її перебігу, що вона несе людству в цілому і окремим його частинам зокрема.

Термін «глобалізація» існує давно, він починає епізодично використовуватись з кінця 60-х рр.. ХХ ст. в роботах англійських і французьких дослідників, але його введення в науковий обіг в 80-х рр. пов’язують або з працею американського соціолога Дж.Макліна (1981 р.), зокрема з його закликом до наукового пояснення історичного процесу посилення глобалізації соціальних відносин, або ж з статтею економіста Т.Левітта (1983 р.), в якій мова йде перш за все про економічну глобалізацію. Загальновизнаним стає розуміння глобалізації як процесу злиття національних економік в єдину світову систему, на основі чого виникає "глобальна економіка", "економічна єдність світу".

Незабаром стає зрозумілим, що глобалізація являє собою більш багатосторонній процес, який неможливо зводити лише до економічних складових. В 1985 р. соціолог Р.Робертсон розширює зміст терміну.Глобалізація розглядається як соціальний процес, внаслідок якого зникають географічні кордони соціальних та культурних систем. Найбільш активна роль в дискусіях про сутність глобалізації належала економістам. В 80-х роках утвердилась уява про глобалізацію як про вільний рух капіталів і зростаючу залежність національних економік від глобальних фінансових ринків і транснаціональних компаній" (за визначенням Дж. Сореса). Розуміння глобалізації передусім як економічного процесу збереглося до початку XXI ст. Директор Інституту проблем глобалістики доктор економічних наук М.Г.Делягін запропонував власне розуміння глобалізації як процесу формування у світовому масштабі єдиного фінансово-економічного простору на основі нових, переважно комп'ютерних технологій. Більш загальновизнаним стало розуміння глобалізації як "процесу злиття національних економік в єдину світову систему", на основі чого виникає "глобальна економіка", "економічна єдність світу».

Формується декілька підходів до періодизації економічної глобалізації (див. частину 13).

Особлива увага приділяється співвідношенню категорій «глобалізація» та інтернаціоналізація. Глобалізація як система транскордонних та наддержавних взаємодій не тотожна інтернаціоналізації, основними дійовими особами якої залишаються національні держави; інтернаціоналізація не настільки поширена у сучасному світі, щоб ототожнювати її з глобалізацією, оскільки переважна більшість результатів економічної діяльності провідних держав світу не є об'єктом транскордонних відносин.

Глобалізація – це процес становлення глобального суспільства та глобальної людини. Глобалізація забезпечує інтеграцію народів та держав у єдиний світовий простір. Процеси глобалізації призводять до змін у найважливіших соціальних інститутах сучасної цивілізації: змінюється роль держави, цінності свободи та демократії, зовнішньополітичні стратегії та геополітичні установки, відбуваються “порушення” ціннісно-нормативної системи суспільства. “Глобальна людина” змушена вести боротьбу за власне виживання у світі. Так, на думку В.Ляха, глобалізація створює нестабільний світ, в якому трансформації зачіпають усі сфери суспільного і індивідуального життя, а В.Воронкова сутністю глобалізації вважає перетворення людства на єдину структурно-функціональну систему, організовану за універсальними принципами. М.Шимаї вбачає в глобалізації сукупність таких процесів та явищ, як транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технології та інформації, переміщення людей між країнами, переважання орієнтації на світовий ринок в торгівлі та інвестуванні, територіальну та інституціональну інтеграцію ринків, а також виникнення глобальних проблем, для вирішення яких необхідне всесвітнє співробітництво. Це визначення слід доповнити і такими процесами, як розширення в глобальних масштабах діяльності корпорацій, а також створення міжнародних інститутів, поширення політики та культури через державні кордони.

Отже, зміст категорії глобалізація є найактуальнішою темою дискусій серед дослідників. Дискусії точаться навколо часу виникнення, сутності, тенденцій, наслідків глобалізації тощо. Окремо постає питання про визначення “глобалізації”. Існуюча полісемантичність поглядів виникає в результаті тлумачення цього феномену з позицій соціально-політичного, соціально-економічного, соціокультурного ракурсів.

Важливий фактор глобалізації – це новітні технології, які посилюють тенденцію до відкритості міждержавних кордонів. Дж.Тобін характеризує її як суто технологічний процес, пов`язаний із широким поширенням високих технологій в електроніці, обчислювальній техніці і комунікаціях. Використання новітніх технологій значно впливає на статус країни: чи вона інтегрована в світове співтовариство, чи навпаки, знаходиться в ізоляції. Подібні явища дозволили вважати розвиток нових технологій пусковим механізмом глобалізації.

Поступово глобалізація починає розглядатись комплекснояк процес, що відбувається у багатьох вимірах (економічному, політичному, культурному та ін..), який здійснює вплив на всі сфери життя суспільства.

Приходимо до висновку, що в світовій науковій думці існують різні точки зору відносно сутності глобалізації. Розуміння глобалізації різниться в залежності від теоретичних позицій авторів.

В межах реалістичної парадигми глобалізація розуміється перш за все як процес еволюційного розвитку світу.

В межах ліберальної та неоліберальної парадигми глобалізація розглядається як якісно новий етап розвитку політичної структури, людства в цілому.

В межах радикальної парадигми неомарксисти аналізують сучасні процеси як заключну фазу розвитку капіталізму, яка призводить до подальшої поляризації світу по економічним параметрам і як наслідок – до політичної нестабільності.

Глобалізація не виявляє себе однаково в усіх країнах та регіонах, посилюється поляризація як серед окремих країн, так і по лінії “Північ-Південь”. Нерівномірність її розвитку по географічному параметру призводить до посилення позицій її супротивників (антиглобалістів). Антиглобалізм виходить з того, що глобалізація призводить до концентрації влади та капіталу в найбільш розвинутих країнах, розрив між розвинутими та бідними збільшується.

В той же час в стадії формування знаходяться окремі наукові школи дослідження глобалізації ( зокрема, гіперглобалісти, скептики і трансформісти) , кожна з яких пропонує власне бачення глобалізації, хоча і включає представників всіх вказаних наукових парадигм.

Гіперглобалісти ( К.Омає, К. Стрендж та ін.) вбачають в глобалізації початок нової епохи історії людства, коли традиційні національні держави стають неприродними (штучними) і навіть неможливими одиницями світової економіки. Відбувається денаціоналізація економіки завдяки транснаціоналізації виробництва, торгівлі, фінансів, виникнення глобальної економіки. Економічна і політична влада починають істотно денаціоналізуватись. Це в свою чергу має призвести до фундаментальних змін, зокрема зародженню загальносвітових інститутів управління, кінцю національної держави, до формування нового світового порядку, глобальної цивілізації.

Скептики (П.Херст, ЮДж.Томпсон та ін.) висловлюють точку зору, що зміни не є безпрецедентними в історичному вимірі. Глобалізація – це посилення взаємодії між національними економіками. Глобалізація і регіоналізація розглядаються ними як дві про