Глобальні проблеми демілітаризації та конверсії.

У процесі розвитку глобалістики значна увага приділяється дослідженню та пошуку шляхів розв’язання проблем, які мають політичний характер. До їх складу належать проблеми, пов’язані зі сферою міжнародних відносин, зокрема проблеми демілітаризації та конверсії.

За всю історію цивілізації, за приблизними підрахунками військових істориків, відбулося близько 15 тис. воєн різного масштабу, що означає, що щороку людство вело не менш трьох, а кожне сторіччя – близько трьохсот воєн. Війни унесли більше 3.6 млрд. людських життів – більше, ніж жило на Землі в 70-х рр.. ХХ ст. У них було зруйновано та знищено цінностей на астрономічну суму, якої могло б вистачити для забезпечення всім необхідним нинішнього населення земної кулі протягом п’яти тисяч років.

Звернення до нового усвідомлення глобальної історії знайшло відображення в спробі Римського клубу вперше відійти від традиційної системи доповідей для клубу і підготувати доповідь самого клубу, яка являє собою системний аналіз попередньої його діяльності, узагальнює результати попередніх доповідей і пропонує програму дій для рішення світових проблем, яка відображає позиції його членів, Редагування цієї доповіді було зроблено А.Кінгом та Б.Шнайдером, їх книга «Перша глобальна революція» побачила світ в 1990 році. Найважливішим є висновок відносно того, що спроби вирішення глобальних проблем в межах окремих держав приречені, але в той же час є три групи проблем, які потребують невідкладного вирішення як на рівні глобальному, так і на рівні окремих країн. Це: конверсія військової економіки і перевід її на мирні рейки, проблеми енергетики та глобального потепління і проблеми світового розвитку, перш за все зубожіння та нерівності країн.

Отже, конверсія є однією з ключових глобальних проблем, від вирішення якої залежить доля людства. Глобальність конверсії полягає в тому, що у її здійсненні або у рухах за її здійснення прямо чи опосередковано задіяні держави, міжнародні організації, суспільні рухи чи окремі особи. Суттєві зміни у системі поглядів на проблеми демілітаризації та конверсії спричинені тенденцією до цілісності глобалізованого світу на тлі такого суперечливого явища, як зниження ролі національних держав в розробці, прийнятті і реалізації політичних, економічних та воєнно-політичних рішень у процесі їхнього включення в інтеграційні формування за одночасного росту національної самосвідомості. Констатовані теоретиками політології міжнародних відносин нероздільність понять і тісний взаємозв’язок цих явищ і процесів не тільки не спрощують їхнє розуміння, але й породжують низку додаткових складнощів, викликаних, з одного боку, мінімізацією традиційних загроз національній і регіональній безпеці, що брали витоки в експансіоністських війнах, а з другого боку – появою раніше незнаних загроз національній і планетарній безпеці. Незавершеність безпрецедентно складного історичного етапу формування постбіполярної системи міжнародних відносин за паралельної появи позамілітарних загроз самому існуванню людства на тлі швидких і водночас гігантських зрушень у науково-технічному прогресі, особливо в найбільш високотехнологічних галузях і виробництвах, актуалізують цілісне дослідження конверсії як суспільного феномена.

В західній міжнародно-політичній науці увага до цієї проблематики позначилася після закінчення Першої, а особливо Другої світових війн. Саме поняття ”конверсії” з термінологічної точки зору пройшло кілька стадій розвитку.

Як науковий термін "конверсія" (як, до речі, і „реконверсія”) вперше використовується в США, Великій Британії і Франції після Першої світової війни . Він починає більш активно вживатись в США та країнах Заходу по завершенню Другої світової війни. В політології і політекономії вживався переважно термін „реконверсія” у тому сенсі, як нині вживається поняття "економічна конверсія", тобто: широка стратегія переведення мілітаризованої національної економіки на мирні рейки.

Співвідношення між такими поняттями, як реконверсія та конверсія у такому розумінні було вдало показано американським фахівцем в галузі воєнної конверсії Л.Дж.Дюмасом. Зокрема, за його аргументацією, в міру втягування США у воєнні дії багато з фірм, які доти займались звичайним цивільним бізнесом, почали переходити на виробництво воєнної техніки та зброї. По закінченню війни вони повернулись до свого довоєнного бізнесу – "реконверсувались". Для них військове виробництво було лише тимчасовим відхиленням від цивільного виробництва. Конверсія ж як така передбачає перехід від воєнного виробництва на цивільне .

У радянській науковій думці з'являється свій варіант терміну «реконверсія», ідентичний поняттю „конверсія”. Такий підхід зберігся фактично до 90-х рр. ХХ століття.

В західній історіографії термін „конверсія” активно використовували на початку 60-х років ХХ століття прихильниками примусового планування випереджаючих заходів з переведення оборонних підприємств на цивільні рейки (С.Мелман, В.Леонтьев, Т.Вайс, Дж.Макговерн). Такому підходові характерна асоційованість з проблемою роззброєння.

Офіційні американські джерела визначали конверсію як політичний, економічний і технічний процес забезпечення впорядкованого переводу ресурсів, що зараз використовуються на воєнні цілі, на альтернативні цивільні потреби. Американський економіст С.Мелман акцентує увагу на тому, що конверсія – це перехід від військового до цивільного господарства, який включає планування і здійснення змін організаційного, технічного, професійного, економічного характеру, необхідних для переорієнтації обробної промисловості, лабораторій, навчальних інститутів, військових баз та інших об'єктів з військового на цивільне використання.

В радянській міжнародно-політичній науці термін „конверсія” починає широко використовуватися лише з 1988 р., після виступу М.С.Горбачова з трибуни ООН (7 грудня), де він заявив про конверсію як про перехід від економіки озброєнь до економіки роззброєнь. В листопаді 1991 року було підписано спільну радянсько-американську декларацію з конверсії військового виробництва.

Поворот до без'ядерного, ненасильницького світу неможливий без послідовної реалізації конверсії. У зв'язку з цим конверсія досліджується, особливо в останні роки, перш за все як механізм здійснення демілітаризації частини суспільства, пов'язаної з військово-промисловим комплексом як у колишньому СРСР, так і в США та інших країнах. Зокрема, російський дослідник І.Д.Іванов стверджує, що конверсія військової промисловості на цивільні рейки – це не тільки військово-політичний процес, а й соціально-економічний імператив наших днів. Без нього неможливе розв'язання ані національних господарських проблем окремих країн, ані глобальних проблем людства.

Отже, на межі 80-90-х рр. ХХ ст. „конверсію” почали розглядати як важливу складову планомірного цілеспрямованого процесу демілітаризації і роззброювання. В очах світового співтовариства конверсія і демілітаризація розглядались як свідчення миролюбних принципів її зовнішньополітичного курсу. В цій якості конверсія починає постійно фігурувати в документах найбільш впливових міжнародних організацій, зокрема, ООН, міжнародних конференцій, починаючи з спеціальної Міжнародної конференції по взаємозв’язку між роззброєнням та розвитком під егідою ООН в серпні-вересні 1987 року.

В дослідженнях українських та російських авторів спостерігались різні погляди на зміст і обсяг проблеми конверсії. У цих працях міститься низка рекомендацій щодо шляхів здійснення політики у сфері конверсії, широко представлені різні підходи до самого поняття "конверсія", до його висвітлення як соціально-історичної категорії.

Практично всі вчені, котрі вивчають конверсію, пропонують своє визначення конверсії відповідно до предметних меж досліджуваних ними наук і наукових напрямків. Вважаємо дещо обмеженим розгляд конверсії лише як складової демілітаризації, тому що деякі її аспекти виходять за такі межі, а тому розглядаємо останню як суміжну категорію.

Звужене тлумачення „конверсії” породило цілу низку визначень в радянській, а потім в пострадянській науковій літературі, які знаходились суто в військово-економічній площині, не беручи в розрахунок такі важливі аспекти конверсії, як соціальні, екологічні, гуманітарні, політичні та міжнародно-політичні

З першої половини 90-х років ХХ століття зміст терміну конверсія значно розширюється. Так, в країнах СНД в торгівлі зброєю стали використовувати термін – експортний варіант конверсії.

На сучасному етапі зміст цього поняття має бути значно розширеним. Адже конверсія являє собою і складне системне явище, в якому поєднуються економічні, внутрішньо – та зовнішньополітичні, військові та інші аспекти .

Необхідним є застосування системного підходу до аналізу конверсії з врахуванням „конверсії умів” та екологічного аспекту .В якості ще однієї складової розглядаємо „екологічну конверсію”. Тут потрібні специфічні пояснення. Сьогодні не слід доводити, що прогрес по одній групі параметрів (ефективність у виконанні цільових функцій), як правило, супроводжується регресом - нагромадженням згубних побічних ефектів для екології, здоров'я людей, соціальних відносин і спілкування, культурних традицій і т.д.

Переорієнтація науково-технічного прогресу означає зміну пріоритетів у виробництві товарів і послуг, відповідно й у напрямках наукового пошуку. У найбільш розвитих країнах уже почався процес часткового заміщення цінностей задоволення цінностями здоров'я, здорового оточення, освіченості, розвитку культурного середовища і соціальних можливостей для себе, дітей і нащадків і т.д.

Ще одна важлива, на нашу думку, складова - це „конверсія воєнної науки” і „конверсія новітніх технологій”. Її виокремлення набуває поширення з середини 80-х рр. ХХ століття.

Отже, різні точки зору відносно сутності конверсії високою мірою залежать від специфіки підходу до об’єкту дослідження в залежності від того, яку науку представляє той чи інший дослідник. Термін „конверсія” використовується науковим апаратом багатьох наук, в тому числі і в міжнародно-політичній науці. Наявність багатьох визначень поняття „конверсія” свідчить про залежність змісту поняття від контексту його використання, а також про відсутність консенсусу відносно його визначення та неоднозначності його розуміння різними науковими школами та дослідниками.

Загалом же зміст терміну постійно розширюється. З'являються дослідження, які претендують на комплексний аналіз проблеми з врахуванням всіх її складових. Конверсія починає розглядатись як процес, який відбувається у багатьох вимірах і який здійснює вплив на всі сфери життя суспільства .

Розширене тлумачення поняття конверсії передбачає її розгляд як об'єктивного процесу економічного і загального розвитку суспільства, з яким воно зіштовхується протягом усієї своєї історії. Конверсія існує настільки довго, скільки пам'ятає себе цивілізація, впливаючи на природний прогрес останньої. Конверсія не обходить стороною держави, що ухиляються від участі в міжнародних домовленостях про скорочення і контроль над озброєннями і уже вступили на цей шлях. Тому вона вимагає до себе постійної уваги, й аналізу, і її не слід ні в якому разі сприймати як чергову кампанію по ліквідації яких-небудь минущих соціально-економічних труднощів.

Це зумовлює нагальну потребу істотного коригування політичного мислення, вимагає якісно нового розуміння конверсії як складного системного явища, важливої складової глобалізації сучасного світу.

На тлі вказаних розходжень і розмаїття підходів цілком природним виглядає прагнення вчених і практиків, пов'язаних з вирішенням проблеми конверсії, до налагодження міжнародного співробітництва з метою обміну накопиченим досвідом. Цілісний підхід до вивчення проблеми конверсії потребує врахування її міжнародно-політичних аспектів та міждержавної взаємозалежності. Саме таке розуміння терміну дозволяє від проблеми конверсії військово-промислового комплексу згодомперейти до конверсії як потреби глобальних змін в усіх сферах життя, а також у масовій свідомості в напрямі конструктивних перетворень.

Серед інших причин існуючих розходжень вже у ставленні до самого поняття виокремимо, по-перше, той факт, що аналіз деяких проблемних аспектів і складників конверсії потребував об'єднання поглядів декількох наук, які спеціалізуються на дослідженні якраз тих чи інших аспектів конверсії, по друге, в тому, що деякі складники предмету дослідження конверсії як окремі об’єкти наукового аналізу знаходяться на межі двох або більше наук або наукових напрямів. До того ж складність полягає в тому, що саме явище якісно еволюціонує у часі - особливо інтенсивно з другої половини ХХ століття, коли людство під загрозою ядерного катаклізму вимушене більше уваги приділяти питанням колективної безпеки, а воднораз на обговорення світових лідерів дедалі частіше виносяться питання роззброєння і - паралельно - конверсії у її розумінні як стратегії і політики переведення підприємств ВПК на мирне виробництво.

Застосування принципу історизму вивело нас на потребу врахування еволюційного аспекту конверсії. За сутнісними характеристиками попередником чи передвісником конверсії прийнято вважати демілітаризацію. Таким історичним чинником і пояснюється періодичне паралельне застосування термінів демілітаризація і конверсія. Разом з тим, не можна випускати з поля зору і той факт, що конверсія як явище бере свої початки в стародавніх часах, тому що являє собою об'єктивний процес розвитку суспільства, з яким воно зіштовхується протягом усієї своєї історії, сповненої численними війнами. Знову таки з цих причин якраз і відзначаємо історичну і категоріальну близькість чи, точніше, паралельність демілітаризації та конверсії. Адже в процесі існування тих чи інших людських цивілізацій та відповідної еволюції міжнародних систем однією з головних завжди була проблема війни та миру. У нашому конкретному вимірі – це проблема мілітаризму, а згодом і конверсії. Складність визначення конверсії та аналізу явища полягає тому і в необхідності виокремлення його з кола інших явищ чи процесів що є подібними або суміжними .

Виходячи з того, що конверсія являє собою складне системне явище, свідченням чого є навіть походження самого терміну «конверсія» (від латинського «conversio» - перетворення, зміна ), необхідно зупинитись на історичній еволюції явища конверсії.

Можна умовно стверджувати, що про явище «конверсії» в його найпростішому розумінні вперше згадується в базових релігійних настановах, представлених у таких документах, як Тора, Біблія, Коран тощо. Слова в книзі Екклесиаста, «Час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати і час сміятися, час сумувати і час танцювати. Час кидати каміння і час його піднімати...час для війни і час для миру» співзвучні словам пророка Мохаммеда про необхідність переходу після військового походу від «малого джихаду» до «великого джихаду». Під «малим джихадом» розумілась війна, перш за все священна війна з невірними з метою їх добровільної конверсії в правовірних, оскільки, як неодноразово сказано в Корані, мусульмани не повинні першими розпочинати війну і звертати в іслам силою . Під «великим джихадом» розумілась перш за все боротьба з внутрішніми «духовними» ворогами, за встановлення гармонійного та справедливого миру.

Іудаїзм, християнство та іслам, як і більшість інших релігій мають багато в чому спільні моральні принципи. Мир завжди був важливим і вічним об’єктом пошуків людства. Головний моральний заповіт як трьох світових релігій – буддизму, ісламу та християнства, так і релігій національних – індуїзму, даосизму, конфуціанству та ін. – це прагнення до збереження миру.

Мир є ідеалом Тори – священної Книги законів іудаїзму на івриті, якому в християнстві в деякій мірі відповідає частина Старий Завіту (П’ятикнижжя Мойсея). В індуїзмі та буддизмі християнському принципу «не вбивай» відповідає ахимса (ненасильство, не заподіяння лиха всім живим істотам ані в думках, ані на словах, ані в діях). Даосизм закликає до неконфліктності, миролюбству і толерантності.

Тому маємо підстави говорити про спільні релігійні моральні принципи, яка закладають ідеологічне підґрунтя боротьби з різними формами неадекватного використання збройної сили, особливо з війнами, збройними конфліктами, терористичними актами як національного, так і регіонального та глобального масштабів, для здійснення демілітаризації та конверсії.

Отже, конверсія виникає з появою цивілізацій та держав, міждержавного протистояння та війн у сучасних уявленнях про їх причини і характер. Посилання на епос дозволяють помітити ознаки мілітаризму і демілітаризації, переведення національної економіки на переважно воєнне виробництво та наступної конверсії ще за первісного ладу. Приблизно в ІІІ-ІІ тис. до н. е. частина людства зробила величезний прорив і перейшла від первісності до цивілізації. Як слушно зазначає російський дослідник Ю.Яковець, говорити про війну як про регулярне політичне явище можна лише з появою держав, чиєю найважливішою функцією була військова, котра виконувалася спеціалізованою групою людей – військовослужбовців, що стало одним зі ступенів розвитку суспільного поділу праці. У цей же час (приблизно в III тис. до н.е.) виникла військова економіка – групи ремісників, хліборобів, торговців, що спеціалізувалися на виробництві озброєнь і засобів захисту від них, будівництві оборонних споруджень, постачанні армії зброєю, збруєю, продовольством і т. ін.. По завершенню війни вони переорієнтовувались на забезпечення мирних потреб стародавнього суспільства, тобто в сучасному представленні відбувався процес конверсії та/або реконверсії (яскравий приклад останньої бачиться у роботі ковалів, які у давні часи в залежності від мирної чи воєнної ситуації виробляли приладдя для аграріїв або військових). В рамках сучасних політологічних уяв можемо говорити про те, що історично всі названі види повернення національного життя до мирного характеру були вимушеними і звичними внаслідок традиційного і постійного сприйняття війн неминучими. До певної міри можна стверджувати, що війни давніх епох і часів після свого завершення давали своєрідний поштовх розробці нових технологічних ідей та виробництв, що з'являлися внаслідок мобілізації умів і людського потенціалу під загрозою і в ході війни. Таким чином, конверсія у її первісному розумінні (якщо ми умовно відійдемо від антигуманної суті війни) ставала спонукою для економічного поступу людства та появи нових виробництв і цілих галузей.

Російський історик І.М.Дьяконов взагалі окреслює, що прогрес у виробництві зброї безпосередньо впливав на зміну виробничих відносин, відіграв вирішальну роль у переході від однієї фази людського суспільства до іншої, якщо зміни у військовій технології супроводжуються зміною ціннісної орієнтації. З цього погляду розвиток військових технологій можна вважати фактором суспільного прогресу. Але діалектичний підхід змушує кожного разу враховувати й негативну, руйнівну роль армій, гонки озброєнь і воєн у динаміці суспільства: відволікається від виробництва матеріальних і духовних цінностей найбільш активна і кваліфікована частина суспільства, під час військових зіткнень гинуть десятки й сотні тисяч, а то й мільйони людей, руйнуються міста, безслідно втрачаються культурні цінності. Війни спричинили зникнення багатьох процвітаючих держав і цивілізацій з політичної карти світу. Кожна з них завершувалася як демілітаризацією, так і конверсією, що у давні часи не потребувала надмірних зусиль і фінансування у сучасному розумінні.

Слід зазначити, що історія Росії цілком і нерозривна пов'язана з веденням війн, мілітаризацією та її зворотною стороною –демілітаризацією та конверсією. Тільки за період з XIV по ХХ ст. вона загалом провоювала 329 років. Країна та її народ століттями витрачали величезні ресурси на підготовку і ведення війн, займалися воєнною справою, зміцненням своєї безпеки, модернізацією армії та воїнства. І якраз у ході підготовки до збройних конфліктів та їх ведення відбувався двоєдиний процес створення нових видів зброї та устаткування, які у певних модифікаціях знаходили вжиток у цивільному виробництві.

Імперіалізм початку ХХ ст. значно розширив територіальні рамки ведення воєн. Виникає поняття "світова війна". Зростають темпи мілітаризації суспільства, вона поступово набуває глобального характеру. Зростає й кількість держав – учасниць воєн. Якщо в минулих століттях у війнах зазвичай брали участь лише кілька країн, населення яких становило невеличку частину жителів землі, то в Першу світову війну було втягнуто 38 країн, а в другу – 61 країну, більше 80 % жителів земної кулі. Людські жертви та руйнування від світових воєн були надто великими. Набуття глобальності процесами мілітаризації призводить до того, що й проблема конверсії набуває глобального характеру, а її вирішення стає можливим тільки в межах всього світового співтовариства.

Імперіалізм вносить деякі зміни в розвиток мілітаризму. По-перше, змінилися масштаби й глибина його впливу на суспільство. По-друге, мілітаризм охоплює всі сфери суспільного життя будь-якої країни не тільки під час війни, а й у часи мирного розвитку. Винайдення нових видів зброї – досконаліших і дорожчих – призвело до того, що виробництво зброї та мілітаризована наука стають невід'ємним фактором розвитку економіки.

Необхідно визначити динаміку конверсії в умовах зміни міжнародних систем та в різних політичних системах. Наслідком визнання циклічності як засобу функціонування глобальної політичної системи є її аналіз як нормального руху структурних змін цієї системи. Цикл глобальної політичної системи включає до себе як негативні, так і позитивні зворотні зв’язки. Розподіл часової структури дії системи може поділятись на фази, першою з яких традиційно була фаза інтенсивного політичного конфлікту, такого, як війна.

Здійснений в попередньому розділі аналіз міжнародних систем з виокремленням етапів їх розвитку дає нам змогу визначити динаміку процесів мілітаризації/ демілітаризації та конверсії в часовому вимірі . Даний процес характерний для етапів формування і стабілізації системи. На етапі розпаду системи навпаки відбуваються процеси мілітаризації. Винятком можна вважати розпад Ялтинсько-Потсдамської системи, коли розпочалася масштабна конверсія, але процес розвалу системи збігся із завершенням „холодної війни”. Виходячи з того, що конверсія відбувається фактично після будь-якої війни, цілком логічно, що цей процес мав місце і по завершенню „холодної війни”.

На етапі становлення Версальсько-Вашингтонської системи при всій суперечливості повоєнні договори на перших порах вносили певний порядок у міждержавне спілкування, пропонували політичні, юридичні і морально-етичні критерії, керуючись якими країни і народи теоретично могли уникати великих воєн і взаємного знищення. Однак демілітаризація та конверсія стали надто варіативними, позбавленими єдності. Розходження в підходах різних силових полюсів закріплювалися в договорах часткової географічної дії, котрі часто ігнорували те загальне, що мало бути властиве міжнародним відносинам, якби вони базувалися винятково на засадах Версальсько-Вашингтонської системи. Версальсько-Вашингтонська система не стала вирішальною спонукою конверсії, вона радше була вимушеною стратегією всіх держав-учасниць руйнівної війни. Ця система була спрямована на демілітаризацію та конверсію в країнах, які зазнали поразки, що значною мірою зумовило неминучість появи нового витка мілітаризму в переможених країнах, які зробили ставку на помсту. Після приходу до влади нацистів у Німеччині знову почав встановлюватися пріоритет воєнної промисловості. Комплексна демілітаризація так і не була здійснена, що в кінцевому випадку призвело до обмеженого варіанту конверсії. На етапі кризи Вашингтонського та Версальського порядків та ліквідації Версальського порядку і встановлення німецької гегемонії в Європі з 1929 по 1939 рр. відбувалась вже форсована мілітаризація. Причиною стала чітка перспектива світового конфлікту з участю всіх великих акторів міжнародної системи.

По завершенню Першої світової війни у контексті перебудови міжнародних відносин була проведена демілітаризація і конверсія як в країнах - переможницях, так і в країнах, що зазнали поразки. Відмінність у здійсненні цього процесу полягала в тім, що країни, які програли Першу світову війну, підлягали примусовій демілітаризації. Радянська Росія провела вимушену конверсію (внаслідок зовнішньополітичної та внутрішньополітичної ситуацій, в яких вона опинилася.); країни-переможниці провели синхронну конверсію. Спільним у здійсненні демілітаризації та конверсії для всіх країн було те, що цей процес став результатом їх підвищеної мілітаризованості напередодні та в період Першої світової війни.

Глобально значимий перегляд міжнародної системи після Другої світової війни став неминучим наслідком як самої руйнівної війни, так і переосмислення вад Версальсько-Вашингтонської системи. Багато в чому конверсійний по суті План Маршалла і створення НАТО стали гарантами конверсії західних ВПК через об'єднання зусиль і ресурсів на ниві безпеки. Біполярність унеможливлювала перехід до реальної демілітаризації, хоча й не надто стримувала конверсію завдяки активному безпековому співробітництву на кожному із системних полюсів.

В 50-ті роки ХХ ст. в Німеччині було проведено найбільш масштабну з історично відомих конверсію. Військові статті Паризьких договорів 10 лютого 1947 р. визначили основи демілітаризації та реконверсії. Як наслідок відповідні процеси враховували особливості конкретних держав. Головним проявом цього стало поступове включення переможених держав до складу союзників і партнерів відповідно Заходу і СРСР.

Характерним для США стало попереднє планування конверсії в рамках своєї традиційної геополітики, базованої на засадах доктрини ізоляціонізму, наслідком стала модернізація Збройних сил. Вимушена конверсія в СРСР більше нагадувала демілітаризацію, а зростаючі військові витрати гальмували процес та знижували його ефективність.

Період з 50-х рр. ХХ ст., відомий як „аналітичний етап конверсії”, характеризується науковими розробками програм і проектів законів з проблем конверсії. У другій половині 70-х рр. процес конверсії, особливо на Заході, починають сприймати як складний динамічний процес – демократичну структурну перебудову господарства. У 80-ті рр. посилюється міжнародне співробітництво між громадськими організаціями на підтримку конверсії.

Виникнення та розвиток атомної, а потім ядерної зброї докорінно змінили умови існування людства. З появою нового виду зброї масового знищення історія людства поділилася на два періоди: доядерний та ядерний. Те, що було нормою й правилом для доядерної епохи, виявилося непридатним для ядерної. Велика війна стає тотальною катастрофою, а тому вважається неможливою. Проте розуміння того, що в цій війні переможця не може бути, приходить не одразу. Мілітаризм у ядерний період в історії людства всього лише зазнає певних змін. Цей період можна поділити на кілька етапів: друга половина 40-х – 60-ті рр. ХХ ст. – конверсія в одних країнах, насамперед у тих, котрі найбільшою мірою були втягнуті у війну, відбувається практично водночас з ескалацією "холодної війни" та гонки озброєнь за участю переважно ключових акторів системного протистояння (США і СРСР); 70-ті рр. ХХ ст. – здійснюються декларативні заяви про високий потенціал конверсії в умовах спроби розрядки міжнародних відносин, але реальних зрушень у цій сфері життєдіяльності держав не сталося; початок – середина 80-х рр. ХХ ст. – нове загострення міжнародних відносин, новий етап гонки озброєнь, конверсія відбувається спорадично в державах, які не мали безпосереднього відношення до американо-радянського протистояння; середина 80-х – 90-ті рр. ХХ ст. – завершення "холодної війни", криза старої і становлення нової системи міжнародних відносин, об’єктивно закономірна демілітаризація здебільшого в нових незалежних державах, де відбувалися не надто вдалі спроби конверсії з паралельними пропозиціями не допустити розпаду єдиного (радянського) ВПК як потенційного джерела поповнення бюджету і винайдення коштів для фінансування конверсії.

Руйнація Ялтинсько-Потсдамської системи принципово відрізнялася від усіх історичних аналогів. Вона відбулася мирним шляхом, їй передувало проведення конверсії.

Нова система міжнародних відносин, яка ще формується, відмінна від всіх попередніх. В ній переплітаються та взаємодіють традиційні сили та нові фактори. Розширюється коло суб'єктів міжнародних відносин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Процеси глобалізації та їх наслідки змушують надати фундаментально нові орієнтири політиці держав в галузі конверсії. Відбувається космополітизація світової політики, що впливає на характер та зміст конверсійних процесів.

Об'єктивна потреба конверсії зіштовхується з тенденцією до посилення військової могутності держав, поширення мілітаризму на нові простори. Найбільшим каменем спотикання в конверсії є ВПК. Існує нагальна потреба у міжнародній програмі конверсії, що встановила б зниження квот на військове виробництво держав.

Особливістю конверсії в умовах формування нової системи міжнародних відносин стала активізація міжнародного співробітництва.

Таким чином, приходимо до висновку, що жодна з міжнародних систем ХХ ст. не забезпечувала адекватних умов для оптимального проведення мирної конверсії:

· Версальсько-Вашингтонська система швидко вичерпала свою декларативну спрямованість на створення загальної системи безпеки і спричинилася до нового витка мілітаризації в Європі;

· Ялтинсько-Потсдамська система, вилившись у початкову вимушену демілітаризацію після руйнівної війни, виявила неспроможність забезпечити передумови для поглибленої економічної конверсії з огляду на закладену в ній внутрішню потребу у постійній гонці озброєнь;

Сучасна міжнародна система з очевидною тенденцією до глобалізму одновимірного ґатунку і активними процесами регіональної інтеграції створила певні передумови для поглибленої конверсії в малих і середніх країнах, які приєдналися до регіональних і міжрегіональних (НАТО) структур безпеки. Однак і в ній закладені серйозні складові негативного впливу на масштабну конверсію в глобальних вимірах.

Системний аналіз хвиль конверсії в межах Версальсько-Вашингтонської, Ялтинсько-Потсдамської та сучасної міжнародних систем надає змогу виявити циклічні закономірності з врахуванням характеру національних політичних систем.

Хвилі конверсії та мілітаризації тісно пов’язані з хвилями демократизації та зворотними хвилями. Циклічно-хвильова динаміка конверсії збігається з хвилями демократизації. Перша хвиля конверсії відбувається під час першої демократичної хвилі і умовно може бути позначена 1919-1922 рр., тобто завершенням Першої світової війни та становленням Версальсько-Вашингтонської системи. Друга хвиля конверсії 1945-1949 рр. відбувається в межах другої демократичної хвилі та обумовлена завершенням Другої світової війни та становленням Ялтинсько-Потсдамської системи. Третя хвиля конверсії починається з 1987 р. і збігається з третьою хвилею демократизації.

Таким чином, процес демілітаризації та конверсії має хвильовий характер і залежить від етапу розвитку міжнародної системи. Залежно від домінування тих чи інших зовнішньополітичних цілей держав процеси мілітаризації та демілітаризації і конверсії змінювали один одного в той чи інший період часу (мирна та оборонна конверсія) чи відбувались паралельно (в сучасній міжнародній системі економічна та комплексна конверсія). Слід зазначити, що етап розпаду тієї чи іншої міжнародної системи найчастіше характеризується посиленням мілітаризації. Як приклад можна навести переддень двох світових війн та першу половину 80-х рр. ХХ ст., початок розпаду Ялтинсько-Потсдамської системи. На етапі формування нової міжнародної системи, як правило, здійснюються демілітаризація та конверсія. Ці процеси відбувалися після завершення Першої світової війни, під час формування Версальсько-Вашингтонської системи, після Другої світової війни, під час становлення Ялтинсько-Потсдамської міжнародної системи та після завершення “холодної війни” в умовах формування нової міжнародної системи.

В плані циклічності на зміну хвилі мілітаризму завжди приходить хвиля демілітаризації та конверсії, рухаючись від центру системи до напівпериферії та периферії. Визначимо наступні хвилі конверсії по відношенню до центру:

1. 1919-1922 рр. та 1945-1949 рр. (зв’язані із завершенням двох глобальних конфліктів).

1. Хвилі конверсії щодо напівпереферії (це конверсія після війни в Кореї, війни у В’єтнамі, на Близькому Сході) стали породженням і результатом поразок зовнішніх сил, які брали участь у таких конфліктах.

2. Хвилі конверсії стосовно периферії (друга половина 90-х рр. ХХ ст.) переважно стали наслідком можливості зовнішніх гарантій суверенітету і територіальної цілісності.

Під час демократичних зрушень в сучасному світі відбуваються хвилі конверсії; зворотні хвилі співпадають з мілітаризацією.

Класифікація конверсії може здійснюватись за наступними характеристиками:

· за просторовими характеристиками: глобальна, регіональна і така, що ведеться в рамках однієї окремої держави;

· за часовими характеристиками: швидка (різке скорочення армій та згортання військово-економічної, науково-технічної та іншої діяльності) та повільніша; тимчасова (конверсія після війни) або постійна (конверсія застарілих видів зброї та модернізація зброї);

· за динамікою: поетапна – тобто динамічна та розтягнута – тобто в’яла;

· за масштабами: вичерпна – охоплює ВПК повністю, часткова – охоплює ті чи інші елементи ВПК та символічна – демонстраційна;

· за методами та засобами: добровільна та примусова. Саме така конверсія відбувалась в переможених країнах після двох світових воєн. Конверсія може бути вимушеною – відбувається внаслідок міжнародної ситуації – наприклад, після завершення „холодної війни” в США, СРСР, країнах ОВД та НАТО, чи внутрішньополітичної ситуації, приміром, конверсія в період „хрущовської відлиги” в СРСР, чи після воєн США в Кореї та у В’єтнамі, конверсія в колишніх республіках СРСР в другій половині 90-х рр. ХХ ст.;

· вона може бути синхронною – в рамках світового співтовариства.

Мотиви конверсії можуть бути економічні, політичні та військові, а спрямованість - внутрішня і зовнішня (торгівля зброєю, конверсійні виставки-продажі та ін.);

За своїм глибинним характером конверсія у міжнародних системах ХХ - початку ХХІ ст. здійснювалася в рамках примусу (неорганічна конверсія) або об'єктивної зумовленості внутрішньою і міжнародною обстановкою (органічна конверсія).

Органічні конверсії відзначаються самостійною ініціативністю виходу з кризи, безперервністю реформаторського процесу (що не виключає певних зворотних відступів) та його здійсненням як „знизу”, так і „згори” за допомогою держави. Такий характер конверсії притаманний, зокрема, державам Західної Європи та Північної Америки.

Неорганічні конверсії також починаються під впливом комплексу чинників, але вже іншого ґатунку. Це можуть бути економічні причини або примус внаслідок поразки в війні (Німеччина, союзники Німеччини, сучасний Ірак і т.п.).

Версальсько-Вашингтонській міжнародній системі притаманна як органічна так і неорганічна (примусова) конверсія. З огляду на те, що вона здійснювалася після великої війни відповідно до принципів, критеріїв, засад і вимог значної кількості спеціальних міжнародних договорів, цей варіант конверсії був водночас синхронним. Однак з урахуванням відсутності єдиного концептуального забезпечення цих договорів і випадків порушення сторонами-учасницями таких договорів окремих їх положень можемо говорити про розмаїте розуміння і реалізацію конверсії, що часто завершувалася вже на етапі вимушеної демілітаризації, практично не розпочавшись. Каральний (репараційний) ухил Версальської системи, закладений у відповідному договорі щодо Німеччини, позбавив її можливості не тільки належним чином фінансувати конверсійні проекти, але й спричинив поступове масове почуття помсти за національну образу, що стала фундаментом власне для відторгнення демілітаризації і конверсії.

Ялтинсько-Потсдамська система будувалася на принципово іншій основі, оскільки з боку міжнародного співтовариства передбачала не покарання, а демократизацію і включення в єдину європейську родину Німеччини як держави, що розв'язала війну. З іншого боку, ця система гальмувала конверсію завдяки американо-радянській боротьбі за розширення сфер політико-ідеологічного впливу і домінування. Кожна із сторін, що протистояли, готувалася дати відсіч опонентові в будь-якій частині світу, якщо виявляла там загрозу одній із двох відомих міжнародно-політичних систем - капіталістичній і соціалістичній (точніше: радянській).

На підставі порівняльного аналізу досвіду здійснення конверсії виокремлюємо наступні її типи:

· первинна (початкова) охоплює період до ХХ ст. – не відбувалась в межах всієї міжнародної системи;

· вторинна, відбувається в межах усієї міжнародної системи більш-менш синхронно (ХХ - початок ХХІ ст.).

Існують кілька базових моделей конверсії, що могли і мали бути враховані українською владою при розробці і прийнятті рішень на тему конверсії залишкового (пострадянського) ВПК, котрий перейшов у власність і розпорядження незалежної Української держави.

Перша модель (США, Канада, країни Західної Європи) характеризується поступовістю, синхронністю визрівання процесу перетворень з врахуваннях складових конверсії (економічні, соціальні, військові, екологічні, психологічні, конверсія умів). Оптимальними темпами конверсії військового виробництва найчастіше вважається зниження обсягів державних військових замовлень на 5-7% у рік, вона характеризується синхронністю процесу перетворень усіх сфер суспільного життя. При згортанні військово-економічної діяльності і здійсненні конверсійних заходів має існувати прагнення до переорієнтації виробничих і науково-технічних ресурсів таким чином, щоб, з одного боку, національна безпека посилювалася за рахунок використання більш ефективних засобів задоволення військових потреб, незважаючи на скорочення оборонних бюджетів, а з іншого боку, - зміцнювалася цивільна економіка.

Друга модель(Китай, Ізраїль) більше наближена до європейського стандарту. Вона має такі визначальні риси, як державне планування, використання досвіду інших країн, опанування прогресивних іноземних „зразків” на національному ґрунті, впровадження західних технологій, техніки, нових економічних відносин.

Третя модель - „обвальна конверсія”(Російська Федерація), орієнтована на якнайшвидше вивільнення значних ресурсів, на одержання від неї максимальної економічної вигоди в найкоротший термін. Реформування оборонного комплексу і конверсія відбуваються без чіткої концепції, без належної законодавчої бази, науково обґрунтованих оцінок поточних і перспективних потреб на оборону країни, без врахування закономірностей її військово-економічного розвитку. Конверсія починається без чіткої наукової і методичної концепції, без завчасної всебічної підготовки, без офіційно прийнятої довгострокової програми конверсії. Конверсійні процеси здійснюються без тісного ув'язування з проблемою національної і військово-економічної безпеки, в умовах відсутності чітко сформульованої військової доктрини, без попереднього рішення принципового питання про те, яким повинний бути військовий сектор господарства. Не завжди узгоджуються розміри, темпи скорочення військових замовлень і проведення конверсії. Для конверсійних заходів характерні недостатня продуманість і ефективність застосовуваних методів, форм і темпів скорочення оборонного комплексу, відсутність конкретних механізмів здійснення конверсії в організаційному, економічному і правовому аспектах .

З моделями конверсії взаємопов'язанімеханізми її здійснення, які залежать від обраних способів її проведення, серед яких слід виокремити зовнішньополітичні. Цілком зрозуміло, що проведення конверсії неможливе без детальної розробки таких її аспектів, як зовнішньополітичні та військово-політичні; економічні (включаючи організаційно-управлінський); організаційні; технологічні; соціальні; екологічні; демографічні; психологічні; правові. Вони є взаємопов’язаними.

В умовах глобалізації та одновимірного глобалізму США набуває підвищеного значення висновок про те, що без широкомасштабної конверсії неможливе розв’язання ані національних соціально-економічних, політичних та інших проблем, ані глобальних проблем людства. Її здійснення справді спроможне сприяти вирішенню інших глобальних проблем, зокрема, екологічної, стабілізації економічної та політичної ситуації в різних країнах та регіонах світу (в тому числі за рахунок впровадження новітніх оборонних технологій в економіку цих країн).

Все це дає підстави зробити висновок про необхідність якісно нового розуміння конверсії як важливої складової розвитку сучасної цивілізації, в тому числі і міжнародно-політичних процесів, що зумовлює нагальну потребу істотного коригування політичного і економічного мислення. Це вже проявилося і різнопланових формах реалізації так званої традиційної конверсії, яка дедалі виразніше набуває нині ознак економічної у високорозвинутих країнах, оборонної - у нових незалежних державах пострадянського типу, мирної - у більшості держав, які зуміли подолати внутрішні конфлікти або забезпечили свою обороноздатність за рахунок приєднання до регіональних формувань безпеки.

Масштабні процеси скорочення та конверсії ВПК країн світу наприкінці ХХ ст. виявились недовготривалими, оскільки внаслідок розпаду біполярної структури світу виник цілий ряд якісно нових загроз загальному миру та безпеці. Серед них слід назвати міжнародний тероризм, піднесення національних та сепаратистських рухів і як результат - виникнення нових війн, екологічні кризи тощо. Всі ці загрози поставили нові завдання і цілі в здійсненні процесу конверсії. Саме тлумачення терміну конверсії в другій половині ХХ ст. значно розширюється, виходить далеко за межі мислення та діяльності військових, набуває багато нових звучань та зв’язків зі сферою міжнародних відносин.

Глобалізаційний зсув основних загроз, перехід традиційної міжнародної конфліктності з глобального на регіональний та субрегіональний рівні за одночасної появи радикально нових викликів загальній безпеці, що, зокрема, лежать у сфері екології, демографічного вибуху і/чи міжнародного тероризму, диктують потребу переоцінки усталених поглядів на проблему конверсії та наповнення цього поняття новим змістом, який би відповідав реаліям сучасного світу. Сутнісна зміна характеру загроз у світі призводить до відповідних модифікацій самих цілей і змісту всіх форм і видів конверсії, що постають на порядку денному. Конкретні рішення постійно наштовхуються на несподівані повороти у розвитку військово-політичної ситуації в різних регіонах світу (колишня Югославія, Афганістан, Ірак, низка африканських країн та ін.). Тут якраз і проявляються залишкові прояви традиційних видів конверсії у той час як США і особливо Західна Європа демонструють певний поступ на шляху економічної і комплексної конверсії. Із ростом економічних і фінансових можливостей Китаю і Росії цілком можливе поступове зростання пропорції мирних галузей у загальних обсягах фінансування й інвестування. Прискореними темпами вона відбувається у державах, які стають членами європейських і євроатлантичних інтеграційних формувань.

В сучасній Україні проблема конверсії військово-промислового комплексу опинилася в центрі уваги науковців і політиків . Можна без перебільшення зазначити, що конверсія, її характер та кінцеві результати одразу стали своєрідним індикатором військово-політичної та соціально-економічної трансформації країни. Однак розпад колись єдиного радянського ВПК, а з іншого боку відсутність реальних загроз воєнного втручання та брак належного концептуального забезпечення спричинилися до надто низької ефективності конверсійних заходів.

Тут також треба враховувати, що діяльність будь-якої держави у галузі конверсії визначається її життєво важливими інтересами економічного та політичного характеру. Її ефективність залежить від того, наскільки при формуванні та реалізації національної політики, особливо позаблокових держав перехідного типу, враховуються як національні інтереси, так і загальна ситуація на світовій арені й стан справ у дво – і багатосторонніх відносинах. Тому при формуванні державної політики в галузі конверсії врахування міжнародно-політичної складової цього виду діяльності не може бути нижчим, ніж її економічного елементу. Коли мовиться про Україну, то такий підхід зумовлюється також проблемами цивілізаційного вибору між європейськими і євразійськими цінностями та зростаючою доцільністю виокремлення справді стратегічного партнера у широкому колі декларованих стратегічних партнерств. Інтеграційна стратегія держави потребує гнучкого поєднання євроінтеграційної політики з інтегруванням на пострадянському просторі.

В умовах формування нової системи міжнародних відносин модель конверсії в Україні слід будувати з урахуванням міжнародно-політичних реалій. Це, передусім, зумовлює необхідність створення такої моделі, яка б забезпечила виживання ВПК на довгострокову перспективу. Вона повинна зробити ВПК України конкурентоспроможним завдяки використанню новітніх технологій.

Досвід західних моделей демонструє, що для ефективної роботи української моделі конверсії обов’язковими є такі умови: конверсія має здійснюватись з урахуванням зовнішньої стратегії України; активізація зовнішньоекономічної політики в цій сфері; широке використання дипломатії для підвищення іміджу України як передбачуваної держави; розвиток законодавчої бази; завчасне планування на трьох рівнях: державному, регіональному та місцевому.

У наш час конверсія гальмується переважно нездатністю існуючих на планеті цивілізацій знайти компромісні варіанти розв'язання проблеми взаємовідносин, гостротою політичної ситуації в окремих регіонах і державах планети, а також великодержавними претензіями ключових акторів міжнародних відносин, які прагнуть нав’язувати певні схеми національного, регіонального і глобального розвитку.

Конверсія невідворотно буде стикатись не тільки з соціально-економічними та технічними складнощами, але й з політичним опором. Для того, щоб перевести конверсію у практичну площину, необхідно її міжнародно-політичне обґрунтування та відповідні політичні рішення.

Безумовним висновком у цьому сенсі вважаємо доцільність мобілізації, консолідації і поєднання зусиль міжнародного співтовариства , незалежно від внутрішніх політико-ідеологічних пріоритетів, спрямованих на використання напрацювань кращих умів всіх часів і епох з проблеми конверсії.