Етапи розвитку глобалістики.

У становленні глобалістики як науки можна виокремити кілька етапів, кожен з яких відображає специфіку еволюції світової цивілізації.

Перший етап – 60-ті рр. – початок 70-х рр. ХХ ст., коли обсяги виробництва вперше в історії людства почали загрожувати можливостям природи компенсувати антропогенний вплив. На цей етап припадає і розгортання таких стратегічних наступальних засобів ведення війни, використання яких у конфлікті являло б загрозу існування людства. Головні проблеми, що досліджувалися на цьому етапі – розповсюдження зброї масового знищення; забруднення довкілля; вичерпаність світових ресурсів; зростання народонаселення та труднощі в забезпечення його продовольством; нерівномірність розвитку окремих країн. На цьому етапі глобалістика розвивалася у формі методологічних та науково-теоретичних досліджень, не об'єднаних у цілісну систему.

У 60-х рр. ХХ століття теоретичні засади глобалістики закладались Г.Канном, Д.Беллом, Р.Ароном, Н.Віннером та ін.

Першими спробами міждисциплінарних та міжнародних по складу глобальних досліджень стали симпозіуми та робочі групи по екології напередодні Стокгольмської конференції по охороні оточуючого середовища а також підготовчі матеріали конференції та звіти після її закінчення.

Особливістю цього етапу стало створення в другій половині 60-х років спеціальних міжнародних, державних, неурядових, приватних організацій, метою яких стало вивчення глобальних проблем та шляхів їх подолання. Це „Інститут проблем майбутнього”, який було створено у Відні в 1965 році, міжнародний фонд „Людство в 2000 році”, заснований в Нідерландах в 1965 р. В 1966 р. В США було оформлене Товариство вивчення майбутнього світу.

Особливе значення мало заснування в 1968 році з ініціативи італійського економіста, суспільного діяча та бізнесмена А.Печчеі (1908-1984) неурядової міжнародної громадської організації - Римського клубу, з метою дослідження проблем глобального розвитку та залучення уваги світового співтовариства до глобальних проблем. Подальша діяльність Римського клубу сприяла становленню та інституалізації глобалістики, формуванн. її категоріального апарату та методології.

Другий етап розвитку глобалістики охоплює 70-ті – першу пол. 80-х рр. ХХ ст. На цей етап припадає піднесення глобалістики в методологічному, функціональному та прикладному плані. Цією проблематикою займаються такі провідні вчені, як А.Тоффлер, який закладає підвалини філософії технократичного суспільства, С.Мендловітц, який запропонував принципи нового світового порядку, Е.Ласло, яким сформульовано головні цілі розвитку людства та ін.

У середині 70-х рр. провідні країни Заходу охопила серія структурних криз, які стали предметом дослідження глобалістики.

Римським клубом, створеним у 1968 р., були проведені широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі розвитку кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і довкіллям. Вчені розробили цілу низку проектів та концепцій політичних реформ міжнародних відносин з метою розв'язання глобальних проблем.

Саме в цей час, як зазначає В.Бебік та Л.Дегтерьова, формуються провідні концепції сучасної глобалістики, зокрема:

· концепція "меж зростання" (Дж.Форестер, Д. Медоуз, Е.Пестель, М.Месарович):

· концепція „гуманістичного соціалізму” (Я.Тинберген);

· концепція „нового гуманізму” (Л.Печчеї);

· концепція „дороговкази в майбутнє” (Б.Гаврилишин);

· концепція „сталого розвитку” (Л.Браун);

· школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів) ((М.Мойсєєв);

· школа мітозу біосфер (Д.Ален, М.Нельсон);

· школа контрольованого глобального розвитку (Д.Гвішіані);

· школа світ-системного аналізу (І.Валлерстайн);

· концепція геогенезісу (Е.Кочетов);

· концепція „глобальної спільноти” (М.Чешков).

Розвиток глобалістики був тісно пов’язаний з політикою та ідеологією. Тому можна говорити про два головних напрямки розвитку глобалістики – особливо на перших трьох етапах її розвитку.

В західній глобалістиці сформувались наступні основні напрями:

Технократичний напрям, який представлений:

а) технооптимістами (Г.Кан, У.Браун, А.Вінер, Г.Скотт, ), які переконані, що тільки наука і техніка можуть вирішити всі глобальні проблеми, котрі й виникають внаслідок розвитку науково-технічного прогресу;

б) технопесимісти (Д.Медоуз, К.Боулдінг, М.Робертс та ін.), які теж пов’язують виникнення глобальних проблем з розвитком науково-технічного прогресу, але не вважають, що наука і техніка можуть бути єдиним засобом вирішення цих проблем ;

Постіндустріальна глобалістика (О.Тоффлер, Б.Белл, Д.Несбіт) не досліджувала глобальні проблеми безпосередньо, але формулювала висновки, пов’язані з постіндустріальним станом суспільства і перспективою вирішення проблем глобального світу.

Еколого-популістський напрям (Л.Браун, Р.Теобальд) який зосереджується на проблемах взаємодії природи, суспільства і людини.

Екзистенційально-культурна глобалістика (С.Мендловіц, Й.Галтунг), предметом якої є проблеми війни і миру, встановлення нового економічного і соціально-політичного порядку.

Еволюційно-детерменістський напрям глобалістики (Дж.Ріфкін) який орієнтується на дослідження закономірностей природної еволюції і незворотності науково-технічного прогресу.

В радянській та сучасній російській глобалістиці виокремлюються:

· філософсько-методологічний напрям, який базується на системі знань філософської науки, що узагальнила і звела до купи досягнення інших наук про суспільство і людину. В його межах досліджуються філософські засади, сутність, ґенеза глобальних процесів, аналізуються найважливіші соціально-політичні та економічні перетворення, необхідні для успішного розв’язання, проблем, що виникають (праці В.І.Вернадського, Н.Н.Моїсєєва, І.В.Бестужева-Лади, Д.М. Гвішіані, А.І.Уткіна, А.С.Панаріна, В.В.Загладіна);

· транснаціональний напрям – дослідження кризових явищ і протиріч загальнопланетарного масштабу, яких не було в минулому;

· соціоприродничий напрям, який головну увагу приділяє екологічним проблемам та проблемам природних ресурсів;

· культурологічний напрям, який приділяє головну увагу проблемам глобалізації, які виникають внаслідок науково-технічного прогресу, народонаселення, охорони здоров’я, культури, права, суспільного життя.

Концепція "меж зростання". Одним із перших досвідів прогнозування глобального розвитку вважається доповідь Римського клубу, яку було складено в 1971 р. під назвою "Світ-2" під керівництвом Дж.Форестера (перша доповідь Римського клубу). Вчені використали комп'ютерну модель, на підставі якої зробили спроби передбачення подальших етапів розвитку людства.

У 1972 р. у межах Римського клубу групою вчених під керівництвом американського вченого Д. Медоуз на основі системного методу здійснено спробу прогнозування глобального розвитку, побудови комп”ютерної моделі системи „людина-суспілоьсьво-природа” (доповідь "Межі зростання"). Доповідь була заснована на прогнозуванні таких змінних: населення, капіталовкладення, природні ресурси, продовольство, динаміка забруднення довкілля у часовому інтервалі у 200 років – від 1900 до 2100 р. Автори моделі виходили з концепції, що межі світу мають фізичну природу, відображаються в його скінченності, характеризуються як зовнішні. Головний висновок полягав у тому, що при збереженні нинішніх темпів розвитку ресурси землі вичерпаються протягом одного століття. Для попередження цього вони запропонували концепцію "глобальної рівноваги", тобто контрольованого балансу сил (ідея "нульового зростання").

У 1974 р. М.Месаровичем та Є.Песте­лем було підготовлено доповідь Римського клубу”Людство у роздоріжжі. Стратегія виживання” (друга доповідь Римського клубу). В ній була сформульована ідея"органічного зростання", згідно з якою кожен регіон світу має виконувати свою особливу функцію. Світ досліджувався як система взаємопов'язаних регіонів. Головною ознакою суспільства другої половини ХХ ст. вважався притаманний йому "кризовий синдром", який має стати стимулом переходу до світової системи, що буде знаходитись у стані "органічного зростання". У цьому стані система розвиватиметься як єдиний організм, де кожна частина відіграватиме свою виключну роль і користуватиметься тією часткою загальних благ, які відповідають даній ролі та забезпечують подальший розвиток цієї частини на користь цілого. Було зроблено висновок, що світ з простої сукупності незалежних частин перетворюється на всесвітню систему, тобто на зібрання функціонально взаємозалежних частин. Виокремлено 10 регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт-імпорт та міграцію населення за економічними, географічними критеріями, але з урахуванням соціальних і культурних характеристик.

Концепція „гуманістичного соціалізму”. У 1976 р. Я.Тінберген та А.Долман підготували доповідь під назвою "Перегляд міжнародного порядку" (третя доповідь Римського клубу), в якій головною метою визнавалася необхідність забезпечення гідності та добробуту людей. На погляд авторів доповіді, політичні зміни планетарного масштабу вимагають створення глобальних власних структур – "світова державна скарбниця", "всесвітня адміністрація з продовольства". Мондіалістична за своїм характером, ця концепція фактично висувала ідеї створення глобальних політичних інститутів. Нова ідеальна соціальна організація людства отримала назву „гуманістичний соціалізм”, який мав забезпечити рівні можливості для всіх країн і людей відповідно до універсальних гуманістичних цінностей.

Концепція „нового гуманізму”. У 1977 р. доповідь Е.Ласло "Цілі для людства" як головну мету проголошувала встановлення загальносвітової солідарності. На відміну від "зовнішніх меж", вирішальними для визначення напрямів розвитку світової цивілізації вважались "межі внутрішні", тобто політичні, культурні, психологічні межі в життєдіяльності людей та суспільства, що знаходить відображення у поганому політичному керівництві, безвідповідальності у політичній діяльності (суб'єктивний чинник). Необхідною передумовою виживання та прогресу людства мають стати спільні ідеали, цінності й цілі, яким треба підкорити індивідуальні інтереси окремих країн та народів.

Доповідь вказувала на необхідність перебудови свідомості і запровадження норм поведінки людей і норм державної політики відповідно до „нових стандартів гуманізму”.

Було сформульовано „цілі світового розвитку”, зокрема:

· припинення гонки озброєнь, відмова від конфліктів, війн та насильства, вирішення продовольчої проблеми в глобальному масштабі,

· глобальний контроль за використанням енергетичних та сировинних ресурсів, технологіями і природокористуванням,

· глобальний розвиток, спрямований на підвищення якості життя, соціальну справедливість у розподілі матеріальних та духовних благ.

Програма „нового гуманізму” передбачала „людську революцію”, інтеграцію людей світу і формування нової спільноти – „глобального етносу.

У тому ж році відомий американський економіст В.Леонтьев та інші експерти ООН розробили сценарії демографічного, економічного та екологічного розвитку на 1980, 1990 та 2000 рр. Головний висновок – необхідність скорочення розриву у рівнях економічного розвитку промислових центрів світу та країн, що розвиваються.

Концепція „Дороговкази в майбутнє”. У десятій доповіді Римського клубу "Дороговкази в майбутнє", підготовленій Б.Гаврілішиним в 1980 р., зроблено висновок, що подальший розвиток світової цивілізації пов'язаний з конвергенцією суспільних систем. Він запропонував модель майбутнього світового порядку, засновану на співіснуванні різних культур, релігій, способів життя, колегіальному керівництві та демократії.

У 1980 р. О.Джіаріні у доповіді "Діалог про братерство і добробут" висловив думку, що досягнення нового стану багатства і процвітання має бути заснований на еколого-економічних цінностях життя.

С.Мендловітц, Л.Гуртов та Й.Галтунг висловили думку про необхідність досягнення глобального гуманізму та альтернативних засобів забезпечення миру та безпеки.

Окрім Римського клубу, глобальні проблеми досліджувались Гудзонівським інститутом (США). Сассекським інститутом (Велика Британія), проектом моделей світового порядку (ЮНЕСКО).

Загалом, у період з 1970 по 1984 р. було розроблено 13 основних моделей глобальних систем. Вони були побудовані в різних частинах світу, з різними цілями і відрізнялися ступенем складності, методикою, головними вхідними та вихідними даними, обсягом часу та результатами. Найменша з них уявляла світ як єдину агрегатну одиницю. Найбільша – розділювала світ більш ніж на 100 країн. Автори моделей по-різному вирішували, якими даними мають оперувати моделі. Три з них включали дані, які характеризували природні ресурси та довкілля. Тільки одна торкалась проблем війни і миру, аналізуючи альтернативні заходи досягнення миру та безпеки. Деякі моделі були побудовані тільки заради спростування висновків попередніх. Одна модель відтворювала кілька попередніх і містила протилежні їм погляди на світ.

У 1978 р. відбулася конференція з глобального моделювання. Д.Ме­доуз, Г.Брукман та Д.Річардсон підготували перелік найважливіших наслідків семи головних моделей розвитку, які були представлені на конференції. На їх погляд, усі моделі містили одні й ті самі якісні висновки щодо нинішнього статусу світу та його перспектив. Звичайно, автори моделей не в усьому були згодні один з одним, використовували різні цифрові дані. Але на загальному рівні їх висновки збігалися. Подальше глобальне моделювання підтвердило висновки, які Д.Медоуз, Г.Брукман та Д.Річардсон узагальнили наступним чином:

w не існує такої фізичної або технічної причини, на підставі якої основні потреби людства не можуть бути незадоволені в найближчому майбутньому. Причиною незадоволення цих потреб на сьогодення є певні соціальні та політичні структури, визнані норми та погляди на світ, а не фізична обмеженість засобів та ресурсів;

w населення та фізичні (матеріальні) цінності не можуть зростати нескінченно на обмеженому просторі планети;

w людство не має повної та надійної інформації щодо фізичних можливостей Землі задовольняти потреби населення, яке постійно зростає, та накопичення капітальних цінностей. Існує значна кількість обмеженої інформації, яку трактують як песимістично, так і оптимістично;

w продовження нинішньої політики на протязі кількох десятиліть не приведе до бажаного майбутнього або навіть до задоволення головних потреб людини. Наслідком стане посилення розбіжностей у рівні життя багатих та бідних, виснаження ресурсів та руйнування довкілля, погіршення економічних умов для більшості населення;

w враховуючи ці обставини, подовження нинішнього курсу навряд чи буде можливим. У найближчі 30 років світова економічна система опиниться у перехідному періоді до статусу, який різнитиметься від нинішнього не тільки якісно, але й кількісно;

w неможливо зараз чітко визначити цей статус, він залежатиме від рішень та заходів, що зараз приймаються;

w вважається вірогіднішим, що політика, яка швидко пристосовує свій курс до фізичних та суспільних процесів свого часу, дає найбільші результати і вимагає менше зусиль, ніж засоби, що вживаються несвоєчасно. Коли проблема стає очевидною для усіх, розв'язати її часто вже неможливо;

w хоча технічних прогрес є необхідним, жодна техніка, за результатами глобального моделювання, сама по собі не може привести до бажаного майбутнього. Перебудова соціальних та політичних систем є незрівнянно ефективнішою;

w люди та країни знаходяться у взаємозалежності одне від одного у просторі та часі. Процеси, що здійснюються в якомусь визначеному місці на планеті, мають наслідки, які інтуїтивно неможливо передбачити та достатньою мірою визначити навіть за допомогою комп'ютерних моделей;

w виходячи з цієї взаємозалежності, деякі прості заходи, спрямовані на досягнення якоїсь обмеженої мети, можуть виявитися шкідливими. Рішення мають прийматися в якомога більш широкому контексті часу, простору та інформації;

w співпраця у досягненні особистих та національних цілей часто є більш вигідною у кінцевому випадку для всіх сторін, ніж конкуренція;

w багато планів, програм, договорів та особливо складних міжнародних угод засновано на таких уявленнях про світ, що є або взаємовиключними, або знаходяться у прямому протиріччі з дійсністю. Багато часу витрачається на визначення та обговорення нереальної політики;

Після проведення дев'ятої конференції Інституту аналізу прикладних наук з моделювання глобальних систем Д.Медоуз сформулювала додаткові висновки:

w стабільний баланс між населенням, виробництвом матеріальних благ та використанням ресурсів не є характерним для структури нашої соціально-економічної системи. Ця структура може забезпечити або підйом, або занепад. Історія підтвердила саме таку циклічність за схемою: спочатку підйом, потім занепад, потім застій на низькому рівні, потім знов підйом. Створення стійкої системи з високим рівнем життя вимагає не тільки чіткого визначення соціальної стійкості як мети, а і свідомої перебудови соціальної структури;

w допомога продуктами харчування або безпосереднє передавання будь-яких предметів вжитку від багатих бідним виявляється непродуктивним, за виключенням екстрених випадків – воно встановлює структуру залежності, а не самодостатності. Залежність, у свою чергу, послаблює ті сили власної самостійності, ініціативи та організації, які існують у бідного населення;

w ліквідація урядового втручання в справи світової торгівлі не є ні панацеєю, як стверджують його апологети, ні загрозою. Свобода торгівлі матиме складні та суперечливі наслідки, головний з яких – посилення спеціалізації;

w цілі економічного зростання країн третього світу, відомі як "Ліма" та "третє десятиліття розвитку" подані настільки неточно, що визначити їх показники для моделювання є неможливим, тому і досягнення цих цілей є неможливим, а якщо і було б можливим, то не привело б до покращання становища бідного населення в цілому, оскільки це є складовою частиною більш загальних проблем;

w нові екзотичні технології, такі як виробництво синтетичної їжі або ядерної енергії не є обов'язковими для розв'язання світових проблем і, можливо, є такими, що дорого коштують для широкого використання;

w зростання національного продукту не є достовірним показником добробуту людини або прогресу;

w у межах існуючої системи будь-який намір допомоги бідним перетворюється на допомогу багатих. Система наповнена механізмами зворотного зв'язку, які повертають будь-які зміни в колишню колію розподілу;

w для того, щоб працювати над будь-якою глобальною проблемою, визначати вартості та політичні цілі як окремої людини, так і суспільства в цілому, життєво важливо зрозуміти, чому люди є такими, якими вони є, чому вони приймають ті чи інші рішення, і, найголовніше, як це все можна змінити.

Ці широкі якісні узагальнення щодо становища у світі нікого не можуть здивувати – всі знайомі з ними на тому чи іншому рівні. У той же час ці узагальнення звучать революційно. Якщо б кожен глибоко їх усвідомив та діяв відповідно до них, ситуація в світі вже зараз була б іншою.

Моделі глобальних систем показали, що ми живемо у взаємозалежному світі, що покращання становища не є неможливим, але в той же час не є гарантованим.

У 1982 р. Д.Медоуз, Г.Брукман та Д.Річардсон видали книгу про перше десятиліття моделювання глобальних систем під назвою "Навпомацки у темряві". Назву було взято з відомої байки Сафо, в якій йшлося про людину, яка шукала ключ від будинку під вуличним ліхтарем не тому, що там його загубила, а тому, що там було світліше. Тобто цим вони хотіли сказати, що автори глобальних моделей вважали б за краще говорити про щось світліше та приємніше, ніж глобальні проблеми, але змушені спрямовувати свої зусилля туди, де більше проблем. За думкою авторів, найголовнішим наслідком глобального моделювання стало фундаментальне перетворення власних поглядів на світ. У висновках автори висловили свої погляди щодо досвіду перетворень та засобу мислення, до якого закликають глобальні моделі. Їх сутність полягає в наступному:

w ми не маємо руйнувати систему, від якої залежить наше існування;

w зубожіння не має бути, його можна попередити – експлуатація людини або народу іншими принижує як експлуатованого, так і експлуататора;

w для окремих людей та цілих народів краще співпрацювати, ніж ворогувати;

w любов до людства та майбутніх поколінь людей має бути такою ж самою, як до своїх рідних;

w якщо ми не сприймемо ці принципи і не керуватиметься ними, наш світ не виживе;

w майбутнє в наших руках, і воно не буде ні гірше, ні краще того, що ми самі збудуємо.

Новий, третій етап розвитку глобалістики припадає на другу половину 80-х рр. ХХ ст. Специфіка цього етапу полягає в динаміці предмету дослідження. Самі глобальні проблеми відійшли на другий план унаслідок історичних змін у політичній карті світу. На першому та другому етапах фактично існували дві глобалістики – західна та східна, два методологічних підходи – надкласовий та класовий. На третьому етапі домінує об'єктивний науковий підхід.

Міждисциплінарний характер глобалістики збагачується поглибленням прикладних методів дослідження найактуальніших проблем розвитку. Для цього етапу притаманне деяке зниження уваги до загальнотеоретичних проблем глобалістики, її зосередження на конкретних виявах глобальних проблем.

Концепція "сталого розвитку"була розроблена під керівництвом директора Інституту світового спостереження Л.Брауна. Її розробка тала наслідком дискусії щодо нової формули глобальної політики розвитку з врахуванням нових принципів та потреб.

Базові положення концепції "сталого розвитку" були сформульовані у доповідіМіжнародної комісії з довкілля та розвитку технології на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд (1987р.) і Порядку денному для ХХІ століття в Ріо в 1992 році. Ця концепція була використана при ухваленні спеціальної резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Економічна перспектива до 2000 року і надалі” в 1987 р, згідно з якою сталий розвиток рекомендується як один з засадничих принципів діяльності міжнародних інституцій, урядів та неурядових організацій.

Ще у 1983 р. Міжнародна комісія з довкілля та розвитку технології на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд розпочала роботу над звітом "Загальне майбутнє". Його було представлено Генеральній Асамблеї ООН. Основні ідеї сформульовано наступним чином: "У нас спільна світова економіка, спільне світове довкілля, яке є основою теперішньої та майбутньої світової економіки, світового розвитку та нормального засобу життя, на яке заслуговують люди. Ми маємо навчитися мислити глобально і на довгострокову перспективу. Світ швидко скорочується у розмірах. Жоден район або країна не може жити в ізоляції від решти світу. У нас спільна відповідальність за спільне майбутнє. Ми маємо глибоко розібратись у нашій спільній політичній свідомості й зробити так, щоб довкілля та стабільний розвиток приносили свої плоди, а не невідшкодні збитки. Ми маємо змінити своє ставлення до життя таким чином, щоб наш неухильний розвиток та збереження культурних цінностей планети вийшли на передній план. Ми маємо визнати, що багато в нашому сьогоднішньому ставленні до життя сприяє пограбуванню майбутнього наших дітей, чого дійсно цивілізований світ не може припустити". На думку авторів доповіді, під "сталим розвитком" слід розуміти розвиток, який забезпечує потреби нашого часу, але в той же час не загрожує можливостям майбутніх поколінь задовольняти власні потреби.

У 80-ті рр. американський соціолог Е.Тоффлер запропонував модель хвилеподібного розвитку цивілізації. Ще у 70-х рр. у працях "Футурошок" та "Екоспазм" він розробляв концепцію "шоку від зіткнення з майбутнім". Причину кризових явищ він вбачає в прискоренні темпів розвитку та ускладненні системи. У 1980 р. він разом з Г.Олвін опублікував книгу "Третя хвиля". У 1984 р. виходить друком його праця "Передумови та прогнози", у 1990 р. – "Зміщення влади, знання, багатство та примус на порозі ХХІ століття". З його погляду, рушійна сила суспільного розвитку – вдосконалення нових технологій, тобто сукупності знань, способи та засоби впровадження прогресивних виробничих процесів.

Перша хвиля почалася 8 тис. років тому і привела до утворення аграрного суспільства.

Друга хвиля на межі ХVІІ та ХVІІІ ст. приводить до утворення індустріального суспільства.

Третя хвиля приносить новий засіб життя, заснований на нових методах виробництва та джерелах енергії. Виникає нова цивілізація – "суперіндустріальна", або інформаційна. ЇЇ характерні риси:

w пріоритет знань. Суспільство базується на розумових здібностях, а не на фізичній силі;

w головна форма власності – інформаційна, отримана в результаті знань. Найефективніший інструмент влади наприкінці ХХ ст. – знання. Розгортається боротьба за контроль над інформацією, знаннями – "інформаційні війни";

w зміни в політичному житті. Виходячи з концепції трьох якостей влади, перша, низька, розглядається як така, що ґрунтується на силі, примусі. Це найменш дієвий інструмент влади, оскільки він використовується лише як форма примусу та покарання; друга – середньої якості – на багатстві. Воно є більш гнучким, оскільки його можна використовувати як покарання і як заохочування, а також трансформувати в багато інших засобів впливу. Влада вищої якості – це сили знань, що підпорядковують силу і багатство. Принцип меншості змінюється на принцип більшості, відбувається відмова від представницької демократії, децентралізація влади.

Головними гальмами на шляху розвитку вважаються війни, економічні катастрофи, надактивність протидіючих політичних сил – профашистських політичних об'єднань, політизованих релігійних течій, патологічних форм екологічного руху та націоналістичних сил.

Четвертий етап розвитку глобалістики розпочинається на межі 1980-1990-х рр., коли радикально змінюється геополітична структура світу. На цьому етапі особливого значення набувають проблеми забезпечення глобальної безпеки, що знаходить відображення в потребі більш активного формування таких напрямів наукових досліджень, як політична глобалістика та екополітологія.

Серед найважливіших проблем національного та регіонального характеру перше місце посідає створення ринкової економіки в державах колишнього СРСР та Китаї, а також раціональне вирішення регіональних конфліктів. На цьому етапі значна увага зосереджена на якісному аналізі перспектив розвитку цивілізації. З'являється тенденція дослідження взаємозалежності між довкіллям, світовим розвитком та питаннями війни і миру. Йде активний пошук політичної парадигми світового розвитку в умовах загострення глобальних проблем. Поширення набуває прогнозування розвитку світового співтовариства в умовах впливу на нього фундаментальних проблем сучасності, а також ретроспективний аналіз причин виникнення глобальних протиріч на попередніх етапах еволюції світового співтовариства. Вважалося, що глобальні проблеми потрібно розв'язувати на локальному рівні. Дослідження моделей національного розвитку здійснювалося із врахуванням глобальних змін та можливих альтернатив поступального розвитку світової цивілізації.

Набувають поширення концепції "інформаційного суспільства" як похідні від теорії постіндустріального суспільства, згідно з якою історія людства – це процес проходження певних стадій технологічного розвитку.

Провідний американський футуролог Д.Несбіт видає книгу "Мегатенденції", в якій визначались найбільш кардинальні напрями розвитку суспільства. Він висловлює погляд, що найважливішим стратегічним ресурсом стає не капітал, як це було в індустріальному суспільстві, а інформація, знання стають рушієм суспільного розвитку. У 1987 р. він видає в співавторстві з американським футурологом П.Абурдін працю "Нове відкриття корпорації". Вчені вважають, що на зміну добі "синіх" та "білих комірців" (виконавців ручної та рутинно-організаційної праці) прийшла доба "золотих комірців" – людей найвищого рівня кваліфікації, великого обсягу сучасних знань.

Наступна книга Дж.Несбіта і П.Абурдін "Мегатенденції, рік 2000. Десять нових напрямів 90-х років" вийшла друком у 1990 р. На погляд авторів:

· перша мегатенденція зумовлена розвитком світової економіки, зміцненням міжнародних економічних зв'язків, посиленням позицій вільної торгівлі, зростанням ролі телекомунікацій у прийнятті економічних рішень, появою нових джерел сировини і ресурсів, підвищенням ціни інтелектуальної власності;

· друга мегатенденція – ренесанс мистецтв, пов'язаний із розширенням для людини свободи вибору своїх пріоритетів, зокрема щодо способів проведення дозвілля, тягою людини до духовності;

· третя мегатенденція – час експериментів для врятування соціалізму, унаслідок чого може з'явитися новий гібрид соціалізму з ринковими механізмами, тобто з приватизацією засобів виробництва, ринковими цінами;

· четверта мегатенденція визначає нове співвідношення глобального стилю життя й культурного націоналізму, що полягає в тенденції до створення загального міжнародного стилю життя, космополізації сучасного світу у взаємозв'язку з відродженням національної культури, традицій. Проте націоналізм може породити і відторгнення глобальних цінностей, особливо у країнах, що розвиваються;

· п'ята мегатенденція – процес приватизації державного сектора економіки;

· шосту мегатенденцію зумовлює змінена геополітична ситуація, передусім в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, який характеризується значним економічним потенціалом, динамічністю розвитку;

· сьома мегатенденція пов'язана із залученням жінок на провідні посади в політиці, економіці, бізнесі;

· восьма мегатенденція фіксує зростання значення для сучасної цивілізації біотехнології;

· дев'ята мегатенденція зумовлена інтенсифікацією релігійних рухів;

· десята мегатенденція визначається як тріумф людини, за якого девальвуються цінності колективізму, індивідуалізм розглядається як етична відповідальність, спрямована на створення нової реальності.

Висловлювалось припущення, що 90-ті рр. ХХ ст. стануть десятиліттям економічного розвитку, політичних реформ та культурного відродження. Але життя пішло за більш песимістичним сценарієм, не вдалося врахувати негативні тенденції перехідного періоду:

· світову економічну кризу початку 90-х рр.;

· незадовільний хід перетворень у постсоціалістичних країнах;

· релігійне відродження в формі фундаменталізму та релігійного фанатизму;

· дифузію сили.

Школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів).Особливого значення на сучасному етапі набуває Концепція універсального еволюціонізму М.М. Мойсєєва. В Концепції універсального еволюціонізму М. М. Мойсєєва сформована ідея щодо коеволюції природи і суспільства, біосфери та людини. В своїх працях, зокрема “Бути або не бути людству” (1999 р.), “Доля цивілізації. Шлях розуму” (2000 р.) він вказував на необхідність розробки стратегії людства, тобто сукупних дій людей, спроможних до початку екологічної катастрофи забезпечити коєволюцію (тобто спільну еволюцію) людини та оточуючого середовища. Термін “коеволюція” використовується біологією для визначення взаємопристосування біологічних видів в процесі їх еволюції. Під коеволюцією розуміється спільний розвиток взаємодіючих елементів єдиної системи, який забезпечує збереження її цілісності. Елементи, які коеволюціонують в межах системи, самі являють собою системи. Протилежним коєволюції є розвиток конфліктного типу.

Зміни, що відбулися на світовій арені, вимагали нових підходів до розробки можливих альтернатив поступового руху людської цивілізації.

У статті американського політолога Ф.Фукуями "Кінець історії" була сформульована теза щодо майбутньої безконфліктності світу. На його погляд, історія та її розвиток раніше відбувалися за рахунок нераціональних факторів, на зміну яким зараз поступово приходять закони розуму. Людство від темної епохи "закону сили" пересувається до найбільш логічного устрою, заснованого на досягненнях західної цивілізації, ринкової економіки та ліберально-демократичної ідеології. Ф.Фукуяма вважає, що "виникає досить помітний консенсус щодо ліберальної демократії як системи правління, оскільки вона взяла верх над протилежними ідеологічними концепціями. Завершується процес формування нових цивілізацій. Починається новий етап розвитку єдиної світової цивілізації, який об'єднає світ в єдину раціонально функціонуючу систему.

Всі більш активно в сучасній науці про міжнародні відносини вивчається зв'язок між глобалізацією та регіоналізацією, або, інакше кажучи, між світовою системою та регіональними підсистемами міжнародних відносин. У книзі "Шляхи історії: від стародавньої людини до наших днів" (1994) російський вчений І.М.Дьяконов виокремлює вісім фаз історичного розвитку людства, які проходили з нерівномірним прискоренням:

· перша фаза – від виникнення людини сучасного фізичного типу та формування первісного ладу , проходила на протязі 30-40 тис. років;

· наступні чотири фази, від другої до п'ятої (середньовічної) тривали близько 10 тис. років;

· шоста (імперсько-феодальна, або стабільно-абсолютистська) продовжувалась 300 років;

· сьома (імперсько-капіталістична) тривала на Заході 100 років;

· восьма, посткапіталістична фаза, починається з середини ХХ ст. Її головні ознаки:

– пошуки національної та етно-релігійної самобутності;

– поява зброї великої сили знищення;

– електронізація інформації та побуту;

– зрушення в соціальній структурі;

– прискорення зростання народонаселення;

– незалежність колоній;

Якщо за нею наступить нова фаза історичного розвитку, можливі два можливих сценарії – оптимістичний та песимістичний. За песимістичним сценарієм людство та більша частина біосфери вимруть не пізніше ХХІІ ст. Оптимістичний сценарій розвитку історії супроводжується інтегральним сполученням не тільки цивілізацій, але й Людини з Природою, створенням ноосферного суспільства, здатного на коеволюцію з Природою.