Актуальні проблеми регіональної політики та їх розв’язання.

Регіональна політика – сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства.

Об’єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території.

У зв’язку із цим регіоном може бути й спеціальна вільна економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Суб’єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого – управління регіональною економікою.

Регіональна політика – складова державної політики, сукупність організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, людського, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для врахування особливостей кожної території (природно-географічних, історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних та ін.) в контексті загальнодержавних інтересів.

У кожній країн цілі та завдання регіональної економічної політики різні. Зокрема головні напрямки регіональної політики західноєвропейських держав переважно пов’язані з долею проблемних регіонів: депресивних старопромислових, слаборозвинених та ін. У країнах, що розвиваються, регіональна політика вимагає залучення в господарський обіг нових територій і ресурсів, інтеграції різних просторів в єдиний національний ринок, пом’якшення суперечностей між містом і селом, регулювання процесу урбанізації та інше.

Для України в умовах сьогодення проблеми повинні бути у центрі уваги регіональної економічної політики. У зв’язку з цим на думку Стеченка Д.М. важливим у реалізації політики регіонального розвитку є виявлення і обґрунтування проблемних регіонів для розробки системи заходів і стимулів, специфічних для кожного типу виділених територій. Зокрема, для розробки диференційованої регіональної політики слід виділяти регіони таких типів:

- екологічно несприятливі;

- з високою концентрацією населення і виробництва;

- індустріально слаборозвинуті сільськогосподарські;

- промислові депресивні;

- резервні;

- рекреаційні.

Для регіонів з високою концентрацією виробництва, екологічно несприятливих з диверсифікованою структурою господарства, найвищим рівнем прибутку на одного жителя потрібна розробка економічних заходів щодо запобігання надмірній господарській активності і концентрації населення, оздоровлення природного середовища, стимулювання ресурсозбереження і ресурсозабезпечення. Щодо регіонів із значною концентрацією виробництва, високою часткою прибутку на одного жителя також потрібна жорстка політика ресурсозбереження і оздоровлення природного середовища. Однак поряд з високими нормативами плати за регіональні ресурси повинні передбачатися і певні субвенції з вищерангового бюджету на реалізацію названих програм. Для регіонів, які умовно можна віднести до промислово депресивних (з низькими темпами зростання обсягів виробництва, високим рівнем інвестицій у їх розвиток і низькою віддачею, невисоким рівнем прибутку на особу), необхідна розробка програм переорієнтації на розвиток нових передових, технологічно високих і екологічно чистих виробництв, реалізація програм по перекваліфікації кадрів.

Територія України відрізняється своїми розмірами та значною просторовою диференціацією природних умов, рівнів економічного та соціального розвитку, спеціалізації промислового та сільськогосподарського виробництва. Не можна не враховувати й суттєві історичні, демографічні, культурні, релігійні та інші відмінності. Слід взяти до уваги й виникнення на заході держави спільного кордону з Європейським Союзом, який проводить активну регіональну політику та багато інших факторів.

У Концепції регіональної політики України наголошується, що першочерговими поточними завданнями державної регіональної політики передбачається прискорене розв’язання таких проблем:

- створення нормативно-правової та інформаційно-методичної бази управління розвитком регіонів відповідно до положень законодавства України;

- забезпечення стабілізації виробництва та відновлення економічного потенціалу в кожному регіоні, підвищення на цій основі рівня добробуту населення;

- здійснення заходів щодо соціального відродження села шляхом державної підтримки розвитку соціально-культурної і побутової сфери, формування повноцінного життєвого середовища;

- сприяння формуванню в усіх регіонах багатоукладної економіки, регіональних ринків товарів, праці, капіталу, а також розвиток підприємництва та ринкової інфраструктури;

- розв’язання пріоритетних наукових проблем регіонів з метою виробництва конкурентоспроможної продукції;

- переведення працівників, які вивільняються, на підприємства галузей господарства, що розвиваються, у сфері обслуговування і торгівлі, організація професійної підготовки кадрів для нових прогресивних виробництв;

- створення сприятливих організаційних та правових умов для функціонування спеціальних (вільних) економічних зон у відповідних регіонах;

- сприяння широкому розвитку прикордонної торгівлі, міжрегіонального та міжнародного співробітництва регіонів;

- створення умов для залучення іноземних інвесторів до розвитку виробництва конкурентоспроможних товарів, розширення обсягів будівельних робіт, в яких зацікавлена українська економіка;

- розроблення державних програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів, які потребують державної підтримки для комплексного вирішення багатьох господарських та соціальних проблем, та їхнє бюджетно-фінансове забезпечення.

Актуальною проблемою регіональної політики є удосконалення адміністративно-територіального устрою держави.

Ще однією важливою проблемою України є подолання міжрегіональних соціально-економічних диспропорцій. Основними причинами цього явища стали утвердження ринкової конкуренції, що спричинили поділ регіонів за їх конкурентними перевагами та недоліками, різний рівень адаптованості регіонів до умов ринку, що спричиняється структурою економіки та різною спроможністю місцевих владних органів до втілення реформ на регіональному рівні. Так, якщо у 1996 році співвідношення мінімального і максимального значення валової доданої вартості (ВДВ) на особу в регіонах становило 2,7 раз, то зараз уже 5,9 раз. За обсягами інвестицій в основний капітал на особу співвідношення у 1997 році становило 4,2 рази, то нині у 8,1 разу. На сьогодні співвідношення між мінімальним і максимальним показниками рівня заробітної плати – 2,5 рази, а різниця між обсягами доходів місцевих бюджетів на одного міського та на на одного сільського жителя сягає 50 раз. З огляду на таку ситуацію важливим є прийняття закону „Про стимулювання розвитку регіонів”.

Проблемою у регіональній політиці України є розвиток прикордонних областей держави, які часто характеризуються низьким економічним розвитком внаслідок свого периферійного положення. Дієвим елементом регіональної політики стала підтримка державою створення та функціонування єврорегіонів, як об’єднань територіальних громад та органів влади сусідніх держав. За період з 1993 року створено єврорегіони „Буг”, „Нижній Дунай”, „Верхній Прут”, Карпатський єврорегіон, до функціонування яких з української сторони залучені Волинська, Чернівецька, Закарпатська, Одеська, Івано-Франківська та Львівська області, а від прикордонних іноземних держав – адміністративно-територіальні одиниці Польщі, Білорусі, Румунії, Словаччини, Угорщини, Молдови, Австрії, Німеччини, Франції. У квітні 2002 Кабінет Міністрів затвердив Програму розвитку єврорегіонів, а у 2003 році – утворив єврорегіони „Дніпро” за участю Чернігівської області та відповідних регіонів Російської Федерації та Білорусі, а також „Слобожанщина” у складі Харківської та Білгородської областей. Основними напрямами співробітництва єврорегіонів є поєднання зусиль відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування в економічній сфері, розбудові соціальної, інформаційної, виробничої інфраструктури, будівництві та модернізації інфраструктури кордону, розвитку транспортної мережі, науковій та культурній співпраці, охороні навколишнього природного середовища, обміні досвідом між відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, взаємній допомозі в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, боротьбі із злочинністю і нелегальною міграцією.

При чому основні проблеми розвитку економічного середовища в Україні та роль фінансової реструктуризації промислового комплексу в просторовій економіці набуває все більшого інтересу.

Найбільший вплив на особливості формування нових моделей управління в країні чинить середовище, у якому формуються кластери, функціонують корпорації та промислові комплекси; економічна ситуація в країні зазвичай висвітлює значення таких показників: динаміка ВВП, рівень інфляції, динаміка зарубіжних та внутрішніх інвестицій, податкове навантаження; рівень економічної та політичної стабільності, можливість ведення бізнесу, глобальна конкурентоспроможність економіки.

Стан промислового комплексу (як фундамент для розвитку кластеризації) та його фінансове реструктурування, що зазнає найбільших труднощів в період фінансової та економічної кризи та посткризового періоду, дозволяє ретельно вивчати проблеми особливого економічного середовища сьогодення разом з проблемами сучасного бізнесу.

У посткризовий період спостерігається зниження темпів зростання ВВП (Рис. 1) та від’ємного торгівельного балансу (Рис. 2.); в найближчій перспективі не слід очікувати серйозних стрибків у розвитку промисловості та суттєвого збільшення кількості великих корпорацій на території України. В період сьогодення необхідним є вивчати особливі підходи щодо розвитку економіки. Аналіз макроекономічних показників дозволяє зробити детальні висновки та висвітлити причини негативного впливу на економіку України у найближчі роки та визначити роль містоутворюючих промислових підприємств (промислових комплексів) в розвитку промисловості та стану бізнесу в Україні в посткризовий період.

Слід зазначити, що 2012 році не було істотних змін в кількість угод зі злиттів і поглинань в порівнянні з попереднім роком, але загальна вартість таких угод була помітно нижчою (€2.245млн. порівняно з €4,747млн.), і більшість з цих угод були місцевими (тобто за участю українських покупців та українських продавців).

Рис. 1: Темпи зростання ВВП України 2010-2013рр % .

Обсяг прямих іноземних інвестицій залишався низьким, проте деякі сектори мають таке стратегічне значення для країни в цілому, де уряд заохочує в них інвестицій. Зацікавлюють такі сектори: енергетика та природні ресурси, сільське господарство (розробка особливих програм для підвищення ефективності сільського господарства), IT-сфера (про що свідчить скасування урядом ПДВ з операцій з постачання програмного забезпечення для всіх виробників програмного забезпечення в Україні з 1 січня 2013 року).

Рис. 2: Торгівельний баланс України 2007-2013рр., млрд. дол. США [2].

Рис. 3. Чисті зарубіжні інвестиції в економіку України [3].

На думку фахівців, важливим для здобуття і підтримки інтересів зарубіжних інвесторів до економіки і виробничих потужностей України є економічна, політична та соціальна стабільність, відсутність високих бар’єрів для ведення бізнесу, а також визнання цього світовою спільнотою.

Рис. 4: Кількість та обсяг угод зі злиттів і поглинань в Україні[4], 2009-2012рр., млн. євро.

Україна є дуже привабливою для іноземного капіталу, її місце відображають в переліку світових рейтингів (табл.1) бізнес-видань та міжнародних організацій .

Таблиця 1

Місце України в більшості кредитних рейтингів

Україна знаходиться на 73 позиції серед 144 країн світу у відповідності з Індексом глобальної конкурентоспроможності 2012-2013 років (у 2009 Україна займала 72 позицію з 134, у 2010 − 89 з 139, а в 2011 − 82 з 142). Найбільш слабкі сторони України − це вирішення правових спорів, митні процедури, макроекономічна нестабільність та оподаткування, політична криза, низький рівень економічної освіти.

У відповідності з даними видання DoingBusiness 2013 Україна займає 137 позицію з 185 країн по кількості бар'єрів для ведення бізнесу. У 2008 році Україна була на 146 позиції, у 2009 − на 147, у 2010 − на 142, у 2011 − на 145 і в 2012 − на 152 .

Дослідження «Економічна свобода світу» є індикатором економічної свободи в 141 країні світу, і публікується канадським Інститутом Фрейзера. Україна займає 122 місце.

Індекс економічної свободи є серією з 10 рейтингів, публікованих Фундацією «Спадщина» і Wall Street Journal. Його завдання − визначення ступеня свободи в економіках світових націй. Україна займає 163 місце із 179 в цьому рейтингу.

Індекс Legatum Prosperity − це результат дослідження факторів, що обумовлюють добробут В 110 країнах світу. Місце України в ньому – 74.

Відповідно до Матриці прямих іноземних інвестицій ЮНКТАД, Україна знаходиться серед «передовиків» (країн країн з найбільшим потенціалом і здійсненням прямих іноземних інвестицій) з 2005 року.

У доповіді World Economic Forum Global Competitiveness Report 2012–2013 найбільш проблемними факторами Української економіки, що перешкоджають веденню бізнесу були названі: корупція, доступ до фінансів, інфляція, слабка інфраструктура, податки, відсутність інноваційного потенціалу (Рис.5).

Рис. 5. Найбільш проблемні фактори Української економіки 2012-2013рр[.

Найбільший негативний вплив на компанії в Україні чинять три проблеми: політична нестабільність, недорозвиненість податкового законодавства та велике податкове навантаження на економіку, корупція. Відповідно до опитування Enterprise Survey 2012 в Україні, керівники та менеджери компаній всіх розмірів окреслили ці проблеми як ті, що чинять найбільше перепон ефективному веденню бізнесу.

Рис. 6. Головні загрози ефективного ведення бізнесу в Україні.

Економіка україни представлена, в більшості, фірмами віком від 6 до 15 років. Компанії віком від 21 до 30 років майже не зустрічаються через нестабільну економічну ситуацію 90-х рр, в якій більшість підприємств не витримало переходу від планової до ринкової економіки та збанкрутували.

Рис. 7. Розподіл фірм за віком

Домінантна структура власності українських компаній не сильно відрізняється від структури власності компаній в країнах Центральної та Східної Європи, та представлена, в більшості, приватною власністю. Відмінності існують у відсотку закордонної приватної власності, відсоток якої нижчий на території України через недостатню захищеність іноземних інвесторів та нижчу привабливість української економіки для закордонного капіталу, у порівнянні з іншими країнами Центральної та Східної Европи.

Таким чином, проблеми розвитку української економіки потребують ретельної підготовки до ״перебудови״ в реформуванні, в підвищенні економічної грамотності населення України, в розробці системних підходів до стабільного функціонування промислових підприємств, які сконцентровані в певних регіонах.

Проблемами для захищеності економіки та головними загрозами для ведення ефективного бізнесу є:

а) високий рівень корупції;

б) непрозорий рівень інфляції;

в) малий простір для інновацій;

г) неможливість доступу до фінансів;

д) макроекономічна нестабільність та оподаткування;

е) неповноцінна фінансова реструктуризація.

Повноцінна фінансова реструктуризація можлива тільки на основі глибокого теоретичного осмислення і практичної реалізації досягнень сучасної світової фінансової думки. Виникає необхідність у передових технологіях управління фінансовими потоками та потреба у високоефективних методах фінансової діяльності. Закон збереження енергії у фінансах дозволяє прагнути до стабільного розвитку суспільства, де збалансовані усі інтереси суб`єктів цього суспільства. Надто повільний темп реформ скасовує уявлення про стрімкий економічний розвиток в нашій державі.

Формування нового фінансового світогляду – є також розкриттям досягнень нового фінансового менеджменту. В складний депресивний період економіки України необхідно координувати дії в усіх сегментах функціонування фінансів. Вихід зі складної фази можливий тільки при інтенсивному підвищенні економічної культури.