Національний інтерес та сила як системні категорії міжнародних відносин.

Концепції «національного інтересу» та «сили» для світової політики є фундаментальними: за їх допомогою формується основний масив гіпотез та теорій, покликаних виявити закономірності поведінки міжнародних акторів. При цьому обидві трактуються основними парадигмами по-різному; а також по-різному сприймаються в поточній політиці держав.

Під національним інтересом політичні реалісти від початку мали на увазі інтуїтивно зрозумілу сукупність прагматичних прагнень держави – основного суб’єкту міжнародних відносин. Вводячи до наукового обігу цей термін, вони, звичайно, намагалися насамперед підкреслити утопічність та неефективність теоретичних побудов ідеалістів, протиставляючи національний інтерес, виражений в термінах сили, усіляким моральним, правовим та ідеологічним цінностям. Подальша конкретизація цих інтересів в рамках реалізму призводила до таких базових понять, як політичний вплив, економічна міць, військова могутність та геополітична роль. Одне із перших операційних визначень «національного інтересу» в такому дусі було сформульоване Гарольдом Ласуелом та Абрахамом Капланом як «система вимог та супровідних очікувань» міжнародного актора».[12] Однак реалістична інтерпретація національних інтересів, активні дебати навколо якої точилися в перші роки «холодної війни», майже одразу продемонструвала ряд методологічних вад.

По-перше, зміст поняття «національний інтерес» був і залишається занадто широким, що провокує тавтологію та «вимивання» змісту. Національним інтересом можна назвати все, що завгодно, виправдати за допомогою цієї концепції будь-які поточні кроки у зовнішній політиці. Один із апологетів цього терміну, Ганс Моргентау, був здивований тим, що під час дебатів з приводу війни у В’єтнамі його аргументи в дусі традиційного реалізму стикалися із зустрічними тезами, побудованими на тих самих «національних інтересах». Частково це відбулося тому, що спектр цілей та загроз безпеці держав на той час розширився й зміст зовнішньої політики змінився; але основна проблема полягала все ж таки у невизначеності та розмитості самого поняття «національного інтересу».

По-друге, національні інтереси завжди суб’єктивно забарвлені. Вони не відокремлені від інтересів людей, суспільних груп, партій, лобі та ін. Носіями інтересів є люди, а отже інтереси «нації» або «держави» значно абстрактніші за інтереси правлячої партії, нафтового картелю або диктатора окремо взятої країни. Існують шляхи перетворення індивідуальних або групових інтересів в інтереси коаліційні (наприклад, сучасна концепція раціональної поведінки досліджує процеси формування коаліцій та виокремлення домінуючого спільного інтересу), але коли «коаліцією» виступає вся нація, труднощі неминучі.

Найбільш поширеною спробою подолати ці проблеми є процедура деперсоніфікації національного інтересу; представлення його у вигляді своєрідних «вічних цінностей», на кшталт безпеки, виживання, процвітання, добробуту та ін. Цього прагнуть всі держави та, начебто, переважна більшість їхніх громадян. Проблема, однак, в тому, що виникають принципово різні оцінки шляхів, якими досягаються безпека і добробут; а саме ці конкретні шляхи, а не абстрактні принципи, є тканиною зовнішньої політики. Приміром, дебати викликає не те, чи потрібно Україні зміцнювати власну безпеку, а те, чи сприятиме вступ до НАТО реалізації такого інтересу. Говорячи про національні інтереси, зазвичай мають на увазі загальнодержавне або суспільне благо. Але чи є спосіб уникнути або зменшити суб’єктивність таких міркувань? Спроба зробити це призвела до виокремлення «життєво важливих» інтересів, як таких, що знаходяться «поза межами» дискусій. Але згодом виявилося, що таких інтересів не так і багато; і навпаки – найбільш проблемні питання та резонансні кроки зачіпають не менш важливі інтереси. Коли поняття «національного інтересу» наповнюється змістом – на поверхні з’являються принципові відмінності.

Більш продуктивною, на наш погляд, є спроба включити концепцію «національного інтересу» до моделей раціональної політичної поведінки. В основі більшості з них лежить уявлення про принцип раціональності як співвіднесення цілей та засобів таким чином, щоб максимізувати остаточний виграш. В цьому контексті національний інтерес трактується порівняно просто: як вибір такої стратегії в конкретних умовах, що максимально збільшуватиме виграш держави.

Деякі з найбільш відомих уявлень про національний інтерес (часто міфологічних за своєю природою) пов’язані із поняттям національно безпеки. Остання, в свою чергу, спирається на територіальну цілісність та політичну незалежність як основні цінності. Ці, здавалося б, вічні ідеали у світі відносних пріоритетів, уособлюють цікаві зрушення, що відбулися в царині філософських підвалин світової політики. Справа в тому, що домінуюче прагнення до територіальної цілісності та абсолютного суверенітету є характерними для держави епохи модернізму. Така держава є ultima ratio всіх політичних процесів, їхньою найвищою цінністю. Заради інтересів такої держави можна знехтувати всіма іншими.

Політичний реалізм сформувався в епоху модерністської держави. В цьому витоки його ефективності у всьому, що стосується пояснення міжнародних політичних процесів минулого – коли держави були в зеніті власної могутності. Але тут криються проблеми щодо прогнозування майбутнього, як для реалізму в цілому, так і для концепції національного інтересу зокрема. За останні шістдесят років у світі політичного життя багато чого змінилося. Насамперед, змінився статус держави разом із її інтересами. Сучасна політична практика та теорія ставлять під сумнів абсолютну зверхність інтересів держави, якщо тільки вона (держава) не є тоталітарною.

Натомість, для демократичної традиції характернішим є визнання інтересів окремої особи та/або суспільства. Саме захищеність таких інтересів є ознакою політичного успіху. Часто сьогодні саме інтереси індивіда стають у центрі зовнішньої політики та світових політичних процесів в цілому. На практиці це втілюється у достатньо проблематичних спробах захищати права людини або етнічних меншин, здійснювати «гуманітарні інтервенції» або «справедливі війни». Це – не епізодичні відхилення від класичного трактування «національних інтересів», а свідчення змін у природі світової політики.

Частково ці зміни враховано ліберальною парадигмою, в рамках якої «національний інтерес» розуміється дещо інакше. Спираючись на уявлення про світову політику як «джунглі», реалісти були змушені розглядати змагання національних інтересів держав як переважно гру з нульовою сумою. В такій грі основний інтерес полягає здебільшого у тому, щоб не дати виграти партнеру/опоненту. Неоліберали змінили «правила гри»: в рамках цієї парадигми інтерес розглядається більш широко, в тому числі і як спільне досягнення цілей декількома акторами, тобто гра з позитивною сумою. Тому «національні інтереси» реалістів, які не заохочували довгострокового партнерства та довіри, у неолібералів цілком можуть розглядатися як основа для партнерських відносин.

У сучасних складних політичних відносинах поняття «національний інтерес» використовується у двох основних контекстах. В першому – практичному – національний інтерес покликаний бути нормативним дороговказом, орієнтуючи політиків щодо бажаних і небажаних дій. Основні проблеми тут виникають із різноманітністю трактувань суміжних і важливих понять «безпеки», «виживання», «процвітання» або «життєво важливих інтересів». У другому контексті національний інтерес виступає як морально-етичний орієнтир. Тут до нього апелюють як до вищої цінності, до гарантії того, що захищеними є не лише корпоративні, партійні або інституціональні інтереси, але й більш фундаментальні інтереси суспільства. Останнім часом помітна тенденція переважного використання категорії «національний інтерес» у першому її розумінні в академічному середовищі; й у другому – у поточних політичних дебатах.

Так само як економіку важко уявити без «грошей», фізику – без «енергії», інформатику – без «інформації», міжнародні відносини, як наукову дисципліну, неможливо ані зрозуміти, ані використовувати без усвідомлення того, яку роль відіграє в ній «сила» як узагальнюючий теоретичний елемент. Її присутність є очевидною та відчутною в міжнародних конфліктах, відносинах партнерства, міжнародних переговорах та, навіть, спортивних змаганнях – одним словом, у всіх достатньо різноманітних проявах міжнародного життя. Можна сказати, що сила є змістом світової політики.

На всіх етапах розвитку філософських та наукових знань про природу та закономірності міжнародних відносин поняття сили відігравало ключову роль – від перших ненаукових спроб пояснення війн, коли авторами «сила» малася на увазі, хоча й не визначалася; до сучасного використання потужних методів формалізації та моделювання, особливості яких вимагають якомога точнішого визначення всіх параметрів об’єкту дослідження; і вимога ця підсилює актуальність завдання встановлення того, чим насправді є, і чим не є «сила» в міжнародних відносинах.

За висловом американського вченого Д. Ная «сила в міжнародній політиці подібна погоді... Про неї говорять всі, але мало хто її розуміє...».[13] Можливо, така ситуація була б цілком задовільною, особливо за умови, якби дефіцит розуміння поняття «сили» залишався в рамках науки. Але міжнародні відносини як наукова дисципліна і міжнародні відносини як частина реального світу є взаємозалежними феноменами, утворюючи рефлективну систему, причому із розвитком науково-технічної революції така взаємна залежність стає дедалі більш відчутною. Прорахунки у визначенні співвідношення сил, нездатність сформувати уявлення про те, чим власне є це співвідношення і що потрібно рахувати; термінологічна плутанина із такими популярними фразами як «баланс сил», «гегемонія» і т.п., що часто використовуються для обґрунтування політичних дій, - здатні призводити до небажаних практичних наслідків. Тому, можливо, на відміну від розмови про погоду, дискусію про силу доцільно було б ґрунтувати якщо не на єдиному розумінні, то принаймні на декількох консолідованих підходах до визначення її (сили) природи, атрибутів, якостей та закономірностей функціонування.

На думку Роберта Даля, одного із найбільш відомих теоретиків в галузі дослідження сили, незважаючи на стародавні традиції дослідження проблеми, «систематичне емпіричне вивчення силових взаємовідносин є надзвичайно нетривалим».[14] Здебільшого вченим мається на увазі «систематичне» дослідження проблем сили, започатковане в рамках школи політичного реалізму, який, власне, зробив цю концепцію серцевиною всієї теорії. Однак, ця «систематичність» залишалась переважно лише розширенням та впорядкуванням існуючих інтуїтивних здогадок щодо природи сили. Хрестоматійним прикладом, що підтверджує проблеми теоретичного розуміння сили, є неоднозначне та сповнене протиріч використання терміну в фундаментальній роботі Ганса Моргентау, що заклала основи домінування політичного реалізму в дослідженні міжнародних відносин майже на 30 років.[15] Роботи Г. Моргентау, з іншого боку, підштовхнули до більш критичного осмислення проблем сили, в тому числі і в контексті загальної критики політичного реалізму.[16]

Базове визначення сили у світовій політиці одним з перших сформулював американський дослідник Роберт Даль: «сила – це здатність одного з акторів примусити іншого актора зробити те, що за інших умов останній не зробив би».[17] Визначення Р. Даля стало основою для розуміння сили як фактору поведінки, певного роду відповіддю на кризу традиційного, атрибутивного підходу.

Існують два базові шляхи розуміння сили: 1) як атрибуту, певних характеристик або якостей її носіїв; та 2) як здатності такі якості й характеристики використовувати, наприклад, з метою змінювати поведінку інших. Третій підхід, який являє собою різноманітні спроби поєднання двох попередніх. Різниця між підходами очевидна: перший звертає увагу на матеріальність сили, так би мовити, на «фізичні» її атрибути. Він наближений до інтуїтивного розуміння сили як сукупності якихось вмінь, навичок та деяких фізичних показників. Сила людини в цьому випадку визначатиметься його фізіологічними даними, сила ж держави – її ресурсами. Другий підхід, визнаючи важливість фізичних можливостей і наявності ресурсів, тим не менш ключовою роллю наділяє їхнє використання. Про його результати (а отже й про силу тих, хто їх використовує) можна дізнатися спостерігаючи за наслідками – з яких найважливішим є змінена поведінка інших. Саме розуміння цієї обставини лягло в основу визначення Р. Даля.

Між двома підходами існують принципові розбіжності: множина акторів, «сильних» матеріально і ресурсно та акторів, «сильних» своєю здатністю до впливу на поведінку інших не збігатимуться, хоча й можуть час від часу суттєвим чином співпадати. Ці відмінності неможливо віднести на рахунок якихось неврахованих груп ресурсів – в їх основі лежить концептуальна та методологічна розбіжність, а не просто неточність в розрахунках.

Силі властиві чотири ключові параметри:

1) «кількість» сили або наявний силовий потенціал, що виражений в контролі над ресурсами різного роду і походження;

2) структура силових ресурсів, що характеризує здатність елементів силового потенціалу взаємодіяти та збільшуватися внаслідок зміни форм та перетікання;

3) контекст відносин, в яких реалізується силовий потенціал, тобто умови застосування сили, включно із ресурсами, що контролюються опонентами, поточними параметрами світової політики, цілями держави та іншими подібними факторами;

4) структура міжнародної системи, яку ми свідомо відокремлюємо від загального контексту, в першу чергу тому, що вона сама є або може бути джерелом сили або слабкості.

Взяті разом, ці фактори і створюють можливості змінювати поведінку інших, впливати на результати процесів взаємодії та мінімізувати негативний вплив випадкових подій.