Віденська система міжнародних відносин

Віденська система міжнародних відносин (Європейський концерт) - структура міждержавних відносин у Європі, яка склалася після війн Напо­леона І (1799-1814, 1815) і проіснувала із серйозними модифікаціями до Першої світової війни. її принципи були закладені рішеннями Віденського конгресу (1814-1815) - першого загальноєвропейського, за виключенням Туреччини, мирного врегулювання. Ця система базувалася на спільній згоді наймогутніших європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного без­сумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.

Віденська система мала певні основні характеристики та особливості. До них можна віднести такі:

· Віденський конгрес відіграв ключову роль у формуванні стійкої па­радигми відносин між провідними європейськими державами.Роз­почалася епоха "європейського концерту" - балансу сил між європейсь­кими державами. Європейський концерт базувався на спільній згоді ве­ликих держав, пентархії: Росії, Австрії, Пруссії, Франції, Великій Британії. Будь-яке загострення відносин між ними могло призвести до руйнування міжнародної системи.

· Після Французької Революції 1789-1794 pp. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав.Держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник ствердження необхідності збігання єдності національної з полі­тичною. Отже, затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами. Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відноси­нах закріплюється система політичної рівноваги - компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу.У процесі функціону­вання Віденська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

· На відміну від Вестфальської системи міжнародних відносин еле­ментами Віденської системи виступали не тільки держави, а й коа­ліції держав.

· Однією з основ європейського концерту став принцип підтри­мання балансу сил.Відповідальність за це покладалася на великі дер­жави. Ця відповідальність реалізувалася через проведення великої кіль­кості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожу­вали миру. Серед таких конференцій важливе значення мали Паризька конференція 1856 p., Лондонська конференція 1871 p., Берлінська кон­ференція 1878 р.

· У межах балансу сил держави могли змінювати склад союзників для забезпечення власних інтересів, не порушуючи при цьому зага­льної структури союзів і характеру міжнародних відносин.

· "Європейський концерт", залишаючись формою гегемонії великих держав, уперше ефективно обмежив свободу дій цих держав на міжнародній арені,"природний стан війни всіх проти всіх".

· Хоча анексії та контрибуції залишалися формами міжнародної практики, великі держави вже не розглядали розчленування чи лік­відацію іншої великої держави в ролі реальної мети.

· За часів існування Віденської системи поняття політичної рівно­ваги набуває ширшого тлумачення.Завдяки встановленому Віден­ською системою балансу сил війни і збройні конфлікти в Європі тимча­сово майже припиняються за винятком незначних.

· Віденська міжнародна система мала на меті затвердження вста­новленого внаслідок наполеонівських війн співвідношення сил, закріплення кордонів національних держав.Росія остаточно закріпи­ла за собою Фінляндію, Бессарабію і розширила свої західні кордони за рахунок Польщі, поділивши її між собою, Австрією і Пруссією.

· Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил.В основу цієї системи було покладено імперський принцип контролю географічного просторув межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сфо­рмувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (се­редина XIX ст.). У 1877 р. турецький султан узяв собі титул "Імператор османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.

· Незважаючи на кінець глобальної ізольованості цивілізацій та куль­тур, Віденська система, як і попередня Вестфальська, мала євроцентристський характер.Вестфальська система спочатку не мала глобаль­ного характеру, охоплювала Західну та Центральну Європу. Пізніше во­на інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномо­р'я, Північну Америку. Віденська система міжнародних відносин охоплю­ вала, фактично, лише європейський простір, і деякою мірою, ті території, за які провідні держави європейського концерту вели колоніальну боро­тьбу чи управляли як колоніями. Поза межами Віденської системи лиши­вся Китай, що внаслідок опіумних війн та нав'язаних провідними євро­пейськими державами нерівноправних договорів, був поставлений у на­півколоніальне становище. Японія, що у другій половині XIX ст. почала "відкриватися" для світу також не була долучена до Віденської системи. У той же час у період Віденської системи європейська історія поча­ла поступово перетворюватися на світову.

· На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії. Одні­єю з головних причин Першої світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.

· Модернізаційні процеси, розвиток капіталістичних відносин, буржу­азні революції.

· Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній заціка­вленості збереження статус-кво, але й у різниці цивілізаційного й модернізаційного рівнів його учасників.Велика Британія і Франція вже всту­пили у процес науково-технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій сфері значно відставали. Особливістю геополітичної реальності того часу стало те, що Росію, провідну державу Віденського конгресу, гаранта миру і ста­більності в Європі, технічний прогрес взагалі ще майже не торкнувся.

· Оскільки на всіх етапах розвитку провідними акторами виступали монархії, для Віденської системи, особливо під час фаз становлення, консолідації та стійкого розвитку була характерною гомогенність,іден­тичність сутності її акторів. А чим більш гомогенною є система, у свою чергу, тим більше в ній поміркованості та стабільності. У гомогенній сис­темі держави можуть бути противниками, але не ворогами. Саме такими й були відносини між державами європейського концерту.

· Проте взаємні протиріччя, зростання національно-визвольних рухів призвели до руйнації Священного союзу, яка, фактично, відбулася після революцій 1848 р. в Європі.

З появою цілісних Італії й Німеччини та формуванням згодом ворожих блоків і, кризою системи, гомогенність перестала бути характеристикою Віденської системи. Ця система характеризувалася радше гетерогенним характером інтересів її акторів.

Для повнішого розуміння Віденської системи міжнародних відносин
доречно виокремити та розглянути основні етапи її розвитку, зосере­джуючи увагу на притаманних для того чи іншого етапу особливостях, конфігурації співвідношення сил.

У процесі розвитку будь-якої системи міжнародних відносин виокрем­люється кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером вза­ємовідносин між її складовими компонентами. Віденська система по­слідовно проходила фази становлення, консолідації, стійкого роз­витку, кризи і розпаду.Ці етапи можна розглядати як типи структурної організації системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.

У процесі своєї еволюції Віденська система пройшла п'ять етапів розвитку:

· етап становлення (1814-1815);

· етап консолідації (1815-1822);

· етап стійкого розвитку (1822-1848);

· період кризи (1848-1871);

· етап занепаду та ліквідації (1871-1914).

Етап становлення Віденської міжнародної системи. Етап станов­лення Віденської міжнародної системи співпав у часовому вимірі з про­веденням Віденського конгресу, який вперше розробив систему догово­рів, що регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у мас­штабах всієї Європи, а також зафіксували нове співвідношення сил на континенті.

Головними завданнями Віденського конгресу були:

· відновлення засад державного устрою, що існував у Європі до Ве­ликої французької революції;

· відновлення феодальних порядків із реставрацією правлячих ди­настій у монархіях, що були підкорені Наполеоном;

· затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне послаб­лення, унеможливлення відновлення наполеонівської імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтримання відповідних взаємних гарантій;

· переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.

Заключний акт Віденського конгресу закріпив результати пере­ділу Європи і колоній між країнами-переможницями: Російська імперіяотримала Царство Польське, поступившись на користь Австрії областю Тернополя; Велика Британіярозширила свою гегемонію в Європі, зберег­ла торгову і морську перевагу і затвердила за собою частину колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська ко­лонія на півдні Африки та о. Цейлон; Австріязакріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломба­рдією, Венецією) і малими італійськими герцогствами, а також отримала перевагу в Німеччині; Пруссіязбільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала та­кож Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економіч­ним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини – Рейнську провінцію і Вестфалію, що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Німецький союз на чолі з Пруссією.

До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі нефами, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства прико­рдонними і міжнародними річками, положення про дипломатичних аген­тів, акт про конституцію Німецького союзу та ін.

Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії, Австрії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між ними могло при­звести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для за­кріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.

Етап консолідації 1815-1822 pp.26 вересня 1815 р. Росія, Авс­трія і Пруссія підписали у Парижі так званий Акт Священного Союзу. Від імені трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання.

Цей союз було утворено з метою підтримки Віденської системи між­народних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затверджен­ня Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між єв­ропейськими народами. В одному з головних пунктів цього акта було зазначено необхідність підтримувати європейські кордони, закріплені Віденським конгресом.

19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком Вели­кої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у Священному Союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координу­вала свою політику відповідно до його політичної лінії.

Зовнішня політика держав - членів Священного Союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Пруссії.

Священний Союз на той час був наднаціональною організацією, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрі­шньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу.

Усього відбулося чотири конгреси Священного Союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої Британії та Франції.

Перший конгрес Священного Союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На конгресі було ухвалено декла­рацію, що постулювала основною метою Священного Союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і моральності...". За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє прохання і за їхньої участі в переговорах.

Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттерніха у зв'язку з революцією в Неаполітанському королівстві. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань урядів цих держав. Франція і Британія не підписали цього про­токолу, але й не перешкодили його прийняттю.

На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 жовтня - 14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про грецьке повс­тання. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний Союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Бри­танією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини.

Етап стійкого розвитку (1822-1848).Утворення Священного союзу заклало фундамент нової політики безпеки, заснованої на постійних взаємних контактах. Внаслідок цього дво­стороння дипломатія отримала нові виміри, ставши дипломатією конференційною. По суті, Священний союз представляв собою систему колективної безпеки, що функціонувала на основі єдності консервативних цінностей, тобто на основі так званого принципу легітимізму, який в інтересах стабіль­ності гарантував збереження коронованим особам їх тронів та передбачав придушення будь-яких національно-визвольних і революційних рухів на єв­ропейському континенті, мож­ливість колективного втручання у внутрішні справи тих держав, яким загро­жували революції. У такому дусі були придушені революції в Неаполі та Іспанії. Крім того, принцип легітимізму перетворився на засіб стримування і обмеження російського та прусського експансіонізму протягом декількох десятиліть. Уся ця система отримала назву система Меттврніха за прі­звищем головного її творця та ідеолога - австрійського прем'єр-міністра.

Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою за­душити іспанську революцію і надати допомогу уряду Іспанії у боротьбі проти національно-визвольного руху латиноамериканських колоній. Од­нак для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тому британський уряд звернувся до Сполучених Штатів Америки по допомогу. У 1823 р. президент США Дж. Монро ви­ступив на захист усього американського материка від європейців. Як наслідок, Священному Союзу довелося відмовитися від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100-тисячний французький корпус увірвався до Іспанії і придушив революцію там.

Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними акціями членів Священного Союзу. Визнання британцями незалежності латиноамериканських країн (31 грудня 1824), колишніх іспанських колоній, підірвало єдність Священного Союзу. У 1825-1826 pp. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії з цього питання залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в європейських державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх країнах розхитував Священний союз. У 1830 р. відбулася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма. Усі ці події показали да­ремність спроб Священного Союзу покінчити з революційним і національ­но-визвольним рухом. У 1833 р. у Мюнхенгреці Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвердити й оновити принципи Священного союзу, але від­новити його значення виявилося неможливим.

Незважаючи на певні проблемні питання, які існували у відносинах ве­ликих держав, до середини XIX ст. Віденська система характеризувалася високою стабільністю, її гарантам вдавалося уникати лобових зіткнень і знаходити шляхи розв'язання основних суперечливих питань. Англо-французькі відносини характеризува­лися правлячими колами обох держав як "сердечна згода", а Австрія підтримувала міцні, навіть дружні стосунки з Росією, намагаючись вико­ристати російську могутність і вплив для збереження статус-кво у Європі і таким чином зменшити власне російські амбіції. Меттерніху в цей пері­од вдалося залучити на свій бік Пруссію та на довгі роки перетворити її на практично молодшого партнера габсбурзької імперії. Таким чином, він отримав вирішальний вплив на дрібні та середні держави Південної і Центральної Німеччини.

Велика Британія, остаточно дистанціювалася від європей­ських справ, вважаючи, що від участі в союзах вона більше втратить, ніж отримає. Велика Британія дотримувалася стратегії блискучої ізоляції, що передбачала відмову від входження в союзні відносини в мирний час на тривалий період. Британська зовнішня політика надавала перевагу утворенню ситуативних коаліцій для захисту власних інтересів, не беру­чи на себе довготермінових зобов'язань. Таким чином, Велика Британія відігравала роль арбітра та держави-балансира у міжнародних справах, підтримуючи то одну, то іншу державу або групу держав.

Межею, що відокремлювала фазу стабільного розвитку Віденської системи від її кризи, став 1848 p., коли європейським континентом про­котилася хвиля революцій, внаслідок чого змінився характер державних інтересів провідних країн. Внаслідок цього без серйозної модифікації Віденська система вже не могла ефективно виконувати свої функції. У середині XIX ст. Віденська система, для якої була притаманною стабіль­ність, зазнала чуттєвих змін.

Період кризи (1848-1871).Перші тріщини у відносинах між ве­ликими державами виникли з приводу так званого східного питання, тобто проблеми територіальної спадщини Османської імперії, яка в той час перебувала на межі розпаду і яку більшість держав характеризували як "хвору людину Європи". Отже, перші серйозні зміни у Віденську сис­тему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли ре­зультати Кримської війни 1853-1856 pp., яку Росія програла. Цього разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою російсь­кою могутністю.

Таку єдність антиросійської коаліції легко можна пояснити геополітичними причинами. Просуваючись уздовж морського узбережжя Чорного і Балтійського морів, Росія фактично перетворювала їх на "російські озе­ра", що гарантовано забезпечували їй вихід до Атлантики і Середземно­го моря - двох ключових геополітичних регіонів, контроль над якими дозволяв океанській державі Великій Британії врівноважувати зростаючу континентальну могутність Російської імперії. Тому блокада морських напрямків розвитку російської держави залишалася для решти Європи чи не останньою надією врятуватися від її сталевих обіймів.

Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Після цього головним завданням Росії стає збереження європейсько­го балансу сил. Вона починає відігравати роль своєрідного геополітичного балансиру. Кримська війна також символізувала розпад Священного союзу та остаточний демонтаж меттерніхівської системи.

Державами, політика яких найбільшою мірою призвела до кризи Ві­денської системи, порушення існуючого балансу сил були Франція часів Наполеона III та Пруссія бісмарківського періоду. Одними з головних цілей зовнішньополітичної стратегії Наполеона III були створення системи держав-сателітів (Сардинського королівства та Польщі) Франції на європейському континенті та територіальні придбання на користь Франції. Це зрештою зіпсувало її відносини з іншими великими державами Австрією та Росією. Проблемні відносини Фракція мала також з Великою Британією з приводу колоніальних питань. Таким чином, напередодні франко-прусської війни, ще одного конфлікту системного характеру, Франція фа­ктично опинилася наодинці перед прусською загрозою.

Після Кримської війни Пруссія почала проводити прагматичнішу зовні­шню політику, яка була по суті континентальним еквівалентом політики блискучої ізоляції Великої Британії. Із самого початку свого правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Початковою стратегією Бісмарка стало послаблення Австрії за будь-якої можливості, витіс­нення її з Німеччини та зміцнення прусської гегемонії в ній.

Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіа­льні компенсації, Пруссія отримала в 1866 р. остаточну перемогу над Австрією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядко­вувалися прусському уряду в усіх сферах, включно із зовнішньою політи­кою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військовими конвенціями. Для остаточного об'єднання Німеччини не вистачало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська війна, що закін­чилася поразкою Франції і проголошенням Німецької імперії у 1871 р. У тому ж році завершилося об'єднання Італії.

Наслідки об'єднання Німеччини та Італії мали неабияке значення для модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці роздрібне­них Італії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних від­носин. Причому Німеччина перетворилася на найпотужнішу континента­льну державу, що почала претендувати на домінуючу роль у світовій політиці, революціонізуючи європейську дипломатію. 50-60-ті pp. XIX ст. - період глибокої кризи Віденської системи. На по­рядку денному постала наступна альтернатива: або на хвилі кризи почати формування принципово нової системи міжнародних відносин, або здійс­нити серйозну модернізацію існуючої моделі міждержавних відносин.

Історія зробила вибір на користь другого варіанту розвитку подій. На європейському континенті поступово в зазначений вище період відбува­лося не руйнування, а оновлення Віденської системи, що заверши­лося об'єднанням Німеччини та Італії.

У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європей­ському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію у її про­тистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти максимальних результатів за мінімальних витрат сил. Це дало змогу отри­мати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-1878 pp., коли російські війська не тільки звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу. Згідно зі Сан-Стефанським мирним договором від 19 лютого 1878 р. визнавалася незалежність Серби, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Болгарії. Туреччина поступалася Росії територіями Каре, Батум, Баязет. Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав. Улітку 1878 р. було скликано загальноєвропейський конгрес у Бер­ліні, який змінив умови попереднього миру. Територія Болгарії була значно скорочена; Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцего­вину; британці заволоділи Кіпром. Поступки руської дипломатії на Берлінсь­кому конгресі послабили авторитет Росії.

Етап занепаду та ліквідації (1871-1914).На даному етапі мо­жна виділити два періоди: 1871-1890 pp. - відносна стабілізація Віден­ської системи та намагання зберегти загальний баланс сил на європей­ському континенті за умов прогресуючого антагонізму у відносинах між окремими великими державами; 1890-1914 pp. - невідворотний зане­пад та руйнування даної системи міжнародних відносин.

Після франко-прусської війни система міжнародних відносин повер­тається до стану рівноваги, на певний час відновлюється "європейський концерт", для якого характерним був певний дисонанс: збільшення ан­тагонізму між Францією та Німеччиною, а також зростання ворожості між Австро-Угорщиною і Росією. Поразка у війні 1870-1871 pp. виклика­ла у Франції постійне бажання реваншу, що штовхало її на союз із будь-яким потенційним супротивни­ком Німеччини, тим самим обмежуючи гнучкість німецької дипломатії. Крім того, проблема Ельзасу та Лотарингії, відокремленого від Франції, надовго стала каменем спотикання на європейському континенті.

Другий європейський розкол між Австро-Угорщиною та Росією також можна вважати наслідком об'єднання Німеччини. Зазнавши поразки у боротьбі за домінування в Німеччині та втративши італійські володін­ня, Австрія змушена була перенести центр своєї зовнішньополітич­ної активності на Балканський півострів. Посилення австрійської експа­нсії на Балканах містило в собі конфлікт з Росією.

Після об'єднання головною метою зовнішньої політики Німеччини ста­ло намагання не дати приводу жодній з великих держав вступити в союз, спрямований проти неї. Так, Бісмарк заспокоював Росію, що у Німеччини немає національних інтересів на Балканах, а Велику Британію - відсутніс­тю колоніальних амбіцій. Німеччині потрібен був союз із Росією й Австрією одночасно. Бісмарку вдалося створити такого типу альянс у 1873 р.

У 1880-х рр. Німеччина виступила ініціатором створення сис­теми альянсів, спрямовану, з одного боку, на те, щоб німецькі потен­ційні супротивники не укладали союзи між собою, а з іншого - щоб тримати під контролем дії своїх союзників і послаблювати напруженість з усіх боків.

Бісмарк розпочав нову політику в 1879 р. укладанням таємного сою­зу з Австрією. Наступним кроком стала реанімація ідеї Союзу трьох ім­ператорів, який передбачав для всіх учасників сприятливий нейтралітет у випадку війни одного із членів з іншою державою. У конкретній міжнаро­дній ситуації того часу мова йшла про нейтралітет Росії у випадку франко-німецької війни і Німеччини у випадку британо-російського військово­го зіткнення.

У 1882 р. формується ще один альянс - Троїстий союз у складі Німе­ччини, Австро-Угорщини та Італії.

Нарешті, у 1887 р. Німеччина, Австрія та Італія укладають так звані Середземноморські угоди з Великою Британією, за якими вони домов­лялися спільно зберігати статус-кво в районі Середземного моря. У 1887 р. Бісмарк запропонував укласти двосторонню німецько-російську угоду, що згодом отримала назву Договір "перестрахування". "Застрахував­шись" проти Росії та Франції за допомогою Троїстого союзу, Німеччина таким чином "перестраховувалася", щоб перешкодити зближенню Росії із Францією та усунути небезпеку війни на два фронти. Договір передба­чав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий суверенітет у ви­падку війни однієї з них з будь-якою третьою державою. Однак це поло­ження не стосувалося випадків нападу Німеччини на Францію або Росії на Австро-Угорщину. Договір діяв до 1890 р. Ре­зультатом бісмарківської політики була поява на світ системи альянсів, що страхувала Австрію від російського нападу, Росію від австрійського авантюризму, Німеччину від оточення. Щоб звести до мінімуму виклики цій складній системі, Бісмарк робив все, аби задовольнити французькі амбіції. Спонукаючи французьку колоніальну експансію, він намагався відвести французьку активність від Центральної Європи та зіштовхнути Францію з Великою Британією з приводу колоніальних володінь.

Незважаючи на зусилля Бісмарка, до 1890 р. концепція рівноваги сил вичерпала весь свій потенціал. В останній третині XIX ст. у сфері міжнародних відносин накопичилися суттєві якісні зміни: зросла кіль­кість держав, що претендували на роль великих, наприкінці століття в цьому списку вперше з'явилися неєвропейські держави, зокрема Спо­лучені Штати Америки, що послаблювало євроцентристську основу існуючої системи міжнародних відносин.

Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї війсь­кової, економічної та політичної могутності. Таким джерелом наприкінці XIX ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один із чіль­них засобів розв'язання конфліктів і протиріч між великими державами.

Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної та промис­лової революції особливо посилилися США і Німеччина. Сполучені Шта­ти активно освоювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом стала іспано-американська війна 1898 р., одна з перших воєн за переділ світу напередодні Першої світової війни.

Тоді ж Німеччина під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Біс­марка перетворилася на величезну континентальну державу і стала віді­гравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини було створено Троїстий Союз.

Інший могутній військовий блок - Антанта - був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала в утворенні Троїстого Со­юзу пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати. У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. - таємну військову конве­нцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антан­ти (від фр. Entente - угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.

З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліна через Багдад до Кувейту), Велика Британія внаслідок переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

З утворенням двох протиборчих союзів було остаточно порушено си­стему балансу сил у Європі. Супротивники поставили перед собою за­вдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фа­ктично, припинила своє існування.

Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Ві­денська система проіснувала майже сто років й розпалася із системною Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплю­вала ця система, була концертом гомогенних імперій - монархій, що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримській вій­ні, поява об'єднаних Італії й Німеччини і формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Усе це призвело до Першої світової війни і розпаду Віденської системи.