Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин

Завершення Другої світової війни призвело до кардинальної транс­формації змісту світової системи міжнародних відносин. Була ліквідова­на багатополярна організація структури міжнародних відносин, що вини­кла ще з часів Вестфальської мирної угоди 1648 р. та зберігалася з пев­ними модифікаціями (у межах Вестфальської, Віденської та Версальсь­ко-Вашингтонської систем міжнародних відносин) на протязі майже трьох століть до Другої світової війни.

Домінування Радянського Союзу та США в повоєнному світі призве­ло до формування біполярної структури міжнародних відносин, що стало вирішальною ознакою Ялтинсько-Потсдамської системи. її полі­тичною, стратегічною та міжнародно-правовою основою стали резуль­тати двох міжнародних конференцій (у Ялті 4-11 лютого та Потсдамі 17 липня - 2 серпня 1945 p.), під час яких керівництво головних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США та Велика Британія) намага­лися узгодити базові принципи післявоєнного світоустрою.

Такими принципами мали б стати проголошені ідеї повоєнної співпраці держав, що перемогли у Другій світовій війні та підтримання їх згоди і єд­ності в інтересах такого співробітництва. Реалізація ідей та принципів дія­льності антигітлерівської коаліції в повоєнний час могла б призвести до кооперативної біполярності на основі співпраці двох наддержав. Проте фактично співробітництво і згода поступово були витіснені конфронтацією та непримиренними протиріччями.

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991) мала певні основні характеристики та особливості.

· Мова йде про вищезгадану біполярністьструктури повоєнних міжнародних відносин, у яких провідну роль відігравали дві наддержави - СРСР та США. Значний відрив військово-силових, політичних, економі­чних та культурно-ідеологічних спроможностей цих двох держав від ін­ших країн світу призвів до формування двох основних, домінуючих "центрів сили", що здійснювали системоформуючий вплив на структуру і характер всієї міжнародної системи.

· Повоєнна система носила конфронтаційний характер.Мова йшла про системне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах, протистояння, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансу­вання на межі реальної війни отримав назву холодної війни(1948-1953, 1958-1962, 1981-1984 pp.). Періоди конфронтації малої інтенсив­ності, конфронтаційної стабільності та спроб подолати холодну війну на шляхах посилення елементів співпраці, кооперативності та мирного вре­гулювання існуючих суперечностей отримала назву розрядки міжнарод­ної напруги (середина 50-х, друга половина 60-х - перша половина 70-х, друга половина 80-х pp.).

· Повоєнна біполярність складалася в епоху ядерної зброї, що при­звело до революції як у військових так і в політичних стратегіях. Ця рево­люція сприяла поступовій трансформації стратегій і доктрин ядерного за­лякування, ядерного шантажу й ультиматумів (середина 50-х - початок 60-х pp.) в особливий механізм попередження світової ядерної війни (мо­дель конфронтаційної стабільності) на основі доктрини взаємного ядерно­го стримування на базі ядерного паритету та "рівновазі страху" (кінець 60-х - 70-ті pp.), а потім і виключення ядерної війни як засобу здійснення полі­тики та концепцій однакової безпеки, розумної достатності та стриманості в ядерній сфері (друга половина 80-х - початок 90-х pp.).

· Розподіл світу на сфери впливу двох наддержав як у Європі так і на периферії, виникнення "поділених" країн (Німеччина, Корея, В'єтнам, Китай) та становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та США призвело до глобалізації і поглибленої геополітичної структуризації системного протистояння та конфронтації. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР та США дозволяла через механізми блокової дисципліни домагатися достатньо високого ступеня керованості міжнародних проце­сів, зокрема у військово-політичній сфері, переговорах з контролю над озброєннями, врегулювання конфліктних ситуацій тощо*

· Повоєнна біполярність мала форму політико-ідеологічного протисто­яння, ідеологічної конфронтації між вільним світом країн західної демок­ратії на чолі із США та соціалістичним світом на чолі із СРСР. З одного боку ідеологічний антагонізм віддзеркалював месіанський характер зовніш­ньополітичних настанов Заходу та Сходу: США прагнули встановлення у світі американської гегемони під гаслом "Pax Апіегісапа", СРСР - твердив про невідворотність перемоги соціалізму у світовому масштабі. Ідеологічна конфронтація, "боротьба ідей" призводила до взаємної демонізації проти­лежної сторони і залишалася важливою рисою повоєнної системи міжнаро­дних відносин. Радянсько-американське протистояння виглядало насампе­ред як суперництво системи політичних та етичних ідеалів, соціальних і мо­ральних принципів. З іншого боку ідеологічний антагонізм здебільшого мас­кував глибинні геополітичні наміри протилежних сторін: досягнення сві­тового лідерства та гегемонії з боку Вашингтона (глобалізація доктрини Монро) та Москви (панування на євразійському континенті).

· Повоєнний світ перестав бути переважно євроцентристським, міжнародна система перетворилася в глобальну, загальносвітову. Руйнація колоніальних систем, становлення регіональних та субрегіональних систем здійснювалася під домінуючим впливом горизонтального розповсюдження системного біполярного протистояння та тенденцій економічної й політичної глобалізації. Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла децентралізації насильства та посиленню конфліктогенності на регіональному та субрегіональному рівнях, мно­женню регіональних конфліктів.

· Ялтинсько-потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. Первісні домовленості, що лягли в основу повоєнного порядку були або усними, офіційно не зафіксованими, або закріпленими переважно в декларативній формі, або ж їх повноцінна реалізація була заблокована внаслідок гостроти протиріч та конфронтацією між основ­ними суб'єктами повоєнних міжнародних відносин.

Так, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської системи, мала стати головним механізмом координації зусиль з метою виключення з міжнародного життя війн і конфліктів шляхом гармонізації відносин між державами та створення глобальної системи колективної безпеки. Повоєнні реалії, непримиримість конфронтаційних відносин між СРСР та США значно обмежили спроможність ООН зреалізовувати свої уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосереджува­лося на попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як на гло­бальному, так і, переважно, на регіональному рівнях, тобто на підтри­манні стабільності радянсько-американських відносин як основної пере­думови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час.

Формування Ялтинсько-Потсдамської системи міжнаро­дних відносин (1945-1946).Коріння створення повоєнного світово­го порядку сягають часів співпраці держав антигітлерівської коаліції в період Другої світової війни. Принципи такого співробітництва були сфо­рмульовані в Атлантичній хартії (14 серпня 1941), Декларації Об'єднаних націй (1 січня 1942), Московській декларації (1943), на Тегеранській кон­ференції (1943), Конференції в Думбартон-Оксі (1944), Ялтинській та Потсдамській конференціях (1945), Конференції в Сан-Франциско (1945), а також у радянсько-американській Угоді про принципи, застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії (11 червня 1942), англо-радянському Договорі про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співпрацю та взаємну допомогу після війни те­рміном на 20 років (26 травня 1942), франко-радянському Договорі про союз і взаємну допомогу терміном на 20 років (10 грудня 1944).

Формування ялтинсько-потсдамської системи проходило в чотири етапи:

Перший етап: конференція у Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944), на якій були закладені основи міжнародного співробітництва з регулювання повоєнної світової економіки. Ключовими інструментами економічної стабілізації стали три інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), а та­кож Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ, підписана в Женеві у жовтні 1947 p.). Ці інституції сформували комплекс світоекономічних ре­гулюючих механізмів, відомих під назвою Бреттон-Вудської системи.

Другий етап: Ялтинська (Кримська) конференція (4-11 лютого 1945), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі. У "Де­кларації про звільнену Європу" та Заяві "Єдність в організації миру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо розв'язання економічних та політичних проблем визволених євро­пейських країн, формування в них демократичних інститутів шляхом проведення вільних виборів. Фактично закладалися підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.

Третій етап: конференція в Сан-Франциско(25 квітня - 26 червня 1945), на якій було погоджено та прийнято Статут Організації Об'єднаних націй. ООН мала стати головним та універсальним інструментом регулю­вання міжнародних відносин, підтримання міжнародного миру та безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем повоєнного світоустрою.

Четвертий етап: Потсдамська (Берлінська) конференція(17 липня -2 серпня 1945), на якій були конкретизовані шляхи розбудови нового євро­пейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемонстрували можливість досягнення єдності держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою післявоєнного устрою Європи.

Таким чином, наприкінці Другої світової війни й після її завершення було закладено фундамент нової, Ялтинсько-Потсдамської системи між­ народних відносин, яка базувалася на новому співвідношенні сил й інте­ресів країн, що перемогли у війні, насамперед США та СРСР. Було ство­рено систему регуляторних та кооперативних механізмів, які були покли­кані вирішувати завдання повоєнного світоустрою на основі єдності та співпраці країн антигітлерівської коаліції.

Проте ефективність та результативність механізмів співпраці суттєво знижувалися, а врешті-решт сходили нанівець внаслідок зростання вза­ємної недовіри, протиріч, суперництва та конфронтації між двома нови­ми наддержавами - США та СРСР в ідеологічній, політичній, економіч­ній, стратегічній та геополітичній сферах.

Розгортання холодної війни та становлення біполярної структури міжнародних відносин (1947-1955).Перші ідеоло­гічні прояви холодної війни відносяться до 1946 р. З боку Заходу-док­трина стримування комунізму в "довгій телеграмі" Дж. Кеннана (лютий) та Фултонська промова В. Черчілля (березень), з боку СРСР - промова Й. Сталіна перед виборцями (лютий) та так звана довга телеграма ра­дянського посла в США М. Новікова (вересень), у якій зовнішня політика США характеризувалася як прагнення до світового панування.

Разом з тим, лише в 1947-1948 pp. у відносинах між Сходом та Заходом відбувся перехід до перманентної, системної та кризової конфронтації.

На політико-ідеологічному рівнітакий перехід був закріплений про­голошенням доктрини Трумена (лютий 1947), у якій концепція "стриму­вання комунізму" була офіційно прийнята в ролі основи зовнішньої полі­тики США, а також у так званій доктрині Жданова (вересень 1947), за­снованій на тезі формування у світі двох непримиренних, антагоністич­них таборів - імперіалістичного та соціалістичного.

В економічній сферіплан Маршалла (червень 1947) окреслив гли­бину розбіжностей між СРСР та західними союзниками. Москва відмови­лася від ідеї економічної співпраці із Заходом на умовах Вашингтону, що призвело до розділу міжнародної економічної системи, до формування в Європі двох протилежних економічних угруповань: Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1948) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ, 1949).

У стратегічному планінарощування протиріч відносно німецького питання призвело до першої берлінської кризи (червень - серпень 1948), до конфронтації СРСР та США на межі реальної війни. Холо­дна війна розпочалася де-факто.

У геополітичному плані, Москва і Вашингтон встановили повний контроль у своїх сферах впливу не, Заході та Сході Європи. Основними інструментами домінування США в Західній Європі стали план Мар­шалла і створення НАТО, а СРСР провів "сталінізацію" країн Схід­ної Європи, створив Комінформбюро, РЕВ та сформував під своїм кон­тролем потужну систему перехресних договорів східноєвропейських країн. Вінцем розколу Європи ета^0 завершення розколу Німеччини та створення двох німецьких держав ФРН і НДР.

У 1949-1955 pp. завершилося структурне оформлення біполярності - у світі виникли два центри впливу, два військово-політичних блоки -НАТО і Варшавський договір - на чолі із США та СРСР. Водночас біполярне протистояння розповсюдилося на периферію міжнарод­них відносин, (насамперед у зону Східної Азії), завершилася глобаліза­ція конфронтації, посилилася конфліктність на регіональних рівнях. Ко­рейська війна відіграла ключову роль в "експорті" біполярності, її розпо­всюдження з Європи в інші частини світу. По периферії Азійського кон­тиненту множилися військово-політичні блоки та союзи: Манільський пакт (СЕАТО, 1954), Багдадський пакт (1955), АНЗЮС (1951), війсь­ково-політичні союзи США з Японією (1951), Республікою Корея (1953), Тайванем (1954). Блокова біполярність стала реальністю.

Балансування на межі війни (1956-1962).Нарощування ядерних озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних ракет, наступальний характер військово-політичних докт­рин, ядерних стратегій залякування та масованого покарання спри­яли закріпленню кризового характеру міжнародних відносин: про­тидіючі сторони досить легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу та ультиматумів. "Мир неможливий, війна неймовірна" - так відо­мий французький соціолог Р. Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах холодної війни.

Ракетна нота СРСР під час Суецької кризи, розміщення американсь­кої ядерної зброї в Європі, готовність США застосувати тактичну ядерну зброю під час Тайванської кризи, ультиматум Хрущова щодо Берліна 1958 p., інцидент з американський розвідувальним літаком "У-2", друга Берлінська криза" 1961 р. та Карибська криза 1962 - ці події свідчили про те, що правила поведінки в ядерному світі на той період ще не скла­лися, а політика не мала чіткої уяви про допустимі межі конфронтації.

Карибська криза стала піком військово-стратегічної конфронтації в повоєнну епоху. Світ опинився на межі загальної ядерної війни. Біполярна структура світу в умовах балансування США та СРСР на межі війни виявилася нестабільним та небезпечним типом організації міжнарод­ного порядку.

Блокова дисципліна біполярного протистояння Заходу та Сходу сприяла виникненню нового феномена світової політики - Руху неприєд­нання (Белградська конференція, 1961). Сенсом політики неприєднання було підтримання рівновіддаленості від наддержав і їх військово-політичних блоків, намагання відсторонитися від конфронтації Заходу та Сходу при використанні всього потенціалу співпраці з усіма країнами світу. Рух неприєднання став однією із форм співпраці по лінії "Південь -Південь", що дозволило країнам "третього світу" вийти з тіні великих держав та зайняти своє власне місце на міжнародній арені.

Становлення розрядки міжнародної напруженості (1963-1969).Урегулювання Карибської кризи продемонструва­ло можливість відходу від ризиків холодної війни та пошук інших під­ходів до розв'язання існуючих суперечностей. Ворожість та конфлікт­ність почали витіснятися зі сфери військово-силового протистояння у сферу переговорних процесів та пошуку компромісів. Почалася ера "дов­гого миру" - стабільності в намаганні уникнути глобального зіткнення, ядерного конфлікту, обмежити конфронтаційність і протистояння політичними та переговорними механізмами.

У військово-стратегічній сфері розрядка матеріалізувалася у створенні механізмів контролю над озброєннями - були підписані три "великі" договори - про обмеження випробувань ядерної зброї (1963), нерозміщення ядерної зброї в космосі (1967) та нерозповсюдження ядерної зброї (1968). Становлення стратегічної стабільності, доктрини гнучкого реагування, взаємного гарантованого знищення та рівноваги страху стали основою переговорного процесу щодо об­меження стратегічних озброєнь.

У Європі психологічний поворот до розрядки міжнародної напруженості був стимульований французькою концепцією "розширеної" розрядки (роз­рядки - згоди - співробітництва від "Атлантики до Уралу"), виходом Франції із військової організації НАТО, франко-радянським зближенням та "новою східною" політикою ФРН. Доповідь Армеля (грудень, 1967) відкрила шлях до пошуків розрядки на європейському континенті, розділеному на два проти­лежних військово-політичних блоки. Стримана реакція Заходу на події в Чехословаччині означали прийняття ідеї підтримання статус-кво в Європі.

Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла витісненню конфліктності зі сфери американо-радянського протистояння на регіональні рівні міжнародних відносин. У той же час США та СРСР віднайшли MODUS VIVENDI, проявляли стриманість та уника­ли прямого зіткнення на периферії світової системи.

Політика розрядки - стабілізація міжнародної систе­ми (1970-1975).Перша половина 70-х pp. у цілому характеризувалася переможною ходою політики розрядки та стабілізацією міжнародної системи на глобальному і європейському напрямах світової політики. Уперше в повоєнний період принцип статус-кво прийняв універсальне значення попри ідеологічні розбіжності між Заходом та Сходом.

На основі визнання існування стратегічного паритету між США та СРСР відбулося стрімке радянсько-американське зближення. Без­прецедентна серія зустрічей лідерів двох країн, договори ПРО та ОСВ-І, вироблення узгодженого кодексу правил поведінки в умовах розрядки та мирного співіснування створило принципово нову атмосферу не тільки двосторонніх відносин, але і світової політики в цілому.

Не менш вражаючим був і стрімкий прорив політики розрядки на єв­ропейському континенті.

Нова східна політика ФРН призвела до міжнародно-правового закріп­лення повоєнних кордонів у Європі. Підписання договорів ФРН із СРСР, Польщею, НДР, Чехословаччиною, а також Чотирьохсторонньої угоди про Західний Берлін привели до повної нормалізації німецької про­блеми окрім питання об'єднання Німеччини. Було ліквідовано найнебезпечніше вогнище напруги в Європі.

У Європі розпочався загальноєвропейський процес - процес бага­тостороннього діалогу та співпраці, у якому брали участь 33 європей­ські країни, США та Канада. Кульмінацією цього безпрецедентного для європейської історії процесу стало підписання Заключного акту в Гельсінкі (серпень 1975). Десять гельсінських принципів стали визна­ним кодексом правил міжнародної поведінки держав на просторах від Ванкувера до Владивостока. По суті в Гельсінкі була підписана загаль­ноєвропейська конвенція про ненапад, мирне співробітництво і мирне врегулювання суперечностей між державами. Якщо в 70-х pp. гельсін­ський документ свідчив про успіх закріплення статус-кво в Європі, то в другій половині 80-х pp. цей же документ сприяв об'єднанню Німе­ччини, завершенню холодної війни та подоланню блокового проти­стояння, появі нових незалежних держав та мирному демонтажу Ялтинсько-Потсдамського порядку.

Загальноєвропейський процес супроводжувався формуванням сис­теми консультативних пактів СРСР з іншими країнами Заходу -Францією, Великою Британією, ФРН, Італією, Данією, Канадою, Туреч­чиною. Усе це створювало розвинену мережу економічної і політичної співпраці на європейському континенті, сприяло більшій відкритості радянської системи і поступовим еволюційним змінам як у СРСР так і в країнах Східної Європи.

Тріумфальний поступ розрядки призвів до стабілізації міжнародної системи, вироблення правил міжнародної поведінки, які дозволили уни­кнути як ядерної війни між СРСР та США, так й озброєної конфрон­тації на європейському континенті.

Криза політики розрядки. 1976-1980.Політика розрядки в 60-70-х pp. ґрунтувалася, насамперед, на геополітичних і прагматичних основах з метою попередження небезпеки ядерної війни та глобальної конфронтації. Обмежений характер розрядки як схеми глобальної співпраці полягав у відсутності спільного ідейно-політичного компоненту, спільних політичних та моральних принципів зовнішньополітичної пове­дінки протилежних сторін.

Для Радянського Союзу розрядка, як засіб подолання холодної війни не скасовував і не замінював закони класової боротьби на міжнародній арені та супроводжувався тезою про розрядку як інструмент постійної "зміни співвідношення сил на користь миру і соціалізму". Радянська кон­цепція розрядки включала в себе принципи соціалістичного інтернаці­оналізму, доктрину солідарності з боротьбою народів за соціальне і національне визволення та допомоги країнам соціалістичної орієнтації. Такий варіант радянської політики розрядки сприймався на Заході як "маневр", маскування експансії та стратегія постійної модифікації сил на свою користь без застосування прямого насилля.

Західні концепції розрядки мали іншу наповненість; розширену інтер­претацію, що знайшла своє відображення в доктринах гуманітарної розрядки (її розповсюдження у сферу прав людини, еміграції, свободи слова тощо), глобальної розрядки (її розповсюдження поза межами єв­ропейського континенту на периферію світової політики), ідеологічної розрядки (припинення ідеологічної війни та конфронтації).

Різновекторність радянської та західної політики розрядки призвели до поступової трансформації воєнно-політичного протистояння за узго­дженими правилами в систему мирної конфронтації без правил в геополітичній, економічній, гуманітарній і військово-технологічній сферах.

Криза розрядки була детермінована такими групами факторів:

· Вищезазначена різновекторність філософії та політики розрядки з боку СРСР та країн Заходу, що маскувало невпинне суперництво Москви і Вашингтону за глобальне лідерство.

· Радянський Союз відійшов від принципу збереження глобального статус-кво та розпочав активну політику створення власних геополітичних плацдармів у периферійних зонах світу, підтримуючи прорадянські, антизахідні режими (Сомалі, Ефіопія, Ангола, Мозамбік, Народна Республіка Конго, Бенін, Гвінея, Буркіна-Фасо, Мадагаскар, НДРЙ, Нікарагуа тощо) та зміцнюючи свою військову присутність у чутливих для Заходу зонах.

· Найбільш серйозні наслідки мало вручання Радянського Союзу в Афганістані (грудень 1979). Це був перший випадок прямого викорис­тання Москвою збройних сил за межами "традиційної" зони впливу СРСР у Східній Європі. Введення радянських військ в Афганістан викли­кало осуд та супротив не тільки США і Західної Європи, але й Китаю, більшості мусульманських країн та країн, що не приєдналися, а також керівників багатьох комуністичних партій Західної Європи. Уперше після Другої світової війни СРСР опинився в міжнародній ізоляції. Швидко зро­стала міжнародна напруга в цілому.

· Непримиримість позицій СРСР та Заходу в гуманітарній сфері, у питан­нях забезпечення прав людини, свободи слова та демократизації. США та країни Західної Європи перетворили проблему захисту прав людини в центральний елемент своєї зовнішньополітичної стратегії. СРСР сприймав це як втручання у внутрішні справи. Посилювалася атмосфера взаємної недові­ри, поновлювалася ідеологічна війна, у якій Москва, на відміну від 50-60-х pp. втратила наступальні позиції та була вимушена зайняти "фугову оборону".

· Зростання напруженості на периферії міжнародної системи та по­новлення війни ідеологій негативним чином впливали на ситуацію в Єв­ропі. Появу в Радянському Союзі ракет "СС-20" було сприйнято в захід­ноєвропейських країнах як намагання Москви "відірвати" Західну Європу від США шляхом залякування, досягти військово-стратегічної переваги та, врешті-решт порушити політичний статус-кво на європейському кон­тиненті. Реакція Заходу, так зване подвійне рішення НАТО надало цьому процесу характер зустрічної ескалації протистояння.

У кінці 70-х pp. з "духом" розрядки було покінчено. Попереду була но­ва конфронтація, новий виток холодної війни.

Поновлення біполярної конфронтації. "Друга холодна війна" (1980-1985).Посилення фронтальної боротьби за глобальне лідерство між СРСР та США розгорталося як у периферійних зонах сві­ту, так і на стратегічних напрямах, зокрема в Європі.

Прихід до влади адміністрації Р. Рейгана призвів до кардинальних змін у зовнішній політиці США, до наступальної глобальної стратегії.

В ідеологічній сфері політиці Р. Рейгана був притаманний жорсткий антикомунізм. Виступаючи у британському парламенті (червень 1982) американський президент заявив, що місце марксизму-ленінізму - на "смітнику історії", закликав Захід до "хрестового походу" проти комунізму та охарактеризував СРСР як "імперію зла".

У політичному плані таким ідеологічним настановам відповідала стра­тегія та доктрина наступального глобалізму і доктрина неоглобалізму (лю­тий 1985), які були орієнтовані на відмову від самообмеження у протистоян­ні світовому комунізму одночасно у будь-якій точці світу.

У військово-стратегічній сфері адміністрація Р. Рейгана взяла курс на злам стратегічної рівноваги та досягнення військово-силової переваги над СРСР. Програма подальшого нарощування стратегічних сил поєд­нувалася із програмою Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ, програма "зоряних воєн", березень 1983), яка передбачала створення багатоешелонної широкомасштабної протиракетної оборони території США. Де-факто це означало відмову Вашингтона від концепції взаємного гаран­тованого знищення. Така політика провокувала подальшу гонку озбро­єнь, що мало призвести до економічного виснаження СРСР.

Курсу на економічне виснаження та закріплення безперечної техно­логічної переваги над Радянським Союзом були підпорядковані і страте­гія санкцій, й ембарго на постачання в СРСР продукції стратегічного призначення та сучасних технологій.

Кардинальні зміни стратегічної ситуації відбувалися з початком розмі­щення восени 1983 р. нових американських ракет середньої дальності в Європі та жорсткої реакції СРСР - припинення всіх переговорних процесів у сфері роззброєння, розгортання ракет середньої дальності та оперативно- тактичних комплексів, а також відповідні заходи у стратегічній сфері. Усе це призвело до значного зниження порогу ядерного конфлікту.

Нова холодна війна загрожувала перетворитися у війну "гарячу", а локальні конфлікти - у всеохоплюючі. Намагання СРСР і надалі підтри­мувати стратегічний баланс вимагало непосильних економічних витрат. Економічна стагнація, колосальні витрати на підтримку національно-визвольних рухів, обтяжливі незбалансовані економічні зв'язки із соціалі­стичними країнами, стрімке падіння цін на нафту - головне джерело фо­рмування бюджету - призвело до економічної кризи, помноженої на кри­зу політичну і зовнішньополітичну.

Головним результатом посилення біполярної конфронтації у першій половині 80-х pp. стало економічне виснаження СРСР, його стрімке від­ставання у технологічній сфері, зменшення зовнішньополітичних можли­востей та падіння авторитету на міжнародній арені. США вдалося об'єд­нати власні зовнішньополітичні ресурси з ресурсами своїх союзників по НАТО і Японії, що дозволило нав'язати Москві стратегію глобального про­тистояння, у якій СРСР був приречений на програш.

Завершення холодної війни. Руйнація Ялтинсько-Потсдамського порядку: (1985-1991).У другій половині 80-х pp. СРСР та США вдалися до спільних зусиль з перетворення конфронта­ційної моделі біполярності в біполярність кооперативну на базі співпраці двох наддержав та збереження їх домінування у світовій політиці. Ва­шингтон та Москва відмовлялися від ворожості та силового протистоян­ня і переходили до партнерства у врегулюванні "міжнародних проблем. Проте нерівномірність потенціалів двох країн, що дедалі більше поглиб­лювалася, у кінцевому рахунку призвела до непередбачуваних наслідків. Прихід до влади М. Горбачова мав наслідком формування та реалі­зацію нової зовнішньополітичної стратегії Радянського Союзу на основі концепції нового політичного мислення:взаємозв'язок та взаємозале­жність сучасного світу, пріоритет загальнолюдських цінностей та деідеологізація і гуманізація міжнародних відносин, виживання людства та не­прийнятність ядерної війни як засобу політики, однакова безпека та її неподільність; пріоритетність прав людини та норм міжнародного права, свобода вибору та доктрина невтручання, що де-факто означало від­мову від доктрини обмеженого суверенітету, ідея загальноєвропейсь­кого дому та цивілізаційної єдності європейського континенту.

Безпрецедентна серія американо-радянських самітів (Женева -1985 p., Рейк'явік - 1986, Вашингтон - 1987, Москва - 1988, Вашингтон, Гельсінкі - 1990, Москва - 1991, Мадрид - 1991 р.) призвела до карди­нальних змін у світовій політиці.

У військово-стратегічній сферібули реалізовані важливі кроки з припинення військового протистояння та скорочення ядерних озброєнь: повна ліквідація ракет середньої та малої дальності (договір РСНД, гру­день 1987) та майже двократне скорочення стратегічних наступальних озброєнь (договір ОСО - 1 липня 1991), що привело до значного зни­ження порогу можливості ядерного конфлікту.

У сфері розблокування регіональних конфліктіврадянсько-американська взаємодія сприяла врегулюванню конфліктних ситуацій в Афганістані, Центральній Америці, Анголі, Камбоджі, на Африканському розі, Близькому Сході та в районі Перської Затоки.

Кардинальні зміни відбулися і на європейському континенті.Віден­ська зустріч НБСЄ (1986-1989) призвели до прориву у військовій та гу­манітарній сферах.

Результатом переговорів 23-х країн ОВД і НАТО стало підписання Дого­вору про скорочення звичайних збройних сил у Європі (листопад 1990), що створило матеріальну основу для демонтажу конфронтаційної моделі блоко­вого протистояння в Європі та завершення холодної війни.

Вагомим результатом Віденської зустрічі став розвиток людського виміру Гельсінського процесу, узгодження спільного розуміння щодо по­ваги та захисту прав й основних свобод людини.

Відмова СРСР від Доктрини обмеженого суверенітету відкрила шлях до антикомуністичних революцій у країнах Східної Європи, переорієнтації їх зовнішньої політики на Захід, розпаду соціалістичної системи в Європі. У 1991 р. було розпущено РЕВ та припинено діяльність ОВД. Знаковою поді­єю стало падіння Берлінського муру та об'єднання Німеччини (1990). Ра­дянська зона впливу у Східній Європі перестала існувати.

У грудні 1989 р. М. Горбачов та Д. Буш констатували завершення холод­ної війни. Остаточне завершення ери конфронтації та розколу Європи проголосила Паризька Хартія для Нової Європи (листопад 1990). Спільна декларація 22-х країн Варшавського договору та НАТО проголошувала, що ці країн більше не є супротивниками. Політично і психологічно декларація руйнувала образ ворога, який панував у Європі більше 40 років.

Розпад СРСР у грудні 1991 р. ознаменував завершення всієї повоєн­ної епохи, Ялтинсько-Потсдамського порядку. В історію відходили його основні характеристики й особливості: біполярна структура, конфронта­ційний характер, поділ Європи та світу на зони впливу, блокове й ідеоло­гічне протистояння. Наступала пост біполярна ера світової політики.

Контрольні запитання та завдання

1. Наведіть приклади зв’язку та взаємного впливу різних регіональних підсистем міжнародних відносин у Стародавньому Світі.

2. У чому, на вашу думку, полягали основні причини руйнації великих імперій Стародавнього Світу та середньовіччя?

3. Визначте основні риси Вестфальського світоустрою. Які з них залишаються до сьогодні.

4. З якого моменту, на вашу думку, зберегти Вестфальську систему було вже неможливо?

5. Визначте основні етапи та особливості Віденської системи.

6. Як ви розумієте таке поняття як концерт націй?

7. Визначте місце України у Віденській системі міжнародних відносин.

8. Визначте головні особливості та етапи розвитку Версальсько-Вашингтонської системи.

9. У чому полягали найсуттєвіші недоліки Версальсько-Вашингтонської системи?

10. Визначте місце України у Версальсько-Вашингтонській системі міжнародних відносин.

11. Визначте основні характеристики й особливості Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

12. Проаналізуйте співвідношення періодів холодної війни та розпорядки міжнародної напруженості.

13. Порівняти еволюцію доктринальних основ зовнішньої політики СРСР та США.