Україна у постбіполярній системі міжнародних відносин

Методологічні засади аналізу місця України в постбіполярній системі міжнародних відносин.

Визначення місця України в сучасній системі міжнародних відносин здійснюється у таких вимірах: 1) дослідження стану системи міжнародних відносин, 2) встановлення співвідношення між системою зовнішньополітичних завдань України і міжнародним середовищем, в якому відбувається реалізація таких завдань та 3) здатність України концентрувати ресурси для послідовної реалізації визначеної зовнішньополітичної стратегії. Не лише взаємодія між цими площинами, але й специфіка (тип організації, рушійні сили тощо) кожної з них впливають на позиціонування України в системі міжнародних відносин. Ці площини є складними комплексами, які відрізняє не лише багаторівневість та багатовимірність, але й певна еклектичність структури взаємодій між різними елементами та тенденціями. Їх складність не має ієрархічного вигляду, оскільки й стан усієї системи міжнародних відносин визначається параметрами, різними за природою, типом взаємодій та унікальними за набором акторів, що унеможливлює побудову однієї ієрархізованої системи, в якій були б враховані усі принципово важливі значення системи міжнародних відносин, що становлять основу для визначення місця України в ній.

Україна є державою середнього рівня, зовнішньополітичні дії якої локалізуються переважно на мезорівнях системи міжнародних відносин. Це зумовлює релейний характер актуалізації системних впливів при визначенні її місця в системі: спершу визначаються загальні тенденції системи на глобальному рівні та їх особливості на регіональних рівнях, тавідтворюється зовнішньополітичне середовище України; потім визначається зворотна реакція України на цей вплив, що актуалізується переважно у регіональних підсистемах. Статус держави середнього рівня та порівняна обмеженість ресурсів зумовлюють детермінуючий характер загальносистемних параметрів у процесі самовизначення України в системі міжнародних відносин та відносно вищу ступінь реактивність дій держави, спрямованих на реалізацію потенційних можливостей зміни місця в системі.

Оцінка взаємодії системи міжнародних відносин та зовнішньої політики окремої держави здійснюється у геополітичній та політико-регіональній площинах. Геополітичному виміру міжнародного середовища відповідає просторова організація, в якій здійснюється довгострокова стала артикуляція об’єктивних геополітичних інтересів держави. Політико-регіональному виміру – політична організація міжнародних відносин в інституційних формах із артикуляцією суб’єктивізованих зовнішньополітичних стратегій держави.

Геополітичне середовище впливає на потенціал держави реалізовувати геополітичні інтереси. Потенціал реалізації геополітичних інтересів визначається ступенем впливу одного суб’єкту геополітики на зовнішню і внутрішню політику на інший, що визначається ієрархічною структурою міжнародних відносин: більш потужні країни у той чи інший спосіб нав’язують свої проекти менш потужним. Геополітика виступає у якості основи для вироблення зовнішньополітичної стратегії держави. Головним геополітичним інтересом будь-якого суб’єкта геополітики є спроможність бути активно діючим суб’єктом у визначеному геополітичному просторі, здатним захистити власні і національні, і державні, і коаліційні інтереси. Сам геополітичний інтерес є стійким.

Основу зовнішньополітичної доктрини будь-якої держави складає розробка механізму реалізації геополітичних інтересів держави, групи держав, інших транснаціональних угрупувань на глобальному, регіональному та локальному рівнях, тобто визначення геостратегічних пріоритетів держави, розробку її геополітичного кодексу. Такі геостратегічні кодекси складаються з оцінки геополітичного простору за межами суб’єкта геополітики (зовнішніх районів) з точки зору їхньої стратегічної важливості й потенційних загроз.

Важливим елементом зовнішньополітичної стратегії держав середнього рівню в умовах поліцентричності регіональних систем міжнародних відносин є концепція рівнонаближеності, сутність якої полягає у розвитку поглибленого співробітництва одночасно із усіма провідними міжнародними акторами в регіоні, у прагненні встановити із ними відносини стратегічного партнерства. Основним елементом концепції рівно наближеності є врахування інтересів усіх провідних акторів при розвитку партнерства з кожним із них окремо та запобігання такому поглибленню відносин із одним із регіональних центрів сили, яке суттєво зашкодить інтересам іншого регіонального центру сили.

Міжнародні регіони у визначенні завдань зовнішньої політики держави та шляхів їх досягнення традиційно розглядались у зв’язку з безпосереднім міжнародним оточенням держави, тим регіональним простором, в якому вона розташована. Саме активна або реактивна роль держави у своєму регіональному оточенні, її прагнення використати природно високий ступінь взаємодії із сусідніми державами для вирішення зовнішньополітичних завдань традиційно становило основу діяльності держави на міжнародній арені, особливо у випадку т. зв. "середніх" або "малих" держав. Історичноміжнародний регіон виступав для держави безпосереднім зовнішнім середовищем, саме з ним були пов’язані умови та форми існування держави у міжнародному середовищі в цілому.

Міжнародні регіони відтворюють власну колективну іден­тичність, яка забезпечує їх цілісне сприйняття поза регіональними державами, потребу вибудовувати політику стосовно цих консолідо­ваних просторів, яка нерідко заступає місце політики стосовно окремих держав регіону. Фактично, консолідація та інтеграція міжнародних ре­гіонів у свою чергу спричиняє перебудову структури зовнішньої полі­тики держав, які відповідно виробляють комплексні й інтегровані під­ходи до міжнародних регіонів. Останні набувають ролі самостійних об'єктів зовнішньої політики держави, чинників її формування та реа­лізації. Сьогодні в структурі зовнішньої політики переважної більшості держав світу регіональні напрями та пріоритети стали звичними; до того ж поміж таких пріоритетів усе частіше відносяться географічно віддалені міжнародні регіони.

Роль міжнародного регіону у формуванні та здійсненні зов­нішньої політики держави безпосередньо виявляється у реалізації про­ектів регіоналізації або регіональної політики. Регіоналізація передба­чає реалізацію потенціалу міжнародного регіону у творчій формі через безпосередній вплив держави на систему міжнародних відносин, коли держава сприяє активізації регіонального співробітництва або створен­ню регіональних структур. Остаточною метою таких дій держави є фор­мування регіональної системи, найчастіше, під власним проводом. Фак­тично регіоналізація є проектом мобілізації однією з держав регіональ­ного простору або позарегіональною державою потенціалу співробіт­ництва певного простору. Регіональна політика є інструментом реаліза­ції інтересів держав в регіональному просторі або в регіональній систе­мі, й вона необов'язково передбачає активні дії держави, спрямовані на перетворення структури відносин у певному регіональному комплексі.

Україна в архітектурі постбіполярності

Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин мала як потенційні переваги, так і потенційні вади. До переваг належали: більша свобода вибору зовнішньополітичних пріоритетів, визначена етапом становлення незалежності та помірністю зовнішніх загроз суверенітету; відсутність формальних міжнародних обмежень у механізмах прийняття зовнішньополітичних рішень, пов’язаних з участю у наднаціональних утвореннях; статус "вільного агента" у процесі трансформації системи міжнародних відносин, що надавав можливість вибору партнерів та отримання від потенційних партнерів кращих умов партнерства. До вад– відсутність гарантованої підтримки з боку інших держав; високий ступінь невизначеності перспектив у системі міжнародних відносин; вразливість до силового тиску та дипломатичного шантажу з боку інших держав та міжнародних організацій.

Україна як держава середнього рівня має недостатню структурну силу, щоб суттєвим чином впливати на процеси в глобальній системі міжнародних відносин. Тому основним завданням зовнішньополітичної стратегії України в контексті глобальних процесів є розуміння та адекватна реакція на структурні імперативи світової політики з метою реалізації власних потенційних можливостей та пріоритетних, життєво важливих національних інтересів: виживання та поступальний розвиток України як суверенної незалежної держави в контексті динамізму сучасної системи міжнародних відносин.

Україна відповідно до свого статусу в структурі постбіполярних міжнародних відносин має декілька основних напрямів побудови своїх відносин із потужними центрами сили на міжнародній арені:

· одностороння орієнтація на один із світових "центрів сили", на глобального або регіонального "лідера", що може дати певні тактичні переваги, але стратегічно загрожує повною залежністю;

· нейтралітет або рівновіддаленість, що в умовах знаходження України на перехресті геополітичних інтересів декількох потужних "центрів сили" може призвести до поділу країни на сфери впливу, встановлення тієї чи іншої форми кондомініуму або ізоляції;

· динамічне балансування між "центрами сили". Це найбільш складний шлях, який потребує виваженої зовнішньополітичної стратегії й тактики, але водночас є найбільш ефективним шляхом захисту та реалізації власних національних інтересів. Саме цей шлях є теоретичною основою політики багатовекторності.

Така ситуація є викликом для України, вона має свої позитивні та негативні сторони. До позитивів можна віднести появу нових можли­востей для захисту власних інтересів в умовах відродження політики мультиполярного балансування. У теоретичному плані мова йде про концептуалізацію співвідношення дій різних груп факторів у міжна­родній та регіональній системі, про швидку адаптацію зовнішньої полі­тики, її стратегії й тактики до динамічних змін сучасної системи між­народних відносин. До негативів відноситься ризик конфліктної ескала­ції протиріч між полюсами і загальна дестабілізації європейського ре­гіону, що загрожує катастрофічним зменшенням простору для зовніш­ньополітичного маневру України та посиленням її залежності від провідних міжнародних акторів.

На європейському континенті Україна здатна зміцнити свою міжнародну суб’єктність та посилити вплив на структурування європейського міжнародно-політичного регіону як особливого геополітичного комплексу, в рамках якого можуть бути свідомо реалізовані основні життєві інтереси України. Крізь цю призму слід розглядати всі завдання концентрації зовнішньополітичних зусиль України в європейській системі міжнародних відносин, особливо спрямовані на досягнення результатів у проблематиці безпеки, інтеграційних процесів, інституційних змін на континенті тощо.

На відміну від глобальної міжнародної системи структурної сили України достатньо для здійснення впливу на процеси становлення та розвитку регіональної європейської підсистеми міжнародних відносин. Україна від часу відновлення незалежності є важливим чинником у європейському розкладі сил. На субрегіональному рівні система и міжнародних відносин Україна зберігає статус провідної держави, яка створює "критичну масу" для реалізації значних проектів на євразійському просторі, у Східній та Південно-Східній Європі, в Балто-Чорноморському та Чорноморсько-Каспійському регіонах тощо.

Геополітичний простір України.

Оцінка глобального рівня геополітичного середовища визна­чається структурою міжнародних відносин, світовими лідерами, світо­вими організаціями, впливовими розвиненими державами, їхніми ці­лями та інтересами як на світовому рівні, так і стосовно конкретного суб'єкту геополітики - України. Водночас на сучасну геополітичну структуру здійснюють свій вплив і тенденції глобалізації та регіоналізації, що пропонують альтернативні структуризації світової політич­ної карти у відповідності до регіональних блоків та угрупувань різного функціонального характеру. Здебільшого ці тенденції визначають кон­кретні засоби реалізації національних інтересів окремих суб'єктів геополітики на локальному, регіональному та глобальному рівнях

Геополітичний простір України характеризується комплексним поєднанням у якості сусідніх суб’єктів геополітики першого порядку вагомих акторів сучасних міжнародних відносин. Сусідами першого порядку України виступають впливові регіональні актори – Російська Федерація та Європейський Союз. Навколо цих акторів консолідуються два геополітичні простори – відповідно, євразійській та європейській. З геополітичної точки зору Україна виступає рубіжною країною як для європейського простору, так і для євразійського. Таким чином, Україна належить до міжсистемної периферії, яка підпадає під вплив інтересів обох геополітичних суб’єктів. Водночас геополітичне розташування перетворює Україну на своєрідний геополітичний центр – державу, яка в силу свого географічного положення виконує комунікаційні функції між двома геополітичними комплексами, має потенціал контролю доступу до них. Україна виступає основним комунікаційним каналом між європейським та євразійським геополітичними просторами, отже й ключовою ланкою для їх об’єднання у один пан-європейський простір.

Геополітична реальність глобальної політики для України визначається параметрами відносин в геополітичній геометрії США – ЄС – РФ – Україна, в якій Україна здебільшого розглядається рештою ключових акторів у якості об’єкту посилення впливу і тиску один на одного. Для України в такій розстановці сил використання переваг власного геополітичного положення в інтересах ефективної реалізації національних інтересів можливе на засадах рівнонаближеності, у виконанні функції комунікаційного вузла між провідними регіональними акторами. Дотримання принципу рівнонаближеності, послідовне взаємовигідне співробітництво в питаннях, що складають національний інтерес України, уникнення різкого коливання від одного стратегічного напрямку до іншого мають складати основу стратегії України в існуючому геополітичному середовищі.

Геополітичний кодекс України має регіональний характер, що обумовлено специфікою геополітичного оточення держави та виражає прагнення держави поширити свій вплив на територію більше, ніж сусідні держави першого порядку. Геополітичний кодекс України передбачає активне рівноправне та взаємовигідне співробітництво України з іншими державами в інтересах економічної та військово-політичної безпеки на регіональному та субрегіональному рівнях з метою підвищення рівня стабільності, передбачуваності і довіри, побудови всеохоплюючих і ефективних механізмів регіональної безпеки в Європі та вдосконалення існуючих механізмів міжнародної безпеки на глобальному рівні при максимальному дотриманні національних інтересів України.

Регіональні та субрегіональні комплекси зовнішній політиці України.

Провідним каналом відтворення структуроутворювального впливу міжнародних регіонів на зовнішню політику України стало ак­тивне використання нею регіонального оточення, організація якого становила суттєвий ресурс української політики. Відповідно регіональ­на політика України формувалась переважно як інструментальний комп­лекс вирішення зовнішньополітичних завдань у географічних регіо­нах, до яких належала Україна, а її головними засобами стали численні міждержавні інститути та неформалізовані домовленості регіонального та субрегіонального рівнів. У досягненні завдань регіональної полі­тики Україна віддавала перевагу традиційному для себе маневру­ванню поміж центрами сили в регіоні, ситуативному зближенню з тим чи іншим із них відповідно до поточних завдань. Цей підхід часто був ефективним у вирішенні конкретних питань, хоча певною мірою й позбавляв Україну змоги послідовно та цілеспрямовано реа­лізовувати протягом тривалого часу власні регіональні проекти, виступати активним чинником структурування регіонального простору.

Важливою проблемою становлення регіональної політики України було також визначення її просторових параметрів й, перша за все, визначення та окреслення меж регіональної системи, в якій вона прагне закріпитися в якості ключового актора. Україна об’єктивно належить до кількох регіональних систем, що мають різний ступінь внутрішнього структурування й відмінну одна від одної динаміку розвитку. Визначальну роль для української зовнішньої політики відіграють європейський інтеграційний, трансатлантичний/євроатлантичний та пострадянський регіональні комплекси.

Європейські інтеграційні процеси, і перш за все, інтеграційні процеси в Європейському Союзі є одним із ключових чинників регіоналізації в усій Європі. Саме під їх впливом вибудовується структура міждержавних відносин, окреслена високим ступенем формалізації в середині ЄС, але також високою формалізацією й поза межами інтеграційного кола, адже у відносинах ЄС із східноєвропейськими сусідами накопичено значну за кількістю та якістю міжнародно-правову базу, характер та інтенсивність цих відносин регламентуються також у рамках кількох спільних політик ЄС. Інтереси Європейського Союзу щодо України обумовлюються формуванням силового поля, сфери впливу ЄС, механізмами якого виступають процеси розширення та стратегії сусідства. Розширення ЄС, в першу чергу, спрямовано на формування на основі культурно-цивілізаційних цінностей та параметрів стабільного політичного і економічного розвитку консолідованого простору, що виступатиме впливовим суб’єктом міжнародних відносин. Відбувається розширення сфери європейських стратегічних інтересів у східному та південному напрямках, через ЦЄБ, Кавказ та Центральну Азію в інтересах розбудови системи транспортних та енергетичних коридорів. Реалізація цих проектів означає формування орієнтованого на ЄС геоекономічного простору з відповідним включенням проміжних країн у сферу європейських інтересів. ЄС потребує Україну як передбачувану та ціннісно орієнтовану складову розширеного стратегічного європейського простору в інтересах економічної, політичної та соціальної безпеки. Україна не сприймається ЄС складовою власного майбутнього Євросоюзу, принаймні до вирішення проблем реформування Союзу після останнього розширення, визначення перспектив членства балканських країн та Туреччини, розв’язання конституційної кризи в ЄС.

НАТО та інститути партнерства, створені цією організацією, також виступають структурною основою регіонального простору – євроатлантичного. Євроатлантичний простір охоплює країни-члени НАТО, країни-партнери, а також нові зони відповідальності Альянсу в Європі, перш за все, на Балканах. В євроатлантичному просторі закріплюється власна регіональна ідентичність, що відтворюється структурами регіональної безпеки та пов’язується не тільки із спільністю дій в організації, але також з однаковістю в усвідомленні загроз. На відміну від НАТО, США не тільки виступає центральним елементом євроатлантичного простору, але й детермінує основні його параметри. В цьому контексті Україна в євроатлантичному просторі виступає, по-перше, в якості одного з об’єктів практичної реалізації американської доктрини поширення демократії задля встановлення власного контролю над пострадянським простором; по-друге, як важлива ланка у створенні незалежного від Росії механізму контролю на пострадянському просторі; по-третє, як ключовий елемент створення субрегіональних утворень без участі Росії. Відтак, євроатлантичний простір для України вибудовується в контексті суперництва США із Росією та концептуалізується навколо т. зв. "Нової Європи", включення України до якої дозволить США ефективніше використовувати цю групу держав для контролю над розвитком інтеграційних процесів в Європі.

Пострадянський регіональний простір також відіграє важливу роль у структуруванні зовнішньої політики України. По-перше, Україна є учасником значної кількості регіональних структур (від СНД до субрегіональних утворень); по-друге, для України процеси регіоналізації на пострадянському просторі набувають визначального характеру у контексті реалізації власних проектів регіоналізації. Адже, саме пострадянський простір залишається для України ключовим ресурсом для таких проектів, а будь-які інші ініціативи регіоналізації сприймаються як конкуруючі. Інтереси Російської Федерації щодо України визначаються стратегією формування євразійського силового поля, сфери впливу Росії по периметру її кордонів через реалізацію реінтеграційних проектів на пострадянському просторі, а також безпосередню політичну, економічну, військову присутність. Україна займає одне з провідних місць у реалізації цієї стратегії. Механізмами реалізації цієї стратегії є боротьба за права російськомовного населення, проекти економічної реінтеграції через посилення присутності російського капіталу в українській економіці й спільні економічні утворення та військово-технічне співробітництво.

Основні джерела та стратегічні напрями формування зовнішньої політики

Від часу проголошення незалежності України концептуальне питання про її самовизначення у міжнародному середовищі майже повністю зводилося в практичному плані до вибору шляхів інтеграції: в напрямі чи-то східного, чи-то західного "векторів". Важливим моментом в цьому виборі було те, що зовнішньополітична невизначеність України мала негативні наслідки не тільки для самої України, але й для стабільності європейської підсистеми в цілому. Для провідних суб’єктів міжнародних відносин в регіоні більшої ваги набуло саме існування принципової та сталої визначеності України, а не конкретне наповнення цієї визначеності.

У період початкової постбіполярності простежується прагнення знайти рівновагу між альтернативними рішеннями, які ґрунтуються тієюж мірою на зовнішньополітичних та внутрішніх факторах. І в цей період практична зовнішньополітична діяльність держави була підпорядкована теоретичним настановам багатовекторності. Однією з вад такогопідходу є його консервативний характер. Динамічність сучасної системи міжнародних відносин спонукає до швидкої адаптації зовнішньої політики стосовно нових реалій. Відсутність вчасних корективів у теоретико-концептуальній частині зовнішньої політики створила ситуацію, за якої практичні кроки, часто короткострокового характеру, мало узгоджуються із довгостроковими національними інтересами Формування геостратегії України на початковому етапі характеризується відсутністю чіткого усвідомлення цілей на міжнародній арені, крім утвердження України у якості незалежної держави, а відтак і відсутністю механізмів реалізації таких цілей. На практичному рівні це відзначилося коливанням зовнішньополітичних стратегій та формуванням іміджу України як непередбачуваного партнера. Тому сьогодні все ще залишається актуальною розробка стратегічного геополітичного кодексу/геостратегії України, що означає пошук Україною свого місця в системі міжнародних відносин, яке однак визначене її геополітичним розташування.

У геополітичних умовах України принцип багатовекторності має залишатися базовим принципом як геостратегії, так і зовнішньої політики України. На сьогодні, принцип багатовекторності має помилкове трактування. Фактично, в сучасній внутрішньополітичній та зовнішньополітичній риториці принцип багатовекторності трактується як коливання України між двома зовнішньополітичними напрямами – західним (європейський та євроатлантичний простори) та східним (Росія та євразійський простір).

Але геополітичне балансування України у відносинах між ЄС, США та Росією визначається комплексною біполярністю стратегічних напрямків зовнішньої політики, які в ідеалі не повинні суперечити один одному. Геополітичні реалії України виключають можливість орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрям. Поняття "багатовекторності" має сприйматися у загальноприйнятому розумінні як розвиток і підтримка нормальних та взаємовигідних відносин із багатьма державами та іншими міжнародними акторами.

Очевидно, що зовнішня політика будь-якої держави характеризується визначенням пріоритетів. Геополітичний простір України передбачає визначення таких пріоритетних зовнішньополітичних напрямків як ЄС (перспективна мета на інтеграцію до європейського політичного, економічного, правового простору), РФ (найбільший впливовий сусід, відносини з яким визначаються високим рівнем взаємозалежності) та США (глобальний актор, інтереси якого значною мірою визначають розподіл сил на європейському та пострадянському просторі).

Уникнення варіантів ізоляції як механізму тиску на Україну більш потужних геополітичних акторів, якими є Росія, США, ЄС з їх інтересами, можливе за умов збалансованості векторів, проведення Україною стратегії рівнонаближеності до ЄС, Росії та США. Надмірна орієнтація на один з цих векторів, або зближення з одним із акторів за рахунок інтересів іншої сторони, неодмінно призводить до посилення тиску на Україну з боку інших і втрату вже налагоджених позицій України у відстоюванні своїх інтересів у різних сферах.

Така рівнонаближеність передбачає співробітництво з цими геополітичними акторами у сферах зацікавленості, що природно вимагатиме певних поступок як з боку України, так і з боку цих акторів. Однак ці поступки не повинні стосуватися інтересів іншого геополітичного актора й налагоджених ефективних механізмів співпраці з ним. Гра на протиріччях набагато потужніших держав, що знаходяться у складних і важко передбачуваних відносинах з істотним елементом суперництва, є ризикованою тактикою для національних інтересів України. Тим більше, що практика доводить наявність механізмів пошуку компромісів між США, Росією, ЄС без урахування інтересів України.

Європейська політика України

Європейська політика, очевидно, залишається основою української зовнішньополітичної стратегії. Центральним напрямком зовнішньої політики України є стратегічний курс на інтеграцію до Європейського Союзу. При цьому орієнтирами на членство в цій структурі мають виступати стратегії соціального та економічного розвитку країни. В цілому європейський вектор геостратегії України спрямований на інтеграцію до истемо формуючої політичного та економічного просторів.

Імперативом європейської політики України залишається пошук оптимального співвідношення між стратегічним курсом на истемо формуюч та необхідністю підтримувати комплексні відносини стратегічного партнерства з Росією в контексті посилення загальноєвропейських об’єднавчих тенденцій.

На європейському континенті знаходяться два «центри» політичного та економічного тяжіння – ЄС та Росія. Хоч остання має і менший атрибутивний та аттракційний потенціал, вона, на відміну від Євросоюзу, є централізованим державним утворенням, здатним до проведення більш консолідованої та мобільної стратегії. До того ж геостратегія Росії полягає у поєднанні європейського та євразійського проектів, в яких України займає критично важливе місце. Можна припустити, що Україна не є «критичною» одиницею для стратегії ЄС. Водночас і Росія, і Євросоюз будують свої відносини як системно рівнозначні та стратегічні партнери, що відповідає спільній меті посилити власну роль у визначенні напрямку та інтенсивності загальноєвропейських інтеграційних процесів.

З розпадом біполярної системи міжнародних відносин та завершенням розколу Європи з’явилися реальні передумови реалізації ідей досягнення єдності Європейського континенту, його перетворення в простір стабільності та безпеки, демократії, соціального та економічного прогресу, в могутній та впливовий полюс сучасного світу. Цю функцію може виконати проект «Великої Європи».

Проект «Великої Європи» базується на истемо формуючо традиціях політичної думки та політичної практики. Він враховує існування двох європейських центрів політичного і економічного тяжіння – Європейського Союзу та Росії, – які попри наявності розбіжностей в інтересах та цілях демонструють зростаючу кооперативність в розбудові загальноєвропейських економічних, правових, науково-освітянських просторів та в посиленні політичної ваги Європи в сучасному світі. Проект «Великої Європи» базується також на розумінні того, що вона складається не тільки з двох головних «центрів тяжіння» та європейської периферії, але й включає «позаєвропейських» акторів, насамперед США, що впливають на процеси в європейському регіоні у глобальному вимірі через трансформації глобальної міжнародної системи й безпосередньо у регіональному, використовуючи свій потенціал для «спрямування» процесів на європейському континенті в бажаному для США напрямі.

Парадигма Великої Європи може повернути Україні природне місце в центрі загальноєвропейських процесів, в якості природного об’єднуючого ланцюга, истемо формуючої ланки/сегменту, а не периферійного елементу або санітарного буферу. Цей проект розрахований на підвищення ролі та впливу України в процесах досягнення європейської єдності та розбудови загальноєвропейського дому.

Концепція Великої Європи має конкретну геополітичну формулу трикутника ЄС – Україна – Росія, що базується на реальному існуванні вимірів співробітництва та партнерства між ЄС та Україною, Україною та Росією, ЄС та Росією. Комунікаційна функція України в рамках такого проекту полягає в сприянні розбудови багатосторонньої взаємодії в рамках трикутника ЄС – України – Росія.

Темпи внутрішньої «європейської» трансформації України значно відстають від темпів трансформації в країнах ЄС. Консервування такої тенденції, посилення «ефекту ножиць» може мати серйозні стратегічні наслідки, поховати здатність України реалізувати свій євро-інтеграційний курс та надовго залишити її в тіні російського центру тяжіння. Країни Східної Європи демонструють неспроможність створити ефективну і цивілізовану модель міждержавних відносин, яка була б сумісна з відповідними принципами, стандартами та нормами ЄС. Закріплення таких тенденцій, нездатності східної частини Європи зробити власний, індивідуальний та колективний внесок в процес об’єднання континенту в контексті «стратегічної паузи» в процесі розширення Євро-союзу на схід може призвести до фіксації реальних ліній розподілу, до відтворення жорстких біполярних схем на континенті. Україні життєво важливо не допустити нового розколу Європи, європейсько-євразійського протистояння, що загрожує або втратою незалежності або перетворенню України на «плацдарм» протиборства як європейських, так і позаєвропейських «центрів сили».