АПК в системі національної економіки

ТЕМА 2. СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА І ЗАВДАННЯ

АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

2.1. АПК в системі національної економіки

2.2. Значення аграрного виробництва в економіці країни

2.3. Особливості сільського господарства

АПК в системі національної економіки

машинобудівний, будівельний, оборонний та ін.

Агропромисловий комплекс України (АПК) - це сукупність галузей національної економіки, які забезпечують виробництво засобів виробництва для аграрної сфери, одержання сільсько­господарської продукції, її заготівлю, промислову переробку та реалізацію кінцевого проду­кту.

АПК не є чимось ізольованим, його нормальне функціонування здійснюється через вхідні та вихідні зв'язки.

Під вхідними зв'язками слід розуміти виробничі, техніко-технологічні, організаційно-економічні, соціальні та інституціональні відносини, завдяки яким АПК вступає у взаємини з іншими галузями, комплексами чи сферами національної економіки.

Наприклад, АПК використовує 90-95% сільськогосподарських угідь, 50% водних і 30% трудових ресур­сів, в ньому зосереджено 25-30% основних фондів, використовується 10-15% загальнонаціо­нальних інвестицій. 90 галузей промисловості постачають для АПК матеріально-технічні ре­сурси. 30 промислових галузей переробляють сільськогосподарську продукцію.

Поглинаючи такі значні ресурси, що надходять в АПК через вхідні зв'язки, ця велика структура повинна забезпечувати певні потреби національної економіки і суспільства в ці­лому, що проявляється у вихідних зв'язках.

Вихідні зв'язки - відносини АПК із зовнішнім середовищем, зорієнтовані на задово­лення потреб населення в продовольчих і непродовольчих товарах сільськогосподарського походження, а також потреб інших галузей і національної економіки в цілому.

АПК забезпечує 30-40% внутрішньою валового доходу, 30-35% національного доходу і надходжень до бюджету, 20-25% експортного потенціалу. Однак, найважливіше, що агро­промислове виробництво забезпечує 75% особистих потреб людини в продовольчих і непро­довольчих товарах сільськогосподарського походження.

1. Виробничо-технологічний підхід, в основу якого кладеться сукупність чинників (ресурсів) виробництва і технологічних способів їх поєднання для одержання кінцевої про­дукції з відповідними споживчими властивостями.

2. Територіально-виробничий підхід, за яким АПК розглядається як сукупність регі­ональних (територіальних) АПК з усіма їх особливостями, що обумовлені рівнем суспільно­го поділу праці та природно-економічними умовами виробництва, адміністративно-територіальним поділом країни (АПК районів, областей, економічних зон і т.п.).

3. Організаційно-управлінський підхід - формування відповідних менеджментських органів на різних рівнях агропромислового виробництва (органи управління – Міністерство аграрної політики і продовольства, Департаменти агропромислового розвитку ОДА, Управління агропромислового розвитку РДА, колегіальна рада).

Міністерство аграрної політики і продовольства України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, політики у сфері сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави, державної політики в галузях рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства, ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів, у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

МінАПП України підпорядковані центральні органи виконавчої влади:

- Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України;

- Державне агентство земельних ресурсів України;

- Державне агентство лісових ресурсів України;

- Державне агентство рибного господарства України;

- Державна інспекція сільського господарства України.

4. Функціонально-галузева структура АПК базується на розумінні АПК як сукупно­сті взаємопов'язаних галузей і видів діяльності, які виконують певні функції та інтегруються в рамках АПК для досягнення кінцевих цілей у системі міжгалузевих зв'язків.

На рис. 2.1.1 показано функціонально-галузева структура АПК

І сфера складається з галузей промисловості, які забезпечують АПК засобами вироб­ництва та іншими матеріально-технічними ресурсами промислового походження;

ІІ сфера охоплює галузі сільського господарства, інші джерела одержання сировини для виробництва продовольчих і непродовольчих товарів сільськогосподарського походження, або власне аграрне виробництво.

Сільське господарство - галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням культурних рослин та розведенням домашніх тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною.

Рис. 2.1.1. Функціонально-галузева структура АПК

ІІІ сфера - це галузі промисловості, які переробляють сільськогосподарську сировину для одер­жання продовольчих і непродовольчих товарів та забезпечують їх зберігання і реалізацію.

Виробнича інфраструктура об'єднує галузі та види діяльності, що забезпечують виробничо-технічне обслуговування підприємств і галузей основного виробництва АПК.

Соціальна інфраструктура - поєднує в собі ті види діяльності, які створюють необ­хідні умови для відтворювання робочої сили та нормального функціонування людського ка­піталу в інтегрованому виробництві.

5. Продуктова структура - виділяють агропродовольчий підкомплекс (зернопродук­товий, бурякоцукровий, картоплепродуктовий, овочепродукто-вий та ін.) та підкомплекс не­продовольчих товарів (шкіряно-взуттєвий, хутровий, тканин та одягу тощо).

6. Соціально-економічна структура - сукупність різновидів форм власності і госпо­дарювання та обумовлену цим наявність різних соціальних груп населення, що потребує від­повідної соціальної політики.

райони, зони) та локальний (група підприємств чи окреме підприємство АПК).

На кожному рівні необхідно визначати властиві йому критерії і відповідно до цього - систе­му економічних показників.

Для національного рівня критерієм ефективності є зіставлення частки АПК у викорис­тання народногосподарського виробничого потенціалу (виробничі фонди, трудові, матеріа­льні, природні ресурси) і макроекономічних показників (ВВП (валовий внутрішній продукт), ВДВ (валова додана вартість), державний бюджет то­що).

На регіональному рівні критерієм ефективності є ступінь використання виробничого потенціалу регіону і вплив АПК на рівень самозабезпечення продовольчими і непродоволь­чими товарами сільськогосподарського походження.

Для локального рівня критерій ефективності має відображати рівень використання ви­робничого потенціалу через його окупність продукцією (прибутком).

Систему показників ефективності функціонування АПК можна сформувати наступ­ним чином:

1. Національний (народногосподарський) рівень:

- питома вага АПК у використанні виробничих фондів, потужностей, енергетичних, трудо­вих, земельних і водних ресурсів;

- частка АПК у загальнонаціональних інвестиціях та бюджетному фінансуванні потреб на­родного господарства;

- рівень концентрації в АПК іноземних та комерційних капітальних вкладень, інвестицій:

- роль АПК у формуванні ВВП, ВДВ, прибуткової частини державного бюджету, експортно­го потенціалу;

- обсяги виробництва та споживання з розрахунку на душу населення продовольчих товарів, у т.ч. за рахунок вітчизняних товаровиробників (у порівнянні з науково-обґрунтованими но­рмами);

- частка витрат на харчування;

- місце АПК у доходах від зовнішньої торгівлі.

2. Регіональний рівень:

- частка АПК регіону у використанні виробничого потенціалу та фінансових ресурсів;

- питома вага АПК у виробництві валової продукції;

- роль АПК регіону у формуванні регіонального сировинного та продовольчого ринку;

- місце підприємств і формувань АПК у самозабезпеченні регіону продовольчими товарами;

- рівень споживання продовольства з розрахунку на душу населення, в т.ч. за рахунок регіонального виробництва;

- обсяги продукції, що підлягають міжрегіональному обміну та вивезенню за межі регі­ону:

- розміри завезення (імпорту) продовольства в регіон.

3. Локальний рівень:

- валова, товарна продукція, валовий і чистий доход, прибуток з розрахунку на одини­цю виробничого потенціалу підприємства (групи підприємств):

- динаміка кінцевої продукції в розрахунку на одиницю витрат;

- фондомісткість, матеріаломісткість, трудомісткість продукції в сільськогосподарських і переробних підприємствах та ін.

В подальших темах під час вивчення дисципліни «Економіка аграрного виробництва», особлива увага буде приділена методиці визначення економічних показників, розкриттю їх економічного змісту і механізму використання для оцінки й аналізу результатів діяльності аграрних підприємств, тобто власне аграрного виробництва.

сільськогосподарського походження. А тому, незалежно від стану його розвитку, а також рівня розвитку національної економіки, на АПК завжди покладаються та­кі глобальні завдання:

1. Найповніше задоволення реальних потреб населення і суспільства в продовольстві, інших товарах, що мають сільськогосподарське походження і гарантування на цій основі продовольчої безпеки.

2. Створення необхідних умов для відтворення агропромислового виробництва на роз­ширеній основі.

3. Сприяння розв'язанню соціальних проблем села.

4. Мобілізація всіх можливих джерел одержання продовольства.

Такі глобальні завдання обумовлені самою природою агропромислового виробництва. Річ у тім, що, за досить різних умов розвитку національної економіки, агропромислове ви­робництво завжди підпорядковується його головній меті - бути гарантом продовольчої безпеки. Тактика розвинутих країн переконує, що вони розвивають агропромислове вироб­ництво насамперед з метою самозабезпечення продовольством. Однак це аж ніяк не озна­чає, що в цих країнах не здійснюються імпортно-експортні операції з продовольством. На­впаки, високий і гарантований рівень самозабезпечення є підставою формувати досить по­тужний експортний потенціал, кошти від якого повертаються для самовідтворення на роз­ширеній основі власного виробництва.

В цьому плані Україна – унікальна країна. Адже жодна країна світу не має таких земельних запасів, придатних для виробництва сільськогосподарської продукції. В Україні знаходиться четверта частина світових запасів чорноземів при чисельності жителів на 1 січня 2015 року – 42,9 млн. чол., а решта 75% чорноземів припадає на 7,2 млрд. населення Землі. Джерело: http://www.unian.ua/world/800023-chiselnist-naselennya-zemli-perevalila-za-7-milyardiv.html

Однак, на сьогодні продуктивність сільського господарства в Україні майже втричі нижча від продуктив­ності країн Західної Європи чи Північної Америки. При середній урожайності зернових в Україні в 2013 році 39.9 ц/га, цей показник у розвинутих країнах сягає 70-80 ц/га.

Потреба формування і деталізації кінцево-цільових завдань АПК на сучасному етані обумовлена кількома обставинами.

По-перше, внаслідок непродуманих трансформацій скла­лась невідповідність між структурою агропромислового виробництва і структурою сільсь­кої місцевості та демографічною ситуацією на селі. Багато сільських поселень уже втратили умови для самовідтворення, а в значній частині з них немає осередків докладання праці (залишилося лише особисте господарство селянською двору).

По-друге, все чіткіше проявляється дисбаланс інтересів працівників АПК, держави і приватнопідприємницьких структур. В результаті склалась ситуація, за якої переробна промисловість, сервісні структу­ри і торгівля (як і промисловість, що забезпечує сільське господарство матеріально-технічними ресурсами) працюють рентабельно, в той час як аграрні підприємства опинились в стадії хронічної збитковості.

По-третє, потребує значного поліпшення система управління АПК як великого міжгалузевого формування, яке розвивається і функціонує відповідно до властивих йому пропорцій. АПК може успішно розвиватись та функціонувати лише за умов його збалансованого розвитку. А це і має бути предметом як міжгалузевого менеджменту, так і державної регуляторної політики.

Коли йдеться про завдання АПК, то слід брати до уваги і наступне. Цю багатогалузе­ву структуру не слід розглядати ізольовано, тим більше, від тих процесів, які в наш час набу­вають розвитку у світовому масштабі. Це передусім стосується виходу на світові продоволь­чі ринки, міжнародного поділу праці та вступу України до СОТ, інноваційної моделі розвит­ку національної економіки, перетворення АПК не на словах, а на ділі на ключовий сектор су­спільного виробництва.

Заслуговує на увагу також спрямування вітчизняного АПК на ті стратегічні завдан­ня, які визначені Європейською моделлю розвитку сільського господарства. Складовими цієї моделі є:

- диверсифікація і посилення багатофункціональності аграрної економіки;

- збереження просторових параметрів аграрного сектору з одночасним зменшенням регі­ональної диференціації доходів;

- підтримка життєдіяльності аграрних підприємств:

- поглиблення зв'язку сільського господарства з розвитком сільських територій.

Як видно, така модель є цілком прийнятною для України, оскільки сучасний розви­ток вітчизняного АПК якраз потребує розв'язання саме таких завдань.

В Україні вперше за всі роки існування держави прийнято Закон «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Цим законом визначено головну ме­ту, яка цілком торкається АПК. Це - гарантування продовольчої безпеки держави, перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації, комплексний розвиток сільських територій та розв'язання соціальних проблем села.

Окремим питанням, що прямо не пов'язане з функціонуванням АПК, але становить важливий елемент середовища його функціонування, є розвиток сільської місцевості. Досвід країн з розвинутою економікою свідчить, що політика щодо розвитку села буде одним з най­важливіших питань в Україні протягом наступних років. Це стосується і розвитку сільської місцевості, соціального забезпечення, тривалою економічного зростання тощо.

Довідково: У сільській місцевості на початок 2010 р. проживало 14,5 млн. осіб, або 31,7% населення України. Загальна чисельність праців­ників, зайнятих у сільському господарстві, в 2010 р. становила 3,0 млн. осіб, або 15,4% зайнятого населення країни за різними видами економічної діяльності. Чисельність працівників у сільськогоспо­дарських підприємствах (без врахування осіб, працюючих в осо­бистих селянських господарствах) становила 590 тис. осіб, або майже 5,6% усіх зайнятих у народному господарстві. З розвитком продуктивних сил чисельність працівників сільськогосподарських підприємств закономірно буде зменшуватися.

Політика щодо села в своїй основі має два питання:

а) постачання суспільних благ у сільську місце­вість, зокрема у фізичну та соціальну інфраструктуру;

б) підтримка регіонального (сільсь­кого) економічного розвитку. Загальною помилкою є практика ототожнювання аграрної по­літики і сільського розвитку.

Основними функціями сільської місцевості є наступні:

• Сільська місцевість постачає продовольчі товари через функціонуючий аграрний сектор і таким чином задовольняє матеріальні потреби всіх громадян. За переважно низьких рівнів доходів в Україні, ціни на продовольство відіграють важливу роль у бюджеті споживачів.

• Сільська місцевість є економічним ґрунтом для багатьох професій, в тому числі і фер­мерства, лісництва, рибальства та туризму. Однак, сільська місцевість може набагато більше. Будь-яке велике село чи маленьке місто мас запропонувати різноманітні суспільні та приват­ні послуги населенню, що проживає там.

• Сільська місцевість є місцем проживання сільського населення, а відтак їм потрібно на­дати основні елементи інфраструктури. Протягом наступного десятиліття зростаюча кіль­кість міських мешканців ймовірно переїде у сільську місцевість навколо міст і буде вже звід­ти діставатися на роботу до міста. Ці нові сільські мешканці будуть шукати місця для будівництва будинків, вимагати місцевих шкіл, лікарень та інших суспільних благ. Інші, віддаленіші території, ймовірно, зазнаватимуть еміграції та старіння населення. Сільська політика повинна бути гнучкою, щоб балансувати із цими протилежними тенденціями.

• Можливість відпочинку грає іншу важливу роль для сільської місцевості, існує багато чудових територій навколо міст, які вже сьогодні використовуються під дачні ділянки, коте­джі та Інші цілі відпочинку. Віддаленіші території можуть запропонувати спортивно-спрямований туризм. Прикладом в цьому плані може служити с. Бреч Корюківського району. Через це важливим с питання збереження природи та так званого «мультифункціонального» і «культурного» ландшафту.

• Іншою важливою причиною для збереження природи і ландшафту є той факт, що сіль­ська місцевість та ліси зокрема постачають такі екологічні товари як чисте повітря та воду. Неправильне використання сільської місцевості під смітники, надмірне використання мінеральних добрив та пестицидів в інтенсивному аграрному виробництві, розбудова доріг та трубопроводів у чутливих районах потенційно можуть порушити екологічний баланс та піддати небезпеці рідкісні види тварин та рослин.

Пов'язані між собою дилеми стосуються загальних рис структурних змін економіки села в ході технічного прогресу та особливостей переходу від колективного до приватного сільського господарства. Розвиток села та диверсифікація в Україні вимагатиме створення великої кількості робочих місць, не пов'язаних із сільським господарством, особливо через те, що реструктуризація сільськогосподарських підприємств буде призводити до змен­шення кількості робочих місць у сільському господарстві.