Вестфальська система міжнародних відносин

Становлення нової системи міжнародних відносин стало наслідком Тридцятилітньої війни - конфлікту, у ході якого було зруйновано основні підвалини попереднього світового порядку.

Тридцятилітня війна (1618-1648)- міжнародний конфлікт за­гальноєвропейського масштабу, боротьба протестантських монархів Німеччини, підтриманих багатьма національними державами Європи проти впади Священної Римської імперії, на боці якої виступили като­лицькі монархи Німеччини, Річ Посполита та папа римський, наслідком чого стало тривале закріплення політичної роздробленості Німеччини та формування Вестфальської системи міжнародних відносин.

На боці Габсбургів (австрійських та іспанських) у війні взяли участь католицькі князі Німеччини, папа римський та Річ Посполита; в анти-габсбурзькій коаліції - Франція, Швеція, Голландія, Данія, Англія, Мос­ковське царство та протестантські князі Німеччини, а також анти-габсбурзькі рухи в Чехії, Трансільванії та Італії.

Наслідками війни стало суттєве зменшення населення Німеччини; руйнація сільського господарства країни, її промисловості та торгівлі. Священна Римська імперія фактично припинила існування як політична одиниця. Тридцятилітня війна в цілому завершила епоху релігійних кон­фліктів, а Вестфальський мир став кроком на шляху до віротерпимості.

Підписуючи мирні договори та спілкуючись між собою під час мирних конгресів, майбутні автори Вестфальського миру навряд чи усвідомлю­вали, що вони не лише перерозподіляють території за наслідками три­валої та виснажливої війни, але закладають основи нового світового по­рядку, елементи якого зберігатимуться більш ніж 300 років. З їхнього погляду, все, мабуть, здавалося знайомим та очевидним: інтереси Франції або Швеції важко було відрізнити від інтересів правлячих династій; проблематика співвідношення прав імператора та монархів дрібних німецьких князівств існувала на порядку денному Європи вже більше п'яти століть; а формальне невтручання держав у справи одна одної було не більше ніж декларацією.

Справжнє історичне значення та політичний вплив Вестфальського миру проявляються пізніше. Кожна із зазначених "банальностей" набула цілковито завершеного і нового значення, як тільки провідні європейські держави "дозріли" до такого розуміння норм договору. Таким чином, сформулювалися основні принципи нових міжнародних відносин:

· Принцип внутрішнього державного суверенітету. Інтереси й воля держави були вищим джерелом влади в суспільстві. Пізніше держава перетворилася у державу-націю. Для зовнішньої політики це означало остаточне утвердження панування raison d'etat.

· Принцип зовнішнього державного суверенітету. Він не дозволяв державам втручатися у справи одна одної, створюючи ілюзію політичної рівності. Звичайно, спроб втручатися у справи сусідів не поменшало, але, починаючи із 1648 p., кожна така спроба привертала увагу всього світового співтовариства, сигналізувала про порушення силової рів­новаги та спонукала інших до активних дій.

· Принцип дії міжнародного права та застосування дипломати у міжна­родних відносинах. Європейські монархи усвідомили практичну можливість ідей Гоббса, Гроція та інших філософів, які наголошували на важливості обмеження анархії міжнародної системи. Дотримання договорів стало най­важливішим елементом такої практики, а міжнародне право та регулярна дипломатична практика - невід'ємним атрибутом відносин між державами.

Теоретики дещо розходяться в оцінках системного значення Вест­фальського миру. Одними, насамперед політичними реалістами, визна­ється його значення як такого, що поклав початок впорядкованим міжна­родним відносинам, при чому впорядкованим саме на реалістичних за­садах державного егоїзму та національних інтересів. Опоненти, однак, зазначають те, що сам договір мало що змінив у повсякденній практиці європейської ворожнечі. На думку останніх, Вестфальський договір став просто масштабним перерозподілом територій та сфер впливу в Європі.

Вестфальський мир, 1648 - завершив Тридцятилітню війну 1618-1648; підписано 24 жовтня в Мюнстері (Вестфалія) у формі двох мирних договорів, підготовлених на Оснабрюкському конгресі 1645-1648 між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з одно­го боку, і королем Швеції та союзниками - з іншого; а також на Мюнстерському конгресі 1645-1648 між імператором Священної Римської імперії та союзниками, з одного боку, і королем Франції і союзниками - з іншого.

Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з містами Штеттин, Дамм, Гольнау, о-ви Рюген та Волін, м. Вісмар із гаванню, а також єпископства Бременське та Верденське (гирло Везера), які пере­творювалися на світські князівства; було домовлено, що старі ганзейські міста - Вісмар, Бремен, Щтральзунд, Верден та інші - зберігають свої привілеї. Як суверен цих володінь Швеція увійшла до складу імперії й отри­мала право направляти своїх депутатів на імперські сейми.

Франція приєднала три лотаринзьких єпископства - Мец, Туль та Ве­рден - й отримала весь Ельзас, крім Страсбурга. Баварія зберегла Верх­ній Пфальц та пов'язане із ним курфюрство. Були визнані самостійними та вийшли із складу імперії Швейцарія та Республіка Об'єднаних Провінцій (Нідерланди). Головними гарантами виконання Версальського миру було проголошено Францію і Швецію - держави-переможниці.

У релігійній своїй частині Вестфальский мир зрівняв у правах каль­віністів, католиків та лютеран Німеччини; узаконив секуляризацію церковних земель, проведену до 1624 р. За німецькими князями зали­шилося право визначати релігійну приналежність підданих, але остан­нім дозволялося молитися таким чином, як вони це робили до 1624 р.

Вестфальський мир визнав за князями право укладати договори між собою та з іншими державами, закріпивши в цілому політичну роз­дробленість Німеччини.

З метою оцінити ступінь системного впливу Вестфальського миру ми коротко розглянемо еволюцію міжнародних відносин із 1648 до 1789 pp.

Як і кожний масштабний мирний договір, Вестфальський мир зафік­сував нове співвідношення сил у межах регіональної міжнародної систе­ми. У даному випадку це було співвідношення сил держав, які виходили із нечувано виснажливої війни, активна фаза якої тривала близько ЗО років. Здавалося б, що ця обставина повинна була зробити умови миру та принципи, на яких його було досягнуто, нетривалими, а самі відноси­ни між державами - динамічними та непередбачуваними. Натомість, закладене у договорі співвідношення прав та обов'язків виявилося до­статньо гнучким, внаслідок чого Вестфальська система міжнародних відносин зберігалася близько 150 років. Періодично, однак, відбувалося пристосування окремих її підсистем до змін status quo.

Найбільшими державами-бенефіціантами Вестфальського миру ста­ли Франція та Швеція - формально проголошені держави-переможниці та гаранти нового миру. Численні здобутки цих держав стали наслідком вдалого використання послабленого в ході війни центру Європи. Зміцні­ле геополітичне становище надало можливість Франції фактично контролювати західні німецькі держави та втручатися у справи Імперії, а Швеції - здобути гегемонію на Балтійському морі. Окрім цих двох "офі­ційних" переможців були й інші. Так, Вестфальський мир, послабивши Іспанію та Імперію, створив можливості для швидкого й відносно безпеч­ного економічного розвитку Нідерландів, який згодом перетворив цю державу на активного учасника боротьби за колонії. Послаблення Іспанії мало наслідком і поступове зростання могутності Англії, тим більше, що Португалія, яка здобула незалежність від Іспанії, стала "природним" її союзником. У трикутнику Франція - Англія - Нідерланди точитиметься боротьба за та проти гегемонії першого періоду існування Вестфальської системи міжнародних відносин.

Умовна періодизація розвитку Вестфальської міжнародної системи включає три основні етапи:

· 1648-1714 pp.;

· 1714-1763 pp.;

· 1763-1789 pp.

Змістом першого етапу була переважно боротьба між Францією, Анг­лією та Нідерландами на Заході та консолідація Московського царства на Сході. Підсумком цих процесів стали, відповідно, війна за іспанську спадщину та Утрехтський мир 1713 р. із Раштаттським миром 1714 р., й Північна війна та Ніштадтський мир 1721 р.

Як уже було зазначено, західноєвропейську підсистему Вестфальського світового порядку можна охарактеризувати як мультиполярну. Ця структурна особливість не дала можливості жодній із держав встановити регіональну гегемонію, хоча Франція за Людовика XIV була найближчою до такого статусу. Можна сказати, що історія Вестфальського світу поча­лася і закінчилася боротьбою Франції за всеєвропейську гегемонію.

Незважаючи на це, першим серйозним конфліктом, у якому судилося випробувати принцип силової рівноваги, стали війни без прямої участі Франції - англо-нідерландські війни. Із перервами вони тривали з 1652 до 1674 р. Перша із трьох війн була локальною, незважаючи на те, що театр військових дій охоплював Середземне море та Індійський океан, стосувалася торговельних привілеїв та швидко закінчилася, продемонс­трувавши наявні переваги англійського флоту. Друга війна визначала права територіальних володінь в Америці, а отже стосувалася колоніа­льного суперництва Франції та Англії. Нідерланди були підтримані в цій війні Францією та Данією, перемогли та повернули собі колонію Сурінам. У третій англо-нідерландській війні, згідно з теоретичними розрахунками прихильників балансу сил, противники помінялися місцями: англо-французька коаліція за підтримки Швеції та німецьких держав воювала з Нідерландами, яких підтримали Іспанія, Данія, Імперія та деякі німецькі князівства. Зрештою, у ході війни коаліція Англії та Франції розкололася, а Нідерландам за її підсумками вдалося зберегти статус великої морсь­кої та колоніальної держави. Із системного погляду, англо-нідерландські війни показали, як можуть і мають співіснувати декілька сильних держав, з яких жодна не здатна накинути власне панування іншим.

На сході Європи в цей час відбувалися дещо інші процеси. Московсь­ко-польська боротьба за території України була біполярним протистоян­ням, при чому співвідношення сил сторін поступово ставало нерівним. Ці зміни було зафіксовано, зокрема, у так званому "Вічному мирі".

Вічний мир, 1686- укладений 6 травня в Москві між Московсь­кою державою та Річчю Посполитою.

Вічний мир підтвердив територіальні зміни, визначені Андрусівським договором 1667 р. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я 1667 р. За Вічним миром Річ Посполита визнавала за Мос­ковським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб. компенсації'. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 було приєднано до Польщі).

Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької "Священної Ліги" (Польща, Священна Римська імперія, Венеція) і зобов'язувалося організува­ти воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).

Вічний мир гарантував свободу віросповідання для православних у Речі Посполитій, визнавав за Московською державою право представ­лень щодо їх захисту. Вічний мир набирав чинності одразу, але був ратифікований польським сеймом лише в 1710р.

У цих умовах настає криза регіональних систем, внаслідок якої від встановлення регіональної гегемонії може врятувати лише втручання зовнішніх акторів. Кримські татари, вочевидь, не могли системно впли­вати на хід подій у цьому регіоні, підтверджуючи те, що Вестфальський світ належав сильним централізованим державам. Однак, розширюючи сфери свого впливу, Московське царство неодмінно зіштовхувалося з новими геополітичними противниками. Таким чином, до вирішального конфлікту із Швецією, який ще міг змінити структуру регіональної міжна­родної системи, на Сході Європи виник потенційний гегемон, у той час як на Заході встановилася рівновага між декількома центрами сили.

Тим не менше, ця рівновага постійно випробовувалася експансіоніст­ською та агресивною зовнішньою політикою Франції. Використання війсь­кової та кількісної переваги французької армії, нескінченні територіальні претензії та постійне втручання у справи сусідів - усе це характеризує зовнішню політику Людовіка XIV, правління якого (1643-1715) майже по­вністю збігається із першим періодом існування Вестфальскої міжнародної системи і віддзеркалює зовнішньополітичні цілі Франції на той час.

Боротьба проти французької гегемонії спочатку була безсистемною, включала опір Нідерландів у вже згаданій війні, боротьбу окремих німе­цьких князівств і ворожість Іспанії та Імперії. Зрештою, система організу­вала себе таким чином, щоб якомога ефективніше протидіяти гегемоністським прагненням Франції. Було застосовано традиційний механізм підтримки силової рівноваги - коаліції проти спільного ворога.

Найбільш послідовною спробою такого роду було утворення так зва­ного "Великого альянсу" у 1688 р. Діяльність цієї коаліції мала на меті зупинити поширення французького впливу та здійснювалася в Європі, Ірландії та Північній Америці. Провідну роль у коаліції відігравали Нідер­ланди та Англія - держави, для яких французька гегемонія мала прямі загрозливі наслідки. Розширене трактування Великого альянсу включає також і війну за іспанську спадщину 1701-1714 pp.

Англія, під прово­дом Вільгельма III Оранського, активно виступила на боці Нідерландів, усвідомлюючи небезпеку утвердження французької гегемонії в Європі, зокрема встановлення контролю над територією сучасної Бельгії. Це пря­мим чином загрожувало б безпеці Англії. Керуючись цими міркуваннями, Англія виступила проти Франції, й у 1688-1697 pp. боротьба між Людови­ком XIV та Вільгельмом III тривала по всій Європі, а також в Ірландії, де Яків II намагався використати французів для повернення на престол.

Згодом до Нідерландів та Англії приєдналися континентальні супер­ники французів, утворивши так звану Аусбурзьку лігу, яка включала та­кож Імперію, Савойю, Іспанію та Швецію як активних учасників. Війни Аусбурзької ліги були взаємно виснажливими та зрештою призвели до бажаного результату - нічиєї, що закріпила існуючий status quo та запе­речила французькі гегемоністичні прагнення. Ріксвікський мир 1697 р. зафіксував відновлення рівноваги.

Під впливом небезпечного та, можливо, смертельного для Англії франко-іспанського зближення, Вільгельм III Оранський ініціював утво­рення Великого Гаазького альянсу, у якому об'єдналися Англія, Нідерла­нди, Імперія та дрібні європейські держави. Протягом 1701-1714 pp. три­вала війна за іспанську спадщину, внаслідок якої європейські володіння Іспанії були розподілені між різними державами, її королем став Філіп V, герцог Анжуйський, який відмовився від прав у майбутньому зазіхати на французький престол. Французькі ж Бурбони, у свою чергу, відмовилися від спроб додати Іспанію до своїх династичних володінь.

Ця війна, як і вся діяльність Великого Альянсу продемонструвала рі­шучість європейських монархів протидіяти будь-яким спробам нав'язати гегемонію на континенті та підтримувати силову рівновагу - запоруку виживання кожної із держав. Застосування цього принципу було вже не спонтанним, а системним. Європейські політичні діячі усвідомлювали, що діють саме в ім'я підтримання такого співвідношення сил, яке б не загрожувало європейській стабільності. Робота англійського економіста Чарльза Давенанта "Есе про силову рівновагу" стала бестселером під час підготовки мирних договорів та їхнього втілення у життя. Спроби пе­ревірити міцність балансу сил були змістом першого етапу розвитку Вестфальського світового порядку і в цілому завершилися до 1714 р.

Ймовірно, невипадково розвиток подій у Західній Європі збігся у часі з установленням нового співвідношення сил на Сході. Вирішальна для цього процесу Північна війна виникла внаслідок тривалої дипломатичної підготовки, розрахунків сил та орієнтації на перипетії загальноєвропей­ських процесів. У її ході як Швеція, так і Московське царство розрахову­вали утвердити статус провідної держави на Балтійському морі. За ре­зультатами війни, яку Швеція програла, цей статус отримала Москва, разом з ним змінивши і назву - на Російську імперію. Цим підкреслюва­лася та роль, що її в майбутньому розраховували фати у європейських справах російські монархи. Піднесення Росії на Сході Європи відкриває другий етап еволюції Вестфальської міжнародної системи.

Між 1714 та 1763 pp. Вестфальський світовий порядок консолідується та проходить низку серйозних випробувань. Вони пов'язані як із тради­ційною мінливістю співвідношення сил між великими державами, так і з виникненням нового центру сили - королівства Пруссії. Пруссія розташована в центрі Європи, у зв'язку із чим перед нею відкрилися можливості консолідації німецьких територій. Така консолідація підривала ту геополітичнуреальність - послаблену Німеччину - на якій будувалася вся стабіль­ність Вестфальського світу. З цієї причини посилення Пруссії створило тривалий кризовий етап у його еволюції.

Протягом неповних п'ятнадцяти років політика Пруссії спровокувала дві масштабні війни на континенті: війну за австрійську спадщину 1740-1748 pp. та Семилітню війну 1756-1763 pp. Обидві війни підірвали заса­ди мирного врегулювання після Тридцятилітньої війни, але масштаби потрясінь були різними. Війна за австрійську спадщину ще могла роз­глядатися як відгомін старих династичних проблем. Смерть Карла VI Габсбурга, у якого не було синів-спадкоємців, ввела в дію так звану "Прагматичну санкцію" 1713 р. -документ, що надавав права на австрій­ський престол доньці померлого імператора Марії Терезії. Однак на той час у Європі, і насамперед в Німеччині, існували монархи, які бажали б скористатися цим приводом для подальшого послаблення імперії на власну користь. Пруссія, Баварія, Саксонія, Іспанія та Франція зайняли найбільш агресивну позицію, мобілізували війська і вторглися у володін­ня Марії Терезії. Блискавично захопивши Сілезію, Пруссія незабаром вийшла з війни, підписавши сепаратний Бреславльський мир з Австрією у 1742 р. Австрії вдалося поодинці розбити армії свої противників, після чого Фрідріх II, прусський король, застосував принцип силової рівноваги в локальному масштабі, знову вступивши до війни. Цікаво, що підтрима­ли Австрію ті ж самі традиційні противники французької могутності - Ан­глія та Нідерланди. Пізніше, у 1747 р., на бік Авст­рії стала і Росія, надавши війні характер всеєвропейської.

Війна за австрійську спадщину завершилася у 1748 р. підписанням Аахенського мирного договору. За ним відновлювалися довоєнні територіальні володіння сторін, за виключенням більшої частини Сілезії, яка відійшла до Пруссії, та територій в Італії, контроль над якими перебрала Іспанія. „Праг­матичну санкцію” було підтверджено й гарантовано. Чергове масштабне за географічним охопленням протистояння в Європі завершилося внічию.

Окрім піднесення Пруссії в Європі тривало зміцнення позицій Росії. У 1741-1743 pp. ішла російсько-шведська війна, у якій Швеція намагалася взяти реванш за поразку у Північній війні, але натомість була змушена поступитися ще й Фінляндією за умовами Абоського миру 1743 p., а ра­зом із Фінляндією - і статусом великої європейської держави. Після цьо­го увага Росії до європейський справ зростає, а її участь у війні за авст­рійську спадщину сигналізує про необхідність враховувати інтереси й можливості ще одного центру сили.

Семилітня війна - своєрідна кульмінація Вестфальського світо устрою стала в цьому відношенні інтегруючою. У ній взяли участь всі претен­денти на звання й статус центру сили в Європі та світі. Війна вийшла за рамки континенту, охопивши колоніальні володіння та створивши перед­ умови для боротьби північноамериканських колоній за незалежність. Одним словом, значення цього конфлікту важко переоцінити.

Із системного погляду війна стала можливо єдиним засобом вирішити суперечки, що накопичувалися в європейських міжнародних відносинах із часів підписання Вестфальського миру. Єдиний інструмент, який був у розпорядженні європейських лідерів для розв'язання поточних проблем - принцип силової рівноваги - був занадто абстрактним, створюючи час від час спокусу перевірити на практиці ступінь готовності партнерів до різного роду авантюр.

Семилітня війна розпочалася, так би мовити, без прямої участі Пруссії. У 1756 р. Велика Британія, чиє колоніальне суперництво із Францією не піддавалося врегулюванню традиційними засобами, оголосила останній війну. Дуже швидко відбулася ескалація цього конфлікту, яка зробила його безпосередніми учасниками більшість великих європейських держав. Те­атр військових дій охопив Європу, Північну Америку, Африку, Індію, Філіп­піни. Уінстон Черчілль назвав Семилітню війну "першою світовою".

Самій війні передувала цікава подія, що отримала назву дипломати­чної революції. Ним позначається несподівана зміна альянсів між найбі­льшими європейськими державами, що сформувалися в ході війни за австрійську спадщину, та розглядалися багатьма як запорука європейсь­кої стабільності та миру. Коаліція Австрії, Англії та Росії, яка протистояла франко-прусському альянсу, розпалася. Англія підтримала Пруссію, ні­бито виходячи із своєї турботи за долю володінь у Ганновері, а Франція, Австрія та Росія сформували противагу.

Дипломатична революція продемонструвала цікаву особливість Вестфальської міжнародної системи. Як стало очевидним, в основі її стабіль­ності лежав принцип вільного формування коаліцій, які засновувалися на міркуваннях тактичної користі або короткотермінових інтересів. Гнучкість та мінливість альянсів збережуться і у Віденській системі міжнародних відносин, гарантувавши їх тривалі періоди мирного розвитку.

Запобігти Семилітній війні дипломатична революція не змогла. Навряд чи її учасники чогось подібного очікували. Масштабний конфлікт у Європі назрі­вав давно, його причини були комплексними та різноманітними. Результат війни міг як зберегти стабільність Вестфальської системи, сформувавши та зафіксувавши нове співвідношення сил, так і стати початком її кінця.

Детальний аналіз ходу військових дій не входить до наших цілей. Війна була достатньо тривалою й масштабною. Середня оцінка втрат коливається близько 600 тис. військових та 700 тис. мирного населення. Масштабності конфлікту відповідала й масштабність політичних наслід­ків. За результатами війни Франція втратила території у Північній Аме­риці на користь Англії та Іспанії, а Пруссія зберегла контроль над біль­шою частиною Сілезії.

Семилітня війна поклала край другому етапу розвитку Вестфальської міжнародної системи та перевела її у фазу поступового занепаду. Із 1763 до 1789 р. співвідношення сил та сфери політичних інтересів осно­вних гравців кардинально змінюються, у системі виникають нові елемен­ти, хоча принципи силової рівноваги зберігаються. У той же час, підтри­мувати таку рівновагу стає складно. У системі явно проявляється криза її геополітичних основ - центр Європи дедалі більше підпадає під конт­роль сильних держав та консолідується. Посилення Пруссії доповнюєть­ся драматичним занепадом Речі Посполитої та розподілами Польщі у другій половині XVIII ст. Внаслідок цього буферних зон між Росією, Пруссією та Австрією не залишилося.

Двома подіями, що обумовили крах Вестфальської міжнародної системи, стали Війна за незалежність в Америці та Велика французька революція.

Велика французька революція зруйнувала "тверезий та неупереджений" розрахунок співвідношення сил між основними міжнародними акто­рами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та національного елементів у структуру світового порядку, після чого на шляху вільного силового балансування з'явилися принципові перешкоди. Разом із ними прийшла тотальна мобілізація та підпорядкування суспільного життя військовим потребам. Дві тотальні війни XX ст. продемонстрували євро­пейцям логічний підсумок такого розвитку.