Версальсько-вашингтонська система міжнародних відносин

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин - це світоустрій, основи якого були закладені Версальським мирним дого­вором 1919 р. з Німеччиною, договорами із союзниками Німеччини, а та­кож договорами, підписаними на Вашингтонській конференції (1921-1922).

Європейську частину цієї системи (інакше Версальську) в значній мірі було створено під впливом політичних та військово-стратегічних мірку­вань країн-переможниць. Ігнорувалися інтересів як держав, що зазнали поразку, так і новоутворених країн (дев'ять тільки в Європі). Це робило цю структуру вразливою внаслідок вимог до її перетворення і вдоскона­лення і не сприяло довготерміновій стабільності.

Відмова США від участі у функціонуванні Версальської системи, ізо­ляція Росії й антигерманська спрямованість перетворювали її в незбалансовану та неуніверсальну, що збільшувало потенціал майбутнього світового конфлікту.

Вашингтонська система, яка розповсюджувалася на АТР, спочатку відрізнялася дещо більшою рівновагою. Однак її нестабільність обумов­лювали невизначеність політичного розвитку Китаю, мілітаристський зо­внішньополітичний курс Японії та ізоляціонізм США.

Завершення Першої світової війни призвело до трансформації змісту системи міжнародних відносин і зумовило післявоєнний пере­гляд основ її функціонування, внаслідок чого і виникла Версальсько-Вашингтонська система. Вона мала певні основні характеристики та особливості, серед них:

Ø "Дискриміноване" становище переможених держав та Радян­ської Росії.Так, Німеччина втратила права на свої колонії, сильно обме­жувалася у володінні збройними силами та пригнічувалася економічно через механізм репарацій. Дещо подібні умови були передбачені і для Туреччини та Болгарії, а Австро-Угорщина загалом припинила існування (на її теренах були утворені суверенні Австрія та Угорщина). До того ж, усі переможені держави зазнали значних територіальних втрат. Переможені держави на певний час були "виключені" з ряду системотворчих елементів і перетворені виключно на об'єкти впливу Версальської підсистеми. Радянська Росія, формально не будучи переможеною, виявилася на початковому етапі також виключеною з процесу системотворення. Формальним визнанням цього факту з боку Росії вважається Раппальський договір 1922 р. Нагадаємо, що після цього договору розпочинається широка кооперація між Німеччиною та Радянсь­кою Росією (пізніше СРСР), яка за своєю суттю була "блоком ображених", себто держав, що найбільше прагнули перегляду статус-кво системи.

Ø Закріплення лідерства США, Британії та Франції у новій сис­темі.Значні територіальні, політичні та економічні (у різному ступені для цих країн) надбання країн-переможниць дали їм фактичне право колегі­альної зміни характеристик міжнародної системи та формування її за­ сад.

Ø Політична самоізоляція США від європейських справ.США пі­сля провалу "14 пунктів" В. Вільсона взяли курс на ізоляцію від міжна­родної політики в Європі, у той же час у ролі пріоритетного засобу зов­нішньої політики & цьому регіоні обравши економічний чинник. План Дауеса (1924), а також певною мірою план Юнга (1929), продемонстру­вали ступінь економічної залежності країн Європи від США, що стали станом на 1918 р. основним кредитором, будучи ще до початку війни боржником європейських країн.

Утворення нових суверенних суб'єктів міжнародних відносин у Європі,зовнішня політика яких на пізніших етапах розвитку системи справила значний вплив на проходження системних кризових процесів.

· Створення Ліги Націй- інструменту збереження статус-кво у системі міжнародних відносин. Як відбмо, цей інструмент, фактично підконтрольний Франції та Великій Британії, виявився неефек­тивним у виконанні своїх стабілізаційних функцій. Це стало свідченням відсутності міцної договірно-правової бази системи.

· Світ поступово перестає бути євроцентристським, міжнарод­на система починає перетворюватися на глобальну.

· Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин відріз­нялася вкрай високим рівнем гетерогенностіяк внаслідок протистояння в політико-ідеологічній (демократія і тоталітаризм) політичній, військовій, економічній сферах, так і внаслідок наявності декількох більш-менш незмін­ них протягом усього періоду її існування груп акторів, що знаходилися у стані перманентного системного протистояння.

· Для Версальсько-Вашингтонської системи характерною була певна асинхронність у трансформаційних процесах у двох основних підсис­темах (європейській та далекосхідній),що у свою чергу призводило до подальшої дестабілізації системи за принципом каталізації, себто системні зміни в одній з підсистем із часом викликали новий сплеск трансформацій в іншій. Утім, можна зробити обґрунтоване припущення про переважну євро-центричність Версальсько-Вашингтонської системи, а відтак меншу (проте каталізуючу) роль далекосхідного регіону у системних процесах деструкти­вного характеру.

· Також заслуговує на особливу увагу специфічний тип контролю,характерний для даної системи, який можна охарактеризувати як егалі­тарно-ієрархічний. Тоді як у межах досліджуваної системи існувала пев­на ієрархія засобів та суб'єктів системного контролю, на практиці основні елементи контролю були оформлені в егалітарний спосіб (колективна безпека, Ліга Націй, міжнародно-правові угоди універсального характеру тощо). Подібна гібридність контрольних механізмів поміж іншого якраз і зумовила подальший крах системи.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, безумо­вно, є одною з найскладніших для системного аналізу. Цей факт у першу чергу пов'язаний з високим ступенем "розмитості" меж окремих етапів розвитку даної системи, швидкою трансформаційною динамікою системи та невизначеністю статусу низки акторів по відношенню до системи та інших акторів в окремі періоди розвитку Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.

Версальсько-Вашингтонська система, як і будь-яка система, пройшла кілька етапів існування, серед яких умовно можна виділити основні:

· становлення Версальсько-Вашингтонської системи-1919-1922 pp.;

· відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи -1922-1929 pp.;

· криза Вашингтонського порядку - 1929-1933 pp.;

· криза Версальського порядку - 1933-1937 pp.;

· ліквідація Версальського порядку і встановлення германської геге­монії в Європі - 1938-1939 pp.

Фаза становлення (1919-1922).Унаслідок Першої світової війни відбулося перегрупування сил на світовій арені.

США, підпорядкувавши собі американський континент, узялися за встановлення свого панування за межами західної півкулі. З географічно обмеженої континентальної імперії Сполучені Штати почали перетворю­ватися на глобальну світову імперію, яка характеризувалася економіч­ним контролем, політичною гегемонією і перевагою сили у світі.

Перемога в іспано-американській війні 1898 р. стала початком амери­канської експансіоністської політики, спрямованої на завоювання всього світу. Імперська геополітична експансія перетворилася на основу амери­канського державного існування у світі.

Ідеологічним обґрунтуванням американського імперіалізму на цьому етапі стали:

· доктрина Монро;

· вільсонівський універсалізм;

· доктрина відкритих дверей.

Експансіонізм був найкращим методом завоювання нових ринків, джерел сировини і необмеженої влади для будь-якої імперської систе­ми. Доктрина американської гегемонії служила ідеологічним обґрунту­ванням експансіонізму, яке мало теологічний, міжнародно-правовий та економічний аспекти. Доктрина "приреченої долі", яка ототожнює амери­канський імперіалізм з волею Бога і Провидіння, була теологічним ком­понентом, доктрина Монро - міжнародно-правовим, доктрина відкритих дверей - економічним компонентом.

Г. Кіссінджер зазначав, що кожного століття з'являється країна, яка має могутність, волю, моральний та матеріальний потенціал для приведення всієї системи міжнародних відносин у відповідність до власних ідеалів і цінностей. У XVII ст. це була Франція, яка за часів кардинала Ришельє висунула ідею держави-нації; у XVIII ст. Велика Британія пропагувала кон­цепцію рівноваги сил, яка стала домінантною в європейській дипломатії протягом 200 років; у XIX ст. Австрія влаштувала "європейський концерт" націй, який демонтувала згодом Німеччина Бісмарка. У XX ж ст. наддер­жавою стали Сполучені Штати Америки. Вступ США у Першу світову війну і підготовка реального плану мирного врегулювання стали свідченням мо­дифікації ролі цієї країни у світі.

В. Вільсон вважав, що модифікація си­туації у світі у бік зміцнення безпеки і стабільності може бути досягнута тільки шляхом кардинальної перебудови всієї системи міжнародних від­носин, а очолити цей процес мають США як економічно потужна держа­ва, не пов'язана путами таємної дипломатії, і як країна, що не має сер­йозних супротивників на міжнародній арені. Відтак США, на думку В. Вільсона, мали взяти на себе роль арбітра, світового судді.

У січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив зі своїм планом по­воєнного врегулювання, який отримав неофіційну назву "14 пунктів".

Усі "14 пунктів" В. Вільсон поділяв на дві частини: вісім пунктів він вважав обов'язковими (відкрита дипломатія, свобода судноплавства, загальне роззброєння, ліквідація митних бар'єрів, розв'язання колоніа­льних суперечок, відбудова Бельгії, виведення німецько-австрійських військ з російських територій, утворення Ліги Націй). Решту - шість конк­ретніших пунктів, він за обов'язкові не вважав (повернення Франції Ель­засу та Лотарингії, автономія національних меншин Австро-Угорської та Турецької Османської імперій, перегляд кордонів Італії, утворення неза­лежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).

У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноб­лення, таємна дипломатія, проголошувався принцип самовизначення на­цій. В останньому пункті своєї програми В. Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєнний мир.

Значення програми В. Вільсона полягає в тому, що вона стала першим політичним документом, яким регламентувалися офіційні підходи США до національно-визвольних рухів і нових держав. Перемир'я з Німеччиною було підписано саме на основі "14 пунктів" В. Вільсона, що стало великим успіхом американської дипломатії'. Основою для Паризької мирної конфе­ренції був принцип націй, що базувався на праві народів на самовизна­чення і сформульований згідно з "14 пунктами" В. Вільсона.

Таким чином, якщо у 1890-1914 pp. факт відмови США від ізоляціоні­стської традиції був досить суперечливим з огляду на стриманість у за­собах і географічну обмеженість інтервенціонізму, то з приходом до вла­ди В. Вільсона й особливо зі вступом Сполучених Штатів у Першу світо­ву війну ситуація змінилася радикально. З'явився навіть спеціальний термін - вільсонізм - ним визначається відмова США від ізоляціонізму.

Серед учасників Паризької конференції провідну роль відігравали прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо (обраний головою конференції), прем'єр-міністр Великої Британії Д. Ллойд-Джордж та президент США В. Вільсон (т. зв. "Велика трійка"). Італію на конференції представляв прем'єр-міністр В. Орландо, а Японію - прем'єр-міністр барон Макіно.

Було утворено головні органи конференції - "Рада десяти" (голови урядів і міністри закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Іта­лії та Японії); "рада п'яти" - міністри закордонних справ цих країн; і піз­ніше - "Рада чотирьох" - глави урядів країн без Японії.

З початку роботи конференції виявилися розбіжності серед членів "великої четвірки". В. Вільсон заявив про намір зробити центральним питанням порядку денного свій проект статуту нової міжнародної органі­зації. Він наполягав на включенні статуту Ліги Націй до тексту мирного договору для того, щоб сенат США розглядав один, а не два документи.

25 березня 1919 р. Д. Ллойд-Джордж надіслав Ж. Клемансо і В. Вільсону "Меморандум з Фонтенбло" (повна назва "Деякі зауваження для мирної конференції до складання остаточного проекту мирних умов"). У цьому документі було викладено англійську програму й дано критику французьких вимог. Д. Ллойд-Джордж виступав:

Ø проти розчленування Німеччини;

Ø проти вимог польської комісії передати під владу Польщі 2,1 млн німців;

Ø проти передачі іншим країнам територій, заселених угорцями;

Ø за повернення Рейнської області до складу Німеччини, але у демі­літаризованому стані;

Ø за повернення Ельзасу й Лотарингії до складу Франції;

Ø за передачу Саарського вугільного басейну Франції на 10 років;

Ø за передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;

Ø за передачу деяких територій Шлезвігу до складу Данії;

Ø за відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема на область Кяо-Чао;

Ø за отримання Гданського коридору Польщею з умовою такого прове­дення його кордонів, які б мінімально зачіпляли території, населені німцями.

Репарації передбачалося розділити так: 50 % - Франції; ЗО % - Вели­кій Британії; 20 % - іншим країнам.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 р. у Версальському Великому палаці (Версальський мир).

За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні Пер­шої світової війни: вона втрачала свої колонії; деякі її території переда­валися сусіднім державам; на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти; Ельзас та Лотарингія по­верталися до Франції; управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй; Данциг (Гданськ) оголошувався незалежним містом-державою; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччи­ною (Познань, деякі райони Пруссії й Померанії); Данії передавався Пів­нічний Шлезвіг; до Бельгії відходили округи Ейпен, Мальнеді, Морене. Порівняно з 1914 р. німецька територія зменшилася на 12,5 %.

Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. її сухопут­на армія не мала перевищувати 100 тис. особового складу і призначала­ся для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося ма­ти підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький Генштаб розпускався.

Німецька територія по лівому берегу Рейну та смуга завширшки 50 км по правому - оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною.

Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конфере­нції у 1921 р. і становила 132 млрд. марок. Франція мала одержати 52 % цієї суми, Велика Британія - 22, Італія - 10, Бельгія - 8 %.

З метою гарантії виконання Версальського миру країни Антанти оку­пували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком Ве­рсальського мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 р., Нейський з Болгарією - 27 листопада 1919 p., Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 р. та Севрський з Ту­реччиною - 10 серпня 1920 р.

Версальська система мирних угод закріплювала територіальні зміни, які відбулися внаслідок Першої світової війни й розпаду Ні­мецької, Османської та Австро-Угорської імперій.Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Британія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Великої Британії та Франції.

Звісно, що результати конференції не могли задовольнити всіх її уча­сників. Конгрес Сполучених Штатів під тиском "ізоляціоністів" відмовився схвалити Версальський мирний договір і вступ до Ліги Націй, обмежив­шись статусом "спостерігача". Таким чином, США на Паризькій мирній конференції практично нічого не отримали.

У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками се­паратні договори без статей щодо Ліги Націй. Однак, ураховуючи внесок президента США В. Вільсона у створення Ліги Націй, його було відзна­чено Нобелівською премією миру.

Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціати­ви президента США В. Вільсона. її завдання - боротьба за мир, співпра­цю й безпеку народів. Найважливіша мета - підтримання миру, збере­ження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.

Статут передбачав гаранти членам організації у збереженні їхньої по­літичної незалежності і територіальної цілісності проти зовнішньої агресії. Передбачалися колективні дії всіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів. Порушення миру мало спричиняти як економічну та політичну ізоляцію порушника, так і воєнні санкції, включаю­чи створення об'єднаних збройних сил з контингентів країн - членів Ліги. Проте її слабкість як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювалися за принципом одностайності, за винят­ком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністративних питань, що сто­сувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів орга­нізації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі п'яти постійних членів (США, Велика Британія, Франція, Італія та Японія) і чотирьох тимчасових.

Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного Договору. Його підписали 44 країни. Однак США, під впливом ізоляціоні­стів у конгресі, не ратифікували Версальський договір і не ввійшли до складу Ліги Націй.

Відсутність низки великих держав серед членів Ліги негативно позна­чилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 р. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939-1940 рр. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 р. і вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 р.

Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склався внаслідок Першої світової війни, зберегти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча фор­мально вона проіснувала до 31 липня 1946 р.

Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтри­мання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів.

За пропозицією президента США В. Вільсона до статуту Ліги Націй (ст. 22) було введено поняття мандату, тобто повноважень на управлін­ня тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.

Згідно з мандатною системою всі території були поділені на три групи мандатів: "А", "В", "С".

До групи "А"входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату.

Група "В"охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Афри­ці, які передавалися під безпосереднє управління держави-мандаторія зі збереженням певного ступеня самоврядування*

Мандати групи "С"стосувалися Південно-Західної Африки та остро­вів Тихого океану і фактично означали цілковиту анексію цих територій носіями мандату.

Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 p., а колонії колишньої Османської імперії - на конференції в Сан-Ремо у 1920р.

Згідно з розподілом колоній, Велика Британія отримала мандати гру­пи "А" на Ірак, Палестину і Трансйорданію та мандати групи "В" - на Тан­ганьїку, частину Того й Камеруну.

Франція одержала мандати "А" на Сирію й Ліван, мандати "В" - на частину Того й Камеруну, Бельгія - мандат "В" на Руанду-Урунді.

Японія дістала мандати трупи "С" на Маршаллові, Каролінські та Маріанські острови у Тихому океані.

Решту мандатів на території групи "С" одержали ПАР та Австралія.

Таким чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні, на­даючи законності розподілу світу між державами-переможницями.

Внаслідок угод Паризької мирної конференції політична карта Євро­пи докорінно змінилася. Це створило серйозні проблеми, пов'язані з чис­ленними прикордонними суперечками, що майже відразу стали вини­кати у всіх частинах Старого Світу. Проблема кордонів зробила свій вагомий внесок у розпад Версальсько-Вашингтонської моделі міжна­родних відносин. Надзвичайно вибухонебезпечним, як показали наступні події, виявився закладений у Статут Ліги Націй принцип самови­значення націй. Зовні досить демократичний, він у той же час за певних умов здатний підірвати майже будь-яку державу і дати масу приводів для втручання у внутрішні справи більшості країн.

Украй жорсткі умови мирного договору з Німеччиною породили в ні­мецькому суспільстві найсприятливіші умови для поширення ідей рева­ншизму, а згодом і ревізіонізму.

Вашингтонська конференція 1921-1922 pp.Аналіз Версальсько-Вашингтонської системи був би неповний без характеристики засад її далекосхідної підсистеми. Якщо Версальський договір та договори із союзниками Німеччини в Європі в основному торкалися європейських країн, Вашингтонська конференція в основному вирішувала проблеми післявоєнного врегулювання на Далекому Сході. На роботу Вашингтон­ської конференції найбільший вплив справляли США та Японія - регіо­нальні лідери того часу, але також врахованими можна вважати інтереси Британії та Франції.

Для розв'язання далекосхідних проблем було скликано конференцію, яка тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь дев'ять держав - США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голландія, Китай. А Радянська Росія, хоч і ви­знавалася великою тихоокеанською державою, не була запрошена. На конференції розглядалася низка вагомих питань: розв'язання тихоокеан­ських і далекосхідних проблем, обмеження морських та сухопутних озбро­єнь, правила застосування нових засобів війни.

США боролися проти домінування Японії в Китаї, вимагали для себе там відкритих дверей і рівних можливостей. Протиріччя між США та Японією загострювали­ся і стали головними на Далекому Сході. На конференції США вдалося натиснути на Британію і домогтися ліквідації її союзу з Японією, який був чинним ще від 1902 р. і підлягав подовженню у 1921 р. (до Першої світової війни він був спрямований проти Росії й Німеччини, тепер - проти США).

Унаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:

Договір чотирьох держав(Велика Британія, США, Франція та Япо­нія), укладений 13 грудня 1921 p., стосувалася взаємних гарантій недо­торканості острівних володінь її учасників у басейні Тихого океану (закрі­плення статус-кво);

Договір п'яти держав(Велика Британія, США, Японія, Франція й Італія), підписаний 6 лютого 1922 p., забороняв будівництво військових кораблів, тоннажність яких перевищувала 35 тис. т., встановлювала співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 10 :10 : 6 : 3,5 : 3,5, закріпивши лідерство перших двох.

Підписання цього договору стало великою перемогою дипломати США.

Японія теж здобула велику стратегічну перевагу - На Тихому океані заборонялося спорудження нових військово-морських баз на схід від меридіана 110° східної довготи за винятком островів, що безпосередньо прилягають до узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського ка­налу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів. Таким чином, США мали відмовитися від укріплення островів у центральній та західній час­тинах Тихого океану. США і Великій Британії заборонялося мати бази на відстані менше як 5 тис. км від Японії.

Договір дев'яти держав(США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія й Китай) підписано 6 лютого 1922 p., у ньому проголошувався принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю. Він зобов'язував усіх учасників дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей" у торгівлі й розвитку промисловості на всій території Китаю. Формально держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на сфери впливу. Проте він не скасовував системи нерівноправних угод цих країн з Китаєм.

Із завершенням Вашингтонської конференції закінчилася фаза стано­влення нової міжнародної системи. Виникли центри сили, яким вдалося виробити порівняно стійку систему взаємин між собою. В основному були розв'язані найбільш спірні питання, пов'язані з повоєнним урегулюванням, знята напруженість у відносинах між великими державами.

До 1922 р., таким чином, було закріплено основні засади Версальсь­ко-Вашингтонської системи. У цих засадах закладено цілу низку поло­жень, що стали основою для прагнення ряду держав до перегляду прин­ципів системи у майбутньому.

Відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської сис­теми (1922-1929).Протягом усього періоду відносної стабілізації зберігалося практично в незмінному вигляді те співвідношення сил акто­рів, що його було сформовано ще до 1922 p., а саме:

· Лідери: США, Британія, Франція;

· Держави зі значним впливом: Італія, Японія, Польща, Чехословаччина, Китай та ін.;

· Актори, штучно позбавлені значного впливу на систему: Німеччина, СРСР, Австрія тощо;

· Маловпливові суб'єкти міжнародних відносин: держави Латинської Америки, більша частина азійських держав тощо.

Для держав-лідерів протягом даного періоду найпріоритетнішим за­вданням стало збереження статус-кво шляхом прийняття дієвих заходів для запобігання абстрактному військовому конфлікту у майбутньому, а також для попередження переростання деструктивної по відношенню до статус-кво активності деяких держав (у першу чергу - СРСР, Німеччини, Італії, Японії) у війну, у яку виявилися би втягненими США, Британія, Франція, або їхні безпосередні союзники.

Перша мета реалізовувалася в основному через механізми міжнаро­дно-правового характеру, а саме Лігу Націй та окремі міжнародні домов­леності. До таких домовленостей, зокрема, можна віднести пакт Бріана -Келлога та інші проекти ініціатив у справі миру або роззброєння, які, втім, не досягали своєї мети. На відміну від них друга група заходів, спрямована на направлення політики держав, зацікавлених у перегляді засад системи, у помірковане русло, мала предметніший характер. Так, розв'язання Францією та Великою Британією частини проблем у відно­синах з Німеччиною (репарації, пізніше - питання Саару) свідчило про намагання конструктивізувати власні стабілізаційні заходи у межах сис­теми, для яких одверто недостатньо було діяльності Ліги Націй. На під­твердження цього факту можна згадати і "закривання" очей на деякі аг­ресивні дії Японії у Китаї на порушення "договору дев'яти": інтервенцію 1931 p., утворення Манчжоу-Го.

Криза Вашингтонського порядку (1929-1933).Кризові яви­ща у Вашингтонській підсистемі (випадки агресії Японії проти Китаю) по­чали проявлятися значно раніше, аніж у Версальській (початок 1930-х pp.), але не мали системоруйнуючого характеру, будучи локалізованими у регіо­ні, який залишався у межах системи другорядним після європейського.

У роки економічної кризи, коли увагу великих держав було зосере­джено на розв'язанні внутрішніх проблем, Японія розгорнула агресивні дії на Далекому Сході.

Ще у 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у секретному меморанду­мі накреслив етапи японської агресії, яка передбачала загарбання усьо­го Китаю, Монголії, Індокитаю, Бірми, Південно-східної Азії, Індії й окре­мих територій СРСР. Японія хотіла створити "Велику Азію", де прагнула до монопольного панування.

Здійснення цього плану почалося з окупації Японією восени 1931 р. південно-східних районів Китаю (Маньчжурії), яку було завершено у 1932 р. за три місяці. 18 лютого 1932 р. цю територію було проголошено незалежною від Китаю. Там була створена маріонеткова держава Мань-чжоу-Го на чолі з імператором Пу І. Японія уклала з ним військовий союз, що передбачав утримання там збройних сил.

Лігою Націй було направлено на місце подій комісію на чолі з лордом Літтоном, яка засудила японську агресію і рекомендувала утриматися від визнання Маньчжоу-Го. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй. На Далекому Сході виникає вогнище війни.

Криза Версальського порядку (1933-1937).Криза Версаль­сько-Вашингтонської системи безпосередньо пов'язана з подіями в Єв­ропі, що випереджали кризові явища в інших регіонах світу як за інтен­сивністю, так і за рівнем впливу на стан системи в цілому.

У 1922 р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до держа­вного керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал-соціалістична робітнича партія. У 1935 р. до складу Німеччини внаслідок плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936 р. німецькі війська вступили в Рейнську обл. Події свідчили, що протягом 1933-1935 pp. Німеччина і цілком пере­озброїлася і була готова у будь-який час до агресивних дій.

До середини 30-х pp. Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935 р. вона напала на Ефіо­пію.

Громадянська війна в Іспанії, італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав стали тими довготривалими чинниками, які перетворили події в Іспанії на затяжний регіональний конфлікт на євро­пейському континенті.

На даному етапі спостерігається суттєва перестановка у співвідно­шенні сил у межах системи, внаслідок чого дестабілізується (і стає абсо­лютно неефективною) система колективної безпеки, створена навколо Ліги Націй. У період кризи акторів можна розподілити на наступні групи за рівнем впливу на трансформації у системі:

· Впливові: США, Британія, Франція, СРСР, Німеччина, Італія, Японія;

· Відносно маловпливові: Польща, Чехословаччина, Румунія, Угор­щина, Югославія, Китай та інші подібні актори;

· Третьорядні: держави Латинської Америки, більша частина азійсь­ких держав тощо.

Очевидним є той факт, що зростання впливовості держав з деструк­тивним потенціалом по відношенню до системи, зумовлене об'єктивними (у першу чергу - економічними та внутрішньополітичними) причинами, якраз і стало причиною кризи у системі міжнародних відносин, оскільки дозволило цим акторам повніше реалізовувати національні інтереси, що в цілому диктували силовий (політичний та/або військовий) сценарій ра­дикальної трансформації системи.

З табору акторів, безумовно зацікавлених у збереженні статус-кво, у цей період зникають США, що прагнуть посилити свій вплив у системі, у той же час зберігши деякі з її характеристик, тоді як Франція, Велика Британія та низка держав Центрально-Східної та Північної Європи (як-то Польща, Югославія, Чехословаччина, Фінляндія тощо) залишаються чи не єдиними акторами, що активно захищають наявні засади системи міжнародних відносин. Цей факт, у свою чергу, призводить до ряду "зри­вів" у політиці консервативно налаштованих акторів через брак підтрим­ки ззовні. У цьому феномені можна шукати причини проведення даними державами політики умиротворення, адже брак потенціалу впливу на систему зумовлював надзвичайну складність проведення іншої політики.

Зрештою, конкретними проявами кризи у системі стали такі акції (си­лові у широкому розумінні сили), як японська інтервенція в Китаї (1937), аншлюс Австрії (березень 1938) і, нарешті, Мюнхенська змова (вересень 1938). Остання є кінцем кризової фази і початком фази розпаду системи, оскільки позначила перехід Німеччини від спроб "легалізації" силових надбань до безумовної експансії безвідносно міжнародних домовленос­тей, а отже зробила системну війну неминучою.

Ліквідація Версальського порядку і встановлення гер­манської гегемонії в Європі (1938-1939).Фактично з моменту приєднання Німеччиною Судетської обл. Чехословаччини, розпочалася ланцюгова реакція колапсу системи, що, як відомо, завершилася Другою світовою війною.

Навесні 1939 р. ситуація в Європі різко загострюється. Політика "уми­ротворення" повністю провалилася. 15 березня Німеччина, порушивши Мюнхенську угоду, захопила всю Чехословаччину, 21 березня зажадала від Польщі м. Гданськ (Данциг), окупувала Клайпедську обл. Литви. У квітні Італія захопила Албанію.

Хід розвитку міжнародних відносин наближав світ до початку Другої світової війни. Англо-франко-радянські переговори закінчилися невдало.

Цей період позначається достатньо запізнілим відходом від політики умиротворення, який фактично відбувся 1 вересня 1939 р. - лише після подолання Німеччиною "межі міцності" системи (на відміну від "межі пружності", що її було подолано після Мюнхену).

Будучи однією з найбільш нестабільних систем за всю історію системно­сті у міжнародних відносинах, Версальсько-Вашингтонська система дає ши­роке поле для аналізу в контексті стабільності та системних трансформацій.

Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків:

· не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й держа­вами, які зазнали поразки;

· не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

· не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все вна­слідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених угод;

· викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "велике пере­селення народів", започаткувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у по­воєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.