Постбіполярна система міжнародних відносин.

Параметри постбіполярного світового порядку.

Міжнародна система, що склалася після завершення біполярного протистояння, є багато в чому унікальною, невідомою до цього часу конструкцією. Спра­ва тут не лише в мирному характері структурних змін, нестабільній по­лярності та нових типах конфліктів, що все це супроводжують. Постбіпо­лярний світ є першим в історії прикладом виходу світової політики за межі міждержавних відносин, переростання у глобалізований світ, який часто називають постмодерністським, поствестфальським та таким, що не має історичних аналогів. Його розвиток важко передбачити, важко навіть пояснити. Звичні та традиційні пояснення різних міжнародних процесів, такі, наприклад, як конфлікти великих держав за сфери впливу, більше не діють, а якщо й діють, то вимагають численних додаткових гіпотез. Змінилися не лише великі держави та співвідношення сил між ними - а саме це було основними індикаторами зміни міжнародних систем у минулому; змінилися фундаментальні принципи світової політики.

Дехто пояснює це технологічними змінами, що відбулися ще в період холодної війни, такими як винахід ядерної зброї та якісне вдосконалення засобів зв'язку. Важко заперечувати ці зміни, як і те, що вони супрово­джувалися своєрідними формами пристосування держав до нових умов, такими, наприклад як розвиток міжнародних організацій або перші фор­ми економічної інтеграції. Певного часу ці зміни не ставали політичними и не впливали на співвідношення сил у глобальному масштабі. Дорогу для цього було відкрито лише із закінченням холодної війни, після чого системні зміни стали відчутними в повному своєму обсязі.

Насамперед йдеться про встановлення так званого поствестфальського світового порядку, основними рисами якого є зростання ступеня взаємопов'язаності світу, зменшення ролі держав у світовій політиці та диверсифікація, політичних ризиків, загроз, а отже і якісні зміни в наборі заходів щодо їхнього попередження та нейтралізації. У сукупності ці тенденції ставлять під сумнів деякі із ключових положень, що формулювалися по­літичними реалістами стосовно закономірностей світової політики. Сто­сується це, головним чином, положення про необмежений егоїзм держав у переслідуванні власних цілей; про їхню центральну роль у міжнарод­них відносинах; про домінування розрахунків відносних переваг над абсолютними в їхніх зовнішньополітичних стратегіях. Детально розгля­дати ці теоретичні проблеми ми не будемо, однак зауважимо, що світу необхідно було суттєвим чином змінитися для того, щоб такі перевірені багаторічним досвідом істини стали під сумнів.

Якщо припустити хоча б часткову справедливість наведених тез, вимальовується картина нового світу, такого, який відрізняється від вестфальської міжнародної системи не лише кількістю та складом ве­ликих держав як бувало раніше; але самими фундаментальними принципами міжнародної взаємодії. Якою ж є ця принципова відмін­ність, і як її можна охарактеризувати?

Особливістю сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є системний перехід, що торкаєть­ся найфундаментальніших рис і механізмів її функціонування, які виник­ли в епоху великих європейських революцій і протягом декількох сторіч були спадщиною Вестфальського миру, що завершив Тридцятирічну війну і відкрив епоху перетворення Європи в центр світового політично­го, економічного й соціокультурного розвитку.

Якщо картина миру Вестфальської системи міжнародних відносин може бути символічно представлена у формі двомірної площини, на якій територіальні одиниці розташовані в горизонтальній сітці координат, то структуру міжнародних відносин у пост біполярній системі можливо порі­вняти із тривимірним зображенням, на якому територіальні держави ото­чені нашаруваннями комплексів мереж взаємодій. Сучасна міжнародна система перебуває в точці біфуркації між анархічною системою націона­льних держав і багатоцентричною системою недержавних акторів. Однак значимість кожної із цих систем буде мінятися залежно від конкретного комплексу проблем, географічного регіону тощо. Міжнародна політика дедалі більше і більше формується під впливом мереж координації дій, у межах яких представники офіційних і неофіційних інституції, що об'єдна­ні спільними цінностями і розумінням проблем, займаються рішенням конкретних питань поза будь-яких формальних організаційних інститутів з уставом, постійним членством або численною бюрократією.

Вестфальська модель міжнародної системи ґрунтувалася на наступ­ності. Поствестфальська система буде ґрунтуватися на варіативності. Глобальні механізми керування будуть містити в собі складний, взаємо­залежний конгломерат наднаціональних, національних і частково субнаціональних і транснаціональних акторів та взаємодій. Суверенітет не буде локалізований у межах автономних моністичних правових систем, проте концентрично розподілений, він буде формувати поліцентричний владний устрій у світовій політиці. З посиленням ролі таких міжнародних владних режимів, традиційне використання військового компонента по­тенціалу акторів більше не гарантуватиме досягнення оптимальних ре­зультатів тими, хто переслідує суто власні зовнішньополітичні цілі.

Сучасні міжнародні відносини формуються під впливом як доцентро­вих, так і відцентрових тенденцій. Глобалізація і фрагментація проявля ються як діалектична єдність протилежностей. Суперечлива єдність цих різноспрямованих сил дає підставу багатьом вченим вважати, що два­дцять перше століття буде істотно відрізнятися від попередніх трьох з половиною сторіч, коли основи міжнародних відносин у їхніх загальносистемних проявах залишалися спадщиною Вестфальського миру. Майже аксіоматичною є думка, до якої схиляється більшість науковців, про не­сумісність старого світового устрою з подальшим ростом взаємозалеж­ності в умовах глобалізації.

По закінченню холодної війни як і в попередні часи безпека продов­жує розглядатися як головна проблема міжнародної політики, як перед­умова успішного розв'язання всіх інших проблем, включаючи глобальні. Однак контексти проблеми істотно різняться і, насамперед, її виходом за межі концепції національної безпеки, що раніше розглядалася переваж­но у своєму військово-технічному вимірі. Наступність виявляється і в не­визначеності міжнародно-правовий суб'єктності і ролевого статусу бага­тьох держав, абсолютизації ефективності однобічних дій, а також новими нескінченними дебатами про етичні засади зовнішньої політики.

Постбіполярна система між­народних відносин не лише змінює традиційні та звичні значення слів. Вона насамперед визначає нові правила гри для всіх держав.Серед таких но­вих правил найважливішими є створені новою системою загрози націо­нальній безпеці. Традиційний їх список включає несприятливе співвід­ношення сил, що робить вразливими політичні позиції; відставання в економічному розвитку, що тягне за собою технологічне відставання та звуження політичних можливостей; соціальні та демографічні проблеми різного роду, що зменшують кількість і якість основного силового ресурсу держави - її народу. Можна помітити, що традиційні загрози національ­ній безпеці пов'язані з реалістичним трактуванням поняття сили та, від­повідно, спираються на визначені в тих самих межах основні її атрибути.

Недооцінювати такі загрози не можна. Усе, що призводить до змен­шення сили держави - до її послаблення - є стратегічно небезпечним. Керуючись таким положенням, держави в постбіполярному світі уклада­ють альянси, розпочинають війни, встановлюють контроль, особливо в стратегічно важливих регіонах. Загрозою в цьому розумінні може стати як нездатність своєчасно поширити свій вплив, так і можливість встано­влення впливу інших на власній території. Звичайно, на відміну від часів холодної війни, мова не йде про повний і беззастережний контроль зов­нішньої політики. Сучасний світ є толерантнішим до проявів незалежного мислення. Однак ступінь реальної самостійності держави у прийнятті зовнішньополітичних рішень може суттєвим чином змінюватися, і загро­за її зменшення залишається однією з найнебезпечніших.

Окрім втрати політичної незалежності, список традиційних загроз включає гальмування або недостатньо високі темпи економічного розви­тку. До певного часу економічні параметри вважалися вторинними, та­кими, що поступаються за значенням політичним та військовим. Однак реалії світової політики у другій половині XX ст. із її процесами економіч­ної інтеграції, активізації торгівлі та збільшенні політичної ефективності економічних інструментів, змінили це уявлення. Сьогодні втрати темпів економічного розвитку є небажаними не лише тому, що тягнуть негативні політичні наслідки, але й тому, що проявляються набагато ширше, зачі­паючи як, власне, економічну сферу, так і соціальну в цілому.

Традиційні військово-політичні та відносно нові економічні загрози да­леко не вичерпують проблем, які покликана розв'язувати зовнішня політи­ка держави. Сучасний глобалізований світ змушує вирішувати і екзотичні­ші завдання. До них, наприклад, належить забезпечення участі держави в технологічному розвитку, доступ суспільства до нових технологій та інфо­рмації, інформаційна забезпеченість набуває стратегічного значення, оскільки значення її не обмежується більше знанням про ймовірні дії інших держав, але й поширюється на багато інших суттєвих елементів захисту безпеки та національних інтересів. Володіння, доступ та вміння створювати й обробляти інформацію дедалі більшого значення набуває в здатності держави проводити ефективну зовнішню політику.

Ефективність зовнішньої політики великою мірою визначається здат­ністю діагнозувати потенційно небезпечні міжнародні конфлікти та роз­робляти кроки з їх попередження або врегулювання. У цьому відношенні відмінності постбіполярного світу проявляються у розповсюдженні та активізації нових форм міжнародних конфліктів, а отже і нових загроз. На зміну глобальним конфліктам між великими державами, якими характе­ризувалася недавня історія світової політики, у сучасному світі прихо­дить різноманіття менш масштабних конфліктів численних типів і форм. Таке різноманіття вимагає від держави гнучкої зовнішньої політики, в арсеналі якої є місце як традиційним засобам на кшталт участі в альян­сах, так і новим динамічним методам.

Місце традиційних міждержавних конфліктів поступово займають вну­трішні та локальні міжнародні конфлікти, причому серед перших перева­жають так звані конфлікти ідентичності - національні, етнічні, релігійні. Небезпека таких конфліктів обумовлюється вразливістю сучасних сус­пільств та нерозвиненістю методів протидії таким загрозам. Найбільшою мірою це стосується поліетнічних країн, так званих слабких держав, у яких рівень недовіри суспільних груп одна до одної є високим. Якщо бі­полярна міжнародна система стримувала такі конфлікти шляхом нав'я­зування глобального конфлікту - холодної війни; то система постбіполярна сприяє виникненню та поширенню численних нових форм конфлік­тів, що несуть у собі основні загрози небезпеці держави.

До них, зокрема, належать транснаціональні конфлікти - такі як кон­флікти з приводу природних ресурсів, екологічних проблем та інших об'­єктів, що переходять межі державних кордонів і виходять з-під суверені­тету окремих держав. Розв'язання таких конфліктів вимагає нових, часом нерозвинених або незвичних процедур співпраці між державами. їх не­можливо вирішити традиційними методами. Наявність таких загроз змі­нює систему координат, у якій держава здійснює свою зовнішню політи­ку, що також змінює зовнішньополітичні форми й методи.

Одним із впливових факторів є розвиток міжнародного тероризму та спроби держав протидіяти йому. Події 11 вересня 2001 р. стали яскра­вим проявом змін, що відбулися в міжнародній системі - змін, виклика­них зростаючими дисбалансами в міжнародній системі, що активізували так звані асиметричні загрози, до яких багато держав виявилися него­товими. Біполярна система міжнародних відносин, завдяки власним ре­гуляторним можливостям і високому ступеню гомогенності стимулювала виникнення асиметрії на стратегічному рівні. При цьому асиметричні конфлікти хоча й виникали періодично, мали периферійне значення. На противагу цьому, у постбіполярній системі створюються структурні пере­думови як для поширення асиметричних конфліктів, так і для розвитку конфліктів симетричних. При цьому жодна із цих форм не позбавляється регуляторних функцій, так само як і можливості руйнівного впливу збері­гаються як за симетричними, так і за асиметричними міжнародними конфліктами. Оскільки "зсув" конфліктогенності із глобального на регіо­нальний та локальний рівні є визначною рисою постбіполярної системи міжнародних відносин, можна сказати, що існуюча структура стимулює активізацію проявів асиметрії.

Присутність кількох спільних рис сучасної фази, у якій перебуває між­народна система, з попередніми її історичними формами дає привід для припущення, що в найближчому майбутньому найбільш імовірним буде збереження високого ступеня наступності в системній архітектурі, а не радикальні її зміни. Однак багато говорить і на користь того, що траєкто­рія історичного розвитку неодмінно наближається до наступної точки біфуркації. Особливості сучасної епохи, що вже позначилися й затвердилися у своєму прояві, свідчать про поступовий, але неминучий зане­пад Вестфальської моделі міжнародних відносин і більшості вторинних атрибутів її біполярної варіації.

Системні відмінності в обох історичних ситуаціях є істотними й досить численними. Так, початок сучасного етапу не пов'язаний із завершенням військового конфлікту світових масштабів. Відрізняються темпи інновації у військових технологіях, політико-економічній значимості простору і ре­сурсів зокрема. Нарешті, вони відрізняються тенденціями в динаміці де­мографічних процесів - фундаментальної первісної всієї соціальної істо­рії в її універсальній перспективі.

Структура міжнародної системи в умовах постбіполярності.

Термін постбіполярність характеризує собою певну невизначеність сучасної міжнародної структу­ри. У ній, на відміну від біполярності чи мультиполярності, що відповіда­ли конкретним періодам історії, не закладено однозначної оцінки струк­тури. Більше того, навіть за наявності такої однозначної оцінки було б доволі проблематичним застосувати аналогію із попередніми система­ми, чи-то біполярними, чи-то мультиполярними. Постбіполярність, таким чином, означає не лише констатацію завершення біполярності, але й сумнів щодо полярності загалом, принаймні, у її традиційному розумінні.

Теоретична думка висуває дві основні концепції нового світу - концеп­цію мультиполярності та концепцію монополярності, або мононаддержавності. Перша з них стверджує, що з розпадом СРСР зникла одна з ос­нов біполярності, паралельно з цим зріс відносний політичний вплив ціло­го ряду альтернативних США центрів сили. Зникнення глобального війсь­кового протистояння виводить змагання в економічній сфері на перше місце, і саме в цій сфері США не є гегемоном. Майбутнє світу вбачається прихильниками цієї концепції у співпраці та конкуренції основних інтегра­ційних утворень, що сформують новий так званий концерт держав з ме­тою захисту спільних для них інтересів на всій планеті. Концепції, що про­гнозують формування поліцентричної структури міжнародної системи, так чи інакше, вказують на зміни традиційних груп протиріч, так само як й ос­новних засобів їх урегулювання. Вони виходять із збільшення питомої ваги так званих нетрадиційних конфліктів (як-то цивілізаційного, релігійного, етнічного характеру), а також зменшення ролі військового фактора у між­народних відносинах. Ці зміни не сприяють утвердженню будь-якого типу гегемонії у світі. Навпаки, вплив таких процесів, як, наприклад, глобаліза­ція збільшує можливості системного впливу для широкого кола держав.

Альтернативна теорія мононаддержавності будується на констатації американської тотальної гегемонії. Основна група її прихильників нале­жить до реалістичної традиції - з її акцентуванням ролі військового фак­тору у міждержавних відносинах. Розпад СРСР привів до зникнення єди­ного полюсу, здатного кинути виклик США в основному аспекті - військо­вій могутності. Внаслідок цього американське геополітичне домінування, підкріплене монополією на військову надмогутність, стає унікальною фо­рмою політичної гегемонії, якої раніше не знав світ. США мають інтереси в усіх регіонах, більше того, вони мають ресурси для їх захисту, для по­дальшого зміцнення свого домінуючого становища. Майбутнє світу в цьому випадку виглядає здебільшого як принципова боротьба між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, з одного боку, та коаліцією інших центрів сили, що прагнуть цю гегемонію порушити, з іншого.

Суттєвим недоліком обох підходів, на наш погляд, є їхнє надмірне прагнення звести складність структури міжнародної системи до певної кількості елементів, що тим чи іншим чином здійснюють більший вплив на її розвиток. Існує третій підхід, згідно з яким постбіполярна система наділяється рисами " півтораполярності" - маючи на увазі значний відрив, що існує між одним повноцінним полюсом і будь-яким з його альте­рнатив в усіх сферах. У цьому відношенні можна зауважити, що цей і подібні терміни, можливо і дають змогу оцінювати конкретне співвідно­шення сил між великими державами, але позбавлені теоретичного змісту, оскільки не дають змоги зрозуміти, чи існує структурна протидія гегемоністичним прагненням. Інша річ, що подібний термін міг би підкресли­ти слабкий ступінь організованості такої протидії.

На відміну від багатополярної системи балансу сил XVII ст., ієрархіч­на структура сучасної міжнародної системи може бути названа монополярністю у відсутності гегемона. Після розпаду Радянського Союзу США вийшли з холодної війни як єдина супердержава-переможець. У військовому, економічному, культурному, технологічному відношенні Сполучені Штати здатні здійснити і здійснюють найбільш значимий вплив на сучасну систему міжнародних відносин. Збереглася невразли­вість США до прямої загрози їхньої національної території і відносна са­модостатність у стратегічних ресурсах. Разом з тим, незважаючи на те, що на даний момент США мають у своєму розпорядженні найбільше диверсифікованих портфелем силових ресурсів, ніж будь-яка інша держава, політичний проект миру найближчого майбутнього не буде ерою американської гегемонії. Цей погляд є досить розповсюдженим серед послідовних прихильників концепції багатополярного світу, які визна­ють, що подібна концентрація можливостей і влади не може тривати вічно, а тому встановлення багатополярності - це лише справа часу.

Однак майбутня багатополярність не буде означати повернення до початкового етапу існування Вестфальської моделі міжнародних відно­син. Слідуючи логіці світового устрою, що був притаманний Вестфальській моделі міжнародних відносин, майже всі традиційні концепції струк­тури міжнародної системи ґрунтувалися на розумінні держав як дискрет­них, автономних утворень, що перебувають у постійному суперництві один з одним, протидіють втручанню в їхні внутрішні справи і прагнуть до домінування над своїми слабшими сусідами. Створена подібним чином соціальна реальність, з її акцентом на стабільність і відсутність мінливо­сті, мала на увазі, що, насамперед; значення-має співвідношення війсь­кових можливостей великих держав, що суперничають, і тенденції змін у цьому співвідношенні. Процеси, що відбуваються поза контекстом цього виміру, вважалися вторинними як фактори військових конфліктів або сталого світового устрою. Ступінь поляризації системи, - розподіл сило­вих можливостей між цими великими державами, - уявлявся винятково в концептуальних межах реальної політики і зводився до рангу фунда­ментальної змінної, що визначає стабільність міжнародної системи. Таке бачення міжнародних відносин віддзеркалювало реальності XVII-XVIII ст., коли з появою територіально окремих національних держав вод­ночас встановилася і їх монополія на участь у міжнародних відносинах.

У цьому аспекті системної трансформації на її сучасному етапі зміни є найбільш значними. Структура, що підтримувалася певною множиною відокремлених, автономних, суверенних держав, поступається місцем сукупності взаємозалежних, різнорідних елементів, серед яких присутні держави, парадержавні утворення, міжнародні корпорації, неурядові міжнародні організації, віртуальні співтовариства, транснаціональні спі­льноти інтересів і політичні організації і т. д. Множинність міжнародних акторів, що існує вже сьогодні, передвіщає досить швидку еволюцію монополярності в напрямі до більш розосередженої конфігурації владних можливостей і складнішої рольової стратифікації в міжнародних відно­синах найближчого майбутнього.

Історичний розвиток знову відбувається нелінійно, швидко наближаю­чись до історичного рубежу, що відокремлює міжнародну систему від поки ще чисельних варіантів її майбутнього внутрішнього устрою, що є рівною мірою можливими. Разом з тим, основні параметри цього устрою наразі будуть визначатися не тільки державами, а також й амальгамою різних за зовнішньою формою міжнародних акторів, які у своїх діях розглядатимуть територіальні кордони скоріше як перешкоду на шляху досягнення їх гло­бальних за визначенням цілей. Держави будуть продовжувати існувати, але все більше як інституційний контекст соціальних процесів та техноло­гій, які вже зараз частково вийшли з-під їхнього контролю.

У постбіполярному світі формується та еволюціонує складна ієрархі­чна структура, особливістю якої є співіснування різних типів полярності. Складність полягає не у визначенні структури як моно- чи мультиполярної, а у демонстрації співіснування таких структур.

Полеміку навколо конфігурації структури постбіполярних міжнарод­них відносин націлено на виявлення якогось універсального детерміну­ючого принципу, який витікав би зі структурних характеристик та регулю­вав би всі відносини в системі, подібно до того, як під час холодної війни наявність двох полюсів і логіка біполярної гри з нульовою сумою дозво­ляла пояснити кожен міжнародний конфлікт. При цьому вчені неминуче стикаються із принциповою неможливістю як емпірично підтвердити, так і спростувати гегемонію США. Наслідком є тривала дискусія щодо мож­ливих меж такої гегемонії, метою якої є той самий пошук універсального принципу, який дозволив би знайти ключ до будь-якої міжнародної події сучасності, адже історія продемонструвала, що недвозначне знання конфігурації структури може стати таким ключем.

На наш погляд, сучасна структура не припускає такого спрощення, яке було б бажаним. У ній не існує єдиного принципу, який регулював би від­носини між усіма суб'єктами. Натомість, система складається із принаймні двох принципово різних структур, кожна з яких керується власними прин­ципами розвитку. У запропонованій моделі постбіполярна система в пер­шому приближенні виглядає як монополярна система, у якій функцію так званого колективного гегемона виконує група держав, об'єднана лібера­льною ідеологією і принципами вільної торгівлі. При подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин всередині цього колективного гегемона як мультиполярну. У той самий час відносини серед інших дер­жав визначаються сформованими регіональними та локальними структу­рами, частина з яких залишилася від попереднього періоду, частина вини­кла у відповідь на нові диверсифіковані загрози. Таким чином, у постбіполярній міжнародній системі діють різні закони структурної організації. У загальному плані постбіполярну структуру можна представити на двох рівнях:

1) центр міжнародної системи;

2) периферія міжнародної системи.

Незважаючи на неомарксистську термінологію, мається на увазі те, що відносини центру, до якого можна віднести держави, що володіють знач­ною кількістю військових та/або економічних та/або організаційних ресур­сів із периферією (відповідно, держави, що не володіють жодною із зазна­чених груп ресурсів у достатній мірі) є побудованими на принципах моно-полярності; у той же час відносини всередині як центру, так і периферії є мультиполярними за своєю структурою.

Окрім такого роду структурних трансформацій, постбіполярна система міжнародних відносин характеризується й іншими особливостями. Серед них можна згадати головним чином широко відомі процеси глобалізації та регіоналізації; процеси демократизації в окремих регіонах, зокрема в Центральній та Східній Європі; а також процес "вимивання" державного суверенітету, внаслідок чого держави стають "не схожими" на себе. Усе це додає нових рис поствестфальській системі, яка генерує нові загрози та виклики, зокрема в галузі безпеки та економічного суперництва.

Дуже часто для загальної характеристики міжнародних відносин Вестфальського архетипу використають метафору більярдного стола, на якому переміщаються, зіштовхуючись один з одним, абсолютно однакові більярдні кулі. У світлі сьогоднішніх внутрішніх і зовнішніх викликів вер­ховенству влади сучасної суверенної держави, більше доречної пред­ставляється аналогія з багаторівневою мережею, що у своєму розвитку охоплює комплексом взаємодій широке розмаїття міжнародних акторів. У термінах діалектики така концептуалізація міжнародних відносин озна­чає повернення міжнародних відносин до стану ієрархічного міжнародно­го співтовариства епохи Середньовіччя з переважною концентричною конфігурацією структури міжнародної системи.

Наслідком повернення до "неосередньовіччя" і наочним проявом но­вої геометрії структури стане зменшення її фрактальної розмірності вна­слідок збільшення варіативності на різних системних рівнях. Зміни, що відбуваються в складних системах у напрямі збільшення або зменшення їхньої складності, створюють своєрідну траєкторію маршруту історичного розвитку з обмеженими варіантами майбутнього і, таким чином, пере­творюють систему на таку, що залежить від свого минулого. Внаслідок цього складна система демонструє здатність до самоорганізації, тобто до відтворення на глобальному і локальному рівнях єдиних за принци­пами внутрішнього устрою ієрархій. Таким чином, спосіб яким сформо­вано взаємодію окремих частин системи виявляється визначальним для динаміки її структури. Ця структура є наслідком необхідності розв'язання проблеми зростання складності процесу прийняття рішень шляхом екстерналізації частини цього процесу. Водночас, разом зі зростанням складності системи, що проявляється передусім у розширенні поля мо­жливостей, зростає і вірогідність загальносистемної кризи. Загальносистемна криза завершується вибором із множини можливих варіантів най­більш адаптованих в інституційному та політичному аспектах, водночас поле можливостей остаточно перетворюється на "закриту множину", а структура системи стає надзвичайно однорідною.

Напівпериферія, макрокоаліції та гегемонізм в епоху постбіполярності.

Важливою надісторичною закономірністю глобальної системи міжна­родних відносин є феномен напівпериферійного розвитку. Він полягає в тому, що напівпериферійні регіони виявляють надзвичайно динамічний інноваційний розвиток, що спричиняє їх потенційно високу статусну мо­більність, причина якої полягає в тому, що ці зони швидше та ефектив­ніше впроваджують технологічні та соціальні інновації. Одна з причин цього може полягати в тому, що розташування в такій зоні дозволяє ви­користовувати технологічними надбаннями, культурою, соціальним до­свідом як центральної зони, так і власне периферії. До того ж порівняно із суспільствами центральної зони міжнародної системи, вони роблять відносно малий внесок у створення та підтримку існуючих інституцій гло­бального соціального, політичного та економічного устрою. Таким чином, вони можуть користуватися більшою свободою експериментувати з но­вими моделями соціального устрою та інвестиціями в нові технології. До того ж вони, як правило, налаштовані приймати більший рівень ризику, ніж це є характерним для суспільств центральної зони міжнародної сис­теми. Інноваційний процес у центральній зоні відбувається за еволюцій­ним сценарієм, тоді як периферії більш притаманні екстремальні та ре­волюційні соціально-політичні, ідеологічні й економічні зміни. Й у цьому аспекті постбіполярна система міжнародних відносин проявить свою но­визну. Як результат значного географічного розширення напівпериферійної зони зросте чисельність, а з нею і відносна роль цієї категорії державних міжнародних акторів принаймні протягом початкового періоду існування постбіполяної системи. У свою чергу кількісні зміни призведуть до майже ланцюгової реакції активізації процесів розвитку напівпериферійних держав, найбільш успішні з яких саме й можуть скласти реальну конкуренцію Сполученим Штатам у боротьбі за глобальне лідерство та гегемонію в міжнародних відносинах. Інституціалізація у формі міжнарод­них режимів стратегій, що забезпечили державі, яка здійснювала геге­монію в межах попередньої структури міжнародних відносин, успіх у просуванні нагору міжнародної ієрархії, посилює стимул бути інерційно послідовним в абсолютизації минулого досвіду.

У постбіполярному світі конфігурація структури міжнародних відносин не зможе набути форму глобальної імперії, заснованої на прямому на­сильстві однієї домінуючої держави гегемона. У ще більшій мірі, чим це було характерно для попереднього історичного періоду, світовий поря­док буде похідним від здатності претендентів на лідерство формувати політичне й економічне середовище існування своїх основних конкурен­тів і тим самим, видозмінювати зміст, форму і пріоритетність їх зовніш­ньополітичних цілей і засобів їх реалізації.

З високою долею вірогідності необхідно дві послідовні к-хвилі щоб концентрація матеріальних ресурсів була достатньою, аби держава пе­ретворилася на світового лідера. Як правило лідери перетворюються на гегемона під час фази експансії другої хвилі довгого циклу. За аналогією з явищем інерції, міжнародна система в присутності гегемона продовжує залишатися під його владою, тоді як за відсутності гегемонії в системі вона зберігає себе в стані динамічної рівноваги. Якщо цей стан зміню­ється, то рух системи в новому напрямку продовжується, доки не буде зупинений протидіючою тенденцією.

Таким чином, статус провідного міжнародного актора є необхідною проте недостатньою передумовою появи гегемона в міжнародної систе­мі. У боротьбі лідерів за панування в міжнародної системі важливим є кінцевий результат воєнного протистояння та інституційні основи миру, що наступає після завершення конфлікту. Масштабні воєнні конфлікти частіше за все виникають тоді, коли накопичені достатні ресурси для таких тривалих й економічно обтяжливих конфронтацій. Через це світові війни, які власне й завершуються затвердженням гегемонії, певною мі­рою є синхронними з відповідними макроекономічними циклами, проте ця обумовленість не може бути абсолютно детермінованою. Тривалість світового устрою залежить від того, наскільки він суперечить інтересам окремих держав, що належать до центру міжнародної системи, у порів­нянні з тим, у якій мірі цей устрій відповідає їх спільним інтересам. За­вдання збереження світового устрою також вимагає від держави гегемо­ну бути здатною застосовувати військову силу в глобальних масштабах. Між тим інші держави також користуються перевагами встановленого режиму без того, щоб нести в повної мірі тягар воєнних витрат. Таким чином, гегемон потрапляє в пастку надмірної імперської експансії. Його занепад починається, коли економічне зростання переміщується до но­вих секторів економіки, у той час як економіка гегемона залишається сконцентрованою у старих секторах, що занепадають.

Таким чином, процес зміни лідера під час перехідного періоду в геге­мони позначений феноменом "переваги відсталості". Водночас може спостерігатися перехід від домінування внутрішніх мереж структури сис­теми до зовнішніх мереж, або, навпаки, у протилежному напрямі.

З великою часткою ймовірності політика, що абсолютизує власні ін­тереси та дії, буде вкрай неефективної в нових умовах. Жодна із провід­них держав світу не в змозі фінансово витримати тягаря повністю само­стійних дій, не може дозволити собі самоізолюватися в умовах глобаль­ної економіки. Більшість проблем, що доводиться вирішувати людству в сучасних умовах, вимагають колективної взаємодії, що само по собі не­одмінно перетворює будь-яку політику, яка заснована лише на самостій­них діях й абсолютизації виключно власних інтересів, у таку, що обме­жена за своєю ефективністю.

Альтернативою орієнтації політики на самостійні дії може бути полі­тика виборчих альянсів у межах обмеженого кола партнерів. Однак у світі, у якому відсутня чітка простота біполярності, розмежування на ймовірних або бажаних союзників і противників виявляється не простим завданням, тим більше, що найчастіше союзники в питаннях безпеки виявляються конкурентами у сфері міжнародної торгівлі, фінансів або технологічного розвитку. Замість більшої керованості або хоча б перед­бачуваності ходу розвитку світової політики, безліч блоків і ситуативних коаліцій призведе до виникнення як побоювань бути маргіналізованими у тих, хто залишається поза коаліцією, так і непевності в міцності досягну­тих компромісів у самих учасників таких альянсів.

Крім формування ситуативних альянсів, у великих держав є альтер­натива створення широких за колом учасників об'єднань, які, у такому разі, виступатимуть як міжнародне співтовариство, що є здатним до єдиних колективних дій. За своєю формою вони можуть набувати вигляду концерту держав або організації колективної безпеки. Перша може зво­дитися до механізму регулярних консультацій провідних міжнародних акторів, інша бути формальним інститутом з універсальним за своїм охопленням членством. Концерт держав як регуляторний механізм між­народної системи дозволяє обмежувати і стримувати конкуренцію прові­дних міжнародних акторів, запобігаючи поляризації на конфронтуючі блоки, однак ціною виключення інтересів інших держав із процесу при­йняття узгоджених рішень. З іншого боку, універсальний характер систе­ми колективної безпеки дозволяє реалізовувати інтереси всіх її учасни­ків, але він також пов'язаний із проблемою оперативного реагування на появу загроз загальній безпеці. Проблема неефективності процесу при­йняття рішень в організаціях з універсальною компетенцією і членством може бути частково переборена створенням інститутів і процедур, які б ґрунтувалися на комбінації елементів як концерту держав, так і системи колективної безпеки.

Одним зі способів подібного синтезу було б створення багаторівневої, модульної структури, заснованої на поділюваних усіма зобов'язаннями мі­німуму погодженості в діях і стандартах безпеки для всіх учасників. У цьому випадку залежно від конкретних проблем буде мінятися і конфігурація країн, що активно беруть участь у процедурі узгодження політик. Система буде проявляти тенденції до пошуку консенсусу; одні держави будуть відігравати роль лідерів з одних проблем, інші - з інших. Водночас цей динамічний кон­церт великих держав функціонував би в контексті універсальнішої за своїм складом системі домовленостей про забезпечення колективної безпеки, у межах якої малі й середні держави мали б право голосу, коли їхні інтереси виявлялися б порушені, або коли б вони виявлялися здатними запропону­вати свої послуги у розв'язанні конкретної проблеми.

Як ідеальна модель така гібридна конфігурація є, на перший погляд, цілком життєздатною. Разом з тим у світі, у якому суверенні територіа­льні держави будуть співіснувати з міжнародними акторами без терито­ріальної локалізації і суверенного статусу, така форма забезпечення примата кооперативних дій з великою часткою ймовірності виявиться обмеженої за своєю практичною дієвістю. Будучи універсальної по від­ношенню до участі держав, воно залишає за межами недержавних між­народних акторів. Інтеграція останніх буде вимагати не тільки створення формальних основ для більше рівноправних відносин між ними та тра­диційними акторами, але й урегулювання відносин із соціальними спіль­нотами й, насамперед, в аспектах відкритості та соціальної відповідаль­ності. Приватні корпорації, міжнародні організації, як міждержавні, так і недержавні, так само як й індивідуалізовані міжнародні актори не можуть більше ігнорувати проблему легітимізації своєї політичної діяльності, претендуючи на підвищення свого статусу в межах транснаціональних і глобальних політичних проектів майбутнього. Однак останнє представляється в найближчій перспективі ще проблематичнішим, ніж згода дер­жав на втрату своєї владної монополії в публічній політиці. Тому ентро­пія міжнародної системи крім просторової фрагментації, що буде підси­люватися й у вимірі суб'єктів політичної і соціальної дії.

Принциповим, однак, є та обставина, що саме в цьому недержавному співтоваристві міжнародних акторів буде концентрувати критична маса процесів, які визначатимуть макроконфігурацію системи міжнародних відносин і майбутнє міжнародної політики. Ця нова спільнота може стати як рушійною силою фундаментальних змін, так і фактором, що стримує радикальну трансформацію світового порядку й забезпечує продовжен­ня існування основних рис Вестфальської системи в їх видозміненій фо­рмі. Плавна еволюція міжнародної системи зі збереженням пануючого положення Сполучених Штатів багато в чому залежить від здатності останніх забезпечити собі широку коаліцію підтримки в цьому динаміч­ному вимірі сучасних міжнародних відносин. Дотепер політика США в цій області концентрувалася переважно на економічних аспектах створення основних структур глобального світового устрою, привабливого для еко­номічних агентів незалежно від їхньої національної юрисдикції. Програми сприяння соціально-економічним трансформаціям та стабілізаційні про­грами, що впроваджують такі інституції як МВФ і Світовий Банк з ініціа­тиви США, передбачають широкомасштабну приватизацію, лібераліза­цію фінансових трансакцій, посилення ролі фінансового сектора, що створює сприятливі умови для накопичення капіталу. *

Загальний вектор американської політики щодо перебудови внутрі­шніх структур країн центральної зони сучасної міжнародної системи спрямований таким чином, щоб завдяки своїм величезним фінансовим можливостям США могли б безперешкодно концентрувати капітал у га­лузях, ключових для забезпечення американської переваги. Однак парцелізація ядра міжнародної системи на автономні юрисдикції і збере­ження різноманіття соціокультурних і політичних ідентичностей значно знижують ефективність політики США.

Нарешті існує імовірність у довготерміновій перспективі послаблення глобальної ролі Сполучених Штатів у наслідку зміни ієрархії пріоритетів американській зовнішній політиці й посилення її регіональної спрямова­ності з елементами неоізоляціонізму як результат зміни соціально-політичних і демографічних реалій усередині країни. Збільшення частки неєвропейського за своїм історичним походженням населення, зокрема вихідців із країн Латинської Америки, може стати додатковим фактором регіоналізації американської зовнішньої політики й послаблення її сис­темоутворюючої ролі на глобальному рівні.

Таким чином, формування структури постбіполярної системи міжна­родних відносин відбувається як діалектичний процес взаємодії тенден­цій збереження наступності з попередньою історичною формою існуван­ня міжнародної системи, з одного боку, і радикального оновлення в її найістотніших рисах, з іншого. На даний момент головним регуляторним механізмом, що визначає співвідношення цих двох тенденцій, є зовнішня політика США, для якої в цілому характерна спрямованість на збере­ження і навіть посилення в постбіполярній структурі міжнародної систе­ми загальних принципів організації її історичного попередника. Насампе­ред це стосується центрального місця США як домінуючого й структуро­утворюючого компонента міжнародної системи. Якщо динаміка процесів глобалізації міжнародних відносин залишиться на сьогоднішньому висо­кому рівні, така політика США може призвести до збереження в нових історичних умовах деяких характеристик біполярної форми міжнародної системи як наслідок внутрішньої консолідації її ядра, що складатиметься з небагатьох найрозвиненіших держав, якому протистоїть також більш уніфікована й однорідна в базових соціально-економічних структурах периферія, до якої належатимуть решта держав світу.