Системність довестфальського світоустрою

Історію міжнародних систем, як правило, починають із 1648 р. - з під­писання Вестфальського миру, який завершив Тридцятилітню війну та заклав основи міжнародної системи, визначивши коло її елементів і за­гальні принципи їхньої взаємодії.

У такому підході, звичайно, є частка умовності. Виникнення міжнаро­дної системи неможливо датувати конкретним роком або навіть століт­тям. Якщо розглянути її як упорядкованість або принцип організації між­народних відносин, то стане зрозуміло, що виникнення систем міжнаро­дних відносин відбулося набагато раніше 1648 р. Системи, так би мови­ти, існують там, де їх може побачити дослідник - майже так само, як і закономірності, тому вибір точки відліку системності в міжнародних від­носинах - справа методологічна, а не історична. Відкриваючи хроноло­гію міжнародних систем 1648 роком, як правило, хочуть підкреслити, що саме завершення Тридцятилітньої війни узагальнило декілька важливих процесів - Реформацію, оформлення держави як провідного суб'єкта міжнародних відносин, фактичну дезінтеграцію Священної Римської ім­перії та запровадження нових принципів балансування в Європі, а також глобалізацію міжнародних процесів внаслідок колонізації - які надалі визначатимуть напрями розвитку та проблеми світової політики, впли­ваючи не лише на конкретно-історичні співвідношення сил між держава­ми, але й на правила їхньої взаємодії в цілому.

З урахуванням цих міркувань, можна вести мову про системну органі­зованість довестфальського світу. Особливістю такої організації було автономне та відносно відокремлене співіснування декількох систем міжнародних відносин у світі: на Близькому Сході та Середземномор'ї, у Східній Азії та на Індійському півострові, у Північній Америці та в Авст­ралії тощо. Час від часу ці регіональні системи міжнародних відносин взаємодіяли, зливалися та знову відокремлювалися. Деякі з них загину­ли без сліду, інші ж істотно вплинули на подальший розвиток світової політики. Цими останніми ми й обмежимо наш аналіз.

Одна з перших регіональних міжнародних систем сформувалася на Близькому Сході. Охоплюючи стародавні держави регіону - Єгипет, держави Месопотамії, східного узбережжя Середземного моря, Ассирію та Хетське царство - ця система міжнародних відносин була заснована на взаємній недовірі, підступності та рівновазі страху. Така суміш є типо­вою для довестфальского світу.

Близькосхідна стародавня система міжнародних відносин сформува­лася, ймовірно, близько XVIII ст. до н. е., коли послідовні, але завжди безуспішні спроби об'єднати Месопотамію завершилися створенням перших імперій - нетривалої та нестабільної Ассирійської та могутнішої Вавилонської. Коли вавилонський цар Хаммурапі спромігся поширити свою владу на всю Месопотамію. Вавилон перетворився на джерело постійної загрози, стимулюючи таким чином найрізноманітніші коаліції та союзи, проводячи активну зовнішню політику за межами Месопотамії та, врешті, впавши під ударами хетів у XVI ст. до н. є. Приблизно в цей же час у Єгипті розпочинається період Нового царства - епоха найактивнішої зо­внішньої політики Єгипту, драматичним наслідком якої стала боротьба за регіональну гегемонію із Хетським царством. Держава хетів (Хатті) майже одразу після свого утворення в XVII ст. до н. є. перетворилася на впливовий фактор регіональної політики, об'єднавши під своєю владою майже всю Малу Азію. Час від часу центрами сили ставали Елам, Урарту, Ізраїльсь­ке царство та міста Фінікії.

Період становлення цієї регіональної системи тривав до інституалізації єгипетсько-хетського конфлікту в першій половині XIII ст. до н. є. З огляду на відносний занепад могутності Вавилону після 1595 р. до н. є. (у цьому році місто було захоплено хетами) та повернення міжнародних відносин у Месопотамії до стану роздробленості, регіональна система міжнародних відносин набула ознак біполярності. Єгипет та Хатті, зма­гаючись за контроль над Палестиною, втягнулися у тривалий та виснаж­ливий конфлікт, який після грандіозної нічийної битви при місті Кадеш (територія сучасної Сирії) завершився підписанням першого відомого історії мирного договору.

Послаблення могутніх суперників створило на Близькому Сході вакуум сили, заповнити який випало Ассирії. Піднесення ассирійської держави у IX—VII ст. до н. є. призвело до тимчасового утворення гегемонії в регіона­льній міжнародній системі, особливо після знищення ассирійським царем Синнахерибом Вавилону у 689 р. до н. є. Регіональні держави по-різному відреагували на зростаючу могутність Ассирії: частина із них (Елам, Да­маск, Ізраїль) стали ініціаторами створення численних антиассирійських коаліцій; у той час як інші часто підкорялися могутності ассирійського ца­ря, підкріпленій найсильнішою армією того часу. Дилема дрібних сусідів Ассирії стала вічним питанням для всіх тих держав, які в майбутньому опинялися в такому ж становищі. Найяскравіше її описано в роботі дав­ньогрецького історика Фукідіда "Історія Пелопоннеської війни".

Ассирію періоду Нового царства часто вважають першою у світі імпе­рією, маючи на увазі, що царі Тіглатпаласар III та Салмансар IV не прос­то захоплювали численні міста-держави Месопотамії, але утворювали спільний політичний й економічний простір, дбаючи про розвиток торгів­лі, збирання податків та ефективне функціонування бюрократії. Однак зрештою останнім та найчастіше застосованим аргументом ассирійських "царів всесвіту" була зброя.

Історія Ассирії переконливо демонструє тимчасовість й обмеженість успіхів, що ґрунтуються лише на військовій силі. Агресивна зовнішня полі­тика принесла значні здобутки, але водночас підсилила дію дилеми без­пеки, змусивши сусідні держави будь-що шукати можливості знищити гріз­ного ворога. Навіть найпоступливіші з них підкорялися лише зі страху бути знищеними. Зрештою, перша ж невдача ассирійської армії у Вавилоні призвела до повстань, внаслідок яких державу, яка ще тридцять років то­му охоплювала величезні території від Ірану до Середземного моря та від Єгипту до Закавказзя, було знищено повністю у 609 р. до н. є.

Із загибеллю Ассирії близькосхідна регіональна система міжнародних відносин вступає у період хаосу. Дрібні держави регіону час від часу до­сягають більшої могутності, як-от Лідія чи Мідія, але ці успіхи є тимчасо­вими і не мають системного характеру. Урешті, більшість дрібних держав опиняється під владою нового регіонального гегемона - Персії. Політика Персії виходить за межі регіону Близького Сходу, а її інтереси зіштовху­ються з інтересами грецьких міст-держав, формуючи таким чином зовсім іншу регіональну систему міжнародних відносин.

Найхарактернішою особливістю розглянутої нами близькосхідної між­народної системи була мінливість та динамічність державних кордонів. Незважаючи на те, що основними її полюсами можна назвати Єгипет, Ва­вилон, Хатті та Ассирію, вплив, географічні розміри та навіть суверенітет цих держав постійно змінювалися. Договори та союзи, що укладалися між державами і скріплювалися релігійними клятвами, обміном заручників та дипломатичними шлюбами, постійно порушувалися; джерела загроз для безпеки кожної держави були різноманітними, включаючи сусідів, власне населення, кочові племена або природні лиха, - тож дипломатія і зовніш­ня політика в цілому мала дещо кон'юнктурний характер. Пізніше подібні риси спостерігатимуться в середньовічній Західній Європі.

Визначальними механізмами стабілізації цієї системи були війни. Ча­сто вони були єдиними механізмами, що, звичайно, не додавало безпеки регіону в цілому. Системні загрози, до яких відносилися постійні гегемоністичні прагнення всіх великих держав, значно перевищували за потен­ціалом засоби стабілізації. Внаслідок цього на Близькому Сході постійно утворювалися та занепадали великі імперії. Урешті, домінуючим типом міжнародних конфліктів були регіональні асиметричні війни.

Греко-перські війни поклали початок формуванню й актив­ному розвитку міжнародної системи у Середземномор'ї, що існувала майже тисячу років аж до падіння Західної Римської імперії у 476 р. Ос­новними кризовими етапами її розвитку були вже згадані війни грецьких міст-держав проти імперії персів, Пелопоннеська війна, формування та швидкий занепад імперії Александра Македонського, Пунічні війни, екс­пансія Римської імперії та криза її зовнішньої політики.

Проходячи крізь зазначені масштабні події, держави-елементи цієї регіональної системи міжнародних відносин створили різноманітні меха­нізми реагування на виклики безпеці, що постійно виникали. Основним із них був виклик анархічності зовнішнього середовища, з яким нічого не можна було зробити, окрім одного - завоювати всю відому територію. Найбільших успіхів тут досягли Македонія та Рим, причому успіхи остан­нього були набагато тривалішими та системнішими. Йому вдалося ство­рити унікальну систему гегемонії, встановивши контроль над майже всі­єю територією, що знаходилася в межах досяжності. І хоча пізніше поді­бні системи регіональної гегемонії виникали (наприклад, гегемонія США У Західній півкулі), вони ніколи не досягали такої глибини підпорядкуван­ня як у Римській імперії. Досягнення Риму у сфері зовнішньої політики створили таку гегемонію в міжнародній системі, що безпека цієї держави стала тотожною безпеці регіональній і всієї системи. Побічним доказом цього є масштабний і тривалий занепад всієї Західної Європи після па­діння Риму під натиском варварів.

В основі античної Середземноморської системи міжнародних відно­син лежала взаємодія суверенних і не дуже суверенних (з обмеженим суверенітетом) держав - спільна риса інших сучасних їй аналогів та де­яких пізніших версій. Суверенітет держав обмежувався військовим захо­пленням або встановленням протекторату; часто також створювалися союзи на нерівних умовах. Зовнішня політика держав того часу була сконцентрована на військово-політичних проблемах - так званій high politics. Отож основою для різноманітних підрахунків була військова міць потенційних союзників та противників, що виражалася у кількості фа­ланг, легіонів, кораблів, населення та грошей. Щось подібне можна спо­стерігати й у Вестфальській міжнародній системі в Європі.

Структурна організація цієї міжнародної системи час від часу зміню­валася, внаслідок чого можна виокремити декілька етапів її розвитку. Система міжнародних відносин у Середземномор'ї часів греко-перських війн була мультиполярною, а її центрами сили були Пер­сія, Греція в ті періоди, коли зусилля провідних міст-держав об'єднува­лися, а також Карфаген. Поступово, встановлюючи власний контроль в Італії, підносився Рим, однак вплив його до Пунічних війн залишався об­меженим. Час від часу утворювалися й розпадалися окремі підсистеми. Наприклад, експансія Персії та піднесення грецьких полісів утворили в V-IV ст. до н. є. систему біполярного протистояння між перським (азійсь­ким) та елліністичним світами. Розв'язання цього конфлікту мало драма­тичні наслідки, серед яких підкорення Греції Македонією, утворення ве­ликої імперії Александра, її розпад та формування нових держав.

Так само, Пелопоннеська війна в самій Греції стала класичним при­кладом біполярного протистояння, коли суперників розділяли політичні та економічні інтереси, ідеологія та геополітична орієнтація; вони актив­но шукали союзників; а сам конфлікт вважався від самого початку "грою з нульовою сумою". Завершення Пелопоннеської війни призвело, факти­чно, до розпаду цієї субрегіональної підсистеми відносин, а її елементи були включено до інших систем.

У ході трьох Пунічних війн (III—II ст. до н. є.) між Римом та Карфагеном відбувся перехід регіональної системи міжнародних відносин від конкурент­ної мультиполярної структури до монополярної гегемонії. Притаманна Середземномор'ю мультиполярність та різноманітність за дуже короткий час по завершення останньої, Третьої пунічної війни, змі­нилася гегемонією Риму, що тривала аж до падіння міста у 476 р.

Перемогу Риму у Пунічних війнах іноді тлумачать як зверхність теллурократії із притаманними їй авторитаризмом, військово-політичною гегемонією, орієнтацію на сухопутні комунікації над талассократичною міццю Карфагену, заснованій на морській торгівлі, підприємницькій ініці­ативі та відносній свободі.

Римська гегемонія спиралася на декілька специфічних груп ресурсів. По-перше, звичайно, військово-технічні та транспортні можливості. Зда­тність мобілізувати високоякісні війська та порівняно швидко доставити їх у потрібне місце була необхідною для підтримки політичної єдності імперії в той час так само, як і сьогодні. Цікаво, що економічне значення метрополії було порівняно незначним. Рим не був великим центром тор­гівлі, насамперед виступаючи адміністративним, політичним та стратегі­чним пунктом. По-друге, Рим створив й ефективно використовував систему права для поширення та підтримки свого політичного впливу. Завдяки римському праву вдавало­ся розповсюджувати цивільний устрій Риму на нові провінції. Цікаво, що схожу роль відігравало у Середньовічній Європі християнство, під час експансії Арабського халіфату - іслам, а сьогодні це називається експо­ртом цінностей або м'якою силою.

Характеризуючи античну Середземноморську регіональну систему між­народних відносин, можна відзначити високий рівень її організованості. На відміну від Близькосхідної системи, вона характеризується постійними кон­тактами між державами, підтримкою зв'язків як під час війн, так і в мирний час. Держави Середземномор'я були пов'язані спільними торговельними, культурними, релігійними, а час від часу - і політичними зв'язками. Це збі­льшувало ступінь взаємозалежності в системі, що, у свою чергу, допомага­ло вирішувати конфлікти мирним шляхом, у той же час підвищуючи ціну війни для всіх учасників.

Із падінням Західної Римської імперії руйнується система міжнародних відносин у Середземномор'ї, а з початком середньовіччя виникають три різні її наступниці: нова система міжнародних відносин у Західній Європі, система відносин Візантійської імперії з її сусідами та дещо пізніше - політична гегемонія Арабського халіфату в Північній Аф­риці та на Близькому Сході. Усі ці системи взаємодіяли між собою, надто під час великих цивілізаційних конфліктів на кшталт Хрестових походів, активно торгували, але все ж таки залишалися автономними.

Найбільш своєрідною серед них стала гегемонія халіфату - величез­ної теократичної держави - на просторі від Атлантичного океану до Се­редньої Азії. В основі швидкої експансії арабів лежало розповсюдження релігійних цінностей. Отже, внаслідок цього утворилася наддержава, всередині якої співіснували підкорені народи, різні національності, поєд­нані спільною релігією. Об'єднуючим елементом виступав іслам, але межі його об'єднавчого впливу, як з'ясувалося, визначалися військовими мо­жливостями армій халіфів. Зіткнувшись із своїми могутніми сусідами - Візантійською імперією, державою франків (Карл Мартелл зупинив про­сування арабів углиб Європи в битві при Пуатьє у 732 p.), китайцями та, пізніше, імперією монголів - Арабський халіфат втрачав свою основну перевагу - ідеологічну. Західна Європа та Візантія мали власні стійкі системи цінностей, на відміну від швидко ісламізованих та підкорених Персії або Єгипту. Експансія монголів поклала край історії халіфату. Від­тоді на Сході підтвердився європейський досвід: спільна релігія не долає анархічність міжнародної системи.

Регіональні системи міжнародних відносин, що склалися навколо Віза­нтійської імперії та у Західній Європі, є типовішими. У першому випадку сформувалася система гегемоністичного типу, у якій гегемон поступово занепадав. Найбільші успіхи зовнішньої політики Візантії, а отже і періоди найефекти­внішого здійснення гегемонії в міжнародній системи збігаються із розпо­всюдженням православного християнства та ромеїзацією сусідніх варвар­ських держав. Це не завжди приносило успіх. Виклик гегемонії Візантії ки­нули Персія, Болгарія, Арабський халіфат та, зрештою, Османська імпе­рія. Окрім того, ромеям довелося відбивати напади слов'ян (у т. ч. Київсь­кої Русі) та хрестоносців, які тимчасово захоплювали Константинополь. Майже із самого по­чатку - тобто від перенесення столиці Римської імперії до Константинопо­ля - Візантія була у важкому становищі гегемона, що занепадає. Постійні війни, що велися талановитими візантійськими полководцями та базилевсами (імператорами) були тим, що пізніше Роберт Джилпін назве hegemonic wars (війни за гегемонію). У таких умовах регіональні системи приречені на нестабільність та постійний структурний конфлікт.

У Західній Європі гегемоністична міжнародна система не склалася, незважаючи на численні спроби її створити. Найактивніше намагалися наблизитися до статусу колишнього Риму нові "імператори Заходу" -королі нових держав - та римські папи. Досвід колишньої гегемонії Риму так захоплював їхню уяву, що імперії, далекі від цього міста, все одно проголошувалися "Римськими". Унікальність Західної Європи полягає в тому, що, на відміну від територій халіфату або оточення Візантії, тут так і не вдалося створити монополярний політичний організм. Це стимулю­вало постійну боротьбу й конкуренцію, наслідками якої, з одного боку, стали тривалі жорстокі війни та спустошення; але, з іншого, - розвиток нових механізмів регулювання міжнародних відносин.

Під узагальненою назвою довестфальський світовий порядок у Єв­ропі об'єднані принаймні три етапи історичного розвитку: 1) період ста­новлення феодальних держав та їхня боротьба із варварами; 2) виникнення перших централізованих монархій та династична бороть­ба між ними; 3) розповсюдження абсолютизму в Європі та остаточна перемога королів над папською владою.

Найбільше хаосу в Європі можна було спостерігати в так звані темні віки - період V-XI ст. Варварські королівства, що утворилися на уламках Західної Римської імперії, були територіально нестабільними, вели по­стійну внутрішньополітичну боротьбу, а система васальної залежності робила королівську владу порівняно слабкою, унеможливлюючи масш­табні зовнішньополітичні операції. Утворення та піднесення на цьому тлі імперії Карла Великого відбулося не всупереч, а завдяки династичній та геополітичній невизначеності, що панувала в Західній Європі. У Східній Європі ситуація була іншою, і політична доля Київської Русі формувала­ся в інших умовах.

Перший етап розвитку Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин характеризується високим рівнем вразливості до зовнішніх акторів, сильною дією дилеми безпеки та високим рівнем гомо­генності. Дія першого та останнього факторів урешті зумовили утворення того християнського світу, який пізніше домінуватиме у глобальній Вест-фальській системі міжнародних відносин.

Велике переселення народів значно послабило Західну Європу в ці­лому. Протягом декількох століть на відносно невеликій території трива­ла постійна міграція великих племен, змінювалися кордони їхніх терито­рій, тривали суперечки і війни. У цілому система раннього феодалізму, яка склалася в Західній Європі, сприяла зростан­ню ворожнечі. Торгівля майже не розвивалася, постійні набіги та спус­тошення перешкоджали економічному розвитку, внаслідок чого слабкою була не лише взаємозалежність між державами, але і слабкість (а то й відсутність) централізованих держав узагалі.

Така своєрідна аморфність міжнародної системи відкрила її для різ­ного роду зовнішніх впливів. Візантійський імператор Юстиніан в VI ст. на короткий час відвоював великі території в Італії; арабам вдалося за­хопити Іспанію та дійти майже до Парижу; натиск мадярів та норманів у IX ст. став системною загрозою європейській безпеці. З одного боку, це, звичайно, послаблювало позиції західноєвропейських монархій у конку­рентній боротьбі із іншими великими державами того часу - Візантією, Арабським халіфатом та Київською Руссю. Однак, з іншого боку, врешті-решт об'єднало європейські народи перед спільними загрозами. Імперія Карла Великого виникла на фунті перемоги Карла Мартелла при Пуатьє; а імперія Оттона І - внаслідок нейтралізації останньої системної загрози позаєвропейського походження - вторгнення мадярів.

Такому відносному об'єднанню сприяла гомогенність Західноєвро­пейської середньовічної системи міжнародних відносин. В основі спіль­ної системи цінностей лежали особливості династичної політики, като­лицизм та феодальний лад. Таке становище існувало аж до епохи Ре­формації та перших революцій. У той же час сильні позиції католицької церкви не перетворилися на політичну гегемонію папи, а Західна Європа не стала теократичною наддержавою, на відміну від Арабського халіфа­ту. Конкурентне політичне середовище тут зберігалося. Таким чином, визначальними рисами цього етапу розвитку стала нестабільна мультиполярність, відкритість зовнішнім впливам та ціннісна гомогенність.

Наймасштабнішим зовнішньополітичним досягненням цього періоду є створення Карлом Великим імперії, що охоплювала землі сучасних Франції, Німеччини та північної Італії. Гегемонія, якої досяг Карл у Захід­ній Європі, була нетривкою та недовговічною. У 800 р. папа Лев III ого­лосив Карла імператором Заходу, а вже у 843 р. його онуки у Вердені розділили колишню імперію між собою. У 962 р. титулом імператора Священної римської імперії германців коронований у Римі Оттон І. Євро­пейська гегемонія в ранньому Середньовіччі не могла бути тривалою: землі імперій не були економічно пов'язаними між собою в умовах ве­дення натурального господарства. Брак торгівлі в Західній Європі в цей час означав велику кількість конфліктів та нестабільність наддержавних утворень, а також слабкість національних держав.

Трансформація структури європейського регіонального порядку роз­почалася із виникненням перших централізованих держав із міцною ко­ролівською владою. Приблизно на цей час припадає остаточний розкол між католицькою та православною церквами, а також реформа католи­цької церкви. Внаслідок зазначених процесів у Європі виник новий спе­цифічний полюс влади: папський престол. Його могутність спиралася не . на армію, а на духовний вплив та посередництво при укладанні васаль­них клятв та домовленостей, на яких ґрунтувалася вся система феодалі зму. Деякий час папи не могли трансформувати ці можливості у політич­ну гегемонію на континенті, але в XI ст. здійснили перші спроби. Відтоді розпочинається довга боротьба між папами та імператорами, між церко­вною та світською владою - у Західній Європі формується специфічний біполярний рівень політичного протистояння.

Символом зростання могутності папства стали Хрестові походи. їхня роль полягала, по-перше, у включенні західноєвропейської регіональної міжнародної системи до ширшого контексту, а по-друге, в об'єднанні зу­силь різних європейських монархів задля спільної мети. Клермонський собор 1095 р., на якому папа Урбан II закликав європейців звільнити християнські святині Єрусалиму, поклав початок активній експансії євро­пейців за межі континенту та спробам створити європоцентричний світ. Крім цього, наслідком Хрестових походів стало утворення специфічних міжнародних суб'єктів - лицарських орденів.

Із системно­го погляду Хрестові походи сприяли розширенню регіональних систем міжнародних відносин, створюючи передумови для формування системи більш глобальної. Цьому ж сприяло і піднесення приблизно в цей період Київ­ської Русі, прийняття нею християнства та включення цієї слов'янської держави до різноманітних міжнародних зносин.

Інституціалізація папської влади призвела до утворення одного із полюсів західноєвропейської регіональної системи. Іншим полюсом була влада ім­ператора, який контролював простір у центрі Європи. Поряд із цим на пе­риферії континенту виникали майбутні потужні гравці: національні держави, централізовані, під владою абсолютних монархів: Англія і Франція.

Англія та Франція втягнулися у конфлікт, що увійшов в історію як Столітня війна (1337-1453). Характерною особливістю цього конфлікту був його династичний характер: війна розпочалася як боротьба за фран­цузький престол між різними династіями, до однієї з яких належав ко­роль Англії; а завершилася як протистояння національних інтересів. Ви­йшовши зі Столітньої війни, Західна Європа знайшла себе в умовах но­вих структурних особливостей міжнародних відносин.

Основною такою особливістю стало розповсюдження всією Європою абсолютизму, виникнення та консолідація монархій. Причини такого роз­витку подій полягали у зростанні та зміцненні міст, які руйнували тради­ційний феодальний лад, втручаючись у врегульовані відносини феода­лів між собою та із кріпаками. Саме на підтримку вільних міст розрахову­вали королі, намагаючись приборкати власних феодалів, й отримували таку підтримку, оскільки централізація країн сприяла розвитку торгівлі, відходу від натурального господарства та економічному розвитку.

Внаслідок цих процесів до початку XVI ст. коло елементів міжнарод­ної системи звузилося. Занепали лицарські ордени, зменшилося зна­чення династій. Також було в цілому завершено боротьбу між релігійною та світською владами на користь останньої. Крім цього, внаслідок наше­стя монголо-татар у XIII ст. центр тяжіння європейських політичних про­цесів змістився на захід. У Європі склалася система міжнародних відно­син, яка була близькою до мультиполярної.

Приблизно двохсотлітній період XV-XVI ст. був завершальним в істо­рії довестфальського світового порядку. У Західній Європі, яка вже тоді перетворювалася на центр міжнародної системи, він відзначений проце­сом Реформації, наслідками Великих географічних відкриттів та остан­ньою спробою встановлення гегемонії Священної римської імперії під проводом Карла V Габсбурга.

Від­криття Америки не лише сприяло швидкому, хоча й нетривкому зростан­ню могутності Іспанії та Португалії, але мало набагато більш далекосяж­ні наслідки. Розпочиналася епоха колоніалізму, а разом із нею - бороть­ба за морські комунікації. Перемога в цій боротьбі стане підґрунтям швидкого економічного розвитку, як це сталося з Англією та Нідерлан­дами. Економічний фактор відіграє дедалі більшу роль у політичному житті Європи та світу.

Процес Реформації змінив європейську міжнародну систему не менш радикально. Позиції римо-католицької церкви не були домінуючими: зма­гання з імператорами завершилося в цілому не на користь папи, до того ж централізація європейських монархій звузила можливості Риму розповсю­джувати свою владу. Отже, біполярність політичної організації в Європі зникла вже у XIII ст. Натомість, біполярні політичні структури склалися всередині низки держав, а насамперед - Священної римської імперії.

Після тривалого занепаду Священна римська імперія значно посилилася під час імператорства Карла V Габсбурга (1519-1556), який об'єднав під своєю владою великі території самої імперії в Центральній Європі, додавши до них Іспанію (він був також і королем Іспанії Карлом І) разом із її безмежними заокеанськими володіннями в Америці. Статус, якого на короткий час набула Імперія, продемонстрував унікальну суміш династичних, релігійних та національних мотивів, що все ще існувала в європейській системі міжнародних відносин.

Разом з тим, саме в цей час Західна Європа вступає в період чергу­вання гегемонів: Іспанія, Франція, Англія боролися між собою за статус провідного актора, який, тим не менш, не давав абсолютної влади. У Європі завершувався період формування мультиполярності.

Між правлінням Карла V та Тридцятилітньою війною боротьба між найбільшими європейськими державами тривала. Власне вже тоді в ко­ло цих основних міжнародних суб'єктів ніхто не втручався. Лицарські ордени зникли, вплив церкви було підірвано, а династичні зв'язки посту­пилися місцем стабільності економічних та соціальних систем. Карл V зрікся престолу майже одразу після Аусбурзького релігійного миру 1555 р., і мо­гутність Священної римської імперії закінчилася майже одночасно з по­чатком нового етапу релігійної боротьби, ключовими ознаками якої ста­ли, наприклад, Варфоломіївська ніч у Франції або поява першого "Індек­су заборонених книг" авторства Папи Римського.

Боротьба між великими європейськими державами вже тоді була бо­ротьбою за світову гегемонію. Можливо, вже тоді вона була приречена на невдачу, але європейські монархи та їхні міністри, маючи за взірець політичну гегемонію Стародавнього Риму, не хотіли здаватися. Ця боро­тьба знала як детерміновані періоди, коли європейську політику визна­чали довготермінові тенденції розвитку міжнародної системи, так і скла­дні історичні моменти, так звані точки біфуркації, коли долю майбутньо­го вирішували випадкові події або окремі особистості. Такими були, на­приклад, буря, що розвіяла іспанську "Непереможну армаду", яка 1588 р. вирушила на завоювання Англії; та пірат Френсіс Дрейк, який зміг мак­симально скористатися наслідками таких природних "подарунків". Вна­слідок цього, морська гегемонія а з нею і контроль над комунікаціями, перейшла від Іспанії до Англії.

Боротьба за колонії, територіальні володіння та геополітичний статус, подібна до іспано-англійської, триватиме і в майбутньому. Західній Єв­ропі належало пройти через серію війн за гегемонію, в окремих регіонах (скажімо, в Італії) та в Європі в цілому. Кульмінацією цих спроб стала Тридцятилітня війна, завершення якою стало початком нової, Вестфальської, системи міжнародних відносин.

Значення Тридцятилітньої війни полягає не лише у розв'язанні числен­них протиріч, що століттями накопичувалися в Європі. Війна інституціоналізувала численні хаотичні процеси, створила механізми боротьби із гегемо­нами та сформувала основоположні принципи майбутнього світоустрою.