Структура і процес у міжнародній системі.

Категорія система в дослідженнях міжнародних відносин розкриває сутність цього феномену як складного та масштабного явища. Поняття система визначається змістовим акцентом на впорядкованість, цілісність, наявність певних закономірностей. Класична дефініція системи Л. фон Берталанфі, зокрема, встановлювала її як «сукупність елементів, що знаходяться в певних взаєминах один з іншим і з середовищем». Саме взаємодія, що відбувається в рамках системи, розглядається в системному аналізі як первопричина набуття системою автономії свого існування, своїх системних якостей, що, в першу чергу втіленні в структурі системи.

Структура характеризує внутрішній устрій системи, принципи, за якими взаємодіють її складові та відбуваються системні процеси. Структура втілює в собі організацію системи, сталу впорядкованість зв’язків, що залишаються незмінними впродовж всього існування системи. Зв’язки, в яких втілена структура, обмежують свободу елементів, створюючи рамкові умови їх існування. Елементи, взаємодіючи між собою, втрачають частину властивостей, яки ним притаманні в їх вільному стані поза системою.

Конфігурація є комплексним виразом характеристик і параметрів системи. Системна структура завжди набуває форму мережі, їй притаманна ієрархічність, багаторівневість, взаємодія вертикальних та горизонтальних зв’язків.

Система міжнародних відносин, що виникає завдяки взаємодії та взаємозалежності її складових, існує як певна цілісність саме як результат цієї взаємозалежності. Цілісність системи, а відтак її автономне відокремлене існування, підтримується функціональною спрямованістю процесів, яки притаманні міжнародній системі. Міжнародна система являє собою соціальну систему, що належить до складних динамічних систем, характеризується всіма ознаками таких систем, зокрема, нелінійністю процесів, чутливістю до початкових умов, органічну залежність майбутніх станів від попереднього розвитку тощо.

Система може складатися з елементів що взаємодіють не лише між собою, а й з самою системою як певною цілісністю, яка, в свою чергу, визначним чином впливає на свої складові. Таким чином, цей комплекс взаємодій призводить до відтворення системної якості, що не може бути зведена до якостей окремих компонентів системи. Тому елементи системи розглядаються як такі, що є вторинними. Вони являють собою первині елементи міжнародної системи, яки підтримають систему в її існуванні, проте створюють лише необхідні, але недостатні передумови для неї. З цієї причини, в рамках системного аналізу міжнародних відносин, елементи системи, - міжнародні актори, - мають лише кількості характеристики і позбавлені якісних. Наслідки дій міжнародних акторів в їх сукупності відтворюють нову реальність, яка переважає реальність окремого актора. Ця реальність є втіленою в структуру міжнародної системи. Співвідношення актор – структура, тому, характеризується приматом останньої. Структура детермінує існування міжнародного актора тим, що визначає рамкові умови для його дій. Таке діалектичне відчуження в рамках внутрішньо системного дуалізму структури і актора є суттєвою ознакою складних систем, до яких й належить міжнародна система.

Ключовим поняттям для системи є взаємодія й саме категорія структури, як певного порядку, устрою, організації, розкриває сутнісні аспекти міжнародної системи. Структура виникає як наслідок того, що кожний окремий елемент залежить від інших елементів завдяки взаємодії з ними. Структура характеризує перед усім внутрішній устрій міжнародної системи та є зосередженням її системних якостей і тому в своєї макроконфігурації вона залишається незміною на протязі всього періоду свого існування.

Параметри міжнародної системи визначаються її структурою. Структура містить в собі визначальні якості всієї системи, а не лише її складових компонентів. Зміни, що стосуються одного елемента, породжують ланцюгові процеси результати яких відбиваються на всьому комплексу взаємодій системи, створюючи таким чином нову реальність поза горизонтом взаємодії окремого елемента системи або її підсистеми.

Соціальні системи характеризуються перед усім ієрархічними структурами. Ієрархія проявляє себе як структурна та функціональна обумовленість існування окремих елементів системи та її підсистем. Владні відносини є важливим індикатором конфігурації ієрархії. Структурні реквізити ієрархічно організованої міжнародної системи проявляють себе перед усім в функціональній та статусній стратифікації міжнародних акторів. Ступень ієрархічності системи визначається, з одного боку, концентрацією трансакційних можливостей міжнародних акторів відповідно до їх рангу, з іншого, залежністю обсягів та форм їх взаємодії від статусної симетрії акторів. Системи, що характеризуються найвищими показниками цих змінних, належать до ієрархічних систем з чітко визначеним домінуванням вертикальних зв’язків в рамках конкретної історичної конфігурації. Відносно невеликі значення цих параметрів притаманні егалітарним системам. Важливою параметричною характеристикою структури міжнародної системи є експозиція актора, що відображає обумовленість існування елемента загальносистемними чинниками та процесами. Цей параметр показує в якій мірі і з якої швидкістю трансформації, що відбуваються на рівні всієї системи, починають детермінувати поведінку окремого актора. Структура міжнародної системи детермінує принцип встановлення та впорядкування комунікації між елементами системи. Локалізація комунікацій в безпосередньому оточені елемента дуалістично протиставляється сукупності трансцендентних по відношенню до всієї системі комунікацій. До структурних реквізитів міжнародної системи відноситься і ступень взаємопроникнення мереж взаємодій окремих підсистем та їх співвідношення зі глобальним рівнем системи в цілому. Глобальна надбудова міжнародної системи може знаходитися або в відносної залежності від підсистем, або майже повністю детермінувати їх структури та функціонування.

З точки зору топології структури, міжнародна система може змінювати внутрішню симетричність. ЇЇ підсистеми можуть в різної мірі зберігати структурну еквівалентність своїх мікроструктур по відношенню до макроструктури. Саме в цьому розумінні припустимо говорити про фрактальні розмири міжнародної системи, збільшення яких означає збільшення ступеню внутрішньої диференціації, а відтак і неминуче зменшення впорядкованості системи, тобто зменшення спільних рис конфігурації структури на всіх її рівнях. Розглянемо структуру умовної міжнародної системи що, складається з трьох регіональних підсистем.

Фрактальні розміри цієї системи з внутрішньої симетрією встановлюються співвідношенням log 3 / log 2, - між кількістю підсистем (3), що складають глобальну систему, та коефіцієнтом зменшення лінійних розмірів розмирів підсистем по відношенню до макросистеми (2), - й дорівнює в цьому випадку 1,58. Якщо система зберігає рівень внутрішній симетрії, тобто залишається впорядкованою, то збільшення кількості підсистем супроводжується водночас збільшення рівній ієрархії, а відтак фрактальні розмір її змінюються незначною мірою, як це можна бачити на моделі, що наведена нижче: H = log10/log4 = 1,66.

Зростання ентропії міжнародної системи відбувається, коли чисельність складових системи збільшується без відповідних змін на рівні системної структури. Ілюстрацією такого порушення симетрії в рамках запропонованої моделі може бути така трансформація структури міжнародної системи, коли відбувається відносне зростання чисельника при незмінних значеннях її знаменника.

Порівняльний аналіз різних форм топології структури міжнародної системи є можливим з застосуванням коефіцієнта цілостності системи α и коефіцієнта β, що визначає підпорядкованість елемента системі. Ці коефіцієнти можуть бути інтерпретовані як оцінки міцності системної архітектури щодо свободи елементів та ступені централізації-децентралізації регуляторних механізмів системи. Коефіцієнти обчислюються із співвідношення системної складності (С_С), власної складності елементів (С_О) і складності взаємин у системи (С_В):

С_С = С_О + С_В (1)

Системна складність (С_С) характеризує зміст системи як цілого. Власна складність (С_О) є сумою складності елементів системи поза контекстом їх системного існування. Складність взаємин в системі (С_В) характеризує ступень взаємодії елементів в системі. Якщо члени рівняння (1) поділити на С_О, отримуємо відповідні оцінюючи коефіцієнти:

α = - С_В / С_О (2)

β = С_С / С_О (3)

притому що β = 1 – α.

Оцінка (2) характеризує ступень цілостності, зв’язаності, взаємозалежності елементів системи; вона також може інтерпретуватися як характеристика міцності, керованості, централізації. Оцінка (3) показує самостійність, автономність часток у цілому, ступень їх залежності від системи.

а)

С_С = 1 x log₂8 = 3
C_O = 2 x log₂2 + 1 x log₂6= 4,7
C_B = - 1,7
α = 0,64
β = 0,36

б)

С_С = 1 x log₂8 = 3
C_O = 7 x log₂2 = 7
C_B = -4
α = 4/7
β = 3/7

в)

С_С = 1 x log₂8 = 3
C_O = 1 x log₂2 + 2 x log₂4= 5
C_B = -2
α = 2/5
β = 3/5

г)

С_С = 1 x log₂8 = 3
C_O = 1 x log₂4 + 4 x log₂2= 6
C_B = -3
α = 1/2
β = 1/2

Для пояснення принципів формальної оцінки архітектури міжнародної системи проаналізуємо її спрощену модель, яка складається з двох рівнів і восьми підсистем. Приймемо, що стан системи залежатиме від участі або неучасті кожного системного рівню в глобальному політичному процесі. Відповідно елементами можна вважали кожен вузол ієрархічної структури, що може знаходитися у двох станах або активному, або пасивному щодо політичних трансакцій. Його системна функціональність буде оцінюватися кількістю гілок, що підпорядковані цьому вузлу (log₂2 – для вузлів з двома станами, log₂4 – вузлів з чотирма станами і т.д.). При розрахунках С_С сама система розглядається як один елемент.

Наведена вище формалізація дозволяє зробити наступні висновки. Збільшення β можна інтерпретувати як децентралізацію міжнародної системи, як спрощення її ієрархії, а збільшення α – як її централізацію. Структура типа (в) притаманна системі, в якій функціонування переважно здійснюється за рахунок механізмів саморегуляції. Підсилена централізація і керованість притаманна однорівневій структурі типу (б) та дворівневій типу (г). Аналіз структур з різною кількістю рівнів ієрархії показує, що з збільшенням їх кількості суттєво підвищується ступень цілісності: у дворівневих структурах α межує навколо 0,5, а в структурах з кількістю рівнів 5-6 наближується до 0,9, що є свідченням підвищення інтегративності взаємодії в середині системи. Найменша централізація характерна для найбільш нерівномірної структури типу (а), вона також демонструє, що значна внутрішня асиметрія зменшує керованість процесів в міжнародній системі. Незначна різниця у функціональному потенціалі глобального рівня (3) та кластеру, якій складається з 6 складових (4,7), призводить до їх конкуренції, а, відтак збільшення конфліктного потенціалу світового політичного процесу.

Основним параметром, що визначає різні ступені ієрархії в міжнародній системі, є інтенсивність – щільність зв’язків між елементами, їх розподіл між різними рівнями системи. Вона досягає максимально можливої величини, коли кожен актор здатний безпосередньо взаємодіяти з усіма іншими. У рамках розосереджених мереж взаємодій більшість акторів можуть взаємодіяти лише опосередковано. Актори відрізняються і позиціюванням у контексті різних типів мереж, а саме ступенем обумовленості їх існування взаємодією з іншими акторами. Ті, хто займають центральну позицію, виконують роль посередника у здійснені трансакцій між різними кластерами та стратами міжнародної системи. Відмінності у конфігураціях взаємин в системі впливають на форми прояву та динаміку колективних дій акторів. В умовах високого рівня щільності взаємодій та колективної ідентифікації, колективні дії виникають відносно швидко. У протилежній ситуації масштабні колективні дії акторів ускладнені ще у початковій їх фазі. Якщо колективна свідомість є високою, проте актори обмежені у взаєминах, колективна діяльність страждає на брак координації та тривалості.

Центральною проблемою ідеальної монополярної системи є питання про вірогідність та можливість формування в умовах існуючої асиметрії противаги домінуючому акторові. У відсутності сталих взаємин між елементами та їх колективної ідентифікації мобілізація акторів до спільних дій відбувається за логікою ситуації «дилеми в’язня»: брак спільності інтересів призведе до відсутності довіри, а нечисельні зв’язки між акторами унеможливлюватимуть ефективний контроль виконання сторонами взятих на себе зобов’язань.

Структура міжнародної системи в конфігурації з ознаками гегемонії відзначається наявністю принаймні неявних владних взаємин між домінуючим актором і акторами нижчого рангу, в яких проявляється неодмінна для такої ситуації статусна асиметрія у відносинах.

Для системи в цілому характерним є значно вищій рівень взаємозалежності елементів системи. Хоча ця взаємозалежність і залишається вельми обмеженою, оскільки не має трансцендентного по відношенню до державних інституцій та кордонів виміру. Формування світового устрою супроводжується встановленням відносно сталих політичних зв’язків між державами вже під час узгоджень умов та принципів міжнародного порядку. Здатність держав отримувати в достатній мірі зиску від обмежених за своїми масштабами економічної спеціалізації або системи безпекових гарантій є важливим фактором стабільності такої конфігурації міжнародної системи. Найбільш важливим структурним реквізитом міжнародної системи в умовах гегемонії одного із акторів є відносна однорідність інтенсивності та щільності взаємин між всіма елементами системи незалежно від їх рангового позиціювання.

Основним проявом імперського характеру структури міжнародної системи є така її конфігурація, в якої відсутні стали взаємини між державами, що належать до периферії міжнародної системи. Іншими словами, структура майже повністю відтворюється вертикальними зв’язками панування/підкорення за відсутністю горизонтальних зв’язків між елементами, що належать до периферії.

Особливості такої архітектури проявляються в різних комбінаціях безпосереднього контролю та опосередкованих форм домінування, ступенем проникнення імперської держав в периферійну зону системи міжнародних відносин. Імперії, таким чином, відрізняються «довжиною» ланцюга посередників, що відділяє метрополії від загалу міжнародних акторів. Неформальні імперії характеризуються високою автономією посередників по відношенню до метрополії. В основі імперії, як і інших форм соціальних систем, лежить розмежування функції, прав та обов’язків. Проте для цієї форми «суспільного контракту» характерна суттєва асиметрія подібного розподілу, кожна підсистема відносин «метрополія – домініон» являє собою окремий унікальний випадок, що відрізняється від аналогічних взаємин в рамках існуючої імперії.

Структурні характеристики ієрархічних систем призводять до прояву в них різних стратегій поведінки акторів, залежно від їх позиціювання в міжнародної системі. Стабільність монополярної системи залежить від наявності або відсутності прагнення у міжнародних акторів активно протидіяти домінуючий державі. Стратегія «розділяй та володій» спрямовано діє в протилежному напрямку, запобігаючи виникненню коаліцій, що були б здатні кинути виклик метрополії та зруйнувати існуючу ієрархію. В більш загальному контексті, контроль за мережами комунікацій в системи є фактором, що в першу чергу визначає статусне положення міжнародного актора, а форми і прояви цього контролю – тип конфігурації структури міжнародної системи.

Зв’язки, що виникають між різними рівнями соціальної ієрархії характеризуються різними за динамікою та формою прояву системними процесами. Разом с тим, процеси, що відбуваються на вищих рівнях ієрархії, відзначаються, як правило, довгостроковим характером і демонструють тенденцію до циклічності. В основі цієї циклічності лежить глибинне протиріччя між кількісними характеристиками системи та її рівнем організації. В певний момент часу зростання інтенсивності контактів, взаємин, взаємодій, трансакцій, що є неминучими в умовах прискореної динаміки демографічним процесів в універсальному історичному контексті, спричиняє руйнацію уніфікованої структури, що сформувалася попередньо. Таким чином, процес самоорганізації міжнародної системи циклічно повторюється проте вже на іншому рівні, в інших формах, просторових та темпоральних характеристиках.

Процеси, що відбуваються в рамках міжнародної системи, характеризуються діалектичним поєднанням процесів функціонування та розвитку системи. Функціонування системи позначено незмінністю основних її характеристик в межах певних параметрів. Розвиток системи проявляє себе як зміни, що супроводжуються виходом системних характеристик за параметричні межи історично обумовленої конфігурації структури. Для міжнародної системи характерні в певних проявах процеси еволюційної самоорганізації, коли виникнення нових більш складних топологій структур відбувається як результат автомодельного розвитку. Автомодельних характер трансформації міжнародної системи означає, що основні тренди визначаються виключно внутрішньою природою системи та не залежать від квантитативних якостей, таких як географічні розміри або інтенсивність взаємодії міжнародних акторів.

Поняття «стан» системи фіксує відносну незмінність її основних параметрів та характеристик на протязі певного періоду часу, «рівновага» - здатність системи у відсутності зовнішнього впливу зберігати незмінним свій стан. У складних соціально-економічних системах рівновага проявляє себе як динамічна рівновага з більш або менш наявною періодичністю станів.

Закономірності функціонування та розвитку міжнародної системи можна умовно поділити на чотири групи: закономірності взаємодії частки та цілого, закономірності ієрархічної впорядкованості, закономірності актуальності системи, закономірності розвитку системи.

Закономірність актуальності системи включає, зокрема, «закон необхідного розмаїття», який стосовно міжнародної системи можливо викласти таким чином: ступень розмаїття політичної системи (керуючій надбудови) повинен переважати розмаїття базового рівня міжнародних відносин.

Закономірності взаємодії частки та цілого в реально функціонуючої міжнародній системі проявляють себе, як дуалізм адитивності та цілісності, тобто наскільки характеристики системи може бути зведені до характеристик її складових. Будь яка система, що розвивається знаходиться, як правило, між станом абсолютної цілісності та абсолютної адитивності. Це проявляється у присутності, з одного боку, тенденції факторіалізації, яка призводить до зростання незалежності її елементів, та тенденції систематизації, яка відображає прагнення системи зменшити свободу своїх компонентів. Таким чином, це співвідношення встановлює взаємозв’язок між ступенем керованості й, навіть, детермінованості та обмежень на свободу дій елементів системи.

Закономірність ієрархічності є наслідком присутності у складних соціальних системах процесів самоорганізації, яка проявляє себе через внутрішню диференціацію та впорядковану стратифікацію. Причина формування ієрархій полягає у набутті елементами системи нових якостей, що відсутні у них в ізольованому стані, та збільшенням функціональності, а, відтак і ефективності системи в цілому. Ієрархічна структура виникає в наслідок декомпозиції системи у просторі. Ієрархії в міжнародних відносинах притаманна багаторівнева стратифікація. Вона проявляється в обумовленості напрямків комунікацій, а також у різних появах підпорядкованості та контролю. Структури, в яких кожний елемент нижчого рівня підпорядкований лише одному елементу вищого рівня, створюючи, таким чином, деревовидну структуру, називаються «сильними» ієрархіями. Структури, в яких елемент нижчого рівня може бути підпорядкований двом або більше елементам вищого – «слабкими» ієрархіями.

Надзвичайно важливою для розвитку системи є закономірність, що свого часу за пропозицією фон Берталанфі отримала назву «закон еквіфінальності». Вона характеризує здатність системи досягати в певний момент часу таких станів, що залежатимуть не стільки від зовнішніх початкових умов, а визначатимуться виключно параметрами самої системи. Ця здатність встановлює часові, просторові та субстанціональні обмеження для системи, її горизонт можливого.

Процеси функціонування міжнародної системи відображають здатність міжнародної системи повертатися до стану рівноваги, що характеризується незмінністю основних якісних параметрів системи. Особливість міжнародної системи полягає в тому, що її функціонування, як і в будь якій іншій неврівноваженій системі, проявляє себе як феномен «розвитку, що сам себе підтримує» (sustainable development). Стабільність системи залежить від ефективності і адекватності існуючих в неї регуляторних механізмів. Які, в свою чергу, є функцією внутрішньої організації системи.

В контексті універсальних історичних тенденцій розвиток міжнародної системи може бути представлений еволюційної концепцією, що була запропонована американським дослідником Дж. Модельским. Суть цього процесу полягає в організаційному вдосконалені політичної надбудови системи міжнародних відносин завдяки евристичним процедурам за алгоритмом Левонтина-Кемпбелла.

Відповідно до цієї класифікації, еволюційних змін зазнає організація міжнародної системи на глобальному рівні і сутність цієї еволюції відтворює логіку процесу пізнання. Кожний історичний період являє собою цикл евристичного алгоритму g-c-t-r – генерація-кооперація-тест-регенерація – і, у свою чергу, складається з чотирьох довгих циклів, які підкоряються дії того ж самого алгоритму та створюють, таким чином, самоподібний процес виробки й випробування інституційної надбудови для регуляції міжнародних відносин.

Перший період був підготовчим, на протязі якого були закладені основи і принципи формування глобального порядку. Після імперської за своєю формою світової держави монголів на протязі наступного періоду сформувалося ядро глобальної політичної організації та була випробувана альтернативна організація, - глобальне лідерство, - в якому роль Великої Британії була компромісом між світовим лідером і глобальною імперією. В XX столітті США перейняли цю модель, проте це сталося в умовах, коли вже розпочався перехід до нової форми глобальної організації в міжнародній системі. Сучасний етап розвитку міжнародної системи є ключовим з точки зору вибору адекватних інституційних форм її устрою, остаточне закріплення яких очікується на протязі найближчих ста років, перед тим як розпочнеться завершальний цикл самоорганізації системи.

Динаміка процесу еволюційного розвитку міжнародної системи в її глобальному історичному вимірі відповідно до рівняння логістичної функції виду f(t)=1+exp[-g/n(t-t₀)] при n=8, g=256, де g – кількість поколінь.

Розширюючи історичний контекст аналізу на всю історію людства, Дж. Модельский стверджує, що чотири фазі евристичного алгоритму самоорганізації міжнародної системи відповідають чотирьом епохам розвитку цивілізації: стародавній, класичній, сучасній та пост-модерній. На першому етапі виникла необхідна для глобальної системи соціальна інфраструктура, на другому – була створена інтегруюча суспільна та релігійна організація, на сучасному – вирішується проблема ефективних колективних дій всього людства.

Фундаментальним механізмом розвитку, який визначає сам факт існування міжнародної системи, є демографічні процеси в їх найбільш загальному цивілізаційному аспекті. Динаміка цих процесів, може бути інтерпретована як така, що ізоморфна логістичній функції виду f(t)=1+exp[-g/n(t-t₀)], котра після повільного зростання у початковій фазі та прискореного зростання у другій, з часом уповільнюється і стабілізується на певному рівні. Виходячи з такого розуміння загальної моделі розвитку міжнародної системи допустимим є припущення, що верхньою межею її існування є момент часу, коли чисельність людства стабілізується та завершиться великий історичний період демографічного зростання, відомий нам з самого початку історії людської цивілізації. За існуючими прогнозами, це може відбутися вже на протязі найближчих 100 років. Саме тоді міжнародна система припинить своє існування та на її місці виникне нова соціальна система, в рамках якої і продовжиться решта історії людства.

3.2. Стабільність та безпека міжнародних систем.

Що таке «безпека»? Поставивши таке питання, Ви отримали б безліч різних відповідей від окремих людей, суспільного інституту, держави або міжнародної коаліції. Цілком ймовірно, що зміст поняття «безпеки» змінювався і з часом: наприклад, середньовічні селяни в Європі із «безпекою» могли ототожнювати просте виживання, в той час як сучасні громадяни розуміють під «безпекою» набагато ширшу сукупність умов, за яких їм забезпечено всебічний та гармонічний розвиток. Отже, поняття і концепція «безпеки» постійно змінюється, навіть на побутовому рівні. Ще більше проблем виникає, коли постає питання про безпеку в світовій політиці. Тут не обійтися без деяких софістичних міркувань.

Діалектика суспільних відносин полягає у наявності взаємного впливу структури та її елементів, що в міжнародних відносинах формулюється в рамках т.зв. дилеми «структури-агента» (structure-agent dilemma). Наша ціль не полягає в теоретичному аналізі цієї дилеми, але безпосередньо стосується того, як конфлікти між елементами системи, обумовлені структурою їхніх відносин, в свою чергу формують і змінюють цю структуру. Для розгляду цього питання звернемось до найбільш загальних принципів еволюції соціальних систем.

Організуюча, а отже і конструктивна, або функціональна, роль конфлікту в розвитку соціальних відносин є визнаною в сучасній конфліктології. Визнання такої ролі витікає із бачення суспільних відносин як таких, що виникають із спонтанної взаємодії суб'єктів, характеристикою якої є несумісність інтересів учасників. Ідея спонтанної самоорганізації суспільних елементів із стохастичного різноманіття проявів бажань та прагнень окремих суб'єктів пов'язана зі співвідношенням детермінізму та свободи вибору в складних відкритих системах. Це, в свою чергу, безпосередньо пов'язано з міждержавними конфліктами, в яких егоїстичні, нічим не обмежені прагнення різних держав стримуються шляхом спонтанного формування різного роду механізмів та форм взаємозалежності, тобто шляхом самоорганізації міжнародної системи. В процесі такої самоорганізації конфлікту відведено вирішальну роль.

Самоорганізація соціальної системи відбувається із використанням різних механізмів. Всі концепції самоорганізації мають на меті продемонструвати яким чином відкрита хаотична соціальна система проходить шлях від недетермінованого зіткнення інтересів її елементів (подібних до Броунівського руху молекул) до досягнення певного стану, коли цей рух можна передбачати. Роль конфліктів в цих процесах є вирішальною. Стабільність систем, в цілому, має два принципові аспекти, які витікають із фізичного та соціального розуміння закономірностей їхнього розвитку. Перший називається «законом зростання ентропії», згідно якого всі ізольовані теплові системи розвиваються в напрямку «теплового колапсу» через зростання ентропії – одностороннього і некомпенсованого зменшення енергії.[1]

Наука опинилася внаслідок відкриття такого впливу перед складним теоретичним завданням: пристосувати закони зростання ентропії до соціальних процесів. За схожою логікою суспільні процеси мали б так само прагнути якогось стану рівноваги, який задовольняв би аналогії із тепловими системами. Таким «станом-аттрактором», схожим на суцільну теплову рівновагу Карл Маркс, наприклад, вважав стан суспільної рівноваги, заснований на загальній рівності. Однією з ознак досягнення нього мала б бути відсутність конфліктів. Відповідно, наявність конфліктів свідчила б про знаходження системи в іншому стані. Незважаючи на відсутність за життя Маркса розробленої функціональної теорії конфліктів, утопічність світу без них здавалася багатьом очевидною. Це стимулювало виникнення альтернативного розуміння стабільності соціальних систем, тим більше, що в цей час деякі дослідження, зокрема Чарльза Дарвіна, довели наявність принципово іншої закономірності розвитку біологічних систем – постійного ускладнення їхньої організації в процесі еволюції. Це суперечило фізичному розумінню ентропії, згідно з яким всі структури поступово спрощуються, оскільки для підтримки простіших структур потрібно менше енергії.

Другий аспект - наслідок таких протиріч – це концепція т.зв. «негативної ентропії» або негентропії, яка характеризує розвиток соціальних систем. Вона зводиться до наступного: намагаючись протидіяти універсальному прагненню до «теплового колапсу», біологічні системи ускладнюють власну організацію. Щось схоже відбувається і в суспільних процесах. Не заглиблюючись у деталі численних соціологічних теорій, зазначимо, що стабільність соціальних систем пов'язана в сучасній науці саме із їх хаотичністю, нерівномірністю і конфліктогенністю, яка з цього витікає.

Поняття «конфліктогенності» є спорідненим із «безпекою» та «стабільністю». Воно пов’язане із категоріями «міжнародна система» та «конфлікт», віддзеркалюючи розуміння основних форм взаємного впливу міжнародної структури та конкретних конфліктів. Автори, які вважають конфлікти автономними явищами, виникнення яких обумовлене виключно двосторонніми факторами, схиляються до розуміння конфліктогенності як суми силових протистоянь. Таким, наприклад, є підхід американського вченого Куінсі Райта[2]. Схожим є трактування конфліктогенності американським вченим Льюїсом Річардсоном[3], який розглядає її як результат системи очікувань держав щодо намірів одна одної та наслідки таких очікувань, виражені у вищому чи нижчому ступені агресивності даної держави у її відносинах із партнерами. Ще один підхід до визначення конфліктогенності міжнародної системи полягає в оцінці загальної збалансованості розподілу в ній різних груп ресурсів. Поширеним є таке розуміння конфліктогенності в роботах неомарксистів, якими міжнародна система розглядається як форма експлуатації одними інших шляхом створення незбалансованих структур залежності[4]. В цьому випадку увага зосереджується на економічних та фінансових ресурсах, в меншій мірі – на політичних, а конфліктогенність віддзеркалює загальний рівень напруги в системі.

Під «конфліктогенністю» міжнародної системи доцільно розуміти загальну якісну або кількісну оцінку потенціалу конфліктної взаємодії між державами. Оцінка ця випливатиме із наявності нерозривного зв'язку між структурними параметрами міжнародної системи і тими конкретними міжнародними конфліктами, що в ній виникають. Конфліктогенність, таким чином, є системним параметром. Кількісна оцінка конфліктогенності могла б виглядати як добуток ймовірності виникнення конфлікту та його масштабу. Конфліктогенність відображає переважаючі типи і форми конфліктів, їхній дестабілізуючий або стабілізуючий вплив на систему міжнародних відносин в цілому. Крім того поняття конфліктогенності не означає сукупності окремих конфліктів, і натомість є поняттям узагальнюючим.

Тільки з хаосу може виникнути порядок і стабільність, і тільки різноманітність суб'єктів суспільних відносин може організувати суспільну систему. Ідеї «динамічної рівноваги», «гомеостазу» та інших термодинамічних посилань були адаптовані соціологами з метою виявити принципову відмінність в розвитку соціальних систем і розумінні стабільності останніх. Теорії Герберта Спенсера[5] і, найбільшою мірою, Талкотта Парсонса[6] віддзеркалили ці зміни. Парсонс, зокрема, на основі викладених вище міркувань, запропонував два види процесів стабілізації соціальних систем:

1. процеси структурних змін;

2. інтегративні компенсаторні процеси. В обох випадках ключову роль відведено конфлікту. Ми візьмемо цю ідею за основу розгляду стабільності міжнародних систем.

Теоретичні проблеми в дослідженні міжнародної стабільності є наслідком застосування принципово різних методологічних підходів. Діапазон розуміння стабільності поширюється від відсутності війни (аналогія рівності й відсутності соціальних конфліктів за Марксом) до кількісних характеристик ступенів взаємозалежності; від констатації статичної незмінності структури відносин до оцінки типу її динаміки. Так чи інакше, дослідження стабільності займають важливе місце у вивченні проблеми конфліктогенності міжнародної системи. В процесі дослідженні цієї проблеми перед ними постають ряд важливих теоретичних запитань. Перше з них стосується правомірності постановки завдання дослідження стабільності в рамках використання системної методології. Для відповіді на це запитання необхідно з'ясувати природу стабільності, її часові та структурні параметри. Необхідно також відповісти на наступне запитання: чи є стабільність параметром структури, чи, можливо, - функцією елементів системи? І, нарешті, переводячи дослідження в сферу міжнародних конфліктів, ми ставимо за мету з'ясувати значення стабільності для міжнародних структур, шляхи її оцінки та зміни.

Визначення поняття «стабільність» вимагає абстрагування від міжнародно-політичних проявів і розгляду її в якості системного параметру. Стабільність механічних систем здебільшого пов'язана із законами збереження енергії. Вона описується і розраховується за допомогою понять «рівноваги», «стаціонарності», «лінійності». В основу дослідження покладено саме динамічну стабільність, тобто система розглядається в стані руху, а спокій є лише окремим випадком. Стабільність механічних систем, в залежності від типу їх руху, може бути асимптотичною, сталістю обмеженого руху (стійкість за Лагранжем), сталістю типу «вхід-вихід» і т. д. В залежності від типу коливань, системи можна розподілити на декілька груп; в межах цих груп градуювати ступені передбачуваності та керованості систем. Такі системи описуються за допомогою матриць, а їхня стабільність обчислюється математично. В основу стабільності механічних систем покладено важливі функціональні оцінки: стабільність системи визначається її здатністю виконувати системну функцію і зберігати основні параметри. Наближеним до механістичного розуміння стабільності є визначення її американським вченим Льюїсом Річардсоном[7] як здатності до відновлення рівноваги. Це визначення застосовується й щодо системи міжнародних відносин.

Умови стабільності механічних, теплових та подібних систем визначаються об'єктивними законами. Стабільність соціальних систем принципово відрізняється в цьому відношенні. Класифікуючи соціальні відносини в межах системного підходу, ми можемо визначити їх як різновиди рефлективних систем. В традиційному розумінні рефлексія означає здатність оцінити позицію опонента, стати на його місце. Більш широким чином рефлексію можна визначити як здатність «оцінити оцінку» партнера по взаємодії.

Рефлексивні взаємодії найбільш яскраво проявляються в умовах конфлікту. Конфлікт, як і будь-яка інша складна соціальна взаємодія, являє собою ситуацію, за якої сприйняття одного з учасників є частиною «об'єктивної» реальності. Цей факт відмічено в роботах американського конфліктолога Кеннета Боулдінга, який застосував загальний принцип Гейзенберга, зміст якого і полягає у фіксації подібного впливу дослідника на об'єкт. Таким чином, в будь-якому конфлікті, а ширше кажучи, в будь-яких соціальних відносинах, сторони постійно відтворюють оцінки ситуації іншими сторонами, додаючи їх до реальних складових ситуації. Формально ці процеси описуються методиками булевої алгебри в тому числі і в рамках теорії ігор.

На основі викладених міркувань можна зробити висновок, що міжнародні відносини являють собою приклад складної рефлективної системи загалом, а будь-який міжнародний конфлікт або інша форма взаємодії являє собою конкретну рефлективну структуру. Постає питання: якими є параметри та принципи стабільності рефлективних структур?

Перші спроби більш-менш строго визначити поняття стабільності для міжнародних відносин так чи інакше зачіпали проблеми війни та миру. Завершеної форми вони набули у визначенні стабільності американських вчених Карла Дойча і Девіда Зінгера: «стабільність – це вірогідність того, що система зберігає свої основні характеристики… і відсутня великомасштабна війна»[8]. На наш погляд, теоретичним досягненням останнього визначення є його перша частина. Справедливою є, і особливо по відношенню до механічних систем, потреба в збереженні основних характеристик. Однак, якщо для фізичних систем загалом набір таких основних характеристик є окресленим і піддається експериментальній перевірці; то в соціальних системах виникають проблеми не лише із визначенням критеріїв стабільності, але й з окресленням рамок самих систем, що досліджуються. В цьому плані визначення Дойча й Сінгера та інші подібні визначення інших не є повністю задовільними.

Інша частина наведеного тлумачення стабільності стосується відсутності війни як показника стабільності. Це твердження важко оцінити однозначно. Справа в тому, що воно може бути справедливим для конкретного контексту, а саме – для біполярного протистояння. В цьому протистоянні конфліктний потенціал системи накопичувався у відносинах між двома полюсами; і до того часу поки він не виливався у війну між ними, систему можна було вважати стабільною. Однак таке визначення неможливо застосувати в загальному випадку, тобто до всіх міжнародних систем. Із змінами, наприклад, у структурі, відбувається зміна структури конфліктного потенціалу, в результаті чого він концентрується на інших рівнях (регіональних, локальних) і в інших силових конфігураціях. І якщо війна між полюсами в біполярній системі могла бути лише дестабілізуючою, то в мультиполярних системах вона може сприяти зміцненню їх сталості, або, використовуючи термінологію авторів, збереженню її основних характеристик.

Відсутність війни між наддержавами скоріше була не атрибутом, а однією з ознак системної стабільності, її наслідком. Розуміння стабільності як чогось, притаманного від початку міжнародній структурі, є характерним для неореалізму. Конфігурація структури, за цією логікою, містить щось, що не дозволяє державам вдаватися до певних дій, що могли б загрожувати існуванню системи; а оскільки система продовжує існувати, вона є стабільною. Таке трактування є справедливим за умови, якщо дилему «структура-агент» вирішувати на користь першої, тобто визнавати за структурою переважну роль у формуванні поведінки окремих елементів і одночасно відкидати значні можливості впливу окремих держав на конфігурацію міжнародної структури. В цьому випадку стабільність є атрибутом структури, чимось, що притаманне загальному, і не залежить від дії та взаємодії частин. За такою логікою, стабільність і відсутність війни у відносинах між СРСР та США протягом «холодної війни» є не наслідком уважного, раціонального відношення кожної із сторін щодо опонента, але ознакою значного потенціалу стабільності, закладеного в конфігурації біполярної структури.

Такий підхід дає змогу значно звузити поняття стабільності і ввести його в рамки структурних параметрів. Але в той же час він не дозволяє повною мірою оцінити роль держав у створенні і підтримці стабільності міжнародної системи, між тим така роль є очевидною. Не в останню чергу це підтверджується самими неореалістами, які стверджують, що біполярна система є більш стабільною за мультиполярну за умови ідентичних інших умов. В зв'язку з цим виникає питання про зміст цих інших умов і про шляхи підтримання стабільності шляхом компенсації рівня її зменшення. Очевидно, механізми такого підтримання лежать в області поведінки елементів.

Намагаючись вирішити протиріччя численних визначень поняття стабільності, російський дослідник Олексій Богатуров пропонує власне: «… певний тип руху системи міждержавних відносин; рух відносно плавний, рівномірний і передбачуваний, за якого система є здатною існувати, відтворюватися та змінюватися, не втрачаючи при цьому власних базисних характеристик. Стабільність характеризує здатність системи забезпечувати назрілі, необхідні для її самозбереження зміни, компенсуючи їх таким чином, щоб втрата окремих елементів та характеристик не створювала загрози для виживання системи в цілому.»[9]

Подолання попередніх протиріч в наведеному визначенні відбувається дорогою ціною, а саме – впровадженням таких нестрогих параметрів як «плавність», «рівномірність», «передбачуваність», а також нагадуванням про наявність базисних характеристик міжнародної системи, що повинні залишатися незмінними. Спроби надати динамічного виміру стабільності шляхом, наприклад, запозичення концепції рівномірного руху, наражаються на необхідність подальшого виявлення критеріїв стабільності, адже не кожен механічно рівномірний рух є стабільним. Схожі складнощі створює і останнє речення стосовно «виживання системи в цілому». На практиці оцінити здатність системи нейтралізувати загрози її існуванню можна лише за наслідками дії цих загроз, а отже оцінити стабільність системи здається можливим лише aposteriori.

З іншого боку, основна мета автора зрозуміла: надати поняттю стабільності динамічного виміру таким чином, щоб з'явилася можливість оцінювати ті зміни, що відбуваються в міжнародній системі, її здатність адаптуватися до цих змін і, зрештою, розвиватися. Тобто проблема переводиться в площину стабільного розвитку системи, що дещо відмінне від стабільного функціонування, це ми продемонстрували вище. Надалі автор застосовує теоретичні розробки для порівняння різних типів стабільності, при якому «європейський тип» часів «холодної війни» дійсно набуває «статичних» рис в порівнянні із «азійським». На нашу думку, обумовлене це не стільки співвідношенням статики/динаміки в стабілізуючих механізмах, скільки особливостями впливу структур на стабілізуючий потенціал системи. Таким чином, постає проблема зв'язку стабільності із структурою міжнародної системи.

Постійною і невід'ємною характеристикою міжнародної системи є її анархічність. В анархічній системі основним прагненням держав є забезпечення власної безпеки і виживання. Принциповим наслідком анархічності системи є недовіра держав одна до одної; побудова стратегій поведінки виходячи не з намірів інших, але з наявних можливостей, в першу чергу силових. Взаємодія силових потенціалів визначає основу функціонування міжнародної системи. Ця взаємодія приймає досить різноманітні форми, в тому числі і військові. Війна або погроза війною є неодмінним атрибутом міжнародних систем.

Анархія системи створює імпульс для силового балансування. Приймаючи різні форми, воно націлене на збереження певних системних характеристик, а саме – наявності конкурентного середовища. Таким чином, анархія, стимулюючи балансування, зберігає саму себе. В цьому проявляється принципова відмінність між двома визначеннями стабільності: 1) як відсутності війн; і 2) як забезпечення певного стану системи. В першому випадку стабільність спирається на відмову держав від деяких форм взаємодії навіть в тому випадку, коли ці форми вимагаються конфігурацією міжнародної структури. В другому – стабільність є іманентною системною характеристикою і, строго кажучи, не залежить від особливостей зовнішньої політики держав.

Іншим атрибутом міжнародної структури є її полярність. Оскільки історія міжнародних систем здебільшого складається з періодів існування мульти- та біполярних структур, значну увагу теоретиків в другій половині ХХ ст. було приділено порівнянню механізмів стабільності, притаманних їм. Питанням, навколо якого зосереджувалася дискусія, була роль міжнародної структури. Перший підхід підкреслював здатність держав до самообмеження. Проводячи аналогії із функціонуванням ринків, коли стихійна взаємодія агентів призводить до дії «невидимого регулятора», прихильники цього напряму визнавали за міжнародною системою здатність до такої форми підтримання стабільності і відвернення руйнування. Такий підхід залишається впливовим, зокрема, зважаючи на очевидний зв'язок сучасного неореалізму з дослідженнями світової економічної системи. Однак його вади теж є очевидними, за аналогією із вадами класичної економічної теорії. Практика свідчить, що сподіваючись на дію принципу «невидимої руки», держави проходять повз можливості збільшення надійності та передбачуваності власної політики в інтересах системи. Теорія «спільного корисного» (collective goods) виявляє недоліки, що виникають в діях раціональних агентів, які покладаються на дії інших, в тому числі і самої структури, прагнучи зменшити власні збитки. Одним з прикладів такого становища можуть бути випадки невдалого побудування систем колективної безпеки, хоча в основі таких систем лежить інше міркування – про важливість колективних дій для подолання структурних імперативів. Іншими словами, спроби створення систем колективної безпеки базуються на припущенні, що за допомогою узгоджених політичних кроків окремих держав можна подолати глибокі протиріччя, закладені в самій міжнародній структурі.

З цього випливає наступний теоретичний висновок про залежність рівню стабільності від стратегій держав, навколо якого сформовано наступний напрям дослідження стабільності. Згідно з ним, анархія, закладена в міжнародній системі, є постійною і не може сама собою бути джерелом стабільності. Для її досягнення необхідна співпраця держав. Очевидно, така співпраця є можливою лише за умови, якщо партнери розуміють під стабільністю одне й теж. Прикладом такого однакового розуміння є сприйняття проблеми стабільності в американо-радянських відносинах періоду біполярності. Відсутність ядерного протистояння – а саме так розуміли стабільність – була причиною не структури міжнародної системи, але тих обмежень, що їх наклали на власну політику обидві наддержави. Цей висновок ставить запитання про те, чому взагалі держави бувають змушеними накладати обмеження на власну політику. Відповідь на нього може знову привести до структурних імперативів, які неореалістами розглядаються як єдина причина будь-яких політичних обмежень для держав.

Нарешті, структурний підхід передбачає пряму і однозначну залежність рівня стабільності системи від конфігурації її структури. Основою для такого припущення є аналіз емпіричних даних міжнародних конфліктів (їх причин, форм та наслідків) протягом періодів існування мультиполярних та біполярних систем. За основу береться припущення про те, що структура міжнародної системи визначає основні рамки політики держав, а також форми їх взаємодії – конфігурацію альянсів, мету коаліцій, роботу міжнародних режимів і т. п. Таким чином, в концепції поєднуються уявлення про саморегуляцію міжнародної системи, але враховуються в той же час заходи держав щодо відповідності їх політик структурним імперативам. Тобто структура міжнародної системи само собою не забезпечує стабільності системи – вона лише диктує найбільш ефективні шляхи такого забезпечення. За державами залишається вибір: підкоритися або ігнорувати структурні вимоги.

Стабільність міжнародної системи не є тотожною безпеці окремих держав. Але в той же час очевидно, що проблема війни тим чи іншим чином пов'язана із стабільністю. Як ми вже зазначили, відсутність війни не є характеристикою стабільності; джерела дестабілізації можуть міститися і поза військовими факторами. В той же час неможливо вимагати ліквідації війни як системного фактору для забезпечення певного рівня системної стабільності. Для узгодження численних теоретичних аспектів пропонується наступне визначення стабільності міжнародних систем:

Визначення:Міжнародна стабільність – це здатність структури створити такі обмеження для функціонування елементів, за яких жоден з них не здатен або не відчуває потреби змінювати основні структурні характеристики; а за умови, що з будь-яких міркувань він вирішить це зробити, система буде здатною компенсувати ці дії завдяки внутрішнім ресурсам.

В цьому визначені присутні декілька ключових моментів. По-перше, стабільність є результатом поєднання структурних параметрів і поведінки окремих держав. Для розуміння важливості цього поєднання використаємо ігрову аналогію. Якщо систему міжнародних відносин представити у вигляді багатосторонньої безкоаліційної гри, то стану її стабільності відповідатиме точка оптимальності такої гри. Аналогія є справедливою, оскільки прагнення і цілі учасників гри в цілому відповідають цілям держав в реалістичному розумінні міжнародної політики. Крім того, безкоаліційна гра адекватно віддзеркалює анархічність міжнародної системи. Але існує важлива відмінність: в грі є правила, які не завжди є в міжнародній системі. Саме тут виникає необхідність звернутися до структурного рівня, адже якщо б в міжнародній системі не було анархії, забезпечення стабільності, за аналогією з грою, залежало б лише від поведінки гравців. В міжнародній системі об'єктом уваги гравців є не лише виграші, але й самі «правила гри», тобто структура системи. Відповідно, забезпечення стабільності, окрім розподілу виграшу у грі, матиме на увазі й підтримання її правил; самі правила гри стають частиною виграшу. Стабілізація міжнародної системи, таким чином, це знаходження такого стану рівноваги у відносинах між її елементами, порушення якого не було б вигідним жодному з них, тобто стану оптимальності. Принципи вигідності, сталості і справедливості можуть бути покладені в основу знаходження точки оптимальності в динаміці міжнародної системи. В найбільш простому випадку, коли існує лише один учасник міжнародних відносин, вигідність можна розуміти лише одним чином: як максимізацію значення виграшу по всій множині стратегій. Подібна вигідна ситуація буде і ситуацію сталості: відхилення від виграшної стратегії може хіба що зменшити виграш, а тому є неймовірним. Поняття справедливості для гіпотетичного конфлікту із одним учасником не має сенсу: для нього справедливою є будь-яка ситуація. В системі відносин декількох учасників уявлення про справедливість, сталість та вигідність змінюються. Оптимальною можна вважати таку ситуацію, в якій всі гравці досягають максимуму можливого виграшу одночасно. Треба зауважити, що максимумом можливого виграшу не є абсолютна ціна гри, а лише той можливий виграш, що може бути отриманий кожним з гравців із врахуванням дій інших. Вигідність такої ситуації зрозуміла. Її сталість також очевидна: відхилення від неї будь-якого гравця або групи гравців може привести хіба що до зменшення виграшу всіх, в тому числі і того, хто відхилився. Справедливість ситуації витікає із симетричності входження всіх учасників в ситуацію оптимальності. Звичайно, така справедливість не є повною, оскільки виграші гравців в конкретній ситуації будуть різними. Точніше кажучи, ступінь справедливості ситуації в цьому випадку віддзеркалює ступінь справедливості самої гри: якщо правила гри такі, що вони надають одному гравцю більші виграші, ніж іншому, то ніяка справедливість всередині гри не компенсує програшного становища другого гравця. Таким чином, його прагнення справедливості повинно набувати форм не якоїсь оптимальної поведінки в рамках правил гри, а в зміні самих правил. Оптимальність стану відносин, в наведеному її визначенні, піддається математичній обробці в рамках теорії ігор. В цьому випадку одним із проявів оптимальності виступає рівновага, існування якої для будь-якої гри доведено математично. Однак знаходження рівноваги на практиці вимагає значних зусиль із зближення позицій опонентів хоча б у розумінні суті конфлікту.

Ігрова аналогія є, без сумніву, нормативною, тобто вказує на те, якою має бути стабільність в міжнародній системі, а не на те, якою вона є. Однак суть залишається: стабільність є поєднанням справедливих «правил гри» і оптимальних стратегій її учасників.

В динаміці системи міжнародних відносин створюються певні обмеження конфліктних коливань, перевищення яких є індикатором нестабільності. Війна, як правило, розглядається як таке перевищення. Хоча часто війни слугують стабілізаторами міжнародних систем, сприйняття війн різко негативне. Воно (сприйняття) впливає і на об'єктивну ситуацію за розглянутими вище закономірностями рефлективних систем. Ми визначили, що відсутність війни є, скоріше, результатом стабільності, а не її умовою; так само як і відвернення війни не є основною функцією системи. Більше того, іноді війна є єдиним засобом відновити status quo.

Зв'язок між війнами і стабільністю постійно змінювався. Сучасний стан справ, коли війна автоматично стає ознакою нестабільності міжнародної системи, викликаний, очевидно, технологічними змінами, які вплинули на значення війни. В сучасному світі, беручи до уваги схеми ескалації збройних конфліктів, співвідношення здобутків/втрат не на користь перших, війна розглядається як яскраве свідчення системної кризи. Це свідчить про те, що структурі міжнародної системи a priori приписують стримуючі функції, якими вона може і не володіти.

Поряд із дещо абстрактними моделями стабільності існують цілком конкретні проблеми безпеки у постбіполярному світі. Ці проблеми пов’язані із здатністю глобальної міжнародної системи, її регіональних підсистем, а також окремих держав та їх коаліцій відповідати на численні загрози, що виникають. Загрози ці мають різний масштаб, як-то глобальні, регіональні, локальні; та різний характер: політичний, військовий, економічний, демографічний, екологічний та ін.: арсенал викликів постбіполярного світу значно перевищує наші можливості детально їх описати.

Наслідком такої різноманітності є ускладнення поняття й концепції безпеки. Необхідно зауважити, що концептуалізація «безпеки», незважаючи на активне використання самого терміну, є надзвичайно ускладненою, і особливо на системному рівні. Базові ідеї, покладені в основу розуміння безпеки, були розроблені на рівні держав. Вони відштовхувалися від потреб держав та їхніх національних інтересів, відчуваючи неабиякий вплив реалій «холодної війни». Однією із перших ефективних спроб такого роду була робота відомого американського політолога Джона Герца на початку 1950-х років.[10] Із тих часів в політологічній літературі закріпилося словосполучення «дилема безпеки», яке було введено Герцем у обіг для аналізу балансу загроз на рівні держав. Герц трактував безпеку як результат силової взаємодії держав, але не як зовнішньополітичний мотив. Відповідно, безпека у такому розумінні визначалася виключно в термінах силової політики. Реалії «холодної війни» швидко зробили такий підхід майже монопольним.

Із фундаментальними змінами у політичній структурі світу поняття й концепція безпеки вимагають перегляду та вдосконалення. Насамперед, безпеку потрібно навчитися сприймати на структурному рівні, відмовившись від звичної прив’язки до інтересів конкретних держав. Але така зміна трактування вимагає ретельної підготовчої теоретичної роботи.

На структурному рівні розуміння безпеки існують, загально кажучи, два основні підходи до її визначення:

1. Традиціоналістський підхід. З цієї точки зору, безпека окремих держав та міжнародної системи в цілому визначається військово-політичними факторами. Вона (безпека) існує тоді, коли існуванню держав ніщо не загрожує або ж існують надійні механізми нейтралізувати такі загрози. Життєвою загрозою для держав є агресія із наступним підкоренням/завоюванням. Тому безпека в світі досягається тоді, коли ймовірність таких агресивних дій зводиться до мінімуму. В сучасному світі є два основні способи це зробити: проводячи політику «силової рівноваги» та збільшуючи рівень взаємозалежності між державами. Працюючи на регіональному або глобальному рівні, ці механізми сприяють зміцненню безпеки. Якщо жоден з них не працює – вникають насильницькі конфлікти, війни та інші негаразди. Таким чином, шлях до безпеки лежить через правильне проведення політики силової рівноваги та створення й управління міжнародними режимами.

2. Нетрадиціоналістський підхід. В рамках цього підходу підкреслюється значення невійськових факторів безпеки. Концентрації традиціоналістів на військово-політичних факторах протиставляється важливість боротьби із новими загрозами, що існують в світі. До них відносяться, в першу чергу, транснаціональні загрози, пов’язані із екологічними, демографічними та соціальними проблемами, дефіцитом або обмеженням доступу до ресурсів, міграцією і т.п. Розповсюдження та активізація таких загроз являє собою не меншу небезпеку для людей, ніж гонка озброєнь або обмежені військові конфлікти. І – що важливо – людство ще не вміє протидіяти цим новим загрозам. Отже, поряд із безперечно важливими проблемами на кшталт розповсюдження ядерної зброї або порушення регіональних балансів сил, існують і не менш важливі, але менш звичні і не настільки «політизовані» загрози.

Звичайно, існує спокуса поєднати обидва підходи й визнати, що комплексне поняття безпеки повинне охоплювати як старі, так і нові погрози; як high politics, так і low politics. Однак зробити це важко, оскільки між ними існують принципові концептуальні розбіжності. Перший підхід ґрунтується на пріоритеті державного суверенітету, в той час як другий – на визнанні впливу транснаціональних факторів. В різних регіонах Землі діють різні закони, і регіональні системи безпеки внаслідок цього мають власні специфічні риси.

Пошук шляхів розширення нашого розуміння безпеки триває. Трактування її як виключно результату силових процесів не є адекватним реаліям сучасного світу. Безпека виступає не тільки як результат – вона може бути передумовою, мотивом, контекстом зовнішньої політики. З іншого боку, «силові процеси» сьогодні є настільки широкими, що для змістовного використання звичного слова «безпека» виникають серйозні перешкоди. Розробка вказаних проблем, ймовірно, стане наріжним каменем досліджень проблематики безпеки у майбутньому.