Підходи до дослідження міжнародних систем.

Розвиток науки про міжнародні відносини свідчить про зростання ролі та значення її гносеологічної складової. В своєму загально-філософському значенні гносеологія (від грецького гносіс – знання та логос – вчення), тобто теорія пізнання, являє собою вчення про пізнання як практичного процесу, закономірностей його еволюції, природи та сутності знання як явища, його природу, принципи та межі, форми і закономірності переходу від поверхового уявлення про об’єкт дослідження до осягнення його сутності, а також розглядає питання про шляхи досягнення істини, її критерії. Являючись складовою частиною філософії, вона досліджує умови та можливості достовірного знання в галузі міжнародних відносин, проблеми природи пізнання міжнародної реальності та його потенційних можливостей, загальні передумови пізнання явища міжнародних відносин, відносини науки про міжнародні відносини до об'єктивної реальності.

Міжнародні відносини посідають унікальне місце за своїми соціальними масштабами, тривалістю за часом, за зв’язками з історією та основоположними, принциповими питаннями теорії суспільних наук. Існує тісний взаємозв’язок політики та філософії, міжнародних відносин та філософії.

Перед будь-якою наукою, як і перед наукою про міжнародні відносини, постійно постають центральні і найбільш складні для неї питання власних методології та теорії. Відповідно, мова йдеться про філософію науки, філософію суспільних наук, складовою частиною якої є і філософія міжнародних відносин.

Будь-яка наука – це системно організований образ існування певної сфери об’єктивної дійсності, теоретично-практично означена система знань, що перебуває у безперервному розвитку. Це система, означена як знаннями про ту чи іншу сферу об’єктивної дійсності, так і людською діяльністю, яка ці знання створила. Таким чином, приходимо до висновку, що сама системність буває декількох якісно відмінних типів. По-перше, це системна природа та характер явища міжнародних відносин . До того ж ідеї і уявлення відносно даного явища також можуть бути системними ( чи несистемними). Виходячи з цього, розвиток науки про міжнародні відносини можна розглядати як процес приведення системності уявлень у відповідність з системністю об’єкта досліджень. В той же час деякі дослідники розглядають системність лише як аналітичну конструкцію, яка може існувати на практиці, а може і не існувати, а системи як абстракції, розумові уявлення, що лише можуть допомогти описати, пояснити або передбачити міжнародні події.

Наукове відображення явища починається тоді, коли в природі та характері його функціонування знаходяться певні константи, якості, які незмінно притаманні даному явищу на протязі всіх його трансформацій, є його невід’ємними складовими. Критерій формування будь-якої науки є загальним. Це визначення предмету дослідження, вироблення понять, які відповідають цьому предметові, встановлення фундаментальних законів, властивих цьому предметові, відкриття принципу чи створення теорії, які дають змогу пояснювати величезну кількість фактів.

Наука про міжнародні відносини являє собою логічно побудовану систему знань, має структурні елементи – об'єкт та предмет дослідження, методи та категорії , функції, принципи та закономірності дослідження.

Об'єктом дослідження виступає сама дійсність, що існує незалежно від суб'єкта, який її пізнає. Як було зазначено в частині першій нашого підручника, у більшості дослідників не викликає сумніву системна природа і характер міжнародних відносин. Уява щодо певного об’єкта як про систему вимагає виокремлення із множини елементів тільки тих, які, з одного боку, необхідні для виконання об’єктом функціональних завдань підтримання його стабільності ,а з іншого боку, відносини між якими характеризуються більш високим ступенем повторюваності, сталістю, ніж між іншими елементами систем.

Отже, об'єктом дослідження є міжнародні відносини як складна суспільна система, елементами якої є, з одного боку, різні учасники, з іншого – відносини між ними. Дослідження системи міжнародних відносин дає змогу зрозуміти особливості взаємодії між її елементами, особливості функціонування її складових частин, визначати тенденції та закономірності їх розвитку. Специфіка об’єкту дослідження визначає його предмет та структуру, принципи та методологію, сукупність методів і конкретні техніки їх застосування. Предметом дослідження виступає та грань об’єкта, яку досліджує саме ця дисципліна. Вірне розуміння предмета дослідження можливе лише за умови, коли досліджується вся сукупність його внутрішніх та зовнішніх сторін, зв’язків, відносин. Предметом дослідження є закономірності становлення, функціонування, розвитку та зміни міжнародних систем , дій та взаємодій міжнародних систем різних рівнів та структур у конкретних соціальних проявах та історичних умовах.

Як підкреслювалось в частині першій, само поняття «система» пройшло довгу історичну еволюцію і з середини ХХ століття стає одним з ключових філософсько-методологічних та спеціально-наукових понять. В науці про міжнародні відносини затвердився широкий спектр розуміння поняття «система». М.О. Косолапов виокремлює найголовніші з них:

- система як комплекс взаємовідносин в одній площині (концепції»балансу сил», геополітики);

- система як ієрархічний комплекс взаємозв’язків єдиного цілого (практичний варіант – аналіз процесів прийняття рішень у зовнішній та загальній політиці, державному управлінні, військовій сфері, питаннях безпеки, аналіз процесів формування та реалізації зовнішньої політики держави);

- система як багаторівневий комплекс взаємодій ряду (множини) ієрархічних комплексів - суб’єктів міжнародних відносин (концепції інтеграції, стабільних структур міжнародних відносин, взаємозалежного світу);

- система як процес формування нової ієрархічної цілісності з відносно менш складних, але в той же час внутрішньо достатньо складних цілісностей вищого порядку (концепції світового співтовариства, «глобального селища»).

Передумовою теоретичної діяльності в науці, умовою будь-якого виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу є існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, але є умовою цієї діяльності . В методологічних концепціях Т.Куна і І.Лакатоса фіксується існування такого особливого типу знання і в методологію науки вводяться поняття «парадигми» (Т.Кун) і майже аналогічне йому «дослідницька програма» (І.Лакатос), які є своєрідним метатеоретичним утворенням, що містять набір вихідних ідей та методологічних установок, на які спирається наукове пізнання, сукупністю принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності, визначають вибір засобів цієї діяльності.

Методологія науки про міжнародні відносини, як і будь-якої науки, базується на принципах, що випливають із первинних уявлень про об’єкт дослідження. Принцип ( від лат. principium – початок, основа) – це головне, вихідне твердження будь-якої теорії, вчення, науки або дії. Принципи відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Найважливішими з принципів власне діалектики можна назвати принципи єдності діалектики буття і діалектики мислення і загального зв’язку і загального розвитку явищ у світі. Саме визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні і вимагає системного дослідження цих явищ. Визнання принципу загального розвитку відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ об’єктивно, у русі, розвитку, саморусі, саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з’ясуванні внутрішніх джерел руху і розвитку. Діалектика спирається на принцип єдності і боротьби протилежностей, на принцип переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення.

У філософському розумінні основні закони діалектики виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об’єктивної дійсності, зокрема міжнародних відносин, політичних проблем міжнародних систем і глобального розвитку.

Методологія науки про міжнародні відносини ґрунтується на наукових підходах до вивчення міжнародних систем та конкретних методах, що з ними пов’язані. Полемічність принципів розуміння об’єкта у теорії міжнародних відносин призводить до того, що її методологію не можна розглядати як систему підходів і методів дослідження, а радше як множину окремих методологій.

Отже, під підходом розуміємо вихідне твердження, що стосується припущення про найважливіші риси об’єкта дослідження або про спосіб його пізнання. До важливіших підходів в дослідженні міжнародних відносин відносимо як системний, так і діалектичний.

В сучасному науковому пізнанні розробка проблематики, пов’язаної з дослідженням та конструюванням систем різного рівня, здійснюється в межахсистемного підходу та системного проектування (systems design) як галузі сучасної проектної діяльності, спрямованої на розробку проектів складних систем в різних сферах сучасного суспільства, а також в системотехніці ( system engineering) та системному аналізі (system analysis), під яким розуміється методика та техніка рішення проблем побудови та управління функціонуванням систем людських організацій на відміну від системотехніки, яка пов’язана переважно з технічними системами, навіть коли мова йде про системи людино-машинні.

Системний аналіз являє собою сукупність засобів рішення проблем в цілеспрямованій діяльності в умовах невизначеності, тому особлива увага приділяється саме факторам невизначеності, їх врахуванню при виборі найбільш прийнятних рішень та врахуванні можливих альтернатив.

Розповсюдження сфери системного аналізу на міжнародні відносини потребує підвищеної уваги до факторів невизначеності, зокрема, таких, як невизначеність соціально-політичної ситуації, невизначеність людської поведінки і т.п. Мета системного аналізу і полягає саме в тому, щоб шляхом розгляду кожного елементу системи, який функціонує в умовах невизначеності, досягти того, щоб система в цілому змогла виконувати своє завдання в межах її системного оточення з мінімальним ступенем невизначеності. Системний аналіз характеризується не стільки специфічним апаратом та методами ( вони, як правило, запозичені з інших наук) а особливими принципами та комплексним підходом до організації теоретичного дослідження.

Системний підхід виявляється у трактуванні міжнародних відносин як цілісного явища, де існують закономірні зв’язки між його елементами, чітка ієрархія та сталі взаємозалежності.

Він базується на визнанні того, що практично всі питання міжнародного життя виявляють свою сутність в дослідженні їх в контексті системи міжнародних відносин як відносно відособленої підсистеми суспільних відносин. В методологічного плані аналіз міжнародних систем вважається необхідним для розуміння основних закономірностей та динамічних універсалій розвитку міжнародних відносин Тому центральну ланку науки про міжнародні відносини і має складати теоретичне дослідження міжнародних систем, властивих їм структури та функцій, процесів їх розвитку. Аналіз міжнародних систем визнається ключем до розуміння міжнародних відносин, до пошуку об’єктивних закономірностей їхнього існування та еволюції, з’ясування їх сутності, вважається найбільш комплексним та повним дослідженням міжнародних відносин.

Використовуючи системний підхід в дослідженні міжнародних відносин, необхідно враховувати, що його можливості є обмеженими і він не може розглядатись в якості універсального.

Приходимо до висновку, що вивчення міжнародних систем потребує сполучення підходів, що спираються:

· на філософію як теоретичний світогляд. що досліджує світ як цілісність, дає найбільш загальні уявлення про світ, про принципи буття , закономірності розвитку природи, суспільства, властивості мислення людини. Визнання загального зв’язку і загального розвитку явищ у світі, у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ на противагу метафізичному методу, якій розглядає світ у сукупності ізольованих явищ;

· на теорію, що дає можливість дослідження суті, специфіки та головних рушійних сил розвитку цього особливого виду суспільних систем;

· на соціологію, що передбачає дослідження закономірностей, які визначають зміни та еволюцію міжнародних систем як систем соціальних;

· на політологію, що дає змогу дослідження політичних аспектів розвитку системи міждержавних відносин, методи, форми і способи формування реалізації та оцінки політики, яка здійснюється державами;

· на історію, що надає можливість вивчення фактичного розвитку міжнародних систем, дає змогу знаходити аналогії та виключення. Дотримання цього підходу є особливо важливим для побудови теоретичних знань про складні об’єкти, що історично розвиваються, якими і є системи міжнародні;

· на праксеологію – що дозволяє піддати науковому аналізу процес підготовки, прийняття та реалізації міжнародно-політичного процесу.

Комплексне дослідження міжнародних систем вимагає сполучення цих підходів в їх діалектичній єдності, тому що вони органічно взаємопов'язані, доповнюють один одного. Протиставлення одного з підходів іншому не має під собою підстав в дослідженні будь-яких соціальних об'єктів, особливо таких, як міжнародні системи. Кожен з цих підходів зосереджує увагу на одній з сторін – або на структурі системи в її статиці, або на генезі системи в її динаміці.

Історизм розуміється як процес системостворення, функціонування та розвитку міжнародних систем. Він є однією з найголовніших характеристик її життєдіяльності саме як системи. Складність дослідження міжнародних систем полягає в тому, що саме явище постійно еволюціонує. Принцип історизму є органічно включеним до системного підходу, являє собою один з найголовніших його аспектів.

Основним структурним елементом, вищою формою наукового пізнання є теорія як комплекс уявлень, філософсько-методологічних ідей і категорій наукового пізнання , спрямованих на пояснення певного явища, зокрема явища міжнародних відносин. Особливістю теорії є те, що вона виокремлює, описує та пояснює найважливіші особливості об’єкта дослідження, конструюючи його абстраговану ідеалізовану модель. Отже, теорія являє собою не просто сукупність тверджень про об’єкт дослідження, а й систему знань про нього. Таким чином, теорія виконує онтологічну ( виявлення сутності, специфіки і особливостей свого об’єкту дослідження), епістемологічну (виявлення витоків, умов формування і функцій самої теорії) і методологічну роль. Тобто теорія покликана відповісти на питання, як слід досліджувати той чи інший об’єкт. Будь-яка теорія являє собою одночасно і загальний метод, або методологію пізнання.

Будь-яка теорія являє собою систему знання, що розвивається і теж має складну структуру, складається з значної кількості концепцій (від латинського conceptio - розуміння, система), тобто систем поглядів, принципів , які, з одного боку, доповнюють, з іншого – критикують, інколи навіть заперечують одна одну. Таким чином, теорія є сукупністю численних концептуальних узагальнень, що представляють теоретичні школи, які полемізують між собою.

В міжнародно-політичній науці на статус загальних теорій можуть претендувати парадигми (реалізм, лібералізм та радикалізм) а також теорії міжнародного співтовариства і світового (глобального) співтовариства, тому що всі вони прагнуть надати уяву про міжнародні відносини в цілому, представити узагальнене бачення їх стану та основних тенденцій розвитку.

Появі теорії передує формулювання відповідної загальнонаукової парадигми, тобто концепції дослідження. В даному контексті під парадигмою розуміємо сукупність загальнотеоретичних орієнтацій, сукупність положень, які закладають підвалини для дослідження наукою свого об’єкту. Вони не являють собою теорії, тому що в їх межах в свою чергу співіснують різні теоретичні побудови, які інколи суперечать одна одній. Найбільш помітну роль в дослідженні міжнародних відносин грають такі парадигми, як реалізм, лібералізм та радикалізм, а також такі відносно нові напрями, як постмодернізм, соціологія міжнародних відносин і міжнародна політична економія.

Як бачимо, поняття „система” використовується дослідниками всіх основних наукових шкіл дослідження міжнародних відносин. Але, як і слід очікувати, існує велика різниця в поглядах відносно його визначення та використання .

Представники політичного реалізму розглядають систему як модель взаємодій, вважають її головними компонентами розподіл можливостей або сили між державами, кожна з яких має свої об’єктивно існуючі національні інтереси. Визначення критеріїв, якими оперують представники політичного реалізму , можна знайти у працях таких представників цієї наукової парадигми, як Г.Моргентау, Р. Арон, А.Уолферс. У своєму теоретичному аналізі прихильники цієї парадигми апелюють насамперед до традиційних акторів – національних держав, вважаючи їх автономними елементами системи міжнародних відносин. Зберігаючи основні категорії класичного політичного реалізму, представники неореалізму збагачують його досягненнями системної теорії. Для неореалістів визначальною характеристикою системи є різний розподіл сил між державами – однополярний, біполярний, багатополярний. Полярність системи вимірюється кількістю великих держав.

Структуралізм (глобалізм) розглядає міжнародні відносини як певну структуру, елементами якої є держави та інші суб’єкти відносин, які мають різні ролі і посідають різне місце в цій структурі. До цього наукового напряму належать Б.Браун, Й.Гельмут, П.Баран, А.Франк та ін.

Представники конструктивізму вважають, що держава є головним елементом міжнародної системи, ключові структури в системі держав є скоріше міжсуб’єктними, ніж матеріальними, додаючи такий вимір системі, як міжсуб’єктно структурована система ідентичностей та інтересів у системі, а ідентичність та інтереси держав формуються головним чином цими соціальними структурами, а не є утвореними людською природою чи внутрішньою політикою .Системними процесами, що впливають на формування ідентичності та інтересів, є збільшення взаємозалежності між державами та транснаціональна конвергенція цінностей.

Неолібералізм теж активно використовує досягнення системної теорії. Він розглядає систему принаймні у декілька способів - як суму зовнішніх політик всіх держав; як суму зовнішніх політик всіх держав та діяльність недержавних акторів; як поєднання зовнішніх політик всіх держав, діяльність недержавних акторів та типів обмінів, зокрема – обіг ідей, цінностей, інформації. Головна увага приділяється тому, яким чином міжнародні інститути сприяють співпраці.

Сутність розбіжностей між неореалізмом і неолібералізмом в дослідженні міжнародних систем полягає ще й в тому, що, поділяючи припущення щодо децентралізованості (анархічності) міжнародної системи, вони по різному оцінюють її природу та наслідки.

Представники транснаціоналізму як збірної назви для цілої низки концепцій визначають систему як сукупність взаємодій між державами та недержавними акторами. Держава, з їх точки зору, більше не є єдиним та центральним актором у міжнародних відносинах. Та й самі міжнародні відносини виходять за традиційні межі міждержавних взаємодій, заснованих на національних інтересах і силовому протиборстві і перетворюються в транснаціональні, тобто такі, що здійснюються поза межами і без участі держав.

Спроби поєднання цих парадигм для вироблення загальної теорії були невдалими. В той же час існують і певні спільні погляди, зокрема припущення відносно того, що система відображає власні закономірності та закономірності діяльності їхніх учасників (як її елементів) і взаємовідносин між ними. Система являє собою не просто конгломерат або сукупність якихось елементів, а таке органічне утворення, таку суму елементів та зв'язків, об'єднання яких дає нову якість. Інтегральність являє собою одну з найважливіших характеристик системи. Взаємодія держав у сучасному світі визначає зміст і стан сучасних міжнародних відносин. Якщо взяти держави окремо, вони не складають у сукупності міжнародну систему й є лише її складовими. Держава існує, функціонує та розвивається у тісному зв'язку з іншими державами, тобто в системі відносин.

Такий плюралістичний підхід є найбільш широким і поєднує погляди представників багатьох напрямів.

Починаючи з 50-х рр.. ХХ ст. з’являються теоретичні розробки вчених, перш за все американських, в яких положення загальної теорії систем і системний підхід використовувались в дослідженні сфери міжнародних відносин. Вони базувались на відмінній теоретико-методологічній базі, різнились і їх мета та висновки. Перш за все вони відрізнялись за вибором предмету дослідження – «світова політика» (А.Органскі, Ч.Кеглі, Ю.Вітткопф, Б.Рассеттт, С.Харвей), система міжнародних відносин або міжнародна політика ( М.Каплан, К.Дойч, Дж.Розенау, Ч.Маклелланд, Р.Хопкінс, Р.Мансбах, Дж.Бертон), «міжнародна система (К.Дойч, Дж.Д.Сінгер, К.Уолтс, Ч.Олджер, А.Джордж, О.Холсті, Дж.Розенау, К.Норр, С.Верба, Г.Моделски).

В 60-70-ті рр. ХХ ст. головна увага дослідників була спрямована на дослідження структури міжнародної системи, проблем «біполярності» та «мультиполярності» (К.Дойч, Д.Сінгер, Р.Роузкранс, К.Уолтс); на дослідження функціонування міжнародної системи ( Е.Скотт), еволюції міжнародних систем ( О.Холсті, Р.Сіверсон, А.Джордж). Американські дослідники К.Дойч і Дж.Д.Сінгер в статті «Багатополярні системи держав та міжнародна стабільність», надрукованій в журналі «Світова політика» в1964 р (пізніше ці ідеї були викладені в роботі «Аналіз міжнародних відносин», яка побачила світ в 1975р.), зробили спроби пов’язання стабільності системи з її багатополярністю, що викликало активну наукову дискусію. З критикою такої точки зору виступив К.Уолтц, який в своїй статті «Стабільність біполярного світу», надрукованій в 1964 р. і більш пізній праці «Теорія міжнародної політики» ( 1979 р.) доводив, що біполярна структура є більш сприятливою для збереження миру та підтримання стабільності системи.

Дискусії з цього приводу призвели до появи значної кількості нових праць, в яких підтримувались або спростовувались погляди К.Уолтса. Особливого значення набуває аналіз структури міжнародної системи. Тому доцільно згадати концепт Р. Арона, який виокремлює три структурні виміри міжнародних систем - конфігурацію співвідношення сил, ієрархію акторів та гомогенність і гетерогенність. Він вважав, що в кожну з епох учасники визначали систему більшою мірою, аніж вони визначалися нею. Відтак, саме поняття структури вважається головним показником її сталості та змінності, співробітництва та конфліктності, саме вона відображає закони функціонування та трансформації системи. Отже, залежність політики акторів, перш за все держав, від структурних характеристик системи є найбільш загальною закономірністю міжнародних систем.

В дослідженнях Р.Роузкранса „Міжнародні відносини: мир та війна”, М.Хааса ”Міжнародний конфлікт”, Ф.Біра „Мир проти війни: екологія міжнародного насильства” аналізується зв’язок між структурними вимірами міжнародної системи та проблемою її стабільності. С.Браун в своїй праці „Причини та попередження війни” теж висуває гіпотезу щодо зв’язку імовірності виникнення і масштабів війни з типами міжнародної структури: біполярності, багатополярності та поліархії (ситуація з багатьма полюсами, більш ніж десяти при відсутності домінуючої моделі коаліцій), при тому, що кожен з цих типів виступає в жорсткій та м’якій формі (ступінь згуртованості всередині груп держав, міжурядових організацій, політичних рухів та інших утворень навколо полюсів). З його точки зору, найбільш небезпечними типами міжнародних систем є ті, які характеризуються або м’якою біполярністю, або м’якою багатополярністю. Вони є небезпечними за двома позиціями – імовірність війни і можливість того, що війна в будь-якій частині системи втягне головних її акторів. Найбільш надійною є система жорсткої багатополярності .

Американський історик Дж.Л.Геддіс звинуватив К.Уолтса в абсолютизації ролі міжнародної структури, акцентуючи увагу на політику окремих держав.

Спроба узагальнення існуючих підходів до аналізу міжнародних систем була здійснена Дж.Вельтманом.

Популярність системного методу була пов'язана з використанням найновіших досліджень у галузі математичного аналізу, комп'ютерного моделювання і соціології. Американські теоретики Дж. Розенау, М.Каплан, Р. Роузкранц пропонували систематизувати усі процесі міжнародного життя у вигляді моделей і аналізувати їх на основі поведінки акторів, тобто держав, що діють в межах загальної системи. В їх працях система розглядається як визначена сукупність відносин, що знаходиться у стані постійної взаємодії із зовнішнім середовищем завдяки механізмам "входу" та "виходу" відповідно до базових ідей кібернетики. Моделювання відноситься до формальних методів дослідження і належить до так званих «модерніських» методів. В той же час будь-яка модель може бути створена лише на базі відповідних теорій та/або концепцій.

Розгляду особливостей функціонування та еволюції міжнародних систем присвячені праці таких дослідників, як Б.Бузан, М.Каплан, Р.Літтл, М.Мерль, А.Багатуров, П.Циганков, Е.Поздняков, в яких висвітлюються теоретико-методологічні основи системного підходу та особливості функціонування та розвитку міжнародних систем.

С.Хоффман, М.Каплан і А.Раппорт внесли вирішальний вклад у розробку „теорії міжнародних систем”. Дж.Модельскі, С.Амін, К.Кайзер розробили „теорію взаємодії” (the theory of interaction) в межах міжнародних систем. Дж.Розенау є автором „теорії зчіплення”(the theory of coupling) і «теорії турбулентності» (the theory of turbulence).

Узагальнюючи, запропонуємо наступну типологію підходів до дослідження міжнародних систем:

В основі традиційно-історичного підходу (Г.Кіссінджер, Р. Роузкранц) лежить використання поняття «міжнародна система» для визначення етапу у розвитку міжнародних відносин в той чи інший історичний період в тому чи іншому регіоні.

Процес розвитку міжнародних відносин призвів до формування підсистем та системи міжнародних відносин , яка поступово набуває глобального характеру. Вестфальську систему міжнародних відносин поділяють на кілька підсистем, об'єднаних спільними закономірностями, але відмінних за особливостями, характерними для конкретного періоду відносин між державами. Найчастіше виокремлюють кілька підсистем Вестфальської системи, які розглядаються як нібито самостійні: Вестфальську - систему англо-французького суперництва і боротьби за колонії в ХVІІ-ХVШ ст.; Віденську систему - або систему "європейського концерту націй" в ХІХ ст.; більш глобальну за географічними ознаками Версальсько-Вашингтонську систему між двома світовими війнами, Ялтинсько-Потсдамську та сучасну системи.

Історико-соціологічний підхід (Р.Арон, М.-Р. Джалілі, Ф.Брайар) дає можливість виявити ту частку соціального детермінізму, яка має місце у функціонуванні міжнародних відносин. Типологічний аналіз історичного типу міжнародних систем здійснюються на основі таких критеріїв, як характер взаємовідносин між державами; норми, що визначають поведінку держав на міжнародній арені; методи, за допомогою яких вони здійснюють своє панування; тип соціальної структури і політичної системи, який є домінуючим; характер правлячих еліт у провідних державах, мотивація їх поведінки, домінуюча система цінностей.

Емпіричний підхід (від грецького «досвід») до типології міжнародних систем спирається на знання, отримані безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень міжнародних систем як об’єкта дослідження, зокрема на реально існуючі в практиці міжнародних відносин регіональні взаємодії, які є основою для теоретичного рівня узагальнення. Особливості міжнародно-політичної ситуації в тому чи іншому регіоні пояснюються специфікою системних зв’язків, що склались історично

Міжнародна система обумовлена наявністю функціональної взаємозалежності та постійних зв’язків елементів, які взаємодіють упорядковано і на певному рівні інтенсивності. Міжнародна система складається з підсистем, що структурно та функціонально залежать від структури і процесів на глобальному рівні. На основі геополітичного критерію виокремлюються глобальна (макрорівень), регіональні та субрегіональні системи. Із набуттям системою міжнародних відносин глобального характеру (макрорівень) та інтеграцією регіональних комплексів міжнародних відносин у глобальну систему регіональні комплекси перетворюються на підсистеми світової системи міжнародних відносин, специфічний рівень глобальної міжнародної системи – мезорівень. Субрегіональні підсистеми пов’язані з якісними змінами у структурі міжнародних відносин на мезорівні. Виокремлюються не тільки регіональні та субрегіональні, але й групові та двосторонні аспекти взаємодії як структурні рівні міжнародної системи (мікрорівень).

Структурний (евристичний) підхід ( евристика – від грецького «знаходжу» – прийом дослідження та навчання, відповідно з яким знаходження істини має відбуватись за допомогою навідних питань) базується на тому, що структура міжнародної системи визначає основні рамки поведінки держав, а також форми їх взаємодії. Він передбачає залежність рівня стабільності системи від її структури. Основою для такого припущення є аналіз емпіричних даних, конструювання абстрактних теоретичних моделей (М. Каплан, Дж. Розенау та ін.).

Змішаний підхід передбачає можливість поєднання декількох з попередніх, наприклад, синтез історико-соціологічного та евристичного підходів Р.Роузкранса, поєднання традиційно-історичного та евристичного підходів Дж.Френкела та ін.

Транссистемний (наскрізний) підхід, запропонований російським дослідником О.Д.Богатуровим, передбачає ревізію традиційного системного підходу в такому вигляді, в якому він репрезентований в сучасних працях з політології, соціології та міжнародних відносинах і є породженням та досягненням західної науки.

Цей підхід передбачає конструювання варіанту пояснення з допомогою включення до інструментального аналізу елементів «несистемного бачення» процесів всередині окремих суспільно-державних утворень і між пластами, які вони утворюють в межах планетарної єдності. Вихідною одиницею аналізу виступають суспільства (моделі поведінки), які поділяються на традиційні (іраціональні традиційні суспільства лінійно-прогресивного типу розвитку, поведінка членів яких заснована на досвіді, традиціях, ритуалі, відтворенні стійких форм мислення), сучасні (моделі поведінки базуються з опорою на раціональне мислення) та конгломеративні суспільства(частковий вид несистемної, або системно-несистемної організації , які відтворюють різні типи зв’язків, мегаструктури, що спираються на анклави, суспільства, для яких є притаманним співіснування та стійке відтворення прошарків різнорідних моделестворюючих елементів та заснованих на них відносинах). Ці пласти утворюють в суспільстві окремі анклави, ефективність організованості яких дозволяє анклавам виживати в межах суспільства-конгломерата, зберігаючи між собою незмінні, або несуттєво змінюючися пропорції.

Конгломеративнй тип організації може бути інструментом досить успішного пристосування суспільства до індустріального та постіндустріального середовища, дозволяє адаптувати досягнення техногенної цивілізації, зберігаючи умови для відтворення архаїчних трудових мотивацій. В якості прикладів конгломеративних суспільств розглядаються сучасний Китай, Японія, Росія (з анклавами), Ізраїль, Туреччина, Північна Корея та ін.

Кожен анклав в конгломераті автономно відтворює свій тип відносин, тобто для конгломеративних суспільств типовими є «ненаскрізні», оперезуючи зв’язки і в цьому з позиції суспільства вони є «несистемними», але анклави взаємодіють між собою, вступають в відносини, відбувається процес коеволюції, який з позиції суспільства є «системним», що дозволяє зробити припущення відносно комбінованого, «системно-несистемного» типу організації в конгломераті.

Гіпотеза О.Д. Богатурова не передбачає спростування системного бачення як такого і в певному сенсі являє собою його продовження. Вона має на меті відхід від абсолютизації системності та дещо спрощеного бачення цілісності та єдності соціальних організмів, міжнародного співтовариства та світу в цілому.

Синергетичний підхід здобуває широкого використання як в природничих, так і в суспільних сферах знань. Увага дослідників сконцентрована на самоорганізації політичних, соціальних, економічних та історичних процесів, на явищах самоорганізації в міжнародних системах.

Інтегральне бачення процесів міжнародного розвитку може бути забезпечено за допомогою синтезу різних наукових підходів, які визначають основні парадигми наукового пошуку.

Таким чином, дослідження міжнародних систем сформувалась як сукупність спеціалізованих напрямів та шкіл, єдиних в об’єкті, які спираються в цілому на єдині філософські й теоретико-методологічні засади, але які розрізняються за предметом та методами дослідження. Методи дослідження тих чи інших сторін об’єкта даної теорії виступають в якості більш конкретних концептуальних побудов, тобто в якості часткових теорій. Часткові теорії поділяються на два типа – міжпарадигмальні та парадигмальні. Тобто деякі з часткових теорій, як правило, висунуті в межах однієї з парадигм, знаходять підтримку у прибічників іншої парадигми.

З точки зору М.Мальського та М.Мацяха, теорія міжнародних систем як часткова теорія у складі загальної теорії міжнародних відносин поєднує п’ять взаємопов’язаних теорій:

1. Теорія суб’єктності як розділ теорії систем досліджує проблеми дефініювання і типології активних учасників міжнародних відносин, специфіки їхніх інтересів та мотивацій, дій і взаємодій між ними.

2. Теорія міжнародного порядку є теорією норм і правил поведінки суб’єктів міжнародних відносин, що випливають з особливостей взаємодії між ними у системі.

3. Теорія ієрархії досліджує місце та роль суб’єктів міжнародних відносин у міжнародних системах, їх ієрархію.

4. Теорія турбулентності вивчає проблеми існування міжнародної системи у ситуації порушення в ній субординації та хаотичних дій елементів міжнародних відносин.

5. Теорія еволюції – це теорія про особливості і закономірності розвитку міжнародної системи та стани, в яких вона перебуває.

Кожна з цих теорій досліджує один і той самий об’єкт – міжнародні системи. Проте кожна з них має своїм предметом якусь окрему сторону чи рівень дослідження.

Два головних стани, в яких може перебувати система – це стабільності і нестабільності . Тому із теорії міжнародних систем органічно випливають дві теорії, які логічно відображають ці стани.

Теорія стабільності вивчає стан стабільності - один з двох головних станів, в якому може перебувати система. Вона включає до себе:

· теорію співіснування, яка вивчає особливості несилових взаємодій між елементами системи, що визначаються неантагоністичними суперечностями;

· теорію співпраці , яка розглядає коопераційність у стосунках між елементами системи;

· теорію інтеграції, яка досліджує особливості та закономірності взаємодії в межах міжнародних організацій та інтеграційних утворень;

· теорію міжнародної безпеки , яка присвячена проблемам реагування елементів системи на загрози їхньому існуванню.

· Теорія нестабільності вивчає стан нестабільності, в якому може перебувати система. Вона включає до себе:

· теорію експансії, що досліджує причини експансивності та агресивності як специфічної поведінки елементів системи у взаємодіях між собою;

· теорію конфронтації, яка вивчає виникнення суперечностей між елементами системи, специфіку форм і способів стосунків між ними у конфліктних ситуаціях;

· теорію конфліктів, яка зосереджує увагу на особливостях та закономірностях силових інтеракцій між елементами системи, особливостях конфліктів і проблемах і способах їх мирного розв’язання.

Для того, щоб зрозуміти зміст системного підходу, потрібно виокремити межі системи як певної цілісності. Це можна зробити, протиставивши їй інше, протилежне – середовище. Середовище системи міжнародних відносин – це сукупність чинників, які впливають на виникнення та функціонування міжнародних систем. Виокремлюється внутрішнє середовище (контекст) та зовнішнє (найістотніші зв’язки системи з навколишнім світом).

Таким чином, теорія міжнародного середовища досліджує сукупність чинників, що впливають на виникнення та функціонування міжнародної системи. До її складу входять наступні теорії:

· теорія географічного середовища, яка зосереджується на дослідженні зв’язків між географічним середовищем та елементами міжнародної системи, а також особливостях та закономірностях прояву в ньому явищ і процесів, характерних для міжнародних відносин;

· теорія соціального середовища, що вивчає зв’язки між діяльністю і розвитком суспільства на різних рівнях його організації та міжнародною системою.

В 90-х рр. ХХ ст. в зв'язку з радикальними змінами на міжнародній арені відбулися нові бурхливі дискусії відносно теоретичного їх осмислення, "третій великий спір" в міжнародно-політичній науці. Як зазначають значна кількість фахівців в галузі міжнародних відносин, зміни , які відбулись на межі тисячоліть, з одного боку, стимулювали розвиток теоретичних підходів в галузі міжнародних відносин, з іншого, стали свідченням неспроможності більшої частини теоретичних розбудов.

Незважаючи на значні розбіжності в поглядах представників різник наукових шкіл і напрямів, існують і спільні підходи, які М.Лєбєдєвою та П.Циганковим узагальнюються наступним чином:

· незважаючи на те, що анархія в міжнародних відносинах залишається, існують певні можливості для їх регулювання;

· число учасників міжнародних відносин постійно зростає і включає до себе, окрім держав, міжнародні організації, як урядові, так і неурядові, транснаціональні корпорації, різні фірми та організації, об'єднання, асоціації і навіть окремих індивідів;

· сучасні проблеми та виклики мають глобальний характер і не можуть бути вирішені окремими країнами чи групами країн. Як зазначає Р.Кеохейн, глобальність найбільш сучасної міжнародної проблематики перевершує будь-які теорії.