Термінологічний апарат системної теорії.

Той, хто починає освоювати ідеї теорії систем, відразу зіштовхується із проблемою споконвічної невизначеності в поняттях. Досить часто в літературі використовуються такі поняття, як "системний підхід", "теорія систем", "системний аналіз", "принцип системності" і ін. При цьому їх не завжди розрізняють і часто застосовують як синоніми.

Сучасна наука має потребу у виробленні чіткого наукового визначення системи. Зробити це непросто, тому що поняття "система" належить до числа найбільш загальних і універсальних дефініцій. Воно використовується стосовно різних предметів, явищ і процесів. Невипадково термін використовується в безлічі різних термінологічних варіацій.

Система — це теорія (наприклад, філософська система Платона). Цей контекст розуміння системи був найбільш раннім. Він склався коли виникли перші теоретичні комплекси. І чим більш універсальними вони були, тим більшою була потреба в спеціальному понятті, яке позначало б цю цілісність і універсальність.

Система — це класифікація (наприклад, періодична система елементів Д.І.Менделєєва). Особливо бурхливо виникали різні класифікаційні системи в XVIII - XIX ст. Основна проблема класифікацій полягає в тім, щоб вони були істотними й не систематизували об'єкти з погляду несуттєвих ознак.

Система — це завершений метод практичної діяльності (наприклад, система реформатора театру К.С.Станіславського). Такого роду системи складалися по мірі виникнення професій, нагромадження професійних знань і навичок. Таке застосування терміна виникає в цеховій культурі середньовіччя. Тут поняття "система" вживали не тільки в позитивному сенсі, як засіб ефективної діяльності, але й у негативному, позначаючи ним те, що обмежує творчість.

Система — деякий спосіб розумової діяльності (наприклад, система підрахунків). Цей вид системи має глибоке коріння. Воно тягнеться від систем підрахуків й розвилося до інформаційних систем сучасності. Для них принципово важлива їхня обґрунтованість, що добре помітив французький мораліст П’єр Клод Віктуар Буаст: "Будувати систему на одному факті, на одній ідеї — це ставити піраміду гострим кінцем донизу". Звідси стає зрозумілим його ж афоризм: "Творець системи - це арештант, що бажає освітлювати світ лампою з своєї темниці".

Система — це сукупність об'єктів природи (наприклад, Сонячна система). Натуралістичне вживання терміна пов'язане з автономністю, деякою завершеністю об'єктів природи, їхньою єдністю й цілісністю.

Система — це деяке явище суспільства (наприклад, система міжнародних відносин). Соціальне вживання терміна обумовлене несхожістю й розмаїтістю людських суспільств, формуванням їхніх складових: правової, економічної та інших підсистем.

Система — це сукупність сталих норм життя, правил поведінки (наприклад, законодавча, моральна). Мова йде про деякі нормативні системи, які властиві різним сферам життя людей і суспільства, що виконують регулятивну функцію в суспільстві.

Таким чином, аналіз різноманіття вживання поняття "система" показує, що воно має глибоке коріння й грає дуже важливу роль у сучасній культурі, виступає інтегралом сучасного знання, засобом розуміння всього сущого. Разом з тим поняття не є однозначним, що робить його винятково креативним.

Як відомо, наука ставить дуже жорсткі вимоги до понять, вимагає їхньої чіткості та однозначності. Поняття - думка, що фіксує ознаки відображуваних у ній предметів і явищ, що дозволяють відрізняти ці предмети і явища від суміжних з ними. Однозначність і чіткість поняття і пізнавальних процедур надає чіткості відмінності явищам і предметам, описуваних цим поняттям, від інших явищ і предметів. Тому цілком зрозуміле прагнення методологів-системників дати чітке визначення системи. Але вирішити це завдання поки не вдається нікому. Транскрипції системи в сучасній науці залишаються поки дуже різноманітними.

При цьому можна виділити наступні підходи.

· Позиція Л.Берталанфі, який розглядав систему як комплекс взаємодіючих елементів. Це поняття дотепер - основа використовуваних понять "системи". Зробивши особливий акцент не на тому, що ціле складається із частин, а на тому, що поведінка та властивості цілого визначаються взаємодією його частин, Л.Берталанфі перетворив поняття в основу нового, переважно синтетичного погляду на світ.

· В.М.Садовський і Є.Г.Юдін до поняття "система" включають такі характеристики: взаємозв'язок елементів системи; система утворює особливу єдність із середовищем; будь-яка система являє собою елемент системи більше високого порядку; елементи будь-якої системи зазвичай виступають елементами більше низького порядку. Ці вимоги до системи орієнтують системний підхід не тільки на аналіз єдності елементів, але й на розгляд взаємодії системи з середовищем. Сама система подається елементом ширшої системи, яка охоплює дану. У такий спосіб система - не тільки дещо ціле, складене з певних взаємодіючих елементів, це сукупність елементів, яка має певну поведінку у складі іншої, більше складної системи - навколишнього середовища.

· В.С.Тюхтін та Л.І.Уйомов розуміють під системою множину пов'язаних між собою компонентів тієї або іншої природи, упорядковану по відносинах, що мають певні властивості; множина характеризується єдністю, що виражається в інтегральних властивостях і функціях множини. Система розуміється як множина об'єктів з фіксованими властивостями. Іншими словами система - множина об'єктів, що володіють заздалегідь заданими властивостями з фіксованими відносинами між ними. Визначення будуються на основних поняттях: "річ - властивість - відносини".

Усі визначення системи засновуються на одній, провідній категорії. Такою категорією можуть виступати "цілісність", "множина", "єдність", "сукупність", "організація".

Далі всі дослідники діляться на дві групи залежно від визнання ними - чи властива цілісність всім об'єктам чи ні. Ті автори, які вважають, що цілісність властива всім об'єктам, думають, що системність властива природній та соціальній дійсності, а системність об'єктивна.

Інші вчені вважають, що не всі сукупності є системами. Можуть існувати і неорганізовані сукупності. Тобто система обов'язково повинна мати системоутворюючий чинник. Несистемним можна вважати хаос.

Звідси можна зробити висновок, що системність - це не загальна властивість світу, а лише спосіб його бачення. Заперечення проти цієї точки зору такі: системність - властивість, яка у певній мірі притаманна будь-якій сукупності об'єктів. Будь-яка сукупність - система, але не цілісність елементів. При цьому і хаос характеризують як систему: а) з нижчими формами зв'язків елементів у порівнянні із системами з вищими формами зв'язку; б) з непізнаними закономірностями; в) такі, які є тлом, шумами для інших систем.

Деякі дослідники (М.Месарович і Я.Такахара) в основу визначення системи ставлять категорію "організація". Вони вважають, що всяка реальна система має організацію, але не всяка організація виступає як система. Будь-яка система в більшій або меншій мірі є організацією. Організацію же розглядають у двох аспектах: як властивість матерії і як продукт діяльності людини. У силу специфіки наук, що вивчають формальні й кількісні зв'язки, властивості системи визначаються як формальний взаємозв'язок між видимими ознаками й властивостями. Крім того, тут широко використовується теорія множин. Дещо іншої думки дотримувалися У.Росс Ешбі, У.Черчмен, Р.Акофф. Вони вважали, що система це множина елементів, між якими існує певний тип відносин, і такі відносини мають визначені властивостями. Узагальнене поняття системи можна представити у такий спосіб. Нехай існує деяка множина предметів, які перебувають між собою у деяких відносинах. Це не обов'язково означатиме, що така множина буде системою. Предмети утворять систему лише в тому випадку, якщо між ними будуть існувати певний тип відносин. Це значить, що такі відносини повинні мати якусь фіксовану властивість. Наприклад, для Л.Берталанфі - це зв'язок, взаємодія елементів. Для Д.Істона це характер та вид такого зв’язку. Отже, визначаючи систему, дослідник завжди шукає точку опори у вигляді базового поняття або базової гіпотези.

З сучасної точки зору системи класифікуються на цілісні, у яких зв'язки між складовими елементами більш стійкі, ніж зв'язки елементів із середовищем, і суммативні, у яких зв'язки між елементами того самого порядку, що й зв'язки елементів із середовищем; органічні й механічні; динамічні і статичні; відкриті й закриті; що самоорганізуються й неорганізовані й т.д.

Система, як конкретний вид реальності перебуває в постійному русі, в ній відбуваються різноманітні зміни. Але відзначимо, що завжди є показник, що характеризує систему як обмежену матеріальна єдність і який виражається у певній формі руху. За формами руху системи поділяються на механічні, фізичні, хімічні, біологічні й соціальні. Оскільки вища форма руху містить у собі нижчі, то системи, крім їхніх специфічних властивостей мають загальні властивості, що не залежать від їхньої природи. Ця спільність властивостей і дозволяє визначати поняттям "система" дуже різнорідні сукупності.

Поняття "система" володіє двома протилежними властивостями: обмеженістю й цілісністю. Перше - це зовнішня властивість системи, а друге - внутрішня, яка формується в процесі розвитку. Система може мати чіткі межі, але при цьому не бути цілісною (наприклад, недобудований будинок). Однак, чим більше система виділена, відмежована від середовища, тим у більшій мірі вона внутрішньо цілісна, індивідуальна, оригінальна.

Найважливіші властивості системи: структурність, взаємозалежність із середовищем, ієрархічність, множинність описів.

Обмеженість системи являє собою її першу й споконвічну властивість. Це є необхідною, але не достатньою властивістю. Якщо сукупність об'єктів обмежена від зовнішнього світу, то вона може бути системою, а може нею й не бути. Сукупність стає системою тільки тоді, коли вона отримує цілісність, тобто здобуває структурність, ієрархічність, взаємозв'язок із середовищем. Цілісність, як відомо, не може бути зведена до своїх складових частин.

Існує два принципово різних підходи до визначення системи: дескриптивний і конструктивний. Розглянемо їхню специфіку.

Дескриптивний підхід ґрунтується на визнанні того, що системність властива дійсності, що навколишній світ, Всесвіт являють собою деяку сукупність систем, загальну систему систем, що кожна система принципово пізнавана, що усередині системи існує невипадковий зв'язок між її елементами, структурою й функціями, які ця система виконує.

Звідси дескриптивний підхід до системи полягає у тім, що характер функціонування системи пояснюють її структурою, елементами, що знаходить висвітлення у визначеннях системи, які називаються дескриптивними. Відповідно до дескриптивного підходу, будь-який об'єкт виступає системою, але тільки в тому аспекті, у якому його зовнішній прояв (властивість, функція) задається його внутрішнім устроєм (відносинами, структурою, взаємозв'язками). Ідеологія цього підходу проста: все у світі є системою, але лише в певному відношенні.

Дескриптивний підхід лежить в основі системного аналізу, що полягає в тому, що обґрунтовано виділяється й осмислюється структура системи, з якої виводяться її функції. Схема тут є такою:

· виділення елементів, що мають деяку просторово-тимчасову визначеність;

· визначення зв'язків між елементами;

· визначення системоутворюючих властивостей, зв'язків і відносин;

· визначення структур, тобто законів композиції;

· аналіз функцій системи.

Конструктивний підхід носить зворотний характер. У ньому за заданою функцією конструюється відповідна ній структура. При цьому використовується не просто функціональний, але й функціонально-цільовий підхід, тому що система повинна відповідати деяким цілям конструювання. Виділення й побудова системи здійснюється так:

· ставиться мета, яку повинна досягати система;

· визначається функція (або функції), яка забезпечує досягнення цієї мети;

· створюється структура, що забезпечує виконання функції.

Мета являє собою стан, до якого спрямована тенденція руху об'єкта. У неживій природі існують об'єктивні цілі, а в живий - суб'єктивні. Образно говорячи, об'єктивна ціль - це мішень для ураження, а суб'єктивна - бажання стрілка її вразити. Ціль зазвичай виникає із проблемної ситуації, яка не може бути вирішена наявними засобами. І система виступає засобом вирішення проблеми.

Звідси виходить конструктивне визначення системи: система є кінечною множиною функціональних елементів і відносин між ними, виділеною із середовища, відповідно до поставленої мети в рамках певного часового інтервалу.

Категорії системного підходу і особливості їх використання в теорії міжнародних відносин та конфліктології розвиваються та уточнюються в рамках структурного-функціонального аналізу та структуралізму.

Історією людської думки доведено, що немає (і не може бути) ні єдиних критеріїв систематизації категорій, ні, природно, єдиної системи категорій. Вибір конкретних критеріїв і конкретної системи визначається багатьма факторами, починаючи від рівня розвитку об'єкта дослідження й кінчаючи теоретичними інтересами дослідника і його практичних завдань. Що стосується науки про міжнародні відносини, на даному етапі її розвитку й теоретики, і політики відчувають істотні прогалини, насамперед, у системі категорій, яка дає загальне уявлення про сучасні міжнародні відносини і на макрорівні, і на рівні окремих елементів.

Притаманну міжнародним відносинам категоріальну систему можна було б умовно розбити на три групи.

По-перше, на категорії, що фіксують базові онтологічні ознаки міжнародних відносин, наприклад, «безпека» («міжнародна безпека»), «стабільність», «світовий порядок» («світопорядок»), «сила» (з пропонованим Дж.Наєм поділом останньої на «тверду силу» і «м'яку силу»), «баланс сил», «баланс інтересів», «консенсус» і т.д.

По-друге, категорії, що фіксують стан відносин між суб’єктами, що виступають на світовій арені, такими як «війна», «світ», «співробітництво», «партнерство», «залежність», «гегемонія» і т.п.

По-третє, категорії, що фіксують зміни, що відбуваються як у відносинах між окремими країнами, так і в рамках світової політичної системи в цілому: «інтеграція», «дезінтеграція», «транзит», «модернізація», «глобалізація» і т.д.

Одним з найважливіших завдань науки про міжнародні відносини є уточнення й поглиблення змісту вже існуючих і використовуваних категорій, а також уточнення існуючих між ними зв'язків. Доповненням цього завдання можна вважати надання категоріального статусуконцепціям, які фактично використовуються сучасною наукою про міжнародні відносини в якості універсальних понять, але при цьому довільно наповнювані різним змістом й застосовувані неналежним чином.

Мова йде, зокрема, про такі поняття, як «полюс», «порядок», «світовий порядок» і т.п. Мовні штампи, що прийшли багато років тому з політичної публіцистики, і були позбавлені глибокого змісту, згодом не тільки здобули широке поширення в академічному середовищі, але стали використовуватися як базові в політичній науці - насамперед, у науці про міжнародні відносини. І хоча кількість наукових текстів, у яких використані ці поняття, не піддається підрахунку, а деякі з них увійшли в політологічні словники, їхні термінологічні межі залишаються розмитими, когнітивний статус - невизначеним, а використання - нерідко контрпродуктивним.

Це можна простежити на прикладі поняття «полюс» і похідних від нього - «полюсний» і «полюсність». Тепер уже нікого не дивують ідеї про «багатополюсний світ» і «однополюсний світ», про «багатополюсність» і «однополюсність». Іноді говорять навіть про «багатополярний» та «однополярний» світи, про «багатополярність» чи «однополярність»). Тим часом, міркування подібного роду, на думку деяких учених, не завжди виправдані. Адже «полюс» - не будь-який центр сили, а центр сили особливого роду, наділений ексклюзивними характеристиками, відсутніми у звичайних центрів сили, він може існувати в рамках політико-силової системи лише в сполученні з іншим, але тільки одним, аналогічним йому центром. «Полюсів» може бути або два, або полюсність відсутня взагалі. І політичні системи можуть бути відповідно або «двополюсними», а інакше сказати - просто «полюсними», або зовсім безполюсними. Спроби окреслити «багатополюсні» і «однополюсні» системи руйнують саме поняття «полюсності» і розмивають грані між якісно різними центрами сили так само, як і роздуми про третій полюс магніту. Це веде до теоретично некоректних та дезорієнтуючих висновків. Завдання науки про міжнародні відносини - спробувати надати поняттю «полюс» категоріальної чіткості, довести, що поліцентричний світ - це зовсім не багатополюсний.

Приблизно така ж ситуація складається й з деякими іншими поняттями («порядок», «хаос», «світовий порядок», «центр», «периферія» і ін.), що здобули поширення в сучасній науці про міжнародні відносини. Без необхідного понятійного впорядкування можна прийти до концептуального колапсу, коли люди, що використовують одні й ті самі поняття, будуть насправді говорити про різні речі, а одні й ті самі речі позначати за допомогою різних понять. Як це впливає на результати концептуального аналізу й оцінку політичної ситуації, можна простежити на прикладі існуючих нині уявлень про впорядкованість світу після закінчення холодної війни. Що прийшло на зміну Ялтинсько-Потсдамському світовому порядку? Одні стверджують, що склався новий світопорядок. Інші думають, що він тільки починає складатися, і до його оформлення ще далеко. Треті переконані, що в сучасному світі взагалі немає ніякого порядку. І пов'язано це, багато в чому, з різним тлумаченням поняття «порядок».

Важливим є завдання систематизації категорій,якими користується наука про міжнародні відносини. Необхідним є розробка її категоріального апарату. При цьому під систематизацією мається на увазі впорядкування категорій, їхнє взаємне пов'язування у рамках відкритої, динамічної, але цілісної термінологічної системи, яка б адекватно відбивала реальні зв'язки, що характеризують сучасну міжнародну політичну систему - як на загальносистемному, так і на елементному рівнях. Тільки при наявності впорядкованого, систематизованого категоріального апарата та або інша наука - природнича, суспільна або гуманітарна - може розраховувати на одержання більш-менш точної картини досліджуваного нею об'єкта.

Практичний зміст уточнення й систематизації категорій науки про міжнародні відносини полягає у тому, щоб, досліджуючи й оцінюючи той або інший феномен міжнародного життя, можна не тільки отримати уявлення про його основні «родові» і «видові» ознаки, але й про його зв'язок з іншими феноменами, його генезу й можливі перспективи розвитку.