Типологія міжнародних систем

Типологічний аналіз міжнародних систем дає змогу виявити їх найбільш загальні і істотні характеристики . Типологія є одним з найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу, являє собою вид наукової систематизації, класифікації предметів або явищ за спільністю певних ознак. Поняття „тип”(від грец. „відбиток”, „форма”, „зразок”) означає форму, зразок, модель, вид, що має найсуттєвіші якісні ознаки об’єкта дослідження, або містить у собі явища, зведені в певну групу за найбільш загальними та істотними ознаками. Таким чином, тип – це систематична (таксономічна) одиниця теорії міжнародних систем. З точки зору українського дослідника В.І.Хоніна, побудова достатньо високого рівня узагальнення моделі системи міжнародних відносин передбачає виокремлення типологічних відмінностей компонентів цієї багатовимірної системи, визначення характеру ряду структур, які об’єднують її в цілісність і розгляд притаманних їм механізмів взаємодії суб’єктів.

У науковій літературі можна знайти досить широкий спектр критеріїв щодо типології міжнародних систем. Існує і багато типологій міжнародних систем (Г.Кіссінджер, Р.Арон, Дж.Моделски, Ф.Ріггс, Дж. Розенау, М.Каплан, Р. Роузкранц та ін.). Не заглиблюючись в деталі численних теорій , зазначимо, щонезважаючи на різноманітність точок зору відносно критеріїв типології міжнародних систем, значна частина науковців віддає перевагу таким критеріям, як структура системи та природа її елементів.

З цього випливає наступний теоретичний висновок. Система – це сукупність елементів і відносин як між ними, так і між їх окремими сторонами, які складаються в цілісне єдине утворення і знаходяться у взаємодії один з одним. Різні сторони цілісних явищ і процесів, різні типи всезагальних зв’язків в філософському пізнанні об’єднуються в групу парних категорій, що відображають організацію, або побудову буття, зокрема «одиничне-загальне». Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер, оскільки пізнання передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю, класифікувати їх. Діалектика функціонування та розвитку міжнародних систем розкривається у взаємодії її структури та елементів. Тому в межах цілісної структури теорії основні концепції органічно взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну.

Рівні аналізу. Основні парадигми дослідження, як влучно зазначає Джеймс Н. Розенау, відрізняються тим, на якому рівні аналізу вони роблять акцент.Наслідком дискусії, що розгорнулась в 60-х рр. ХХ ст.. між прибічниками традиційного, або класичного та наукового підходу, або модернізму стало поширення системного підходу до дослідження міжнародних відносин. Саме на основі системного підходу був розроблений метод рівнів аналізу. Вперше це поняття було використано в праці К.Уолца «Людина, держава і війна» (1965 р.). На підставі дослідження причин конфліктів він прийшов до висновку, що їх слід шукати в трьох сферах політичного, або на трьох рівнях – рівні осіб, що приймають рішення або рівні індивідів; рівні внутрішньополітичних факторів, або рівні держав; на рівні міждержавної системи Головні причини потрібно шукати саме на останньому рівні, оскільки саме від її конфігурації та структури (біполярної, однополярної, монополярної) залежить поведінка держав на міжнародній арені.

Значний внесок в розробку методу рівнів аналізу внесли такі дослідники, як М.Каплан, Д.Сінгер, Б.Бузан.

Дж.Розенау запропонував схему аналізу міжнародної системи, яка складається з шести рівнів:

· перший рівень – це рівень індивідів , фізичних осіб як творців політики і їх характеристики;

· другий рівень - посади, які вони обіймають та ролі, які вони виконують;

· третій рівень – структури уряду, в якому вони діють;

· четвертий рівень – суспільство, в якому живуть індивіди;

· п’ятий рівень – системи відносин між національними урядами та іншими учасниками міжнародних відносин;

· шостий рівень – глобальна міжнародна система.

Міжнародні відносини, як відносини між окремими соціальними організмами, практично реалізуються в відносинах соціальних організацій, їх акторів, персон-учасників і окремих індивідів. Наявність двох рівнів міжнародних відносин – рівня індивідів і рівня соціальних організацій, з точки зору В.Хоніна, ще не створює особливих систем міжнародних відносин, а лише формує їх сукупність. Але вже на рівні міжнародних відносин соціальних організацій формуються особливі комплекси міжнародних відносин.

Основним компонентом міжнародних відносин є відносини міждержавні. Розглядаючи міжнародні відносини як багатомірну та складну систему, слід відзначити, що її особливі структурні якості (динамічність, гомеостатичність та синархічність) знаходять прояв в зовнішньополітичній діяльності держав та інших суб’єктів міжнародних відносин.

Приходимо до висновку, що особливе значення має діалектика цілого та частини, системи та її елементів. Хоча елементи інтегровані в систему, вони є різноякісними та різнорідними. Але в той же час вони є носіями якості цієї системи, що робить їх сумісними в цій системі. Виникає внутрішня організація системи, народжується її структура, ієрархія, оформлена за різними рівнями. Існує тісний зв'язок між системою та її елементами. Тому система – це не просто сукупність елементів, але й особливого роду відносини - зв’язки між ними. І чим більше елементів і інтенсивніше зв’язки між ними, тим складнішою є система.

Підсистема відносин. Складовими учасниками підсистеми відносин є стосунки усіх видів і типів та ієрархічні взаємозв’язки, що виникають між учасниками міжнародних відносин.

В якості самостійної функціональної системи розглядаються види міжнародних відносин. Типологія міжнародних систем на основі видової структури міжнародних відносин охоплює низку специфічних взаємодій між її учасниками: економічні, політичні, культурні, екологічні, інформаційні. Політичні відносини утворюють найважливішу підсистему в системі відносин із власною структурою, функціями, процесом розвитку.

Під міждержавною системою, зазначає М.Каплан в Передньому слові до восьмого видання своєї праці «Мир і війна між націями» (1983 р.) розуміється система, в яку інтегровані держави і яка стежить за націями, щоб убезпечити себе. Явища, які не входять в міждержавну систему, однак на неї впливають і самі зазнають впливу, поділяються ним на транснаціональні (ті, що проникають через кордони, оминаючи певною мірою владу і контроль держав), міжнаціональні та наднаціональні.

Підсистема учасників. Учасники міжнародних відносин розглядаються як елементи міжнародної системи. Елементами системи є всі учасники міжнародних відносин, до якого б типу вони не належали. Дослідження загальних особливостей і закономірностей функціонування та розвитку міжнародних систем не потребує, як вважає значна частина дослідників, заглиблення на ієрархічні рівні нижче державного.

Елемент ( від лат. стихія, першооснова) – це:

· складова частина єдиного складного цілого;

· найпростіша складова системи (її компонент), межа припустимого членування в обсягах даної якості системи, мінімальний носій цієї якості в системі, який виконує в ній визначену роль;

· у випадку, коли елемент має власну структуру, тобто являти собою сукупність більш простих, ніж сам він, частин, він може виступати як підсистема по відношенню до системи більш високого рівня, яка має власну сукупність елементів.

Відповідно до системного підходу кожна система може виступати як підсистема, тобто елемент системи більш високого рівня.

Принцип системності при дослідженні міжнародних відносин може дати позитивні результати лише в тому випадку, коли він буде застосовуваний разом з принципом синархії – ефекту системної цілісності об’єкту, який полягає у виникненні додаткових якостей, які перевищують суму ефекту діяльності окремих елементів системи до включення їх у системне ціле. Це є проявом універсального закону діалектики – закону взаємного переходу кількісних змін у якісні. Даний закон розкриває і внутрішній механізм переходу до нової якості, відповідаючи на питання, яким чином відбувається еволюція міжнародних систем.

Структура системи. Дослідження міжнародних систем потребує врахування її структури (конфігурації зв’язків) та функцій ( природи і змісту цих зв’язків). В своїй праці «Теорія міжнародної політики» К.Уолцзазначає, що вирішальну роль в поведінці держав має структура міжнародної системи – сукупність зовнішніх примусів і обмежень, які впливають на міжнародну поведінку держав. Отже, структура (від лат. будова) – це найважливіша якість системи, оскільки вказує на засіб організації і функціональне співвідношення її елементів. Це сукупність функціональних елементів системи, об'єднаних визначеними зв'язками.

Зміст поняття структури міжнародної системи має декілька аспектів: взаєморасташування і співвідношення елементів системи; засіб організації елементів у систему; низка впорядкованих та стійких зв’язків між елементами, обумовлена різноманіттям функцій елементів, особливо їх роллю в підтриманні стабільності системи; сукупність примусів і обмежень, що випливають з існування системи для її елементів.

Структура міжнародної системи охоплює три рівні організації:

· На першому рівні міжнародна система розглядається як цілісність.

· На другому – як поєднання підсистем учасників і відносин між ними.

· На третьому вона є поєднанням елементарних складових – учасників міжнародних відносин.

Виокремлюються наступні структурні виміри міжнародних систем:

1. Конфігурація співвідношення сил. Це поняття, як зазначає М.Каплан, включає наступні аспекти: межі системи; поділ сил між різними дійовими особами; в якій спосіб дійові особи розташовані на географічній мапі. Конфігурація співвідношення сил відображає існування центрів сили. Вона залежить від кількості головних акторів та характеру відносин між ними.

2. Ієрархія акторів. Вона відображає їх фактичну нерівність з точки зору військово-політичних, економічних, ресурсних, ідеологічних та інших можливостей впливу на систему. Місце та роль суб’єктів міжнародних відносин у міжнародних системах, критерії їх ранжування, субординації та міжнародного порядку досліджується теоріями ієрархії.

3. Гомогеність або гетерогеність. Вона відображає ступінь згоди, що існує у акторів відносно тих чи інших принципів або цінностей.

На підставі цього критерію можна виокремити гомогенні та гетерогенні міжнародні системи. Р.Арон називає гомогенними системами такі, в яких держави належать до одного типу, сповідують одну й ту ж саму концепцію політики. Гетерогенними вважаються системи, в яких держави організовані за різними принципами і поділяють суперечливі цінності.

Зрозуміло, що гомогенність і гетерогенність включають в себе різні модальності, незлічені нюанси. Система є більш або менш гомогенною чи гетерогенною: гомогенною в одній зоні, гетерогенною в іншій; гомогенною в часи миру, гетерогенною в часи війни; гетерогенною з частковим дотриманням дипломатичного правила невтручання, гетерогенною із застосуванням дипломатичної техніки підривної революційної діяльності. Гетерогенність може бути гетерогенністю соціальних структур або гетерогенністю політичних режимів, гетерогенністю більше ідей, аніж реальностей, або навпаки, гетерогенністю більше реальностей, аніж ідей.

У контексті гомогенного або гетерогенного характеру міжнародної системи можемо говорити про його безпосередній вплив на її стан. Адже гомогенність системи сприяє стабільності системи , гетерогенність системи призводить до протилежних наслідків, посилює її нестабільність.

4. Внутрішній режим, тобто сукупність формальних та неформальних принципів та норм, угод та процедур прийняття рішень, до якого приводить конфігурація співвідношення сил.

Кожна міжнародна системи має свій тип контролю. На протязі існування всіх міжнародних систем були характерні три типи контролю:

· імперський (імперіалістичний) – єдина держава контролює решту;

· біполярний (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер впливу);

· система балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).

Поняття рівноваги застосовується до всіх міжнародних систем. На найвищому рівні абстракції політика рівноваги зводиться до маневрів, спрямованих на те, аби перешкодити одній державі зібрати сили, які б перевищували сили їхніх супротивників, об'єднаних у коаліцію. Кожна держава, якщо вона прагне зберегти рівновагу, виступить проти держави або коаліції, які видаються спроможними забезпечити собі таку перевагу. Це загальне правило відноситься для всіх міжнародних систем.

Більшість дослідників на підставі вказаних критеріїв виокремлюють наступні типи міжнародних систем - монополярну, біполярну, поліполярну (багатополярну) .

Типологія американського дослідника М.Каплана містить десять моделей міжнародних систем (система рівноваги сил, вільна біполярна система, гнучка біполярна система, біполярна система розрядки, біполярна система нестабільних блоків, жорстка біполярна система, універсальна система, ієрархічна система, повної проліферації, система неповної проліферації). Але дослідник визнає, що в історії реально існували лише дві перші системи.

Р.Арон виокремлює дві найтиповіші моделі систем, залежно від конфігурації співвідношення сил – багатополярну та біполярну , для аналізу конкретних правил політики рівноваги.

Перша модель – багатополярна. Під багатополярністю розуміється структура міжнародних відносин, в якій існує декілька провідних держав, які є співставимими за сукупністю своїх силових, економічних, політичних можливостей та потенціалу ідейно-політичного впливу. М.Каплан сформулював шість правил, необхідних і достатніх для функціонування даної системи:

· кожна дійова особа повинна прагнути побільшити свої спроможності (можливості), але вона повинна віддавати перевагу методам переговорів перед методами війни;

· вона повинна здатися до зброї, радше ніж відмовитися від нагоди побільшити свої спроможності;

· вона повинна радше припинити бойові дії, аніж вивести з гри одну з "головних дійових осіб системи";

· вона повинна протистояти будь-якій коаліції чи індивідуальній дійовій особі, що прагне посісти панівне становище щодо інших держав системи;

· вона повинна стримувати тих учасників системи, які обстоюють принцип наднаціональної організації;

· вона повинна дозволяти державам, раніше переможеним чи відкритим, повернутися в систему в ролі прийнятних акторів, а також вона повинна допускати дійову особу, яка була раніше другорядною, в категорію головних дійових осіб.

Модель багатополярної рівноваги допомагає зрозуміти системи, які реалізувалися в процесі історичного розвитку, і правила М.Каплана описують обставини, сприятливі для тривалого виживання такої системи.

Для багатополярної системи характерна наявність декількох наддержав, могутність яких порівняно одна. Їй притаманна перманентна конфронтаційність, існує нетривкий баланс сил, відбувається постійна боротьба за владу. У цій системі існує значна ймовірність створення коаліцій, сумарна могутність яких переважає могутність коаліцій супротивної сторони, що значно перевищує шанси на перемогу в прямому конфлікті. Отже, якщо конфлікт розпочинається як локальний, він швидко охоплює всі рівні системи та набуває рис глобального.

Друга модель – біполярна.Під біполярністю розуміється структура міжнародних відносин, в якій існує значний відрив тільки двох держав від решти членів міжнародного співтовариства за сукупністюсилових, економічних, політичних можливостей та потенціалу ідейно-політичного впливу.Біполярною є така конфігурація співвідношення сил, коли більшість політичних утворень групується навколо двох із них, чиї сили переважають сили інших. Малі держави, навіть об'єднавшись, неспроможні врівноважити одну з великих. Принцип рівноваги тут застосовується до відносин між двома коаліціями, кожна з яких утворюється навколо одного з двох головних гравців.

У такій системі відрізняються три види дійових осіб –двоє тих, що стоять на чолі коаліцій, і нарешті, держави, які можуть і прагнуть залишитися поза конфліктом. Ці три види дійових осіб діють за різними правилами.

Монополярна система характеризується наявністю однієї наддержави, могутність і вплив якої на систему є вирішальним.

Підтипами монополярної системи є:

· проста монополярна система, яка характеризується відносинами «наддержава – залежні держави», і відсутні суперники єдиної наддержави;

· структуризована монополярна система, яка характеризується наявністю сильних регіональних центрів сили (великих держав), які впливають на середні і малі держави. Ієрархічні відносини: наддержава – регіональний центр – держави – залежні держави;

· змішану монополярну систему характеризує поєднання попередніх підтипів. Існують два типи ієрархічних зв’язків – наддержава – залежні держави і наддержава – регіональний центр – держави – залежні держави. Така система найбільш поширена в реальних міжнародних відносинах.

В 80-х рр.. ХХ ст.. американськими дослідниками Р.Кеохейном, Дж.Найєм, Р.Гілпіном була сформульована концепція «гегемоністичної стабільності» ( автором цього терміну вважається Р.Кеохейн) , яка, спочатку була пов’язана перш за все із сферою світогосподарських зв’язків, але пізніше, перш за все завдяки внеску Дж.Найя, набуває ознаки цільної політико-військо-економічної теорії. В її основі було припущення відносно того, що для стабільного розвитку світової економіки ( Р.Кеохейн, Р.Гілпін) та світу в цілому (Дж.Най) потрібне явне переважання в міжнародних справах однієї держави. За визначенням Р.Кеохейна та Дж.Найя, під гегемонією розуміється міжнародна ситуація, коли одна держава є достатньо могутньою, щоб затверджувати власні правила, що регулюють міжнародні відносини,

Типологія Е.Чемпеля передбачає виокремлення імперіальної, гегемоністичної, ієрархічної та егалітарної систем.

Теорія т. зв. цивілізаційних систем Дж.Модельскі започаткувала новий напрям у типології міжнародних систем. Дж.Модельскі вважає, що держави групуються в підсистеми з огляду на подібність їх внутрішніх систем і ця подібність визначає тип цивілізаційної міжнародної системи (Аграрію або Індустрію) .

О.Д. Богатуров в межах трансистемного підходу виокремлює в якості типологічної одиниці аналізу суспільства і поділяє їх на традиційні, сучасні та конгломеративні.

Важливою є типологія міжнародних систем Й.Галтунга на підставі критерію їх розміщення щодо центрів найважливіших глобальних процесів (центральні та периферійні системи) .

Типологія елементів міжнародних систем . Як пише Р.Арон у праці «Мир та війна між націями», «структура міжнародної системи завжди є олігополістичною. В кожну з епох головні учасники визначали систему більшою мірою, аніж вони визначалися нею».

Типологія елементів міжнародних систем може здійснюватись в трьох головних якостях: як типологія конкретного елемента: певної країни (її місце в системі міжнародної стратифікації), міжнародної організації ( за характером членства, географічним та функціональним вимірами) і т.д. ; як типологія даного виду елемента: держав - демократичних або тоталітарних , цивілізацій - західного або східного, лінійного або циклічного типу розвитку ; як типологія певного виду суб’єктності, зокрема зміну характеру та природи суб’єктності визначеної міжнародної системи. Так, якщо в Вестфальській системі держава була її головним елементом, то в епоху постбіполярності природа елементів міжнародної системи змінюється за рахунок посилення питомої ваги недержавних елементів.

Важливого значення набуває дослідження місця та ролі суб’єктів міжнародних відносин у рамках міжнародних систем, їх ієрархії.

Незважаючи на те, що постійною та невід’ємною характеристикою системи є її анархічність, сама системність передбачає і певну ієрархію, тобто співпідлеглість, співвпорядкованість як систем різного рівня, так елементів системи. Ієрархія (від грец. «священний» та «влада»), тобто розташування елементів цілого в певному порядку, властива будь-якій системі і являє собою відображення структурних характеристик міжнародної системи в безпосередніх статусних взаємовідносинах міжнародних акторів.

В цьому контексті необхідно розрізняти:

· ієрархію суб’єктів міжнародних відносин як елементів міжнародної системи;

· ієрархію підсистем групи елементів у межах системи, які можна відрізнити від єдиної системи через певну природу або інтенсивність їхніх взаємодій або взаємозалежності;

· ієрархію систем міжнародних відносин в єдності їх внутрішніх якостей і всієї сукупності відносин і зв’язків .

Ієрархія суб’єктів міжнародних відносин відображає їх фактичну нерівність з точки зору військово-політичних, економічних, ресурсних, ідеологічних та інших можливостей впливу на систему. Вона може аналізуватись в трьох головних аспектах:

· як ієрархія конкретного суб’єкта, наприклад місце конкретної держави в визначеній системі міжнародних відносин або місце конкретної держави в контексті еволюції міжнародних систем;

· як ієрархія даного типу суб’єкта (держав, цивілізацій, міжнародних організацій, ТНК), наприклад, система міжнародної стратифікації держав;

· як ієрархія певного типу суб’єктності в межах міжнародних систем.

Ієрархія систем міжнародних відносин передбачає врахування як змін в характері та природі суб’єктності її елементів, так і змін в структурі міжнародних систем. Важливою особливістю ієрархії є субординація – підпорядкування нижчих елементів системи вищим (глобальна, регіональні, субрегіональні системи міжнародних відносин, групові та двосторонні аспекти взаємодії держав як ієрархічні рівні міжнародної системи).

Критерії ієрархії. Особливість ієрархічних взаємовідносин визначається двома змінними: могутністю (силою) учасників міжнародних відносин; активністю їх дій у міжнародному середовищі. Головним критерієм ієрархії є сила \ могутність (power - поняття, яке походить з англомовної літератури). В той же час, як влучно зауважує Р.Арон, мало понять застосовуються так часто і так хибно розуміються, як поняття сили \ могутності (puissance, power, Macht). Англійці говорять про power politics, німці про Macht Politik з акцентом критики або покори, жаху або захвату. Дуже мало французьких авторів вихваляли політику могутності з таким запалом, як це робили декотрі німецькі доктринери – прихильники Macht Politik. І мало хто з французьких авторів засуджував політику могутності з такою переконливістю, з якою кілька американських моралістів засуджували power politics.

Як критерій ієрархії сила/могутність цілком застосовна до будь-яких типів учасників міжнародної системи, однак для кожного з них має бути модифікована за змістом.

У випадку фізичних осіб це особиста значущість, що визначається її фаховими, інтелектуальними, діловими якостями, авторитетом, фінансовими можливостями.

Для політичних партій, рухів та організації це рівень популярності, фінансові можливості, впливовість соціальних груп. Могутність ТНК залежить від обсягу нагромадженого ними капіталу.

Найбільше дискусій визиває питання відносно визначення критеріїв сили (могутності) держав.

Держава приймає участь в системі міждержавних відносин в двох головних якостях:

· завжди як індивідуальний носій своїх національних інтересів;

· як частина міжнародної структури, яка реалізує колективні інтереси та цілі. Це є свідченням поліструктурності системи.

Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, держава вступає в відносини з іншими державами і стає тим самим «елементом» системи міждержавних відносин. Як «елемент», вона впливає на систему, й сама, в свою чергу, відчуває вплив з її боку. Держави, знаходячись у стані взаємодії та взаємозв’язку одна з одною, утворюють, таким чином, особливу систему відносин, яка має свою специфічну природу, якості та закономірності, які виходять за межі закономірностей життєдіяльності держав, що до неї входять. Система складається з держав, але не являє собою просту суму їх складових. В той же час кожна держава у складі системи являє собою далеко не те, чим вона є як окремо взяте утворення. Держава проявляє ті свої якості, якими вона завдячує саме фактові своєї належності до системи.

Значення внутрішньосистемних відносин для кожного окремого елемента системи тим більше, чим більша кількість елементів (держав та інших) утворює цю систему. Адже матеріальні можливості елемента є неспівставимими з можливостями багатьох інших елементів, які підкріплені системними якостями утворення, до якого входять ці елементи.

Держава є елементом міжнародної системи, але одночасно і внутрішньо складною системою вищого порядку по відношенню до сучасної міжнародної системи. Порівняно висока самостійність держави як елемента міжнародної системи пояснюється тим, що вони виникли раніше і існують довше, ніж сучасна міжнародна система.

Сучасна міжнародна система знаходиться у процесі становлення і не може вважатися остаточно цілісною. В той же час у сучасних держав як систем рівень цілісності набагато вище. Вищий у порівнянні з міждержавними відносинами порядок організації суспільства і держави накладає особливий відбиток на відносини між елементом-державою і всією системою міждержавних відносин. Це знаходить відображення в істотному розширенні меж свободи та незалежності елемента – держави від системи, високому ступені її активності в функціонуванні та розвитку системи.

В основі системної взаємодії лежить насамперед взаємозалежність держав. Ця взаємозалежність відображається у визначеній впорядкованості відносин, яка знаходить відображення в ієрархії держав, в структурі їхніх зв’язків, у системі рівноваги сил та союзів держав, тобто в явищах, які мають характерні ознаки системних відносин.

Не поглиблюючись в деталі численних теорій (див. розділ П), зазначимо, що існують два базові шляхи розуміння сили:

· як атрибуту, певних характеристик або якостей її носіїв;

· як здатності такі якості і характеристики використовувати.

Існує багато підходів до оцінки сили/могутності держав, які можна узагальнити наступним чином:

· географічні параметри ( географічне положення, розмір території, геополітичні характеристики;

· демографічні параметри ( чисельність населення, рівень урбанізованості, структурні особливості – вікові, етнічні, релігійні та ін.);

· політичні параметри, тобто політична та адміністративна організація суспільства і держави, стабільність політичної системи, політичний престиж країни у міжнародних відносинах;

· економічні параметри, тобто економічна організація, забезпеченість природними ресурсами, рівень розвитку технології, потенціал промислового та сільськогосподарського виробництва, рівень розвитку професійної освіти, які визначаються із врахуванням геополiтичних чинників, забезпеченості сировинними ресурсами;

· військові параметри, тобто військова сила, комплекс військових можливостей, рівень боєздатності збройних сил і військової організації в цілому, ступінь розвитку військової традиції;

· науково-технічні параметри, науково-технічний потенціал; організаційний ресурс;

· рівень розвитку інфраструктури, перш за все транспорту та зв’язку, розвинутість використання комунікаційних технологій;

· історичні параметри, зокрема історична репутація держави як діючої особи в міжнародних відносинах;

· психологічні параметри , тобто історично зумовлений менталітет населення;

· формальний або неформальний статус в міжнародно-політичній ієрархії (наддержава, велика держава, регіональний центр сили тощо);

· якості організації дипломатичної служби та її традиції.

За іншими критеріями компоненти могутності держави поділяються на матеріальні та нематеріальні.

Цілком зрозуміло, що не існує шкали виміру нематеріальних компонентів могутності держави. Спроби «математизації» оцінки могутності держави, створення універсальної формули для порівняння могутності на підставі різних критеріїв здійснювали різні дослідники. Так, зокрема К.Кнорр запропонував здійснювати такий порівняльний аналіз на підставі перш за все військового потенціалу держав. Зрозуміло, що аналіз могутності держави неможливий без урахування військового аспекту. Його складовими є військовий потенціал держави, можливість розвитку та вдосконалення збройних сил і забезпечення їх сучасною зброєю й технікою, що характеризується такими показниками, як чисельність збройних сил, кількість і якість озброєнь та технічного спорядження, рівень військової підготовки особового складу, напрямки розбудови військової сфери тощо. Але за умов, коли роль військової сили як засобу зміцнення впливовості держави зменшується, а більшого значення набувають інші компоненти сили, залучаються до наукового обігу нові поняття, такі як «тверда сила» (охоплює власне військовий потенціал, передусім збройні сили) та «м’яка сила» (включає комплекс інструментів взаємозалежності, динамізм економіки, соціальну об’єднаність суспільства, його орієнтованість на сприйняття нової інформації, поєднання із системою міжнародних комунікацій, універсальність і привабливість культурних та ідеологічних цінностей, професіоналізм дипломатії, зокрема її готовність і спроможність до використання міжнародних інститутів тощо).

У нинішній період поняття сили (могутності) набуває дедалі багатоаспектного характеру. Слід зауважити: ще за часів «холодної війни», коли її основу складали військові аспекти, це поняття вже містило також низку інших складових частин – економічну, соціальну, екологічну та ін. В умовах формування нового міжнародного порядку економічна життєздатність є найважливішим елементом національної могутності, як раніше – військова сила. Віднині могутність базуватиметься на сукупності економічних, політичних та військових чинників. Разом із тим це не означає, що військовий компонент втрачає своє значення .

Враховуючи ці зміни, німецький вчений В.Фукс в якості головного критерію могутності запропонував її промисловий потенціал. К.Джерман запропонував враховувати такі показники, як наявність або відсутність ядерної зброї, розмір території, кількість населення, промисловий та військовий потенціал.

Власні формули були запропоновані і такими дослідниками, як Д.Зінгер, Р.Клайн, М.Олфілд, А.Саброскі, Ч.Тейбер та ін. Цілком зрозуміло, що єдина точка зору як відносно ефективності такого методологічного підходу до оцінки сили/ могутності держави, так і відносно критеріїв такої оцінки навряд чи може бути досягнута.

Використання суто кількісних (статистичних) методів в дослідженні міжнародних відносин поки що не дало відчутних результатів. Це пов’язано з відсутністю загальної теорії вимірюваних явищ та процесів, складнощами, або навіть принциповою невимірюваністю багатьох найважливіших їх характеристик; складністю врахування взаємозв’язків між зовнішніми проявами і сутнісними аспектами явищ і процесів міжнародного життя.

Структуралізм (Б.Браун, Й.Гельмут, П.Баран, А.Франк та ін.) додає такі критерії могутності , як місце і роль держави у системі міжнародних відносин, рівень їх претензій та здатність реалізації ресурсного потенціалу, що визначається в тому числі і потенційними можливостями. В той же час претензії держави не завжди можуть бути збалансованими з її національною могутністю. Як зазначає Г.М.Перепелиця, претензії до певної міри віддзеркалюють національні інтереси, але при цьому вони суттєво відмінні від останніх. Національні інтереси – річ більш об’єктивна, ніж претензії, вони віддзеркалюють і репрезентують об’єктивні потреби, які формуються умовами існування країни в міжнародному середовищі.

Роль національних інтересів у визначенні місця держави в системі міжнародної стратифікації. Концепції «національного інтересу» є фундаментальними, за їх допомогою формуються основні теорії та гіпотези, покликані виявити закономірності поведінки міжнародних акторів. Поняття «національний інтерес» є одним з базових у теорії та практиці політики держав. Для того, щоб з’ясувати роль національних інтересів у визначенні місця тієї чи іншої країни в системі міжнародної стратифікації, необхідно зрозуміти природу національного інтересу та розглянути існуючі погляди й підходи до цього питання.

Проблеми, пов’язані з трактуванням поняття «інтерес» є надзвичайно важливими з врахуванням того, що вони являють собою визначальну основу, на якій будується як логіка дій учасників міжнародних відносин, так і місце, яке вони посідають в системі міжнародної стратифікації. Національний інтерес вважається спеціальним терміном теорії та практики зовнішньої політики й міжнародних відносин, де у вигляді головних дійових осіб виступають національні держави. Тому національний інтерес розглядається як інтерес здебільшого державний та міждержавний, і виступає мотивацією зовнішньополітичної діяльності держав (якій у внутрішній політиці відповідає інтерес суспільний). Згаданий підхід підкріплюється також тим, що у мовах романської та германської груп визначення «національний» позбавлене свого суто етнічного звучання та тлумачиться як «державний», «народний», «загальнонародний».

Поява терміну «національний інтерес» припадає на XVI ст. Він набув поширення з XVII ст., тобто з часів утворення національних держав в Європі. Зміст цього поняття зазнав еволюції від «династичного інтересу» та «волі монарха» до нинішнього – «інтереси всієї держави та нації». Поняття національного інтересу спочатку виступало одним із засобів планування зовнішньої політики, її виправдання чи засудження . У такому контексті воно використовувалося з кінця XVIII ст. США для захисту своїх інтересів перед великими державами Старого Світу, а з середини XIX ст. – європейськими країнами у зв’язку з тамтешніми змінами співвідношення сил.

Із 30-х рр. ХХ ст. термін «національний інтерес» активно використовується для аналізу зовнішньої політики, для наукового вивчення зовнішньополітичної діяльності держав. У 1935 р. термін «національний інтерес» було включено до Оксфордської міжнародної енциклопедії соціальних наук.

У повоєнний період чималий внесок у розробку концепції національного інтересу зробили американські дослідники. Відомий політолог У.Ліппман уперше запропонував визначення національної безпеки з погляду категорії національного інтересу. У другий половині 40-х – 50-х рр. ХХ ст. сформувалися два протилежних підходи до аналізу національного інтересу.

Перший, так званий об’єктивістський підхід був презентований школою «політичного реалізму» (або школою «національного iнтеpесу»), його представники – С.Бpаун, У.Ліппман, М.Каплан, С.Хоффман та ін. Під національним інтересом представники політичного реалізму розуміли сукупність прагматичних прагнень держави як основного суб’єкту міжнародних відносин.

Другий, суб’єктивiстський підхід до трактування національного інтересу обстоювався полiтологами-бiхевiоpистами (А.Вольфеpс, К.Hоpp, Ф.Тpегет, Д.Кауфман, А.Аpхаpія та ін.), які намагалися пояснювати міждержавні відносини через аналіз поведінки державних діячів (так звана «теорія прийняття рішень»). Альтеpнативний напрям застосовує пояснення міждержавних відносин, виходячи з аналізу механізму прийняття рішень державними діячами.

Для демократичної традиції притаманним є визнання інтересів окремої особи та суспільства.

Відсутні і вичерпні визначення поняття «національний інтерес». Так, відомий французький дослідник Р.Арон вважав, що це поняття є умовним та неоднозначним, не може бути раціонально пояснено, оскільки не випливає з індивідуальних та групових інтересів й не зводиться до їх сукупності. Національний інтерес поєднує постійність і динамічність та виступає як неоднозначне, багатомірне явище. Спільним у розумінні національного інтересу є те, що його розуміють перш за все як інтерес держави.

Незважаючи на те, що серед вчених немає спільного погляду щодо найважливіших проблем концепції національного інтересу, це поняття активно використовується як в міжнародно-політичній науці , так і в зовнішньополітичній практиці.

Неоднозначне та багатомірне явище національного інтересу формується під впливом низки чинників, пов’язаних зі специфікою становлення конкретної нації. Він має два аспекти – внутрішній та зовнішній. Внутрішня та зовнішня політика є двома інструментами держави для реалізації відповідних (внутрішнього та зовнішнього) аспектів свого державного/національного інтересу. Двома найзагальнішими видами політичної діяльності держави щодо реалізації її національного інтересу є внутрiшньополiтична та зовнішньополітична діяльність. Тому деякі дослідники ставлять знак рівності між поняттями «національні» й «державні» інтереси.

Міжнародні інтереси держави являють складну структуру тісно пов’язаних елементів, які не завжди і не в усьому адекватно виявляються назовні. Інтереси бувають державні, загальнонаціональні, національні та групові.

У кожній країні при формуванні державних або національних інтересів певну роль відіграють інтереси відповідних груп. Це можуть бути партії, масові громадські рухи, різноманітні владні структури.

Державні інтереси включають:

· інтереси, успадковані від минулого;

· інтереси, пов’язані з нормами міжнародного права;

· інтереси, що відповідають загальнолюдським цінностям та ідеалам.

Загальнолюдські інтереси полягають у забезпеченні нормального функціонування всієї системи цивілізації, захисті довкілля, тобто збереженні екологічного балансу, запобіганні ядерної війни, раціональному використанні ресурсів, боротьбі проти голоду та хвороб, тому стосуються всіх країн і народів, є пріоритетними й домінують над інтересами окремих держав.

Державні інтереси мають свої часові межі, просторовий вимір, шкалу пріоритетів. Вони коригуються та змінюються відповідно до глибинних процесів внутрішнього та міжнародного розвитку, що призводить до еволюції зовнішньополітичних доктрин. Згідно зі своїм характером вони можуть бути тривалими й тимчасовими, докорінними і привнесеними, життєво важливими та другорядними, стратегічними й тактичними, глобальними і регіональними.

Національні інтереси можуть бути стратегічними (довготривалими) й тактичними (тимчасовими, такими, що виникають у певних історичних умовах). Вони можуть змінюватися або цілком зникати залежно від історичної ситуації.

Можна визначити інтереси головні й другорядні, загальні й специфічні, постійні й змінні тощо. Головні інтереси полягають у захисті фізичної, політичної та культурної цілісності держав (тому головні інтереси всіх держав збігаються). До змінних інтересів належать національні традиції, інтереси групові, особисті тощо.

Виходячи з реалій сучасного взаємозалежного світу, державі слід брати до уваги кілька груп взаємопов’язаних життєво важливих інтересів: власні інтереси; інтереси інших держав, передусім союзників; інтереси системи в цілому.

В структурному відношенні національні інтереси включають наступні елементи:

- докорінні національні інтереси та цінності, які є загальними для усього суспільства: територіальні, геополітичні та культурні;

- державні інтереси та цінності, що об’єднують пануючі верстви суспільства, його еліту;

- інтереси певного режиму у межах тієї чи іншої країни;

- інтереси конкретного лідера та його безпосереднього оточення.

Отже, національні інтереси становлять складну системну сукупність численних цілей та дій, спрямованих на формування (політична функція), захист (ідеологічна функція) й забезпечення цих внутрішньо- та зовнішньополітичних цілей держави; до того ж апеляція до національного інтересу дозволяє уряду у переконливій, доступній формі пояснювати населенню цілі зовнішньої політики держави (комунікативна функція). Існує нерозривний взаємозв’язок між внутрішніми та зовнішньополітичними інтересами країни, особливо у випадках реальної загрози небезпеки.

Зовнішньополітичні інтереси держави визначаються трьома групами чинників:

- природою та характером зовнішнього середовища, в якому держава існує та реалізує свою політику – системи міждержавних відносин зі складною структурою, закономірностями функціонування та розвитку;

- характером та природою політичної влади;

- економічними, соціальними, політичними та іншими потребами держави й інтересами, які на них ґрунтуються.

Забезпеченню національних інтересів держави відповідає концепція національної безпеки, призначена для здійснення адекватного, своєчасного та реагування на існуючі загрози.

Таким чином, національні інтереси вважаються комплексом взаємопов’язаних стратегічних, політичних, економічних та культурних інтересів, спрямованих на формування, захист і забезпечення зовнішньополітичних й внутрішніх цілей держави. Вони охоплюють різноманітні сфери діяльності держави: політичну, економічну, військову, ідеологічну, культурну тощо.

Інтеракціонізм розглядає взаємодію держав як взаємодію автономних елементів стратифікованої системи міжнародних відносин. Структуралізм вважає, що у сучасному світі держави вже не є автономними суб’єктами, а відіграють різні ролі в єдиній системі міжнародних відносин, які (ролі) залежать від місця (центрального або периферійного) , яке посідає держава у цій системі. Отже, держава повністю залежить від структури міжнародної системи, тому і не може вважатись одиницею типологічного аналізу.

Статус держав в міжнародно-політичній ієрархії. Система міжнародної стратифікації. Один з головних принципів функціонування міжнародної системи є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів міжнародної системи. Контроль над міжнародною системою базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами, незважаючи на те, чи будуть то окремі держави, чи коаліції держав. Особливого значення набуває нерівноправність держав щодо здатності захищати свою безпеку та мати певний вплив на найближче оточення.

Кожна держава в принципі розвивається як рівноправний елемент міжнародної системи. Одним з визначальних принципів міжнародного права є рівноправність держав світу, що зафіксовано у Статуті ООН та є нормою сучасних міжнародних відносин. Але на практиці вони є неспівставимими за матеріальним потенціалом (економічним та військовим), людськими ресурсами, по ступеню участі у регіональних та глобальних міжнародних відносинах. Невідповідність реальності декларованого принципу дала підстави американським дослідникам Б.Рассету та Х.Старру згадати відому фразу Дж.Оруелла, що хоча усі держави юридично рівні, але деякі рівніші за інших.

Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною ієрархією держав на міжнародній арені. Ієрархія системи міжнародних відносин визначається неоднорідністю її елементів, яка є наслідком різного рівня могутності акторів міжнародних відносин і передбачає наявність домінантної держави чи держав і країн, які займають значно нижчий статус у анархічній системі міжнародних відносин.

Для кращого розуміння терміну анархічність звернемость до його етимології. У перекладі з грецького він означає «відсутність лідера» і є наслідком поєднання грецького префіксу «an», що означає «без» та кореня «arkh», тобто «розпочинати» або «управляти». В такому розумінні анархічність означає як відсутність управління, так і безладдя, яке пов’язане з відсутністю управління. Незважаючи на те, що війни та конфлікти виступають важливою характеристикою міжнародних відносин, анархічність означає не безладдя, а те, що над суверенними утвореннями не має верховної влади, тобто відсутність світового уряду.

Хедлі Бул стверджує, що анархічність є центральним елементом міжнародної системи і вихідною точкою для її теоретизації. К.Уолтц вводить поняття «самодопомоги» для окреслення функціонування системи міжнародних відносин за умов анархічності. Анархічність розглядається як дозволяючи основа для дій агресивних держав. Прагнення держав до забезпечення власної безпеки породило дилему безпеки, відповідно до якої зростання безпеки одного актора збільшує небезпеку інших і таким чином збільшує їхні прагнення щодо збільшення ступеня безпеки.

В той же час, як зазначає І.Кларк, характеристика системи держав як ієрархічної не заперечує її анархічний характер: ієрархія, і відповідно, колективний процес прийняття рішень в рамках рангу великих держав зберігають анархічну форму політики як між цим рангом держав так і між іншими державами. Цю точку зору підтримує і Г.Сімпсон, який пише, що термін ієрархія в міжнародних відносинах використовується для опису системи, в якій політичний, економічний та соціальний статус акторів сильно відрізняється, не дивлячись на те, що актори володіють однаковим ступенем суверенної рівності. Відтак, термін ієрархія стосується, з його точки зору, насамперед ранжування держав на основі їх відносних потужностей.

Є держави, спроможні здійснювати особливо значний вплив на міжнародну систему, інколи вплив формуючого характеру.

Існує декілька моделей ієрархії міжнародної системи. Найбільш відомі з них:

- Модель М.Каплана, який запропонував розрізняти наддержави, великі держави, середні держави, малі держави і мікро держави.

- Модель А.Органскі на чолі з наддержавою, домінуючою у глобальній міжнародній системі, великими державами, середніми державами, малими державами та несамостійними та залежними територіями. Його так звана «теорія перехідної сили» була сформульована у 1958 році. А.Органскі ставить на чолі ієрархічної міжнародної системи домінантну державу і великі держави, яким підпорядковуються середні та малі держави.Ієрархія відображає розподіл силових ресурсів і базується на політичних та економічних ресурсах.

- Складна ієрархічна модель Д.Лемке, в якій ієрархія системи міжнародних відносин складається з ряду паралельних ієрархій. Кожна регіональна чи субрегіональна система має власну домінантну державу. Регіональна чи субрегіональна підсистема підпорядкована глобальній ієрархії сили.

- М.Вайт у своїй праці «Політика сили» проводить розмежування між домінантними державами, великими державами і малими державами, окремо визначаючи регіональні великі держави та середні держави. Середні держави визначаються ним на основі їх порівняння з великими державами, а сила, яка насамперед враховується – це військова сила.

- Модель Е.Азроянца («наддержава», «світова держава», «регіональна держава», «розвинута країна», «центр зростання», «геостратегічна країна», «пасіонарна держава»;

- Модель М.Мальського та М.Мацяха (високо розвинуті наддержави, що домінують у міжнародній системі, високо розвинуті регіональні наддержави, середні за розвитком суверенні та незалежні держави, відсталі та несамостійні держави, залежні території).

Всі наукові концепції розглядають ієрархію як структурну характеристику, яка передбачає організацію як глобальної, так і регіональної системи в єдину піраміду для усіх держав.

В теорії міжнародних відносин виокремлюються три моделі класифікації держав: функціональна, поведінкова та ієрархічна. Ранжування держав у кожній моделі мають певні особливості. На основі функціональної моделі можна нормалізувати статус держави, якщо її сила тимчасово гіперболізована. В поведінковій моделі ранг держави визначається на основі діяльності держави у системі міжнародних відносин. Прихильники ієрархічної моделі аналізують ранжування держав відповідно до їх міжнародного становища.

За критерієм здатності до ефективної діяльності у міжнародному середовищі найчастіше виокремлюються :

1. Наддержави, для яких притаманно:

- здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;

- здатність впливати на умови існування усього людства;

- неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо туди не входить інша супердержава.

Термін наддержава починає активно використовуватися в міжнародно-політичній науці з 60-х рр. ХХ ст. у відношенні двох ядерних наддержав світу – США та СРСР. Кожна з них розглядалась в якості військового та політичного полюсу, який очолював певну групу країн (табір соціалізму та табір імперіалізму).

Розширюючи зміст категорії , під наддержавою починає розумітись країна, яка займає найвищій ранг в міжнародній ієрархії держав за критеріями могутності та величини території, рівнем впливу як на глобальні, так і на регіональні чи локальні суспільні процеси, на міжнародне середовище та домінує у міжнародній системі, маючи виняткові позиції у світовій чи регіональній політиці.

Наддержави здатні діяти поза межами власної території, а географічний масштаб їхньої діяльності визначається їхньою могутністю. На підставі цього розрізняються три типи наддержав – універсальні (здатні діяти у глобальному масштабі та у всіх сферах міжнародних відносин); секторні (здатні до діяльності у глобальному масштабі, але лише у певній сфері міжнародних відносин – військовій, економічній, культурній); регіональні, що здатні діяти у межах певного регіону.

За географічною сферою впливу наддержави ще поділяються на глобальні та регіональні (домінують серед групи держав свого регіону). Ці ранги держав відповідають ієрархічним рівням, що структурують глобальну міжнародну систему на підсистеми міжрегіонального, регіонального та субрегіонального рівня.

2. Великі держави, для яких притаманно:

- істотний вплив на світовий розвиток;

- вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону.

Велика держава – це держава, матеріальний та політичний потенціал якої дає змогу здійснювати формуючий вплив на всю систему міждержавних відносин або на значну її частину на одному або декількох напрямах, на глобальному та регіональному рівні, значно перевищуючий за обсягами аналогічний вплив з боку груп інших держав або інших суспільних одиниць – акторів міжнародних відносин. Велика держава може розглядатись не тільки як елемент міжнародної системи, але і в якості її самостійної підсистеми.

В міжнародно-політичній науці не існує чіткої дефініції великих держав. Немає і єдиної позиції відносно критеріїв “великої держави”. Відсутнє формально-правове визначення терміну для міжнародної дипломатичної практики. Найчастіше для визначення “великої держави” використовуються наступні базові критерії:

- сукупної могутності, під якою розуміється загальна сума її можливостей, які можуть бути використані для виконання основних функцій, для реалізації державних інтересів в сфері міжнародних відносин;

- особливе місце і роль в системі міжнародних відносин;

- масштаби довгострокових та середньострокових національних інтересів і ефективність їх реалізації.

3. Середні держави мають як сильні, так і слабкі сторони, можуть протистояти великим державам . До їх головних характеристик можна віднести:

- здатність впливати на прийняття рішень, які мають глобальний характер. Позиція середньої держави може відрізнятись від позиції великої держави, наприклад, позиція окремих середніх держав щодо до військової операції в Іраці в 2003 р.;

- активний прояв своєї позиції у питаннях, які пов’язані з їх зовнішньополітичними інтересами;

- здатність створювати певну опозицію великій державі.

Як пише М.Вайт, середня держава – це держава з такою військовою могутністю, ресурсами та стратегічними позиціями, що у мирний час велика держава має її підтримку, а у воєнний час, коли середня держава не має надії виграти війну проти великої держави, вона може сподіватися принести великій державі більші витрати, ніж на це сподівалася велика держава.

Представники функціональної моделі визначають наступні характеристики середньої держави:

- залучення до подій на міжнародній арені;

- інтерес до питань глобального та регіонального характеру;

- здатність приймати участь у вирішення міжнародних проблем.

Як вважає Л.Гелбер, сутність середньої держав, на відміну від великої держави, яка відрізняється своїми великими потужностями від решти світу, полягає в тому, що вона відрізняється принаймні від однієї держави за одним і тим же критерієм. Прийняття рішень узгоджується із сильною державою. Б.Вуд зазначає, що середня держава неформально бере на себе відповідальність і здійснює вплив в тих функціональних областях, де найсильніше визначаються її інтереси.

Дослідники констатують наявність відмінностей між традиційними середніми державами (на зразок Канади, Австралії, Нової Зеландії і скандинавськими країнами), які частково втратили свій вплив в сучасній системі міжнародних відносин, та новими середніми державами (ПАР, Індія, Бразилія). Якщо раніше середні держави визначалися на основі їхньої ролі в міжнародній політиці, то сучасні середні держави мають насамперед регіональну могутність, яка проявляється на глобальному рівні.

Отже, функціональна модель середньої держави полягає у ідентифікації держав як здатних здійснювати вплив на міжнародні відносини у певних випадках. Велика держава – держава, яка здійснює вплив відповідно до обставин. Мала держава – держава, яка не має реального впливу.

Представники поведінкової моделі зосереджуються на особливостях поведінки держав в системі міжнародних відносин і ідентифікують середню державу як таку, яка має тенденцію до багатостороннього вирішення міжнародних проблем, обирати компромісну позицію в міжнародних суперечках, яка для ведення своєї дипломатії обирає, за образним виразом Пейтона Лайна та Бріана Томліна, «позицію доброго міжнародного громадянина». Отже, поведінкова модель ідентифікує середню державу як таку, яка прагне отримати вагоміший статус в міжнародних відносинах.

Представники ієрархічної моделі розглядають держави з точки зору їх відношення щодо інших держав системи.

Інший підхід, який переважно використовується в економіці, пов'язаний з ранжуванням держав на основі числових показників: розміру території, ВВП, кількості населення. Як випливає зі статистичних даних за 2007 р., у 23 країнах світу проживає 75% усього населення світу( Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Росія, Японія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія, Мексика, Німеччина, В’єтнам, Філліпіни, Іран, Туреччина, Таїланд, Велика Британія, Італія, Франція, Єгипет, Україна, Ефіопія), у 15 державах виробляється 75% усіх товарів та послуг (США, Японія, Китай, Індія, Німеччина, Росія, Франція, Велика Британія, Італія, Бразилія, Мексика, Канада, Індонезія, Іспанія, Республіка Корея).

Підхід Г.Соренсена та Р.Джексона базується на поєднанні критеріїв могутності і розмірів території. Вони наголошують на закономірності, що малі держави можуть бути сильними, але не могутніми у глобальному чи регіональному масштабі. До групи великих держав найчастіше відносять Велику Британію, Китай, Російську Федерацію, США та Францію. Вся решта країн становлять велику групу середніх та малих держав. З 209 держав, які є членами Світового Банку, 5 держав є великими, 72 – середніми, решта 132 є малими державами. Консультативна група у справах Співдружності у своїх дослідженнях поставила верхню межу для малих держав 1,5 млн. населення.

4. Малі держави мають незначний вплив в оточенні, але мають засоби для захисту незалежності. До їх головних характеристик можна віднести:

- зосередженість на питаннях внутрішнього розвитку;

- відсутність відчутного впливу навіть у регіональному оточенні;

- зацікавленість у розширенні міжнародного співробітництва.

5. Залежні держави – тобто країни, які нездатні захистити свій суверенітет національними засобами.

Однією в особливостей ієрархії міжнародних систем є постійна змінність параметрів могутності держав, що спричинює зміни у їх розміщенні. Розвиток системи є процесом, що зумовлює глибокі якісні трансформації на всіх рівнях ієрархії і відображається у зміні їх типу, що спричиняє задіяння інших механізмів підтримання в ній стабільності.

Розрізняють два визначення регіональних наддержав, або «центрів сили» – широке та вузьке. Широке визначення передбачає, що держава, яка прагне проголосити себе центром сили, має певну низку центросилових параметрів в усіх найважливіших сферах: військовій, політичній, економічній, культурній. Вузьке визначення припускає наявність хоча б однієї із зазначених характеристик для кардинального впливу на сусідні держави.

Чимдалі більша кількість політологів доходить висновку, що державі не обов’язково мати весь комплекс центросилових чинників для атестування як «центр сили». Досить одного-двох чинників зі значною «питомою вагою» кожного (так, у період «холодної війни» вирішальним був військовий чинник). Для отримання статусу «центру сили» недостатньо лише володіти переконливим потенціалом – треба ще продемонструвати здатність його оптимального використання, підтвердження свого домінування у регіоні без жодних агресій та анексій.

Спосіб виробництва та рівень соціально-економічного розвитку держави стають вирішальними чинниками при визначенні її місця у системі міжнародних відносин. Вони (спосіб та рівень) зумовлюються структурою господарства, обсягами промислового та сільськогосподарського виробництва, рівнем і ступенем ефективності використання науково-техніч­них досягнень.

Важливу роль відіграє здатність держави створити систему екологічної безпеки. Останніми роками суттєвішим як показник сили держави стає інформатика. Основою «сили держави» є економічна та соціальна стабільність у ній, яка базується на оптимальному співвідношенні держави та громадянського суспільства. Також слід враховувати моральний чинник, роль якого зростає.

Таким чином, «центром сили» слід вважати таку державу або союз держав, які мають переважний вплив на ту чи іншу систему або підсистему міжнародних відносин.

Широко розповсюдженим в сучасній міжнародно-політичній науці є погляд про формування та еволюцію на сучасному етапі складної ієрархічної системи, особливістю якої є співіснування різних типів "полярності".

Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Хантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава. У той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Сучасна міжнародна система являє собою "дивний гібрид, одно-багатополюсна система з однією наддержавою та кількома великими державами", яка є водночас однополярною і багатополярною. Зрозуміло, що для розв'язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав.

На першому рівні знаходяться Сполучені Штати – єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному).

На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі – німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці.

На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії), Японія (щодо Китаю), Південна Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Індії), Саудівська Аравія (щодо Ірану) та Аргентина (щодо Бразилії).

Отже, Сполучені Штати, очевидно, діють так, нібито однополярна система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку вони розпочали в березні 2003 р. Великі держави, з іншого боку, справді демонструють прагнення створити багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що розцінюють як американське прагнення до світової гегемонії.

Зусилля США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності, в тому числі завдяки подальшій мілітаризації.

Концепція монополярності базується на констатації американської політичної гегемонії в світі, а його майбутнє вбачається як боротьба між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, та іншими центрами сили, які намагаються цю гегемонію порушити. Додаткові аргументи прибічникам цієї концепції додала війна в Іраку.

На межі тисячоліть світова політика зазнала фундаментальних змін, уперше за світову історію стала дійсно багатоцивілізаційною. З десяти найбільш населених країн світу на сьогоднішній день ( Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Росія, Пакистан, Японія, Бангладеш, Нігерія) майже всі належать до різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинутих країн (США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Бразилія), то вони належать до чотирьох різних цивілізацій. У новому світі відносини між країнами – представниками різних цивілізацій часто будуть складними, а в певні моменти – навіть антагоністичними.

На межі тисячоліть в міжнародних відносинах відбулися радикальні зміни, які мають безпосередній вплив на ієрархію суб’єктів міжнародної системи і на проблему суб’єктності. Розширюється коло суб'єктів міжнародних відносин, змінюється їх ієрархія. Якщо в період існування Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а світова політика в основному – політикою міждержавною, то в останні роки з'являються нові, багато в чому космополітичні суб'єкти міжнародних відносин.

В умовах формування нової системи міжнародних відносин значна частина наукових та політичних діячів продовжує розглядати події, які відбуваються в світі, перш за все в категоріях політичного реалізму. В поглядах представників цього напряму глобальна система виглядає як більш менш структурована сукупність держав та створених ними організацій.

Представники політичного реалізму виходять з традиційного для них підходу до оцінки міжнародних відносин як арени протиборства держав, розглядаючи стан миру як стан рівноваги між державами і вбачаючи в забезпеченні балансу сил єдиний реалістичний засіб збереження миру.

Так, зокрема, в своїй праці "Дипломатія", в розділі "Повернення до проблеми нового світового порядку" Г.Кіссінджер зазначає, що "перемога у "холодній війні" помістила Америку у світ, який має багато чого спільного з системою європейських держав ХVIII і ХIХ ст. і з практикою, яку американські державні діячі та мислителі постійно ставили під сумнів. Відсутність загальної загрози, як ідеологічної, так і стратегічної, надає націям свободу у здійсненні зовнішньої політики, яка все в більшій мірі базується на мінутних національних інтересах. В міжнародній системі, для якої притаманним є наявність, можливо, п'яти або шості великих держав і декількох менших держав, порядок може виникнути в основному, як і в попередні століття, на базі примирення і балансування національних інтересів".

Представники неореалізму (К.Уолтц, Р.Гілпін) висловлюють погляд, що вирішальний вплив на еволюцію міжнародних відносин мають держави, а головним наслідком посилення взаємозалежності є формування глобальної міжнародної системи.

Для представників політичного ідеалізму притаманний нормативістський підхід, висока оцінка можливостей міжнародних організацій в справі досягнення миру та безпеки шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин.

На сучасному етапі в багатьох вчених викликає сумнів теза відносно того, що головними міжнародними акторами є держави. Поширюється точка зору, що проблема ієрархії в міжнародних системах повинна аналізуватися на всіх рівнях – міжнародному, національному, транснаціональному та індивідуальному. Виходячи з точки зору транснаціоналістів (Дж.Най, Р.Кеохейн), якщо в минулому аналіз починався з розгляду держави як актора, то на сучасному етапі рівень аналізу та одиниця аналізу повинні визначатись питанням, джерелом або проблемою дослідження.

Глобалізація спричиняє зміни в ієрархії суб’єктів світової політики. Якщо раніше міжнародні відносини були лише справою урядів держав, то починаючи з другої половини ХХ століття в них з’являються серйозні конкуренти – ТНК та міжнародні інститути, вплив яких на міжнародну систему постійно збільшується, натомість м