Динаміка міжнародних систем.

Міжнародна система має досліджуватись не тільки в структурно-функціональному відношенні, але і як процес , зокрема системоcтворення, самоорганізації, розвитку самої системи. Розвиток - це насамперед зміна, рух. Його можна вважати вищою формою руху. Це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотний і спрямований характер. В процесі розвитку створюється нова якість. Без розвитку немає функціонування. Одну із сторін сутності, пізнання якої в теорії збігається з переходом від емпіричних фактів до формулювання законів процесів, що вивчаються, відображає поняття закон. Типи законів є різноманітними. Одни з них відображають функціональні зв’язки між властивостями, інші – взаємозв’язок між об’єктами у межах системи, між самими системами або між різними станами чи стадіями розвитку систем. Закони розвитку вище за функціональні закони, вони регулюють їх взаємодію. В той же час функціональні закони розкривають істотні ознаки системи, по суті закони її розвитку. Таким чином, приходимо до висновку, що дія законів функціонування невідворотно породжує дію законів розвитку.

Маючий внутрішню логіку та закономірності рух складної сукупності та/або системи явищ від одного стану до іншого, в ході якого відбувається зміна станів одного й того ж об’єкту та/або системи взаємозв’язків, до якого він включений, зазвичай називають процесом. Процес являє собою об’єктивне відображення, матеріалізацію ходу часу. Розвиток за своєю природою та засобом реалізації є процесом, а процес являє собою сукупність змін у просторі та часі, отже він є неможливим поза часом. Під процесом ( від латинського “processus” – рух вперед) розуміються як послідовні, закономірні зміни будь-чого, наприклад, процес розвитку, послідовна зміна явищ, так і сукупність дій, спрямованих на досягнення певного результату. Якщо кількісна сторона змін пов’язана перш за все з категорією простору, то якісна - з категорією часу. Ідея часу та його спрямованості передбачає і певну послідовність стадій.

На політичному просторі розвиваються, накладаються і взаємовпливають процеси декількох типів:

- лінійні, рівномірно-поступальні процеси, коли на протязі певного часу процес стабільно проходить в бік збільшення, збереження або знищення певних його параметрів. В міжнародних відносинах вони зазвичай регулюються угодами, договорами, правовими нормами, які встановлюють правила відповідних дій ( ведення торгівлі, обмінів);

- процеси хвильового або циклічного характеру (наприклад, зміни в галузі світової економіки);

- процеси стадійної природи (війни та конфлікти, життя цивілізацій);

- вибухові процеси, які знаходять відображення в значному прискоренні тривання процесу (системні війни ,соціальні революції).

Еволюція ( від латинського evolutio – розгортання) в широкому розумінні – це поступовий розвиток загалом. В більш вузькому філософському розумінні – одна з форм руху матерії, послідовні і безперервні кількісні зміни в межах даної якості на відміну від революції. Еволюція являє собою послідовність множинності трансформацій, кожна з який закономірно витікає з попередньої, що призводить до набуття об’єктом еволюції змін незворотного характеру.

Розвиток являє собою складний і суперечливий процес як по висхідній, ті по низхідній лінії, оскільки регрес теж є формою розвитку.

Філософське розуміння розвитку є прийнятним в дослідженні глобального розвитку у його взаємозв’язку із сферою міжнародних відносин. Адже дослідження систем міжнародних відносин являє собою спроби побудови абстрагованих моделей розвитку людства у просторі та часі

Поєднання ідеї системності з концепціями еволюції та розвитку органічно призводять до постановки проблеми самоорганізації систем, її природи та причинності, рушійних сил, передумов початку та критичних точок (точок біфуркації), в яких зароджуються наступні кризи, мутації та трансформації вже існуючих систем.

Розвиток системи та послідовність зміни її станів пов'язані з категоріями простору та часу. Простір і час визначаються тими процесами, які в них виникають і існують, це сторони одного і того ж явища, тому вважаємо за доцільне користуватися поняттям просторово-часового континууму. Адже простір і час визначаються тими процесами і подіями, які в них виникають та існують. Нерозривність цих вимірів підтверджується досягненнями науки ХХ-ХХІ ст. Простір і час взаємопов’язані із тією реальністю, яка існує і взаємодіє в них, визначаються конкретною природою, конкретними властивостями матеріальних процесів, вони можуть змінюватись залежно від конкретних станів рухомої матерії.

Кожному структурному рівню матерії відповідає специфічна форма простору і часу. Спостерігаються певні особливості простору і часу в дослідженні міжнародних систем як різновиду систем соціальних. Характеристики часу, простору та процесу тісно взаємопов’язані і існують лише у єдності. Міжнародні системи існують у трьох вимірах – часовому, просторовому та матеріальному (змістовному). Під змістовним виміром в даному контексті розуміємо єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає тип міжнародної системи, характер міжнародно-політичного процесу. Часовий вимір характеризує міжнародно-політичну реальність з погляду її змін, а просторові координати характеризує співіснування подій.

Як явищев цілому, так і будь-які конкретні форми його прояву жорство прив’язані до простору. В міжнародних відносинах простір характеризується сполученням трьох його головних аспектів: фізичних меж (території),соціальних масштабів та когнітивних масштабів.

Специфіка просторових якостей в соціальних процесах полягає в тому, що в соціальний простір входить також і ставлення людини до просторової сфери своєї життєдіяльності. Соціальний аспект визначається тим, які соціальні сили приймають участь в політичних процесах, що відбуваються на відповідній території. Когнітивні масштаби визначаються політичними ідеями та уява ми, які домінують на даному просторі. Частину більш загальної системи аналогічних соціальних просторів – економічних, ідеологічних, культурних, правових та ін. складає політичний простір. Політичний простір – це та сфера життєдіяльності, яка зазвичай включена в реальні політичні процеси. Це сфера дії політики, влади, політичних організацій, ідей, теорій та процесів.

Політичний простір має два виміри – територіальний та функціональний. Просторова протяжність передбачає фізичний, територіальний вимір. Геометрія політичного простору може співпадати з географічними кордонами країни, регіону, світу (політичний простір глобального світу). Кордони функціонального виміру обмежують межі дії політики: за рівнем політичного впливу виокремлюється центр, периферію, напівпериферію.

Явище часу є об’єктивним за своєю природою, людство лише запроваджує системи його рахування, вимірює час, порівнюючи різні процеси з якимось одним процесом, що служить еталоном. Філософське розуміння часу відображає всезагальну властивість матеріальних процесів протікати один за одним в певній послідовності, мати тривалість, розвиватись за етапами, стадіями.

Об’єктивний час (час-явище) являє собою кордонний (межовий) потенціал можливих станів системи, який закладено її внутрішньою природою, вичерпання якого призводить до припинення функціонування, а там самим і існування системи. Будь-яка система є носієм свого майбутнього завершення. Ентропія (від грец. перетворення) системи означає не що інше, як витрачення закладеного в ній часу. Життєвий цикл міжнародної системи – це період від її зародження до загибелі (або радикального перетворення). Він має наступну структуру:

- зародження нової системи в надрах старої;

- латентний розвиток;

- народження – утвердження в боротьбі з старою системою;

- розповсюдження, перетворення в домінуючу систему;

- зрілість;

- вступ у кризу, боротьба з новою системою;

- фаза відмирання, реліктове існування на периферії нової системи.

Під внутрішнім часом розуміємо як час тривання подій, процесів в межах системи, так і зміни її станів, фактори та закономірності, що впливають на їх еволюцію. Події, процеси, явища міжнародного життя проходять визначені етапи свого розвитку, послідовність станів, визначену самою природою даного явища чи процесу.

Соціальний час – це форма буття суспільства, яка відображає тривалість історичних процесів, їх зміни. Зрозуміло, що соціальні процеси мають різну тривалість. В контексті дослідження міжнародних систем необхідно розрізняти розвиток елементів міжнародних систем, розвиток систем міжнародних відносин і розвиток уявлень про систему міжнародних відносин як об’єкт дослідження .

Під зовнішнім часом мається на увазі час, який відображає відмінності між системами . Так, строки існування кожної наступної міжнародної системи по відношенню до попередніх постійно скорочуються, що пояснюється тим, що зміна етапів розвитку суспільства характеризується прискоренням темпів соціальних змін.

Розвиток системи міжнародних відносин передбачає:

- зміну характеру та природи суб’єктності її учасників;

- послідовну зміну історичних типів міжнародних систем;

- зміни в структурі міжнародних систем; еволюцію міжнародних порядків.

Закони розвитку відображають механізм якісного перетворення міжнародної системи, розпаду однієї і становлення замість неї іншої, нової системи. Вони характеризують корінну зміну якості системи. В інших випадках вони можуть мати менше значення, визначати якісні зміни в межах основної якості даної системи, переходу системи від однієї своєї стадії до іншої, від одного стану до іншого.

Процес розвитку міжнародної системи має власну структуру, точніше, безліч структур, поліструктурність, оскільки в його основі лежить складна система різнорідних об'єктів, які розвиваються або синхронно, або різночасово.

Структурні складові цього процесу можуть розвиватись у зв'язку з будь-якими зовнішніми по відношенню до процесу, що розглядається, імпульсами. Такі імпульси можуть виходити від різних середовищ, в яких відбувається даний процес.

В процесі розвитку системи зникають одні структурні складові – елементи, зв'язки, залежності, нарешті – відносини, що утворювали її структуру, виникають нові структурні складові.

Процес розвитку міжнародних систем являє собою ряд історичних станів в їх зв'язках. Він може бути структурованим горизонтально (об'єктом дослідження є паралельні окремі процеси розвитку системи) або вертикально (мова йде про процеси, які змінюють один одного). Це дає можливість здійснювати дослідження процесу розвитку міжнародних систем по різним стадіям, станам, ситуаціям, окремим подіям, що відбуваються в загальному процесі і в окремих процесах в різних часових термінах і на локалізованому просторі. Це буде подальшою конкретизацією окремих процесів, які складають загальний процес розвитку міжнародних систем, як найважливішого явища міжнародних відносин, форму їх реалізації.

Виникнення явища міжнародних відносин. До виникнення явища міжнародних відносин призвела тисячолітня еволюція відносин між соціальними організмами.

Перший етап – це рубіж становлення міжнародних відносин як явища, виникнення архетипу міжнародних відносин.

На стародавніх етапах історії етнічні спільноти стикалися одна з одною. Наслідками було пізнання інших, пізнання себе через порівняння з іншими, самоідентифікація, самоототожнення себе з окремим колективом на трьох рівнях – індивідуальному, колективному, етнічному.

Це призвело до початку першого якісного етапу становлення міжнародних відносин, початку поділу всіх взаємодій на внутрішні та зовнішні (ми-вони ). Першими формами взаємодії стали обмін/торгівля та збройні сутички/війни. Суб'єктами міжнародних відносин стали голови родів, вожді племен, жерці.

Формується міжнародне життя – комплекс зв'язків між етносами, соціумами, які раніше були незнайомі один з одним і були чужими, що постійно відновлюються, різних по формам, каналам, меті, функціям.

Це створює міжнародну політику, з якої потім виокремлюється нова, специфічна її сфера – міжнародні відносини.

Другий якісний етап становлення міжнародних відносин пов'язаний з виникненням інституту держави. Сучасна історична думка розглядає історію людського суспільства як єдиний процес, що поділяється на дві послідовні стадії організації: потестарну (дополітичну) і державну, з різними формами політичної організації суспільств. Відбувається поділ відносин на внутрішні та зовнішні, внутрішні відносини – те, що підпорядковано державі, зовнішні – те, що їй не підпорядковано.

Виникають міжнародні відносини. За класичним визначенням Р.Арона, міжнародні відносини є відносини між націями. В такому разі, термін нація береться не в історичному розумінні, набутому з часів Французької революції, він означає не окремий різновид політичної спільноти, коли індивід значною мірою усвідомлює своє громадянство, а держава здається уособленням раніше існуючої національності. У формулі «міжнародні відносини» нація дорівнює будь-якій територіально організованій спільноті. Міжнародні відносини – це відносини між політичними утвореннями, останнє поняття охоплює грецькі поліси,, римську та єгипетську імперію, а також європейські монархії, буржуазні республіки й народні демократії.

Одночасно виникає світова політика – особлива сфера головним чином світової боротьби за встановлення або зміну фактичних норм, процедур та правил, за якими діють на практиці міжнародні відносини кожної епохи.

Вона виконує функції механізму підтримання міжнародних відносин свого часу, фактично проміжних етапів міжнародних відносин.

Таким чином, необхідними та достатніми умовами для визнання певних суспільних відносин в якості міжнародних є:

- наявність як мінімум двох організаційно оформлених стійких в їх засобах життя соціумів, праміжнародні зв'язки яких вже підвели їх до об'єктивного формування та суб'єктивного відрізнення внутрішнього та зовнішнього;

- наявність в кожному з них внутрішнього центру влади, будь-як інституалізованого, світського або духовного, спадкоємного, або такого, що обирається;

- наявність між цими соціумами постійних взаємодій, які поступово переростають у стійкі зв'язки та відносини, незалежно від позитивного чи негативного їх характеру;

- підтримка та еволюція таких відносин тільки і виключно в сферах, де жодна з сторін не має фактичної влади;

- позитивний чи негативний вплив цих зв'язків на внутрішній стан цих суспільств.

Далі міжнародні відносини поступово ускладнюються, на передній план виходить нова сфера – міждержавні відносини.

Третій якісний етап становлення міжнародних відносин відбувається після епохи буржуазно-демократичних революцій і пов'язаний з появою нових суб'єктів міжнародних відносин – сучасних держав.

Виникнення системності у міжнародних відносинах. Системність є поняттям історичним, дискусії щодо часу виникнення системності у міжнародних відносинах тривають. Існує думка, що вона виникає практично одночасно з появою перших держав, оскільки останні вступають у зв'язки між собою.

Англійські дослідники Б.Бузан і Р.Літтл в своїй роботі „Міжнародні системи в світовій історії” ставлять під сумнів існуючі погляди відносно виникнення системності в міжнародних відносинах, оскільки вони, як правило, хронологічно обмежені відрізком часу приблизно в 500 років. Вони починають відлік початку утворення доміжнародних систем з періоду приблизно 40 тисяч років тому. Утворення перших повноцінних міжнародних систем датується ними з періоду приблизно 5,5 тисяч років тому. Початок третього етапу вони пов’язують з появою суверенних держав в Вестфальській системі міжнародних відносин.

Але опоненти зазначають, що в той час світ ще залишався роздробленим, були майже відсутні зв'язки між окремими регіонами. Конфліктні питання вирішувались найчастіше військово-силовими методами.

У світовій літературі з міжнародних відносин поширеним є погляд, що міжнародні (міждержавні) відносини зароджуються в період формування національних держав на території Римської імперії.

Інші дослідники історію міжнародних систем починають із 1648 р. – з підписанням Вестфальського миру, який завершив Тридцятирічну війну 1618-1648 рр. і заклав підвалини міжнародної системи, визначивши коло її елементів і загальні принципи їхньої взаємодії. Особливості та базові засади сучасної системи міжнародних відносин, зокрема централізація політичної влади, спільні механізми адміністративного керування, професійні армії, легітимізація влади мають своє коріння у Вестфальській світополітичній моделі світу.

Більшість політологів погоджуються, що про формування сучасної системи міжнародних відносинах можна говорити із середини ХVІІ ст., коли рівень розвитку суспільної думки створює інтелектуальне середовище для розуміння необхідності впорядкування та регламентації поведінки держав на міжнародній арені. Розвиток капіталістичних відносин приводить до оформлення перших стійких національних держав в Європі. Вони перебирають на себе функції несучих конструкцій цієї системи. Формуються національні інтереси держав, їх зовнішня політика стає більш чіткою та передбачуваною. Формується певна ієрархія держав.

Вважаємо, що цілком правомірно вести мову про системну організацію Довестфальського світу. Але, характеризуючи Довестфальський етап міжнародних відносин, вірніше було б говорити не про єдину систему, а про декілька незалежних одна від одної систем, які співіснували паралельно. Відносини між ними були фрагментарними, існували декілька окремих регіональних систем. Для їх учасників вони виглядали як всесвітні. Як правило, ці системи існували в межах однієї чи декількох споріднених цивілізацій. У межах цього етапу за територіальними ознаками можна виокремити цивілізації Передньої Азії , єгипетську, індійську, китайську, систему грецьких держав, римську, перську, епоху європейських династій.

Зв'язки між ними не призвели до формування єдиної системи міжнародних відносин в масштабах всієї планети.

Вестфальська (державо-центриська) модель світу вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету в міждержавних відносинах. Як вважають деякі дослідники, з певними модифікаціями вона проіснувала до 1939 р., тобто до початку Другої світової війни. Вважаємо, що елементи цієї системи продовжують діяти й у період Ялтинсько-Потсдамської та сучасної систем міжнародних відносин.

У процесі розвитку системи міжнародних відносин виокремлюється кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером взаємовідносин між її складовими компонентами. Кожен з цих етапів послідовно проходив фази становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду. Російський дослідник А.С.Маникін характеризує ці етапи як типи структурної організації системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.

Вестфальську епоху (або систему) міжнародних відносин поділяють на кілька етапів (або підсистем), об'єднаних спільними закономірностями, але відмінних за особливостями, характерними для конкретного періоду відносин між державами.

Найчастіше виокремлюють кілька підсистем Вестфальської системи, які розглядаються як нібито самостійні:

- Вестфальську систему англо-французького суперництва і боротьби за колонії в ХVІІ-ХVШ ст.;

- Віденську систему "європейського концерту націй" або Віденського конгресу в ХІХ ст.;

- більш глобальну за географічними ознаками Версальсько-Вашингтонську систему між двома світовими війнами;

- Ялтинсько-Потсдамську систему.

Зараз з'являються нові системостворюючі фактори, зокрема поява нових суб'єктів міжнародних відносин, зміна ролі військової сили, взаємозалежність, глобалізація і транснаціоналізація міжнародних відносин, що дає підстави стверджувати про формування нової системи міжнародних відносин.

Постає питання відносно параметрів зіставлення цих систем. Єдина точка зору тут відсутня, але найбільш вживаною є методика англійського дослідника Е.Луарда, який пропонує здійснювати порівняльний аналіз різних моделей організації світового співтовариства на основі таких критеріїв:

- характер взаємовідносин між державами;

- норми, що визначають поведінку держав на міжнародній арені;

- характер правлячих еліт у провідних державах;

- методи, за допомогою яких вони здійснюють своє панування;

- мотивація їх поведінки;

- тип соціальної структури і політичної системи, який є домінуючим;

- домінуюча система цінностей, стан справ у сфері прав людини.

Системні війни. Розвиток міжнародних систем може проходити еволюційно або революційно. Системна війна являє собою механізм перебудови засобу управління міжнародною системою, є продуктом періодичних структурних криз глобальної політичної системи. Вона належить до окремої категорії системного конфлікту, який на внутрішньодержавному рівні включає в себе також революцію та громадянські війни.

В сучасній міжнародно-політичній науці виокремлюється декілька визначень системних війн, які являють собою важливі перехідні моменти в еволюції структури міжнародної системи. Це:

- війна за гегемонію Р.Гілпіна як механізм перебудови розподілу могутності;

- глобальна війна в концепції Дж.Модельскі як продукт періодичних структурних криз глобальної політичної системи;

- світова війна по І.Валлерстайну, яка призводить до реструктуризації міждержавної системи;

- системна війна М.Мідларскі;

- загальна війна Дж.Леві .

До концептуальних елементів будь-якої системної війни вважаємо за доцільне віднести наступні:

- в ній приймають участь всі або більшість головних міжнародних акторів;

- в системних війнах приймають участь лідер системи і претендент на лідерство;

- вони, як правило, мають велику тривалість та масштабність.

До системних війн відносять Великі географічні відкриття та війни за Індійській океан (Дж.Модельські), Нідерландську революцію (Дж.Модельські, Дж.Леві), Тридцятирічну війну (1618-1648 рр.) (Р. Гілпін, І.Валерстайн, М.Мілдарскі, Дж.Леві), війну за іспанську спадщину 1701-1714 рр., війну за австрійську спадщину 1740-1748 рр., Семирічну війну 1756-1763 рр., Англійську Революцію, Велику французьку революцію, наполеонівські війни, Кримську війну 1853-1856 рр.

У ХХ ст. механізм переходу від однієї міжнародної системи до іншої двічі набував форми системної війни (Перша та Друга світові війни). Системні війни відігравали важливу роль в сучасній історії, виконуючи інтегральну функцію в процесі довготермінового розвитку системи держав і, як правило, мали циклічний характер.

Якщо в ХХ столітті системні війни двічі набували глобального характеру і втягували в себе мало не весь ресурс людської цивілізації, то нині вони здійснюються під гаслами боротьби з міжнародним тероризмом, стримування регіональних конфліктів, захисту демократичних систем в певних державах тощо.

Приходимо до висновку, що ці підходи об’єднує розгляд системних війн як поворотних моментів в ході системних перетворень. Наслідком системної війни, незалежно від її масштабів, є перехід від старої до нової системи міжнародних відносин або радикальні зміни в межах системи.

З одного боку, кожна світова війна призводила до реструктуризації міждержавної системи. З іншого боку, сучасні регіональні війни (скажімо, Косово) чи війни проти так званих держав-парій (дві війни США в Іраку) також ведуть до змін у міжнародних відносинах і суттєво впливають на міжнародну систему.

Турбулентність міжнародних систем. Теоретична розробка проблеми нового розуміння закономірностей еволюції міжнародної системи в ситуації порушення в ній субординації та хаотичних дій її елементів , співвідношення «порядку та хаосу» отримала ефективну методологічну основу в синергетиці.

Формою становлення, існування і розвитку людського суспільства є самоорганізація. Принципи синергетики використовуються в міждисципланарних дослідженнях природи, людини та суспільства. Синергетичний підхід здобуває широкого використання як в природничих, так і в суспільних сферах знань. Увага дослідників сконцентрована на самоорганізації політичних, соціальних, економічних та історичних процесів, на явищах самоорганізації в системах з багатоваріантною поведінкою.

Синергетика (від грец. „спільна дія”) – це галузь науки, яка має міждисциплінарний характер і досліджує кооперативні явища в нелінійних, неврівноважених, нестаціонарних відкритих системах. Основні положення синергетичного підходу викладені в праці Г.Хайнекена “Синергетика. Ієрархія нестійкостей” , І.Пригожина «Порядок з хаосу», В.Єбелінга, С. Курдюмова М. Моісєєва, Г. Ніколаса, І. Стенгерса, Н. Ханке та ін. Нобелівським лауреатом з хімічних наук Іллею Пригожиним в 1989 році були сформульовані основи філософії нестабільності. М. Моісєєв дефініював синергетику як універсальний еволюціонізм.

Дослідження в галузі синергетики пов’язані з вивченням процесів самоорганізації в складних динамічних системах, що розвиваються нелінійно.

Системою, що самоорганізується, вважається відкрита система з нелінійним динамічним рухом, відхиленнями від рівноваги, що перевищують критичний стан ( тобто є основою для якісного перетворення). Якщо в лінійній системі реакція залежить від розміру зовнішнього втручання, то в нелінійній - не від розміру зовнішнього втручання, а від стану системи. Об’єктом дослідження синергетики є виключно нелінійні системи, до яких відносимо і системи міжнародні. Це дає змогу застосовувати принципи синергетики на міжнародні системи. В дослідженні деяких аспектів еволюцї міжнародних систем доцільним є використання синергетичного підходу. Синергетика відображає взаємозв’язок еволюційних процесів і здатна допомогти подолати їх кризи, визначаючи шляхи виходу на науково обґрунтовані прогнози.

За своїми основними принципами формування і функціонування міжнародна система представляє собою відкриту, складну та нестабільну систему, яка характеризується високим ступенем динамічності і нестійкості. Міжнародна система – це відкритий, динамічний, самокерований організм із асиметричними структурами, через що зв’язки між ними можуть бути нестабільними, а функції кожної з них – нерегулярними. Вона перебуває в постійному динамічно неврівноваженому стані; розвивається в результаті криз еволюційно або революційно, у різноманітних напрямах, різними темпами відповідно до існуючої різноманітності умов.

Розвитку міжнародних систем властиві нелінійність, певна стрибкоподібність і навіть несподіваність, що втім не заперечує їх стабільність; усталеність виростає з неусталеності як її результат, стадії усталеності та неусталеності змінюють одна одну. Неусталеність глобальної системи є активізатором ролі підсистем.

Існують умови для багатоваріантності та альтернативності шляхів розвитку, конкуренція двох підвалин - твірної, яка цементує структури, та розсіювальної, що розмиває їх, створює стан хаосу. Процес розвитку має хвилеподібний, спіралеподібний характер, інерційні, передбачувані процеси розвитку змінюються періодами криз та революцій. Історичні цикли характеризує повторюваність, ритмічність історичного процесу розвитку людства, окремих країн та регіонів.

Головні положення синергетичного бачення міжнародних відносин полягають в підході до розвитку міжнародних систем як послідовної зміни станів стабільності та нестабільності, стадій усталеності та неусталеності. Схематично синергетична модель процесу еволюції міжнародних систем як самоорганізації виглядає наступним чином:

- система знаходиться в стані стабільності;

- система втрачає стабільність, опиняється в стані нестабільності, або хаосу, внаслідок причин як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Відбуваються зміни (флуктуації), які до певного часу не призводять до зміни сталості структури. Накопичення відхилень, перебільшення флуктуаційними параметрами критичних значень призводить до того, що зміни параметрів призводять до стрибкоподібного переходу до якісно нового стану. Хаос - це не тільки стан, у якому знаходиться суб’єкт, але і дія суб’єкту, яку жорстко протиставлена об’єкту. Межею хаосу є динамічна рухлива перехідна зона між двома екстремальними станами: порядком, який можна передбачити та хаосом, що є непередбачуваним. Тільки між двома екстремумами на межі хаосу може бути досягнутий баланс. Під балансом в даному контексті мається на увазі баланс в межах системи між її складовими.

Балансування – етап самоорганізації складних систем, в межах якого виникає процес коєволюції (спільної еволюції елементів). Однією з якостей системи є якість до самоорганізації, прагнення системи до стану усталеності. Цей стан в теорії динамічних систем зветься атрактором ( від англ. attract притягувати). Аттрактори сприяють самоорганізації хаосу, притягуючи до себе близькі траекторії або вектори задіяних в хаосі сил. Але існують і хаотичні атрактори . Вони не спроможні притягувати до себе близькі траєкторії або вектори задіяних в хаосі сил, тому є причинами самовідтворення хаосу. Складні нелінійні системи мають здатність до коеволюції декількох векторів в одному або декількох атракторах.

· система в стані нестабільності опиняється в точці біфуркації ( від англ. fork – віделка) – точка розвітлення варіантів розвитку. На точці біфуркації відбувається набуття нової якості у русі динамічної системи де у неї з’являються одразу декілька можливих варіантів подальшого розвитку, починаючи від виходу системи на більш високий рівень самоорганізації і закінчуючи її остаточним розпадом. Це пояснюється тим, що базові механізми функціонування системи вже не працюють, а нові ще не сформувались. Під точкою біфуркації розуміється точка локалізації твірної та розсіювальною підвалин. Саме тому в точці біфуркації принципово неможливо передбачити стан, в який перейде міжнародна система. В процесі біфуркації , тобто якісної трансформації системи, внаслідок зовнішніх та внутрішніх впливів і в залежності від специфіки реагування системи на ці впливи відбуваються зміни якісного стану міжнародної системи, зміни в її структурі.

· нова система переходить у стан стабільності.

Еволюція міжнародних систем може розглядатись як необмежена послідовність процесів самоорганізації. Явище самоорганізації знаходить відображення у взаємодії підсистем в межах системи. Найбільш цікаві явища виникають при взаємодії багатьох підсистем. Якщо взаємодіє декілька підсистем , виникають кооперативні процеси, що призводять до появи нових якостей системи.. Балансування – це етап самоорганізації складних систем, в межах якого виникає процес коєволюції, тобто спільної еволюції елементів системи.

Складні нелінійні системи мають здатність до коеволюції декількох векторів в одному або декількох атракторах. Розвиток складних систем супроводжується появою суміжних галузей притяжіння, які сполучають декілька атракторів. Вони й забезпечують стан рівноваги на межі хаосу.

Таким чином, синергетичний підхід дозволяє розглядати міжнародну систему по структурним, організаційним та функціональним параметрам як надсистему , що складається з багатьох взаємопов’язаних і взаємозалежних підсистем та елементів, в ролі яких виступають усі головні актори сучасної світової політики. Він дозволяє сформулювати парадигму, яка має вигляд системи узагальнених положень, що відображають найважливіші особливості та закономірності еволюції міжнародних систем.

Проблеми існування міжнародної системи, в ситуації порушення в ній субординації та хаотичних дій елементів системи піддано науковому аналізу Джеймсом Розенау в 1990р. в його роботі «Турбулентність у світовій політиці». Головну увагу вчений приділив динаміці, з якої виникають щоденні події й сучасні проблеми.

Для Дж. Розенау турбулентність – це більше, ніж потрясіння, що супроводжують зрушення в основних змінних складових, що являє собою повсякденне існування будь-якої системи. Адже, в даному випадку межі системи можна розглядати як постійні, а ступінь коливання змінних складових знаходиться в межах стабільності.

А за умов турбулентності, такі коливання виходять за межі системи, виникають аномалії і формуються нерівномірності. Поряд з тим, як структури розхитуються, розгортаються нові процеси і система вступає в період тривалої нерівноваги. На практиці це може проявлятися у владних кризах, революційних переворотах, технологічних проривах.

Таким чином, невизначеність можна вважати головною характеристикою турбулентної політики. Варто відзначити, що невизначеність та непередбачуваність за умов турбулентності пояснюється ще й тим, що за даних обставин підвищуються вимоги, загострюється напруженість, трансформуються відносини. Більше того, коли встановлюється турбулентність, закономірності зникають.

Слід додати, що певним ступенем невизначеності характеризується і темпи, якими розгортається турбулентність. Адже, ситуації, на які впливають турбулентні умови, швидко стають очевидними, тоді як наслідки дій різних учасників поширюються схемами їх взаємозалежності. Турбулентним ситуаціям притаманна швидка реакція, настійні вимоги, тимчасові союзи, різкі зміни політики, що може швидко, хоча й безладно спричинити розвиток подій шляхом конфлікту або співробітництва.

Важливою ознакою політичної турбулентності можна визначити параметричні зміни. За умови, коли основні параметри поглинаються великою складністю та високим динамізмом, спостерігається стала турбулентність. Коли дані параметри, які можна ототожнити з раніше згаданими межами, є стабільними, відбувається безперервне політичне життя, а індивіди та колективні діячі здатні переміщуватися з однієї епохи в іншу. Однак, коли складність і динамізм параметрів досягають тієї межі, коли існуючі правила більше не служать стримуванню дій і наслідків, хід подій переходить у стан турбулентності.

В цьому контексті доцільним є визначення трьох основних параметрів.

1. Мікропараметр: досвід і здатність сприйняття навколишнього світу, за допомогою яких громадяни держав і члени недержавних організацій пов’язують себе з макросвітом глобальної політики.

2. Макропараметр: обмеження, включені у розподіл владних повноважень й усередині колективної організації глобальної системи.

3. Реляційний: владні відносини, що переважають на мікрорівні між окремими людьми і їхніми колективними макроорганізаціями.

Важливою є проблема чинників, що призводять до глибоких зрушень в межах вище наведених параметрів. Загалом, виділяють п’ять джерел таких параметричних змін.

- Перехід від індустріального до постіндустріального світопорядку, пов’язаний з розвитком техніки й технологій, особливо мікроелектроніки, що скоротив відстані в суспільній, економічній і політичній сферах, прискорив рух ідей та інформації, підсиливши таким чином взаємодію людей і подій.

- Виникнення явищ (екологічне забруднення, тероризм, наркоторгівля), які є результатом нових технологій або сильнішої глобальної взаємозалежності транснаціонального характеру.

- Менша здатність держав й урядів знаходити прийнятні рішення головних політичних проблем, що часто не повністю підлягають державній юрисдикції.

- Ослаблення цілісних систем і набуття підсистемами більшої стрункості й ефективності, що підсилює тенденції до децентралізації.

- Підвищена аналітична здатність населення й підвищена свідомість власного ставлення до влади внаслідок необхідності вирішення нових проблем взаємозалежності і пристосування до нових технологій в умовах постіндустріального світопорядку. Саме тому сучасні люди, на відміну від своїх предків, не настільки відсторонені, недосвідчені й керовані в тому, що стосується проблем міжнародного життя.

Варто відзначити роль й зовнішні джерела глобальної турбулентності, серед яких можна, по-перше, виділити глибокі зміни структури й чисельності населення в останні десятиліття. Серед інших зовнішніх рушійних сил турбулентності можна назвати наявність й розподіл природних ресурсів, особливо необхідних для виробництва енергії, а також наслідки розвитку техніки й технологій, що впливають на всі сфери людської діяльності.

Таким чином, головне значення теорії турбулентності полягає у певному подоланні проблеми недостатнього аналізу зв’язків, у які трансформувалася світова політика під впливом різних рушійних сил, як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, внаслідок чого сучасний етап життя розвивається за іншими правилами й порядками, ніж в індустріальну епоху.

Особливості формування сучасної системи міжнародних відносин. Кожна попередня міжнародна система розглядалась як неформальна інституалізація співвідношення сил між державами у відповідному просторово-часовому контексті. В ХХ столітті на зміну Віденській системі приходить Версальсько-Вашингтонська, а потім Ялтинсько-Потсдамська системи міжнародних відносин. Руйнація останньої відбувалася мирним шляхом , що принципово відрізнялось від усіх історичних аналогів, адже раніше будь-яка зміна міжнародної системи відбувалась шляхом війн та збройних конфліктів. Перехід до сучасної системи міжнародних відносин відбувся не внаслідок „гарячої” а після „холодної” війни.

Характерною їх рисою стала і ліквідація біполярності. Як свідчили подальші події, для закладення нових принципів співіснування було недостатньо серії договорів, необхідно було виробити та відпрацювати конкретні механізми взаємодії та вирішення протиріч між кількома центрами сили зі значними цивілізаційними розбіжностями. У той же час уперше система міжнародних відносин формувалась за умови існування багатополярного ядерного світу. Період руйнації супроводжувався серією локальних конфліктів. Її особливістю стала і нова ситуація в Європі. Ялтинсько-Потсдамська система була заснована на чіткому розподілі сил в Європі. Об'єднання Німеччини, поява в Центральній Європі могутньої економічної та політичної сили, сфера інтересів якої виходила за межі власної території, поширюючись перш за все на країни Центрально-Східної Європи, привела до нової конфігурації сил. Додатковий імпульс отримала європейська інтеграція.

Дослідження сучасної міжнародної системи структуруються, по-перше, за виокремленням одного чи кількох полюсів сили та етапів розвитку сучасної міжнародної системи. Постбіполярну структуру міжнародних відносин можна аналізувати на двох рівнях: центр системи та її периферія. Така дворівнева структура породжує два основних типи відносин – симетричні та асиметричні. З цього погляду однією з найважливіших особливостей розвитку сучасних міжнародних відносин стало те, що відбувся зсув основних викликів та загроз, перехід міжнародної конфліктності з глобального на регіональний та субрегіональний рівні.

Дослідники, які працюють в межах реалістичної парадигми, висувають дві основні концепції нового світу – монополярності та поліполярності. Використовується і термін "постбіполярність", який характеризує певну невизначеність сучасної міжнародної структури. Неореалісти головну увагу звертають на дослідження питання відносно того, яка конфігурація співвідношення сил є більш стабільною. Загалом же автори не обмежують себе якоюсь єдиною теоретико-методологічною схемою, враховуючи, що в сучасній міжнародно-політичній думці існує і кілька проектів майбутнього світового порядку.

У зв'язку з розпадом СРСР зникає один з "полюсів" сили. На підставі цього значна група дослідників сходилася на тому, що США залишилися єдиною наддержавою і таким чином відбувається формування монополярного світового порядку на чолі зі Сполученими Штатами. Концепція монополярності базувалася на констатації американської політичної гегемонії в світі, а його майбутнє вбачалося як боротьба між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, та іншими центрами сили, які намагаються цю гегемонію порушити. Додаткові аргументи прибічникам цієї концепції додала війна в Іраку, контраргументи – події 11 вересня 2001 року, комплекс загроз, породжених глобалізацією та формуванням нової конфігурації світового порядку, яким можна протидіяти лише за умови взаємної згоди серед членів міжнародного співтовариства .

Російський дослідник О.Д.Богатуров зауважує, що ідея відновлення контурів багатополярного світу емоційно приваблива, тому що начебто відповідає уяві щодо демократизації міжнародних відносин. Але історичний досвід, зокрема досвід існування Віденської системи свідчить, що багатополюсне балансування невідворотно реалізувалося у світові війни. Світове співтовариство мало шанс зрозуміти це під час Першої світової війни.

Концепція "багатополярності" стверджує, що з розпадом СРСР зникла одна з основ біполярності, але паралельно з цим зріс політичний вплив цілої низки альтернативних США "центрів сили". Прибічник концепту балансу сил Г.Кіссінджер вважає, що новий світовий порядок все більше нагадуватиме європейську політику ХIХ ст., але система рівноваги сил працюватиме вже не в європейському, а у глобальному масштабі. Окрім того, зазнало еволюції саме поняття "могутності" держави в тому розумінні, що економічні та інші компоненти суттєвіше впливають на баланс сил. Після закінчення "холодної війни" послабли доцентрові сили як навколо Росії, так і навколо США, одночасно йде формування нових центрів, зокрема ЄС, Китаю, Індії.

Широко розповсюдженим в сучасній міжнародно-політичній науці є погляд про формування та еволюцію на сучасному етапі складної ієрархічної системи, особливістю якої є співіснування різних типів "полярності".

Зусилля США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності, в тому числі завдяки подальшій мілітаризації.

На межі тисячоліть світова політика зазнала фундаментальних змін, уперше за світову історію багато цивілізаційною, відносини між країнами – представниками різних цивілізацій часто будуть складними, а в певні моменти – навіть антагоністичними.

У контексті гетерогенного характеру сучасної міжнародної системи можемо говорити про її безпосередній вплив на проблему стабільності. Адже гомогенність системи сприяє обмеженню насильства, гетерогенність системи призводить до протилежних наслідків, посилює нестабільність системи. В той же час, попри всі внутрішні гетерогенності, система прагне до юридичної гомогенності, виразом якої є Організація Об’єднаних Націй.

Таким чином, виокремимо кілька можливих сценаріїв майбутнього. Перший передбачає американську гегемонію, хоча, як вчить досвід історії, гегемонія – це позиція, яку дуже складно утримати.

Другий сценарій передбачає перехід монополярного світу в біполярний, виходячи з можливості появи у США глобально значущих конкурентів, перш за все Китаю або ЄС, чи формування передбачених чи несподіваних коаліцій.

Третій сценарій – це встановлення багатополярного світу. Відбувається складна взаємодія багатьох сил, світова історія буде являти собою поєднання мирних періодів та конфліктних ситуацій, конкуренцію за зони впливу.

Наступний сценарій передбачає паралельне існування кількох міжнародних систем, які являтимуть собою самодостатні та самостійні центри світового розвитку.

Далі ставимо сценарій, який відстоює апокаліптичне бачення світу, міжнародні катаклізми, силове вирішення геополітичних, економічних, культурно-цивілізаційних протиріч.

Отже, на межі тисячоліть в міжнародних відносинах відбулися радикальні зміни, які дають змогу стверджувати про формування нових системостворюючих закономірностей. Нова система міжнародних відносин, яка знаходиться ще в стадії формування, відмінна не лише від системи, яка існувала після Другої світової війни, але й від традиційної Вестфальської системи. В ній переплітаються та взаємодіють як традиційні сили, так і нові фактори і тенденції, посилюється глобальні проблеми, з'являються нові загрози, серед яких основним сьогодні виглядає міжнародний тероризм.

2.4 Концепції організації міжнародних систем. Теорії міжнародного порядку

Початок кожного нового міжнародного порядку як правило був пов'язаний з наслідками системних війн( наприклад, Тридцятилітня війна, франко-прусська війна 1870-1871 рр. , світові війни) або/та з значними внутрішніми змінами в провідних країнах (наприклад, Велика французька революція, об’єднання Німеччини та утворення Германської імперії) або їх розпадом (розпад Російської, Германської, Австро-Угорської, Османської імперій після закінчення Першої світової війни, розпад СРСР), . Як правило, відбувались зміни у типі та змісті відносин між провідними суб’єктами міжнародних відносин, хоч