Принципи системного аналізу явища міжнародних відносин.

Застосування системного підходу означало велике зрушення як у теорії, так і в методології вивчення міжнародних відносин в контексті відходу від розгляду міжнародних відносин, як на суми зовнішніх політик держав.

Іншою важливою заслугою системних досліджень стало те, що вони значно розширили уявлення про суб'єктів міжнародної системи, та про процеси, що у ній відбуваються. Девід Сінгер ще у 1961 р. висловив думку про «рівні аналізу», які поєднують дві області - міжнародні системи й національну державу. Сутність рівневого аналізу полягає в тому, щоб, при дослідженні міжнародних відносин орієнтуючись на редукціоністський або системний підходи визначати й досліджувати різні сфери, у яких можуть бути виявлені джерела пояснення розглянутих явищ в області міжнародних відносин.

Д.Сінгер виділив основну межу в пошуках явищ, що впливають на міжнародну політику:

1) внутрішні явища, що відбуваються усередині кордонів держави,

2) зовнішні явища, що відбуваються поза межами держави.

Концепція рівнів аналізу також стала одним з факторів, що призвели до формування континууму теоретичних поглядів між полюсами "волюнтаризм-детермінізм". Основним проблемним питанням в цьому розмежуванні виступила т. зв. дилема "структури-агента". Вона полягає у відповіді на питання про те, наскільки воля людини є рушійною силою суспільних процесів. З точки зору волюнтаризму, "агенти" суспільної дії є причинами дій, подій, реакцій та результатів в соціальних системах. В міжнародних відносинах цей принцип звучить як визнання волі держав або інших акторів як головної рушійної сили міжнародних подій. Детермінізм, з іншого боку, визнає вирішальною роль структурних факторів. За цією логікою міжнародні відносини є детермінованою системою, в якій всі наступні стани визначено попередніми. Ця визначеність і є, врешті, вирішальною при обранні окремими агентами власних дій, створюючи лише ілюзію волі. Взагалі-то проблема детермінованості є більш широкою і виходить далеко за рамки гіпотез, покладених в основу концепції рівнів аналізу. Вона є лише прикладом одного з наслідків, які витекли із використання цього методологічного нововведення. Концепція рівнів аналізу дозволила висунути вимогу відповідності теорій та методів дослідження об'єктам та предметам дослідження в міжнародних відносинах. Складність та системність явищ в міжнародних відносинах різним чином досліджуються в рамках різних методологічних підходів.

Цілісність, внутрішня єдність соціальної організації (структури) складаються із двох нерозривно зв'язаних їхніх частин. З одного боку, необхідний деякий організаційний "стрижень", базовий модуль (матриця) організації, що виконує технологічні (апаратні) і, ширше, політичні, соціально-управлінські й ідеологічні функції, пов'язані зі створенням і підтримкою бажаних спрямованості й змісти суспільної свідомості. Останнє надто важливо, оскільки, з іншого боку, що входять у дану соціальну структуру люди, групи, організації повинні усвідомлювати й визнавати факт свого включення й участі в більше широкої, ніж вони самі, соціальній структурі, що звичайно володіє стосовно них якимись правами, повноваженнями, владою. Це, у свою чергу, припускає наявність в організації і її членів "самосвідомості організації", конкретними проявами якого можуть бути патріотизм стосовно країни або народу, вірність партії, руху, церкві, ідеології або релігії, відомча або корпоративна солідарність і т.п.

Тому такі дослідники, як М.Косолапов вважають, що складний соціальний суб'єкт - це реально існуюча форма соціальної організації, що володіє одночасно:

(а) об'єктивною внутрішньою структурно-організаційною єдністю;

(б) усвідомленням себе як цілісного й неподільного утворення (системною самосвідомістю, системною ідеологією);

(в) здатністю до вищого цілепокладання, відмінного від суми цілей складаючих її компонентів і підсистем (системним цілепокладанням):

(г) здатністю формувати й здійснювати довгострокові, розраховані на досягнення віддалених макроцілей стратегії поведінки, при необхідності ціною й засобами самопримусу;

(д) розвиненими зворотними зв'язками усередині системи, що дозволяють підкоряти діяльність такої організації й саму її структуру досягненню загальносистемних цілей (системними зворотними зв'язками).

Стосовно сфери міжнародних відносин такому визначенню суб'єкта можуть відповідати держави, їхні союзи й інтеграції, будь-які міжнародні організації, транснаціональні корпорації, суспільні рухи й асоціації (за умови, що кожна відповідна структура має весь комплекс необхідних і достатніх ознак).

Сучасному етапу досліджень міжнародних відносин у цілому властивий акцент на системному розумінні і всього зовнішньополітичного процесу як комплексу дій суб’єкту. Спроби вибудувати прості й лінійні залежності, механістичне бачення причинності окремих подій, явищ та зовнішньої політики в цілому залишилися в минулому. На зміну їм прийшло ясне розуміння складності причинно-наслідкових зв'язків усередині міжнародних відносин, а також між цими відносинами і внутрішнім світом держави, нею та міжнародно-політичним середовищем; хоча конкретний зміст таких зв'язків залишається, в цілому, слабо дослідженим.

Застосування принципів загальної теорії систем суттєво розширило уявлення про явище міжнародних відносин, змінило розуміння їхньої структури, привело до постановки питання про «навколишнє середовище».

Стосовно міжнародних відносин поняття «навколишнього середовища» не є однозначним. Воно здається досить простим для держави, досить зрозумілим для груп держав або коаліцій, нарешті, можна представити більш складне «зовнішнє середовище» для всієї системи міждержавних відносин, який можуть розглядатися міжнародні відносини в цілому. Але що є «зовнішнім середовищем» для глобальної системи міжнародних відносин, якщо погодитися із припущенням про її існування? На це питання в науковій літературі не дається однозначної відповіді.

В 60-ті роки в США з'явився ряд робіт, націлених на вивчення зовнішньої політики держави, розглянутої «в оточенні середовища».

Застосування системного підходу в дослідженні міжнародних відносин було, до певного часу, обмеженим побудовою абстрактних моделей міжнародних систем на основі тих чи інших критеріїв, як-то полярності, типу організації (ієрархії) та ін. Розширення його відбулося із спробами розглянути міжнародні об'єкти як реально існуючий системний об'єкт, поведінка якого детермінується факторами, що діють на різних рівнях. Це наближало міжнародні дослідження до термінології та аксіоматики теорії систем, структурного та функціонального аналізу, що вже використовувались в ряді наукових дисциплін.

Системність міжнародних відносин було продемонстровано К.Уолтцем при спробі дати відповідь на одне з фундаментальних питань дисципліни в цілому: в чому полягають причини війн між державами? Намагаючись порівняти відомі варіанти відповіді, як-то агресивність держави, несумісність інтересів декількох держав, постійну боротьбу за обмежені ресурси, дію дилеми безпеки, авантюризм керівництва та ін., К. Уолтц висунув гіпотезу про наявність принаймні трьох рівнів причинності для пояснення війн.

Становлення системного знання в сфері міжнародних відносин відбувалося досить не просто через специфічні особливості цієї сфери суспільного життя. Вона полягала у складності й опосередкованості зв'язків між елементами системи, у сильному впливі суб'єктивних чинників на хід міжнародних подій, у різнорідності складу дійових осіб, у складності визначення меж самої міжнародної системи й т.д. Значною мірою об'єктивними труднощами становлення міжнародної системної теорії й системного аналізу пояснюється відсутність згоди вчених з багатьох принципових питань створення цілісного погляду на світ і міжнародні процеси. Більшість учених, однак, були згодні з тим, що концепція міжнародної системи включає, насамперед, метод організації даних, або схему, покликану описати як способи взаємозв’язку її елементів, так і характер трансформації такого взаємозв’язку.

В описі міжнародних систем і при дослідженні їх теоретичних і методологічних аспектів виділяють такі поняття, як «структура міжнародної системи», її «середовище», «системні межі», «функція» системи, «підсистема» і ін. Найбільш загальні особливості міжнародних систем випливають із їхньої приналежності до класу соціальних систем. Соціальні системи представляються сукупністю елементів, пов'язаних між собою взаємодіями повторюваного і, отже, передбачуваного характеру і відособлених від інших систем, які становлять їх середовище, більш-менш чіткими межами.

Однак якщо дане визначення задовольняє більшість системників, то стосовно внутрішньосистемного категоріального апарату повної ясності немає. Для одних дослідників ключовими моментами соціальних систем є ролі, для інших - поняття акторів з їхніми цінностями й можливостями. При цьому акторами можуть бути індивіди, групи, інститути, як, наприклад, держави. А взаємодія у цьому випадку може виражатися в адміністративних процедурах, процесах економічного розвитку та соціальних дій і позначатися такими категоріями, як співробітництво, конкуренція, спонтанність, причинна обумовленість.

Таким чином, найбільш загальні особливості системного підходу до вивчення міжнародних відносин випливають із самої специфіки досліджуваного об'єкта. Така специфіка пов'язана з впливом суб'єктивного фактора на розвиток міжнародних відносин. По-перше, оскільки міжнародна система належить до класу соціальних систем, вона є відкритою, слабоорганізованою і складноадаптованою системою. Тому на неї складно переносити методи аналізу механічних систем. По-друге, у якості утворюючих і структуруючих елементів міжнародних систем виступають соціальні спільноти, групи й окремі індивіди, тобто розвиток міжнародних систем визначається свідомими діями людей, їхніми ціннісними орієнтаціями, вольовими зусиллями, владними можливостями, цільовими настановами, інтересами й т.д. Отже, свідомий вибір, мотивація, сприйняття суб'єктів міжнародних відносин є визначальними факторами розвитку міжнародних систем.

І нарешті, оскільки міжнародна система є слабоорганізованою системою, не має верховної влади й не побудована ієрархічно, її організуючим чинником є взаємодії між державами. Саме міждержавні відносини лежать в основі організаційної основи міжнародної системи. Вони детермінують дії суб'єктів, що вступають у контакт, на різних рівнях міжнародного спілкування.

Оскільки в самій природі міжнародних відносин відсутня монополія на насильство й діє плюралізм суверенітетів, тому вся міжнародна діяльність заснована не стільки на знанні її закономірностей, скільки на ймовірностях, пов'язаних з непередбачуваністю людських рішень. Доволі дискусійними залишаються припущення щодо можливості застосування категорії раціональної дії. Тому соціологія, прикладена до міжнародних відносин, має свої межі.

Система, в широкому розумінні, є організованою сукупністю елементів. Головною ознакою системи є її цілісність. Це означає, по-перше, що система, оскільки є цілісною, то протиставляється (навіть в рамках наукового дослідження) середовищу, а по-друге, що вивчення складових системи - елементів - має відображати їхню взаємодію і місце кожного в цілому. Елемент системи є її найменшою (неподільною) частиною і одночасно межею розчленування системи в рамках конкретного наукового дослідження.

Цілісність системи конкретизується через поняття зв'язку. Воно використовується в усіх системних дослідженнях, але остаточно категорію зв'язків і їх типологію ще не розроблено. Наприклад, невизначеною залишається принципова відмінність між зв'язками і відносинами; крім того поняття зв'язку у вузькому, чисто системному сенсі вимагає виділення окремих рис, які відрізняють його від зв'язків в рамках інших методологічних підходів. Далі, для системи обов'язковою є наявність двох і більше типів зв'язків (наприклад, просторові, функціональні та генетичні зв'язки в біологічному організмі), що призводить до проблеми класифікації зв'язків в системі - проблеми, що не є остаточно вирішеною в сучасній науці. Можна зауважити, що в системі є наявними особливі типи зв'язку, які можна назвати системостворюючими (наприклад, зв'язки управління). Сукупність зв'язків і відносин наближає нас до поняття структури. Під структурою, як правило, мають на увазі внутрішню організацію системи. Важливою властивістю структури є її вплив на елементи системи: структура визначає їхню поведінку, накладаючи обмеження на ти чи інші індивідуальні прояви. Структура має "горизонтальний" і "вертикальний" виміри, наявність яких свідчить про необхідність введення поняття рівнів системи та ієрархії цих рівнів. Основна системна функція полягає в прагненні системи до самозбереження; при цьому джерело системних трансформацій, як правило, знаходиться всередині самої системи.

Теза про системну організованість дійсності в тій чи іншій формі приймається всіма теоретико-системними концепціями. К. Боулдінг, наприклад, виділяє два взаємопов'язані принципові шляхи побудови системної онтології: 1) побудова "системи систем", тобто виділення загальних ознак та характеристик системних об'єктів різної фізичної природи і різного ступеню складності (подібність багатьох об'єктів соціології, економіки, біології; наявність майже у всіх систем взаємовідносин із середовищем; цілий ряд систем, починаючи від кристалів і закінчуючи людиною, підкоряються законам росту і т. п.) і 2) побудова ієрархії систем за їх складністю (К.Боулдінг виділив 9 рівнів ієрархії, починаючи від статичних структур, і закінчуючи т. зв. "трансцедентальними" системами). Інакше уявляє собі цю проблему У.Росс Ешбі, основною ідеєю якого є знаходження зв'язку між будь-якими підсистемами і виділення цих зв'язків. Саме шляхом надання особливого значення системним зв'язкам можна трактувати тезу про незводимість цілого до суми його частин. Цілий ряд закономірностей системного підходу виводиться з тих антиномій, що в ньому існують. Основні з них наступні:

I. Теза: ціле є сумою частин. Антитеза: ціле більше за суму частин.

II. Частина передує цілому. - Ціле передує частині.

III. Ціле причинно обумовлене частинами. Цілісний підхід є протилежним до причинного і виключає використання останнього.

IV. Ціле пізнається через знання частин. Частини, як продукт розчленування цілого, можуть пізнаватися лише на основі знання про ціле.

Подолання цих антиномій сучасним системним підходом створює основні його постулати. До них відносяться, перш за все, положення про 1) незводимість цілого до суми частин і додавання нових якостей за рахунок зв'язків між частинами; 2) неділимість дихотомії "ціле-частина" (ціле не може бути цілим і не складатися із частин, а частина поза цілим - не частина); 3) частини між собою, а також частини із цілим пов'язані не лише функціонально, але й більш складною сукупністю зв'язків: лінійний причинно-наслідковий зв'язок трансформується в циклічну залежність.

Застосування системної методології є плідним при вирішення широкого кола завдань в науці про міжнародні відносини. Системи можуть бути "знайдені" в багатьох формах взаємодії міжнародних акторів: в двосторонньому та багатосторонньому співробітництві, конфліктах, альянсах та коаліціях, гонках озброєнь та ідеологічному протистоянні тощо. Застосування системних методів при дослідженні системних об'єктів відповідає вимогам концепції рівнів аналізу, але в той же час не знімає ряду об'єктивних труднощів, в тому числі і методологічного характеру, що існують на цьому шляху.

Система міжнародних відносин є складною, відкритою системою із високим ступенем непередбачуваності. Визначення меж системи міжнародних відносин є можливим лише із певною долею умовності. Зовнішнім середовищем для можуть бути, наприклад, внутрішньополітичні системи держав; системи національних ідеологій тощо. Тому система міжнародних відносин є відкритою системою. Організація міжнародної системи дозволяє класифікувати її як систему хаотичну. Хаотичні системи (до них належать більшість соціальних систем) характеризуються високим ступенем складності структури (наявність великої кількості рівнів) і великою кількістю точок біфуркації. Остання обставина робить вивчення поведінки таких систем надзвичайно складним. Фактично, можна вести мову лише про наближені результати.

Поведінка системи міжнародних відносин може бути описаною за допомогою загальних законів класичної теорії систем. Як і будь-яка інша, система міжнародних відносин прагне рівноваги (основна системна функція). Це прагнення знаходить свій прояв у реалізації принципу силової рівноваги. Суттєвим фактором, що впливає на діяльність держави на міжнародній арені, є конфігурація структури системи міжнародних відносин. Комбінація (поєднання) структурних обмежень та імперативів із законами силової рівноваги істотно зменшує свободу поведінки держав в межах системи. Соціальні системи (в тому числі система міжнародних відносин) загалом дотримуються законів системної статики і динаміки.

Ключова роль структури у всій діяльності соціальних систем була помічена дослідниками вже в першій половині XX століття. Майже у всіх роботах представників системного методу першочергову увагу приділено структурі міжнародної системи. Крім того, часто висновки, зроблені для менш складних систем, гомоморфних до системи міжнародних відносин (систем із схожою структурою) можуть бути справедливими для останньої. І пізніше теоретики системного методу в міжнародних відносинах основну увагу приділяли структурі системи і її зв'язку із конфліктним потенціалом. Були напрацьовані класифікації структур, що базувалися на емпіричному матеріалі, - як-то структури "жорстко ієрархічні", "імперські", "м'які", "консенсусні", "біполярні", "монополярні" тощо. Особливо активними дискусії щодо структури системи міжнародних відносин стали після завершення "холодної війни", коли питання про конфлікти майбутнього стимулювало дослідження структури сучасної системи міжнародних відносин.

Зрозуміло, перераховані вище максими можуть бути сформульовані у різний спосіб й у різних поняттях. У принципі, однак, вони висловлюють точку зору передових вчених нашого часу й загальну платформу для найбільш ефективних досліджень.

Останніх 20-25 років особливо прискорено формується усе більш взаємозалежний і цілісний світ. Цілісність не означає ані гармонійності цього світу (у ньому вкрай багато протиріч); ані того, що начебто він керується (або повинен керуватися) з єдиного центру. Поки що це неможливо ані технічно, ані через перешкоди ціннісного й політичного плану. Цілісність світу полягає в тому, що взаємодії в ньому набули системного характеру, коли будь-які серйозні зрушення в одній частині світу неминуче призведуть до реакції в інших його частинах, незалежно від волі, намірів учасників таких процесів. Ще на початку XX ст. світ був іншим: кризи, катастрофи, війни в одних його частинах могли залишатися без наслідків і непоміченими в інші.

Міняються не тільки світ, який ми пізнаємо, або наші уявлення про цей світ, але й система, за допомогою якої ми пізнаємо цей світ.