Системні функції в науці.

Сутність та основні характеристики системності.

У ХХ ст. почало швидкий розвиток поняття «система», яке стало ключовим у науковому дослідженні. Звичайно, те що є системою, вивчалося протягом багатьох сторіч, але з 60-х років ХХ ст. сформувалася тенденція досліджувати системи як дещо ціле, а не як множину частин. Такий підхід відповідає тенденції не ізолювати досліджувані явища у вузько обмеженому контексті, а вивчати, насамперед, взаємодії й досліджувати різні аспекти природи. Це є колективна дослідницька діяльність, що включає спектр наукових дисциплін який постійно розширюється. Відбувається, імовірно, найбільш амбіційна спроба досягти синтезу наукового знання з усіх до цього зроблених.

Поняття системи виникло переважно як абстрактна та навіть зухвала теоретична ідея. У наш час це поняття не тільки не обмежується теоретичною сферою, а стало центральним у різних галузях науки. Тепер системотехніка, системні дослідження, системний аналіз і їм подібні категорії стали працюючими термінами. Промислові підприємства і державні установи мають відповідні департаменти або принаймні особливих фахівців із цих проблем, а університети пропонують програми та курси для вивчення системних ідей.

Методологія наукового пізнання сьогодні неможлива без системного підходу, який набув особливої популярності у другій половині XX ст. Системні уявлення існували здавна, оскільки однією з найважливіших споконвічних категорій філософії є категорія "ціле". Але перший варіант загальної теорії систем був запропонований у 1912 р. Олександром Богдановим (псевдонім; справжнє прізвище Малиновський;1873-1928)у вигляді вчення про тектологію.

"Тектологія" в перекладі із грецької означає "вчення про будівництво". Термін "будівництво" вживався, як синонім поняття "організація". Тектологія О.Богданова - це загальна теорія організації й дезорганізації, наука про універсальні типи та закономірності структурного перетворення будь-яких систем. Основна ідея тектології полягала в тотожності організації систем різних рівнів: від мікросвіту — до соціальних систем. Щодо соціальних процесів О.О.Богданов вважав, що всяка людська діяльність об’єктивно може виступати організуючою або дезорганізуючою. Він думав, що дезорганізація - окремий випадок організації. О.О.Богданов одним з перших у світі застосував поняття системності. Стан системи він визначав, як рівновагу протилежностей. У результаті безперервної взаємодії формуються три види систем, які він розділив на організовані, неорганізовані й нейтральні.

З ідеями О.О.Богданова ознайомився австрійський біолог і філософ Людвіг фон Берталанфі (1901-1972), який створив другий варіант загальної теорії систем. У 40-х рр. ХХ ст. Л. фон Берталанфі, працюючи у Відні, заклав основи концепції організмічного підходу до динамічних систем, що володіють властивістю еквіфінальності, тобто здатністю досягати мети незалежно від характеру впливів на початкових етапах розвитку. Він узагальнив принципи цілісності, організації та ізоморфізму в єдину концепцію. Спочатку застосував ідею відкритих систем до пояснення ряду проблем біології й генетики, але потім дійшов висновку, що методологія системного підходу є більше широкою й може бути застосовна в різних галузях науки. Так виникла ідея загальної теорії систем.

Л.Берталанфі чітко сформулював що саме необхідно для побудови загальної теорії систем. По-перше, треба сформулювати загальні принципи й закони поведінки систем безвідносно до їхнього виду та природи елементів, що їх складають; по-друге, закласти основи для синтезу наукового знання в результаті виявлення ізоморфізму законів розвитку. Ідеї Л. Берталанфі привернули увагу міжнародної наукової громадськості, а ідеї О.Богданова виявилися практично забутим потенціалом науки.

Доленосною для системних ідей стала робота Л.Берталанфі у Чиказькому університеті - світовому центрі методології. Там з 50-х рр. складалася школа видатних соціологів. Тому не дивно, що системний підхід відразу ж увійшов до соціологічної науки і як теорія, і як принцип, і як знання, і як метод дослідження. Л. Берталанфі став основоположником цілого наукового напрямку, піонером створення загальної теорії систем. Він першим поставив саме завдання побудови цієї теорії. Загальна теорія систем мислилася їм як фундаментальна наука, що досліджує проблеми систем різної природи.

Істотний недолік у розумінні Л.Берталанфі загальної теорії систем полягав у тому, що він оголосив її такою, що заміняє філософію, а це викликало заперечення у філософів. Якщо звернути увагу на зміст загальної теорії систем, то до неї входять, в основному, формалізовані науки, які добре застосовні до відносно простих систем. Потреба дослідження складних систем змушує використовувати якісний аналіз, яким володіють філософські науки. Але філософії систем у загальній теорії систем місця не найшлося. Тому відбулося роздвоєння загальної теорії систем на теорію систем у широкому сенсі та на спеціальні системні теорії.

На наступному етапі розвитку системних знань виникло кілька варіантів спеціальних системних теорій, сформувалося знання, що відбивало окремі боки систем, з'явилися значні напрацювання про системи різної природи: фізичні, хімічні, біологічні, соціальні.

Головним популяризатором системних ідей виступила науково-технічна революція, яка забезпечила бурхливий розвиток системного підходу. Ідеї теорії систем розвивали такі вчені, як Р.Акофф, О.Ланге, Р.Мертон, М.Месарович, Т.Парсонс, У.Росс Ешбі та ін. Системний підхід широко поширився в економіці, соціології, психології й ін. Політологічному застосуванню системного підходу посприяли роботи М.Вебера.

У СРСР з 70-х рр. проблеми системології, створення загальної теорії систем стали також дуже популярними. Дослідженнями у цій галузі займалися В.Г.Афанасьєв, М.М.Амосов, В.М.Глушков, В.П.Кузьмін, Л.А.Петрушенко, В.Н.Садовський, М.І.Сетров, В.С.Тюхтін, О.І.Уйомов, Є.Г.Юдін і інші вчені.

Найбільш загальним поняттям, що позначає всі можливі прояви систем, є "системність". Причому в цьому терміні є два боки. Перший ототожнює системність з об'єктивною, незалежною від людини властивістю дійсності. Таке розуміння робить системність онтологічною, об'єктивно-діалектичною властивістю всього існуючого. Другий бік системності охоплює накопичені людьми дані про саму властивість, тобто являє собою гносеологічне явище, деякі знання про системи різної природи.

Гносеологічна системність - досить складне й різноманітне явище, яке проявляється в трьох аспектах:

1. У системному підході системність виступає принципом пізнавальної та практичної діяльності людей.

2. У теорії систем системність відображена через чітке наукове знання про світ систем.

3. У системному методі проявляється принципова здатність бути ключем у розв’язанні проблем. Системний метод виступає інтегральною сукупністю прийомів пізнання.

Складові системності виконують специфічні функції. Так, системний підхід, як принцип пізнання, виконує орієнтаційну й світоглядну функції, забезпечує не тільки бачення світу, але й орієнтацію в ньому. Термін "підхід" означає сукупність прийомів, способів впливу на кого-небудь, у вивченні чого-небудь, веденні справи й т.д. У цьому сенсі підхід - скоріше не детальний алгоритм дій людини, а множина деяких узагальнених правил. Тому системний підхід можна розглядати як принцип діяльності. Адже під принципом розуміється найбільш загальне правило діяльності, що забезпечує його правильність, але не гарантує однозначність і успіх. Це, по суті справи, системна парадигма, системний світогляд. Призначення системного підходу полягає у тім, що він спрямовує людину на системне бачення дійсності, тобто він змушує розглядати світ із системних позицій, точніше - з позицій його системного устрою.

Системний підхід полягає в тому, що кожний більш-менш складний об'єкт розглядається як самостійна система зі своїми особливостями функціонування й розвитку. Ґрунтуючись на ідеях цілісності й відносної незалежності об'єктів, що перебувають у цілісному світі, принцип системності припускає, що досліджуваний об'єкт - це деяка система, яка характеризується:

· елементним складом;

· структурою, як формою взаємозв'язку елементів;

· функціями елементів і цілого;

· наявністю середовища системи;

· законами розвитку системи і її складових.

Системний метод реалізує пізнавальну й методологічну функції, а системна теорія - пояснюючу та систематизуючу. Таким чином, системність виступає інструментом пізнавальної діяльності, арсеналом конкретних методів пізнання. Системна теорія, як знання про системи накопичує їх, упорядковує й використовує для пояснення систем різної природи.

Можна із упевненістю констатувати, що XX ст. було не тільки століттям відкриття антибіотиків та створення комп'ютера. Головне його досягнення - створення системного світогляду, системного методу отримання знань, які, власне, і визначили і винайдення антибіотиків, і появу комп'ютера, і сотень тисяч досягнень у галузі науки, техніки, політики та культури.

З другої половини ХХ ст. почала складатися загальна теорія систем. В процесі такого складання стало відбуватися виділення прикладної області системного знання - системотехніки як прикладного напрямку знань про системи. Поступово різні види системних теорій почали інтегруватися у системологію, яка об’єднала загальну теорію систем, приватні й галузеві теорії систем, системотехніку. Сутність системології полягає у тому, що вона являє собою інтегральну науку про системи. Загальна теорія систем об’єднує узагальнене знання про системи. Вона знаходиться під впливом двох наук: філософії, яка дає їй обґрунтування категоріального апарату, прийоми пізнання, якісне бачення систем, і математики, яка забезпечує кількісний аналіз систем.

Наприкінці XX ст. разом з видатними успіхами системності, в ній стали проявлятися кризові процеси. Системність у ряді випадків перестала відповідати зростаючим методологічним потребам вчених, політиків і бізнесменів. Почалася криза системності, обумовлена тим, що в епоху індустріального розвитку системність базувалася на методології причинно-наслідкових зв'язків, принципі детермінізму, однозначності в розумінні сутності явищ природи й суспільства. Але із вступом авангарду сучасної цивілізації в постіндустріальну фазу розвитку, що характеризується запереченням твердого детермінізму, однозначності розуміння природи явищ та процесів, системний підхід став все частіше давати збої. Основна причина цього не стільки в кризі системності як такої, скільки в кризі її методології.

Внаслідок постійних нововведень, людство опинилося в постійно перехідному суспільстві, яке складається з підсистем, що постійно трансформуються. Це суспільство мало потребу в принциповому оновленні системної методології, що й відбулося завдяки формуванню І.І.Пригожиним (лауреат Нобелівської премії 1977 р. в галузі хімії за розробку термодинаміки нерівноважних процесів та теорії дисипативних структур) концепції хаосу й перехідних процесів. Подальший розвиток ідеї системності призвів до виникнення концепції синергетики Г.Хагената принципу синергізму, що сформувався на початок 80-х рр., коли системність струснули перші кризи. Принцип синергізму, або мультиплікаційний підхід, відокремився від системного й вийшов на перший план серед інших методологічних принципів тому, що науково-технічна революція й соціальні перетворення вимагали дослідження проблеми ефективності. Синергетика стала міждисциплінарним науковим підходом, який досліджує процеси утворення та поведінку відкритих систем. При цьому особлива увага звертається на нерівноважні умови протікання таких процесів, обмін енергією між системою та середовищем, роль випадкових факторів в динаміці недетермінованих систем, а також дисипативні процеси, що збільшують ступінь організованості та зменшують ентропію відкритих систем. Завдяки цим відкриттям системність виявилася здатною пояснювати перехідні, динамічні процеси.

Стосовно системного підходу можна виділити дві світоглядні парадигми. Перша визнає системність об'єктивною властивістю усього існуючого, найважливішою характеристикою матерії.

Друга парадигма доводить, що системність являє собою не властивість матерії, а властивість суб'єкта, який її пізнає. Ця парадигма говорить про те, що світ є таким, яким він є, а системність являє собою лише спосіб його бачення й пізнання. Оголошення всього сущого системою аж ніяк не означає, що всі об'єкти є системами. Наприклад, купу піску або каменів з великим припущенням можна назвати системою. Для того щоб довести їхню системність, треба шукати підставу або системоутворюючий чинник. Таким чином, системність - це деяка пізнавальна процедура.

Системність представляється й властивістю всього існуючого, і пізнавальною здатністю людини, яка через системні уявлення реалізує свої інтереси. Наприклад, розглядаючи купу каменів, можна "побачити" два види систем: купу будівельного сміття або купу будівельного матеріалу, тобто, залежно від наших інтересів або знань одне й те саме явище буде двома принципово різними системами.

Найбільш складною системою світу виступає суспільство. Розуміння його як системи формувалося поступово. Перші підходи характеризувалися тим, що суспільство розглядали з позицій природи тих систем, які були складовими нижчих за соціальну систем, наприклад, фізичних, органічних, психічних і т.д. Наприклад, Огюст Конт широко використовував фізикалістичний підхід до суспільства, яке розглядалося ним специфічною фізичною системою. Підхід був характерний також для Платона або для Томаса Гоббса.

Системні ідеї з'явилися разом з виникненням самої соціології. О.Конт одним з перших соціологів широко застосовував термін "соціальна система" для позначення соціальної реальності разом з такими термінами, як "суспільство", "соціальний організм", "соціальні явища", "соціальне існування" і т.п.

Увівши поняття "соціальна статика" і "соціальна динаміка", О.Конт заклав методологічні передумови розгляду структури соціальних систем, їхнього функціонування й розвитку. Він уважав, що соціальна статика виділяє "структуру колективної істоти" і досліджує умови життя, властивим всім людським суспільствам, і виділяє закони гармонії. Піддав серйозному аналізу найважливіші складові суспільства: родину, класи, мораль, релігію, науку й ін. Соціальна динаміка розглядала кожний послідовний стан суспільства результатом попереднього й джерелом майбутнього. Конт стверджував про існування природного, вічного і непереборного характеру соціальної ієрархії й, відповідно, про протиприродний характер ідей соціальної рівності.

Герберт Спенсер розглядав суспільство в аспекті органічного підходу, відповідно до якого суспільство являє собою специфічний організм. При цьому він уважав, що повної аналогії між суспільством і організмом бути не може, тому що індивідуальний організм має конкретність, а соціальний — дискретність.

Системні уявлення про суспільство К.Маркса відрізнялися тим, що суспільство стало розглядатися, як матеріальне утворення. Суспільство в межах тривалих історичних етапів стало розглядатися як суспільно-економічна формація з головною підсистемою - способом виробництва. К.Маркс пояснив процеси перетворення одних формацій в інші.

Що стосується В.І.Леніна, то він спеціально не осмислював системність. Однак деякі тези системного характеру стососно системності в його роботах присутні: «люди живуть в державах, а кожна держава живе в системі держав, які відносно одна одної знаходяться в системі відомої політичної рівноваги». Але В.І.Ленін підходив до дослідження суспільства з позицій механістичного детермінізму, твердого підпорядкування людей економічному механізму.

До кінця XX ст. системний підхід до суспільства став однією із провідних методологічних парадигм і набув застосування в соціології, що осмислювала суспільство як специфічний вид системи, що не зводиться до систем іншої природи. Американський соціолог Толкотт Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, заснованих на нормах і цінностях.

Головна теза Т. Парсонса полягає в тім, що суспільство являє собою складну систему соціальних елементів (груп, інститутів, індивідів), що перебувають у стані активної взаємодії, яка спрямовується системами цінностей. Системи ж цінностей мають апріорне походження. При цьому система для Т. Парсонса - це будь-який стійкий комплекс повторюваних і взаємозалежних соціальних дій. Потреби особистості виступають змінними в соціальній системі.

Відносини структурних одиниць будуються на основі функцій, що забезпечують виживання суспільства, як цілісності (гомеостаз). Т. Парсонс виділив чотири види таких функцій (функцій гомеостазу): адаптація (проблема раціональної організації й розподіли ресурсів), цілеорієнтація (проблема визначення цілей), інтеграція (проблема збереження внутрішньої єдності системи - обов'язкових норм, правил і т.д.), підтримка зразка (проблема мотивації й узгодження особистих мотивів із цілями й цінностями суспільства).

Розвиваючи теорію соціальної дії, Т. Парсонс виділив три класи елементів і мотивації дії: когнітивний (ідеї, інформація про об'єкти, які є метою дії); категоричний (емоційне відношення до об'єктів) і оцінний (оцінка альтернатив дій). Всі елементи дії стають соціальними через процес взаємодії.

Роберт Мертон — видатний американський соціолог, учень Т.Парсонса, президент Американської соціологічної асоціації, представник школи структурно-функціонального аналізу. Увів поняття "дисфункція", "явних" і "латентних" (прихованих) функцій. Щоб відповістити на питання, що переважує - позитивні функції або дисфункції, Р.Мертон розробив поняття "чистого балансу", що дозволяє аналізувати реальні явища. Крім того, він увів поняття "нон-функції", тобто такої функції, що не має принципового значення для розглянутої системи. Мова йде про соціальні форми, які збереглися з попередніх періодів історії.

Р.Мертон значно розвинув принципи функціонального аналізу. Функціоналісти до нього обмежувалися аналізом суспільства як єдиного цілого. Р. Мертон же обґрунтував можливість застосування функціонального аналізу до дослідження груп і інститутів.

Людське суспільство, як система, має деякі специфічні ознаки:

· містить у собі всі попередні системи: природні, біологічні в перетвореному (олюдненому) виді. Природні системи вдало або невдало, але "вбудовані" у суспільство. Вони є природною основою існування суспільства, забезпечуючи людину сировиною, енергією; виступають як найважливіше поле його діяльності. До таких систем відносяться природа планети, кліматичні й екологічні умови, надра й ін.;

· представляється сукупністю штучних систем, створених людиною. При цьому багато штучних систем є результатом роботи багатьох поколінь. Вони становлять організм суспільства, який постійно оновлюється. Це міста, дамби, шляхопроводи, мости, заводи й т.д.;

· головними складовими суспільства виступають люди, наділені розумом, інтересами, цілями, цінностями, мотивами й установками. Люди представляються головним, хоча й не єдиним системоутворюючим чинником соціальної системи;

· суспільство характеризується значним числом соціальних інститутів, які виступають стійкими й раціональними формами спільної діяльності людей. Світ соціальних інститутів різноманітний. Серед них виділяються економічні, соціальні, політичні, духовні;

· суспільство можна розглядати як самодостатню, систему, що розвивається. Вона виникла природним шляхом, містить у собі значний потенціал, відрізняється величезною розмаїтістю культур, цінностей, соціальних організацій, етносів, що й забезпечує його високий потенціал саморозвитку;

· найважливішою властивістю людських співтовариств виступає здатність накопичувати й передавати знання, які в ході історичного процесу безупинно підсилювали здатність адаптуватися до мінливих обставин, виробляли стійкість до екстремальних ситуацій, має засоби для створення штучним шляхом сприятливих умов життя;

· соціальним системам властива організованість. При цьому соціальна матерія постійно міняє й удосконалює свою організаційну структуру. Зміни суспільної організації відбуваються не тільки від епохи до епохи. Організація суспільства міняється залежно від конкретної ситуації. В екстремальних умовах її організація стає твердою, мобілізаційною, відрізняється чіткою цільовою орієнтацією, з обмеженням ступенів свободи. У нормальних умовах вона має значне число варіацій і ступенів свободи.

Соціальні системи розглядаються як різновиди складних. Тому більшість дослідників переносять характеристики складних систем на соціальні.

Серед основних характеристик соціальних систем слід виділити:

· поліструктурність, поліфункціональність, поліваріантність у розвитку, тобто соціальні системи принципово множинні, багатоальтернативні, характеризуються множинністю станів;

· недетермінованість і стохастичність (непередбачуваність та випадковість);

· наявність механізмів цілепокладання, завдяки яким соціальні системи самі формують свої цілі, напрямки руху й програми;

· гнучкість, адаптивність, стійкість, висока здатність до виживання, збереження своєї самобутності;

· єдність раціонального й ірраціонального, розуму й дурості, думки й почуття;

· система має органічний характер, може відтворювати окремі елементи, структури, саму себе;

· самоорганізацію, саморегуляцію, самоврядування й саморозвиток;

· наявність у системах штучних елементів, структур, функцій.

Суспільство визначається як динамічна система, тобто як система, що перебуває в постійному русі та змінах. Динаміку суспільства не можна зупинити. Динамічні системи допускають різні зміни, розвиток, виникнення нових і відмирання старих частин і зв'язків між ними.

Таким чином, під соціальною системою розуміється впорядкована сукупність соціальних явищ і процесів, більш-менш взаємозалежних й взаємодіючих, але таких, що утворюють єдине ціле.

Серед основних різновидів соціальних систем виділяються індивіди, соціальні групи, інститути, співтовариства, організаційні, інформаційні системи, та ін.

Людство являє собою складну соціальну систему. Воно складається з сукупності підсистем.

1. Підсистема народонаселення, уперше досліджена англійським священиком Томасом Робертом Мальтусом. Мальтус виявив, що населення росте в геометричній прогресії, а їжа для нього (у найкращому разі) тільки в арифметичній. Виходячи із цього, він припустив, що необхідно створення перешкод і затримок природного розмноження людей.

2. Економічна підсистема людства, яка інтегрує виробництво й економічні відносини. Вона створює необхідні умови для створення засобів для життя людей. Це складний господарський організм, що зазвичай називають народним господарством, який включає сукупність виробництв.

3. Політико-управлінська підсистема — це сукупність політичних і неполітичних управлінських органів, система правових і інших норм і політичних відносин. Призначення: у встановленні режиму влади й здійсненні управління суспільством. Дана підсистема досить сильно залежить від економічної.

4. Духовна підсистема суспільства — це сукупність різних форм суспільної свідомості, науки, культури, утворення, мистецтва, релігії, а також духовних відносин між людьми. Головне призначення складається в забезпеченні духовного розвитку й самореалізації людей.

Системність світу має вигляд об'єктивно існуючої ієрархії по-різному організованих взаємодіючих систем. Системність мислення проявляється у тім, що знання представляються у вигляді ієрархічної моделі взаємозалежних систем пізнання. Хоча люди і є частиною природи, людське мислення має певну самостійність щодо навколишнього світу: розумові конструкції зовсім не зобов'язані підкорятися обмеженням реально існуючого світу. Світ є системним і системне ж його відбиття у мисленні людини.

Розгляд цієї комплексності неможливий без залучення особливого термінологічного апарату.