Міжнародні відносини через призму системності.

Одна із принципових складностей формування системного уявлення про міжнародні відносини пов'язана з тим, що стосовно явища міжнародних відносин на перший погляд украй складно оцінити баланс відомого про й невідомого для того, щоб мати можливість відповісти на запитання, чи базується яка-небудь теорія, умовно кажучи, на 10% потенційно можливої і необхідної інформації, 50-ти або ж на 90%. У кращому разі "чинник невідомого" можна описати інтуїтивно. Частково це пов'язано з розвитком об'єкта, предмета й суб'єкта пізнання міжнародних відносин у процесі їхнього пізнання; частково - з неможливістю наукового експерименту у сфері міжнародних відносин. Однак наука про міжнародні відносини почала складатися в період, коли вже багато інших наукових дисциплін пройшли свій шлях від "широких" теорій до "вузьких", а тому в принципі відомі умови й процедури, необхідні як для побудови нової "вузької" теорії, так і для приблизної оцінки співвідношення відомого й невідомого на поточному етапі її становлення й розвитку. Таку можливість надає системне бачення об'єкта й предмета теорії. Можна досліджувати конкретне явище, процес (наприклад, взаємини держав А и Б у певний період). Можна зробити предметом дослідження якісь подібні (зовні або по суті) явища й процеси - наприклад, війни, конфлікти, переговори, інш. Але можна поставити питання - яке місце посідають окремі явища чи процеси в більших структурах, відносинах, тенденціях розвитку? Очевидно, два перших підходи здатні дати певні теорії явищ і процесів, дійсні лише в деякій смузі станів і їхніх закономірностей. Третій же підхід, не заперечуючи, а об’єднуючи два перших, здатний принципово доповнити їх висновками, продиктованими логікою системного бачення про характер, структуру, механізми й закономірності дії певної системи (зв'язків, відносин, станів, т.д.); про можливий і/або ймовірний її тип, часовий і просторовий масштаби, інші значимі особливості.

Наукове відображення явища починається там і тоді, де й коли в природі, характері або протіканні явища знаходяться деякі константи, інваріанти - властивості і якості, незмінно притаманні даному явищу при всіх його трансформаціях, невід'ємні від нього. Що служить такого роду константами й інваріантами для явища міжнародних відносин і чим є саме це явище?

Цікаву аналогію запропонував відомий російський вчений-міжнародник М.Косолапов: міжнародні відносини в розвитку соціальних уявлень людини відіграли в історії приблизно таку ж роль, як погляд на небо, роздуми про видиму частину Всесвіту - у становленні й розвитку природничо-наукових знань.

Багато в чому саме це є причиною, що міжнародні відносини як об'єкт дослідження продовжують вислизати від чіткого їхнього визначення: все самоочевидне ідентифікується (визначається) і квантифікується (виміряється) завжди з найбільшими складностями. Тим часом аналіз явища вимагає, насамперед, виділення цього явища з кола інших, йому подібних або з ним суміжних - тобто апріорного його визначення.

Справді, що безперечного можна сказати про системність міжнародних відносин? Що ця система матеріальна, соціальна, відкрита, динамічна, самоорганізована, складна. Начебто б чимало. Однак цього явно недостатньо, щоб сприяти проникненню в сутність цих відносин. Важливо ще знати, чим система, що цікавить нас, відрізняється від інших систем з аналогічними характеристиками? Як вона формувалася і як еволюціонує. Як взаємодіє із середовищем? Які її рівні й ієрархічна структура? Як відбувається передача інформації усередині цієї системи? Які характеристики утворюючих її підсистем? Як поведінка елементів системи та системи в цілому детермінуєтся властивостями її структури? І це лише невелика частина питань, відповідей на які наука про міжнародні відносини тільки шукає. Мова йде про характеристики системи міжнародних відносин як ідеального, або логічного, типу.А які її реальні стани? Адже історично складна система міжнародних відносин відрізняється від її логічної моделі так, як, скажемо, ідеальне явище відрізняється від реального. Звичайно, дослідження реального стану системи — справа соціології та історії міжнародних відносин. Але дуже важливо, думати не про системний характер міжнародних відносин як таких, а реальних міжнародних відносин, тобто про те, що є насправді, а не про те, що повинне було б бути за логікою речей.

Особливої уваги заслуговує питання про внутрішню впорядкованістьсистеми міжнародних відносин, розглянуте сучасною наукою в контексті проблеми «світового порядку», «нового політичного порядку», «порядку у світовій політиці». При цьому найчастіше розглядається побічно принципове питання і про сутність порядкуяк такого, і про сутність світового і міжнародного політичних порядків, як його різновидів.

Це проявляється, зокрема, у невиправданому аксіологічному підході до понять порядку й безладу, внаслідок чого перший ідеалізується як соціально-політична цінність, а другий демонізується. Хоча обидва ці явища мають об’єктивну сутність, є процесами розвитку. Це проявляється також в ігноруванні динамізму порядку, що характеризує не тільки функціональний стан живих (у тому числі соціально-політичних) систем, але також процес їхнього становлення й еволюції. І ще один важливий момент, що нерідко упускається дослідниками з виду, а саме неоднорідність простору міжнародних відносин. Звідси й логіка, якої дотримується більшість дослідників: як тільки відсутній звичний, «цілісний» порядок, то виходить, відсутній порядок як такий. Логіка, яка не бажає визнати, що ситуація відсутності порядку у світі в цілому або в частках його сферах у принципі виключена:може бути відсутній деякий порядок - бажаний, повністю сформований, стабільний, і т.д., але якийсь порядок (наша орієнтована на минуле логіка часто не дозволяє його роздивитися) існує в міжнародному світі в цілому й в окремих його частинах завжди, свідченням чого є сам факт існування цього світу як функціонуючої системи. Інша справа, що у світі може одночасно існувати кілька порядків, але це не говорить про відсутність порядку як такого.

Міжнародні відносини протягом ХХ ст. досліджувалися політичною наукою в основному за допомогою тих же методів і, відповідно, до тих же загальних принципів, що й весь спектр явищ політичного життя. Можна виділити чотири періоди, які пройшла у своєму розвитку західна політична наука XX століття. Це формальний (легалістичний), традиціоналістичний, біхевіорістський і постбіхевіорістський періоди. Перші два з них пов'язані з пануванням відповідно формально-правового й історичного підходів до дослідження політичних явищ, включаючи сферу міжнародних відносин. Починаючи приблизно із другої половини 30-х років ХХ ст. на передній план виходить біхевіоризм, орієнтований на дослідження поведінки політичних (у тому числі, міжнародних) суб’єктів за допомогою методів, запозичених, частково, із природних наук. Особлива увага при цьому приділялося системному підходу та системному методу, які й донині, зберігають міцні позиції в політичній науці. Саме в рамках біхевіоризму були розпочаті спроби розробити методи дослідження міжнародних відносин, що відкривають шляхи до пояснення явищ в цій сфері. Зокрема став поширеним серед дослідників так званий рівневий аналізу міжнародних відносинах, у розробку якого внесли істотний вклад такі вчені, як К.Уолтц, М.Каплан і Д.Сінгер.

Політичні події останніх двох-трьох десятиліть разом зі змінами, що відбувалися в постбіхевіористський період приблизно із другої половини 70-х рр. у політичній науці, висувають перед дослідниками міжнародних відносин нові проблеми теоретико-методологічного характеру, і насамперед питання про релевантний аналіз явищ міжнародного життя з позиції множинних методологій.

У дослідників постає питання про те, чи належна робитися ставка на повну переорієнтацію досліджень на посткласичні, у першу чергу на постмодерністську, парадигму з її запереченням «центра структури» як формульованої спостерігачем фікції, покликаної нав'язати Іншому своє бачення предмета; розглядом влади як активної не-особистістної й над-особистісної сили, якій властива дисперсність і дискретність і т.п., або ж поряд з посткласичними можуть бути використані традиційні парадигми, на які орієнтувалися дослідники другої половини XX століття? Чи не повинен підхід до явищ міжнародного життя бути варіантним і визначатися не догматичною прихильністю пануючій або модній парадигмі (будь-яка парадигма орієнтована на встановлення прихованої, але твердої, ідеологічної диктатури), а характером досліджуваної реальності в поєднанні з пізнавальними завданнями, які ставить перед собою дослідник?

Не можна, зрозуміло, ігнорувати методологічні презумпції, що відбивають специфіку пережитої епохи й вимоги, пропоновані нею до науки. Вони орієнтують на перманентність дослідження міжнародних відносин (темпи зміни яких, як ми вже відзначали, продовжують зростати) і розгляд їх як динамічної, що нерівномірно розвивається системи, границі якої з навколишнім середовищем позбавлені твердості й стабільності, що приводить до періодичних порушень її рівноваги.

Вони орієнтують на підхід до цієї системи як характеризується відсутністю твердої, вихідної з одного джерела детермінованості внутрішніх зв'язків і на відмову від протиставлення «порядку» «хаосу» у міжнародних відносинах. Природничі науки прийшли до цих принципів ще кілька десятиліть назад. Нині сам хід світового політичного процесу і спантеличує багатьох дослідників. Наприклад, як розглядати процес переходу від Ялтинсько-Потсдамського порядку до нового світового порядку, або до «безладдя» у суспільно-політичному житті? Чи не варто відмовитися від твердої аксіологічної ідентифікації як суб'єктів міжнародних відносин, так і елементів середовища, у якому їм доводиться розвиватися.

Концепція міжнародної системи являє собою метод організації даних, схему, покликану описати як способи взаємозв'язку між суб’єктами міжнародних відносин, так і характер трансформації способу взаємодій. Вона ефективна лише для визначення найбільш загальних концепцій, для виявлення найбільш загальних рис поведінки, що має певну логіку.

Використання системного методу призводить до створення нових концепцій великої узагальнюючої сили, системно-структурні ідеї займають в них все більше місце. Однією з перших подібних концепцій стало вчення В.Вернадського, в якому розглядається питання глибокої системної єдності біотичних та абіотичних процесів, а поняття ноосфери пов'язує з цими факторами і розвиток людської цивілізації. Основним принципом концепції В.Вернадського є принцип цілісності, при чому вперше він використовується в подібних масштабах. Системний метод вже з середини XX ст. набув настільки широкого використання, що постала необхідність адаптації шляхів його застосування до потреб різних галузей наукового знання. В рамках методу з'являються декілька самостійних напрямів, з яких можна виділити проблемно-змістовні теорії (теорія ноосфери, теоретична кібернетика Н.Вінера і У.Р.Ешбі) та універсально-концептуальні системи (загальна теорія систем Л. Берталанфі). Приблизно в середині першої половини XX століття структурно-функціональний аналіз проникає в соціологію. Одними з перших стали роботи Т. Парсонса, на основі яких було вироблено категорії і принципи використання системного методу в галузі суспільних наук. В науку про міжнародні відносини системний метод активно проникає в середині XX століття. Серед перших дослідників міжнародних відносин, які подолали методологічні бар'єри політичного реалізму та політичного ідеалізму й спробували застосувати системний метод у вивченні міжнародних конфліктів, були М.Каплан, С.Хоффман, Ч.Маклелланд, К.Дойч. Їх моделі, як правило, використовували положення і категорії загальної теорії систем Берталанфі, або особливі системні моделі У.Росс Ешбі та Н.Вінера. Частину положень було розвинено, спираючись на соціологічні дослідження Т. Парсонса.

Перші дослідники міжнародних відносин, що використовували системний метод, спробували адаптувати до власних наукових потреб досягнення кібернетики, теорії ігор та теорії комунікації. Основними питаннями, на яких було зосереджено їхню увагу стали проблеми "полярності" та "стабільності", їхньої взаємозалежності та причинно-наслідкових зв'язків між ними.

Основним концептуальним положенням була теза про те, що міжнародним відносинам притаманна т. зв. "системна якість", дослідити яку можна лише шляхом дослідження міжнародних відносин як чогось цілого, такого, що утворює систему. М. Каплан одним з перших використав системний підхід, зокрема теоретичні розробки У. Росс Ешбі. Мортон Каплан створив теоретичну модель міжнародної системи, незалежної від зовнішнього середовища, "ультрастабільної" суперсистеми. Така модель відповідала класичній теорії систем і теорії комунікацій, зокрема в тому аспекті, що стосувався основної системної функції - підтримання рівноваги системи. Каплан вводить поняття "станів системи", "ультрастабільності", "структурності системи", "входу", "виходу", "стрибкоподібної функції". За Капланом, міжнародна система, як самостійна і саморегулююча система, реагувала на вхідні зміни змінами структури (біфуркаціями), що забезпечувало їй стабільність. При цьому конфлікти між державами (елементами системи) носили структурний характер, тобто являли собою вхідну інформацію, яка змінювала структуру системи. Капланом підкреслено важливу роль міжнародної структури.

С.Хоффман вводить поняття "стабільної" та "революційної" системи, доповнюючи роботу М. Каплана. Нерозривно пов'язаними із "стабільністю" та "революційністю" є гомогенність та гетерогенність систем. Дослідження С.Хоффмана тісно пов'язані із категоріями політичного реалізму, такими як "сила", "баланс сил". С. Хоффман по-іншому застосовує системний підхід. Він пов'язує стабільність, тобто життєздатність системи, із її внутрішніми властивостями, а не лише із конфігурацією структури. "Біполярність", "мультиполярність", "поліцентризм" є ключовими поняттями для розуміння не лише структури системи міжнародних відносин, але й перспектив її збереження (конфліктного потенціалу). Ч.Маклелланд використовував у власних дослідженнях структурно-функціональний метод в комплексі із біхевіоризмом. Він створив модель своєрідної "психологічно-кібернетичноі" системи, в якій взаємодіяли психічні фактори із використанням кібернетичних механізмів, а результатом такої взаємодії були міжнародні відносини.

Отже, становлення системного знання про світові політичні процеси й дослідження конкретних проблем відбувалося із залученням методу системного моделювання, коли було поставлене питання про поглиблення соціального знання на основі використання методів точних наук, можливостей кібернетики й прикладної математики.

На Заході системне моделювання йшло в руслі створення загальної теорії міжнародних відносин. Воно нерозривно входило в саму «тканину» загальнотеоретичних висновків і узагальнень системного характеру.

Цікавими є також кібернетичні моделі Р.Роузкранца, дослідження Дж.Моделського, Д.Сінгера, К.Дойча та К.Уолтца. Останні три дослідники збагатили системний метод, і, зокрема, структурно-функціональний аналіз, новими формами зв'язку між полярністю, безпекою та стабільністю системи. В їх роботах структура системи представляється такою, яка більш чи менш жорстко детермінує поведінку всіх її елементів, граючи таким чином вирішальну роль у міжнародних відносинах. На практиці такі висновки означали, що структура, і зокрема полярність, міжнародної системи обмежували будь-який міжнародний конфлікт; і незалежно від бажання його безпосередніх учасників, вирішення цього конфлікту часто було детерміноване структурою міжнародної системи.

Варто визнати, що системна концепція міжнародних відносин в цілому відображає ситуацію, притаманну «широкій» системній теорії. Тому ми зустрічаємося з різноманіттям конкуруючих схем, підходів і методів, які ґрунтуються або на категоріях і алгоритмах «загальної теорії систем», або на кібернетичних поняттях. При цьому одні теоретики використовують концептуальні побудови тільки для класифікаціїнаявних даних, інші - вивчають взаємовпливрізних чинників, треті - досліджують сукупність дій акторів міжнародної системи. Різноманіття наукових підходів, строкатість поглядів і критеріїв відображене у системних побудовах М.Каплана, С.Хоффмана, Ч.Маклелланда, Дж.Розенау, Дж.Моделски, К.Дойча і їхніх послідовників.

Цікаву спробу класифікації в цій області зробив у 1973 р. Дж.Велтман, виділивши п'ять напрямків системних досліджень міжнародної політики: «дедуктивні системи» (М.Каплан), «системи інтеграції» (Е.Хаас, А.Тейлор, К.Уолтц), «історичні системи» (Р.Роузкранц), «регіональні системи» (Дж.Моделски, М.Бречер, Л.Біндер), «системи стабільності» (К.Уолтц, М.Каплан, К.Дойч, Д.Сінгер, Р.Роузкранц). Інша класифікація подана в статті Д.Йоста (1979 р.), де виділені три напрямки міжнародних системних досліджень, що використовують як основу: конкретні історичні системи (С.Хоффман, Р.Арон, Дж.Моделски, Р.Роузкранц і ін.); такі, що розробляють категоріальний апарат загальної теорії систем у застосуванні до міжнародних відносин (Ч.Маклелланд, Д.Сінгер і ін.); які досліджують дедуктивно виведені типи систем (М.Каплан і Дж.Моделски).

Роботи цих і інших авторів можна розділити на дві великі групи і таким чином, що першу групу становлять теоретичні розробки в галузі конструювання абстрактних схем (А.Рапопорт, М.Каплан, Ч.Маклелланд, Дж.Розенау, Дж.Моделски, К.Дойч). До другої групи можна віднести дослідників, що використовують системну інтерпретацію при дослідженні конкретних ситуацій (С.Хоффман, Р.Арон, К.Уолтц, Р.Роузкранц, Д.Сінгер, Дж.Бертон і ін.).

Системна теорія міжнародних відносин розвивалася в гострій взаємній полеміці її авторів-розробників. В 1976 році К.Уолтц виступив з різко критичним оглядом системних поглядів М.Каплана й С.Хоффмана, взявши під сумнів можливість застосування їхніх моделей системного аналізу до вивчення міжнародної політики. У книзі «Теорія міжнародної політики» (1979 р.) К.Уолтц невірно спрогнозував, що міжблокове протистояння продовжиться і у ХХІ ст. Таке передбачення, однак, не становить аномалії для теорії К.Уолтца, оскільки своє завдання він бачив у спробі пояснити спадковість (континуітет), а не зміни у міжнародних відносинах. Він наголошував, що не займався теорією зовнішньої політики, і тому не ставив собі за мету пояснювати певні дії держав, на кшталт руйнації СРСР. Розпад СРСР, таким чином, знаходиться поза пояснювальним полем його теорії, яка досліджує тільки мотиви поведінки держав у анархічній системі міжнародних відносин. К.Уолтц сформулював тезу про те, що від гарної теорії вимагається пояснення, а не передбачення. Тому, хоча його теорія і не змогла, наприклад, передбачити деякий конкретних речей в міжнародних відносинах, але вона аргументовано пояснює, чому біполярна система міжнародних відносин є більш стабільною, ніж багатополярна.

М.Каплан, відомий не тільки як автор багатьох робіт з теорії та практики міжнародних відносин, але і як один з лідерів модерністського напрямку й використання системної теорії в дослідженні міжнародної політики. Його макромоделі широко використовуються в працях політологів США і Європи. Відома, наприклад, його аналітична схема дослідження міжнародних відносин на глобальному рівні у вигляді «системи дій», яку він виклав у роботі «На шляху до професіоналізму в міжнародній теорії». В основу «системи дій» покладені розробки кібернетика У.Росса Ешбі й соціолога Т.Парсонса. При цьому М.Каплан застерігав від небезпек застосування «механістичних» закономірностей до подій реального життя, вказуючи, що пояснення поведінки кількох реальних об'єктів за допомогою однієї й тієї ж моделі дозволяє ідентифікувати лише даний «тип» поведінки, але не більше. Що ж стосується соціальних наук, то конкретизація таких понять, як «держава» або «міжнародна система», може привести до несподіваного визнання існування деякої субстанції, не передбаченої цілями теоретичних побудов. Важливе значення при моделюванні міжнародних систем надавалося проблемі співвідношення системи й середовища. У кожному конкретному випадку ці відносини повинні були будуватися залежно від завдань, які ставить дослідник. Тому ті самі реальності піддавалися аналізу цілим арсеналом системних моделей залежно від того, які змінні дослідники вирішував уважати внутрішніми, а які - зовнішніми стосовно системи.

На початку 80-х років ХХ ст. склався новий напрям міжнародних системних досліджень (Д.Ламперт, Л.Фалковські й Р.Менсбах), представники якого вважали, що існуючий системний метод дослідження міжнародних відносин є неефективним. Ця група вчених протиставила традиційному системному аналізу концепцію багатоаспектних проблемно-орієнтованих систем, що повинна замінити «просту» систему національних держав і яка, синтезуючи вже відомі підходи до дослідження міжнародних відносин, може розвиватися далі й не зіштовхуватися з такими важкими методологічними питаннями, як «система та сфера», «об'єкти аналізу», «порівнянність об'єктів», «рівні аналізу». Використовуючи концепцію «проблемних областей», розроблену Дж.Розенау, вчені дійшли до висновку, що проблемні області, межі систем, як і самі системи, можуть бути встановлені лише аналітично, тобто відповідно до конкретних цілей дослідження, і перебувають у процесі безперервної зміни. Держави не розглядалися ними як основні актори внаслідок або аморфності деяких державних утворень, або через непорівнянність їхніх потенціалів. Відповідно, розподіл політики на внутрішню і зовнішню цими науковцями розглядається штучним. У межах нових підходів до системних досліджень ними були поставлені на обговорення такі питання, як бюрократична політика, теорія інтеграції, аналіз проблемних областей, транснаціоналізм.

Можна виділити ще одну позицію групи дослідників. Дж. Бертельсон як типовий представник цієї групи писав, що якщо не всі національні держави є головними елементами світової системи, то атрибути їхньої політики продовжують залишатися моделлю поведінки для нових акторів. До них він відносив «будь-яку одиницю, що діє в манері, яка традиційно асоціюється з політикою національної держави, але яка не визнається всіма як держава». Структура світопорядку в такій концепції розглядалася через цілі й засоби, або функції різних акторів, до яких були віднесені разом з державами, як «силовими одиницями», нові дійові «одиниці» - багатонаціональні корпорації й національно-визвольні рухи.

Для міжнародних системних досліджень проблема міжнародних суб'єктів, або акторів, є однією із центральних і непростих через строкатість і високу динаміку процесу «суб’єктотворення». Тому вже в 70-ті роки ряд дослідників розглядають у якості акторів також їхню роль (М.Каплан, Д.Ламперт, частково Дж.Розенау й ін.). Особливо яскраво «рольові функції» акторів виступають у моделях «багатоаспектних проблемно-орієнтованих систем». У них категорія поведінки системи визначається як складна взаємодія, а ролі індивідуальних акторів становлять сукупність компонентів, властиву лише даній системі.

Вказувалося, що держави були найбільш прийнятними дійовими особами в епоху світових воєн, потім вони стали поступатися місцем «системі корпоративної діяльності з розподілу світового продукту» і на черзі третя модель світового порядку, у якій ця корпоративна діяльність зможе відігравати глобальну роль, і у якій вона не приведе до руйнування всієї структури глобальної системи.

Питання про нову роль міжнародних суб'єктів викликало широку дискусію із проблем трансформації міжнародних систем, у якій брали участь провідні західні політологи (К.Дойч, Р.Мерріт і ін.).

Системність міжнародних відносин вже давно знаходиться у полі зору дослідників. Так, у 80-ті рр. ХХ ст. зусиллями Еммануїла Валлерстайна, Хедлі Булла й ряду інших дослідників-теоретиків був сформульований ряд концепцій, що описував й інтерпретував типи системних зв'язків, що склалися, між державами та іншими акторами, які діють на міжнародній арені. Мова йде про такі концепції, як «світ-система», «світ-імперія», «світ-економіка», «суспільство держав», «міжнародне суспільство», «світове суспільство».

Іншу модель системної організації міжнародних відносин пропонує Хедлі Булл. Виходячи з характеру зв'язків, що по'єднують суб'єктів цих відносин, він підкреслює різницю між «суспільством держав», або «міжнародним суспільством» та «міжнародною системою», що «може існувати, не будучи при цьому міжнародним суспільством». «Суспільство держав» складається, на його думку, тоді, коли група держав усвідомлює деяку спільність інтересів і цінностей і почуває себе пов'язаною «загальною системою правил, що регулюють їхні взаємини, і бере участь у роботі загальних інститутів». Інакше кажучи, окремі держави можуть підтримувати контакти один з одним, але при цьому не бути єдиним цілим і не кооперуватися в роботі загальних політичних інститутів. Що ж стосується суспільства держав, то, на переконання Х.Булла воно здатно піднятися на такий щабель міжнародного співробітництва, коли його метою стане загальне благо.

За теорією Х.Булла до другої половини XIX ст. взагалі не існувало політичної системи, що охоплювала увесь світ: тоді існувала лише сума різних політичних систем, які привносили порядок у різні частини світу. На початку ХХ ст. складається перша глобальна політична система, а в період його закінчення робляться помітні кроки убік формування суспільства держав. До світової політики утягнені країни, які колись були до неї слабо залучені.

Концепції цих та інших дослідників, розкриваючи істотні аспекти системи міжнародних відносин, залишали поза полем зору її внутрішню неоднорідність. А ця система завжди розпадалася на більше або менше число синхронно існуючих підсистем зі своїми особливостями, деякі з яких носили типологічний характер.

Ця внутрішня різнорідність системи міжнародних відносин зберігається, незважаючи на прискорення нівелюючих процесів і донині, що наочно показав Генрі Кіссінджер у своїй книзі «Чи потрібна Америці зовнішня політика?». Н його думку, сьогодні у світі паралельно існують щонайменше чотири системи міжнародних відносин. Перша охоплює Сполучені Штати й Західну Європу. Друга - Азію й Росію. Третя - Близький Схід. Четверта - Африку. Хоча можна сперечатися про наукову правомірність запропонованої схеми, але сама ідея внутрішньої неоднорідності глобальної системи міжнародних відносин і типологічної різнорідності тридцятилітніх її підсистем, висловлена десятиліття назад, не викликає сумнівів.

Потреба існування цих та інших системних теорій, крім науково-пізнавального інтересу обумовлена їхньою прикладною прогностичною спрямованістю або політичними потребами. Системне моделювання міждержавних відносин з використанням комплексного політичного, економічного й соціального аналізу призвело до появи, наприклад, ідеї про «систему еліт, що модернізують світ», відгомін якої можна знайти в сучасних концепціях ролі постіндустріальних еліт у процесі глобалізації.

Міжнародні відносини з'явилися на світ як продукт взаємодії зовнішніх політик окремих держав. Вони й сьогодні невіддільні від цих політик. Більше того, в умовах розмивання чітких кордонів між внутрішньою й зовнішньою політикою міжнародні відносини усе глибше входять у внутрішнє життя держав і суспільств, стають одним з важливих факторів їхнього успішного функціонування. Однак, породжені національними зовнішніми політиками, міжнародні відносини не можуть бути зведені до сукупності цих політик, виявляючи собою відносно самостійну системуз усіма властивими останній атрибутами.