Теорії міжнародного середовища.

Поняття середовища є одним із фундаментальних в системному аналізі, оскільки функціонування системи міжнародних відносин і переважна більшість особливостей функціонування будь-якої міжнародної системи визначається характером взаємодії системи з її середовищем (оточенням). Один із засновників системного аналізу Д.Ітон ще у 1950-ті роки визначав, що політична система зазнає вплив зовнішніх імпульсів, які йдуть від суспільства, впливають на неї через вимоги та підтримку, що і забезпечує її безперебійне існування. Міжнародна система виробляє власні правила реагування на імпульси (фактори й процеси), що надходять з її середовища.

Природу функціонування міжнародної системи визначає не лише зовнішнє середовище, але і внутрішнє (контекст). Зовнішнє середовище – це оточення системи, що є джерелом низки примусів та обмежень в процесі функціонування системи. Такими примусами й обмеженнями в найбільш поширеному вигляді можуть виступати клімат, ландшафт місцевості, конфігурація кордонів, стратегічна сировина тощо. Вони здійснюють вагомий вплив на взаємодію держав й інших акторів міжнародних відносин, особливо беручи до уваги зростання екологічних факторів для визначення природи взаємовідносин сучасних міжнародних акторів. Внутрішнє середовище – це сукупність примусів, що виходять від елементів системи й визначають природу їхньої взаємодії.

В сучасній науковій літературі розрізняють окремо соціальне й позасоціальне середовище. Сутність соціального середовища визначається сукупністю взаємодій, що пов’язані із існуванням людини й суспільних відносин, а позасоціальне середовище представлене природним оточенням, географічними особливостями, розподілом природних ресурсів тощо.

Наявними є розбіжності у розумінні міжнародного середовища. Так, американські вчені Гарольд й Маргарет Спроут пропонують ідею «екологічної тріади»: міжнародний актор – оточуюче середовище – взаємодія між ними. Вони пропонують декілька типів взаємодії міжнародного актора й оточуючого середовища. По-перше, це взаємодія, яка обумовлюється потенціалом існуючого оточуючого середовища, ширше мова йде про сукупність обмежень середовища, які актор не може подолати. По-друге, взаємодія в результаті потенційних тенденцій даного оточення, тобто в будь-якій ситуації існують обмеження середовища, що визначають передбачуваність поведінки актора. По-третє, усвідомлена поведінка актора, особливості його сприйняття середовища й відповідно вибір реагування на виклики, що виходять з неї. Ф.Брайар вважає, що будь-яка система не може не мати середовища, однак, це не означає, що система обов’язково вступає у взаємодію із своїх оточенням / середовищем. На його думку існують як закриті, так і відкриті системи. Прикладом закритої системи є глобальна міжнародна. Навпаки Д.Сінгер вважає, що в міжнародних відносинах можуть існувати лиже міжнародні підсистеми, які і вступають у взаємодію, а глобальна міжнародна система виступає середовищем для міжнародних підсистем. Дж.Модельскі до середовища міжнародної системи відносить все те, що виходить за її межі, тобто існує незалежно від неї, чи то географічне оточення чи політичні відносини.

Отже, під середовищем міжнародної системи мова йде про сукупність факторів й процесів, що виступають у ролі імпульсів для системи в процесі вироблення механізму реагування на (або пристосування до) такі імпульси. В такому ракурсі середовище (як внутрішнє, так і зовнішнє) системи значною мірою визначає природу й структуру системи.

Існує низка наукових підходів, що в тій чи іншій мірі стосуються дослідження тих факторів й процесів, які визначають внутрішнє чи зовнішнє середовище системи. До таких відносять теорії соціальної науки, що акцентують увагу на соціальних параметрах середовища, взаємодії людини й суспільства – цивілізаційні теорії, марксизм, неомарксизм. расово-антропологічні тощо. Окремо можна говорити про роль географічного детермінізму й геополітики у дослідженні географічних факторів середовища міжнародної системи. Враховуючи вагомість фактору людини в геополітичних дослідженнях можна говорити про взаємний вплив цих наукових підходів. Так, роль геополітики полягає перш за все у виявленні взаємодії природних і ширше географічних чинників, включаючи фактори соціального середовища, з різними системами та способами політичної організації. Перш за все аналізується, які обмеження накладають географічні чинники на політичну практику і які з таких факторів можуть бути ефективно використані за тієї чи іншої форми політичної організації.

Особливість геополітичного підходу для характеристики міжнародного середовища визначається тим, що міжнародні відносини розглядаються як еволюційний процес, що підпадає під дію певних закономірностей. В термінах геополітичного дослідження підконтрольність міжнародних відносин залежить від географічного середовища, в якому розвиваються ці міжнародні відносини.

Однією з цілей геополітики на всіх етапах історичного розвитку було акцентування на тому, що політичне панування не є лише питанням владних відносин в контексті людських й матеріальних ресурсів, це також питання географічного простору, в якому ця влада реалізується. Геополітика головну увагу спрямовує на розкриття та вивчення можливостей активного використання політикою факторів фізичного середовища та вплив на нього в інтересах воєнної, економічної та екологічної безпеки. В цьому контексті важливим є фактор людини, який використовує будь-які географічні чинники в своїх інтересах, часто державних або національних. В такому ракурсі основою діяльності будь-якої держави є інтереси людини використовувати географічне положення в якості дієвого політичного фактору.

Ключовою категорією геополітичного підходу є поняття геополітичного середовища, яке змінювалося відповідно до переважаючих принципів та тенденцій світової політики. Так, геополітичне середовище – це сукупність політичних, економічних та історичних передумов, що впливають на розстановку сил та їхнє співвідношення у світовій політиці, яким чином географічне середовище і просторово-територіальні характеристики актора міжнародних відносин (географічне розташування, конфігурація кордонів, людські та природні ресурси тощо) впливають на міжнародно-політичну поведінку цього актора. У геополітиці близькою до категорії геополітичного середовища є категорія простору, і фактично є тотожною.

Історична еволюція геополітичних традицій мала свої особливості на кожному етапі розвитку світової політики. Головною метою геополітичної думки, що зароджується наприкінці 1890-х років, було виправдання та раціоналізація міждержавних конфліктів, політична організація міжнародного простору, що мала відповідати інтересам правлячих політичних еліт окремих великих держав. Геополітика проводила класифікацію простору у відповідності до стратегічної важливості для окремого уряду, який використовував ці наробки у своїй зовнішній політиці.

В сучасній науковій літературі розрізняють декілька підходів до періодизації геополітики. Джон Агнью розрізняє такі “періоди геополітики”: цивілізаційний – в якій унікальна європейська цивілізація у порівнянні з “рештою світу”, що відкривався, відігравала ключову роль у формуванні сприйняття світу “в цілому”; натуралізована геополітика – з кінця ХІХ ст. до 1945 р. “природний” характер держав у якості конкурентів визначав політику держав, це період формування геополітичного наукового підходу; ідеологічна геополітика, що базувалася на розподілі світу у боротьбі двох ідей по організації політичного та економічного життя (соціалізм проти капіталізму тощо); постбіполярний хаос, що характеризується переформуванням системи світового порядку під впливом таких процесів як глобалізація та інформатизація.

Колін Флінт вважає, що для історії геополітики притаманні чотири періоди:

1) період з 1890 р. до кінця другої світової війни, що характеризується прагненнями Великобританії досягти світового панування у боротьбі з Німеччиною та Сполученими Штатами, а також це період корінних соціальних та політичних перетворень, пов’язаних із зростанням політичних прагнень урбанізованого робітничого класу та зміцненням ідеології націоналізму;

2) 1950-ті роки встановлюється біполярність у міжнародній системі, більшість з країн отримують незалежність від колоніалізму;

3) 1960-ті роки до середини 1970-х – кризовий період у розвитку системи, оскільки економіки знаходилися в стані стагнації, програми розвитку суспільства зазнали краху, загострення суперечностей між супердержавами;

4) з кінця 1970- дотепер – цей період характеризується глобалізацією виробництва та фінансів, що призвело до невизначеностей щодо наслідків глобальних потоків капіталу, інвестицій, товарів для ролі території, суверенітету та кордонів держав.

Передумовами для розвитку геополітичних концепцій на міжнародній арені було те, що в результаті розширення морських комунікацій та торгівлі світ перетворився на закриту систему; із відкриттям нових територій в Африці та ринків в Китаї для торгівлі та інвестицій, уряди зрозуміли, що зміни в одній частині світу можуть призвести до змін в іншій частині світу, що призвело до взаємозв’язку між місцем та людьми, посиленим зростанням міжнародної міграції та інвестуванням.

Концептуальним інструментарієм для теоретиків того часу була органістична теорія, розробниками якої були німецький географ Фрідріх Ратцель у 1896 році та шведський вчений Рудольф Челлен у 1916р. В основі теорії держава визначалася як “живий організм, укорінений в ґрунті”, сильні держави зростають за рахунок слабких країн (виживають найсильніші), могутність держави є результатом максимізації використання найцінніших елементів фізичного середовища (узбережні лінії, гирла річок, райони, багаті на природні ресурси тощо), всередині держави кожний соціальний прошарок відіграє власну роль, що у поєднанні і створюють підстави для функціонування держави, торгівля і війна – дві стадії в процесі формування територіальної держави. Теоретики органістичної теорії обґрунтували значення моря для розвитку цивілізацій та формування світової держави. Класики розвивали концепцію континентальної держави, відводячи їй роль світової і обґрунтовували такий статус для Німеччини – “простір, наділений вісевим динамізмом та покликаний об¢єднати навколо себе інші європейські народи. Надалі розвиток концепції отримав в працях Й.Парча (1906), Ф. Наумана (1915) у якості концепції Серединної Європи із ядром в Німеччині, що пізніше буде названо К.Хаусхоффером (1924) “континентальним блоком” – Берлін-Москва-Токіо. Крім того, саме К.Хаусхоффер приходить до висновку, що геополітичне майбутнє планети залежить від результату боротьби двох тенденцій: чи зможе англо-американська експансія вздовж паралелей побороти опір східно-азійської експансії вздовж меридіанів.

Іншим важливим напрямком геополітики, що формується в цей період, є англо-американська школа геостратегії. Виходячи з вищезазначених політичних та економічних реалій американський адмірал Альфред Мехен у 1900 році висуває ідею про антагонізм морських та сухопутних держав й про світове панування морських держав, що виступають і головними торговельними силами, яке може бути забезпечене шляхом встановлення контролю над серією опорних пунктів навколо євразійського континенту. Британський географ Хелфорд Маккіндер вважав, що в результаті індустріалізації та інтернаціоналізації торгівлі Британська імперія втратила свою вагу в світі, тому у 1904 році Маккіндер висуває концепцію про організацію світового політичного простору декількома великими державами, що дозволило б їм розподіляти світові ресурси з метою підтримання розвитку власної промисловості. Такий розподіл світового простору передбачав формування геополітичних полів “Світовий острів” (поєднання трьох складових Європи, Азії та Африки) та “Серединна земля” (“Хартленд”) – долина від Північно-Льодовитого океану до азійських степів до Німеччини та Північної Європи, всередині цього простору Росія. Окремо виділяється Узбережна земля (“Коустленд”), при цьому Східна Європа залишається зоною претензій з обох боків, тому є зоною нестабільності. Виходячи з такого розподілу він виводить “геополітичний імператив” – хто править Східною Європою, той править Хартлендом, - править і Світовим островом, - той панує в світі. Головна мета морських держав – запобігати союзу Росії та Німеччини, континентальних держав, через створення поясу буферних держав у Східній Європі для розмежування Росії та Німеччини.

В міжвоєнний період з¢являється геополітична течія в Росії, що отримала назву “євразійської доктрини” (П.Савицький, М.Трубецький). В основі концепції євразійства – уявлення про Росію, як про особливий континент Євразію, як цілісного культурно-географічного простору. Геополітичне завдання Росії-Євразії – контроль євразійського простору, що обумовлюється її геоекономічною функцією - забезпечення транзитної торгівлі між Сходом та Заходом.

Завершення другої світової війни призвело до формування системи міжнародних відносин, що характеризувалася політико-військовим, ідеологічним, геополітичним протистоянням між двома блоками на чолі з супердержавами – США та СРСР, така система отримала назву біполярної. Головними ознаками геополітичного середовища цього періоду було: центральний системно-ідеологічний конфлікт щодо політико-економічної організації світу; розшарування світу на три геополітичні простори – “три світи” розвитку, розширення сфер впливу США та СРСР забезпечувалося підтримкою антиколоніальних рухів чи тих держав, що не приєдналися; натуралізація ідеологічного протистояння через запровадження ключових концепцій стримування, ефекту доміно, масованої відплати, доктрини Брежнєва тощо. В цьому новому геополітичному середовищі актуалізується дослідження концепцій національної безпеки. Блоки намагалися інституалізувати політику запобігання втручання до сфер впливу один одного через створення військово-політичних блоків - НАТО та ОВД, пізніше СЕАТО, СЕНТО тощо, для інституалізації транснаціональної ліберальної торгівлі створюються Бреттон-Вудські інституції – Світовий Банк та Міжнародний Валютний Фонд (МВФ). На думку провідного американського географа того часу Р.Хардшорну, торгівля і безпека головним чином сформували післявоєнний геополітичний порядок. Роль держави в світі зводилась до встановлення “повного та ексклюзивного контролю над політичними відносинами – до встановлення законності та порядку”. Політична географія західної науки головний акцент робила на визначенні просторових компонентів, що дозволяли б державі функціонувати, виробляти, імпортувати та експортувати в умовах ліберальної світової економіки.

Відповідно до такого геополітичного середовища розвивається і геостратегічна думка в США. Геостратегічні концепції цього періоду стали продовженням вчень А.Мехена та Х.Маккіндера про планетарний дуалізм боротьби морських та суходільних цивілізацій, що ототожнювалися з США та СРСР. Складовою геополітичної доктрини становить вчення про всезагальність американських стратегічних інтересів та про життєву необхідність для США баз, розташованих на достатньо великій відстані від морських та суходільних кордонів країни. Важливим моментом нових концепції стає обґрунтування необхідності для США великої кількості важливих сировинних ресурсів, доступ до яких має бути забезпечений, якщо США мають на меті збереження економічної та політичної безпеки та світового панування. У відповідності до цих цілей геополітика сприймалася як аналітичний метод, що дозволяє виробити ефективну міжнародну політику. Продовжуючи традиції класиків геостратегії характерною рисою атлантистських вчень залишається питання стратифікації світового географічного простору: концепція “Узбережних зон” (“Рімленду“) Н.Спайкмена; функціонально-культурні пояси тяжіння євразійського Рімленда Д.Мейнінга; концепція “дисконтинуальних поясів” С.Коена; на основі теорії С.Коена К.Томпсон та Дж.Блек розробили воєнно-геополітичну схему “національних цілей США”.

Важливою геополітичною тенденцією була розробка концепції “Анаконди” (Н.Спайкмен) або “Лінкедж” (Г.Кіссінджер) – контроль та поєднання мережею військових баз узбережних секторів Євразії, які зберігають нейтралітет або тяжіють до внутрішніх просторів з метою оточення СРСР.

Розвиток техніки та гонка озброєнь мали в основі освоєння повітряного та космічного простору, що актуалізувало дослідження проблем “геополітики повітря”. Окремі співвідношення традиційних геополітичних факторів змінилися суттєво при залучення до стратегії повітряного та космічного середовищ й пов’язаних із ними новітніх типів озброєння – стратегічної авіації, міжконтинентальних ракет та ядерної зброї. Освоєння повітря до певної міри вирівняло сушу та море, оскільки для літаків та ракет різниця між цими просторами не була суттєвою (особливо із створенням авіаносців). Разом з тим ракетобудування та розвиток стратегічної авіації суттєво вплинув на геополітичне сприйняття світу в цілому, оскільки втрачали актуальність відстані і в планетарному масштабі це призводило до ефекту “стиснення” Землі. Актуальна геополітика крім суші та моря мала (і має) враховувати ще дві стихії – повітря та космічний простір. На військовому рівні цим стихіям відповідають ядерна зброя (повітря) та програма “зоряних війн” (космос). За аналогією до теллулократії (влада Суші) та талассократії (влада Моря) ці простори отримали назву аерократія (влада Повітря) та ефірократія (влада Ефіра). Геополітичні погляди в ядерну епоху були викладені в роботі англійця К.Грея “Геополітика в ядерну епоху”, в якій місцерозташування ядерних об’єктів США та НАТО ставиться в залежність від географічних та геополітичних особливостей регіону.

В умовах біполярної геополітики формується також і мондіалістична тенденція спрямована на розробку сценаріїв повної планетарної уніфікації, але під стратегічною домінантою Заходу. В рамках цього проекту існували дві течії: “теорія конвергенції” (З.Бжезинський) – подолання ідеологічного та геополітичного дуалізму “холодної війни” через створення нової культурно-ідеологічної цивілізації та економічної системи, що мали б бути проміжними між соціалізмом та капіталізмом; концепція “кінця історії” (Ф.Фукуяма) щодо перемоги демократичної західної системи, це кінець історії, початок особливого планетарного існування під знаком ринку та демократії.

Із розпадом біполярної системи політична карта світу зазнала суттєвих перетворень, з одного боку, це прагнення до поновлення етнічних та національних ідентичностей, пов’язані з цим проблеми території та прагнень до суверенітету, з іншого – це глобалізація, що є багатовимірним процесом і призводить до формування концепцій “кінця ери держави-нації” тощо. В центрі уваги сучасного геополітичного середовища – аналіз залежності між будь-якими змінами в окремих регіонах (в структурі господарства та його ресурсозабезпеченості, впровадженні новітніх технологій в економіці та військовому виробництві, телекомунікаційних систем, кількісному та якісному параметрах населення, його політичній чи ідеологічній згуртованості тощо) та зовнішньополітичними і стратегічними проблемами.

В сучасному геополітичному середовищі відбувається переоцінка традиційних геополітичних факторів, але не зменшуючи їхнього значення. Відповідні геополітичні фактори зводяться, по суті, до природно-кліматичних (місцерозташування, рельєф, територія) та цивілізаційно-політичних (розташування даної спільноти відповідно до інших спільнот). Географічні чинники визначають важливі характеристики існування та поведінки спільності на глобальному рівні: характер економічного розвитку та взаємин із зовнішнім оточенням. В новій геополітичній картині світу на перший план виходять завдання дослідження геополітичного значення картини руху ресурсних, товарних, фінансових та людських потоків, а також глобальних систем управління. Підтвердженням тому є значення демографічного фактору, динаміки міграційних процесів та значення руху фінансових ресурсів у формі інвестицій в регіоні як зсередини, так і ззовні, розвиток торговельних зв’язків між країнами регіонів та проблеми інтеграції господарств у глобальний товарний ринок та систему розподілу праці, а також вплив процесів глобалізації та інформаційної революції.

Визначальними процесами в сучасному геополітичному середовищі є наступні:

· Глобалізація та зміна функції державного суверенітету. Під впливом глобалізації змінюються погляди на підходи до сприйняття світової політичної карти, що є державоцентричною. Розвиваються теорії "кінця ери держави-нації" та “світу без кордонів” з огляду на сприйняття світу (у якості єдиного корпоративного конгломерату (Ж.Тоал, Д.Ньюман, І.Валерштайн). Такий підхід часто не зважає на процес переформування територій, що відбувається в результаті пошуку групами своєї ідентичності, як на глобальному, так і на регіональному рівнях, що призводить до формування концепції "глокалізації".

· Детериторизація держави та пов`язані з цим зміна ролі та функцій міжнародних кордонів. Завершення ери "територіального абсолютизму". Як наслідок, зникають кордони, символи територіального розподілу. Поряд з цим кордони все ще впливають на формування світової політичної карти, незважаючи на те, що кордони стають більш прозорими і збільшуються транскордонні рухи, оскільки тепер вони мають значення для етнічних та національних груп у пошуках власної незалежності та самоврядування.

· Ретериторизація держави та поява нових етнічних, національних та територіальних ідентичностей із прагненнями до формування нових держав. З одного боку глобалізація та прозорість кордонів зростає, з іншого посилюється тенденція до появи нових держав, що пов’язано з проблемами перегляду існуючого статус-кво в територіальному розподілі світу. Глобалізація призвела до паралельного зростання етнічної, національної свідомості на локальному та регіональному рівнях, з вимогами до автономії, самоврядування, відділення та незалежності. Інструментом боротьби виступає так звана територіальна ідеологія, в основі якої доведення історичної належності території.

Вплив економічної глобалізації та інформаційного кіберпростору вважаються найголовнішими факторами, що призводять до детериторизації та пов’язаного з цим процесом зменшення значення кордонів у якості ліній розподілу, що визначають межі суверенітету держави. В просторовому вимірі держава зазнає суттєвих змін в результаті зменшення ролі державного суверенітету під впливом наднаціональних глобальних та внутрішньодержавних регіональних форм просторової/територіальної організації. Наднаціональні форми мають практичний вимір у формуванні нових економічних та політичних утворень, на зразок Європейського Союзу, НАФТА тощо, поєднуючись водночас із відновленням прагнень до етнічно-національних ідентичностей всередині держав, до встановлення політичної автономії, відокремлення та проголошення незалежності. Такі райони ставлять під питання концепцію державного суверенітету та централізованого процесу прийняття рішень, обходячи державний рівень у проведенні власної економічної та політичної діяльності. Тобто, говорячи про сучасні зміни світової політичної карти, варто враховувати існування декількох світових карт: з одного боку – розподіл світу на міждержавну політичну карту з визначеними кордонами, з іншого – “динамічні карти потоків, що утворюються в результаті функціонування нових глобальних технологій та процесів” (Ж.Тоал, 2001).

Водночас процес територіальних змін під впливом цих двох різноспрямованих процесів відбувається нерівномірно і залежить від розмаїття соціальних, економічних, політичних та демографічних особливостей на локальному рівні. Не існує і єдиної моделі політичної організації в глобальному масштабі. Для сучасного геополітичного середовища характерним залишається процес географічної диференціації в просторі та часі. Так, в той час коли Західна Європа та Північна Америка відходять від принципів фіксованих територій та кордонів, поступаючись на користь загальнорегіональних утворень, більшість країн Африки та Азії актуалізують питання значення кордонів, встановлених західними колонізаторами сторіччя тому, для формування власної державності, що часто призводить до громадянських воєн та міждержавних конфліктів.

· Питання геополітичного уявлення та популярна геополітика. Відносне розташування держави в глобальній системі впливає на сприйняття її іншими державами в системі, а також впливає на формування світосприйняття власним населенням. Задеклароване місце в глобальній системі не завжди співпадає із сприйняттям місця цієї держави іншими державами системи, що часто призводить до суперечок та конфліктів. Популярна геополітика - це географічна політика, що формується в результаті обговорення її різноманітними елементами популярної культури (мас-медіа). В рамках популярної геополітики досліджуються питання того, як в рамках окремого соціуму формується та укріплюється певне колективне національне й транснаціональне сприйняття місць та інших народів за межами власних кордонів (“національна ідентичність та геополітичне сприйняття”). Популярна геополітика має на меті формування певного іміджу регіону, країни, місця, що формує підгрунття для реалізації інтересів держави на міжнародній арені.

· В сучасній геополітичній картині світу, що знаходиться під впливом глобалізації активно розробляються концепції домінуючого впливу руху фінансів, товару та людей, що на передній план ставлять питання економічного розвитку. Ці питання складають окремий напрямок світової політики – геоекономіку (геополіномику) (Ф.Реріг, Ф.Бродель, Ж.Атталі, Е.Кочетов). Геоекономіка має в основі аналіз просторових, політичних та економічних систем між державами та регіонами, взаємин між урядами, а також яким чином регіональні та глобальні економічні переваги впливають на зовнішню політику держав, яким чином політичні відносини впливають на економічні зв’язки та потоки. Геоекономіка є проміжною ланкою між функціональною економікою та політичними регіонами. Географія формування економічних блоків та зв’язків між ними з урахуванням потенціалу до формування транспортно-комунцікаційних коридорів сьогодні є домінуючою тенденцією в геоекономіці. Близькими до такої концепції, що зв’язують геополітичні цикли із економічними є концепції Дж.Модельські й В.Томпсона (цикли лідерства), Н.Контдратьєва (довготермінові цикли розвитку), І.Валлерстайна (теорія гегемонії), П.Тейлора (цикли гегемонії) тощо.

Наступним компонентом геоекономічного дослідження регіонів є дихотомія "центр-периферія". В сучасних реаліях вона розглядається в термінах економічної або політичної взаємозалежності. Геополітика націлена на дослідження суперечок між центральним та периферійним елементом системи. В цьому контексті важливими є комплекс протиріч Південь-Північ, Захід-Схід (І.Валерштайн).

· Для аналізу сучасної геополітичної картини світу не зменшується роль традиційних геополітичних чинників. На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин актуальності набувають саме регіональні геоекономічні переваги. Зовнішня політика будь-якої держави має рахуватися з геополітичними чинниками, які поєднують у собі географічні, політичні, економічні та інші особливості розташування даної держави в певному регіоні і утворюють її оточення, що впливає на характер національних інтересів, вступають з ними у взаємодію. Сучасні міжнародні відносини можна охарактеризувати боротьбою за транспортно-комунікаційні коридори, транзит вантажів, енергетичні ресурси та доступу до них, регіональні умови господарювання та ринки збуту. Для переможців така боротьба означає економічне зростання, для тих, хто програє - втрату геостратегічного розташування країни або регіонів, втрату транзитних функцій транспортно-комунікаційних вузлів тощо. На передній план виходять загрози, що виникають у результаті суперництва держав за володіння сировинними та енергетичними ресурсами. При цьому геополітичний потенціал розглядається як раціональна сукупність ресурсів стабільного розвитку геополітичного суб'єкта.

· Ключовим питанням сучасної глобальної геополітики залишаються проблеми оточуючого середовища. В центрі уваги геоекополітики (глобальної екополітики, зеленої геополітики): економічний та технологічний розвиток має наслідком загострення протистояння Південь-Північ та погіршенням екологічної ситуації на планеті; проблеми розташування та використання природних ресурсів планети, боротьба за володіння біоресурсами актуалізує питання кордонів і конфліктів; з іншого боку, в місцях конфліктів екологічна ситуація суттєво погіршується; проблема транскордонних забруднень.

Глобальні екологічні загрози є важливим компонентом для гарантування міжнародної безпеки, оскільки пов’язані із виживанням людства в цілому. Такими проблемами є: глобальне потепління, зменшення озонового прошарку Землі, скорочення запасів питної прісної води, забруднення повітря та кислотні дощі, зменшення біологічного розмаїття тощо. Використання ресурсів та деградація екосистем планети мають міжнародний характер (К.Брейден, Ф.Шеллі).

· Для геополітики початку ХХІ ст. важливим є формування п’ятого виміру – інфосфери (поряд із землею, морем, повітрям та космосом), сфера, в якій існує інформація та інформаційні потоки (Дж.Метьюс, В.Врістон, М.Лібіскі, Р.Кохан, Дж.Най). Як і у випадку з технологічною революцією суттєво змінилися “локалізаційні” виміри та зв’язки. Так, сучасні телекомунікації та технології суттєво змінюють наші уявлення про час, простір та відстані, що впливає на економічні, військові та політичні відносини в світі. Нерівномірне запровадження новітніх технологій суттєво впливає на формування регіональної розстановки сил. Наявність розгалужених інформаційних технологій (фіброоптичних та комп’ютерних мереж та супутникових пристроїв) визначає спроможність держави або регіону конкурувати на світовому ринку. В геополітичному контексті інформація призводить до формування певного парадоксу. З одного боку, в епоху інформатизації держави залучаються до вирішення питань та проблем в місцях безвідносно від географічного розташування. Надсилання військових сил до зон кризи є коштовним і ризиковим заходом, в той час, коли інформаційна присутність відкриває можливості для впливу на події без безпосередньої присутності та у більш прихований спосіб. З іншого боку, вразливість щодо інформаційного тиску може призвести до формування ізоляціоністських тенденцій у зовнішній політиці держави. В той же час, держава може розробити власну контр-інформаційну компанію з метою мінімізації негативних наслідків впливу.

· Для геополітичних традицій початку ХХІ ст. характерним є поява “нової” або “критичної” школи геополітики, яка ставить під питання існуючі структури влади та географічні знання. Характерна відмінність традиційної та критичної геополітики полягає в тому, що переоцінюється методологічна основа політичної географії для геополітики. Приділяючи все більшої уваги соціальним теоріям, критична геополітика ставить питання проблемності методів, якими географічні міркування, практика та перспективи вимірювали, представляли та оцінювали світ.

На думку представників школи, Дж.Агнью, Ж.Тоал, Д.Найт, Н.Девід, Н.Кліо , в сучасній геополітичній ситуації бінарне мислення традиційної геополітики (ми-вони, внутрішнє-зовнішнє, Хартленд-Рімленд, теллулократія-талассократія, Схід-Захід) не працює під впливом прискорення інформатизації, глобалізації та поширення техногенних ризиків. Як і традиційна геополітика, “критична” геополітика є політичною практикою та вивченням сучасної геополітичної ситуації для пошуку шляхів здійснення впливу на світову політику, але з урахуванням більш широкого спектру чинників, що впливають на формування сучасної політичної карти.

· Незважаючи на поширення нових підходів до аналізу сучасного геополітичного середовища, традиційні схеми ієрархієзації та спеціалізації світового простору, що тісно пов’язані з проблемами формування світового порядку, залишаються важливим напрямком роботи геополітиків. В сучасних умовах вони набувають форм геостратегічних досліджень, що передбачають розбудову перш за все ресурсних, особливо силових, а також функціональних моделей держав та відносин між ними. Такі геостратегічні моделі залишаються активним напрямком розробок американських “неоатлантистів”, що намагаються обґрунтувати панівне становище США в нових умах після розпаду соціалістичної системи та реконфігурації пострадянського простору. Численні теоретичні пошуки 1990-х років призвели до розробки певних моделей ієрархієзації світового простору, що зазнає корінних змін. Такі моделі набувають форм виведення нових геополітичних та геостратегічних полів та визначення їхнього місця для реалізації глобальних інтересів США. Характерною особливістю всіх цих концепцій є розробка практичних рекомендацій для зовнішньої політики держави (С.Хантінгтон, З.Бжезинський, С.Коен, Й.Галтунг, тощо).

Геосоціологічний підхід знаходиться на межі геополітики й соціології, акцентуючи увагу на відмові від прямого впливу географічних факторів, в першу чергу, розмірів території та кордонів, на зовнішню політику. Відносини між соціальними групами, між індивідами формуються завдяки взаємодії з оточуючим середовищем (А.Хаусхоффер, К.Швейтцер, Р.Хіндер). Геосоціологічний підхід полягає у введені в співвідношення географічне середовище – зовнішня політика, що традиційне для геополітики, принципу людини, як зв’язуючої ланки між географічним середовищем і зовнішньою політикою: географічне середовище – людина – зовнішня політика. Аргументацією виступає той факт, що саме людина актуалізує роль того чи іншого географічного фактора для зовнішньої політики (В.де ла Бланк, Е.Реклю, К.Швейтцер, Р.Хіндер).

До теорій, що в певній мірі визначають параметри міжнародного середовища відносять расово-антропологічні теорії. Такі теорії виникли у руслі натуралістичного напрямку в соціології і ґрунтуються на твердженні про фізичну та психічну нерівноцінність людських рас , вирішальний вплив їх відмінностей на людську історію і культуру людства. Трактування міжнародних відносин у цих теоріях зводиться до боротьби між расами, що розглядаються у якості макрополітичних спільнот.

Визнання расового фактора як такого, що здійснює визначальний вплив на історичний процес, передбачало обгрунтування ієрархії рас на основі біологічних та культурних відмінностей. Представників расових теорії можна розподілити на дві групи: Ж.де Гобіно стверджував, що суспільний розвиток можливий лише за умови расової чистоти суспільства, в іншому випадку відбувається руйнування життєвого укладу життя й деградації культури, а раси не є рівноцінними – біла має панувати над негроїдною та монголоїдною; О.Аммон та Ж.Ляпуж на основі критерію інтелектуального розвитку (в залежності від розміру голови) формують теорію расової боротьби – основний «закон епох» полягає у винищенні більш досконалої вищої раси через так званий соціальний відбір. У міжнародному середовищі боротьба між расами проявляється у формі конфліктів, які мають різноманітний характер, але загалом призводять до расової катастрофи всього людства.

Теорія марксизму виступає у якості системи соціологічного детермінізму, що зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між експлуататорськими (власниками засобів виробництва) та експлуатованими (робочою силою). Класова боротьба є визначальним суспільним процесом і рушієм історії. К.Маркс і Ф.Енгельс вважали, що антагонізм між класами виникає через основне суспільне протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими відносинами. Суспільний лад, у термінології марксизму формація, представляється у вигляді первісного, рабовласницького, феодального й капіталістичного. Держава виступає в рамках даної теорії у вигляді адміністративно-правового апарату класового панування, а міжнародні відносини та зовнішня політика зводяться до економічних стосунків. Категорії міжнародного середовища, міжнародної системи та міжнародні відносини трактуються як прояв розстановки класових сил у світовому масштабі. Притаманне й певне відсторонення від держави, як основного актора міжнародних відносин, такими виступають світова буржуазія та міжнародний пролетаріат. Держава ж є лише механізмом, за допомогою якого суспільні класи реалізують власні економічні інтереси.

Австрійський економіст Р.Гільфердінг на початку ХХ ст.. висунув ідею про тісний зв’язок капіталізму і мілітаризму у формі злиття фінансового й промислового капіталів, які зацікавлені у нових ринках дешевої сировини та збуту товарів. Держави, що забезпечують інтереси таких фінансово-промислових об’єднань стають все більш агресивнішими у своїй зовнішній політиці й схильні до застосування сили. В міжнародних відносинах це має наслідком затяжні війни за перерозподіл світу.

На основі цих поглядів М.Бухарін розвиває ідею про імперіалізм й структуризацією світу по лінії ядро (найрозвиненіші промислові країни) – периферія (слабо розвинені й залежні від ядра країни). Він підкреслював, що війна за імперіалізму є прагненням задовольнити економічні інтереси за рахунок інших. В. Ленін більше уваги приділяв міжнародних відносинам на основі тези про можливість соціалістичної революції в одній окремій країні. Це докорінно змінює характер міжнародних відносин, оскільки нерівномірність розвитку капіталізму і неминучість криз і воєн між панівними експлуататорськими класами призводить до того, що основне протиріччя у міжнародних відносинах після соціалістичної революції стосуватиметься в переважній мірі не протистояння між імперіалістичними країнами, а визначатиметься боротьбою між пролетарською державою і її капіталістичним оточенням.

На основі ідей марксизму з 1950-х років зароджується течія неомарксизм (структуралізм, глобалізм), які об’єднуються тезою про поділ світу на високорозвинений «центр» і економічно слабку «периферію». До неомарксизму традиційно відносять концепції І.Валерстайна, С.Аміна, Р.Кокса, Ф.Кордозо тощо.

Концепція І.Валерстайна базується на поділі світу на центр – напівпериферію – периферію, виходячи з показників економічного розвитку. Центр (ядро) складається з держав економічно розвинених, що володіють, за словами С.Аміна п’ятьма монополіями: на новітні технології, фінанси, доступ до природних ресурсів, до засобів комунікацій та володіння ядерною зброєю. Ці держави визначають параметри взаємин із рештою світу. Напівпериферія представлена середньорозвиненими державами, які перебувають під впливом центру, а периферія представлена залежними й підконтрольними Центром державами.

Ф.Кордозо, погоджуючись із визначальним впливом економічних чинників на стратифікацію світової міжнародної системи, вважає, що крім економічних важливими є політичні, соціальні та культурні. На противагу Валлерстайну, він вважає, що держави периферії отримують і певні переваги від такої структури, оскільки крім обмежень власному розвитку, що накладаються і визначаються державами ядра, існують і певні переваги. С.Амін переконує у потенціалі переходу світової системи від капіталістичної до соціалістичною, що випливає з формування ідеології прогресивного націоналізму в регіонах периферії. Регіональні утворення периферії призведуть до формування антисистемного розриву і держави центру змушені будуть зважати на інтереси національних держав і широких народних мас Латинської Америки, Африки й Азії.

Значне місце у визначенні параметрів міжнародної системи займають цивілізаційні теорії, оскільки вони мають в основі обґрунтування істотних відмінностей між людськими спільнотами на основі соціокультурних особливостей, що визначають природу міжнародних взаємин. Цивілізаційний підхід визначає параметри цивілізаційної ідентифікації суб’єктів міжнародних відносин. Основоположниками цивілізаційного підходу в науці міжнародних відносин є А. Тойнбі, М.Данілевський, О.Шпенглер, С.Хантінгтон, Е.Тофлер тощо.

На думку більшості теоретиків цивілізаційного підходу, географічні кордони цивілізацій визначають межі природного впливу великих держав, сфери їхнього життєвого простору та території їхнього військово-політичного контролю. Цивілізаційно-політичні фактори визначають важливі характеристики існування та поведінки спільноти на глобальному рівні: характер економічного розвитку та взаємин із зовнішнім оточенням, ступінь схильності до експансії й можливість реального її здійснення, місце в загальноцивілізаційному розвитку на тому чи іншому етапі історії. Ці фактори включають і схильність до максимального можливого збільшення своєї могутності, що, в залежності від обставин, набуває форми економічного або політичного панування, прямих територіальних збільшень тощо. Ця схильність є природною для держав, і параметри її задані географічними факторами.

Контрольні запитання та завдання

1. Поясність в чому полягає сутність феномену структури міжнародної системи, наведіть приклади її втілення у конкретні явища та процеси, що притаманні сфері міжнародних відносин.

2. Проаналізуйте стан внутрішньої симетрії сучасної пост біполярної системи міжнародних відносин у порівнянні з її історичними попередниками.

3. Проаналізуйте чим характеризується співвідношення процесів функціонування та процесів розвитку в сучасній міжнародній системі, наведіть приклади конкретних проявів цих процесів.

4. Зробить висновки щодо існування надісторичних трендів в розвитку міжнародної системи та можливості їх теоретичної концептуалізації за допомогою формальних моделей.

5. Чи завжди безпека держав є максимальною у стабільних міжнародних системах? Обґрунтуйте свою думку.

6. Наведіть приклади стабільних та нестабільних міжнародних систем. Визначте основні джерела стабільності та нестабільності.

7. Розкрийте основні загрози безпеці постбіполярної міжнародної системи.

Література:

1. Берталанфи Л. фон . История и статус общей теории систем / Л.фон Берталанфи // Системные исследования: Ежегодник, 1972. – М., 1973.

2. Капітоненко М. «Баланс сил» та організація міжнародної системи // Актуальні проблеми міжнародних відносин – Вип.. 67, ч.1. – К.: ІМВ, 2007. – С. 11-17.

3. Капітоненко М. Стабільність міжнародних систем // Дослідження світової політики. – Вип. 22. – К.: ІСЕМВ НАНУ, 2003. – С. 3-17.

4. Devezas, Tessaleno, George Modelski. Power Law Behavior and World System Evolution: A Millennial Learning Process // Technological Forecasting and Social Change. – 2003. – no.70. – P.819-859

5. Donnelly, Jack. Sovereign Inequalities and Hierarchy in An­archy: American Power and International Security // European Journal of International Relations. – 2006. – 12 (2) – P.139-70

6. International Security

7. Morgan P. International Security: Problems and Solutions. – Washington DC: CQ Press, 2006.

8. Rennstich, Joachim Karl. Chaos or ReOrder? The Future of Hegemony in a World-System in Upheaval // Journal of World System Research. – 2005. – no. 2. – P.209-238

9. Viotti P., Kauppi M. International Relations and World Politics: Securoty, Economy, Identity. 3rd ed. – Upper Saddle River: Prentice Hall, 2006.

10. Waltz, Kenneth. Structural Realism after the Cold War // Inter­national Security. – 2000. – no.25. P.5-41.