Внесок у розвиток світової теорії менеджменту українських науковців 90-х років кінця ХІХ ст. – 20-х. років ХХ ст.

2.11.1. В чому полягає внесок вчених-українців у розвиток світової науки менеджменту добільшовицької доби.

Біля витоків української науки ХХ століття стоїть всесвітньовідомий вчений, економіст Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919). За коротке творче життя вчений опублікував низку фундаментальних праць, які збагатили світову економічну науку новими концепціями і теоріями та позначились на розвитку головних її напрямків:

а) праці пов’язані із синтезом теорії граничної цінності з трудовою теорією вартості;

б) дослідження економічних криз та розробка теорії економічної кон’юнктури;

в) теорія потреб як внутрішніх збудників економічного розвитку;

г) теорія розподілу суспільного продукту;

д) теорія кооперації;

е) кон’юнктурна теорія грошей і грошового обігу.

Український вчений у праці „Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінностей”, опублікованій в 1890 р. у журналі „Юридический вестник” Т.6., в перше довів сумісність трудової теорії та теорії граничної цінності. За твердженням М. Туган-Барановського, теорія граничної цінності пояснює суб’єктивні чинники в суб’єктивній оцінці, а теорія трудової вартості – її трудові об’єктивні чинники. Головну проблему економічного процесу вчений бачить у налагодженні рівноваги між виробничими витратами на виробництво благ та корисністю цих благ. Гранична корисність товарів повинна бути пропорційною щодо трудових витрат.

Проаналізувавши природу та зміст економічного процесу, де засоби і цілі, витрати і прибуток є полюсами, між якими відбувається економічна діяльність, М. Туган-Барановський проклав дорогу до визначення суті науки менеджменту, його головних функцій: планування, організування, лідерства та контролю.

Висновки вченого щодо поєднання трудової теорії вартості та теорії граничної цінності стали основою теорії конкурентоспроможності виробництва продукції. Конкурентоспроможність як загальноекономічна категорія відображає можливість компанії, яка виробляє певні блага, забезпечити свою життєдіяльність. Очевидно, фірма буде конкурентоспроможною на ринку тільки тоді, коли доходи від продажу продукту переважатимуть витрати на його виробництво. В умовах конкуренції ці вимоги повинна враховувати кожна фірма при розробці своєї стратегії.

Світове визнання М. Туган-Барановському, як вченому, принесла публікація у 1894 році його магістерська дисертація „Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини, і близький вплив на народне життя” перевиданої англійською, німецькою, французькою, японською та іншими мовами.

М. Туган-Барановський встановив, що кризи пов’язані з антагонізмами капіталістичного господарства, з його тенденцією до необмеженого розширення та неорганізованістю. Він вивчив особливості періодичності криз, стадії пожвавлення і застою, піднесення і занепаду, розкрив особливості переходу від однієї стадії до іншої. Періодичні кризи, за переконанням вченого, спричинені періодичною зміною розширення і скорочення основного капітулу а не зубожінням населення і звуженням ринку, як стверджували марксисти. Зубожіння населення є наслідком, а не причиною криз.

Зацікавленість теорією криз у світі була такою великою, що на поч. ХХ ст. уряди промислово-розвинутих країн почали створювати відповідні органи, які повинні були займатись передбаченням криз та розробляти відповідні заходи щодо їх усунення.

М.І. Туган-Барановський вивчав зміст людських інтересів та мотивацій. У 1904 році у журналі „Мир Божий” він опублікував статтю „Психологічні фактори суспільного розвитку” в якій проаналізував значення соціальних і психологічних чинників в економічному розвитку.

Задовго до формування школи людських відносин та поведінкових наук (1930-1950) М. Туган-Барановський сформулював групи потреб, або внутрішніх збудників, які змушують людей діяти іншим чином. Іншими словами, потреби слугують мотивами до дій для досягнення мети.

Значно пізніше, вивчаючи мотивацію поведінки людей через потреби, психологи з’ясували, що загальнолюдські потреби поділяються на первинні і вторинні. Первинні потреби за своєю природою є фізіологічними або вродженими (потреби у їжі, питті, житлі, сні, сексі та ін.) Вторинні потреби за своєю природою є психологічні (напр. потреби у захищеності, успіху, повазі, владі, належності до чого-небудь тощо). Вони усвідомлюються з досвідом, а тому розрізняються більше ніж первинні.

Коли людина усвідомлює потребу, то це пробуджує в ній стан цілеспрямованості, який має визначене спрямування на досягнення певної мети. З огляду на це М.Туган-Барановський виділив п’ять груп потреб людей:

1) фізіологічні – для безпосередньої підтримки життя й почуття спадковості;

2) статеві;

3) симптоматичні інстинкти;

4) альтруїстичні;

5) потреби, які ґрунтуються на практичних інтересах.

Винятковими чинниками у розвитку господарства вчений називав почуття національності та релігії. Національність – це “крайня межа для симпатичних почуттів сучасної людини”, а релігія – “була і залишається до нинішнього часу одною з наймогутніших історичних сил”. Найважливішим стимулювальним мотивом нагромадження капіталу вчений називав честолюбство, а не спрагу до фізичних насолод. Отже, М.Туган-Барановський , а не американський вчений А.Маслоу започаткував механізм стимулювання людей до діяльності через теорію “піраміди потреб”.

М.Туган-Барановський, ґрунтуючись на теорії потреб, сформулював власну теорію розподілу, яка визначає доходи суспільних класів, розміри прибутку і заробітної плати. Вчений розглядав заробітну плату як частку робітників у суспільному продукті. Ця частка коливається. Нижньою межею буде фізіологічний мінімум (фізіологічні мінімальні потреби). В наших умовах – це споживчий кошик (набір необхідних для виживання продуктів). Верхньою межею буде весь продукт, за винятком вартості засобів виробництва. Конкретні розміри заробітної плати визначені співвідношенням соціальних сил робітників і підприємців. Оскільки основою зростання заробітної плати і прибутку є продуктивність праці, то їхні частки можуть зростати одночасно. Конкретне співвідношення залежитиме від співвідношення найманих працівників і підприємців. Отже, соціальна теорія розподілу М.Туган-Барановського узгоджувала інтереси робітників і підприємців та визначала шляхи до соціального миру в капіталістичному суспільстві.

М.Туган-Барановський заклав основи теорії кооперації, опублікувавши в 1916 році працю “Соціальні основи кооперації”. Проаналізувавши світовий та національний досвід кооперативного руху, вчений дійшов висновку, що кооперація є формою самозахисту “трудящих класів від натиску капіталу”, а кооперативи обслуговують господарські інтереси робітників, селян, дрібної буржуазії. Він розкрив природу кооперації, політичну позицію, її форми, види, розглянув проблеми керування кооперацією. Правильність концептуальних положень кооперативного руху М.Туган-Барановського підтвердила господарська практика США, Канади, Англії, Німеччини, Франції та ін. Кооперативний рух формував такі соціально-економічні відносини, які передбачають активізацію підприємницької діяльності людей у формі спільних виробничих зусиль. Тим самим вчений створив підвалину для вивчення законів синергії та ентропії організацій. Очевидно, що ідею про кооперативні форми виробничо-господарської діяльності варто широко використовувати в Україні у сфері малого та середнього бізнесу.

М.Туган-Барановський зробив значний внесок у розробку теорії грошей та грошового обігу. У працях “Паперові гроші та метал”, “Паперові гроші та війна”, “Звідки беруться гроші для війни” він довів, що зміна цінності грошей пов’язана з фазами промислового циклу та зміною загальної кон’юнктури ринку. Вчений висловив думку, що на цінність грошової одиниці може вплинути лише держава шляхом державного регулювання грошового обігу. Цим було закладено підвалини для вчення Дж. Кейнса щодо шляхів державного стимулювання платоспроможного попиту й інвестиційного процесу.

М.Туган-Барановський, дослідивши диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій, визначив причину циклічних коливань економіки і заклав концепцію інвестиційної теорії циклів та фінансування інвестицій з кредитів.

Наприкінці життя М.Туган-Барановський зайнявся практичною управлінською діяльністю на посаді міністра фінансів Української Народної Республіки та голови Центрального кооперативного комітету. Помер М.Туган-Барановський у 1919 році, коли Україна палала у горнилі братовбивчої війни, нав’язаною більшовицькою Росією.

Важливе місце у розвитку світової теорії менеджменту посідають праці українського вченого Євгена Євгеновича Слуцького (1880 - ). Навчався Є.Слуцький на фізико-математичному та юридичному факультетах Київського університету, машинобудівному факультеті Мюнхенського політехнічного інституту.

Маючи добру підготовку з математики, вчений пов’язав свою роботу із застосування математики до економіки. У 1910 році він виконав дослідження “Теорія граничної корисності”, де застосував математичні методи до аналізу й обґрунтування теорії граничної корисності, намагаючись звести погляди її окремих представників у єдину систему.

У 1915 році вчений опублікував працю “До теорії збалансованого бюджету споживача”, в якій зв’язував умови стійкості індивідуальних бюджетів споживачів з урахуванням вимог корисності, передумови безперервності функції та її похідних. Він виходив з таких припущень: тип функції корисності не зазнає змін на розглядуваному проміжку часу; зміна корисності у разі переходу від одного блага до іншого не залежить від способу переходу.

Є.Слуцький запропонував всі блага класифікувати з погляду корисності. Блага, гранична корисність яких знижується внаслідок збільшення їхньої кількості, він називав насичувальними. Блага, гранична корисність яких у тих самих умовах збільшується, вважаються ненасичувальними. За таким поділом Є.Слуцький запропонував поняття нормального та анормального бюджетів споживача.

Дослідивши умови стабільності бюджету споживача, Є.Слуцький сформулював закон попиту на блага. “Якщо бюджет споживача нормальний, - зазначає вчений, - то попит на кожне благо збільшується разом зі зростання доходу і зменшується із збільшенням ціни на це благо. Якщо бюджет анормальний, то приріст доходу означає посилення попиту для благ насичуючих і його зменшення – посилення попиту для благ ненасичуючих... Із збільшенням ціни блага ненасичуючого, попит на нього має завжди зменшуватися; протилежне може трапитися тільки в попиті на благо насичуюче”.[5]

Отже, Є.Слуцький, конкретизуючи теорію споживчого попиту, вперше визначив поведінку споживача на ринку споживчих благ, що дало змогу в майбутньому широко проводити маркетингові дослідження ринку. Дослідження Є.Слуцького випередили роботи зарубіжних вчених у цій галузі щонайменше на два десятиріччя, а в царині застосування математичних методів в управлінській практиці – на 35 років. Адже школа кількісного підходу започаткована в менеджменті у 1950 році.

Всебічна обізнаність Є.Слуцького, оригінальність його мислення виявились також у опублікованій у 1926 році всесвітньо відомій праці “Етюд до проблем будування формально-праксеологічних засад економіки”.[6] Ця праця стала головною у формуванні нової науки праксеології.

Є.Слуцький, обґрунтовуючи взаємозв’язки, форми та інші прояви господарських об’єктів, визначив, що вони становлять певну систему, яка може бути у різних видах. Форми системи залежать від наявності тих чи інших параметрів. Учений визначив такі поняття як стан системи, диригент системи, структурна багатогранність або перспектива системи. Стан системи разом з перспективою створюють ситуацію. Автор зазначав, що елементи системи перебувають у постійному русі, який оптимізує їх у єдине ціле. При цьому, система перебуває у своїй ситуації або в процесі зміни, доки її ситуація залишається оптимальною.

Безперечно, дослідження праксеологічних засад економіки дало поштовх розвитку теорії систем та широку застосуванню системного та ситуаційного підходів у сучасному менеджменті. Вивчаючи взаємозв’язки елементів системи, праксеологія не тільки вивчає шляхи, а й оцінює придатність обраних засобів для досягнення мети.

2.11.2. Напрями розвитку науки управління в Україні в період тоталітаризму.

В умовах тоталітарного більшовицького режиму наука управління розвивалась на двох рівнях – макро- та мікрорівні, відокремлених один від одного. На макрорівні в абсолют були піднесені постулати марксистської політичної економії. На їх основі керівні діячі партії розробляли “концепції” економічного розвитку й управління, які в цілому “теоретично обґрунтовували тоталітарну економіку”.

Одновимірне економічне мислення стало запереченням множинності економічних поглядів, концепцій, теорій. М.Туган-Барановський з далекоглядністю у 1918 р. передбачав наслідки централізації керування економікою. За його переконанням найбільше зло централізму – це бюрократизм – відірваність суспільного механізму від тісного контакту з дійсним життям, а також ігнорування всіх індивідуальних особливостей його.

Безперечно, тоталітарно-більшовицький режим загальмував розвиток управлінської науки. Роздуми, які виходили за межі партійної марксистської доктрини, вважалися не прийнятними, а їх автори нещадно переслідувались. Комуністичний режим повів, наприклад, нещадну боротьбу з український вченим М.Волобуєвим (Симоновичем), який у 1928 р. опублікував у журналі “Більшовик України” статтю “До проблем української економіки”.[7] Вчений доводив, що господарства України – це самобутній історично сформований організм з власними шляхами розвитку. Тому цей організм не можна заганяти у “прокрустове ложе” марксистської доктрини. Розвиток господарства України повинен відбуватися на основі розумних меж поєднання централізму і самоврядування.

Науковцям дозволялось займатись вирішенням проблем, які торкалися мікрорівня – часткових, прикладних проблем керування на рівні підприємств. Вони працювали над вдосконаленням організаційних структур і форм управління, методології обґрунтування управлінських рішень, організації і форм стимулювання праці, методів прогнозування та планування, технологію, техніки й організації процесів управління та ін.

В умовах господарської розрухи та відбудови господарства наука управління була зорієнтована в основному на вирішення питань нормування трудових операцій та організацію робочих місць. Було розпочато активну розробку тієї частини теорії Тейлора, яка пов’язана з науковою організацією праці (НОП). Під прапором НОП розпочались широкі дослідження управлінської тематики.

Розроблена колективом Центрального інституту праці (ЦІП) (м. Москва) концепція трудових установок охоплювала три основні взаємопов’язані напрями: теорію трудових рухів у виробничих процесах і організацію робочого місця; методику раціонального виробничого навчання; теорію управлінських процесів. Концепція ЦІП стосувалася сфери техніки і технології, біології, психофізіології, економіки, історії, педагогіки. Окрім того, вона містила у зародку основи таких наук, що отримали згодом широке визнання, а саме: кібернетики, інженерної психології, ергономіки, праксеології. Не випадково самі автори називали цю концепцію “технобіосоціальною”. Таким чином, концепція трудових установок ЦІП повинна була забезпечити комплексний розвиток організаційно-технічної та соціальної теорії управління. За кордоном цей напрям став базою для розвитку класичної та поведінкової теорії менеджменту.

Концепція ЦІП передбачала дослідження і радикальну реконструкцію окремого робочого місця та побудову на цій основі моделі раціональної організаційної структури цеху, підприємства. Схема наукового пошуку вибудовувалася у такій послідовності: від мікроаналізу рухів, прийомів, операцій, виконуваних працівниками на робочому місці до макроаналізу організаційної структури підприємства. Головним задумом концепції були не просто пошуки раціональних трудових рухів, раціональної організації робочого місця, цеху чи підприємства. Важливо було віднайти методи активізації здібностей працівника. Ключ до впровадження цього завдання полягав у розробці спеціальної методики виробничого навчання, яка стала наріжним каменем усієї технологічної концепції ЦІП.

Концепцію трудових установок поширювали не тільки на виробничі процеси. Вона охоплювала загальну культуру працівників, зокрема тих, які повинні були поповнити ряди робітників на новобудовах заводів і фабрик. Усі положення концепції ЦІП і передусім його індустріальний метод навчання отримали офіційне визнання. По всій країні була організована сітка навчальних закладів фабрично-заводського навчання, ремісничих і технічних училищ, які існують і сьогодні. Вони навчають молодих людей робітничим професіям.

В Україні наукові дослідження, проблем управління того часу (20-30ті рр. ХХ ст.) були тісно пов’язані з іменем Ф.Р. Дунаєвського (1887-1960), засновника і директора Харківського всеукраїнського інституту праці (ХВІП). Ф.Р. Дунаєвський розробив теорію адміністративної ємності, під якою розумів здатність керувати певною кількістю підлеглих, забезпечуючи належний контроль за їх діяльністю. Дунаєвський вважав, що розвиток виробництва (створення великих підприємств, об’єднань, виробничих міністерств) привів до катастрофічного зростання проміжної ланки керівних органів між вищими і низовими рівнями. Проміжна ланка керівних органів була покликана компенсувати перевищення „адміністративної ємності” центру. У зв’язку з цим виникла величезна ієрархія проміжних ланок управління, кожний наступний щабель якої розширював „адміністративну ємність” вищої ланки. Бюрократизація управління породила інформаційний вакуум між центром і периферією, що спричинило нарощування інформаційного бар’єру в управлінні та негативно впливало на діяльність об’єкта керування.

Дунаєвський запропонував шляхи вирішення проблеми. Їх було два. Перший полягав у ретельному виборі персоналу, його підготовці, впровадженні нових методів планування і стимулювання; другий – у розширенні межі „адміністративної ємності” за допомогою техніки, яка повинна забезпечити виконання допоміжної механічної праці. Співробітники ХВІП теоретично обґрунтували і розробили методику професійного відбору і оптимального розставлення людей, яку високо оцінили за кордоном.

Ф. Дунаєвський, В. Підгаєцький висунули також концепцію особливої науки організації та управління, яку назвали організаційною технологією. На засадах інтегрального підходу до управління вони виділили низку технічних, економічних, фізіологічних та психологічних проблем, які повинні були розробити відповідні науки. Це одна з перших концепцій, у якій досить чітко простежується ідея системи наук про управління та ідея самостійної науки управління зі своїми власними проблемами. В цій науці важливе місце посідало мистецтво керівника.

Методологічне підґрунтя науки організації та управління (організаційної технології) стало положення про наявність спільних рис у виробничому й управлінському процесах (потреба у працівниках, знаряддях праці, енергії та ін.). Творці „виробничого трактування” розуміли процес управління як суто технічний, що складається із розпорядницьких, наглядницьких, контрольованих та регульованих дій і не відрізняється від власне виробничого процесу.

Ідея виробничого трактування управлінського процесу сприяла розвитку наукової організації управлінської праці (НОУП), яка багато в чому перекликалася з поглядами М. Вебера. Самостійним об’єктом дослідження стали адміністративно-розпорядчі та економічні методи керування, зокрема: внутрішньозаводське планування, диспетчеризація й облік виробництва, організація робочих місць, дльниць, цехів. Пізніше почали розробляти принципи соціально-психологічних методів управління.

Обґрунтування складу загальних методів процесу управління є визначальним досягненням пошуків вчених управлінців. Зарубіжні вчені того часу розглядали методи окремих функцій менеджменту.

Проте тоталітарний режим не оцінив здобутки вчених-управлінців. Жорстке централізоване управління запроваджене Сталіним, спотворило обґрунтовані погляди вчених, ігноруючи пріоритети людського чинника, роль керівників у справі організації ефективної роботи кожної виробничої ланки.

У подальші роки, починаючи з 60-х років ХХ ст., управлінські дослідження були зосереджені на впровадженні економічної реформи, зокрема, надання підприємствам певного ступеня свободи в межах централізованого керівництва, який ґрунтувався на запровадженні господарського розрахунку підприємств та економічних методів керування.

Період запровадження економічної реформи характеризувався розвитком математизації наукових досліджень у галузі управління народним господарством, розвитком економіко-математичного моделювання. Загальновизнаним лідером у цій галузі став колектив вчених Інституту кібернетики АН України на чолі з директором академіком В. Глушковим ( ). Наукові пошуки в галузі комп’ютерної техніки та її застосування (повсюдне запровадження автоматизованих систем управління підприємствами (АСУП), розвиток ймовірних методів в економіко-математичному моделюванні випереджували дослідження зарубіжних вчених-управлінців. Плідні дослідження в галузі економіко-математичного моделювання в Україні сприяли формуванню школи математичної економіки. За кордоном цей напрям розвивався як кількісна школа менеджменту.

Досягнення вчених Інституту кібернетики в галузі розробки кількісних методів в управлінні привели до ідеї запровадження безперервної технології у керуванні. Академік В.Глушков обґрунтував цю ідею на підставі розробленої ним теорії інформаційних бар’єрів, яка теоретично обґрунтовувала безперспективність та нездійсненність керування планово-командною економікою з одного центру.

Різнопланові наукові пошуки в галузі управлінської діяльності сформували в Україні наукову школу з проблем системного підходу до управління. цей напрям започаткували вчені Інституту економіки АН УРСР на чолі з його директором С. Ямпольським (1906-1998). Їх роботи були присвячені розробкам механізму комплексного керування підприємствами, прискоренню впровадження науково-технічного прогресу, комплексного проектування нової техніки та ін.

Інший важливий напрям, який отримав “друге дихання” – дослідження соціальних проблем управління. У цьому напрямі активно заявив про себе колектив відділення Інституту економіки АН України (нині Інститут регіональних досліджень НАН України). Дослідження вчених, які очолив академік Долішній М.І., торкаються трудоресурсної тематики, зокрема проблем прихованого безробіття, падіння темпів продуктивності праці та соціально-економічного розвитку.

Інший напрям очолив один з піонерів соціологічної науки в Україні Л.О. Олесневич. Уже в 1967 році опубліковано Львівську методику розробки комплексного перспективного плану соціального розвитку колективу промислового підприємства, яку було визнано в межах офіційної управлінської доктрини. Згодом розроблено методику планування економічного і соціального розвитку адміністративних районів, міст, що започаткувало цілісну систему соціального планування.

Втілення в життя теоретичних розробок вчених-управлінців у нові моделі керування підприємствами за рахунок збільшення економічної свободи в умовах існування різних форм власності гальмувала адміністративно-командна система. Подальший соціально-економічний поступ суспільства потребував створення самостійної держави – України та запровадження ринкових відносин у господарстві.

2.11.3. Особливості формування сучасної системи менеджменту в Україні.

Ринкові перетворення в Україні потребують наукового обґрунтування і вирішення низки управлінських проблем макро- і мікроекономічних рівнів.

На макрорівні треба визначити нову роль держави в керуванні економікою, створити нову систему органів державного керування економікою, сформувати систему методів державного регулювання економічних процесів.

Формування ефективної системи регулювання на мікрорівні потребує не тільки запозичення найвизначніших світових здобутків у цій галузі, а й врахування особливостей соціально-економічних процесів. В менеджменті велика роль відводиться національній психології, духовним цінностям народу, традиціям, соціально-культурним чинникам тощо. Сліпе копіювання зарубіжних моделей менеджменту. Не дає користі, а навпаки, шкодить реформуванню економіки та її соціально економічному поступу.

При формуванні вітчизняної моделі менеджменту слід також враховувати нові завдання та вимоги ХХІ століття, які слід вирішувати. П. Друкер визначив 7 нових характеристик менеджменту ХХІ ст., які розширюють і поглиблюють нову парадигму менеджменту як науки і практики. Це, зокрема, такі положення:

- менеджмент є визначальною структурою всіх і кожної організації (бізнесових, неприбуткових, громадських, органів влади);

- не існує єдино правильної організаційної структури. Необхідно навчитись виявляти, вибудовувати і перевіряти на практиці такі організаційні структури, які відповідають поставленій1 меті;

- людьми не потрібно керувати, їх слід скеровувати на те, щоб вони могли максимально продуктивно використати свої специфічні навики і знання;

- фундаментом діяльності менеджменту повинна стати сприйнята споживачем цінність та рішення споживача відносно розподілу його доходу, а не існуючі виробничі технології та форми кінцевого використання продукції;

- менеджмент повинен орієнтуватись на результат і ефективність на всіх етапах економічного ланцюга. Сфера діяльності менеджменту не повинна обмежуватись юридично;

- практика менеджменту, причому не тільки у комерційній сфері, все більше буде визначатись інтересами компанії, а не політичними інтересами держави;

- до сфери уваги і відповідальності менеджменту входить все, що будь-яким чином впливає на продуктивність організації і результативність її діяльності всередині організації або за її межами, в підконтрольних організації сферах або сферах, які нею не контролюються.[8]

Дослідження тенденцій світового менеджменту та особливостей становлення його в Україні дають змогу намітити орієнтири формування системи менеджменту в нашій державі. Теоретичні наробки менеджменту потрібно адаптувати до українського ґрунту з урахуванням ментальності типового українського керівника, спеціаліста, робітника. Адже центральна фігура системи керування – людська особистість, яка одночасно є суб’єктом керування (керівником) і об’єктом керування (виконавцем).

Аналізуючи процеси управління в нашій державі, представник фонду Карнегі проф. А. Ослунд зробив висновок, що виробничі досягнення в Україні не залежать практично від галузі, ні від розміру підприємства, а вирішальну роль відіграє менеджер, його здібності і воля.[9]

Стратегічне мислення передбачає підвищення керівниками та всім персоналом власної відповідальності за довготривале функціонування підприємства, зростання його прибутковості і конкурентоспроможності. Цілісне бачення головних напрямів розвитку підприємства та послідовності реалізації його приорітетів передбачає формування відповідної системи керівництва та спрямованості його на ініціювання і очолювання процесу змін. Вирішальне значення тут мають такі чинники як лідерство, стилі керівництва, мотивація поведінки, культура, етика, мораль, стосунки в колективі, та ініціативності.

Довготривале панування тоталітарної системи призвело до того, що в українському суспільстві знизився моральний рівень значної частини населення. У трудових відносинах глибоко вкоренились такі негативні риси як безвідповідальність, несамостійність, неповага до праці інших людей, інертність, безініціативність, бажання задовольнити лише свої інтереси та ігнорувати чужі, безвідповідальне ставлення до свого здоров’я і довкілля, небажання цінувати робочий час, ігнорування законів, стандартів, правил, інструкцій та ін.

За таких умов формування дієвої моделі менеджменту неможливе без реалізації стратегії розвитку персоналу. Ідеться про старанний підбір кадрів, високий та однорідний рівень їх кваліфікації, високу моральність. Розвиток персоналу повинен пов’язати професійно-кваліфікаційну модель робочих місць з моделлю особистих та ділових рис людини, поступово формувати свідому активну відповідальну особистість, відродити справжній демократизм у відносинах між виконавцями та керівниками.

Цілісна система керування організацією ґрунтується на цільовому підході як системі методів і методичних прийомів, які забезпечують постійну скерованість діяльності підприємства в межах “цілі - результати”. Послідовна реалізація цільового підходу вимагає підготовки фахівців певного типу, які здатні ясно й чітко формулювати цлі або бажані результати роботи, формувати реальні програми їх досягнення та забезпечувати їх виконання. Цей механізм відображає універсальні підходи до керування організаціями як соціальними системами, що складаються з окремих груп працівників. Керівник повинен добре володіти не тільки цілим арсеналом методів цілевстановлення, але й цілереалізації, цілеспрямованої організації працівників, забезпечення зворотних зв’язків з результатами, оцінюючи ступінь досягнення цілей та загальної результативності виконавців. Таким чином підходи до управління за схемою “цілі – результати і ефективність діяльності організації” не тільки забезпечує знання задач кожним виконавцем, але й підвищує його мотиваційний потенціал та забезпечує досягнення загальних результатів організацією.

В умовах швидких змін, які відбуваються у зовнішньому середовищі, сучасне господарське керування характеризують багатоваріантність можливих вирішень, гнучкість і неординарність господарських ситуацій та неповторність способу дії в конкретній ситуації. Менеджмент як спеціальний інструмент, особлива функція, повинен забезпечувати організації досягнення потрібних результатів. Він не дає універсальних рецептів, а лише навчає, як, знаючи прийоми, способи та шляхи вирішення тих чи інших управлінських проблем, досягти успіху в умовах конкретної організації.

Керівник-менеджер стає центральною фігурою в управлінському процесі, розробляє варіанти господарських вирішень, бере на себе відповідальність за розробку та реалізацію управлінських команд, що впливають на продуктивність організації і результативність її діяльності. Проте сформульований нині корпус керівників-технократів у більшості об’єктивно непридатний до керівної діяльності.

Створення ефективної системи керування виробництвом в Україні треба починати зі старанного підбору керівного персоналу на його навчання. Потрібно також пам’ятати, що ефективно керувати ніколи не зможуть люди, які, хоча й глибоко засвоїли науку керування, однак не мають “іскри Божої”, тобто задатків і здібностей до специфічної діяльності менеджменту. Державна кадрова політика повинна передбачати створення системи пошуку молодих осіб, яким притаманні вродженні риси лідера та організатора. Шляхи можуть бути різними: від організації окремих груп або класів у загальноосвітніх школах до формування спеціалізованих шкіл та ліцеїв.Створення відповідних кафедр та факультетів з менеджерської підготовки у провідних навчальних закладах, регіональних центрів і бізнесових шкіл для перепідготовки теперішніх керівників та підготовки резерву завершить формування цілісної системи підготовки менеджерів в Україні. Новий корпус менеджерів, сформований за генетичними здібностями та знанням стратегічного та тактичного менеджменту, створить прагматичну українську модель менеджменту.

__________

Рекомендована література

1. Гріфін Р., Яцура В. Основи менеджменту: Підручник / наук. ред. В.Яцура, Д.Олесневич. – Львів: БаК, 2001. - с. 10-52.

2. Друкер, Питер, Ф. Задачи менеджмента в ХХІ веке: Пер с англ..: Уч. пос. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2002, - с. 15-67

3. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основи менеджмента: Пер. с англ. – М.: “Дело”, 1992. – с.61-88.

4. Кредісов А.І. Історія вчень менеджменту: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Знання України, 2001. – с. 24-196.

5. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г. Теоретичні та прикладні засади менеджменту: Навчальний посібник. – Львів: Національний універстите “Львівська політехніка” (Інформаційно-видавничий центр “Інтелект+” Інституту після дипломної освіти), “Інтелект-Захід”, 2002. – с.13-23.

6. Осовська Г.В., Копитова І.В. Основи менеджменту. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2005. – с. 29-54.

7. Робинс Стивен П., Коултер Мери. Менеджмент, 6-е издание: пер. с англ. – М.: Издательский дом “Вильямс”, 2002, с. 59 -107.

8. Тарнавська Н.П., Пушкар Р.М. Менеджмент: теорія і практика: Підручник для вузів. – Тернопіль: Карт-бланш, 1997, с. 24.

9. Українська економічна думка: Хрестоматія / Упоряд., наук. ред., авт. вступ., розд. і біогр. довід. С.М.Злупко. – К.: Знання, 1998. – с. 224-274, 302-343.

[1] Тарнавська Н.П., Пушкар Р.М. Менеджмент: теорія і практика: Підручник для вузів. – Тернопіль: Карт-бланш, 1997, с. 24.

[2] He’nri Fajol. General end Industrial Management, trans. I.A.Coubrough (Geneva: International Management Institute? 1930).

[3] Elton Mayo The Human Problems of/an Industrial Civilization (New York: Macmillan, 1933)

[4] Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основи менеджмента: Пер. с англ. – М.: “Дело”, 1992. – с.85

[5] Слуцький Е.Е. К Теории збалансированного бюджета потребителя/ Матем. методы. Теоретические вопросы потребления. М., 1963

[6] Слуцький Е. Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки // Записки соціально=економічного відділу.К., 1926. Т.4

[7] Волобуєв М. До проблем української економіки // Більшовик України, 1928, №2-3

[8] Друкер, Питер, Ф. Задачи менеджмента в ХХІ веке: Пер с англ..: Уч пос. – М.: Издательский дом «Вильямс», 200, с. 25,33,40,51,57,61,65

[9] Ослунд А. Реструктуризація підприємства розпочинається … з менеджера // Київські відомості. – 1995, 8 вересня.