Громадівський рух

Активну роль у становленні українського суспільно-політичного руху відігравали й українці, що перебували у цей час у Росії. У другій половині ХІХ ст. тут проживали П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко. Не маючи змоги повернутися в Україну, вони налагоджували просвітницько-культурну діяльність у Петербурзі, встановлювали тісні контакти з представниками російського політичного руху: М. Чернишевським, М. Добролюбовим, І. Тургенєвим та ін. Це дозволяло обмінюватися досвідом, виступати єдиним фронтом. Так члени нелегальної організації «Земля і воля» на чолі з М. Чернишевським у своїй революційній агітації широко використовували Шевченків «Кобзар». «Земля і воля» розробляла теорію общинного соціалізму – створення справедливого соціального ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. З нею співробітничали й українські діячі – офіцери А. Красовський та А. Потебня.

Вершиною їхньої діяльності стало заснування у Петербурзі українського товариства «Громада» (активними членами були П. Куліш та М. Костомаров). Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Ґалаґаном, П. Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок. Однак найбільшим досягненням петербурзької «Громади» став щомісячний публіцистичний та літературно-художній часопис «Основа» (1861-1862 рр.) – головний загальноукраїнський друкований орган.

Наслідком активізації діяльності інтелігенції в Україні та за її межами стало відкриття у 1860 р. з ініціативи українофілів та студентів Київського університету (серед них – П. Чубинський, М. Драгоманов) нового таємного товариства – «Українська громада». До цього спонукала і відсутність програм діяльності, брак достатньої кількості коштів та навчальної літератури. «Громади» як суспільно-культурні товариства зорганізувались і в інших містах України – Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі. Спільними для всіх громад України були національна українська ідея, віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за свою історію.

Практична діяльність громад зводилася переважно до здійснення культурно-освітніх заходів: роботи в недільних школах, видання українських підручників, збирання і публікації зразків усної народної творчості. Проте незважаючи на мирний характер їхньої діяльності, реакція влади була негативною. Починаючи з 1862 р. і до середини 1863 р. в більшості українських міст вона організовує масові арешти громадівців. Апогеєм цього протистояння стало видання у 1863 р. циркуляра міністра Валуєва про заборону вживання української мови в друкуванні та шкільному навчанні.

Однак такі зміни лише посилили громадівський рух. Він став більш організованим та цілеспрямованим, а з часом набув політичного характеру. З 70-х рр. ХІХ ст. громадівський рух почав відновлювати свою діяльність на території України. Зросла кількість гуртків, розширився спектр політичних поглядів: автономістський, федералістський, самостійницький. З найавторитетніших, найдосвідченіших діячів руху було обрано Раду – центральний керівний орган «федеративного об’єднання громад» України. До складу Ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема: В. Антонович, О. Русов, П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький, О. Конинський, П. Рудченко (Панас Мирний).

Об’єднаними зусиллями у 1872 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора Літописця, а невдовзі у тому ж році започаткували Південно-Західний відділ російського географічного товариства (перший голова Г. Ґалаґан). Робота цих товариств полягала в збиранні етнографічного, фольклорного, історичного й економічного матеріалів з багатьох міст і сіл України. У 1873 р. була сформована політична програма організації, в якій ставилася вимога: перетворення Російської імперії на федерацію і надання широкої автономії Україні. Така робота супроводжувалася розгортанням широкої видавничої діяльності. У Києві друкувалася значна кількість наукових праць, поетичних і прозових літературних творів. Упродовж 1874-1875 рр. друкованим органом київської громади була газета «Київський телеграф». Згубного удару по другій хвилі громадівського руху наніс Емський указ 1876 р. Згідно з ним, заборонялось не тільки друкувати українською мовою твори, а й ставити українські спектаклі, навчатися в школі, влаштовувати концерти українських пісень.

Велика заслуга в розвитку громадівського руху цього періоду належить М. Драгоманову. Ховаючись від переслідувань царської поліції, у 1876 р. він переїхав до Женеви, де почав видавати український політичний журнал «Громада». У своїх поглядах М. Драгоманов сповідував перебудову Росії на принципи федерації, оскільки в тогочасній Україні він не бачив сил, на які можна було спиратися у боротьбі за власну державність. Така активність не могла не позначитися і на діяльності самих громад. У 70-80-х рр. ХІХ ст. відбулась радикалізація громадівської молоді, що, не задовольняючись культурницькою діяльністю, прагнула до рішучих дій.