Розвиток сільського господарства

Національна буржуазія суттєво відрізнялась від західної. У Російській імперії вона формувалася під тиском самодержавства і була тісно пов’язана з поміщицьким землеволодінням. Ці особливості визначали її консерватизм та певну залежність від змін у політиці уряду, що був монополістом на ринках сировини і капіталу.

Через це та брак коштів для розвитку в Росії формуються дві системи господарювання – відробіткова (прусська) і капіталістична (американська). Суть відробіткової системи полягала у тому, що селяни, одержавши внаслідок реформи 1861 р. наділи, недостатні для прохарчування своїх сімей, змушені були орендувати в поміщиків землю і за це відробляти на ній своїм інвентарем і худобою. Капіталістична ж система базувалася на вільнонайманій робочій силі.

Часто ці системи поєднувалися в одному господарстві, що призводило лише до зниження його прибутковості, розорення поміщиків. За останню чверть XIX ст. поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося майже на одну третину. Неефективна, архаїчна відробіткова система господарювання була поширена здебільшого в лівобережних і частково правобережних губерніях України і вела до швидкого розорення селянства. Однак Правобережжя випереджало за темпами економічного розвитку лівобережні землі завдяки розвитку цукрової промисловості. Гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним на Півдні України – Херсонській, Таврійській, Катеринославській, а також Бессарабській губерніях. Саме тут набув більшого поширення капіталістичний спосіб. На базі своїх маєтків поміщики створювали потужні агровиробництва, широко використовуючи машини та вільнонайману працю. Заможні селяни почали формувати товарні господарства фермерського типу.

Навіть такі незначні зміни позитивно позначилися на темпах розвитку сільського господарства. В Україні площа орних земель протягом 1860-1887 рр. зросла з 20 млн. до 29 млн. дес. Зміцнювались економічні зв’язки, розвивався внутрішній ринок, посилився суспільний поділ праці між окремими районами, розвивалась їх господарська спеціалізація. Україна залишалася лідером з вирощування зернових (90 % посівної площі).

Зростання продуктивності в сільському господарстві призвело й до соціального розшарування на селі. Почали виникати нові соціальні прошарки на зразок сільської буржуазії та сільського пролетаріату. На кінець XIX ст. в Україні з 2,5 млн. селянських господарств біднота становила приблизно 60 %, середняки – 25 %, багатії – 15 %. У середньому на бідняцький двір припадало 4 дес. землі, на середняцький – 8 дес., а на заможний – 15 дес. Багатії тримали у своїх руках майже 40 % надільної і приватної селянської землі, до 80 % орендних земель, до 50 % робочої і продуктивної худоби; 45 % селянських господарств на Україні були безкінними. Процеси концентрації землі в руках заможних селян продовжували набирати оберти. Поряд із спадковими крупними землевласниками Скоропадськими, Потоцькими та Браницькими з’явилися великі землевласники нової хвилі – Симиренки, Терещенки, Харитоненки.

Отже, проникнення капіталістичних ідей у поміщицькі та селянські господарства сприяло їх активному розвитку. Результатом реформ стало те, що Україна перетворилася на потужний сільськогосподарський центр. На її територіях збиралося 43 % світового врожаю ячменю, 20 % всієї світової пшениці та 10 % кукурудзи. Частка Україні в російському експорті пшениці становила 90 %. Такі зміни супроводжувалися внутрішніми перебудовами: виникненням нової групи землевласників; впровадженням нових технологій та механізмів; формуванням ринку вільнонайманої робочої сили.