Скасування кріпосного права та земельна реформа

За таких умов царський уряд бере курс на реформування країни. З цією метою у Петербурзі було створено Таємний комітет, а на місцях – губернські комітети, що мали розглядати різні варіанти реформ. Найбільша увага приділялася селянській реформі. Вона мала повернути феодально-відсталій Російській імперії авторитет на світовій арені. Цю важливу реформу готувала створена заздалегідь комісія. До її складу входили дворяни, серед яких були й українці (Г. Ґалаґан, В. Тарновський та ін.). Позиція більшості українських поміщиків базувалася на збереженні у своїх руках якомога більшої кількості землі. Після детального опрацювання всіх пропозицій було висунуто узагальнюючий документ – «Положення про селян» і маніфест від 19 лютого 1861 р., підготовлений російським імператором Олександром II.

Згідно з основними положеннями селянської реформи 1861 р., у державі відбувалися такі зміни: скасовувалася особиста залежність селянина від поміщика; поміщики не мали права розпоряджатися селянами, як речами; надавалося право за власним бажанням вступати до шлюбу; право самостійно укладати договори й торговельні угоди; право на вільну торгівлю і заробітки за допомогою промислів; право на перехід в інші верстви суспільства (міщани, купці); право без дозволу власника іти на службу або навчання; право купувати рухоме й нерухоме майно; право на вільне розпоряджання власним нажитим майном і спадкування його за законами.

Крім «Загального положення», що визначало головні принципи селянської реформи для всієї Російської імперії, були розроблені місцеві «Положення». У цих документах визначався порядок звільнення селян від кріпосної залежності та наділення землею. На території України це положення стосувалося трьох категорій селян: поміщицьких, дворових та державних.

Поміщицькі селяни отримували свободу і мали наділятись землею. Розміри наділів і повинності визначалися у грамотах, які складалися поміщиками і підписувалися селянами. При цьому грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сільською громадою. Отримуючи польовий наділ, селяни ставали тимчасово зобов’язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину до викупу наділу. При цьому за поміщиком залишалося право відрізати у селян земельні ділянки, якщо у нього в користуванні залишалося землі, залежно від району, менше за третину чи половину. Внаслідок цього, землекористування українських селян зменшилося.

На Правобережній Україні земельна реформа проходила більш м’яко. Це було обумовлено польським повстанням 1863 р. Намагаючись залучити на свій бік українське селянство, царський уряд видав 30 липня 1863 р. новий закон, який змушував поміщиків припинити тимчасові зобов’язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. При цьому викупні платежі зменшувалися на 20%, а земельні наділи зберігались недоторканими.

Розмір викупних платежів розраховувався з позиції економічного захисту поміщиків. В основу покладався річний грошовий оброк, що капіталізувався з 6 %, тобто множився на 100 і ділився на 6. Така схема давала поміщикам змогу покласти отримані кошти в банк і щорічно отримувати відсотки у розмірі прибутку, який вони одержували від селян у дореформений період. Для того, аби селяни могли викупити наділи, державою запроваджувались довгострокові позики, терміном на 49 років. Окрім цього, на них покладалась виплата відсотків. Як наслідок, селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше – 503 млн. крб., від тогочасної ринкової вартості землі – 128 млн. крб. До 1 січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.

Дворові селяни й кріпаки-робітники поміщицьких підприємств, за реформою 1861 р., ставали особисто вільними, але перші мусили протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк, а другі – переводилися на оброк до переходу на викуп, а на підприємствах могли працювати за вільним наймом. Але й дворові і кріпосні робітники одержували лише ті землі (садиби, покоси, польові наділи), якими користувалися до реформи. Більшість із них не мали польових наділів, отже, були звільнені без землі і стали одним із джерел поповнення робітничого класу.

Доля державних селян була вирішена царським законом про основи поземельного устрою від 24 листопада 1866 р. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи селяни мусили вносити до скарбниці щорічно державний оброчний податок. Зберігалася община, а де її не було – вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Умови реформи для державних селян були сприятливішими, оскільки вони одержали майже вдвічі більше земельних наділів, аніж селяни поміщицькі, а викупні платежі вносили менші. Якщо середній наділ поміщицьких селян на душу становив 2,8 дес., то у державних селян – 4,9 дес.

Таким чином, селянська реформа 1861 р. хоч і не зробила селян повністю незалежними, проте надала їм певну кількість прав, яких воно раніше не мало. Загалом після реформи селяни стали особисто вільними, але економічно продовжували залежати від поміщиків. Близько 95 % селян отримали наділи, менші за 5 десятин, а це було нижче за норму прожиткового мінімуму. Серед позитивних моментів необхідно відзначити звільнення селянства, встановлення точного розміру повинностей на перехідний період, заборона поміщикам встановлювати додаткові збори, створення загальноросійської системи селянського управління.