V. ПРОВАДЖЕННЯ ПО СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМНИХ ОСІБ

Господарське процесуальне законодавство України встановлює «національний правовий режим» в області захисту прав і інтересів іноземних підприємств і організацій. Згідно ст. 123 ГПК України, іноземні підприємства й організації вправі звертатися в господарські суди відповідно встановленій підвідомчості і підсудності господарських суперечок за захистом своїх порушених або прав, що заперечуються, і охоронюваних законом інтересів.

Іноземні підприємства й організації мають процесуальні права й обов'язки нарівні з підприємствами й організаціями України.

Законодавством України можуть бути установлені відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України.

Оскільки міжнародне право не містить яких-небудь положень, що розмежовують компетенцію судових органів різних держав, кожне держава, самостійно використовуючи ті або інші критерії, установлює межі компетенції своїх установ юстиції. Так, ст. 124 ГПК України визначає компетенцію господарських судів України по справах за участю іноземних осіб. Загальне правило полягає в тому, що господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходження відповідача на території України.

Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначається за правилами, установленим статтями 12—17 ГПК України.

Господарські суди вправі також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо:

1) місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства або організації є територія України;

2) іноземне підприємство або організація має на території України нерухоме майно, у відношенні якого виникла суперечка.

Отже, судочинство в господарських судах по справах, у яких беруть участь іноземні особи, здійснюється відповідно до ГПК України й інших законів України. Однак більш ефективний спосіб запобігання розходження в підходах і визначенні міжнародної підсудності, розмежування компетенції органів, що розглядають економічні суперечки в різних державах, є укладання міжнародних договорів.

Найбільш значимим договором у цій області є «Угода про порядок вирішення спорів, позв'язаних зі здійсненням господарської діяльності», укладена 20 березня 1992 року Урядами держав — учасників Співдружності Незалежних Держав. Дана Угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних і інших цивільно-правових відносин між суб'єктами господарювання, з їхніх відносин з державними й іншими органами, а також виконання рішень по них (ст. 1).

В Угоді регулюються загальні принципи розмежування компетенції господарських судів держав — учасників Угоди. Так, згідно ст. 4, компетентний суд вправі розглядати справи, що випливають з договірних і інших цивільно-правових відносин між суб'єктами господарювання, якщо на території даного держави-учасника СНД:

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце перебування на день пред'явлення позову;

б) здійснюється торговельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача;

в) виконане або повинно бути цілком або частково виконане зобов'язання з договору, що є предметом суперечки;

г) мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди;

д) має постійне місце проживання або місце перебування позивач по позову про захист ділової репутації;

е) знаходиться контрагент-постачальник, підрядчик або надавач послуг (виконуючий роботи) і суперечка стосується висновку, зміни і розірвання договорів.

Встановлюються в Угоді і свої правила про альтернативну, договірну, виняткову підсудність і підсудність по зв'язку справ.

Судочинство по справах за участю іноземних підприємств і організацій має ряд процесуальних особливостей.

По-перше, усі документи, що надходять з-за кордону, повинні бути легалізовані, тобто на них повинна бути оцінка відомства, що здійснює встановлення і засвідчення дійсності підписів на цих документах і відповідність їх законам держави перебування. Ці документи приймаються до розгляду при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є Україна і держава перебування.

Умова, що скасовує легалізацію, як правило, наявна в обопільних угодах про правову допомогу по цивільних, сімейним і кримінальних справам, ув'язнених Україною з поруч держав. Не передбачає легалізації і Конвенція про правову допомогу і правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена державами-членами СНД 22 січня 1993 р. у Мінську. Відповідно до п. 1 ст. 13 Конвенції, «документи, що на території однієї з Договірних сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їхньої компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних сторін без якого-небудь спеціального посвідчення».

По-друге, наданий іноземною стороною в господарський суд документ повинний супроводжуватися нотаріально засвідченою копією його перекладу на українську мову, оскільки, згідно ст. 3 ГПК України, судочинство в господарському суді повинне вестися українською мовою.

У господарського суду на цій стадії підготовки справи до розгляду може виникнути питання про відповідність перекладу оригіналові, оскільки нотаріус засвідчує лише дійсність підпису, що стоїть під документом. Інша справа, коли запевняння здійснюється дипломатичним або консульським представництвом.

По-третє, крім письмового перекладу при розгляді справи за участю іноземної особи, господарський суд може зіштовхнутися з необхідністю усного перекладу. Іноземна сторона може скористатися послугами адвоката, що володіє іноземною мовою, або запросити перекладача. Якщо ж іноземна особа не може або відмовляється самостійно вирішувати проблему перекладу, то забезпечення перекладу покладається на господарський суд у відповідності зі ст. 13 Закону України «Про судоустрій України».

По-четверте, для участі в процесі іноземні особи представляють документи, на підставі яких підтверджується наявність у них правосуб'єктності по їх національному праву. Ідентифікації підлягають іноземні організації і фізичні особи-підприємці, що можуть бути учасниками економічних суперечок, підвідомчих господарському судові.

Законом не визначено, які саме документи зобов'язана представити в суд іноземна особа для доказування свого походження. Сформована судова практика виходить з того, що для підтвердження правоздатності іноземної особи потрібне представлення його статуту, а його походження — виписки з торговельного реєстру країни походження або іншого еквівалентного доказу юридичного статусу іноземного інвестора відповідно до законодавства країни його місцезнаходження, громадянства або постійного місця проживання (із завіреним перекладом на українську мову). Подібні документи можуть розглядатися як достатній доказ іноземного походження організації. При цьому варто мати на увазі, що участь в економічних відносинах можуть приймати як організації-юридичні особи, так і організації, законодавством відповідної держави юридичними особами не визнані. І ті, і інші підлягають внесенню до торговельного реєстру, однак обсяг їхніх прав різний і визначається законодавством відповідної держави.

Початий у господарському суді України процес за участю іноземної юридичної особи обов'язково повинний бути доведений до винесення рішення власне кажучи справи. Це правило встановлене для тих випадків, коли внаслідок обставин, що наступили, справа стало підсудна судові іншої держави.

Визначивши, що учасником процесу може бути іноземна особа, господарське процесуальне законодавство закріпило принцип судового імунітету іноземної держави і міжнародних організацій. Під принципом судового імунітету держави розуміється, що одна держава не може без добровільної згоди іншої підкоряти його своїй судовій владі. Стаття 125 ГПК України говорить, що пред'явлення в господарський суд позову до іноземної держави, залучення її до участі в справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належатьіноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування до неїінших заходів забезпечення позову, звертання стягнення намайно іноземної держави впорядку примусового виконання судового рішення господарського суду допускається тільки зі згоди компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких дано Верховною Радою України. Судовий імунітет міжнародних організацій визначається законодавством України і міжнародних договорів України.

ВИСНОВКИ З П’ЯТОГО ПИТАННЯ:

Варто мати на увазі, що імунітет держави — загальновизнане поняття, що має конкретний зміст, імунітет міжнародної організації — це питання, що розглядається судом у кожнім окремому випадку, при цьому тягар доведення наявності імунітету лежить на самій міжнародній організації. У процесі підготовки до судового розгляду в суду може виникнути необхідність виконати доручення судів іноземних держав або ж звернутися до судів іноземних держав з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок виконання судового доручення встановлюється діючим процесуальним законодавством або міжнародним договором України. Виконання судових доручень розглядається в міжнародній практиці як обов'язок, невиконання якого суперечить сформованій практиці міжнародного спілкування, заснованої на дотриманні принципу взаємної ввічливості. Випадки, коли іноземні доручення не підлягають виконанню, спеціально обмовляються в законі або в міжнародному договорі. Підставою для невиконання доручення іноземного суду може служити протиріччя суверенітетові країни або загроза її безпеці.