Художня проза Богдана Лепкого

Кидаю пайку на гать, най кріпиться,

най росте високо!

А кидаючи, не знаю, де впадуть

і де ляжуть ці слова, що кину.

Б.Лепкий

Життєва доля. Професійна та літературно-мистецька діяльність. Початок І Світової війни. “Мала” прозова спадщина. Моральний аспект проблематики та його художнє втілення. Історична проза Б.Лепкого. Повість “Мотря”. Барокові елементи поетики.

Богдан Сильвестрович Лепкий народився на Поділлі 9 листопада 1872 року в родині священика. Це зіграло вирішальну роль у формуванні його світогляду та літературного таланту. Сильвестр Лепкий залишив нам свої літературні надбання під псевдонімом Марко Мурава. У власній родині він плекав повагу до людини, оперту на освіту й давню народну мораль, звичаї та релігійну віру. “В родинному гербі органічно поєдналися не лише помаранчева і синя барви, а й військовий шолом, хрест і гусяче перо. Хрест мав універсальне значення: все робиться на світі Божому під знаком Христа; гусяче перо, шолом, очевидно, означали, що серед Лепких мають бути письменники, публіцисти, вчені, військові діячі. Так воно і сталося: Онуфрій Лепкий (1835 – 1905) був священиком і вчителем Львівської гімназії, філологом і публіцистом (примикав до москвофільського табору), членом-кореспондентом Краківської академії наук; Данило Лепкий (1858 – 1912) – священиком і письменником, редагував богослужебні книги, писав оповідання для молоді; Сильвестр Лепкий поєднував так само дві професії – духовну і світську, коли не тримав у руці хрест, то брався за перо. Богданів брат Лев Лепкий був поетом, музикантом і воїном-кіннотником” [1, с. 7].

Б.Лепкий успішно закінчив гімназію в Бережанах, а потім, відчуваючи в собі літературно-мистецьке обдарування, за порадою батька, поїхав до Відня. Це місто на межі ХІХ – ХХ століть виконувало роль потужного культурно-мистецького центру старої Європи. Саме тут Лепкий мав на меті отримати ґрунтовну малярську підготовку, проте, за якийсь час, він вирішив стати студентом Віденського університету, щоб глибоко студіювати філологію. У процесі філологічної освіти Б.Лепкий близько зійшовся з О. та Ф.Колессами, К.Студинським; мав змогу слухати лекції В.Ягича, В.Міллера. Відень справив на майбутнього письменника могутнє враження, викристалізував його тонкий мистецький смак та чуття художньої міри. Водночас саме тут Б.Лепкий вперше пройнявся щемкою тугою за покинутою батьківщиною в Україні. Від того часу це почуття в поезії Б.Лепкого стане переважати інші. А в його громадських і наукових інтересах перші місця посіли українознавчі питання. Згодом Б.Лепкий покинув Відень, ставши студентом Львівського університету. Тут письменник повністю поринув в українську культуротворчу роботу, а закінчивши навчання, отримав посаду вчителя своєї ж, Бережанської гімназії. У цей час (від середини 90-х років) він активно входить в літературне середовище свого краю, виступає на сторінках газет “Буковина”, “Діло” та журналів “Літературно-науковий вісник”, “Зоря” із першими оповіданнями та віршами. А вже в 1898 році вийшла збірка оповідань “З села”, наступного року – збірка “З життя”. Характеризуючи життєвий потенціал власних художніх образів, Б.Лепкий зізнавався, що всі вони взяті із життя, “всі вони в Крегульці, в Поручині”; “це все люди, котрих я знав, з котрими перебалакав не одну годину, з котрими жив. Де кінчається їхнє власне “я”, а де починається моє, не знаю”.

Наступним був переїзд до Кракова для роботи на посаді професора української мови й літератури в Ягеллонському університеті. В цьому місті діяльна натура Б.Лепкого виявила себе в налагодженні зв’язків з польськими культурними діячами, організації своєрідного українського літературного центру на хвилі утвердження й розмаїтого розвитку польської літератури межі ХІХ – ХХ століть. Водночас тепло й зацікавлено листувався з О.Кобилянською, В.Стефаником, О.Луцьким, І.Трушем та багатьма іншими. На перше десятиліття ХХ століття припадає й вихід багатьох збірок поета, як поетичних (“Стрічки” (1901), “Листки падуть” (1902), “З-над моря” (1903), “В горах” (1904), “З глибини душі” (1905), “Поезіє, розрадо одинока” (1908), так і прозових (“Оповідання” (1901), “Кара та інші оповідання” (1905), “Кидаю слова” (1911).

Початок Першої світової війни відкинув Б.Лепкого до Австрії, а далі – до Німеччини, де він не припиняв видавати й популяризувати українську літературу, самостійно займатися творчістю. А з 20-х років життєвий прихисток та роботу знову дав йому Краків. У це та наступне десятиліття, не покидаючи громадської праці, Лепкий багато робить у галузі літератури: написав нові прозові та ліричні твори, трилогію “Мазепа”. Б.Лепкий доклав багатьох зусиль, щоб якось полегшити долю галичан в умовах польсько-шляхетського тиску. Останні роки життя припали на початок Другої світової війни. Митець залишився майже без засобів до існування через закриття університету. Однак він знайшов у собі сили в цей важкий час написати третю частину мемуарів „Казка мого життя: Бережани”, виповнену любові до світу та оптимістичної віри в нього, повість “Крутіж”, низку ліричних творів. Митця не стало 21 липня 1941 року. Його тіло поховано на одному із краківських цвинтарів.

Прозова спадщина Б.Лепкого розмаїта за жанровими характеристиками, емоційною тональністю, ідейною спрямованістю, однак наскрізним для неї є оригінальний психологічний струмінь, який об’єднує найрізноманітніші художні пошуки автора.

Паралельний принцип побудови оповідання Б.Лепкого “Над ставом” стає способом відтворення глибокої кризи, у якій перебуває людина на зламі століть. Став, “над” яким відбулася трагедія, у зображенні митця стає містичним “оком землі”, яке фокусує в собі світ і Матвія, що є частиною цього світу. Тому в воді відбивається не ціле зоряне небо, а “місяць, що блід зі страху перед сонцем”, “останні звізди”, тобто суб’єктивно сприйнятий пейзаж. Сонце парадоксально втілює в собі трагедію, що скоро станеться з Матвієм, воно “викотилось, як розжарена куля, і воду в ставі закрасило золотом і кров’ю” [2, с. 357]. Риба, що стала Матвієвою здобиччю, в такому освітленні постає невинною жертвою хижацької поведінки людини: “...риби громадами підбігали під верх вітати молоду днину, та не одна з них відпокутувала свою цікавість, опинившися в Матвієвій торбі, що для риб була справжнім гробом” [2, с. 357]. Матвій першим робить нечесну справу, його торба з рибою –“погана”, але людина почувається задоволеною від зробленого нею, уявляє смак горілки, що йому наллє єврейка Рухля за принесену ним рибу. Але скоро сам Матвій став жертвою полювання на нього “будного” та селян, які стережуть панський став. Щоб підкреслити цю паралель, Б.Лепкий показує, як Матвій, рятуючись від нападників на колоді посеред ставу, ніби уподібнюється тій рибі, яку зовсім недавно ловив. Не в змозі взяти Матвія до рук живим, селяни за намовою будного забили його до смерті, шпурляючи в воду каміння. Образ смерті під градом каміння має символічне навантаження, в якому відчувається роз’єднаність людей, їхнє невміння доходити згоди між собою й цілим світом. Унаслідок цього гору бере сліпа агресія, жорстокий інстинкт хижака, якими не здолати конфліктності життя. Розв’язка залишає відчуття питальності, яка простирається далеко за межі однієї людської смерті: “На середині ставу гойдалася самітня колода, оббризкана кров’ю. Перед хвилиною сколочена вода вернула знову до давнього спокою і відбивала в своїм чистім зеркалі синє блакитне небо і кілька хмар, білих, погідних, і сонце, ясне, гаряче, що згори заглядало цікаво в воду.

***

А дома тим часом чекав на Матвія готовий обід, і діти вибігали аж за ворота дивитися, чи не несе їх тато рибу” [2, с. 360].

Побудовані на матеріалі української соціально-побутової дійсності кінця ХІХ століття, оповідання Б.Лепкого (серед яких “Над ставом”, “Настя”, “В лісі”, “Оповідання дяка” й багато інших) підносять проблему моральності, яка у своєму глибинному сенсі не знає компромісів із совістю. Настя в однойменному оповіданні не здатна жити в шлюбі з нелюбом, за якого її насильно видали батьки, але й не може віддатися своїм почуттям до Миколи, бо заміжня жінка, знає Настя, належить тільки своєму чоловікові. Не в змозі прийняти половинчате рішення, вона вирішує покінчити життя самогубством, захищаючи такою дорогою ціною своє “Я” від безчестя. Так перехід в нежиття (“Було там чорно, але спокійно”) стає єдиним способом ствердити живу волю свого сумління на противагу мертвим уявленням про мораль. Конфлікт людини зі світом знов завершується фатально для першої. Оповідання “В лісі” частково повторює деякі сюжетні елементи оповідання “Над ставом”. У лютий мороз Василь пробирається до панського лісу, щоб зрубати дерево й нагріти свою хату, де на нього чекають дружина з малим хворим сином. Він міркує так само, як і Матвій, вважаючи ліс “річчю Божою”: ліс належить усім, тому його ніяк украсти. Василь відчуває нагальну потребу в дереві, бо не має чим нагріти оселю, щоб зберегти життя своїй родині. Коли він приступає із сокирою до дерева, з’являється знайомий нам із попереднього твору мотив смерті (у попередньому творі – риби, а тут – дерев) та гробової містики. “Глухі відгомони лунали сотними голосами в лісі. Від дерева до дерева, від корча до корча неслася вістка, що якийсь пакосник, збиточник втиснувся в лісове царство і відбирає життя молодій деревині. На тую вість дерева зашуміли грізно. Махали гіллям, скрипіли вітями, шуміли галузками. ... [Василь] Раз у раз валив сокирою в грабовий пень і за кожним ударом добував якийсь глухий, гробовий виклик: - Гу!” [2, с. 374].

Уже ця розлога метафора спротиву природи Василеві ясно показує, що автор не на боці свого персонажа: “Вправді, вірив у безвинність свого чину, а все-таки свідомість чужої власності відзивалася часом в якійсь далекій закутині єго спрацьованого мозку” [2, с. 375]. Водночас Б.Лепкий добре розуміє його, майстерно показуючи масштаби Василевої безвиході у двох проекціях: конкретно-побутовій ( холод у хаті, хвора дитина, необхідність покладатися тільки на власні сили, не чекаючи допомоги іззовні) та містико-символічній (“Так буває не раз уві сні. Втікаємо перед ворогом, гонимо, кілько сил стане, гонимо, аж ту перед нами пропасть. Перед нами пропасть, за нами ворог, - що ту почати? Через хвилю піт зимний обливає наше тіло, ми пручаємося, відчиняєм насилу очі і будимося з немилого сну. Але Василь не міг збудитися, бо се не був сон, а ява” [2, с. 376]. Саме цей містико-символічний простір є підставою для розуміння наступної душевної метаморфози, в якій Василів злочин нейтралізується й заникає в атмосфері брутальної цинічності й хижацької ницості лісничого, що підступно вбив свого суперника. Жах смерті, як і в оповіданні “Над ставом”, передано в різних перспективах: спочатку – через матеріалізовану луну пострілу, далі – переляком вітру, згадкою про вистуджену хату, що є алюзією втрати родиною Василя як чоловіка та батька; кульмінацією стає сон Насті, в якому вона разом із родиною переноситься до іншого, багатого, села, в теплу й затишну хату, де її ніколи не відвідає вбогість. Ліс у цьому творі стає уособленням глухоти людей, їхнього хижацького єства, що є однаково згубним як для тих, хто в цю мить опинився в ролі жертви, так і для тих, хто демонструє свою силу над слабким та беззахисним.

У зв’язку з цим Н.Шумило відзначила постійну присутність у творчості Б.Лепкого селянську монотему, яка розгортається навколо “постійного пошуку істини й прагнення піднести завдяки майстерності твори на “народну” тему до рівня світових зразків” [3, с. 146]. Село в інтерпретації Б.Лепкого перетворюється на окремий світ, де час ніби притриманий, а події мають буттєву доцільність. В оповіданні “Іван Медвідь” перед нами постає село, “як у Бога за пазухою” [2, с. 475], що стоїть над “потічком”. Важливою для розуміння специфіки художнього гуманізму митця є розповідь про те, як одного разу потічок широко розлився й зруйнував хату старої жінки, яка й померла під уламками. Глибоко вражає спокій, з яким ведеться розповідь. Він укорінений в первісні уявлення людини про неминучість переходу нею межі життя, а, отже, кожен із народжених має сприймати смерть як його невід’ємну частину. “Але баба була стара і без того була незадовго вмерла” [2, с. 476]. Природність селянського світу у Лепкого має цілий ряд конкретизуючих характеристик. Це біологізм існування (людська свідомість майже не виявляє себе, людьми рухають інстинкти та забобони). Іван Медвідь докоряє односельцям: “Десь інші люди як люди, а ви нерозумна звірина; не знаєте, нащо вас Бог сотворив і чого вам треба. Ось їсте, спите, родитеся, умираєте, та й то ціла ваша робота” [2, с. 481]. Темрява й вузькість життєвих інтересів обертаються фатальним вироком для персонажів оповідання “Глухий кут”. В оповіданні “Гусій” малий Грицуньо за три дні вмер “від болячки”. Хлопчик був такий малий, що проходив тільки першу “сходинку” освіти всіх селянських дітей – пас гусей. Обминути цього етапу дорослішання ніяк. Грицуньо знає, що складе свої обов’язки пастуха “гливої гуски і двох зелених гусенят” тільки тоді, як сестра Маруня підросте до віку “гусія”. Відсутність уваги з боку дорослих до долі маленького Грицуня не виглядає тут наслідком збайдужіння суспільства, скоріше слід говорити про закритість й ритуальну напередвизначеність життя цих людей. Ця ритуальність розчиняє в собі конкретну людську долю й звучить у фінальних рядках цієї трагічної історії. “Дійшло опісля до Гринуневої мами, що на неї недобрі люди говорили, що нібито через її гріхи не міг покійний сконати; і їй було дуже прикро. Таж вона його так любила! Одного його мала! А що вмер, - то така воля Божа, а що гуси гонив, - то мусив, бо мусив. Хто мав за нього гонити?.. Так-то все... Де що на світі, все на маму, ах, усе на маму” [2, с. 390]. Водночас іншою стороною природного життя цих людей є необхідність бути корисними світові, у якому вони живуть. Головний герой оповідання “Дідусь” може відкласти час своєї смерті, бо підсвинки вийшли з хліву й завдають господарству шкоди. Як тільки відновився лад у господарстві, дідусь переодягається в усе біле, відбуває сповідь і помирає. В останні години життя він звіряється священику: “Нікого не вбив, нікому віку не вкоротив, не обікрав. Пережив своє, то й треба забиратись. То так, як той робітник. Зробить роботу, та й додому [...] Чого мені боятись: дітей випроводив на люди, вивінував, розуму навчив, та й чого більше треба?” [2, с. 393 – 394].

Село тримається непохитною силою віри в Божу напередвизначеність життєвого шляху. Ця віра встановлює рівновагу в часто сірому, нужденному існуванні селян, обдаровує їх здатністю співчувати ближньому, творити добро заради іншого (“Для брата”, “Звичайна історія”), формує відчуття національної спорідненості та етичної солідарності (“Оповідання дяка”). Також у цій вірі втілена ідея вищої справедливості, яка настигає й виправляє гріхи, скоєні людьми (“Старий двір”).

У цілому, драми та трагедії селян в художньому осмисленні Б.Лепкого відсилають читача до стану передпокладеної єдності світу; ці ж драми та трагедії зумовлені тим, що буттєва єдність зазнає руйнації. В оповіданнях про міщан та мешканців передмістя домінує максимально гостре авторське переживання кризи, у якій опинилися персонажі цих творів. Тут відсутня вкоріненість людини в землю, у світ, яким вона ходить, навпаки, її існування позначене тимчасовістю, непевністю, занепадом гідності. Літня жінка, яка на легкому хлібі стала п’яницею, замерзає під корчмою, де довгий час служила, доглядаючи дітей корчмарки-жидівки та розважаючи відвідувачів. Пустка й безсенсовість її існування волають з її передсмертної галюцинації, де вона, “молода й красива”, розважає п’яниць у корчмі (“У корчмі”).

Визначаючи спільне начало різних оповідань письменника, Н.Шумило називає мотив туги загальною настроєвою тенденцією малої прози Б.Лепкого. Це спостереження дійсне й для Лепкових поезій у прозі. Особливий ліричний настрій бринить у рядках поезії в прозі “Кидаю слова”. Він постає в єдності національних та світових начал. Традиційний для української поезії є образ поета-будівничого, що своїми словами допомагає будувати “гать кріпку й високу”. Він перегукується з образом непохитного Франкового каменяра. Водночас голос героя Лепкого звернений перш за все до себе, а не до людей; погляд – усередину, до власних переживань та рефлексій над світом, він з імпресіоністичною скрупульозністю фіксує світ, сприйнятий його власними очима й серцем:

“Відбився я від вас, і ви мене забули.

А життя наложило ярмо на карк і казало орати.

Орю.

Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі-предовгі. А під цими скибами мої сили, моя молодість, моє все.

Так день за днем.

І тільки в тиху ніч, як місто всне і як клопоти задрімають, відчиняю вікно та дивлюся на схід.

Дивлюся і слухаю.

Та око моє паде в пітьму просторів, а думка кане в сутолоку подій.

Так минають години,поки око не почне в пітьмі читати, а думка до заколоту не звикне” [2, с. 484].

У цьому жанрі Лепкий лишається вірним собі, співвідносячи модерністичні ідеї з питомими началами українського національного світовідчуття й мислення (“Лежав при відчиненім вікні”).

Однією з найулюбленіших тем Б.Лепкого, – такою, що постійно займала його письменницьку свідомість у зрілий період творчості від 20-х років, – була історія козацької та більш давньої України. Серед таких творів є “Сотниківна” (1927), “Вадим” (1930), “Орли” (1934), “Каяла” (1935), “Крутіж” (1941). Найбільш відомою є семитомна епопея, присвячена художньому потрактуванню історичної долі Івана Мазепи. До великих прозових творів про нього Б.Лепкий прийшов не одразу: перша повість “Мотря”, що мала два томи, побачила світ у 1926 році. Проте ще в перші роки ХХ століття, перебуваючи під впливом декадентської естетики, Б.Лепкий пише кілька віршів (“Мазепа”, “Батуринські руїни”, “Орлик”), у яких із глибоким пієтетом та болем висловив своє розуміння ролі Мазепи в трагічній історії України. Потім письменник написав драму “Мотря” (1914), рукопис якої був утрачений під час Першої світової війни. У тому ж 1926 р. вийшла повість “Не вбивай”, через рік –“Батурин”; ще за два роки було опубліковано повість у двох томах “Полтава” (“Над Десною” – перший том, “Бог” – другий том). Продовжувалася робота над повістю “З-під Полтави до Бендер”, вона прийшла до читачів уже після смерті автора, видана в США 1955 р. Левком Лепким. Автор сам визначав жанр прозових творів як “повісті”, проте обсяг, розмах, історичне значення зображених осіб та подій для політичного майбутнього України, багата змістова наповненість сюжетних ліній, велика кількість персонажів дають право деякі з цих повістей тлумачити як романи.

Події повісті “Мотря” розгортаються після смерті Б.Хмельницького й показують той стан занепаду України, що був спричинений як підступною щодо України політикою та свавільною вдачею Петра І, так і відсутністю солідарності та ясного розуміння істинного становища України після Переяславської ради самими українцями, зокрема, козацькою верхівкою. Навіть в оточенні гетьмана Мазепи звучать голоси на підтримку сильного російського тирана. Сам Мазепа мусить вести дуже обережну політику, яка б згодом принесла Україні визволення. Саме так – як державного діяча, що дбає перш за все про Батьківщину – бачить автор неоднозначну постать гетьмана. Водночас у нім присутні й багато інших характерних рис, що роблять цей образ рельєфним, колоритним, здатним викликати глибоку симпатію в читача. Сам Б.Лепкий писав: “... невгамовний будівничий української держави, великий культурний діяч, що спинив руїну, зібрав до купи багато наших земель і загосподарював їх, у Костомарова виглядає як маленький хитренький дідусь, котрий збивав великі гроші і не дбав про народ, тільки про себе. Це брехня, це повторення тої анафеми, яку на Мазепу кидали царі і попи від Петра Великого аж до останніх часів... Багато, багато фальшу в нашій історії... Дякуючи молодим історикам, а насамперед Липинському, зачинаємо іншими очима дивитися на нашу Гетьманщину, розуміти велику нашу трагедію 17 – 18 століття”.

Мазепу, який був при владі 22 роки, вважають найкультурнішим гетьманом, що мав хист до поезії, умів висловлюватися мудро й красномовно, добре орієнтувався в європейській культурі, знав характер та манеру правління багатьох сусідів України. Він показаний по-лисячому хитрим, кмітливим, далекоглядним політиком, але й людиною, що потребує підтримки, мудрої поради, шукає її, зважує нею правильність своєї власної думки. У розділі зустрічі Мазепи зі своєю матір’ю чітко видно його справжні слабкі та сильні сторони. Герой Лепкого любить Україну, бачить сенс власного життя в її визволенні, а натхненням у цій справі є для нього жіноча краса: “Краса вражає мене, а краса людська тим паче. Як побачу гарну людину, так ніби новий дух вступає у моє тіло. Почуваю у собі нову охоту працювати, боротися, добувати” [4, с. 57]. Його мати – ігуменя монастиря – вважає це слабкістю духу й прямо вказує на це синові: “Оце то і єсть той гріх, той великий гріх. Не для слави Божої і не для спасенія людського працюєш ти, а похоті плотські женуть тебе до праці, з тіла, а не з Духа твоя робота свій почин бере. Тільки те, що з Духа походить, безсмертне єсть, а тіло тлінь...” [4, с. 57].

Така суперечлива оцінка підставових позицій життя гетьмана (те, що дає йому сили, тут же таврується як головна слабкість) є однією з тих художніх особливостей твору, які вказують на прагнення автора передати не лише зовнішні риси минулого часу, а й відтворити його внутрішню – барокову – атмосферу. Внутрішньо суперечливе єство явищ, людина, що одночасно тяжіє до гедонізму та аскетизму, містика провидінь та передбачень (неодноразово в повісті з’являються невідомі провісники, що несуть Мазепі слово народу, постійно тримають його ніби наелектризованим болючими українськими подіями), серйозне, що заховане в кумедному чи зовні незначному (блазні знають і розуміють набагато більше, ніж їм годиться “за статусом”) – ось тільки деякі риси ідейно-естетичного універсаму бароко, творчо використані письменником.

Мазепа не є жорстоким чи кровожерним. Він радий мати серед ближчого й далекого оточення розуміння власної політики. Але українці почасти морально готові здатися на милість сильного ворога, щоб зберегти майно й частину привілеїв, почасти занадто вимучені знущанням царських людей над ними, відтак не ймуть віри гетьману, який з огляду на свавільну силу, уособлювану Петром, змушений чекати слушного часу для боротьби проти непосильно важких для країни утисків й цілої царської “опіки”. Це надає образу гетьмана трагічних рис, що й дозволяють нам повно оцінити місткість задуму прозаїка у плані художнього вираження складної натури непересічного історичного діяча.

В основу повісті покладено історію кохання Мазепи до доньки генерального судді Василя Кочубея – Мотрі. Лепкий показує спочатку об’єктивну, забезпечену низкою внутрішньополітичних обставин, мотивацію зближення гетьмана й молодої дівчини, а далі робить причиною їхньої взаємної любові відкриття один в одному колосальної внутрішньої сили, неординарності, однакового бажання жити у своїй власній, козацькій, державі, а не в закутку Петрового царства.

Мазепина обраниця – по-справжньому непересічна натура. Наскільки гарна – настільки ж і загадкова, незрозуміла своєю нервовою збудженістю більшості оточення, чужа своїй матері. Парадоксально носячи в собі якраз ті риси характеру, які й відштовхують їх одна від одної, Мотря народжена для того, щоб – нехай коротко – палати, а не світити власною красою іншим. Її екзальтована натура прагне повноти життя, почуттів, переживань. З особливою художньою силою це підкреслює частина “Діяна”, де Мотрю несе сполоханий кінь, а вона, не відчуваючи страху перед імовірною загибеллю, переживає секунди гарячого щастя від відчуття бурхливої динаміки життя, у вирі якої смерть не лякає, а притягує, наче магніт, бунтівливу душу: “Так гарно було, - говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. – Дерева мигтять поперед очі, скоро земля утікає з-під ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не тямиш, що там перед тобою, - кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і всьому кінець” [4, с. 115].

Попри те, що факт невдалого прагнення Мазепи побратися з Мотрею Кочубеївною, є історичним, образ Мотрі цікавий, перш за все, не в плані його історичної достовірності, а в межах художньої цілісності, якою й є повість. Тут він набуває символічності, барокової амбівалентності, зосереджуючи в собі й багато темного, непроясненого, а водночас, піднесено-альтруїстичного, героїко-звитяжного. Сама Мотря, здається, теж не здатна зрозуміти й опанувати себе. Вона прихильна до Чуйкевича, але й почуває до нього злість, має “злобну гадку”, коли підозрює, що він хоче бодай якось обмежити її волю; називає себе “божевільною”, “навіженою” (Чуйкевич заперечує, що вона лише “своєвільна”), “химерною”; важко стримує роздратування, зомліває від хвилювання (усе це робить її “своєю”, органічною в доробку раннього модернізму, де активно зростав інтерес до психічної організації людини, підкреслювалася нервовість, певна “ненормальність” героїв як підстава протиставитися зужитій “нормі”). Немалу роль у розкритті її характеру відіграє трагічна візія блукання з гетьманом у небі та шукання своєї зорі. Мотрю доречно назвати ідейно-емоційним центром цілого твору. Про це свідчить і назва повісті, і майстерно виписаний образ, що є надзвичайно притягальним, таким, що глибоко вражає насамперед складним драматизмом. Власне й Мазепина душа та плани постають у всій своїй потрясаючій масштабності у дзеркалі його спроможності гідно оцінити небуденний потенціал гордої й розумної дівчини, яка щиро покохала його. Тоді на перший план виходить не Мазепа чи Мотря окремо, а проблема особистого щастя, досягнення якого у звичному, обивательському, сенсі часто є неможливим для сильних індивідуальностей, що перебрали на себе відповідальність за інших людей, цілий загал, народ, країну. Як глибоко інтуїтивна натура, Мотря в один момент розуміє, що захищати її та їхню любов гетьман має “охоту”, та не має “спромоги”: занадто багато інтересів країни поставлено на карту в цім захисті їхнього спільного щастя. Відтак дівчина вирішує покинути Мазепу, звільнити його від себе, щоб той мав розв’язані руки для здійснення великого замислу: “Випийте на потугу. Чуєте, на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щокращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала щастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!” [4, с. 417].

Особливою ліричною експресією та філософізмом насичені останні розмови Мазепи й Мотрі. Наведемо тут деякі фрагменти:

“– Бачу, що через мене ти маєш нові турботи, тобі і давних досить. Догадуюся з чим мати вчора приїжджала. Не вгнеш ти її, Іване Степановичу, хіба зломиш. Але ломати не схочеш, бо це моя мати. Я розумію тебе і власне тому не бачу іншої стежки з того зачарованого кругу, як покинути тебе.

Сказала це так спокійно і таким звичайним голосом, що йому прикро зробилося на серцю.

– Видно, не любиш ти мене, коли покинути бажаєш.

– Не люблю самолюбною любов’ю. Велика любов до великої жертви спосіб на, а велике діло великої любові вимагає.

– Чи передумала ти над тим, що кажеш? Куди ж ти підеш від мене? Скрізь вороги, твої й мої, Мотре.

– Хто дивиться в сонце, пороху на дорозі не бачить.

– Легко сказати, але зробити важко.

– І великий тягар двигнеш, коли схочеш. Не треба наперед казати: “Не можу”. Бачиш, Іване Степановичу, я вже такої химерної вдачі, що не вдоволяюся тим, що другі. Друга вдоволилася б ласками твоїми, про все позабула б, а тямила б одно, що вона гетьманова коханка. А мені спокою не давали б гадки, що гетьман із-за мене має зайву турботу, і що він турбується мною зі шкодою для діла. Я того ніяк не хочу” [4, с. 406].

“...Я не нинішній, Мотре. Не забуду тебе ні за чаркою, ні за танцем. Ти моя остання любов і, мабуть, перша правдива. Сумно розставатися зі щастям своїм.

– Скільки літ прожив, не знаючи мене, проживеш і решту.

– Хто раю не бачив, той і не тужить за ним.

– Я побачила свій рай і думкою буду раювати.

– Говориш, Мотре, щоб потішити мене. Як гашишом впиваєшся словами.

– Не віриш? Так спитай людей за рік, за два, за десять, спитай, як Мотря живе. Коли почуєш, що нарікає на долю, що ходить, як осіння днина, що покорилася судьбі і тягне лямку, поки не впаде в яму, як багато других наших жінок, так забудь про мене. Я не гідна я була стати подругою твоєю.

– Того я не боюся. Знаю гордість твою. Вона не дозволить тобі горя, мов нищій каліцтво нести на майдани життя і милосердя благати” [4, с. 410].

Внутрішнє благородство обох забезпечує їм чи не найважчу в їхньому житті перемогу – над самими собою. Глибоке душевне страждання не перетворює їх на жертви, навпаки, воно відкриває “химерній” Мотрі її власну душу. Мазепа ж своїм учинком стверджує новий моральний імператив, смисл якого полягає в необхідності плекати любов у власному серці, бо тільки справжня любов до іншої людини здатна протистояти ненависті, злу в найрізноманітніших його проявах, обдарувати людину мудрістю, співчуттям до ближнього та життєствердною гордістю, зробити спроможною великодушно покласти саму цю любов на олтар любові до світу – насамперед світу свого власного народу – не поневаживши жодну, піднісши кожну з них на високий рівень Богом освяченої даності.

Питання для повторення

1. Розкажіть про ідейно-естетичні погляди Б.Лепкого.

2. Окресліть художні та моральні настанови оповідань.

3. Назвіть відомі вам історичні твори Б.Лепкого.

4. Як автору вдається передати дух Мазепиного часу?

5. Знайдіть та прокоментуйте елементи барокового світовідчуття в повісті “Мотря”.