Світоглядно-мистецькі орієнтири Володимира Самійленка

Чимось античним, супокоєм справжнього

філософа віє од лірики Самійленка, елемент

роздумливої іронії панує в них, і тільки як

занадто вже дошкулить міщанство

сучасного життя, його колючою сатирою,

що посипана тією, мовляв, аттичною сіллю

С.Єфремов

Поет рефлексії і роздумів. Особливості сприйняття творчого доробку В.Cамійленка критикою. Універсальність поетичного світу. Лірика В.Самійленка як вияв вітчизняної філософсько-поетичної традиції. Основні мотиви сатири.

Чільне місце в розвиткові вітчизняної лірики належить Володимирові Івановичеві Самійленку(1864 - 1925), відомому автору сатиричних, гумористичних поезій, фейлетонів, драматичних творів, перекладів зі світової класичної літератури, оригінальних сонетів та медитацій. Версифікаційну майстерність, художнє чуття автора відзначали вже рецензенти першої збірки “З поезій Володимира Самійленка. Частина перша” (1890) М.Комар та Б.Грінченко.

Володимир Іванович Самійленко увійшов у літературний процес межі століть як поет, гуморист, сатирик, драматург, перекладач. Митець народився 3 лютого 1864 року у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Батько майбутнього письменника Іван Лисевич був поміщиком, а мати Олександра Самійленко – колишньою кріпачкою. Початкову освіту Володимир Самійленко здобув у дяка, потім у Миргородській початковій школі. Упродовж 1875 – 1884 років навчався в Полтавській гімназії. Починаючи з 1885 року, схильний до літературної діяльності юнак був студентом історико-філологічного факультету Київського університету. В автобіографічних нотатках поет зазначав: “Скінчивши гімназію в Полтаві в 1884 році, я вибрав для університетських студій Київ, хоч мені радили подаватися до Петербурга, де наука була поставлена краще. Але мене не цікавила перевага петербурзьких наукових сил над київськими. Мені здавалося, що наука й тут, і там провадиться більш-менш однаково, а я знав уже тоді добре, що Київ є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили в світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув, що в Києві існують українські гуртки, що там живуть українські письменники й наші вчені, й я рішуче вибрав Київ”. По закінченню навчання В.Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі, а склавши відповідний іспит, відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де працював до 1917 pоку. У зв’язку з революційними подіями виїхав до Галичини, й отримав дозвіл на повернення в 1924 pоці. Повернувшись до Києва, Володимир Самійленко працював редактором, однак його здоров'я було підірване роками поневірянь. Поет помер 12 серпня 1925 pоку й похований під Києвом.

Чимало зробив В.Самійленко як перекладач українською мовою російської та зарубіжної класики — творів О.Пушкіна, В.Жуковського, І.Нікітіна, М.Гоголя, Гомера, П.Бомарше, Ж.-Б. Мольєра, Дж.Байрона, П.Беранже та ін. В автобіографії митець так характеризує початки своєї творчості: “Писати почав рано, вже в 1 кл[асі] гімназії відніс кару за вірші на вчителя. Перші віршовані проби були російські, по-українському став писати, здається, з половини VI класу. Перші вірші надрукував у “Зорі” за 1886 рік (здається, в № 4) — “Переспів”, підписаний Й в а н е н к о. Потім печатався в “Зорі” й інших укр[аїнських] виданнях. Крім поезій ліричних і гумористичних, пробував себе й у драматичному роді, хоч з невеликим успіхом (“Чураївна”, драм[атична] карт[ина] в V актах, “Дядькова хвороба”, комедія в III актах, виставлена вперше в Харкові Кропивницьким, “Химерний батько”, жарт у 2 діях (не виставлявся на сцені), “Драма без горілки”, жарт (точніше фарс) у одній дії). З перекладів досі надруковано: 1-у пісню Іліади, 10 пісень Дантового пекла. Крім того, переложив комедію Мольєра “Le medecin malgre lui”, яку не пущено на сцену і досі не друковано, а тепер кінчаю віршований переклад “Тартюфа”. Прозою писав дуже мало і на тому полі ще не можна вияснити його emploi* (*Амплуа, роль, характер заняття, що найбільше відповідає природним здібностям (франк.)) ”.

У низці віршів (“Пісня”, “Не вмре поезія”, “Елегії”, “Орел”,) поет розгортає традиційний мотив призначення мистецтва. В.Самійленко звертається до постаті Кобзаря в поезіях “На роковини смерті Шевченка”, “26 лютого”, цикл “Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого” тощо. Роль Т.Шевченка у розвитку української мови поет розкрив у поезії “Українська мова (Пам’яті Т.Г.Шевченка)”, що стала широко відомим твором. Загалом лірика В.Самійленка тяжіє до традиційного напрямку, коріння якого слід шукати й у Шевченковому слові. О.Гончар підкреслював, що шевченківська традиція нагадує всій сучасній літературі, що там, де митець відтворює дух народу найповніше, найправдивіше, ясномовними реалістичними барвами, там він сягає художньої вершини [1, с. 2]. Художнє слово Т.Шевченка для багатьох авторів було й залишається імпульсом до творчості, справжньою школою мистецького самовияву, джерелом поетики. У дослідженні “Дискурс модернізму в українській літературі” С.Павличко зауважує, що оцінка Т.Шевченка має фундаментальне значення й для кожного критика, це своєрідний пробний камінь будь-якого літературного дискурсу [2, с. 299]. У поетичній системі Т.Шевченка роль свідка історичних подій і носія колективної свідомості належить кобзареві. За словами Д.Грабовича, кобзар символізує живу рідну культуру з її традиціями й стає головною модифікацією самого поета. Отже, кобзар – носій правдивого й священного народного досвіду, найголовніший представник загальнолюдського гуманізму [3, с. 145]. Зв’язок поезії В.Самійленка з творчістю Т.Шевченка має як зовнішній вияв на рівні спільних мотивів, образів, сюжетів, ремінісценцій, епіграфів, цитувань, так і глибинний характер на рівні розуміння специфіки мистецтва, що живиться голосом духу.

Поезія “Свобода” побудована на композиційному прийомі художньої антитези. В уяві ліричного героя зіштовхнулися омріяне жадання волі та невміння розпорядитися очікуваним подарунком долі. Композиційні форми та принципи організації художнього матеріалу в поезії В.Самійленка різноманітні. Можна відзначити певні закономірності розвитку думок, розкриття переживань шляхом прийомів протиставлення, повторення, нагнітання, паралелізму. Найуживанішою є традиційна для ліричного твору монологічна композиційна форма - природний засіб безпосередньої передачі емоційного стану. Отже, особливістю лірики митця є взаємопроникнення різних композиційних форм, поєднання сюжетності та абстрактної декларативності. Послуговуючись метафоричною класифікацією поетів, запропонованою М.Цвєтаєвою, М.Ільницький пише, що поети без історії - чисті лірики, які досягають вершин уже в перших творах. “Поети ж з історією, - зауважує критик, - постійно несуть на плечах важку ношу досвіду, яка стає все важчою й важчою, але на кожному етапі дороги відкриває нові й нові горизонти” [4, с. 14 – 15]. Незважаючи на драматизм створеної ситуації, загальна емоційна тональність поезії далека від песимістичної. З одного боку ораторське інтонування останніх двох строф контрастує з рефлексійною інтонацією щирої сповіді й зміщує акценти з медитативності на публіцистичність із посиленою тенденційністю у світлі авторської моделі світу. У цьому тексті художньо виправданий найкоротший шлях вираження думки - декларативність, але поет не є моралістом, він - людина з гарячими пориваннями й щирими почуттями. У цьому вірші великою виражальною енергією наділений композиційний засіб словесного повторення, за допомогою якого акцентується найважливіший момент мовленнєвої тканини твору. Провідну роль надавав повторам Р.Якобсон у “Працях з поетики”. На основі давнього індійського трактату “Натьяшастра” він відокремлює повторення як одну з основних фігур мовлення поруч із метафорою та порівнянням [5, с. 99]. У В.Самійленка полемічно-ораторська установка поетичного мовлення визначає особливості композиції творів, які завершуються переважно безпосередньою моральною сентенцією, власне пуантом, позначеним цілісністю думки-аргумента; урочисту ораторську ритмомелодику, чітке ритмічне виділення моральних положень, емоційні звертання до уявного опонента чи однодумця. Лексико-фразеологічний рівень поетичної мови позначений стильовою адаптацією компонентів публіцистичної гостроти та введенням суспільно-політичної термінології. Інтонаційно-синтаксичний лад мовлення поета характеризується уживанням антецедентів, завдяки яким речення набувають експресивності, а виділенні слова посилюють інформативність тексту. Значного поширення набуло введення фразеологічних висловів, що мають у своїй структурі риторичні фігури, лексичні та синтаксичні повтори, антитези. Володимир Самійленко належить до поетів, віршоване слово яких відзначається дзвінкістю та крилатістю. Одна з прикмет його стилю - афористичність. Як відомо, поетика афоризму - це поетика гострого узагальнення, яке здебільшого уникає емпіричних, надто конкретних ситуацій. Одним із найпоширеніших видів афористичного висловлювання вважається сентенція - коротке і влучне повчання, переважно на моральні теми, яке, однак, може стояти на межі між індивідуальним афоризмом і народною мудрістю. Різновид сентенції - максима, де повчання звучить майже з несхитністю постулатів.

На рівні ритмотворення виявляється загальна тенденція розвитку поетики В.Самійленка в напрямку розширення можливостей використання точних, неточних, глибоких, багатих рим та поступовий відхід від банальних і найбідніших рим. Проте римарій В.Самійленка не може претендувати на бездоганність. Культивування поетом неточної рими спирається на народнопісенну та шевченківську ритмічну традицію, що зафіксувала римування як відкритого складу з закритим, так і римування слів із різними голосними.

Незадоволення, відчуження особистості, відчуття абсурдності довкілля призводять до стану відчаю, і тільки свобода вибору, загострена відповідальність не тільки перед собою, а й перед іншими дає змогу для самореалізації й винайдення сенсу власного існування. Лексико-фразеологічними особливостями є спрямування словесних пошуків поета в маргінальне середовище, у сферу лексичного низу. Некодифіковане мовлення, увиразнення загального тону тексту шляхом уведення вульгаризмів виступає складовою свідомого звуження поетичного простору й замкнення його на атрибутах духовної деградації.

Категорія жанру постає рівнем поетики, який виявляє особливості структури твору, вказує на художньо-естетичні уподобання митця. Літературний жанр розглядається як один із важливих аспектів дослідження художньої творчості. Дослідження процесу становлення жанрової системи митця передбачає звернення до організації, форми, структури художнього тексту. Це положення домінує в теоретичних працях представників формальної школи. Так, Б.Томашевський характеризує жанр як специфічне групування прийомів, зумовлене обставинами виникнення, призначенням, умовами сприйняття та літературною традицією. За твердженням Б.Томашевського, саме ознаки жанру визначають організацію твору [6, с. 206]. Окрім того, при аналізі питань генерики послуговуємось ідеями М.Бахтіна щодо зв’язку жанрової форми з особливостями авторського світосприйняття та тематики, а також його твердженням про “творчу пам’ять” жанрів [7, с. 205]. Дидактична спрямованість притчевого жанру закорінена в традиції, пов’язані з філософською притчевістю оповідань Г.Сковороди, розвитком цієї форми у проповідницькій літературі та ораторській прозі. Г.Клочек відзначає: “Якщо притча покликана виразити думку абстрактного, позачасового характеру, вона може обходитись без прив’язки до сучасної епохи. Але все частіше і частіше зустрічаються притчеві форми, завдання яких полягає у вираженні суто сьогоденних проблем” [8, с. 158]. Притчевий жанр є доволі продуктивною виражальною художньою формою. Публіцистичність наснажує зміст, образи, гостро полемічні діалоги, окреслює шлях розвитку думки. Афористичність фрази, ораторський оклик, властивий оповіді, виражає соціальну значущість поетичної картини, яка постає глибоким виявом правди життя. Предметом тенденційної поезії є ідеологічні, суспільні цінності, а її метою постає пристрасне заперечення або утвердження певної думки здебільшого шляхом полеміки. Образна система публіцистичної лірики характеризується злиттям емоційного й раціонального компонентів, народження образу з ідеї та тези. Дослідниця Т.Волкова, спираючись на статті М.Левіна та Є.Усевича, констатує, що в 30-і роки під терміном “публіцистична лірика” розуміли передусім лірику політичну [9, с. 90]. Згідно поглядів В.Здоровеги публіцистичність твору пов’язана насамперед із швидким відгуком реципієнта, тому її характерними ознаками є відкрита тенденційність, громадянське звучання, полемічність, специфічна образність. Система образів, яка об’єднує образи-тези, деталі, алегорії, знаки, знаходить безпосереднє втілення в поезіях В.Самійленка. Свідома заангажованість митця національно-державотворчими, громадськими, етичними проблемами позначається на поетиці з її афористичністю, безапеляційністю моральних тверджень, народженням образу з ідеї. Всередині філософсько-поетичної проблематики виникає певний простір для поетичного доведення істини, на відміну від її прямого декларування. За словами Е.Соловей, це і є шлях “від афоризму до силогізму”, означений Г.Гачевим як загальний вектор розвитку філософської поезії, бо правда як сенс твору не лежить на поверхні, читач повинен її здобути. У свій час Борхес говорив про поезію, що вона, за визначенням таємнича, бо в ній є щось незрозуміле й самому авторові.

Філософічна лірика В.Cамійленка постає самобутнім виявом вітчизняної філософсько-поетичної традиції. За твердженням М.Бондаря, В.Cамійленко “вибудовує твір не за переживанням, а за своїм рефлективним міркуванням про нього, створює хай і високо поетичний, але за логічно-понятійними вузлами розмічений опис явища” [10, с. 19]. Л.Новиченко наголошував на “своєрідності” В.Cамійленка в українському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття [11, с. 51 – 52]. Цю думку розвинула дослідниця філософської поезії Е.Соловей, пов’язуючи творчість митця з неокласичною традицією та антропокосмізмом у контексті світової лірики.

У реаліях сучасного поетові політичного життя наявна невідповідність виплеканим національно-гуманістичним ідеалам. За словами Е.Соловей, саме ці обставини посилюють у нього “понадчасове” мислення, об’єктивне сприйняття, коли онтологія всесвіту чи пошук тривких першооснов буття “охолоджують” ставлення до бурхливого сьогодення.

Розвиток космічної теми в українській літературі позначений поєднанням виразно індивідуалізованих поетичних варіацій одухотворення природи і введення людини в її вічний колообіг у ліриці Б.-І. Антонича, В.Еллана-Блакитного, Є.Плужника, О.Слісаренка, В.Сосюри та інших. Так, планетарність художнього мислення, злиття людського буття з космосом притаманні поетичному світу Є.Плужника, для якого, за влучною характеристикою М.Ільницького, “блакитний безум небес - це стан душі, здатний врівноважити, згармонізувати соціум, біос та космос” [12, с. 135]: “Блакитний безум! Море піді мною / І небеса - куди не подивись! / І вже душа не хоче буть земною, / Закохана у несказанну вись! / Злітай, душе! І, мов нове світило, / Осяй глибини і простори ці. / І серед них... своє ж маленьке тіло / З бедекером в руці!” У “Книзі Лева” та “Зеленій євангелії” Б.-І.Антонича постає своєрідна поетична концепція космічної світобудови, авторська космогонічна версія, що охоплює часовий проміжок між первинним хаосом і есхатологічним відчуттям початку ХХ століття і підкріплена як міфопоетичними уявленнями, так й обізнаністю митця з науковим трактуванням проблеми зародження життя на Землі. Інтуїтивний характер сприйняття єдності людини зі світом, закріплений у поетичних формулах “Знаю тепер вже, що в кожного серця окремий є всесвіт”, “Закони біосу однакові для всіх” тощо, споріднює творчість Б.-І.Антонича не тільки з поезією У.Уїтмена та Р.Тагора, а й з творами представників інших видів мистецтва. За спостереженням М.Ільницького, подібні мотиви можна знайти в полотнах литовського художника М.Чюрльоніса, у яких “часто цілі сюжети розгорнуті за принципом музичних сонат, розкривають нуртування розбурханих стихій, вирування первісних сил, того хаосу, з якого поволі, поступово вимальовуються обриси чогось сталого - шматок ніби первісної суші, прообрази пізнішого материка, якихось башт-скель і.т.д.” Дослідник зауважує: “Розглядаючи ці твори із внутрішнім збентеженням, ми не в силі віднайти для розшифрування їхніх символів надійного ключа, бо вони, здається, повному логічному розшифруванню не піддаються. Сувора і грізна сила хаосу все ж віщує появу світла” [12, с. 132]. У перебіг безперервних видозмін природи вводить читачів і поезія Р.Тагора, яка просякнута відчуттям космічної неосяжності, органічної єдності всього сущого:

Поміж небом і землею

У одвічному театрі дня і ночі йде вистава -

Мерхнуть зорі, знову сонце розгоряється яскраво.

Світ єдиний скрізь і всюди: в хвилюванні океану

У суворості граніту, у ласкавості туману,

В мрійнім шелесті бокулів - скрізь, куди мій зір сягає,

У життєвих перемінах невсипуща сила грає [13, с. 334].

Подібне захоплення гармонією Всесвіту є домінантною рисою поезії й У.Уїтмена, космізм якого живився не лише еволюційними теоріями природничих наук того часу, але й однаковою мірою, а може, й більше,- містичнним світом священних книг стародавньої Індії та сучасних поетові трансцендентних учень. Проте якщо в поезії У.Уїтмена все ж переважає мотив піднесення досягнень астрономії, біології, фізики, то в книжці Р.Тагора “Остання октава” акценти дещо змінені. Підтвердженням цього є його вірш “Ти печальна ранкова зоря”, у якому осягнення величі космічного руху відбувається шляхом загострення духовної інтуїції митця, перед якою поступаються наукові досягнення:

Поважаємо думку науки про тебе, плането,

бо істинність астрономічних теорій

доведена математичним обчисленням.

Та ще правдивіша істина - те,

що ось тут

ти наша ранкова й вечірня зоря,

ти маленька й чудова,

світиш над нами, неначе осіння росинка [13, с. 334].

Космізм - характерна ознака міфологічної свідомості, своєрідна риса мистецтва. Ліричний герой ніби дистанціюється від псевдопатріотизму сучасників і переходить від сатричної, гротескної манери письма до споглядально-медитативної. Показовою є позиція особистості митця щодо власного буття, пошуку універсальних онтологічних закономірностей у вірші “Непевність” (1887). Ліричний герой не претендує на пошук істини, оскільки “істинність” будь-якого питання суперечлива й неостаточна.

Вірш передає динаміку внутрішніх пошуків поета, його духовні мандри, спроби узгодити матеріальне та духовне буття:

Якби знати, що треба жить,
І сподіватись, і бажати,
То жив би так, щоб кожну мить
Для цілі одної віддати,
Щоб і хвилини не згубить, –
Якби знаття, що треба жить!

Якби знаття, що все дарма,
Що в руху вічному створіння
Мети ніякої нема, –
Навіщо радощі й боління,
Навіщо нам і жизнь сама, –
Якби знаття, що все дарма?!.

Е.Соловей слушно наголошує на Самійленковому тяжінні до грандіозно-космічних обширів. Так, вірш “Дві планети” певною мірою близький до поезії Г.Сковороди “Всякому городу...”. Автор окреслює різні способи життя, різні типи людської поведінки, наголошуючи, що всіх єднає остання життєва мета:

Той бажає світ зажерти
Задля себе одного;
Той працює й хоче вмерти
Задля народу свого.

Той життя своє складає,
Щоб науку збагатить,
Той у темряві конає
І живе, щоб їсти й пить.

І живуть, і умирають,
Рвуться все вперед іти;
Прийде час — і доблукають
До останньої мети...

Ритмомелодика вірша передає інтонацію роздуму вголос, оскільки друга композиційна частина поезії ─ вияв раціональної розмисловості автора. Ліричний герой переходить від міркування над проблемами земного життя, від власних рефлексій до загального осмислення глибинних проблем світобудови.

У поезії спостерігаємо вияв есхатологічного чуття, апокаліптичні мотиви, проте домінантним є усвідомлення вічності:

Так усе колись минеться,
Все, що вдіє людський дух,
Неодмінним зістається
Лиш невпинний, вічний рух...

Ліричний конфлікт поезії “Зорі” (1889) базується на протиставленні дитячих мрій та дорослого сприйняття дисгармонії Всесвіту. Сюжет конфлікту логічно тяжіє до нової конфліктної ситуації: зоряні “мешканці” страждають так само, як і ми, і теж мріють про райський куточок:

Я бачу в зорях тих ясних
Великі сонця незчисленні,
І на планетах округ них
Істоти нудяться стражденні.

І скільки їх, з країв біди
Рвучись у рай з плачем гарячим,
Свої надії шлють туди,
Де ми горюємо та плачем!

Ліричний герой опиняється у замкненому колі, зрозумівши холодну логіку Всесвіту. У поетико-філософській гіпотезі буття переважають ідеї Богокосмосу. Такі погляди були суголосні вченню елеатів. Античний мислитель Ксенофан ототожнював Бога з космосом (природою). Буття поставало у Ксенофана теологізованою матерією, що не підлягала чуттєвому сприйняттю. Парменіт, учень Ксенофана, розвинув поняття Богокосмосу в поняття єдиного буття, тоді як у Ксенофана це ─ чистий розум, космічний філософ, який керує силою своєї думки.

Комізм кінця ХІХ – початку ХХ століття постає потужним явищем світової культури, досягненням багатовікового досвіду людства. Антропокосмічні настрої В.Самійленка близькі ідеям Г.Сковороди, для якого “Бог и мир его, и человек его есть то единое”. Розуміння людини як складової частини Всесвіту, усвідомлення впливу на неї космічних сил, роздуми над роллю людства в еволюційних процесах як провідні принципи антрокосмізму знайшли художнє втілення в незавершеній поемі В.Самійленка “Гея”. Ліричний герой спостерігає, як особистості розчиняються в соціумі, кидають виклик Всесвіту, не розуміючи його законів, і виявляються переможеними. Бердяєвський комізм ─ це певне відлуння драматизму суспільних колізій межі століть. Поетові близькі думки про те, що центральне місце людини у Всесвіті визначається виключно її духом. Які ж сили керують мріями та діями мешканців Геї? Образні ряди поеми суголосні галереї персонажів вірша “Два планети”.

Композиційною особливістю поеми “Гея” є введення притчевого тексту. Загалом параболічний спосіб осягнення художнього матеріалу, за твердженням Е.Соловей, становить одну з присутніх колізій у розвитку філософсько-поетичної традиції. Притча про нерозумних дітлахів асоціативно виводить на роздуми про незрілі дії людства, міжнаціональні та загальногуманістичні проблеми. Показовими є лексеми, які добирає поет для характеристики сучасників: “звірі”, “сарана”:

XXXV
Народи Геї! Нащо вам дала
Природа все найкраще, все найвище?
І нащо геній вам? Щоб воля зла
Ваш світ перетворила в кладовище?
Віків багато людськість тут жила,
І все ж од звіра ви не одійшли ще,
Бо всяк гадає, що його сусід —
Найкраща страва на смачний обід.
XXXVI
“Най я живу, а інше все погине” —
Боюся я, що тут це гасло всіх.
Завдання поступу? — Мабуть, єдине
Підбити всіх, як ворогів своїх.
І всі кують кайдани всім, і плине
Річками кров, але те все не гріх,
То способи почесної роботи
Для краю, — кажуть їхні патріоти
XXXVII
“Все йде на краще в кращому з світів”, —
Сказав тут хтось. Утішна це заява,
Та тільки я побачити б хотів,
Де краще те, в чому тут честь і слава.
Чи в тому, що багнетами катів
Будується святої волі справа
І в'яне все життя, як мерзлий цвіт?
Е, ні, не до смаку мені цей світ...

Осмислення гносеологічних проблем межує в поетичному світі В.Самійленка зі сприйняттям актуальних питань. Хоча основні мотиви сатири закорінені в політичне життя України кінця ХІХ – початку, поезія В.Самійленка не втрачає своєї актуальності.

М.Зеров, розвиваючи думку І.Франка, назвав В.Самійленка поетом рефлексивним, раціоналістичним, розмисловим. Дослідники відзначають відсутність у поетиці В.Самійленка мальовничих епітетів, бідність “вибухового матеріалу”, обмеженість індивідуального емоційного забарвлення. “Ця порівнююча блідність поезії признань та інтимної сповіді, проте, надолужується у Самійленка своєрідністю його сатиричного хисту, майстерністю його ямбів і дотепом його гумористичних куплетів”, – писав М.Зеров у статті “Володимир Самійленко і український гумор”. Літературознавець наголошував на близькості поета до задокументованих етнографічних записів через епічну споглядальність, добру, нев’їдливу посмішку. Проте в поезії суспільно-політичного циклу переважають інші настрої. Джерелом емоції стають критичність, засудження, гнів та водночас любов до свого народу. Одним із найпопулярніших сатиричних творів В.Самійленка є “Ельдорадо”. Уперше цей вірш було надруковано в збірнику “Ватра” в Галичині 1887 року. Поет дошкульно висміює омріяну країну щастя, в якій із перших строф читач упізнає Російську імперію. Останні рядки всіх катренів подають саркастичне узагальнення попередньої фрази:

Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку
І з тріумфом їх провадить
В Сибіряку, в Сибіряку.

Там говорять по-французьки,
Не то значні, а й лакеї,
І пани всі мови знають, —
Крім своєї, крім своєї.

Там зібрались всі народи:
Москалі, «хахли», поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.

Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.

Яскраві гротескні образи створює В.Самійленко в портретах- інвективах “Патріота Іван”, “Патріот”, “Твердий русин”, “Піїта”, “Ідеальний публіцист”. Поет добирає влучні характеристики для підкреслення лицемірства, ледарства, егоїзму, псевдопатріотів українства:

О країно моя! я зв'язав свій язик,

Щоб кохати безпечно ідею;

Але в грудях не можу я здержати крик

У годину твого ювілею.

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська — фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти».

Завдяки літературному прийому переспіву поезії М.Петренка “Дивлюсь я на небо...”, автор створив дошкульну сатиру “Мрія бюрократа” (1906), яка розкриває примітивізм внутрішніх прочувань чиновника. Травестією Пушкінської “Песни о вещем Олеге” є “Пісня про віщого Василя” (1888), спрямована на таврування цензора Василя Рафальського. Більшості сатиричних творів притаманна наявність рефренів. М.Зеров обґрунтовано пов’язує куплетно-рефренну форму поетичних фейлетонів В.Самійленка із впливом творчої манери Беранже. “Але розуміється, не тільки один Беранже допоміг Cамійленкові знайти секрет віршованого фейлетону. Так само, як ямбографів та Беренже, простудіював він і Гайне (пор. “Te Deum”) Олексія Толстого (“Ельдорадо”), – наголошував М.Зеров.

Художній досвід попередників використаний поетом свідомо, оскільки “шукав опори в логічних схемах та канонічних формах: у сонеті з його наперед визначеним розпорядком мотивів та образів, в октавах, секстинах, у всьому тому, що в певних рамках держить художні задуми”.

Ліричний герой більшості поезій В.Самійленка - іронічний інтелектуал, патріот, далекий від показового вияву почуттів. У його художньому світі спостерігаємо традиції народної сміхової культури (“Божий приклад”, “Мудрий кравець”, “Невдячний кінь”), розвиток жанру політичної сатири (“Мрія бюрократа”, “Патріот Іван”, “На печі”, “Міністерська пісня”, “Ельдорадо”, “Собаки” тощо).

Питання для повторення

1. Назвіть основні мотиви сатири В.Самійленка.

2. Як Ви розумієте твердження Е.Соловей про приналежність творчості В.Самійленка до філософсько-поетичної традиції?

3. У чому, на Ваш погляд, полягає зв’язок лірики поета з творчістю Т.Шевченка?