Сатирична проза Леся Мартовича

Не для слави, але для людей

Л.Мартович

Короткі відомості про життя та рід Леся Мартовича. Дебют письменника. Яскравість сатиричного таланту. Історія написання збірки “Нечитальник”. “Мужицька смерть”. “Грішниця”. Гротескний стиль письма. Повість “Забобон”.

Олекса Семенович (Лесь) Мартович народився 12 лютого 1871 року, а помер 11 січня 1916 року. В історію української літератури він увійшов як один з найбільших майстрів сатири. По собі Мартович лишив двадцять сім оповідань, повість “Забобон” та низку публіцистичних творів. Характерною особливістю Мартовичевого доробку П.Хропко назвав заглиблення в “соціальний генезис типів, розкриття соціальної і психологічної зумовленості вчинків людей” [1, с. 384].

Як і герої Марка Черемшини, герої Леся Мартовича намальовані з галицьких селян. Але якщо перший митець домінантою людського характеру робить ліричне начало, то другий найперше бачить і відтворює комічні сторони життя своїх сучасників. Їхня темність, забитість пояснюється вузькістю життєвої стежини, визначеної селянинові, його безправ’ям, мілиною інтересів, міщанським розумом тощо.

Талант Леся Мартовича був високо оцінений його сучасниками І.Франком, М.Грушевським, М.Коцюбинським, В.Стефаником. Своїм “хлоп’ячим сміхом і смаком генія” цього митця Василь Стефаник. На противагу їм Леся Українка та Марко Черемшина не вирізняли літературної вартості його художніх досягнень.

Цікавим є переказ селян Торговиці Пільної про батька Леся Мартовича, який наводить у своїй книжці Ю.Клиновий. “Десь наприкінці І половини ХІХ століття трапилася тут дивовижна історія. Під час страшної епідемії тифу 1837 року вимерла в Торговищах ціла єврейська родина, лишився в живих один хлопчик, якого селянська родина взяла на виховання. А що ця трагічна подія сталася в марті, то хлопчика назвали Мартовичем, охрестивши його Семеном” [2, с. 139]. Семен Мартович вивчився грамоти, став писарем, мав чесну, непідкупну натуру, своєю працею надбав невеличкий маєток, в якому й господарював протягом свого життя. Це дало йому змогу зібрати невеликі кошти для навчання Олекси. Перебування у Коломийській та Дрогобицькій гімназіях Мартович згадував як найщасливіший час свого юного життя. На відміну від селянського сина – Василя Стефаника, – якого міське життя приймало в себе з неохотою, Мартович походив із дрібноміщанського середовища, що значно полегшило його адаптацію в середовищі гімназистів. Неспокійна вдача та швидкий розум не завжди працювали на користь їхньому власнику. Через участь у політичних акціях він затримувався на два роки в деяких класах гімназії. Проте ні батько, ні син не робили з того проблеми. Після гімназії він вступив на юридичний факультет Чернівецького університету, однак диплом зміг отримати лише через сімнадцять років після вступу, а звання доктора права здобув за два роки до смерті.

Своє перше оповідання “Рудаль” Мартович написав ще в гімназії в 1888 році. Воно потрапило до рук учителя Грушкевича, який порадив своєму учневі не кидати літературної праці. Ю.Клиновий пише, як далі складалася творча доля молодого письменника. Одного разу, будучи в гостинах у священика Гаморака, він прочитав “Рудаля” М.Павликові, який схвильовано промовив: “Маємо українського Гоголя”. Саме М.Павлик запропонував змінити назву “Рудаль” на “Нечитальник” і спробував далі допомогти молодому автору. Він забрав оповідання до Львова, де запропонував його І.Франку як члену редколегії літературно-наукового журналу “Товариш”. Однак оцінка Франка, як пише Ю.Клиновий, виявилася несподівано різкою: “Напишіть хлопцеві, щоб пера не брав до руки, бо він ніколи нічого не напише”. Лесь Мартович не зміг оговтатися від таких слів, бо вважав Франка безапеляційним авторитетом для себе. І хоча оповідання “Нечитальник” скоро було опубліковане на кошти матері В.Стефаника, а взимку 1891 року оповідання “Лумера” узяв для друку двомісячник “Народ”, Мартович так і не зміг подолати відчуття творчої нижчовартості.

Цим, може, й пояснюється, що гідного себе й свого таланту твору він за все життя так і не написав. Крім того, після написання “Лумерів” сатирик замовк на кілька років, відновивши систематичну літературну працю лише на початку 1898 року, коли в “ЛНВ” було вміщено оповідання “Іван Рило”; у цей же час створювалося оповідання “Мужицька смерть”.

Цікавими є спогади В.Будзиновського, товариша Л.Мартовича, про цей період життя письменника. Зокрема він згадував, що Мартович на той час перебував у скрутних матеріальних обставинах, навіть не маючи змоги лишитися на вечерю у львівській кав’ярні. Будзиновський запропонував платити сатирику по одному гульдену щовихідних при зустрічі за кожне його оповідання. Мартович погодився й одразу ж зник із кав’ярні. За кілька годин повернувся знов і сказав: “Знай, що маєш діло з письменником гоноровитим. Уже нині даю тобі одно оповідання. Але й ти не будь свинею і не забудь у неділю перед полуднем прийти до каварні з ринським для мене.” Далі, переповідає В.Будзиновський, “кожної суботи ми кінчали в якійсь каварні, як коли, між годинами першою-другою ночі. Бувало й пізніше. Мартович ночував, як не в мене, то у доктора Гукевича. Гукевич лягав, Мартович, хоч би прийшов о п’ятій рано, сідав писати. Лягав аж тоді, коли оповідання було готове. В неділю між дев’ятою і десятою перед полуднем приносив рукопис до каварні, передавав мені і діставав гульдена” [2, с. 150 – 163]. Написані таким чином оповідання лягли в основу збірки “Нечитальник”. Франко, познайомившись із нею, змінив свою думку про талант Мартовича і дав кілька позитивних рецензій. Це створило ґрунт для зближення двох письменників. Відтоді Мартович зажив собі відомості як “доктор хлопістики” – письменник, який знайшов власне місце в літературі, змальовуючи буденність галицьких селян так, що вона переставала бути сірою й непомітною у художньому обрамленні сміху.

Темою його оповідань стало бідне, часто аж дике у своїй примітивності життя села. Проте автор не знецінює й того потужного культурного потенціалу, що має в собі українська сільська спільнота. Так, поряд із показом невігластва й брутальності, серед яких розгортається життя села Вороничі (повість “Забобон”) автор малює укладання тими ж селянами читальні, їхні старання провести до владних органів свого – народного – кандидата під час виборів тощо. Тема виборів як одна з найболючіших для західних українців під час їхнього підпорядкування Польщі та Австро-Угорщині так само часто становить ґрунт для показу тих зусиль, що мають витрачати прості люди, щоб обстояти свої соціальні права в антинаціональних умовах дійсності (“Хитрий Панько”, “Війт”, “Смертельна справа”).

Оповідання Леся Мартовича умовно можна поділити на кілька груп, однак спільним, крім теми, для всіх них є широкий погляд автора на предмет свого зображення, що відкриває цікавому читачеві мозаїку людських типажів галицької провінції. Вони є особливо яскравими в оповіданнях “За топливо”, “За межу”, “Гарбата”, “Відміна” тощо. Широту й багатство малюнка увиразнено розмаїтими способами творення комічного ефекту, зокрема, одним із улюблених прийомів автора – гротеском. Оповідання “Винайдений рукопис про руський край” малює одну з найвиразніших гротескних картин сатирика. Як застерігав Ю.Клиновий, “метода ця – трясовина, один хисткий крок і провал, – замість мистецького твору можна дати марення божевільного. Вона не винахід Мартовича, користувався нею вже наш великий Гоголь і трохи пізніше англійський Діккенс, розвивав її не завжди щасливо Салтиков-Щедрін. А проте, не зважаючи на таких великих попередників, Мартовичеві вдалося сказати своє оригінальне слово і то – не лише в нашій літературі” [2, с. 197]. “Рукопис”, попри завуальовану, алегоричну форму подає різко негативну картину сучасної Мартовичу дійсності, де люди поділені неперехідними кордонами – приналежністю до різних соціальних верств. “Муссікуси” – “мудра й робоча скотина, котра працює сама, без погону” – посідають цілу увагу автора “Рукопису”, що у другій композиційній частині, названій “Перевід”, сховався за особою перекладача нібито знайденого давнього документа. Зображення “муссікусів” є натуралістично гротескним, вони “приносять людям велику прислугу – більшу, як нам коні та воли, або мули, або осли. Тільки м’яса з тих муссікусів не їдять: кажуть, що дуже тверде й несмаковите” [3, с. 19]; “Під цю би то пору паруються муссікуси й плодяться. Самиця не висідає молодих з яєць, але родить їх живими, найчастіше лиш по одному, однако ж трапляється, що самиця родить по двоє, або й по троє молодих” [3, с. 20]; “Живиться ж муссікус недоїдками. Віддає іменно все збіжжя людям, волам, коням і вівцям, а собі лишає самий послід. Послід той мочить би то в воді, або квасить, або навіть і варить, - бо й з вогнем би то вміє обходитися, - і так споживає” [3, с. 20]; “На це сходяться всі муссікуси, вибирають уже дорослих молодих самців, здирають із них одежу та й , голих, окривавлених і розхристаних, відводять силоміць до людей” [3, с. 22]. Об’єктий характер оповіді, що наслідує науковий виклад, робить її максимально дошкульною, бо, імітуючи неупередженість спостережень, Мартович позбувається спокуси слідувати потужній в українській літературі традиції співчувати та оплакувати народні страждання. Тому сатира тут є двооберненою, бо описуючи нелюдське становище істот “муссікусів”, автор обурений ставленням “людей” до них та водночас не криє свого здивування тим, що самі “муссікуси”, “якщо б припустити, що це люди”, з тваринним спокоєм та покорою дають знущатися над собою: “Дехто думає, що муссікуси це також люди. Одначе цьому не може бут правда. Невже ж може бути, щоб людина людину ж, себто брат брата (бо всі ми браття), зважилася так оскорбляти й понижати. Щоб людина людині ж робила таку пакість. А з другого ж боку – чи може бути, щоб людина дала над собою так знущатися та й не скинула з себе ганьблячого ярма?! Адже всім нам відома древня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, коли стало їм тісніше жити” [3, с. 23]. Вершинного рівня сягає гротеск в оповіданні “Стрибожий дарунок”. У далекому, повністю відірваному від світу селі Смеричівка відбуваються фантастичні події, пов’язані із втручанням у його долю язичницьких богів Перуна та Стрибога. Вони замислили виконати найпотаємніші бажання смерівчан, щоб хоч трохи покращити їхнє безрадісне існування. Проте люди, позбавлені людських умов існування, деградують настільки, що не здатні мати бажань, які б не шкодили їхнім ближнім. Прірва темряви й інстинктивної жорстокості, в якій перебувають мешканці Смеричівки, особливо жахає тому, що цинізм тут розрісся до немислимо великих розмірів. Його причиною є те, що смерівчани, нібито й відрізані від світу, живуть у хронічному страхові отримати для себе нову чергову напасть від держави (про це свідчить початок ІІ частини, де люди прийняли Стрибога за нового комісара й злякалися, бо не знали, що саме від нього треба ховати в господарстві). Страх позбавляє смерівчан світлих людських чуттів та природної реакції на світ, робить їхнє життя беззмістовним, керованим хижацькими інстинктами. Він – єдиний, відомий цим людям, спосіб реагування на світ та контактування між собою. Цим і визначається характер їхніх бажань, висловлених Стрибогові. Семен просить відібрати в Петра “пару красних воликів”, бо не хоче, щоб його сусід став заможнішим за нього. Гробар боїться залишитися без заробітку й тому просить Стрибога наслати на людей більше смерті. Бажаючи заволодіти прихильністю божка, люди інстинктивно прагнуть захиститися від страху самі та якомога більше настращати інших. Кульмінаційним характером тут наділений хлопець Іван, який побажав для себе “велику, залізну булаву” і право вбивати тою булавою мух, де б вони не сиділи. Так він хоче таким чином помститися односельцям за різні дрібні образи і зробити так, щоб “на танці всі би мене боялися, бо я би бив, кого схочу: мухи ж на кожного сідають. ...Усі би мене боялися, а я нікого” [3, с. 123]. Цей образ має й досить переконливе психологічне обґрунтування. Якщо старші люди ховають основний смисл своїх бажань за різними практично-господарськими чи емоційними поривами, то цинізм Івана в силу юнацького максималізму виступає цілком оголеним, без жодної декорації. Автор майстерно показує, що матеріальний добробут не завжди є запорукою моральності та душевної гармонії людини (справді, огидними є прохання Семена, який має своїх воликів, не гірших за худобу Петра, і Сафат, що за “послугу” пропонує божкам великого хабара, і війт, який мріє зробити своїх людей жебраками). Нікчемними, заздрісними, нездатними до єдності, дружби, взаємин на рівних засадах робить людей ціла атмосфера спрагматизованого, закроєного за хижацькими законами, суспільства, його державна система, яка виключає із себе гуманність. Однак люди несвідомо прагнуть порозумітися. На це парадоксально вказує кульмінація, де селяни зрештою доходять згоди, прохаючи в Стрибога для всього гурту шість відер горілки. Карикатурність цього бажання – “братання за могоричем” – очевидна й теж виразно двонаправлена – супроти руйнівної для людини агресії та самоізоляції, спричиненої заздрістю до іншого, а також супроти схильності абсолютизувати роль обставин у процесі розвитку чи, навпаки, деградації людини.

Новела “Грішниця” посідає своє особливе місце в доробку сатирика. Вона репрезентує його “мужицький” (за визначенням самого автора) сміх: “що тільки голос ніби сміється, та й губи стискаються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнати, що то сміх. Щирий сміх дуже рідкий (у селі) та й тому неприличний”. Написана у формі діалогу між хворою дружиною та її чоловіком, своїм змістом вона сягає далеко за межі конкретики сільського життя, надаючи багатий матеріал для міркувань над категоріями моралі, любові, вірності на тлі відпочаткової підстави життя українського селянина – праці на землі. Полем для розгортання конфлікту служать не взаємини подружжя (Андрій власним флегматизмом та розсудливістю не дає розгорітися образі та сварці), а свідомість та душа хворої Анички. Вона не має спокою, квилить, нарікає на себе й на погоду, відчуває себе грішною, не гідною любові й терпіння свого чоловіка. У ході розмови кількість Аниччиних гріхів зростає, як грудка снігу, пущена згори. Автор досягає яскравого комічного ефекту завдяки градації, коли показує, що відвертість Анички нижнім своїм краєм має поцуплений у сусідки шмат полотна (який вона просить повернути справжній господині тільки в разі власної смерті), а верхнім – невідоме батьківство трьох її дітей. Іншим прийомом створення кумедної ситуації стає показ діаметрально протилежної психічної реакції Андрія й самої Анички на її вчинки. Протилежність оцінок одного й того самого добре видно вже з мовлення персонажів. Аничка говорить, ніби голосить над собою, використовує багато риторичних звертань, кличні інтонації, обриває думку, що характеризує її схвильований та дуже непевний стан, бажання якомога швидше зняти тягар з душі. Андрій розважливий, терпеливий до хворої, говорить заспокійливо й твердо. Він переконаний, що його дружина не зробила нічого поганого, а запорукою її справжньої моральності є їхнє родинне господарство, підняте руками, розумом та завзяттям Анички. Обидва персонажі змальовані дуже тепло та прихильно. Відтак і об’єктом сміху стають не чоловік та дружина (Аничка попри все виступає доброю, розумною господинею, а Андрій, хоч зовні й вайлуватий, повільний на розум, при подальшому розгортанні сюжету виявляється дуже толерантним чоловіком та турботливим батьком), а практика життя селянина, яка проголошує моральним усе те, що збільшує й укріплює його господарство. Але моральність не тотожна практицизмові. Тож ширше тут може йтися про критику раціоцентричної моралі, яка домінує в позитивізмі.

Тема й сюжет оповідання “Мужицька смерть” були підказані Лесеві Мартовичеві В.Стефаником, який неодноразово й сам про це нагадував у розмовах. Саме тому в оповіданні присутній трагічний пафос, звичний для творів Стефаника (першим на таке творче проникнення вказав А.Крушельницький). Як і “Синя книжечка”, оповідання “Мужицька смерть” тематично торкає один із найпоказовіших моментів суспільної динаміки на зламі ХІХ – ХХ століть – втрату селянином землі , що веде до його загибелі. У “Синій книжечці” ця загибель відбувається на символічному рівні, як втрата селянином своєї родової та соціальної ідентичності й перехід його в інший соціальний статус – пролетаря. А герой “Мужицької смерті” конає фізично не в змозі витримати страшний удар – “ліцитацію” своєї землі євреєм Борухом. Смерті передує знесилююча хвороба Гриця: “Губи йому так ізжовкли, що не мож було відрізнити їх від лиця. Здавалося, що немає в нім і крапельки крові” [3, с. 41]. Гриця відвідує ціле село, але люди сприймають його хворобу як належне. Кожен несе із собою свої проблеми та клопоти, якими вимірює становище своїх ближніх. Ось діалог Грицихи із сусідками:

“–Кумко Грицихо, - потішала Семениха, не завдавайте собі жалю. Таже бог ласкав, та й люди не татари. Є другі, що ще не так бідують. Та то вже християнин приходить на світ, аби бідувати.

-А ви ж гадаєте, - говорила Проциха, - що в нас гаразди, що ми не на такій стежці? Ой кумко, кумко! Таже бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду вмирати. Але християнин живе надією: тручає біду, як може. Усе: най-ко та най-ко, бог ласкав, якось-то буде, а то все чимраз тісніше та тісніше. Християнин гарує ціліське життя. Отак цілий тиждень, як віл у плузі. А все: коби здоров’я, то якось перебудеться” [3, с. 45].

Смерть людини в такому світовідчуттєвому овиді вже не здається чимось надприродним чи несправедливим, скоріше, – це повторюваний всіма поколіннями перехід напередвизначеного людині шляху. Тож більшого, ніж сама смерть, значення тут набуває її очікування та підготовка до обряду поховання. Важливо бути похованим, “як люди”. Тому й “Гриць хотів вмерти, бо чувся вже зайвим на цім світі. Але хотів умирати так, як люди, не крадьки. Хотів розстатися з родиною так, як розстається після празника батько з родиною, відданою на друге село: тобі тут жити, а мені там, оставайся здорова!” [3, с. 50]. Герой детально прокручує в пам’яті весь обряд (прощання з сусідами, заповідання спадку, останні настанови дружині тощо). Саме ці традиційні дії надають остаточної ваги всьому його життю, водночас, відсутність статків Гриця не дає йому вільного права спокійно померти: “Нагадав собі, мабуть, як тепер є. Помірків тих уже давно усіх нема. Лишилися два, але й з них більша половина спродана, у чужих руках. І тота кришка сьогодні-завтра не його. Довги на ній такі, що й сто літ жий, то стільки не приробиш. Щоби сяк-так оправдати себе перед родиною, удавав, що ще не вмирає.” [3, с. 52].

І все ж трагічний “стефаниківський” сюжет у Мартовичевім викладі набув і певних комічних рис, хоча й таких, що ледь проступають у сьомій частині. Вони виникають тому, що люди бояться не смерті, а того, що вони не зможуть через брак грошей виконати всі вимоги поховального обряду та надати по собі родичам потрібні засоби існування. У п’ятій же частині оповідання можна відчути той межовий тиск, що переважає в новелах В.Стефаника. Ось так приречено говорить Грициха із чоловіком: “–Таже вмреш, чоловіче! Що крутиш божим світом? Аді, чути тебе трупом. А мене як лишаєш (говорила крізь плач)? На кого діти лишаєш? Підуть попід чужі плоти. Таже грунт задовжений. Піде весь на бубен. А відки ж я ще на похорон тобі візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози? Таже по твоїй смерті ще треба буде відумерщину оплатити. Та аби, прем, що лишилося після твоєї голови, то піде все на штемпелі та й на нотарі. Бо я не годна заробити: я каліка, ти не видиш? На чию голову мене лишаєш? Чи я годна довги сплатити, чи я годна податки заплатити, чи я годна відумерщину заплатити, чи я годна діти вигодувати, чи я маю хоч за що тебе поховати? Певно, легше би й мені піти в сиру землю, але діти... На кого діти покидаєш?

Тим часом у сінях зачали розмову. Зразу шепотом, а потім чимраз голосніше.

-Біда, мой, мужикові, - говорив великий Микита. – так узяли його в крепи, що й умерти ніяк. Заслаб чоловік та й лиш чекає, коли надійде смерть та й дух із нього випре, аж тут: не смій умирати, та й решта” [3, с. 42].

Принципово відрізняє обох письменників те, що Стефаник бачив і малював власні сюжети, ніби перебуваючи на певній часовій відстані від них та переживаючи те, що вже відбулося в дійсності. Лесь Мартович захоплюється подією, що виростає перед ним і навколо нього. Тим-то якщо Стефаника названо “абсолютним паном форми” (І.Франко), то Мартовичеві неодноразово ставилося в хибу неретельне шліфування власної творчості, певний хаотизм мислення та стилістична невправність (досить згадати початок оповідання “Мужицька смерть”, де “Банат” вжито в одному реченні кілька разів), що можуть пояснюватися його репортерським стилем роботи.

Розв’язка твору підпорядкована попередній сюжетній дії та пануючому в ній настрою: “Від церкви було видно цвинтар. Увесь був зарослий деревами. Поміж ними білілися хрести і хрестики. Цвинтар заступав собою цілий виднокруг від сходу сонця. Чисте, осіннє, голубе небо спускалося над цвинтарем та й наче входило там поміж дерева й хрести. Ніби за тим цвинтарем і не було вже нічого далі на світі”. Від неї віє якимось глибинним спокоєм, що вирівнює життя та смерть людини.

Оповідання “Лумера” так само колоритно малює картини щоденного селянського життя й ілюструє Мартовичів феномен “мужицького сміху”, що органічно поєднав у собі комічне зображення із трагічним. Герой оповідання Іван Притика мимохіть потрапив у курйозну й неприємну водночас ситуацію. Зголоднівши після виснажливої польової праці, він поїв тарганів, що потрапили в його миску з борщем. Коли ж зрозумів це, то настільки збридився, що тяжко заслаб. Мартович змальовує цей епізод у властивій йому сміховій манері, яка в цьому випадку реалізується шляхом оксюморонного поєднання конкретної зниженої ситуації (людину нудить) з філософічно-узагальнюючим міркуванням: “Але коло плота то таки добрий час помучився, бо одно, що з’їв борщу повну миску, а друге: за кождим разом, як лише мигне з нього, так він і нагадує собі тарганів, як їх розкусював, що ще йому дужче вритно стає. Таке-то! Яка надія була на борщ, а він от як ізмарнувався. Не одно на світі так марно проходить” [3, с. 7]. Комічний ефект ще більше підсилює введена до цього уривку оповідання частівка, яка нібито має підкреслити переживання Аниці: “Аниця й собі зажурилася, забула й про вечерю, не спить усю ніч, бо то, як той каже:

На печі на заді сидить потіха,

З неї ся суне, як просто з міха” [3, с. 7].

Застосовані тут прийоми комічного зображення витворюють щирий сміх, позбавлений гостроти, який не принижує героїв. Це комізм ситуації, в яку вони несподівано потрапили.

Зовсім інші інтонації обирає автор, коли створює образ отця Кабановича. На перший план тут виходить сарказм, яка дозволяє відчути поверхневість цього характеру, схильного до марнослів’я та нездатного мислити: “...бо отець Кабанович, великий народолюбець (і „Діло” пренумерує), нищив у народі забобони. Не раз, піди хто до ворожки або хоч натякни що за відьми, так піп зараз: “Ти грішнику, - каже, - принесеш мені до церков гарнець раків та й два дні підеш на толоку”. А відтак, по такім патріотичнім подвизі, сам пускає безіменно дописи в газети, що в такім-то і такім селі жиє такий і такий священик, отець Кабанович, великий патріот і народолюбець, що нищить темноту межи народом і засіває зерна просвіти. Слава ж йому, мовляв, за те; дай боже, аби такі люди й на камені родилися!” [3, с. 9].

На брутальність та загребущість “отця” вказує його прізвище. У контексті цього видається цікавим той сюжетний момент, коли селянин Іван Притика “навчає правил поведінки” своє порося саме тоді, як Аниця пішла повертати попові борг: “Ти...пасися чемно, та й не будь пацям: не пхайся, де тебе не просять” [3, с. 16].

Найбільше ж ідейно-змістове навантаження в оповіданні виконує слово “лумера”, яке є переінакшеним словом “числа”, “номери”. Воно посідає початкову й заключну позиції оповідної структури, збираючи на собі заряд сатиричної енергії цілого твору. Вислухавши розповідь Анички про її зустріч із попом, Іван розмірковує над тим, що його, просту людину, тримає на світі. Відповідь на це питання в Івана парадоксально несподівана, а водночас щира й правдива, така, що ріднить його із трагічним Грицем Банатом та з усіма іншими своїми людьми, бо вона знайдена у важкій практиці життя не одного покоління. Це не правда чи кривда, а тим більше й не любов (герої про цей почуттєвий простір ніколи не ведуть мови, він ніби відсунутий від них багаторічною сірістю життя); людина живе тільки громаддям обов’язків, що нападають на неї і з неба, і з землі. Гірким усміхом, що зумовлений розважливо-мудрим ставленням Івана до своєї долі, бринить розв’язка: “Перше лумеро – мужик оре; друге лумеро – мужик волочить; третє лумеро – мужик сіє; четверте лумеро...та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі! [3, с. 17]. Уярмленість селянина є хронічною, вона зумовлює його звичайний життєвий стан, але від того не робиться менш гнітючою й витворює ту негативну підставу, яку хочеться бодай частково перемогти.

Наприклад, в оповіданні “Гарбата” діти, долаючи по дорозі немало перешкод, все ж добираються до панської кухні, де мріють отримати солодку гарбату (чай) за свою працю. Малечі, Івасеві та Грицуні, через “кмітливість” старшого хлопчика Петруся дісталося лише облизати солодкі сліди чаю на своїх брудних руках, але й це викликає в них бурхливу радість. Ніби вже зараз діти несвідомо відчувають потребу хоч чимось осолодити гіркоту „лумерів” свого дорослого життя.

Міщанство як одна з найпоширеніших вад людини у його найрізноманітніших проявах стало об’єктом сатиричної рефлексії в оповіданнях “Булка”, “Прощальний вечір”, “Народна ноша”. Урядник Мілько (“Булка”) вважає свою кар’єру закінченою, бо його побачив маршалок біля ятки з булками. Мілько переконаний, що купувати самому булку образливо для його “урядничої” совісті, тому й не спить уночі, тремтить, скаржиться дружині. Міщанство виявляє себе в безпідставній гоноровитості, марнославстві, дріб’язковості; у надмірній увазі до зовнішньої атрибутики життя, як наслідок, – у крутійстві (“Народна ноша”), чиноплазуванні, лицемірності та брехні (“Прощальний вечір”).

У європейському письменстві на рубежі ХІХ – ХХ століть тенденція до сатиричного зображення дійсності також була досить стійкою. Тут слід згадати романи й повісті Дж.К. Джерома “Троє в човні (не рахуючи собаки)”, “Троє на велосипеді”, романи Г.Манна “Вірнопідданий” та “Учитель Унрат”, роман А.Франса “Острів пінгвінів”, сатиричну повість Я.Гашека “Пригоди бравого солдата Швейка”, гумористичний роман із життя провінціального суспільства югославських сатириків Б.Нушича і С.Сремца, повісті О.Купріна та О.Толстого.

Небезпідставно можна твердити, що сатира Леся Мартовича на початку ХХ століття вивершила розвиток сатиричних художніх форм в українській літературі, де до нього панували жанри малої сатиричної форми – оповідання, новели, памфлети, пародії тощо. До сатири свого часу вдавалися М.Павлик, Є.Ярошинська, О.Маковей. Вони зверталися до образів загалом позитивних людей, які постраждали, змінилися під тиском міщанського рутинного середовища. Лесь Мартович написав повість, головні персонажі якої формально стоять на передовій позиції духовного життя, але насправді ведуть найпримітивніше життя здеградованих істот. До цієї повісті автор ішов протягом кількох років. Як нікому іншому з його творчих побратимів (В.Стефаника та Марка Черемшини), Мартовичу була відома нестерпна задуха провінційного життя, оскільки доля склалася так, що він не міг знайти для себе відповідного культурного середовища, як це зробив Стефаник у Кракові, а Черемшина у Відні. Майже все життя Мартовича пройшло по невеличких провінційних містечках та селах. Це дало підставу Ю.Клиновому назвати його “талантом без середовища”: “мучило Мартовича сіре провінціальне життя, нудьга і безділля порожнього існування, що знайшли пізніше такий яскравий відгомін в його оповіданнях і особливо у повісті “Забобон” [2, с. 158].

Повість було закінчено в 1911 році й тоді ж надіслано В.Гнатюкові з проханням опублікувати в “ЛНВ” або в “Українсько-руській видавничій спілці”. Автор на той час перебував у надзвичайно скрутному фінансовому становищі й покладав на свій новий твір величезні надії, сподіваючись отримати гонорар від видавців. Він не помилився, оскільки повість було прийнято до друку й призначено високий гонорар. Однак незабаром, навесні 1912 року, сатирик відкликав свою працю з редакції, досить плутано пояснюючи своє несподіване для всіх рішення. Ю.Клиновий пояснив його загостреною реакцією Мартовича на критичні зауваження В.Гнатюка. Ф.Погребенник свого часу довів, що письменник “в першу чергу, керувався мотивами суто художнього порядку” [4, с. 157], бо його налякала неякісна публікація в “ЛНВ” повісті О.Кобилянської “Через кладку”. Подивившись свіжим погляду на власну повість, він також знайшов у ній немало місць, що потребували доопрацювання й вирішив не поспішати. Так чи інакше перерва виявилася надтривалою: повість вийшла друком у 1917 році вже тоді, коли автора не було в живих.

“Забобон” увібрав у себе всі художні знахідки та проблемно-тематичні захоплення автора, він ніби дисциплінував імпровізаторський талант сатирика, поєднав у собі вимисел та автобіографічний фактаж життя самого Мартовича, повно розкрив оповідну специфіку літературного таланту сатирика. Перший читач “Забобону” В.Гнатюк так передав авторові своє враження від повісті: “Знаєте приповідку, що багато на світі дурнів, та не разом ходять. Де ви таку чудову колекцію їх поназбирували?” [2, с. 188].

В основу повісті покладено життя невеликого „злодійкуватого” села Вороничі, участь його мешканців у громадських, політичних справах та особисті зносини селян. Критика різних років була одностайна в тому, що повість несла у собі нищівну талановиту сатиру на галицьких священиків, бюрократичний апарат, уряд, вирішення (точніше – невирішеність) національного й мовного питання на українських землях, підпорядкованих Австро-Угорщині. Цим “Забобон” заслужив звання етапного не лише у творчості Леся Мартовича, але й у цілій українській літературі. Проте соціально-політичний аспект проблематики цієї сатиричної повісті не є провідним.

Сюжетним центром повісті виступає родина отця Матчука – вороничівського священика, який “дбав” про душі селян протягом сорока років. Автор дотепно висміює духовну вбогість, розумову обмеженість, інфантильність панотця, безпорадність у будь-якій життєвій ситуації. Все це маскується марнославністю пароха, сварливістю та зверхністю щодо оточуючих. Однак у потрактуванні Мартовича ці останні риси виглядають не загрозливо, а кумедно, оскільки авторові йдеться про те, щоб висміяти безсвідоме, позбавлене психічної стабільності, паразитичне існування, що його провадить немала частина провінційної інтелігенції. Отець Матчук –персонаж, характер якого позбавлений здатності розвиватися, набувати життєвий досвід, духовно й самостійно реагувати на дійсність, тому він малоцікавий: “вся громада і так дивилася на отця (крім війта) сорок років, як на якесь тьху”, а дружина може тільки жаліти його, відчуваючи в нім невитравну дитячу безпорадність.

Значно більше уваги в повісті приділено Славкові Матчуку – синові пароха. Цей образ є сюжетно-композиційним та тенденційним центром “Забобону”. На перший погляд, Славко схожий на свого батька відсутністю сформованої “дорослої” психіки, будь-якого світогляду, безцільністю й безпотрібністю свого існування. Однак є принципова відмінність між ними. Славко мучиться нікчемністю свого життя, а його батькові жодні душевні ані фізичні муки невідомі, він – “пестій долі”. Славка ж гнітить власна недолугість, розумова мілина, які насправді закорінені в його пасивній, ледачій натурі, що й не дало йому сил закінчити університетський курс. Муки душі не підштовхують Славка вперед, а, навпаки, заганяють його на самісіньке дно здеморалізованості. У контексті повісті змістом цього поняття є пасивність та німа згода на сите тваринне життя, позбавлене самостійності та життєвого росту, вагань та пошуку. Славко пливе за течією, не долає жодних життєвих перешкод, тому й не має жодних підстав виробити стійкий світогляд, що є передумовою здорового душевного життя. Єдиним орієнтиром для свідомості Славка слугує “забобон”, уявлення про який виробила його сита, постійно сонна, не звикла до продуктивної роботи, психіка. “Забобон” визначає основне правило Славкового життя: всяка життєва перемога буде компенсована поразкою, сум змінює радість – тож якщо не хочеш неприємностей, слід уникати й утіхи. Таке знерухомлене існування (бо кожен крок може привести до радості, а отже, непрямо, й до біди та навпаки) стає для Славка невідворотним роком, ірраціональною небезпекою, якій він мусить підкоритися, бо не має сили кинути виклик. Уся сила сарказму Мартовича направлена на те, щоб показати ницість такого існування. Примітив Славка ілюструє й його улюблене щоденне заняття – “порпання ямки” за хатою та її подальше загортання. Комічний ефект опису цієї Славкової розваги досягається завдяки веденню автором позірно серйозної, докладної оповіді, що стосується цього “процесу”. Така інтонування не сприймається читачем серйозно з огляду на несерйозність самого предмету опису. Порпання ямки займає півтори години, а її загортання – тільки півгодини, патичок повинен мати особливі кінці – всі ці подробиці виглядають повною нісенітницею, уподібнюють Славка черв’якові, який все своє життя ворушиться в землі.

Славко не знає й боїться жінок. Порозуміння з ними він уявляє собі тільки як фізіологічний акт, контакт із проституткою, у якому він тільки й може сховати власну неповноцінність існування. До речі, поняття проституції, часто згадуване на сторінках повісті, витворює асоціації з тим же знедуховленим, виключно матеріальним, паразитичним існуванням. Зрештою Славка прибирає до рук приятелька його сестри Броня Смажак – практична жінка із сумнівним моральним обличчям. Славка влаштовує ідея шлюбу з нею не тому, що він покохав її, а тому, що вона є для нього порятунком від нескладеної на юриста “матури”, яка завдавала йому стільки пасивної муки протягом останніх років; тому що буде все вирішувати за них обох та поводитиметься так, як йому звично. Однак і тут “забобон” може зробити зигзаг, перетворивши таку вигідну можливість позбутися Славкових родичів на чергову неприємність. Лесь Мартович лишає читачеві поле для іронічних міркувань над цією можливістю, відсуваючи розв’язку – одруження Славка та Броні – за межі повісті.

В образі Славка автор змалював “мертву душу” свого часу, кінця ХІХ – початку ХХ століття, винесену на поверхню художньої свідомості особливою кризовою атмосферою життя. Саме в цей час загострилося усвідомлення краху матеріалістичної концепції життя і Європа звернулася за порятунком до протилежного полюсу життя – ідеалістичного, який на конкретно-побутовому рівні перетворювався на містицизм, віру в ірраціональне, що й підігрівало та збільшувало забобонність серед обивателів, підсилювало відчуття безсилості перед грізним невидимим фатумом. У прагматизованому, матеріалістичному суспільстві неготовими до осягнення глибинних духостановчих проблем виявилися навіть ті, хто повинен був уособлювати духовність як незламний стрижень руху життя вперед і вгору – духовенство та його близьке оточення. Відтак переходова доба, розхитавши матеріалістично-позитивістський кістяк життя, народила безліч безглуздих у своїй містичній обрамленості “теорій”, що росли “при порпанні ямок”, як данина моді й для щоденного практичного застосування, з лінивого розуму та “пересиченого шлунку”. Історія Славка розкрила ставлення Мартовича до “модерних” резигнацій із дійсності. Письменник лишився матеріалістом у найкращому розумінні цього слова, переконаний, що не забобон керує людиною, а людина стоїть на верхівці життя.

Цим переконанням зумовлена особлива здатність митця малювати дивовижно знайомі образи природи, позбавлені поетичного пієтету, такого популярного у митців-сучасників Мартовича. Письменникові природа постає в читацькій уяві такою, якою вона виникає лише в обтяженій господарськими клопотами уяві. Вельми показовим тут є пейзаж в ХІ розділі. “На другий день по від’їзді Славка зачалася сльота. Дощ падав видимо й невидимо, бо навіть усередині в хаті було вогко. Зразу всім було байдуже; от дощ, то й дощ, чи в пору, чи не в пору, а він мусить своє відпадати. Їмості навіть здавалося, що це природа плаче за Славком. Їй таки було жаль за ним... Але дощ не вгавав. Стали люди показувати своє невдоволення з нього здогадами, коли він уже раз перестане.

- Це допевне триднівка! – здогадувались.

Еге! Добра триднівка, що вже п’яту днину сипле, неначе з сита. Хляпавка, не триднівка! Ще котрий посіяв озимину, то махав рукою:

- Е! Не багато він завадить” [3, с. 368].

Відтак ціла повість стала відповіддю українського письменника на колосальні зміни, що відбувалися в суспільстві на зламі ХІХ – ХХ століть. “Мертві душі” Славка, о.Матчука, Краньцовського, Гринька сусідять із новими людськими силами, що керують укладанням читальні, спрямовують у річище народних інтересів вибори тощо. Мартович зміг зафіксувати цей динамічний процес завдяки таланту схоплювати дійсність у русі. Про це писав і Іван Франко, який визначальними рисами таланту сатирика назвав незвичайний в нашій літературі гумор, обсерваційний хист, оригінальність його літературної манери.

Сучасники Мартовича неодноразово згадували, що він своєрідно використовував як матеріал для своїх творів зустрічі з людьми. У його товаристві часом бувало ніяково, бо він увесь час приглядався до оточуючих, вів якісь свої спостереження, й при тому інколи злісно посміхався, нагадуючи цим Гі де Мопассана. Творчу пам’ять письменник мав колосальну, у ній уміщувалися всі його багаті спостереження над життям. “Майже з бальзаківською широтою вирвав він з самого дна галицької провінції таку силу цікавих типів, якої не доглянув ні один західноукраїнський письменник, навіть – Іван Франко”. – наголосив Ю.Клиновий [2, с. 196].

Питання для повторення

1. Що ви знаєте про рід Л.Мартовича?

2. Як В.Будзиновський описує історію появи оповідань збірки “Не читальник”.

3. Як ви розумієте двонаправленість сатири митця в оповіданні “Винайдений рукопис про руський край”?

4. Розкрийте характер сміху в оповіданні “Грішниця”.

5. Що є об’єктом сатиричного викриття в оповіданні “Стрибожий дарунок”?

6. Яких майстрів сатиричного зображення, крім Л.Мартовича, ви знаєте?

7. У чому полягає суть гротескного зображення людей та явищ життя?

8. Перерахуйте й прокоментуйте, які аспекти людської сутності та суспільного устрою стають об’єктом сатиричного зображення в “Забобоні”?

9. Назвіть відомі вам із творів Мартовича способи досягнення комічного ефекту.

10. Прокоментуйте вислів Ю.Клинового, уміщений в останніх рядках цієї статті підручника.