Нова школа письменства Ольги Кобилянської

В усіх тих заворожених кругах самітня,

без яких-будь матеріальних засобів та шукаючи

визволення, писала, як знала, свої новели,

нариси й оповідання без вагань, не по глибоких

“розмишлєніях” – ні: вони йшли дорогою серця

О.Кобилянська

Дитинство та навчання О.Кобилянської. Роль німецької культури в становленні художнього таланту. Перші твори німецькою мовою. Перехід в українську літературу. Дарвіністські ідеї повісті “Людина”. Неоромантичний ідеал у повісті “Царівна”. “В неділю рано зілля копала”. Концепція влади землі в повісті “Земля”. Волюнтаристські ідеї роману “Апостол черні”. Новелістика.

Ольга Юліанівна Кобилянська, за словами І.Франка, була найбільшим і найоригінальнішим талантом на Буковині та в Галичині. Авторка восьми великих повістей, численних оповідань, новел, нарисів про життя буковинського селянства та інтелігенції, Кобилянська пройшла нелегкий життєвий шлях. Народилася вона 27 листопада 1863 р. в містечку Гура-Гомора в південній Буковині в родині дрібного службовця (померла письменниця 21 березня 1942 року в румунській частині Буковини).

Батька О.Кобилянської через його непоступливий характер часто переводили з одного місця служби на інше. Мала Ольга тим часом мала змогу знайомитися з різними людьми та набиратися власного життєвого досвіду, зростаючи серед мальовничої буковинської природи. Через матеріальні нестатки багато й глибоко навчатися дівчині не судилося. У м. Кімполунзі вона закінчила чотирикласну німецьку школу (1873 – 1877), водночас брала приватні уроки з української мови, багато читала. Знання поповнювалися принагідно, без певної системи. У Сучаві навчилася читати польською мовою, а першою прочитаною книжкою виявилися чеські казки. Проте найпотужнішими на малій батьківщині Кобилянської, відірваній не лише від України, а й від Львова, були німецькі й румунські впливи. Пишучи про вплив на неї зарубіжних письменників, Кобилянська особливо захоплено згадувала І.Тургенєва, Ф.Достоєвського, Е.Марлітт, Я.Келлера, Г.Гейне, якого вона “читала постоянно”. На початку 80-х років відбулося знайомство письменниці з активними учасницями жіночого руху в Україні С.Окуневською та Н.Кобринською. Унаслідок захоплення О.Кобилянської феміністичними ідеями стала її стаття “Звістки з-за границі і краю”, що є і першою публікацією письменників.

З того часу (1894 – 1896) Кобилянська впевнено вступає на поле літератури. Вона пише повісті “Людина”, “Царівна”, новели “Жебрачка”, “Природа”, “Аристократка” та інші. Її твори друкують польською, чеською та німецькою мовами.

Цікавий та показовий спогад про Кобилянську як людину й письменницю залишив нам львівський письменник Д.Лукіянович: “Вона брала в полон своєю появою і своїми рисами. В чорне зодягнута і поважна, струнка, мало невисокого росту, сильно смагла брюнетка, з живими великими очима. Крім такого симпатичного вигляду, брав у полон ніжний, тихий тон у її бесіді та й якийсь глибоко затаєний смуток, що в хвилі радості і на знак вищості грав легкою, ніби мимовільною, усмішкою. Бо над усе цікавила пані Ольгу краса душі, особлива гармонія духовної зрілості і культури, сила емоції й почуття творчості, якій Кобилянська зуміла знайти найкращий вислів у барвистих, мрійливих образах, у повних експресії описах і меланхолійних недомовленнях” [1, с. 36].

Сама ж миткиня лишила про себе суперечливу авторефлексію: “Я добра і лиха, гарна й бридка, палка й холодна. Уяви собі гарну довгу грядку квіток, посеред якої і влітку, і взимку пролягає чорна, вбивча смуга. Тінь від цієї смуги одягає у смуток всі квітки, а під нею тліє жар хтозна й навіщо. Така моя душа...”. Імовірно, така подвійність вдачі випливала з особливих обставин молодого життя О.Кобилянської. Вона зростала в родині українця та знімченої польки на землі, де публічне функціонування німецької мови було якнайширшим. Завдяки любові батька до рідної культури українська мова, за твердженням самої письменниці, переважала в домашньому спілкуванні, німецька ж незмінно брала гору в культурному зростанні та товариських контактах за межами родини. Саме ця розвинена європейська мова відкрила майбутній українській письменниці широкі мисленнєві обрії феміністичного (Г.Т.Міль), природничо-наукового (Ч.Дарвін) та філософського (Ф.Ніцше) масивів культури, які визначали ідейний та інтелектуально-філософський потенціал її творчості. На критичні закиди багатьох сучасників Кобилянської щодо її “німецькості” вдало відповіла в листі до М.Павлика Леся Українка: “Не розгубила, а вирятувала Кобилянську Німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатства форми), а, розвивши її розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю” [2, с. 7].

Період її учнівства характеризується вивченням поетики пізнього німецького романтизму (вправляння в жанрі поезії в прозі), глибоким зацікавленням сентиментальною творчістю Е.Марліт (у результаті чого з’явилася повість “Гортенза”), систематичними самостійними вправами у шліфуванні повістярського таланту: німецькомовні повісті “Гортенза”, “Доля чи воля?”, “Образ з життя на Буковині”, “Вона вийшла заміж”, алегорична новела “Видиво”. Однак спроби опублікувати написане німецькою чи українською мовою (найперше це стосувалося повісті “Вона вийшла заміж”) не мали успіху протягом семи років. Лише в 1894 році після ретельного редагування “оповідання” “Вона вийшла заміж” перетворилася на повість ”Людина”, яка й була опублікована в галицькій “Зорі”. І хоча критика сприйняла цей дебют неприхильно (І.Франко вказав на перебування авторки в міцному колі “марлітівської” традиції), саме він став початком активного письменницької діяльності О.Кобилянської. У 1895 році штутгардський журнал умістив її новелу “Природа”, тоді ж газета “Буковина” опублікувала п’ять її новел українською мовою, а в 1896 році на сторінках цього ж видання з’явилася її наступна повість “Царівна”. У 1901 році німецькою вийшла ціла збірка письменниці “Малоросійські новели”. Після цього її твори в німецьких виданнях майже не з’являються, редактори німецькомовних видань радять їй писати простіше, в етнографічному ключі, аби не втомлювати читачів, проте авторка не змогла прийняти й виконати таку рекомендацію.

Натомість “Царівна” відкрила їй широку дорогу до українського читача. Побачивши на власні очі, що вона потрібна своїй літературі, Кобилянська остаточно визначилася з рішенням бути українською письменницею. 1895 року в листі до Августи Кохановської вона писала: “Одне я маю, що мене піддержує. Це, знаєш, наші люди, я маю на увазі наших українців. Коли я зустрічаюся з ними, то вони вітають мене гарно й серйозно з глибокою пошаною. Це гарне почуття, коли я для них маю значення, проте я майже нічого їм не дала, тільки одне оповідання і один нарис, а вони і за це вдячні. О, коли б я могла дати їм більше, щось життєрадісного, сильного, тоді я, можливо, сама була б щаслива” [3, с. 109]. Свою думку з цього питання висловила й Софія Окуневська, коли прочитала “Гортензу”: “Надіюсь, що ви не захочете весь час писати німецькою мовою. Це було б грабунком – додавати там, де вже є і так дуже багато, а забирати звідти, де так мало. Ви русинка і повинні тому писати по-русинському. Не кажіть, що не знаєте мови. Ви добре говорите, а коли читатимете більше русинських книжок, навчитеся краще” [3, с. 106].

“Царівну” схвально оцінили І.Франко та М.Грушевський, А.Кримський та Леся Українка й багато інших критиків. Вона стала етапною не лише для творчого доробку авторки, а й для цілої тодішньої української літератури, для розуміння суті “оновленого реалізму” та раннього українського модернізму. Це чи не перший український твір з виразною психологічною тенденцією, що відповідала прагненню висловити культурні потреби доби модернізму. Повість виявилася настільки вчасною, що її як ілюстрацію до тодішніх суспільно-культурних процесів використали речники різних критичних тенденцій в українській літературі. О.Луцький писав, що український модернізм бере свій початок у творчості Кобилянської [5, с. 6]. І.Франко визначав сутнісні риси “нового” реалізму, так само апелюючи до повісті та інших творів Кобилянської. В 1905 р. на честь О.Кобилянської як першого представника українського естетизму модерного типу вийшов альманах “За красою”.

І все ж спочатку звернемося до повісті “Людина”, цікавої оригінальним синтезом феміністичних та природничо-наукових ідей. Присвята Н.Кобринській та художня інтерпретація дарвіністської теорії еволюції, наявна в повісті, підтверджують перебування Кобилянської на той час в осередді актуального соціально-наукового дискурсу Європи.

Олена Ляуфлер представляє новий тип жінки. Вона прагне соціальної, психічно-інтелектуально самореалізації поза соціальним, економічним тощо статусом її чоловіка. Олена змальована повною душевних сил молодою дівчиною, від природи обдарованою тонким почуттям краси й витонченості, яка прагне соціальної та моральної незалежності. З юнацьким максималізмом вона прагне поставити кордон між собою та прозою життя. У цьому дівчина покладається на свого нареченого Стефана Лієвича, що, так само, як і вона, може бути схарактеризований як нетипова особистість. Обидвоє пристрасні та хворобливо чутливі до краси, зокрема, до музики, Лієвич та Олена витворили свій, неміщанський, ідеал життя та мріють про його втілення. Тиф призводить Лієвича до передчасної смерті, й Олена – із цілого ряду об’єктивних обставин – змушена думати про вигідний шлюб, у якому вона зможе утримувати свою родину. Вибір упав на лісничого Фельса, але він викликає в Олени суперечливі почуття. З одного боку, на початку їхнього знайомства він симпатичний героїні своєю фізичною привабливістю, що виявляється не лише в зовнішності, а й у вмінні обходитися з кіньми, близькості до лісу. Олена в перший період знайомства з Фельсом реагує на нього збуджено й позитивно: “Лице її спалахнуло кров’ю, а серце затовклось сильно...В очах її горів дивний огонь, ніздрі дрижали...”Я вас впізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаєним зворушенням” [2, с. 52]. З іншого ж, – вона не може не помічати їхньої душевно-інтелектуальної нерівності, що й зумовлює подальше перетворення симпатії на спротив та відразу. Фельс мислить примітивніше й вужче, він має прагматичну натуру, якій чужі вияви екзальтації та гострої пристрасті, однак саме ця прагматична риса робить його надійним шлюбним партнером в очах Олени та її родини. Тому остаточне рішення Олени є раціонально вмотивованим. М.Павлишин вважає, що “її вибір біологічно раціональний. Олена погоджується одружитися з фізично сильним представником роду тому, що вона є людиною, в тому значенні слова, що його визначив лікар – послідовний, хоч негласний, дарвініст. Не випадково, що Кобилянська відмовилася від першої, соціально зорієнтованої назви повісті “Вона вийшла заміж”. Назва “Людина” набагато краще відповідає біологічній суті її аргументації” [5, с. 119]. Цікаво, що крім лікаря, біологічну концепцію людини обстоював і Стефан Лієвич. Він вважав, що Олена може зрадити своїм ідеалам та їхньому коханню, вийшовши заміж із практичних міркувань, тому що вона так само “людина” (Чи не відбитий уже тут цинічний “чоловічий” погляд на жінку, як на істоту слабшу за чоловіка, таку, що діє інстинктивно та є несамостійною за способом життя; погляд, який у “Царівні” виразно демонструє Муньо, доводячи, що “чоловік – то все, а жінка – то нічо”?). Натомість Олена плекає ідеал “цілої людини”, що самостійно формується в культурному середовищі. Саме тому, що ідеал “цілого чоловіка” надзвичайно важливий для індивідуально-особистісного розвитку Олени, його крах сприймається як головна поразка її життя: “Вона відчувала, що з постановою статися його жінкою утратила теє щось, що її оберігало дотепер від усякої брехні, від усякої неправди. Вона знала, що опісля заживе лише фізичним життям. Однак вона не може собі інакше зарадити” [2, с. 59]. Повість закінчується емоційним розладом героїні, що зовні супроводжується плачем. Олена розуміє, що її мрія бути незалежною лишиться тільки мрією, а насправді вона буде тільки дружиною свого чоловіка: “Їй бринить щось в ушах, а в горлі давлять її корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її – одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи його? Адже вона винувата! Сама, саміська вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?.. Вона заллялась несамовито сміхом” [2, с. 72]. Фельс примітивно коментує стан своєї нареченої, чим ще більше загострює відчуття їхньої внутрішньої несумісності: “...Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немовби просила рятунку.

Він підвів її і притис до грудей.

- Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!..” [2, с. 73].

Таким чином, авторка чи не вперше в українській літературі виразно протиставила біологічну (інстинктивну) та культурну (духовно-вольову) іпостасі людини, показавши, що прямування назустріч бажанням тіла пригнічують душу та обкрадають її. “Повість зі здивуванням і певним жахом визнає умовність людської особистості, збентежено спостерігає за вимогами людського тіла супроти самої людини, не менш стурбовано фіксує позараціональність пристрастей, що їх ледь втримують виховання й узвичаєні в суспільстві норми поведінки. ... “Людина”... пропонує нам образ світу, який, незважаючи на відстань ста десяти років, багато в чому моторошно подібний до нашого власного” [5, с. 120].

Наступна повість – “Царівна” – є програмовою щодо втілення неоромантичної ідейно-художньої концепції авторки.

В.Моренець зазначає: “Для слов’янського регіону цей стильовий напрям (у так званому класичному варіанті кількома десятиліттями раніше сформований в англійській літературі) виявився настільки важливим, що в певний час ототожнювався з модернізмом, а точніше, виступав його головним репрезентантом, і сама ця дефініція – неоромантизм – незрідка вживалася для характеристики всієї доби fin de siècle” [6, с. 147].

В українській літературі саме творчість О.Кобилянської уособлювала неоромантичний порив до краси мрії, який потребує сильної волі та здатності до тривалої праці над собою. Неоромантизм як модерне світовідчуття увібрав у себе основні риси класичного романтизму: гострий конфлікт із дійсністю та чутливу реакцію на її болі. М.Неврлий, досліджуючи неоромантизм, писав, що він “протиставляє себе панівним тоді описовому реалізму й натуралізму, включає імпресіонізм, символізм та експресіонізм. Досить часто вони в ньому перепліталися. В поетиці українського неоромантизму органічно зливалися перлини рідного фольклору із сміливими пошуками західноєвропейської поезії. В українськім неоромантизмі вирізняються такі елементи як стихійність, драматизм, патетика, месіанізм, фантастика. Українські неоромантики прагнули зобразити яскравими художніми барвами омріяні ідеали, піднестися над сірою буденністю, відтворити складний внутрішній світ героя”.

Першою з німецького на слов’янський ґрунт поняття “неоромантизму” перенесла Леся Українка в 1900 році в розвідці “Новейшая общественная драма”. Сутність нового мистецького світовідчуття вона визначила так: “...новоромантизм стремится освободить личность в самой толпе, расширить ее права, дать ей возможность находить себе подобных или, если она исключительна и при этом активна, дать ей случай возвышать к своему уровню других...” [7, с. 217]. Серед неоромантичних пріоритетів перебуває романтична піднесеність, урахування історичних перспектив, розуміння життя як активного діяння в ім’я людини, показ окремої особи на шляху до прогресу цілої нації.

Повість “Царівна” якраз і несла в собі сутнісні ознаки неоромантичної концепції, що поєднувала в собі високий патріотизм із принципом, “за яким вищий смисл життя є краса, мистецтво вище життя, естетика разом із тим вища і єдина гідна уваги мораль” [4, с. 32 – 42]. О.Білецький таке перетворення краси на мораль вважав характерною тенденцією розвитку художньої свідомості на початку ХХ століття.

Головна героїня повісті – Наталка Веркович – живе за неоромантичним покликанням “бути самій собі ціллю”. Однак щоб справді утілити в життя цю ідею, Наталка докладає немалих зусиль, що характеризують її як натуру виняткову в багатьох відношеннях. Ми знаємо, що героїня народилася “в день недолі”, потім рано залишилася сиротою й потрапила на утримання в родину свого дядька, гімназійного професора Івановича. Обставини її життя тут доволі складні, бо члени родини сприймають її як зайвий тягар на свої плечі. Підкреслено яскрава зовнішність Наталки дратує її тітку, а читач уже за портретом розпізнає небуденну натуру героїні. “Двоє великих синяво-сірих... ні, зелених очей”, довге непокірне вогнистого кольору волосся, що ніяк не вкладається в модну зачіску, бліде обличчя, струнка висока постава – усі ці портретні характеристики належать улюбленому типажеві письменниці – аристократці за духом, за внутрішньою суттю, яка (суть) відбивається на всіх сторонах її життя, зокрема, й у зовнішності героїні. На відміну від своїх найближчих родичок, Наталка цінує самотність: так вона може повністю віддаватися улюбленим заняттям – читанню й письму. Багато працюючи над собою, вона усвідомлює потребу гармонійного й повного життя, яке розуміє як життя “за законом краси”. Уже цим вона протиставляє себе тітці й кузинам, які вважають читання найбільшим злочином для жінки, а поняття краси наділяють поверховим міщанським змістом, який розгортається навколо зовнішньої привабливості та моди. Сама Кобилянська писала: “З причини, що Наталка думає, не є пересічною лялькою, що є тонкого успособлення і не йде на кулаки із своїм окруженням – повстає прецінь повість. Се є повість чуття, сама фабула є річ побіжна” [8].

Наталка наділена сильною волею до культурного виховання душі, як справжній неоромантичний герой, кохається в природі, відчуваючи в ній красу, за якою тужить, та силу, якою є сама ця краса: “Коли я он там, на вершку гори або в глибині лісу, спинюся нерухомо, то мені здається, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серці немов щось ясне, сильне прокинеться і оживає. Там я співаю, не раз навіть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лісом лунає – і ніби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобідно!

Зійшовши вниз, я не розказую нічого.

Ні одно словечко не перехоплюється через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серці.. Як, пробуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висіла немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без відпочинку на гору, спочивала опісля в м’якім моху, гляділа в небеса...” [2, с. 80].

Обмежене міщанське оточення, у якому змушена перебувати, засмучує дівчину, водночас загострює прагнення бути незалежною, довести, що жінка ховає в собі колосальну силу. Ця сила дає їй право вільно розпоряджатися своїм життям на користь собі та широкому суспільному загалу.

Звідки в пересічному середовищі з’явилася така яскрава особистість, як Наталка? Показуючи вироблений цілісний характер Наталки ще на початку повісті, Кобилянська підкреслює важливу роль природи, спадковості у формуванні особистості. Батько-священик, який залишив по собі багато книжок, мати й любляча бабуся ніби обдарували Наталку відчуттям внутрішнього благородства, що шукає собі відповідного втілення. Наталка відмовляється від негідного її шлюбу з професором Лорденом, приймає рішення вступити на посаду компаньйонки, щоб не скомпрометувати власного “Я”. Але вольова та культурна непересічність героїні наражається на опір та нерозуміння з боку і її нового оточення в Ч., де вона є всього-на-всього компаньйонкою пані Марко: “Як же відносилися до мене люди – от хоч би і знайомі “моєї” верстви? Інтелігенцією переросла я їх геть-геть далеко, і до них вертати назад духом було мені неможливо; а одним замахом станути їм поруч мене – було їм неможливо. І тому, що вони (їх була більшість) не могли станути на моїй степені, мусила я до них знижатися, іншими словами: мої обставини змушували мене підлягати їм.

...Нехай працюю над собою невтомно до посліднього віддиху, перед тим не зігнеться ніяка спина; впрочім – я й не отвирала б уст на те, щоби переді мною згиналися спини. З якоїсь незломної гордості не вчинила б я цього” [2, с. 265].

Вражена колосальним духовним потенціалом героїв Кобилянської, Х.Алчевська писала, що “туга за Красою” в її творах – “то зойк найліпшої частини нашої душі, що сумує і стогне під гнітом буденщини, сумує за всім великим, за всім добрим, за всім святим, за вищим гаслом”. Ці слова можна докласти й до інших творів Кобилянською: “Покора”, “Думи старого”, “Меланхолійний вальс”, “Фантазія-експромт”, “Битва”.

Характер Наталки знаходить кульмінаційне вивершення в її почуттєвій культурі. Не випадково значна частина повісті присвячена розмірковуванням Наталки на цю тему. Любов до Орядина означає тут відповідальність за його й своє майбутнє. Вона прагне такого союзу з коханим, який би не обмежував їхню волю, а, навпаки, розширював її, зміцнював душу та творив ґрунт для майбутнього прогресу нації. Тихий міщанський побут не прийнятний для неоромантичного героя, і Наталка прагне чесністю забезпечити щасливе подружнє життя: “Їй здавалося, що вона могла би побороти всі його хиби і вплинути на нього так, щоб його химерна нутура випросталася, чула в собі силу за двох. І то цю певну, спокійну силу, що не обманює ніколи...

Вона мала би йому стільки сказати! Адже її в’язало з ним стільки спільного! Перше – колишня любов, а відтак їх колишні зависимі обставини, їх терпіння в молодих, найкращих літах і інтереси їх народу – багато речей в’язало їх; вона й не хоче розбирати всього. Між іншим сказала би йому і те, що він занедбався “духовно”, став поверховий, плиткий, що над ним взяла верх буденщина вже наскрізь і він не зреалізує ніколи ані одної з тих ідей, котрими одушевлявся давно, коли не опреться тим впливам буденщини” [2, с. 319]. Орядин, колишній соціаліст за переконаннями, не зрозумівши духовної глибини Наталчиної негативної відповіді на його освідчення, кидає з докором, що вона рада була б бачити і його “спрепарованим” за законами краси, як і все своє життя. Моральне падіння Орядина, яке завершується його шлюбом з полькою, увиразнює вольову непохитність Наталки та правильність життєвого шляху, який обрала для себе. Соціалістичні ідеали молодого Орядина передбачали побудову справедливого суспільства на основі кардинальної зміни соціально-економічних становища, що мало би привести до формування нового, високогуманного суспільства. Згодом Орядин зраджує своїм мріям, що показує хибність його дороги: від абстрактної теорії – до живого й конкретного, людини. Натомість індивідуалістка й естетка Наталка доводить своїм життям, що шлях до щасливого й справедливого майбутнього лежить через душу людини. Наполегливо працюючи над собою, кожна особа наближає це майбутнє до себе, ніби викликає його власним вольовим поривом. Так і Наталка опановує свою долю, стає “царівною” свого життя, опинившись на самій верхівці вимріяного нею щастя, яке означує позиченою із творів Ф.Ніцше метафорою “полуднього”. У своєму “полудньому” Наталка займається „спорідненою працею”, пише твори для рідного народу й вірить, що так може прискорити його “полуднє”: “Той вихор, що потрясав нею так, що аж хиталася, здається їй якоюсь красою і не знищив права на якусь іншу будучність. А ту іншу будучність хоче вона собі виробити працею...

Так, полудне наспіє ще, помимо всіх лихих і ворожих обставин, що переслідували її і її народ. На світі є ще сила, не зламана ще цілком. На світі є ще і любов всеобіймаюча, несамолюбна, в котру вона вірить і до послідньої хвилини життя вірити буде...

Вона чує, як у ній ожило одушевління і чинить її вдвічі сильною. Раз для неї, а другий для того її народу; чує, як хоче жити і пила би те життя всіма нервами...” [2, с. 349].

Саме тут бачимо, як неоромантизм долає принциповий для класичного романтизму конфлікт між героєм та його оточенням – “полуднє” героя невіддільне від “полуднього” його народу, воно не самоціль, а спосіб організації нового суспільства – суспільства особистостей.

Шлюб із лікарем Марком – невід’ємна складова щасливого стану Наталки; він не пригнічує Наталку, а є рівноправним і партнерським, бо кожен у подружжі цінує в іншому вільну особистість, надихаючи на подальше інтелектуально-культурне та професійне зростання.

Т.Гундорова, досліджуючи неоромантичну домінанту цієї повісті, звертала увагу на „полегшений” варіант розв’язки, коли напружений процес особистісного ставання Наталки Веркович, завершується щасливо й ніби цілком випадково – в силу обставин. Насправді, робить висновок дослідниця, спрацював творчий інстинкт самої природи, яка через натуру героїні, через її душу реалізує свій порив до щастя, сили, гармонії. Безкомпромісний потяг Наталки до краси, будування себе за законом краси є вихідним для розуміння натури героїні, її характеру [8, с. 32 – 42].

“Царівна” О.Кобилянської значною мірою розкрила процес становлення особистісного характеру і в цьому значна заслуга письменниці, яка першою в українській літературі дала зразок психологічного роману, де послідовно стверджується право людини на власний духовно-психологічний світ, розгортається цілісність людського характеру.

Безсумнівним є вплив на повість ідей одного з засновників “філософії життя”, що стояла у витоків модернізму, – Ф.Ніцше. Проте, залучаючи формули й афоризми Ніцше, вона не сприймає антигуманної сутності його вчення. Об’єктивно зміст повісті є полемічним стосовно цілого ряду ідей філософа. Це стосується ідеї жінки, ідеї ігнорування інтересів загалу та антидемократизму мислителя тощо.

Специфічними ознаками творчості О.Кобилянської, через які письменниця оформила новий естетико-гуманістичний зміст, стали психологізація сфер буття людини, окреслення її внутрішнього емоційно-чуттєвого світу й вираження в психології людини її етичної та естетичної природи.

Повість “Земля” є одним із найвідоміших творів письменниці. Написана в 1901 році, вона стала символічним утіленням погляду авторки на стан українського суспільства на межі ХІХ – ХХ століть, розкрила нові, раніше сховані грані її літературного таланту.

“Земля” написана на основі реальної трагедії, що сталася в селі Димки на Буковині в родині багатого селянина, – убивства Савою Жижіяном брата Михая. Письменницю так глибоко потрясла ця подія, що вона пізніше згадувала: “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!.. [...] Написання тієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення”. О.Гнідан дає таку довідку про відношення О.Кобилянської та її родини до трагедії. У Димках мав “батько письменниці невеликий маєток (30 десятин), побудував хату, що мала напівселянський вигляд, і був єдиним у селі дідичем (він став прототипом образу пана в повісті). Оскільки ж був людиною душевною, то ставився до селян з повагою, допомагав їм, чим міг. Костянтин Жижіян часто заходив до Кобилянських (навіть у Чернівцях) у різних справах: консультувався щодо кращих способів обробки землі, звертався у справі звільнення старшого сина від військової повинності. Ю.Кобилянський сприяв визволенню Сави з тюремного ув’язнення.

Кобилянська спілкувалася з прототипами повісті і після трагедії. Костянтин Жижіян поховав свою дружину в 1915 році, а в 1927 році помер сам. Не склалася щасливо доля в Сави. Розлучившись з Маріукою (у повісті – Рахіра), емігрував до Канади і там, у злиднях, помер. Маріука дожила до 1949 року, все життя носила біль у серці на Кобилянську. “Я з нею рідко зустрічаюсь, – розповідає письменниця, – а коли випадково і зустрінемося, то вона відвертає голову і вдає, що не бачить мене. Вона моєї “Землі” не читала, бо неписьменна, але знає від людей, що саме її я взяла, як прототип до “Землі”, скаржилася перед ними на мене. Ви ж знаєте, що її молодість була невтішна. Вона не знає, що в другій частині “Землі” я написала про добру газдиню, якою вона й дійсно була, коли одружилася з Савою”. Анна служила в Кобилянських. Знала письменниця і родину Чоп’яка (у повісті Василь Чоп’як)” [9, с. 312]. Уперше про цю подію О.Кобилянська згадує в повісті “Царівна” (1896), а згодом у нарисі “На полях” (1898).

Багатий фактаж повісті став плідним ґрунтом для повісті якісно нового ідейно-художнього формату, з глибинною символічно-психологічною направленістю, підкресленою епіграфом: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”.

Тема землі на час написання Кобилянською своєї повісті новою не була. Письменники цілого ХІХ століття вели мову про землю як головний спосіб життя людини, уособлення її мрій та надій. У 40-60 роки ХІХ століття І.Тургенєв, Марко Вовчок, М.Некрасов, Жорж Санд створили “ідеальний” літературний портрет селянина на землі. Вона дає людині наснагу, виховує чесність і працьовитість, формує досконале моральне обличчя того, хто живе на ній та доглядає її. В останній третині ХІХ століття ідеалізація поступилася місцем більш критичному, реалістично-натуралістичному погляду, якому відкривався глибинний драматизм селянського життя, зумовлений, перш за все, глибокими соціальними конфліктами, що розгорнулися навколо боротьби за землю. Вони нівечать життя людей, роблять їх заздрісними, жорстокими, темними. Довершені в ідейно-художньому відношенні літературні зразки дали Е.Золя, Л.Толстой, В.Короленко, Г.Успенський, О.Купрін, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко. Загалом письменники ХІХ століття абсолютизували роль землі в житті людини. Декадентська література побачила в селянському житті, як і в усіх інших сферах практичної діяльності людини, небезпеку для душі та розуму. Д.Мережковський, В.Сологуб, З.Гіппіус показували в землі загрозливу для культурного, інтелігентного світу силу, асоційовану з дикістю на насильством. Зрештою в ранньому українському модернізмі земля набула значення одухотвореного феномену дійсності, що ховає в собі відповіді на вічні питання життя. М.Коцюбинський, І.Бунін, В.Стефаник, В.Реймонт, О.Кобилянська, А.Чехов вивели проблему землі на рівень неперехідної психолого-філософської категорії. У цьому ряді повість О.Кобилянської посідає осібне місце, оскільки майстерно поєднала в собі різні (соціальний та біологічний, трагічний та ліричний) підходи до об’єкта художнього зображення.

Сучасне видання повісті охоплює тридцять дві частини, що входять до “першої часті” повісті. Окрилена її успіхом у читачів, О.Кобилянська задумала написати продовження, про що у квітні 1905 року повідомила листом Х.Алчевську. Проте в силу багатьох несприятливих обставин робота над другою частиною була припинена й не закінчена аж до смерті письменниці.

Звернемося до сюжетно-композиційного устрою повісті. Він максимально підпорядкований ідейно-художньому задуму письменниці. Перша частина – це розлога експозиція, що знайомить із другорядними та головними персонажами, встановлює характер контактів між ними. Вже тут земля поставлена в центр життя людини: Докія зарано видає заміж доньку Парасинку за Тодорику Жемчука, бо він “добрий газда, чемний хлопець”, “не пияк і не б’ється на танці” та “має поле”. Івоніка, заможний літній господар, у родині якого й станеться трагедія, переконаний, що він живе для праці на землі: “... пощо чоловік живе? Не на те, аби робив, Докійко, день і ніч тяжко робив?.. як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перйшла в робучі руки. Я її не крав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками доробилися її... Вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її” [10, с. 22]. Земля заповнює собою душу людини, стає верхньою межею її існування, зором, голосом, цілим світовідчуттям. У повісті переважає темний, як сама земля, настрій. Пейзажі створені так, щоб показати присутність у землі сильного притягального начала, одночасно темного й просвітленого, не залежного від волі людини, навпаки, такого, що підкорює собі людину, лякає її нерозгаданими таємницями та містикою буття: “В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало й розпирало, добувало все неначе силоміць із землі наверх, - жилося прегарно! Такі дні були милі для Івоніки. ... Переживав сам стан землі й був із нею одним. Знав се, що було любо і збіжжю, і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж по дощі. Неначе був і бачив, як земля з задоволення розходилась, розкошувала, як її соки відсвіжувались, і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами. [...].

Івоніка любив її. Він знав її в кождій порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви.

Як була люта, боявся її більше, як почорнілого неба, що віщує тучу. А бувала люта, коли надармо ожидала дощу, що мав її скропити, коли тижнями надармо тужила за холодними ситими краплями води, і замість води жевріюче проміння сонця випивало її соки. Тоді стягалися її тут і там випуклі сустави і тріскали з гніву, вона ставала тверда й недоступна і не видавала ніяких плодів. Тому, що на ній зеленіло й росло, відбирало поживу – воно слабло й ув’ядало, блідло й переходило поволі, але певно, в окалічілий стан” [10, с. 31].

Земля реагує на людину спонтанними емоціями, тому й логічного пояснення всього, що відбувається в Димках, письменниця уникає. Інтуїтивне відчуття й символічні знаки майбутнього заповнюють собою простір повісті. Анна бачить страхітливе видиво, що мчить на них із Михайлом з боку сусіднього лісу. Івоніка керується віщим сном у своєму раптовому рішенні йти до міста. Сава інстинктивно кидається на тварин, що не мають для нього жодного практичного інтересу. Опис сусіднього лісу відлунює неясною загрозою для персонажів твору тощо. Роль цих композиційних прийомів (візії, сну, пейзажу) умотивована художнім задумом – показати містичну владу, що має над селянами земля, безроздільно пануючи в їхніх умах, душах, вчинках і сокровенних бажаннях. Таке представлення землі підкреслює й еліптичний сюжет повісті. Побудована навколо події братовбивства, у якому прочитується насамперед біблійно-міфологічна історія вбивства Авеля Каїном, повість позбавлена наочної кульмінації – картину вбивства читач домислює сам. Натомість всю вагу трагедії перенесено на стан знетямленого батька, Івоніки, який виговорює слова, що є ключем до розуміння символічних образів Михайла й самої землі: “Вп’яливши здичавілий погляд у гріб, заговорив:

- Не для тебе, синку, вона була, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень...

- Бадіко, бадіко добрі! Господь з вами!!

- Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе...Наймитом був ти, наймитом!” [10, с. 249].

Забобонність селян – це ще один вияв тотальної психологічної влади землі над ними. Ціла сюжетна лінія Домініки розкриває іронічне ставлення авторки-інтелігентки до фатального страху селян перед життям, ув’язаного в нерозривне коло темною, некультурною свідомістю.

У цілому, події розташовано й змальовано таким чином, щоб навіяти відчуття фатальної приреченості героїв, що є вічними заручниками землі.

Ця думка знаходить підтвердження й на образному рівні повісті. Як уже говорили, центральним героєм у ній виступає земля. Кобилянська максимально психологізувала цей образ, зробила живим учасником подій. Водночас психологічний портрет землі надзвичайно складний, багатошаровий, він може бути осягнутий лише в контексті характерів людей, що живуть і працюють на ній. Івоніка, що “переживав сам стан землі й був із нею одним”, безперечно уособлює зразковий тип первісних стосунків людини із природою, насамперед – із землею. Він її любить і боїться, розуміє й схиляється, вона є його ідолом (“пригадувала чоловіка й жадала жертви”) і душею. Івоніка ставиться до землі як язичник, загалом не відокремлюючи себе від неї. Показово, що авторка майже не зупиняється на портретній характеристиці цього персонажа; (виняток робить хіба для його очей тоді, коли мусить підкреслити певну демонічність образу Сави: “Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений... то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям” [10, с. 36], він ніби справді розчинений у своїй землі, відданий їй без останку. За це земля щедро обдаровує Івоніку собою, живе в нім і його працею. Воно є природним наслідком гармонійного життя Івоніки та землі. Крім ґрунту, як показника матеріального добробуту селянина, земля обдарувала цього героя глибокою інтуїцією, фундаментальністю життєвої позиції. Завдяки цьому Івоніка майже незмінно перебуває в стані душевної рівноваги. Це дозволяє йому бути розважливим, приймати мудрі рішення, мати внутрішнє знання й довіряти йому. Івоніка виглядає чи не єдиним “цілим чоловіком” у повісті, але вже через його символічну належність до минулого (“язичник”, “ідолопоклонник” землі) слід поглянути й на інші образи, що дозволять глибше зрозуміти психологію землі та тих людей, що працюють на ній на стику ХІХ – ХХ століть.

Дружина Івоніки, Марійка, схарактеризована більш детально. “Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали їй п’ятно старості. Вона жила в згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього „ви” і сповняла всі його накази й бажання без опору. Було би тяжко сказати, котре з них було старанніше й пильніше; лише коли про нього говорено, що він незвичайно доброго серця, їй закидувано скупарство” [10, с. 34]. Якщо Івоніка схарактеризований через його ставлення до землі, то Марійка – через її ставлення до Івоніки, що підкреслює важливу для неї органіку родинного зв’язку. Зрештою, цим пояснюється ставлення Марійки до Анни та близнюків після смерті Михайла (Анна для неї чужинка, яка обманом хотіла проникнути в її родину), контрастне перетворення любові на ненависть до Сави (він потоптав священну родинну мораль, піднісши руку зі зброєю на брата). Очевидно, скупарство Марійки теж закорінене в цьому ґрунті: набуте нею добро не повинно розходитися за межі її родини.

Порівняно з інтуїтивною натурою чоловіка, Марійка емоційна й більш поверхова. За своєю суттю вона більше робітниця-господиня, позбавлена містики єднання із землею, – це місце в її душі посіла забобонність. І хоча зовні вона виглядає доброю господинею й матір’ю, саме в ній, як у матері Сави та Михайла, закорінений конфлікт людини із землею, що в реальній дійсності загострився на межі ХІХ – ХХ століть, а в художньому просторі дійшов піку в стосунках братів Федорчуків. Марійчин світ зав’язаний на родині й обмежений нею. Не маючи ширших ідеалів, вона інстинктивно передає дітям вузький погляд на світ, роблячи їх кожного по-своєму слабким і безопірним.

Старший син Михайло “був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою” [10, с. 45]. Він викликає в оточуючих позитивне, а водночас, дуже приблизне та поверхове враження: “працьовитий”, “добрий та лагідний, мов шовк”. Тому для глибшого проникнення в цей характер важливими є слова Сави, що знає його незмірно краще за сусідів: “Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м’яке, як тісто!..” [10, с. 33]. Об’єктивність цієї їдкої характеристики, що вказує на відсутність вольового стрижня в характері Михайла, підтверджується неодноразово. Михайло боїться зброї й не вміє обходитися з нею: “Як він буде раз у війні на людей стріляти, коли не вміє застрілити навіть зайця? Чи буде й там буком кидати, як кидав за зайцями, як хотів якого убити?..” [10, с. 33]. Не маючи сили духу, Михайло важче, ніж інші, потерпає в нелюдських умовах “касарні”. Емоційний розлад, що стався з ним в момент батькових відвідин, більше нагадує жіночу, Марійчину, емоційність на противагу душевній витримці батька. Нерозвиненість дорослої психіки й волі фатально відбилися на долі його нареченої Анни. Саме зволікання Михайла з повідомленням батьків про свої серйозні наміри щодо Анни, покладання надій не на себе, а на свято святого Михайла відіграли непоправну роль у її долі та долі обох їхніх дітей. Змістовно цей персонаж близький до тих, що несвідомо відриваються від землі, але насправді не мають в собі достатньої сили подолати її вплив. Ось слова, які Михайло говорить Анні: “Тоді поставлю їм таке питання [...] або мати мене з Анною тут при собі, або мати мене з Анною в місті. Тоді вже вони зм’якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя перва сестра, і се не гріх, що ми любимося” [10, с. 192]. У цьому уявному діалозі з батьками Михайло виявляє не стільки рішучість, скільки власні сумніви й вагання. Він шукає доводів, які б захистили його вибір перед батьками, воліє сховатися за словами. Це узалежнена життєва позиція, властива не вільній людині, а слузі, наймиту, як, зрештою, і виговорював у розпачі над його трупом Івоніка.

Сава, на відміну від старшого брата, виглядає рішучим та жорстоким. Однак його зовнішність викликає суперечливе враження, що змушує уважніше придивитися до цього характеру: “він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. [...] його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. Звичайно неначе гойдалися по землі, колисалися від одного предмету до другого, однак коли звернулися раз на що і прикувалися на хвильку до чого, почали миготіти в холодному, мов сталь, блиску й у тім блиску розходилися. Страхали іменно, коли хотіли щось добачити. Очевидно, зміна і гра його очей була несвідома, та тому не менше важка... Холодним, мов ніж, зимним блиском, що постепенно змагався, відпихав від себе, і треба було усміху молодих його ніжних уст, щоб привабити душу до себе” [10, с. 36]. Найхарактернішим моментом поведінки Сави є його пристрасне ставлення до зброї: “вистрілював усі воробці із гороху, а взимі зайці, що лізли аж під хату в сад і обгризали молоді овочеві дерева. Але се й було все, у що вкладав свою душу” [12, с. 39]. (Порівняйте: якщо в душі Івоніки живе земля, то в душі Сави знаходиться знаряддя вбивства). Другий бік цієї істоти заповнила Рахіра. Стосунки між Савою та Рахірою годі назвати коханням. Сам Сава відчуває це як “засмоктування виром”: “Находив у ній підпору для своїх найгрубших й найнижчих зворушень, а що не замічав у засліпленні її хиб, так тонув чимраз глибше й глибше в атмосфері її духу й душі” [10, с. 84]. Жорстокий і агресивний стосовно оточуючих, з Рахірою “він почував себе дитиною, оголомшеним. Був воском у її енергійних руках, і вона відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства. Без неї чув себе опущеним і безпомічним, а коли неначе виступала з себе так, як у тій хвилі, піддавався цілковито власті її дикого, бездонного характеру” [10, с. 91]. Так авторка розкриває справжню суть Сави – це такий же безвільний, несамостійний характер, як і Михайлів. Відсутність самостійності й внутрішньої сили у Михайла компенсується скромністю й працьовитістю, у Сави – хижацьким, загарбницьким ставленням до життя, що переважно не має ані раціональних, ані моральних підстав. Розстріл горобця на дрібні шматочки, вбивство зайця в непризначений для цього час, бажання одружитися з двоюрідною сестрою, мати землю, яку він не любить і не хоче на ній працювати – усе це випадки різних розрядів Савиного життя, однак спільним для них є алогічність, немотивованість з точки зору практики та моралі життя. Це й змушує говорити про Саву як про порожню натуру, котру на свій розум та розсуд виповнює Рахіра: “Він дивився на неї розгорілими очима, а у його умі кружало. Не думав нічого ясного в тій хвилі, не мав слів і не шукав за ними. Але душа його хвилювала, мов ладилася впотемки до діл, віддільно від розуму й волі, і зовсім на свій невидимий лад. Замкнула його уста й пірнула у свою незглибиму атмосферу...” [10, с. 90]. Ніби “впотемки”, себто поза власною волею, Сава вистрілив у свого брата. Еліптичний сюжет повісті також наштовхує на думку, що Сава – не вбивця, а лише зброя, “стрільба”, якою скористався справжній убивця. Хто ним є, кожен вдумливий читач може вирішити для себе сам. Таким символічним убивцею може бути земля, яка поставилася до Михайла, як до своєї власності, коли відчула, що може його втратити, якщо він і справді поїде з Анною до міста. Так вирішує для себе питання вбивці Івоніка. Також Михайло міг стати жертвою заздрості, темноти й забобонності свого оточення. Витримана в символічному ключі, повість має немало вказівок, що спрямовують критичну думку в такому напрямку: Савина ревність батьківської любові до Михайла, намагання зашкодити йому спочатку заговореним зіллям, заздрість та злодійська сутність поведінки Рахіри, позірна ідеальність героя, що привертає до нього “добрі” й “недобрі” погляди, – усе це вказує на “глибоку безодню”, що зіяє в душах селян й може поглинути в себе самих цих людей. (Пригадаймо образ Прокопа Кандзюби з повісті М.Коцюбинського “Fata morgana”. Хоча його ідейно-художнє навантаження інше, він також стає жертвою темноти й страху своїх односельців.) Михайло в цій “безодні” зазнав фізичної смерті, Сава деградував душевно: “лежав мов мертвець блідий на постелі і спав” [10, с. 277], “для Сави не існувала пам’ять про брата. А коли й згадував його іноді хто при нім, він оставав глухий і німий, мов мур. Затинався і замовкав за кождим разом. Хто б хотів був насилу видобути з його уст ім’я брата, був би скорше того дива дожив, що він сам себе калічив би. Лише очі його миготіли боязко, грудь дишіла тяжко, мов із раптової втоми. Він засапувався, блід, а уста кривилися болісно” [10, с. 282]. Анна пережила смерть близнюків, впавши в напівбожевільний стан. Марійка, містичним способом дізнавшись страшну правду про Саву, впала в безодню ненависті: “Її слаба вдача, що хиталася вічно між любов’ю і ненавистю, з кождим напливом сильнішого почуття тратила рівновагу, не зуміючи втримати себе на середній дорозі гармонії, або хоч би й самої тверезої розваги, або доброти, що все помиряла. Вона відчувала в сій хвилі перший раз усім материнським інстинктом, що Сава убійник – і перший раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина” [10, с. 269].

Тільки Івоніка зміг встояти перед трагедією завдяки фундаментальній цілісності власного життєвого світу. Його позиція тут – духовна, перейнята неперехідною любов’ю, яку йому одному дала землі. “Його велика побожність і глибока, щира віра у вищу силу попалися нараз у найглибшу муку й терпіння, і ніяк не могли з них висотатися, ніяк не могли собі розв’язати оцеї кривавої прояви. Бог потрібував душі Михайла. Бог також чогось доброго потрібував. А Михайло був добрий. Та чому забрав йому сина такою дорогою? Чому мала рука його другої дитини піднятися на сповнення сього нечуваного вчинку?

А відтак знов: “Кров страшна, в яку ступив Сава тілом і душею, але те, що затягнуло його в ту кров, чи не було воно в тисячу разів страшніше?.. Що се було? Звідки походило? Силою якоюсь?” Він чув силу якоїсь незнаної могутності, та його дитиняча душа не була ще доросла до того, щоби збагнути ту необмежену тайну. Відчув насліпо, неясно існування ще якогось іншого світу, крім того, що його знав, і понуряв у глуху задуму...” [10, с. 261].

Імпульсивна Марійка реагує на Саву ненавистю, мудрий Івоніка – любов’ю. “Його любов була для обох однакова, велика і не знала ні в чим границь. Вмерлого не забував, а живого оплакував невидимими, духовними сльозами” [10, с. 283]. Любов є основною складовою всіх ідеальних героїв О.Кобилянської, побачених нею як у неоромантичній перспективі, так і в рустикально-традиційній. Івоніка уособлює тут висунуту Г.Сковородою ідею “обожнення” , яку можна пізнати через нестатки, приниження, ганьбу. Філософ твердив, що люди рівно-нерівні перед Богом, тож і шлях у кожного до Бога свій, відмінний від інших. Не слід засуджувати те, чого ти не розумієш, найправильніше ставлення до світу – це любов. П.Юркевич наголошував на “мирі з ближнім”; Бог створив людину з любов’ю, тож і людина повинна дарувати любов світові, щоб він не зруйнувався, не впав у “безодню” злоби та гріха.

Розв’язка твору вивершує авторську концепцію відносин людини й землі в неоромантичному ключі. Людина мусить протистояти абсолютній владі землі. Щоб вивільнитися з-під неї, особа повинна стати культурною, здобути освіту й належне виховання. Завдяки цьому їй відкриється широкий виднокруг життя, у якому вона сама зможе вибирати собі дорогу й не буде сприятливою до містики землі. Таке майбутнє готують для свого сина Анна й Петро, бо “нема що до неї [землі] приростати! Вона не кождого щастям наділяє”. Земля – “найкращий ланець” Михайла, відписаний цій дитині Івонікою, – мусить лишитися з ним, як символічний оберег, пам’ять про родинне середовище, де його люблять і завжди ждуть.

Повість “В неділю рано зілля копала” вперше була надрукована в 1909 році. Вона була написана за мотивом української народної пісні. Задум такого твору виник у Кобилянської під час та під впливом зустрічей з П.Тодоровим, болгарським письменником, який у своїй творчості часто використовував прийом поєднання фактів реальної дійсності з мотивами народних пісень та переказів. В оповіданні “Ідеї” О.Кобилянська так пояснювала виникнення задуму повісті: “...Характеризування народності народними легендами і казками, що, немов те чисте джерело, береглось вічно посеред тих осель – воно видалось мені таким правдивим і поетичним, таким чаруючим, що, здавалось мені, не було кращої теми до правдивої поезії – над тим, що сам народ наш подавав” [10, с. 566]. В автобіографії “Про саму себе” вона більш докладно згадувала: “Болгарський письменник... на ім’я І.Петко Тодоров, що відвідував мене в році 1903 особисто, звернув мою увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Я застановилася над його висловленими передо мною думками й написала “В неділю рано зілля копала...”. Особи – це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія. Почування плили з власних грудей, чар природи робив своє, а думки укладалися самі з себе на папір. Пишучи це оповідання, я цілком не знала “Не ходи, Грицю, на вечорниці” Старицького... Та зате самі слова пісні зробили своє” [10, с. 566].

Спохоплена О.Кобилянською ще в “Землі” поетичність українського народного мислення та почуттів цього разу зазвучала на повний голос. Народну пісню, дійсних людей та власні почуття авторки О.Гнідан назвала рівнозначними джерелами повісті, що зумовили і вибір матеріалу, і його зміст [9, с. 320]. Лейтмотивом є уявлення про безкомпромісне сильне кохання, яке часто не знаходить гідного героя в житті. Романтика почуттів розгортається на тлі живописної гірської природи, яка витворює неповторний чар карпатського краю.

Долі героїв розгортаються за двома сюжетними лініями. В основі першої – розповідь про життя циганки Маври, а другої – доля її сина Гриця, викраденого в неї батьком Андронаті та підкинутого багатим бездітним господарям. Обидві лінії об’єднує потужний пафос любові. Саме ним визначаються головні драматичні колізії повісті.

Молода циганка Мавра покохала “білого боярина” й народила білу дитину. Її чоловік Раду не виніс зради й наполягав на тім, щоб убити дружину з немовлям. Така жорстокість вразила навіть циган табору. “Всі знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не бувало ще між ними ніколи, як сеї ночі: таке ні. Скільки бійок і розбоїв не лучалося між ними! Скільки не лучалося, але щоб оце сам рай станув і наказував усунути свою жінку, платячи за те самим чистим золотом, - між ними ще не бувало” [10, с. 296]. Щоб уберегти Мавру від неминучої смерті, Андронаті напоїв її сонним зіллям та відвіз на хутір вдови Іванихи Дубихи, а свого онука поклав під воротами багатого ґазди Михайла Дончука.

Із того часу Мавра зажила в хаті Іванихи Дубихи, доглядаючи її маленьку доньку Тетяну. “А що потрібувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матір’ю для малої Тетянки, бо з часом стала Тетянка ніби її власною дитиною, і вона заспокоїлася, призабула власну свою дитину” [10, с. 313].

Не зразу заспокоїлося кочове серце Маври. Час од часу вона покидала домівку та йшла шукати своїх родичів і дитину, проте так нічого про них не дізналася. Горе втрати назавжди закарбувалося в серці циганки. Однак письменниці важливо було підкреслити, що Мавра пристрасно й щиро кохала „пана”: „...красний, як місяць, що носився на коні, як вітер, і – чому не мала я його любити?” Попри увесь драматизм кохання, приниження, що спіткало її, Мавра не зневажає своє кохання: “Доньцю! Хто бачив таку любов правдиву і щиру, і палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той... господи боже, змилосердися над бідною жінкою, що все-таки согрішила на світі”. Любов не може принизити того, хто любить, хоч боярин і “свиснув, мов на собаку, вийшов собі з хати”. Саме в момент найбільшого чуттєвого піднесення циганка вповні насолоджувалася відчуттям свободи своєї душі – любити того, кого вона хотіла. Вільнолюбну й нерозполовинену натуру Маври ніби успадкувала її вихованка Тетяна. Зростаючи в долині в оточенні двох люблячих її жінок – Іванихи Дубихи та Маври, – Тетяна перетворилася на „прекрасну справдішню лісову русалку. Їй вже двадцятий рік. Висока, гнучка та білолиця. Особливо одним впадає вона кождому в очі, хоч би кому. Се своїм блідавим лицем і чорними густими бровами, що лукувато здіймаються, зціпившися над носом, над чорними задумчивими очима” [10, с. 324]. Життя Тетяни протікає спокійно й розмірено, вона не потребує брехати чи гніватися, не знає напівнастроїв та гнітючих переживань. Її почуття розвиваються природно, і любов до Гриця, що прийшла саме в цей час, заповнила відведену їй природою нішу. Оскільки Тетяна ніколи не стикалася з кривдою (мати інстинктивно оберігала її від контакту з сусідами), вона повністю віддалася своєму чистому “поважному” почуттю, так само цілком приймаючи на віру Грицеве кохання. Проте Гриць не здатний відповісти Тетяні тим же. Син циганки та білого “боярина”-зрадника, він ніби постійно перебуває в душевному роздвоєнні. Здатний до скрипки й до сільської роботи, він не знаходить себе ані в осілому, ані в мандрівному житті. “Заставляють його іноді доглядати вівці; він доглядає день, два або й чотири добре і щиро. А далі ні з сього ні з того покине все стадо і поволічеться в цілком противне місце, де немає ні доволі паші, ні води. [...] доки і не приволічеться, ніби наситившись тою відміною місць, додому” [10, с. 327]. Змальована письменницею подвійність його характеру справді вражає: “В його рухах і голосі було стільки приказуючого і гордого, що господиня вмовкла і побіліла” [10, с. 328]. Гриць не схожий на інших сільських парубків, він має “чудну вдачу, що ніякого примусу не зносила, чим-будь ображалася і понад усе любила свободу” [10, с. 331]. Авторка додає гостроти цьому непересічному характеру, коли наголошує на тому, що Гриць не переймається власною подвійністю, він ніби складений із двох душ, які лише вкупі створюють його натуру: “Одна непостійна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда і вдатна” [10, с. 331]. Обидві душі ніби нашіптують хлопцеві свою волю й розходяться в якихось моментах. Одна, що ніби пасивна, ледача, байдужа, облюбувала собі Настку, а інша, крута, як гори, потаємна та жива, – Тетяну. Тому Грицеве почуття до обох дівчат вдвічі менше, ніж їхнє до нього. Кожна з них кохає свого Гриця і якийсь час жодна з них не здогадується про іншого. І все ж Настка, що має „розум, як у старої” (себто є практично-мудрою, затишною, домашньою), перемогла Тетяну, прихиливши ледачу, бездіяльну душу Гриця до себе. Тетяна ж, звикла до однозначності й прямоти, не може зрозуміти, що Гриць не рівний їй за душевним устроєм та силою почуттів. Це спричинює її душевний розлад. Прагнучи в новому для неї почутті любові природної гармонії й повноти, до якої звикла з дитинства, Тетяна, як романтичний герой, наражається на своєму шляху на непереборні перешкоди. Коли ж вона намагається їх здолати за допомогою Мавриного зілля, то спричинює смерть Грицеву та свою власну.

Загалом ця повість не має традиційної для Кобилянської тенденційності. Побудована на фольклорному матеріалі, вона тонко простежує діалектику вічного почуття – любові, – яка не має схеми, одночасно несе в собі миті найвищого піднесення й найглибшої трагедії, хвилює душу й наповнює розум новим життєвим досвідом.

У 1911 побачила світ повість “Через кладку”, у 1913 – “За ситуаціями”. На події світової війни Кобилянська відгукнулася новелами “Назустріч долі”, “Юда”, “Лист засудженого вояка”, “Сниться”. У 1926 р. Кобилянська написала повість “Апостол черні”, де окреслила свій погляд на роль інтелігенції в житті народу.

У романі “Апостол черні” О.Кобилянська вдруге після “Царівни” широко розгорнула питання націотворчого виховання українського суспільства. Це один із пізніх творів, який із новою силою й мистецькою оригінальністю проголосив віру письменниці у відродження її Батьківщини. Над “Апостолом черні” вона працювала протягом кількох років. І хоча рукопис твору під назвою “Юліан Цезаревич” був готовий уже в 1922 році, письменниця ще неодноразово поверталася до роботи над ним. Роман друкувався частинами протягом 1926 – 1928 років у празькому різногалузевому місячнику “Нова Україна”. Окремою книгою він вийшов у Львівській видавничій спілці “Діло” в 1936 р.

Темою роману стало життя української родини Цезаревичів протягом досить тривалого часового відрізку. Сюжет має три лінії. Основна стосується дитинства та змужніння Юліана Цезаревича – єдиного сина “полкового” годинникаря Максима Цезаревича. Друга розповідає історію його батька, а третя розкриває історію шляхетського роду Альбінських. Усі три лінії органічно переплітаються, створюючи життєво переконливе історико-соціальне тло для показу гартування характеру Юліана та кристалізації національної свідомості. Композиція роману специфікована прийомами щоденникової розповіді та спогадів героїв. Таким чином Кобилянська показала незнищенну тяглість національного начала, що об’єднує представників різних поколінь українців у романі. Це й стало лейтмотивом роману.

Образ Юліана Цезаревича є ідеальним утіленням молодого носія національної свідомості. Велику заслугу тут відіграв батько Максим, який виховував Юліана та його сестер в суворості, що часто межувала з деспотизмом. Показовим є уривок роману, де щемко оповідається про те, як Максим побив шестирічного Юліана за позірно незначну провину, щоб навчити його чесності й розсудливості: “Карбач лежав далеко в куті кімнати, коли батько, побілівши, мов крейда, випровадив у сіни малого, що душився від стриманого плачу [...]

- За що ти карав дитину?

- Я поступаю згідно з вашими засадами. Цілком згідно з вашими засадами.

- За що?

- Щоб не приспособлювався до брехні, яка буде з ним разом виростати. Думаєте, мені це так легко?... Він мій одинак... і саме тому, що одинак...” [11, с. 8].

Діти виростали у страху й покорі батькові, який жодного разу не виявив до них ніжності. “Сірим” називає письменниця настрій, який панує в родині занадто суворого й скупого (“деспотичного” – неодноразово повторює О.Кобилянська) старого Цезаревича. Однак це не заважає його дітям рости працьовитими й сумлінними, аскетичними в потребах та прояві почуттів, що говорить про вольову загартованість, якої й домагався, як це можна пізнати з наступних частин роману, їхній батько. Авторка утримує характер цього героя на хисткій межі між свавіллям та розумним обмеженням хисткої дитячої волі. Такий характер перебуває в межах її символічно-неоромантичних ідей, бо показує, що хороше й погане народжується з одного ґрунту життя, але для розвитку хорошого треба тривалого вольового зусилля та власного прикладу, а для поганого – байдужості й безхарактерності. Юліан доводить правильність батькової виховної позиції: “Росте і розвивається гарно фізично і духовно молоденький Юліян Цезаревич, але вже замітне, як у нього бере верх майже хоровита ощадність та деспотизм батька” [11, с. 9]; “Юліян, маючи ледве яких п’ятнадцять років, уже давав слабшим учням лекції. І хоч його місячні заробітки не були дуже великі, він все віддавав мамі з просьбою давати йому лише те з харчу, що вона купить з його заробітку. Мама зворушувалася до сліз, і коли батько не бачив, цілувала його в чоло і тулила до грудей, впевняючи його, що жадне з її дітей не сміє їй “знидіти”.

Гарний, темноволосий, з ясними очима, струнким ростом батька та ледве замітною мімікою брів, що надавало його молодому обличчю вираз задумливості, у школі мав симпатію у своїх товаришів і вчителів. Був щирий і сміливий” [11, с. 12].

Лише дорослий Юліян відкрив для себе таємницю складного, почасти жорстокого ставлення до нього та сестер. Виявилося, що Максим був сином офіцера-українця, який служив при копальнях криці братів Ганингаймів. Ганингайми шанували його за благородство вдачі, за сумлінність у виконанні служби й товариськість, тому він часто бував у вельможному товаристві. Однак обставини життя офіцера склалися трагічно, і він наклав на себе руки, залишивши двох дітей – Максима та сестру Зоню – на руках своєї тещі. У щоденнику Максим пояснив, що батько потрапив у картярський борг та до того ж після закінчення невдалої для нього гри застав крадіжку грошей зі своєї кімнати, переданих йому на збереження лікарем. Цілий ряд деталей вечора вказував на те, що крадіжку вчинив урядовець копалень поляк Альфонс Альбінський, проте офіцерська честь не дозволяла після програшу звинувачувати в крадіжці сторонню особу, і Цезаревич покінчив життя самогубством. Розтрата та самогубство батька кардинально змінили життя Максима. Його бабуся біля труни батька взяла з хлопчика клятву: “Я, єдиний твій син, тату, присягаю тобі: чим би я не став без тебе в житті – робітником чи декорованим паном, бути ним чесно, боротися проти рабства, налогів душею і тілом і залишитись свому народові вірним аж до кінця свого життя” [11, с. 89]. Після похорону Максим лишився на утриманні у невільного вбивці свого батька – Альфонса Альбінського. Бабуся пізніше пояснила причини такої “жорстокості” до рідного онука (“жорстокості”, що її, як засаду виховання, перейняв стосовно вже своїх дітей Максим): “Коли я довідалася, як твій батько з безсилля програв у карти ваш маєток і відібрав собі життя, залишаючи вас, нещасних, незабезпечених, неначе на вулиці і поневірку, мене охопила ненависть до так зв. “доброго товариства”, де вчили і підтримували всяке нездарство. Я рішила краще віддати тебе у строгі руки ворога, де до тебе не підходили би в рукавицях, а вчили зарані молота і ковадла. Я знала, що на тебе будуть дивитися як на небезпечного нащадка для їх племени і пробудять у тобі опір та ненависть, і ти скоріше духовно дозрієш. Я обдумала, що ліпше дати тебе в чужі, хоч би і ворожі руки, ніж тримати у себе в недостатках та виховувати м’ягкими почуттями бабуні і сестри, і боротися надаремне з хлоп’ячою неслухняністю та унаслідженим слабосиллям. Я кинула тебе на ласку і неласку долі у дім людини, до якої так само чула жаль і ненависть в душі, як і ти. Потайки числила я на його дружину, українку, і на характерну його родичку панну Альбінську. [...] Я мала при собі і другу дитин