Література

1. Соловей О. "Що я люблю, люблю вже навіки" // Укр. мова і літ. в школ. – 2001. – №5. – С. 35 – 39.

2. Кобилянська О. Людина. Царівна. – К., 1994.

3. Павлишин М. Ольга Кобилянська перед “Землею”: питання ідентичності // На пошану пам’яті Віктора Китастого: Збірник наукових праць. – К., 2004.

4. Гундорова Т. Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості // Радянське літературознавство. – 1989. – № 12.

5. Павлишин М. Автобіографічна персона та дарвіністська “Людина” О.Кобилянської // Сучасність. – 2001. – №4. – С.113 – 121.

6. Моренець В. Неоромантизм (уривок з авторської студії “Стильові пошуки української поезії другої половини ХХ століття”) // На пошану пам’яті Віктора Китастого: Збірник наукових праць. – К., 2004.

7. Українка Леся. Новейшая общественная драма // Історія Української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія: У 3 кн. – Кн. 2. – К., 1998.

8. Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О.Кобилянської // Рад. літературознавство. – 1988. – №11. – С. 32 – 42.

9. Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття / За ред. П.Хропка. – К., 1991.

10. Кобилянська О. Твори: У 2 т. – К., 1983. – Т. 2.

11. Кобилянська О. Апостол черні. – К., 1994.

12. Кобилянська О. Оповідання. – Л., 1982.

13. Гундорова Т. Femina Melancholica: Стать і культура в г'ендерній утопії О.Кобилянської. – К., 2002.

14. Венгер А., Чернюк С. Творчість О.Кобилянської у контексті німецької літератури. // Дивослово. – 2006. – №2. – С. 54 – 58.

Тимофій Бордуляк: штрихи до творчого портрета

Життєвий шлях письменника. Проблематика прози. Особливості індивідуального стилю письменника.

Уже перші, надруковані в 90-ті роки ХІХ ст., прозові твори Т.Бордуляка (літературні псевдоніми – Т.Бондаришин, Б-н Т., Ветлина Т.) привернули увагу літературних кіл Галичини, одержали високу оцінку такого вимогливого критика, яким був Іван Франко. Аналізуючи малу прозу Василя Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, Іван Франко в статті “З останніх десятиліть ХІХ ст.” згадує й Тимофія Бордуляка, автора “простих, невишуканих та теплим чуттєм огрітих оповідань” [].

Тимофій (Тимотей) Гнатович Бордуляк народився 2 лютого 1863 року в селі Бордуляки (названому на честь одного з предків письменника), Бродівського повіту Галичини, яка входила тоді до складу Австро-Угорщини (нині це Бродівський район Львівщини). Походив він з бідної селянської родини. Початкову освіту одержав у містечку Станіславчик, що знаходилось на відстані понад п’ять кілометрів від рідного села. Щодня протягом кількох років хлопець змушений був через густий і темний ліс ходити до школи. Одного разу, повертаючись додому він ледве не замерз, а потім майже цілий рік хворів. У вільний від навчання час Тимофій допомагав батькам по господарству: пас корову, гусей; разом з однолітками ходив ло лісу збирати гриби та ягоди.

По закінченні у 1876 році початкової школи, юний Бордуляк подає документи й успішно витримує вступні випробування до Львівської “Руської гімназії”, єдиного на всю Галичину українського середнього навчального закладу. Не маючи достатньої допомоги з дому, як пізніше Т.Бордуляк напише О.Маковею, він “мусив-єм у Львові не раз тяжко бідувати, проходити “сквозь огонь и воду”, одним словом, гартуватись, бо з дому мав-єм лише малу поміч і мусив собі помагати лекціями”.

Маючи схильність до гуманітарних дисциплін, Бордуляк ретельно вивчає грецьку, німецьку та італійську мови. З третього класу понад програму опановує ще й французьку мову і, як він згадував згодом, “доволі собі присвоїв той язик, а пізніше доповнив лектурою французьких книжок, так що тепер читаю по-французьки звичайно, без словаря”. У гімназії він любив читати твори Шевченка, Федьковича, Гейне, Ленау, Гельті, окремі з них знав напам’ять.

Під впливом знайомства з класикою й сам став, починаючи з другого класу гімназії, вирішувати, для чого “справив-єм собі зошит за 20 кр [ейцарів], виписав наверху претенсіональний заголовок: “carmina” (від іт. carminio – яскраво-червона фарба) і виписав там начисто всі свої поезії, а крився з тими “Кармінами”, як з найбільшим скарбом або злочином”. У четвертому класі Бордуляк пише величезну поему „Свята могила“, текст якої за винятком кількох рядків зачину не зберігся:

Могило висока , сумная чернице,

Скажи, коли знаєш, руська жалібнице, –

Чиї кістки в тобі колись поховали,

Та над ким тут сизі орли “со духи” співали.

Викравши кілька віршів Бордуляка, однокласники стали сприймати його як справжнього поета.

Під час літніх канікул хлопець повертався до батьків, де допомагав їм у господарських роботах, записував народну мудрість. Селяни часто збиралися в хаті Бордуляків, щоб послухати Тимофія про події, які відбувалися в світі, настрої української молоді, чи просто про життя великого міста, яким їм уявлявся Львів.

Після закінчення в червні 1884 року Львівської гімназії Бордуляк мав “замір вступити на відділ філософічний і учити язика руського і класичної філології”. Однак скрутні матеріальні обставини примусили його змінити свої плани. Не маючи чим заплатити за навчання, Бордуляк вступає до духовної семінарії, а потім на богословський факультет Львівського університету, де навчання було безкоштовним, а студенти ще й забезпечувалися житлом, одягом та їжею. У цей період Бордуляк самотужки вивчає українську історію, рідну мову та літературу, читає солідні наукові праці з естетики та критики. Одним із його вчителів був відомий історик літератури професор Омелян Огоновський. Бордуляк став одним з небагатьох студентів, що опанували арабську та староєврейську мови, він отримав найвищий бал за оволодіння древніми сирійською та халдейською мовами.

На прохання редактора львівського часопису “Зоря” Григорія Цеглинського Бордуляк подав для публікації кілька віршів із “Саrmina”. Надруковано було лише один із них – “Русалка”, що є вільним переспівом відомої поезії Генріха Гейне “Лорелея”, решту творів Цеглинський “кинув до коша”. Приголомшений такою оцінкою його праці, Тимофій Бордуляк знищив усі свої юнацькі вірші й більш нічого в “Зорю” не давав, хоча її редактор не раз переказував хлопцеві, щоб той приніс ще свої твори для друку.

17 липня 1888 року Тимофій Бордуляк закінчує Львівський універститет, висвячується на священика й одружується з дівчиною-сиротою Антоніною Косович, після чого отримує парафію в селі Утіховичі поблизу Перемишля. Водночас він працює ще й як шкільний учитель. Під час майже дволітнього перебування в цьому селі Бордуляк майже не займався літературною працею. Відомим є лише один його переклад на українську мову тургенєвського оповідання “Годинник”.

27 березня 1890 року Бордуляк отримує парафію в селі Голгочі Підгаєцького повіту, сам же живе з родиною поряд у маленькому селі Заставці. Маючи кращі матеріальні умови, Бордуляк приступає до активної літературної праці. Своєрідним каталізатором у цьому став лист від учителя Дем’яна Гладиловича, який докоряв своєму колишньому учневі за мовчанку в літературі. Зусиллями Дем’яна Гладиловича, в “Зорі” друкується “Осінній сонет” (1890). Тут же в Заставцях були написані сонети “Я чоловік”, “Ліс”, “Сівач”, “З зимових сонетів”, “Нетямущим”; оповідання “Дай, Боже, здоровля корові”, “Мати”, новели “Сабета Себі”, “Дід Макар”, “О зозулю”, “Страшний сон”; здійснено переклади творів російського письменника Івана Тургєнєва “Муму” та “Сільський король Лір”, угорця Кілянда “Торфовище”.

Протягом 1890 – 1892 років у львівських виданнях “Зоря”, “Батьківщина” та “Зеркало” було надруковано сім віршів Бордуляка. Однак після успіху його прозових творів, перш за все оповідання “Дай, Боже здоровля корові”, надрукованого в газеті “Діло”, письменник назавжди облишає поезію, присвячуючи своє подальше літературне життя лише прозі.

Навесні 1893 року Тимофій Бордуляк отримує нову парафію в містечку Городище Тернопільського повіту. Дослідниця творчості письменника Елеонора Лисенко цілком слушно зазначала, що “життя в Городищі – найбільш плідний період у творчості Бордуляка. Він налагоджує зв’язки з літературними колами Східної та Західної України, листується з І.Франком, М.Коцюбинським, О.Маковеєм та іншими письменниками” [1, с. 8].

Живучи в подільському містечку Городище, Бордуляк написав свої найкращі прозові твори, такі як: “Ось куди ми підемо, небого”, “Діти”, “Нічний привид”, “Рішучий крок”, “Михалкові радощі”, “Бідний жидок Ратиця”, “Для хорого Федя”, “Жебрачка” та інші, що увійшли до виданої 1899 року у Львові збірки “Ближні”. 1903 року більшість творів з цієї книги були перевидані в Києві під назвою “Оповідання з галицького життя”. У цей же час Бордуляк перекладає твори Тургенєва, Достоєвського, Сенкевича, Фейлета, Міксата та ін. Ім’я письменника стає досить популярним не лише в Галичині, а й в усій Україні. Твори Бордуляка дістають позитивні оцінки з боку І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського. Деякі його оповідання перекладаються російською, чеською та польською мовами.

У 1905 році Тимофій Бордуляк переїздить з родиною до села Велика Ходачка, що за дванадцять кілометрів від Тернополя. Згодом він здійснив кілька спроб отримати роботу у Львові або десь поряд від цього великого міста, але його мрія залишилася нездійсненою. Письменник до кінця свого життя прожив у с.Велика Ходачка. Там він доклав чимало зусиль для поліпшення долі селян. 1908 року його призначають шкільним комісаром. Письменницька ж активність Бордуляка значно знижується. З 1900 до 1916 року друкується лише 7 нових його новел і оповідань (“Прохор Чиж”, “Жура”, ”Перерваний страйк”, “Вістка”, ”Передновок”, “Майстер Федь Триндик” і “Ювілят”). З перекладів була надрукована лише одна новела французького прозаїка Йозефа Руманіла “Лікар з Кукунявців”. Однією з причин зниження літературної активності були матеріальні нестатки: “Не було як і коли займатися літературою… треба було займатися працею більш реальною, щоби було за що діти утримать в школах і образувати, – писав у 1933 році Бордуляк. – Треба було заниматися і хліборобством, і скотоводством, і кіньми, і волами, і бичками, і поросятами”.

Під час першої світової війни письменник жив у цьому ж селі Велика Ходачка, яке не раз ставало ареною жорстоких і кривавих боїв між російськими та австро-угорськими військами. Чимало його односельців загинуло від поранень, хвороб і голоду. Священик отець Бордуляк незмінно проводжав їх в останню дорогу. Одного разу в хаті письменника розірвався снаряд, були знищені його рукописи, бібліотека, листи від Франка, Маковея, Коцюбинського. Враження від війни, перебування російських військ у Великій Ходачці лягли в основу оповідань “Барочка”, “Татари”, “Громадянський писар з Прунькова”, “Обжинки”, “Батюшка Спиридіон”, які були написані в останні двадцять років життя. Тоді ж Бордуляк переклав на рідну мову “Слово о полку Ігоревім”, твори грецького драматурга Софокла, римських істориків і філософів Г.Салюстія Кріспа та Ціцерона, приступив до перекладу “Божественної комедії” Данте Алігієрі. На схилі літ він опановує англійською мовою.

За життя Бордуляка його твори після першої світової війни видавалися лише на Сході України: в Києві, Харкові, Полтаві, Черкасах. Письменник мріяв мати повне зібрання своїх творів, про що він писав у львівській газеті “Назустріч” так: “Щодо моїх літературних творів, то маю такий план, всі ті оповідання й нариси, що є надрукованими в збірці під н. “Ближні” р. 1899, і ті речі, які у мене знаходяться у рукописах і які я тепер пишу, і то інтенсивно пишу,.. видати в своїм часі в кількох томах, і я певний того, що таке видання моїх творів буде добрим вкладом в українську літературу і що я їх не постидаюся” [2].

Т.Бордуляку не вдалося здійснити свої наміри, оскільки всі ті люди, до кого він звертався за допомогою, поставилися до цієї справи байдуже. В.Радзинкевич, секретар наукового товариства ім. Шевченка у Львові, який пообіцяв свою допомогу у виданні творів, не тільки не дотримав слова, але навіть не повернув Бордуляку рукописи. Отож, значна частина творчої спадщини письменника, а є свідчення, що він працював до останніх днів життя, залишилась неопублікованою й непоцінованою читачем.

Останні роки життя Тимофій Бордуляк хворів. Прогресуюча хвороба у 1935 році прикувала його до ліжка. 16 жовтня 1936 року письменника не стало. Його поховали на кладовищі села Велика Ходачка, поруч з могилами тих, кого він кілька десятиліть незмінно проводжав у останню дорогу.

Проблематика прози. Прозовий доробок Тимофія Бордуляка становить біля сорока творів малих жанрів, переважно новел і оповідань. Характеризуючи прозовий доробок письменника, С.Єфремов зазначав, що “його малюнки повні і теплого ліризму, і м’якого юмору та яскраво виявленого спочуття до дієвих людей… Огрійливо і люблячою рукою списує Бордуляк повсякчасне горе і скупі радощі галицького селянина… Це письменник селянської праці, яку вміє справді опоетизувати і знайти в ній моменти високого морального і художнього задоволення” [3, с. 516]. Найпліднішими для Бордуляка виявилися 90-і роки ХІХ ст., коли він написав понад двадцять творів. Переважна більшість оповідань і новел письменника присвячена показу гіркого життя галицької сільської бідноти. Програмною у цьому плані видається новела “Дай, Боже, здоровля корові” (1891), твір, що має чимало спільних рис творами цього жанру “Шкода” Василя Стефаника та “Чічка” Марка Черемшини.

Головний герой новели, бідний халупник Матвій Бас постає перед читачем у важливий для нього момент життя: він веде з ярмарку щойно куплену за 50 ринських корову. З його монологу дізнаємося, що заради такої покупки герой товкся “цілу зиму з сокирою по лісах, коло сажнів, коло брусів”… Він надзвичайно ласкаво й ніжно звертається до тварин (“небоженьку”, “мосьпаненьку”), просячи давати ”багато молока”. Матвій Бас дає зрозуміти, що у нього й раніше була корова, але він змушений був її продати, щоб розрахуватися з боргами.

Знайомлячи з господарством героя та членами його родини, Тимофій Бордуляк раз по раз наводить виразні деталі, що свідчать про крайню бідність селянської родини: “бавилося п’ятеро малих дітей в полатаних сорочках”; “сонце… обливало хатину з малими віконцями”; “на порозі стала халупничка Матвіїха, жінка ще не стара, але вже з поморщеним і почорнілим лицем”; “мати винесла з хати кусень чорного хліба і стала обділяти діти по черзі”.

Сцена, коли на подвір’ї з’являється батько з коровою, передає радість родини з приводу такої важливої події: “Мати перехрестила хребет корови і поцілувала єї в лоб межи рогами”. Вона знаходить найніжніші слова, адресовані корові (“моя голубонько!”, “моя маленька!”). В наступних епізодах твору (доїння корови, приготування каші) Тимофій Бордуляк виявляє себе спостережливим майстром художнього слова, який у буденних дрібницях життя помічає широту людської душі селянина, розкриває світ його внутрішніх переживань. Типізуючи, узагальнюючи побачене в селянському побуті письменник яскраво й соковито передає внутрішню напругу героїв, які з нетерпінням дочекавшись каші, стали її швидко споживати. Глава родини “сів коло стола, зробив на собі три рази великий хрест і в пояс поклонився перед кашею, – коли, впрочім, він любив з привички лише махнути кілька разів рукою по грудях або здорово позіхнути й перехрестити рот”. Закінчивши їжу і впевнившись, що в горщику вже зовсім нічого немає, Матвій Бас просить Бога дати здоров’я корові, за те, що дала родині молока, і діти голосно, наче молитву, вигукують: “Дай, Боже, здоровля корові!”

Ідилічна картина такої ночі, якою завершується новела, ніби співзвучна тому настроєві щастя, який опановує родиною. Письменник створив глибоко реалістичний твір, який у психологічному плані, з елементами гумору (згадаймо, хоча б монолог Матвія Баса на початку новели, адресований корові!) передає картини життя галицької бідноти. Один з перших критиків Т.Бордуляка Осип Маковей зазначав: “По сім однім першім образку з життя можна вже було пізнати талант автора і покласти на нього небезосновні надії на будуче” [4, с. 61]. У мемуарних нотатках П.Тичини за 1909 рік є такий запис: “Коли були баби у мами, я їм читав Т.Шевченка або ж Тимоф[ія] Бордуляка “Дай, Боже, здоровля корові”… – Еге, еге, – похитували головами баби, – бач, як добре списано… Ну чисто ж так, як і в нас ото було” [281].

У цьому ж 1891 році Тимофій Бордуляк надрукував оповідання “Мати”, у якому створено досить колоритний тип сільської жінки-матері. Головна героїня твору – стара вдова Кліщиха, мати двох дітей. Вона надзвичайно працьовита жінка, що великі надії покладає на свого меншого сина Якова, який перейняв від матері кращі риси її характеру: доброту, працьовитість, чесність. Старший син у творі постає жорстокою, брехливою людиною, яка повністю втратила синівські почуття до матері. Однак поки поряд з матір’ю живе молодший син Яків, вона не втрачає надій на краще майбутнє.

Проте в родину старої Кліщихи приходить лихо, її опору й надію Якова беруть до цісарського війська. Великий душевний біль і навіть розпач героїні передано в голосінні Кліщихи: “Ой синочку, моя ти дитинонько! Ти йдеш від мене в далеку чужиноньку, покидаєш свою матінку рідну… Ах, не видіти єго моїм очам, не видіти!.. Ах, сину мій єдиний! Ти мене покидаєш?.. На кого ж ти мене зіставляєш?..” Застосовуючи суто фольклорний прийом голосіння, письменник ніби готує психологічний грунт для подальшого розгортання сюжету. Цьому ж сприяє й наступна пейзажна сцена: “На дворі світив повний місяць і безліч зірок мигтіло. Переходячи біля Кліщишиної хати, я якось мимовільно став на хвилину і заглянув через ворота на подвір’є. Посеред подвір’я лежала ще хустка, що перед кількома годинами впала Кліщисі з голови. Ніхто єї не підняв… В вікнах не світилося, лише світло місяця, мов блудний огник, горіло на малих шибках”.

Тимофій Бордуляк у дусі народних уявлень про цісарську службу (порівняйте, для прикладу оповідання “Мати” з творами “Новобранчик”, “Дезертир”, “Штефан Славич” Ю.Федьковича, “Виводили з села”, “Стратився” В.Стефаника, “Баба Митриха” І.Франка) показує її негативний руйнівний вплив на таких щирих, відкритих парубків, яким був Яків. Поступово крок за кроком черствіє його серце, зникає доброта й щирість. У листах до матері він починає вимагати, щоб та присилала йому грошей, звичайно, на випивку десь у шинку.

Смерть матері примушує ліричного героя оповідання не раз згадати молодшого сина Якова: “Бідний Яків! Він і не знає, що тут дома дієся… І що він там робить під сю пору?.. Га, нетрудна на се відповідь: десь або на екзецирці, або на варті, або, може… може, в шинку смієся з товаришами, розкошує материн гріш”…

Ще одну жовнірську долю Тимофій Бордуляк показав у оповіданні “Дядько Федюсь” (1894), героєм якого є колишній вояк цісарського війська, п’ятниця та розпусник Федюсь. Лише під кінець життя він під впливом сільського священика став позбавлятися негативних виявів свого характеру, набуваючи рис добропорядного християнина. Очевидно, що автор, сам сільський парох, хотів цим твором показати власні уявлення про роль релігії в долі окремої людини.

Новий життєвий тип також вчорашнього жовніра постає в оповіданні “Дід Макар” (1892), герой якого “ще по угорській війні прийшов звідкись в білім кабаті і в синій жовнірській шапці та став найматись по господарях до роботи”. Згодом, коли він витратив всю силу й занедужав, то зшив дві торби, вирізав палицю й став “громадським дідом”, жебраком у навколишніх селах.

Зображуючи долю убогого діда Макара, автор зворушливо розкриває благодарство душі цієї простої людини. Коли у багатодітної жінки Катерини Грущихи помирає чоловік, то на допомогу їй приходить лише один дід Макар, найубогіша людина села, яка ділиться своїм “достатком” з сиротами й має від цього щастя: ”Аж тепер, на старість, чую я себе цілком щасливим, коли маю дрібних дітей, коли маю про кого дбати, кого годувати”.

До проблеми жовнірської служби Т.Бордуляк звернувся ще раз 1910 року, коли в кількох числах газети “Подільське слово” була надрукована новела “Вістка”. Цей психологічний твір передає невимовне горе батьків, які втратили свого сина Василя за нез’ясованих обставин у цісарському війську. Уже початковий пейзажний малюнок (“День був осінній, похмурий. Вгорі, як далеко засягнуло око, товпились мокрі олов’яні хмари і гнали одна за другою десь в безвісті, мов наполохана череда товару. З них спускалась на землю якась зимна слизь, не то дощ, не то мряка… Від заходу наближалась ніч, осіння, довга, непривітна…”) і на його тлі постать самотнього сина, ніби настроює читача на мінорний розвиток подій. І справді, наступні епізоди, що передають переживання матері рекрута Катерини, ще більше посилюють тривогу. Дія досягає найвищої напруги в епізоді, коли батьки й молодший син Гриць отримують звістку про смерть Василя: “Федь Боклашук заломив руки і в німій розпуці повалився ниць на лавку за стіл, Гриць зачав голосно плакати і бігти по хаті, а Катерина піднесла обі руки догори і стала кричати несамовитим голосом”.

Автор прямо ніде не говорить про причини смерті Василя, але припущення молодого парубка, колишнього жовніра, що герой сам наклав на себе руки, не позбавлене життєвої основи й художньої логіки. До того ж, така розв’язка перегукується з твором Ю.Федьковича “Штефан Славич”, герой якого, не маючи сил терпіти знущання з боку нелюда-капрала, покінчив життя самогубством.

Письменник, який всю свою творчість присвятив зображенню села, розумів велике значення землі в житті західноукраїнського селянина. Вона була для нього годувальницею, предметом повсякчасної уваги й гордощів. Земля визначала часто взаємини навіть між членами однієї родини, впливала на становлення характерів селян, їх поведінку та вчинки. Нерідко вона була причиною сварок у середині селянських сімей, які інколи закінчувались досить трагічно. В новелі “Самітня нивка” (1896) Т.Бордуляк надзвичайно емоційно й тонко відобразив досить поширену в галицькому селі картину, коли після смерті господаря його сини не можуть поділити спадщину, роками витрачаючи кошти в судах, ведучи нескінченну суперечку, а неорана земля “вкрита муравою, заросла корчами полину”. Цей твір прямо перегукується з повістю Ольги Кобилянської “Земля”, в якій дещо пізніше (1902) буковинська письменниця розкрила трагічну картину братовбивства на грунті сварки за землю.

В іншій новелі “В перший раз” (1897) Т.Бордуляк показує образ юної дівчини Парані, яка вперше виходить жати хлібне поле. Цей образ взято з реального життя, про що письменник повідомляв О.Маковея: ”Я справді видів дівчину, що жала в полі, і мені видалось, що она вийшла перший раз жати. Я став єї приглядатись, одушевився і, прийшовши додому, став писати”.

Автор з глибоким ліричним почуттям розповідає, як чотирнадцятилітня дівчина рано встала, оскільки цей день першого її виходу з серпом у поле для неї уявляється справжнім святом: “Від сього часу набік ляльки й дитячі забавки, а замість них – серп до рук і праця, невсипуща праця”. Психологічно точно передає письменник поведінку дівчини й після закінчення трудового дня, коли вона “тихо повісила серп на кілочку під образом, сама сіла на лавці і тяжко зітхнула”. Її охопила втома. Для неї перший день тяжкої праці в полі закінчився, але вона чує, як за вікном її сусід у темряві молотить власне збіжжя й у її свідомості проступає гордість за людину праці: “Що за силу мусить мати той чоловік, коли він не тільки працював цілий день у полі, але ще вночі, замість спати йти, гупає ціпом”.

Новела “Перший раз” побудована на персоніфікації: природа в ній ніби живе в унісон з сільськими трудівниками – Паранею, її матір”ю, братом Іваном, старим парубком Прокопом, безіменним сусідом. Нічні зорі й місяць ніби сповнені співпереживання з втомою юної селянки, що спочиває після тяжкої праці: “Крізь шпарку в стодолі ллє місяць своє проміння на сіно: одна зірочка цікаво заглядає, дивиться на личко сонної дівчини, а в місячнім промінні понад головою у Парані літає одинокий комар та все бринить-виспівує:

– Спи, Параню, бо ти дуже втомлена. Спи, рибонько, набирай

сил, щоб і завтра знову нажала копу на панському лані”.

Особливою любов’ю та ніжністю просякнуті почуття бідних людей у творах Т.Бордуляка про дітей. Зокрема у новелі “Для хорого Федя” (1896) письменник передає реалістичну картину буття Марка Бурого, який, не маючи коштів, щоб купити собі палива на зиму, бо всі заощадження пішли на сплату непомірних податків, у відчаї хапає сокиру й біжить рубати грушу, щоб, затопивши піч, спробувати врятувати хворого сина. Для бідної людини груша була єдиною пам’яттю, що зв’язувала його зі своїми пращурами: “Мій предок, той, що посадив ту грушу, – думав собі Марко, обтираючи піт з чола, – чи погадав він, що єго потомок зійде на такі злидні, що стане рубати та нищити єго батьківську пам’ятку?”

Великим нещастям для трудівників села було пияцтво, яке захопило в свої тенети значну частину особливо бідних мешканців Західної України. Ця тема порушена Т.Бордуляком у кількох творах (“Дядько Федюсь”, “Майстер Федь Триндик”, “Прохор Чиж”). Особливо показовим є оповідання “Гаврило Чорній” (1898). Його герой – селянин Чорній – пропив майже все своє майно, призвів до передчасної смерті дружину, зробив нестерпним умови життя єдиної доньки Татяни, яку він проти її волі хотів віддати “на службу” (фактично в наложниці) до пана. Коли ж донька за порадою вчителя виходить заміж за шевця Федорка, старий Чорній вирішує зарубати зятя. Психологічно тонко автор передає почуття Гаврила Чорнія, який, побачивши сонними молоде подружжя, не зміг виконати свій намір: “Мені обернулося щось в грудях, і я випустив з рук сокиру. Ну, спи собі спокійно, моя дитино!.. І я пійшов на пальцях назад на своє місце під вікно, ліг на лаві і думав дальше... І чим довше я думав, тим тяжче мені ставало на серці, тим більше мені в голові крутилося, шуміло, било, мов молотками... І нагло видалось мені та хата чужою, і та лава, що я на ній лежав, також чужою, і я вирвався нарешті з тої хати, щоб більше не вертати... Надворі майнула мені думка в голові: повіситися…”

Проте Гаврило не знаходить у собі сил, щоб здійснити цей намір, і Бордуляк психологічно виважено це мотивує. Герой проходить через ряд тяжких випробувань: тюрму, працю в наймах у місті, жебрацтво і врешті решт тяжке каліцтво, щоб відшукати своє покликання. Гаврило Чорній стає проповідником і в слові Божому знаходить своє щастя, якого він досі не мав.

Чимало лиха падало на голови західноукраїнських бідняків від сільської старшини. Кілька творів Т.Бордуляка (“Галилеївський війт”, “Майстер Федь Триндик”, “О зозулю”) присвячено художньому зображенню преставників влади на селі. Зокрема, в новелі “Майстер Федь Триндик” (1907) письменник змальовує колоритну постать багатого селянина Андруха Порохнюка, який протягом багатьох років обирався війтом. “Був то товстий, кремезний хлопище з червоним, як буряк, носом, з набресклим лицем, з вічно заспаними очима”. У ті часи, коли він очолював сільську адміністрацію, то поставив справу так, що “ціла громада перед ним дрожала, а в коршмі люде щодня один наперед другого фундували йому горівку, пиво та різі напитки, а потім п’яного з парадою попід руки відпроваджували додому”. Коли ж громада не обрала Порохнюка сільським війтом на третій термін, а замість нього віддала цю посаду молодому, який зумів організувати в селі читальню, значна частина селян стала обминати корчму, в селі сталися зміни на краще. Саме на підвищення духовного рівня народу покладає надії автор.

Схожий на Андруха Порохнюка й герой новели “Галилеївський війт” (1896), який свій робочий день проводить у корчмі, вирішуючи там всі громадські справи, “горілкою, пивом і драглями” купуючи голоси на чергових виборах.

З-поміж багатьох проблем, за розв’язання яких взявся Тимофій Бордуляк, його увагу привернули питання еміграційного руху в Галичині наприкінці ХІХ ст. Він став чи не першим українським письменником (а ця тема знайшла своє вираження в творчості І.Франка, В.Стефаника, П.Грабовського, М.Павлика, С.Васильченка, Лесі Українки), який з хвилюванням і тривогою показав зубожіння галицького села, трагедію цілих селянських родин, які з голоду, нужди й відчаю покидали землю своїх пращурів і прямували за океан, сподіваючись знайти там обіцяний рай. Різні аспекти цієї проблеми порушені Т.Бордуляком у творах “Ось куди ми підемо, небого…”, “Бузьки”, “Іван Бразилієць”.

Бідний селянин, герой новели “Ось куди ми підемо, небого” (1894) за чотири роки подружнього життя зовсім зневірився в своїх можливостях мати більш-менш пристойне життя. Йому стає шкода своєї дружини, врода якої при нужді та злиднях “зів’яла, мов на морозі пишний цвіт”. Не маючи жодної надії на майбутнє на батьківській землі, герой новели (автор навіть жодного разу не називає його по імені) приймає болісне рішення їхати до невідомої бразильської землі, куди тоді поспішали “бездомні нетяги, безземельні халупники, підупавші господарі”.

Тимофій Бордуляк вперше використовує в цій досить незвичну для його творчості форму – ліричний монолог героя, котрий лише в окремих місцях переривається авторськими коментарями, що дає змогу емоційно, експресивно передати внутрішній трагізм долі молодого чоловіка, героя новели “Ось куди ми підемо, небого”.

Цілком слушно є думка, що “логічним продовженням попереднього твору є глибоко ліричний образок “Бузьки” (1896), в якому Бордуляк намалював сумну картину руйнівних наслідків еміграційного руху” [5, с. 19]. Про задум цього твору письменник сповіщав О.Маковея у листі від 21 березня 1898 року: “Побачив навесні, як вертають з вирію бузьки, пригадав собі… моїх безталанних емігрантів, і звідси постали “Бузьки”.

Використовуючи фольклорний прийом психологічного паралелізму, Т.Бордуляк у першій частині новели ніби співає своєрідний гімн весняній природі в пору, коли із вирію до рідних осель повертаються лелеки (письменник використовує їх діалектну назву – бузьки). Одухотворена природа, чудові картини якої змальовує автор, ніби чекає на їх приліт: “Рідна країна вкінці розстелилась перед ними, неначе красний, у веселі цвіти тканий килим… Сонце мило всміхалося з синього неба, посилаючи на землю теплі, благодатні промені. Під тими променями льоди розтали, а річки весело грали, мов малі діти жебоніли, тулились до більших рік і пливли все далі до моря… Вздовж річок і рік тягнуться просторі луки, долини й ніби усміхаються до бузьків, ніби запрошують до себе, щоб на них відпочили, погуляли. І лісів видно багато: одні зелені,.. другі чорні, стоять, про щось шепочуться стиха межи собою, вигріваються на сонці”.

Друга частина розкриває мінорний настрій ліричного героя, співзвучний з настроєм птахів, що не знайшли на обістях їх господарів, які, покинувши рідні оселі, подалися в пошуках щастя на чужину: “Глухо і пусто довкола, начеб хто віником замів ціле обістя… Мов ангел смерті перелетів недавно”.

Більш повно й об’ємно Тимофій Бордуляк показав долю українських селян, що вирішили шукати щастя за океаном, в оповіданні “Іван Бразилієць” (1899). Всі дослідники називають цей твір оповіданням, хоча й за обсягом, кількістю героїв, наявністю двох сюжетних ліній, великим часовим і просторовим проміжком цей твір явно тяжіє до повісті.

Про роботу над твором “Іван Бразилієць” Тимофій Бордуляк сповіщав Осипа Маковея: “Тепер я пишу оповідання п[ід] з[аголовком] “Бразилієць”… Я ще раз і то послідній порушаю “бразилійську” тему, більш до того вже не буду вертати, бо се стаєсь вже річію оклепаною. Тепер хочу змалювати стан і долю чоловіка, котрому удалось вернути з Бр[азилії] додому, що разом з оповіданням “Ой куди ми підемо, небого” і “Бузьки” становитиме свого роду трилогію”.

Головний герой твору Іван Загуменний, мешканець глухого галицького села Скороходи, наслухавшись підступних намовлянь агентів-вербувальників, які обіцяли райське життя за Атлантичним океаном, вирішив разом з родиною переселитися до Бразилії. Проігнорувавши слізні умовляння рідного дядька Панька й односельчан, Іван Загуменний за безцінь продає свою хату й нажите тяжкою працею майно й разом з дружиною та трьома малолітніми дітьми вирушив до Бразилії. Через рік до мешканців Скороходів дійшла звістка, що ніби Івану вдалося розбагатіти в Америці, й він “поставив собі хату з червоного дерева”, а ще через рік до сусіднього села прийшов лист, в якому йшлося про неймовірні страждання переселенців. Згодом один бідолага, що зумів вирватися з Бразилії, розповів про долю Івана Загуменного, який ще по дорозі втратив дітей, а потім і дружину Марину й сам десь “наймався до кави, а в такім разі ледве чи він ще жиє на світі, бо або згинув від спеки, або втік і згинув де в лісах, або не вдалося втечи і дістав кулею в лоб”.

І зовсім несподіваним для односельчан було повернення Івана додому, мов волоцюги по етапу з Італії, морально спустошеного, фізично й духовно надломленого. Його коротка, але навдивовиж емоційна розповідь про історію своїх поневірянь справила на земляків досить сильне враження, розвіявши вщент всі ілюзії відносно заокеанського раю, який самому герою видався за пекло. З великими труднощами дістав Іван Загуменний посаду громадського гробаря, яку досі посідав його дядько Панько, що помер в день повернення небожа з Бразилії, й навіки до нього приліпилося прізвисько “Бразилієць”.

Досить важливе місце в оповіданні “Іван Бразилієць” посідає сюжетна лінія, пов'язана з життям дядька головного героя Панька Загуменного. Автор зі знанням справи й співчуттям описує умови життя одного з найбідніших мешканців села, його дружбу з дяком Ониськом. Цим самим письменник розширює соціальний спектр різних категорій жителів, представлених у галицькому селі кінця ХІХ століття. Правдивими й індивідуально окресленими постають образи Сидора Нетяги, Михайла Наконечного, Миколи Довганя та інших безземельних халупників, для яких навіть посада сільського грабаря, а саме за неї вони змагаються з Іваном Бразилійцем на сільському сході, є надією на благополучне життя.

У цілому ряді творів Т.Бордуляка порушена проблема життя сільського духовенства (“Дяк Гриць”, “Право патронату”, “Ювілят”). Будучи сам сільським священиком, письменник прагнув показати просвітницьку й духовну роль цієї категорії інтелігенції в розвитку західноукраїнського села, в якому священик був і духовним наставником, і вчителем, і найчастіше єдиним порадником для трудівників.

В оповіданні “Дяк Гриць” (1996) Тимофій Бордуляк розповідає історію життя “самосвідомого чоловіка і руського патріота” Гриця, якого колись в дитинстві батько віддав до гімназії у Львові, але, не винісши напівголодного життя в місті й туги за рідним селом, він утік додому й з того часу живе там, є “порядний, тверезий, досить заможний господар, що одночасно служить сільським дяком і має з цього собі втіху”.

Інший тип служителя культу відображено в новелі “Право патронату” (1896). Герой твору отець Аркадій, “вельми симпатичний молодий чоловік”, “не малих здібностей і ревний та трудящий священик” отримав призначення на парафію в селі Локчинці, що вважалося в середовищі служителів культу досить вигідним місцем. Однак несподівано для всіх отець Аркадій відмовляється від приходу. Причини такого незвичного вчинку крилися в тому, що зовнішність священика не сподобалася дружині дідича й та стала наполягати на анулюванні направлення. Отець Аркадій, щоб не ставити в незручне становище свого вищестоячого церковного ієрарха, змушений був розірвати підписаний вже документ, про що він розповів іншим священикам, приголомшивши їх таким розвитком подій. Співчуваючи своєму героєві, у багатьох рисах схожому на самого автора, Бордуляк водночас засуджує примхи гордовитої дружини дідича, яка втручається не в свої справи.

Більш індивідуалізованим постає образ отця Софрона в оповіданні “Ювілят” (1916). Це старий священик, що півстоліття свого життя віддав на те, щоб просвіщати своїх парафіян, навертати їх до здорового способу життя. Виступивши свого часу на боці селян під час судового процесу з паном за ліс, отець Софрон завоював непохитний авторитет у селі й на якомусь етапі самозаспокоївся. Випадково ставши свідком любовного побачення своїх парафіян Ганки та Олекси, він заздалегідь вирішує, яке вони заслужили за це покарання. Однак вчинок одного з коханців – Олекси, який кінчає життя самогубством, примушує отця Софрона засумніватися в тому, що він знає все про своїх парафіян, і що він може їм у всьому дати розумну пораду.

Дія переважної більшості творів Т.Бордуляка відбувається в селі. Однак є в нього одна “міська” новела “Жебрачка” (1896), героями якої є інтелігентна родина: чоловік, його дружина та сестра. Дія відбувається в приміщені картинної галереї. Троє панів із захопленням милуються картиною, на якій майстерно зображена жебрачка. Вони досить кваліфіковано оцінюють художню майстерність автора полотнища, з хвилюванням говорять про неповторний народний жіночий тип. Одна з панночок промовляє з великим пафосом: “Чоловік хвилями забуває, що се полотно, і ось-ось готов сягнути до калитки, щоби втиснути в ту руку милостиню”. Однак вийшовши на міську вулицю, герої враз забувають про свої благі наміри, співчуття до простих людей. Зустрівши по дорозі жебрачку, саме ту, якою вони щойно милувалися на картині, “всі троє приспішили ходу”. Чимось невловимим ця трійця нагадує відомого героя М.Коцюбинського Аркадія Петровича Малину (“Коні не винні”).

Тимофій Бордуляк засуджує ту частину освіченої галицької інтелігенції, яка на словах вважала себе головною силою в просвіті народу, а насправді лицемірно грала роль, за теплими словами про народ ховаючи свою справжню духовну ницість.

З інших творів Тимофія Бордуляка на особливу увагу заслуговує оповідання “Бідний жидок Ратиця” (1895), в якому реалістично зображено долю бідного єврея Киви Сиваника, що отримав у селі прізвисько Ратиця. Уже портретні деталі (“мізерна будова тіла, сухорляве обличчя, маленьке, мов кулачок,.. наполовину отворений рот, борідка, на котрій виднілось лиш кілька рижих волосків, вузькі груди, сухі довгі руки,.. низька згорблена стать”) показують героя як злидаря, який тяжкою щоденною працею заробляє на прожиття своєї багатодітної родини. Епізод за епізодом переконливо доводять, що життя бідної людини в Галичині є нелегким, незалежно від її національності. Торгуючи спочатку рибою, потім працюючи лісорубом, бідний Ратиця все більше убожів. Багаті євреї не хотіли з ним знатися. З великими труднощами Кива влаштував на службу в місті свого ще малого сина, який повинен був носити до школи дітей багатіїв, отримуючи за це їжу та житло.

Особливо трагічними і правдивими є заключні епізоди оповідання, коли Ратиця, повертаючись з нажебраним у місті хлібом, гине. В його згасаючому мозку палахкотить лише одна думка: “Там десь діти чекають на вечерю. Бідні! Вони будуть мати нині на вечерю гарячу кашу і закусять хлібом”.

Як свідчить Елеонора Лисенко, їй удалося розшукати “більше тридцяти рукописних одиниць неопублікованоі спадщини письменника. Переважна більшість рукописів збереглася в чорнових, остаточно не закінчених редакціях, а деякі з них взагалі мають лише початок або кінець” [1,60]. Неопубліковані твори тематично різноманітні: в них висвітлено події першої світової війни, становище українських селян у повоєнній Польщі, зустрічаються твори родинно-побутового характеру. Деякі з них є автобіографічними (“Батюшка Спірідіон”, “Татари”, “Обжинки”). В останні десятиліття життя Т.Бордуляк знов звернувся до подій далекого минулого свого народу. В основі оповідання “Судний дуб” лежить народний переказ про могутній дуб, біля підніжжя якого в старі часи пан вершив суд над своїми кріпаками. Одного разу, не витримавши нелюдських мук, селяни помстилися пану, спаливши все його майно й самого повісивши на тому дубі.

Прозова спадщина Тимофія Бордуляка вимагає подальших зусиль дослідників, перш за все в справі публікації рукописів, оцінці з позицій сьогоднішнього дня.

Деякі особливості індивідуального стилю письменника. Тимофій Бордуляк був надзвичайно вимогливою до своєї творчості праці людиною. У листі до невідомого адресата він зазначав: “Я є того переконання, що я займаю в укр [аїнській] літературі дуже дрібне і підрядне становище”. Як більшість західноукраїнських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. він надзвичайно реалістично, об’ємно і пластично відобразив життя галицького села таким, яким його бачив, десятиліттями працюючи сільським священником і вчителем. Його герої – це здебільшого прості люди: халупники, бідняки, жебраки, сільські інтелігенти: священики, вчителі. Їх здоровій народній моралі протистоїть духовна ницість сільської старшини, здирщиків, вербівників, лицемірів.

Найулюбленішими жанрами Тимофія Бордуляка були оповідання та новели. Зміст його прозових творів найчастіше вичерпується змалюванням кількох епізодів, які з усією повнотою і психологічною точністю відбивають характерні риси героїв, показують складний світ їх душевних переживань і прагнень, вносячи поліфонічність у їх зображення.

Письменник виявляє себе великим майстром портретної характеристики персонажа. Найчастіше одним чи кількома штрихами автор передає зримий образ героя, настроює читача на сприймаття твору: “Була се старушка з сивим волоссям на голові, з сивими очима, з котрих пробивалась, якась сердечність, якась доброта… і з цілою сітію морщин на круглім, милім, старечім лиці” (“Мати”); “Личко у неї було незвичайно правильне, сніжно-біле, рум’яне, як кров, з молоком ніжне, ніби у ангела, брови чорні, коси також чорні, блискучі, стан гнучкий” (“Гаврило Чорній”); “Старий, лисий, але ще кремезний чолов’яга з червоним носом, як буряк, із опухлим і обвислими лицями” (“Прохор Чиж”); “Був то кремезний, присадкуватий чолов’яга з широким, снідим лицем, з довгим орлиним носом, з замашистими, в далину звисаючи вусами і з великими сірими очима” (“Михалкові радощі”).

Важливу функцію в індивідуальному стилі Бордуляка посідає пейзаж. Природа супроводжує його героїв в їх радісні дні (“Ніч була тиха, погідна, на небі світили зорі” – “Дай, Боже, здоровля корові”) і дні печалі (“Щойно перед хвилею погас тусклий полусвіт сумерку і цілком звечоріло. Віяв холодом проймаючий вітер, по небі, мов навздогін гнали одна за другою пошарпані хмари, а місяць то показувався з-за хмар, то назад ховався, і міру того робилося на світі ясніше, то знов темнійшало” – “Діти”). Природа часто відбиває ті настрої, що панують у серцях героїв. Радісно на серці у Матвія Баса (“Дай, Боже, здоровля”корові”), який жене додому корову і природа радісно посміхається йому: ”Довкола зеленіли поля, у воздусі заливалися жайворонки, а туй по дорозі росла зелена м’яка травця, що так і манила до себе корову”. Невесело на душі у Прохора Чижа (“Прохор Чиж”), чиї діти Гриць і Мариня назавжди покинули батьківську оселю, і природа ніби посилює цей настрій у героя: “Мартовий вітер свистав передразливо із-за угла хати, сонце зайшло за сіру хмару, а згори з шумом летіли білі снігові криги і засипали, загладжували дорогу”.

Чимало творів Т.Бордуляка мають яскраво виражену автобіографічну природу. Риси авторської особистості проглядають через художню тканину образів сільського священника (“Ювілят”) і вчителя (“Гаврило Чорній”). Досить часто в оповіданнях і новелах письменника з’являється образ автора, наділеного рисами світогляду Т.Бордуляка. Саме його очима подано розвиток подій, становлення характерів головних персонажів (“Дяк Гриць”, “Мати”, “Гаврило Чорній”).

Письменник приділяє значну увагу мові своїх творів. Живучи в Західній Україні, відірваний від літературного життя, він однак завжди прагнув орієнтуватися на загальноукраїнську літературну мову, хоча і не уникнув у тканині своїх художніх творів окремих діалектних слів і виразів. Насамперед це поширені в Галичині назви побутових предметів: обрус (скатертина), гербата (чай), скипець (посудина для доїння корови); назви робітників певних професій: гонтолуп (робітник, що виробляв гонт), балькар (робітник, що вкривав гонтом дахи); спеціальні слова церковного лексикону: молитись на інтенцію (молитися на все добре), парастас (відправа до померлих), сама їмость (попадя), фесон (риза) тощо. Подібних діалектних слів у Бордуляка значно менше, ніж у художній спадщині його сучасників Стефаника, Мартовича, Коваліва. Вони не затемнюють сприймання змісту, а скоріше надають творам колориту тієї місцевості, на якій відбувалася для більшої частини оповідань і новел Т.Бордуляка.

Ще однією специфічною рисою творчої індивідуальності письменника є те, що він досить часто називає свої новели та оповідання за ім'ям головного героя (“Дід Макар”, “Дяк Гриць”, “Гаврило Чорній”, “Майстер Федь Триндик”, Прохор Чиж”) або ж заголовок є своєрідним кодом, що сконценсовано передає головний зміст твору (“Жебрачка “, “Бузьки”, “Самітня нивка”, “Жура”, “Вістка”.

Не зважаючи на те, що окремі твори Т.Бордуляка у жанровому плані тяжіють до більших прозових форм (“Іван Бразилієць”, “Гаврило Чорній”), він до кінця життя залишився вірний малим прозовим жанрам.

Не все є рівнозначним у творчій спадщині Т.Бордуляка. Поряд з художньо довершеними й сильними творами у нього траплялися й відверто слабкі, пересічні; однак письменник завжди в міру своїх сил і таланту прагнув служити рідній українській літературі й цим завоював собі добру пам’ять нащадків.