Архип Тесленко

Ізнову муки люті і тяжкі...

Поміж людей живу я в самотині...

Ізнову серце рветься на шматки

І тихої мені нема й хвилини.

Борис Грінченко

Життєвий шлях письменника. Автобіографічний аспект творчості Архипа Тесленка. Екзистенційне бачення дійсності в оповіданнях митця. Образ народного учителя, який репрезентує погляди на систему освіти. Соціально-психологічна повість “Страчене життя”.

Серед голосів плеяди українського письменства кінця ХІХ – початку ХХ століття вирізняється щире, ліричне, глибоко психологічне, сповнене трагізму слово молодого талановитого митця − Архипа Тесленка. Творча спадщина письменника умістилася в одному томі: це повість, оповідання, драматичні твори, етнографічні записи та листи. Сюжети, образи творів Тесленка засновані на власних спостереженнях, “се безпосередня і найпростіша реакція його духового організму на вражіння зовнішнього світа, життя і людей” [1, c. 595].

Архип Тесленко писав свої твори у нелегкі часи. Вир соціальних катаклізмів, боротьба нової демократичної хвилі захопили і змусили юнака вповні відчути страждання свого народу.

Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 року в с.Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині. Син каліки − сільського писаря та наймички з дитинства зазнав горя та злиднів. З десяти дітей Тесленків вижили тільки двоє − Архип та його молодший брат Ярема. Батьки любили синів: мати − тільки й жила дітьми, батько − здобувався хоч на якусь освіту для них.

З дитинства Архип ріс тихим, задумливим, віддаючи перевагу не галасливим іграм, а спостереженням за природою, захопленням казками та піснями, які чув від матері. Відчувався й нестримний потяг до нових знань, зацікавлення творами Тараса Шевченка, який став взірцем для майбутнього письменника. У 1894 році Архип Тесленко закінчив однокласну церковно-парафіяльну школу і одразу вступив до двокласної. Однак схоластична шкільна “наука” була заснована на штучному патріотизмі, виховувала зневагу до рідної мови, змушувала заучувати книжні догми. Усе це спотворювало уявлення учнів про справжні знання і освіту. Отож, враження від навчання письменник пізніше занотував у своєму оповіданні “Що б з мене було?”: “Почалося вчиття. Узнав я його. Так от бувають вчителі! Не розумієм нічого, не по-нашому все. Кричить, лається він. Та ще як іноді сердитий увійде: “Болваны”, “дураки”! Особливо, як, мабуть, в карти програється. Картьожник такий” [5, c. 206].

Зацікавленість художніми та фольклорними творами вплинула на формування світогляду юнака, сприяла власним літературним спробам. “Любив я писать статейки, віршики... на зразок тих, що учив. Страх хотілось писать!” [5, c. 209] − відчутно автобіографічні мотиви у змалюванні образу Пилипа Жалдака з оповідання “Що б з мене було?”.

На жаль, ні творчість, ні допитливість Архипа Тесленка не були належно оцінені вчителями. На останньому році навчання його було виключено зі школи за демократичні погляди. Самотужки Тесленко вирішив підготуватися й скласти іспит на народного вчителя, але на заваді стали матеріальні нестатки − треба було допомагати батькам. Замість вчителювання, Архипові довелося спробувати гіркий шматок наймитського хліба на поденщині. Нарешті, 1897 року він влаштувався писарчуком у Лохвицьке волосне управління. Згодом, побачивши там низькопоклонництво, визискування, хабарництво, Тесленко залишив місце роботи і 1898 року влаштувався писарчуком до міської нотаріальної контори Кисловського. Тут він виконував не лише канцелярську роботу, а й працював у домашньому господарстві. “Бомаг, бомаг на столі, − встигай тільки. А тут не одне й лихо: пані з своїми ділами” [5, с. 214], − говорив письменник словами Пилипа з автобіографічного оповідання “Що б з мене було?”.

Під час канцелярської роботи, Архип Тесленко мав справи із скаргами селян, бачив як визискували народ. У душі письменника піднімалась хвиля протесту і непокори. У 1901 році Архип Тесленко покинув службу в нотаря й пішов на курси телеграфістів на станції Долинській Південно-Миколаївської залізниці. Але невдовзі був відрахований через слабкий зір. Потім освіту молодий Тесленко намагається здобувати самотужки. Читає твори української та російської класики, які бере з міської громадської бібліотеки, потім бібліотеки Народного дому. З цього часу збереглися юнацькі вірші російською мовою поета-початківця, датовані 1902 роком. Ці поезії відзначені “пафосом нестримного пориву до світла, до розумного й щасливого життя” [5, с. 7]. Вперше з’являються нелегкі роздуми над сенсом життя, навіть виникає мотив самогубства, що буде не раз художньо переосмислено письменником у прозі.

Також Архип Тесленко захоплюється театром, відвідує вистави аматорського гуртка при Народному домі в Лохвиці. Керував театром М.Дьяков − знавець і палкий прихильник театрального мистецтва. Відомо, що Тесленко організував аматорський театр у рідному селі, сам брав участь у репетиціях, дбав про костюми та декорації, був актором (наприклад, зіграв сліпого Степана у драмі М.Кропивницького “Невольник”). Театральна діяльність спонукала письменника до написання драматичних творів. У 1902 році він написав комедію, з якої збереглося лише закінчення, де зображено святкування молоддю свята Івана Купала. У 1903 році Архип Тесленко пише п’єсу “Не стоїть жить”, у якій піднімає питання про сенс життя, протиріччя у стосунках між бідними й багатими, коріння несправедливості. Але у п’єсі наявні штучні ситуації, розтягнуті сцени, зайві персонажі, гальмування дії, вузьке трактування основного конфлікту та розв’язки п’єси. З твором познайомився і прорецензував його М.Кропивницький, який вказав на вади п’єси, але все ж таки відзначив “іскру божу” в мистецьких починаннях А.Тесленка.

У цей час Архип Тесленко пише прозові твори російською мовою “Ночь на Ивана Купала в с.Харьковцах”, “На досветках”. На початку 1904 року розпочав писати оповідання, які й визначили справжній талант митця. Перша збірочка оповідань, переписаних до одного зошита навесні 1905 року, містила п’ять творів: “Хуторяночка”, “За пашпортом”, “Маруся”, “Мати”, “Дід Омелько”. З цією збіркою й вирушив Архип Тесленко у червні 1905 року до Києва. Редактор журналу “Киевская старина” В.Науменко відхилив збірку, вважаючи оповідання “невиразними”, “невиробленими”, з “поганенькою” мовою [4, с. 19].

Після відмови В.Науменка друкувати оповідання А.Тесленка в “Киевской старине”, твори письменника потрапили до Б.Грінченка, який на той час працював разом із Марією Загірньою в редакції газети “Громадська думка”. Так відбулося знайомство А.Тесленка з родиною Грінченків.

Революційні події 1905 року захопили і демократично налаштованого А.Тесленка. Він разом з братом та кількома односельцями читали і поширювали прокламації, за що й був заарештований у липні 1905 року. Під час обшуку було відібрано автографи творів та інші записи письменника. Поки йшло слідство, Тесленка тримали в гадяцькій в’язниці 37 днів, а потім звільнили за відсутністю доказів.

Восени 1905 року А.Тесленко вступив до масової революційної організації “Селянська спілка”. У грудні 1905 року він узяв участь у мітингу, після якого сталася сутичка з поліцією. Почалися арешти. Наприкінці грудня 1905 року письменник потрапив до Києва, де нелегально перебував понад півроку. Не маючи ні коштів, ні паспорта, він жив у монастирських страннях та нічліжках. Виснажений поневіряннями, хворобою Тесленко потребував дружньої підтримки та допомоги, на що відгукнулись Борис та Марія Грінченки, їхня донька Настя.

Отже, ознайомившись з оповіданнями молодого, тоді ще не знаного письменника, Б.Грінченко дав їм позитивну оцінку, відредагував, допоміг надрукувати. Перші оповідання А.Тесленка з’явились поряд з творами відомих уже письменників М.Коцюбинського, Лесі Українки у журналі “Нова громада”, де Б.Грінченко працював деякий час редактором.

Навіть притулком для Тесленка стала редакція газети “Громадська думка”. Очевидно, що саме в приміщенні редакції, зоставшись на самоті, А.Тесленко читав, писав свої оповідання. Щомісяця на сторінках “Громадської думки” з’являлися нові твори письменника. Редагував їх Б.Грінченко. Через півроку, в серпні 1906 року А.Тесленко змушений був повернутися в рідне село. Відтоді молодий письменник, зацькований місцевими багатіями і фізично знесилений хворобою, тільки листовно спілкувався з друзями.

На жаль, листування Марії Загірньої та Архипа Тесленка збереглося частково. Але і з тих небагатьох аркушів, які залишились, дізнаємося, що Грінченки докладали неабияких зусиль, допомагаючи молодому талантові.

Через місяць письменника заарештували за намовою харківецьких сільських багатіїв. Поки йшло слідство, вони домоглися судової ухвали про дворічне заслання у Вологодську губернію, яке потім замінили на заслання у Вятську губернію. Майже увесь цей термін Тесленка протримали у в’язниці під слідством. Далі довелося витримати етап на заслання у с.Бісерово, що на річці Камі. Але там він пробув недовго. Етапом його знов доставлено у Лубни на додаткове слідство. Врешті-решт А.Тесленка було виправдано за браком доказів, однак його повернули на місце попереднього заслання. По дорозі, у московській Бутирській в’язниці тяжко перехворів на тиф. І знову етап на північ. Термін заслання закінчився на другий день по його прибутті у Вятську губернію. Про трагічну дійсність етапного й тюремного життя було написано декілька творів (“В тюрмі”, “В пазурях у людини”).

На початку січня 1909 року письменник повернувся додому. Тут на його чекала сумна звістка про самогубство двоюрідної сестри Зінаїди Строй через конфлікт з куратором церковнопарафіяльних шкіл. Це й стало поштовхом до написання повісті “Страчене життя”.

Тяжким переживанням для письменника стала смерть матері, яка була чи не єдиною розрадою у його житті. Відгук на цю трагічну подію − оповідання “Немає матусі!”.

Важке дитинство, матеріальні нестатки, арешти, тюрми, етапи підірвали здоров’я молодого Тесленка. Повернувшись у рідне село, він вже був виснаженим і безнадійно хворим. У кожному з листів до друзів відчувається “больовий нерв” Тесленкового життя. Час від часу Архип Тесленко звіряється у листах до Марії Грінченко у своїй безпорадності: “А це сьогодні напік паляниць. Порепались. Буває мені з тими паляницями! То в діжі перекиснуть, не висходяться, то не напалю у печі” [5, с. 422], - або таке: “Диму, диму сьогодні в мене в хаті було. Щоб швидше витопить – затопив разом: у печі й у грубі. У печі гречаною соломою, а в грубі листям. Тліє, курить. Не потовпиться в димар, та в хату”. Але гірше усього, що письменник відчував близьку смерть. З відчаєм він писав: “Почуваю себе якось… от-от умру, здається усе. Сердито часто буває чогось, страшно. Минулу ніч сова на берестку в нас кричала, так: кугу-у, кугу-у! На вмируще, кажуть…” [5, с. 423]. Листи Тесленка стали важливим джерелом дослідження його життя і творчості, не випадково Л.Смілянська, готуючи повне видання творів письменника, дуже уважно поставилася до прочитання епістолярію. Літературознавець Н.Шумило відзначила, листування з М.Грінченко розкриває “потенційні можливості експресіоністичного стилю А.Тесленка” [6, с. 322].

Письменник також отримував листи, у яких відбились співчуття, дружня допомога, інтерес до творчості. Неодноразово на прохання письменника надсилалися в Лохвицю пакунки з книжками та журналами. Це була науково-популярна серія, серед них твори Марії Загірньої, зокрема “За рідний край. Оповідання про Орлеанську дівчину Жанну д’Арк”, “Страшний ворог”. Цю літературу, як писав А.Тесленко в одному з листів до М.Грінченко, “селяни у мене на захват беруть” [5, с. 430]. Постійними читачами його бібліотеки були сільські інтелігенти, здебільшого народні вчителі. А.Тесленко завжди вболівав за просвіту народу. У його творах з’являються образи народних вчителів (оповідання “На чужині”, “Школяр”).

Марія Грінченко та меценат Є.Чикаленко намагалися допомогти хворому письменнику: надсилали гонорари, грошову допомогу, пропонували переїхати на лікування в Боярку, але Тесленко відмовлявся.

Помер Архип Тесленко у ніч з 27 на 28 червня 1911 року в лікарні с. Луки. Похований він на харківецькому кладовищі. Пам’ятник письменникові був виготовлений у Києві і встановлений у Харківцях 1912 року завдяки клопотанням М.Грінченко. На ньому слова Б.Грінченка:

Моє діло не вмре серед їх...

...Не сором ці стомлені руки

І те серце, зотлілеє з муки,

Положити в дубовій труні.

Творчі здібності Архипа Тесленка найбільш вдало реалізувалися у жанрі оповідання. Починаючи свою літературну діяльність з поезій російською мовою та драматичних творів, митець ніби відшукував потрібну форму для самовираження. Ще на початку драмою “Не стоїть жить” (1903 р.) письменник заявив про екзистенційне бачення дійсності. А назви творів “Страчене життя”, “Поганяй до ями!”, “Тяжко”, “Що робить?”, “Да зравствуєт небитіє!” свідчать про таку своєрідність його світовідчуття.

Переважна більшість творів Архипа Тесленка є автобіографічними, це його “книга життя”. С.Єфремов у передмові до повісті “Страчене життя” зазначив: “Тесленко писав про себе, завжди про себе і тільки про себе” [2, с. 244]. Літературознавець, познайомившись з Тесленком у Києві 1905 і прочитавши його перші твори, зрозумів і відчув ту неповторну безпосередність та щирість художньої розповіді “неначе людина сама перед собою думає на голос”, “неначе прогорнув перед вами якийсь характерник те, що криє з-перед очей внутрішню роботу думки, і вона вся вилилась під час самого свого процесу” [2, с. 245].

Однією із стильових ознак, що вирізняють Тесленка з-поміж інших письменників є вміння з фактажу власного життя створити колективну біографію. Він “писав таке й так, що книга його життя стала разом і книгою життя численного гурту людей, що мали з автором і спільні риси, і однакову долю. Не натруджуючись, вільно, просто, натурально, як от пташка співає, − розказує ця книга біографію свого творця, а з-поза його визирають обличчя мільйонів, що не мають жодних біографій, але живуть і по смерті в цій єдиній в своєму роді книзі” [2, с. 245].

Усе це вдавалося письменнику завдяки його переконанням, життєвій позиції, близькій до народної. У перших творах “Хуторяночка”, “За пашпортом”, “У городі”, “Мати”, “Дід Омелько”, зібраних під назвою “оповідання дядька Степана”, розповідь починається словами розповідача, а далі герой немовби сам розмірковує про свою долю. Наївна Маринка (оповідання “Хуторяночка”) мріє про заміжжя, сім’ю: “Як воно, як ото людина не служить?... Це вже я хазяйкою буду..., − господи!... як же це воно?” [5, с. 29]. Молодий наймит Павло Грищенко (оповідання “За пашпортом”) прагне нового життя, мріє про вільну працю. Герой починає вірити в здійснення мрій, намагається змоделювати майбутнє: “Ну, як же воно, як ото чоловік − хазяїн?... земля в його... як воно?” [5, с. 36]. Маруся (оповідання “У городі”) жаліється на свою нещасливу долю наймички. Різниться з-поміж цих творів оповідання “Мати”. Це глибоко психологічне дослідження долі жінки-одиначки, яка не змогла виховати сина у відповідності з народною мораллю й страждає від цього.

Герої названих оповідань Тесленка селяни-наймити люблять життя, розуміють красу, мріють про щастя, але соціальне становище, матеріальні нестатки унеможливлюють реалізацію позитивного потенціалу народної душі.

Особливої уваги у творчості письменника заслуговує малоземельне та безземельне селянство, яке задихалось від нестатків на своїх “смужках” землі по теренах України. Нестача землі, або неможливість утримувати її стало причиною того, що частина селян йшли на заробітки, кидаючи село. Частіше їх поглинало промислове життя. Такий вихід шукав наймит-заробітчанин (оповідання “Любов до ближнього”), Павло Грищенко (оповідання “За пашпортом”). Та як і Павлові не кожному вдавалося вирватися з міцних лещат наймитства. Не пощастило й заробітчанину: “Пішов на заробітки в Одесу. Ждав-ждав на товчку − ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно... пройшов і місяць і другий − ні. А нас там − сила. Які були грошенята − проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далі робить, думаю... дай по якономіях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розтало саме, вода пішла, а в мене чоботи драні. Місця ж не знайшов...” [5, с. 69].

Більшість лишалися в селі, трималися батьківських хат, жили випадковими заробітками, які ледь підтримували, щоб не померти з голоду, але й не дозволяли вибитися із злиднів. Це так звані “незаможники”, серед яких був і сам автор Архип Тесленко. Дехто із цього прошарку селянства намагалися змінити своє становище. Єдиним із шляхів покращення життя була освіта. Батьки, навіть відчуваючи найтяжчу матеріальну скруту, намагалися вивчити дітей: “Бідний батько, бідна матуся! − писав Тесленко в оповіданні “Поганяй до ями!”, − Як це їм дивитися на мене, змарнілого, хворого! Скільки вони вже діток поховали, повиряджали на той світ!... Хотіли, щоб хоч я уже жив, на мене надіялись. Було вже й позичать грошенят, та й чобітки й жупанок мені справлять. А йду в школу, то й олійки, й рибки мені. А підріс, оддали ще й у більшу школу мене. Хотіли у люде вивести” [5, с. 124].

На жаль, більшість спіткала доля героїв Тесленкових творів, зокрема Миколки (оповідання “Школяр”), Оленки з повісті “Страчене життя”, а то й самого автора (оповідання “Поганяй до ями!”, “Немає матусі!”).

Демократичні зміни 1905 – 1906 рр. давали надію на покращення соціального становища і “незаможники” продовжували діяти: “Заворушилися люде. Кличуть до боротьби за рівність, братство, свободу! Боже! Боротьба за рівність, братство, свободу! Так от де я знайду собі і ціль життя, і карі оченята, і щось гарне, велике! Ухопивсь за це я. Розказую селянам, книжечки їм читаю” [5, с. 130 − 131].

Тільки поодинокі представники сільської інтелігенції гуртували селянство, пояснювали політичну ситуацію, займалася просвітою. В свою чергу, знайшлися вороги, які викривали таких, як Тесленко. Тюрми заповнилися політичними в’язнями, які йшли етапами, тяжко хворіли, гинули. Звідси розчарування, розпач, зневіра, говорячи словами Тесленка: “Такий уже корінь життя: зло” [5, с. 196].

Вистраждане і пережите письменником у в’язниці та на засланні відбилося на його творчості. У своїх творах “В тюрмі”, “Поганяй до ями!”, “На чужині”, “В пазурях у людини” А.Тесленко зобразив тюремне дно, показав тюремний побут, яскраво змалював образи тих, хто переповняв тюрми. Серед них були “фартові” й політичні, карні злочинці й люди, які опинилися за ґратами через власну життєву позицію. Письменник намагався не тільки показати в’язничне співіснування, але й дослідити психіку різних людей, вплив тих факторів, які фізично й духовно нищили в’язнів.

У творах Архипа Тесленка нерідко герої опиняються на тому рівні існування, які супроводжуються важкими випробуваннями за межею животіння. Такі герої, як заробітчанин (оповідання “Любов до ближнього”), Петро Кривенко (“Да здравствуєт небитіє!”) гостро переживають самотність, приниження. Їх осягнення себе як буття-в-світі сягає найвищої точки екзистенції. І заробітчанин, і Петро розуміють в усій повноті безглуздість і трагізм свого становища, але по-різному вирішують його змінити. Петро Кривенко знаходить подібних собі невдах і спивається. Хворий, голодний, холодний, гнаний звідусіль заробітчанин не знаходить притулку навіть в монастирській странній. Страждання виснажили його: “Якби... якби оце хто... вбив мене” [5, с. 75]. На самоті із своїм горем і думками заробітчанин зважується на самогубство. Цим він увільнив себе від страждань: “Нога не боліла вже, зуби не цокотіли. Очі карі не дивились замислено вже. Усики чорні, брови чорні, кучері на голові блідли. Над ним стояла купка нищих, вітер голосив над ним та сніжок притрушував його” [5, с. 76].

Нерідко герої Тесленкових творів обирають самогубство як єдиний шлях розв’язання життєвих проблем, або звільнення від них. Так зробили головні дійові особи драми “Не стоїть жить” Василь і Галя, після тривалих поневірянь, принижень кинувся під поїзд Гриць Куделя (оповідання “Тяжко”), не знайшовши місця роботи і притулку вдома втопилася Оленка (повість “Страчене життя”). Сам письменник виявився сильніший духом, адже він пройшов усіма поневіряннями своїх героїв, тому й не засуджував їх останній життєвий вибір. “Самовбивць звичайно звуть “трусами”. Неправда. Трус той, хто, не бачачи ні цілі, ні товку в житті, боїться розквитатися з ним, боїться смерті. Трус той, з кого життя глузує, кому показує спину, і хто, боячись дати стусана йому, щоб і носом заорало, кисне перед ним, хапається за його” [5, с. 144], − написав А.Тесленко в оповіданні “Прощай, життя!”, яке має підзаголовок “З щоденника одного самовбивці”. Настрої щоденника, стиль оповіді, нарешті жанр були настільки правдивими, що художній образ у редакції газети “Рада”, куди був надісланий рукопис, сприйняли за справжній щоденник автора. У щоденнику збігалися навіть дати, не беручи до уваги дводенну затримку при пересилці. Про це свідчить лист Є.Чикаленка: “Тільки що прийшов до редакції лист з частиною Вашого щоденника. По йому видно, що Ви почуваєте себе дуже погано. Покиньте все і приїздіть у Київ − якось ми Вас тут пристроїм в больниці; може, Вам покращає, може, й на душі у Вас не буде так тяжко” [5, с. 447].

Митець намагався довести, що саме життя створило такі пріоритети, де “незаможникам” лишилося “поганяти до ями”. У цей же час гостро постала проблема стосунків особистості і суспільства. Сільська інтелігенція намагалася просвітити народ, допомогти вибратися на стежку порятунку від соціального зла. Але в більшості селяни діяли стихійно, їх протест полягав у підпалах, крадіжках. Звинувачували у цьому таких як Андрій Луценко (оповідання “В пазурях у людини”). Ті люди, яким той бажав допомогти, за намовою багатіїв свідчать проти головного героя: “Так от яка щирість у людей, от яка добрість! Хай пригрозили на їх... Так їх же ціле село. І не зрозуміли, що зробить, злякались купки дуків! Чого ж тоді такі завзяті були? “Ми” та “ми”... Просто не схотіли відстоювати. Як їх ще щось буде чіпать, хтось їм... Хай краще гине” [5, с. 235].

З тих творів, які були написані у Києві, одним з перших з’явилося друком оповідання “Радощі”. Його написання було зумовлене підготовкою до скликання Державної Думи. Від цієї події сподівалися допомоги, порятунку від безвиході. В оповіданні висвітлено тяжке життя родини Кирила Хоця. Злидні зробили головного героя слабким, грубим, злим. Одного разу, повернувшись додому з невдалих пошуків хоча б якоїсь роботи, Кирило в розпачі вигукує на дітей: “А печете... а-а, коли я здихаюсь вас!” [5, с. 57]. І розуміючи свою миттєву слабкість, він ледь здобувся на слова: “Коли б... коли б хоч... умерти...” [5, с. 57]. Розрадою стала звістка про Думу, скупа радість, що зігріла душу Кирилові: “− Значить, хе-хе, і ми люде!.. Коли б же дав бог, щоб Дума... а то й дитині не радий” [5, с. 59].

Подібні настрої й у Прокопа (оповідання “Школяр”). Миттєво скипає злістю батько Миколки, як тільки хлопчик звертається з проханням поїсти. Коли в сина порвався чобіт, батько знову вилаявся: “− А, в школу... грамоти тобі!.. в пани сина!.. Щоб і нога в школі!.. щоб і нога не була!” [5, с. 63]. Злість Прокопа викликано не школою, адже сам туди відвів сина, щоб вивчився, досяг чогось кращого і не страждав як батьки. Причина в тому, що сім’я не мала можливості купити нові чоботи. Отож, відчуття власної неспроможності викликає гнів на власних дітей. У В.Стефаника подібні настрої сягають апогею. Дитячі плачі настільки пропекли батьківське серце, що він зважується навіть втопити власних дітей (“Новина”). Невлаштованість у житті викликала не тільки злість, як у творах А.Тесленка, а й здичавілість.

Прокіп, як і Кирило Хоць, любить своїх дітей, бажає їм добра. Як тільки проблему з чобітьми було вирішено, батько відразу поцікавився шкільними справами, порадів успіхам сина: “Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив! я б тебе... в семінарію в саму!.. я б тебе... Ех!.. Ну хоч би до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе” [5, с. 65].

В оповіданні “Школяр” виразно постає образ народного вчителя, який асоціюється з вчителем Бориса Грінченка в оповіданні “Украла”. Це вчитель нової школи, який не тільки повинен навчити грамоти, але й піклуватися про внутрішній світ учнів, жити їх проблемами. Для Миколки вчитель став ідеалом духовної досконалості, до якого хотілося дорівнятися: “...В хаті учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа... Двері в світлицю одхилені були... Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини...” [5, с. 66 – 67].

Більш детально змальовано образ учителя в оповіданні “Що робить?”. Особливість діяльності Якова Петровича, як і вчителів з оповідань Б.Грінченка “Екзамен”, “Непокірний”, полягає в якісному навчанні своїх учнів рідною мовою. “Почав Яків Петрович з ними інакше. Хто вони, − почав їм розказувать. Почав їм книжечки українські читать: Грінченка, Глібова, інші... І почав балакать з ними рідною мовою. Інакше пішло. Що розказує їм: урок або од себе що − про зорі, про сонце, про людськість, − не позіхають, не малюють там щось собі, як раніш, розуміють, слухають” [5, с. 177], − таким бачив А.Тесленко ідеал народного вчителя. Але їх доля рідко складалася щасливо. Згадаймо вчителювання Б.Грінченка, яким змушений був щороку змінювати місця роботи, їздити по різним селам Харківщини, аж доки не потрапив в Олексіївську школу на Катеринославщині, де зміг реалізувати свої знання і задуми.

Працювати учителем було дуже небезпечно. А.Тесленко реалістично зобразив в оповіданні зустріч учнів Якова Петровича з “уездным наблюдателем”. Перевіряючого обурили відповіді дітей, які говорили українською й знали, що їх рідний край − Україна, пояснювали явища природи за її законами. А сам вчитель відмовився узяти благословення. Висновок такої діяльності, зроблений перевіряючим: “Ставится учителю на вид: непочтителен. Ученики заражены свободомыслием, сепаратизмом” [5, с. 178].

Таке хитке становище у суспільстві, невпевненість у майбутньому, викликає сумніви щодо можливості звичайного людського щастя, створення сім’ї, стає причиною смутку і безнадії вчителя: “Що робить? Як жить? Який слід, хоч невеличкий, після себе зоставить” [5, с. 176]. Його сумніви й переживання підсилюються метафорою: “Надворі дзвони голосять, мряка мрячить. У хаті годинник: іду-іду, не жду, не жду, − вибиває” [5, с. 179].

Важливим для А.Тесленка є образ матері. Найбільшою цінністю у змалюванні її характеру є любов до власної дитини, альтруїзм, самопожертва. Іноді ці якості стають на заваді вихованню в дитині елементарних морально-етичних цінностей, безмежна любов та жалість матері стає сліпою і негативно впливає на розвиток дитини, як це показано письменником в оповіданні “Мати”.

Глибоко ліричним і водночас трагічним є образ матері в оповіданні “Наука”. Перед читачем розгортаються образи прохачів, які на Великдень прийшли до церкви: “Між ними і одна молодиця стоїть, теж обідрана така, та така худа, бліда. Перед молодицею − дівчинка малесенька, в лахмітті якомусь та в чобітках, що так і червоніють пальчики з їх. Надворі холодненько, вітрець проймає, і воно, чорнобривеньке, мабуть, не помалу змерзло, бо щічкі ті круглесенькі, сині-сині, оченята карі повні слізок, а само аж на місці не встоїть: одно ніжки ті то сюди, то туди ворочає, а рученятка свої, манісінькі, одно до живітка під лахміттячко стромляє...” [5, с. 86]. Злиденність прохачів різко контрастує з піднесеністю й урочистістю того, що відбувається навколо і викликає найщиріші почуття жалості й смутку. Мати-наймичка втратила і чоловіка, і роботу, і притулок. Вона не має чим погодувати голодне дитя, але, здається, намагається віддати усе тепло своєї душі без останку. Це відчуття досягається короткою фразою: “Моя дитино! Дай хоч поцілую тебе!” [5, с. 88], − але настільки вона природна, що викликає цілий вир почуттів.

Мати для письменника була найближчою людиною, тому з особливим трепетом, теплом змалював її образ в автобіографічному оповіданні “Немає матусі!”. З ніжністю й пошаною ставиться літературний герой Петро Троянда (оповідання “На чужині”) до своєї матері. Під час тривалої розлуки, ідучи етапом на заслання Петро з ніжністю пригадує: “Був колись маленьким і він. І Його колись так кохала матуся, його рідна матуся... цілувала... колихала, тільки не так, і в хаті не в такій, і не в сарафані була, а в керсеті, в запасці. Українка матуся його!.. Так. Українка” [5, с. 165].

Саме на чужині, коли опинився далеко за межами України, Петро Троянда, як, до речі, і сам письменник, відчув тугу за рідним краєм, гордість за свій народ. Тому природним є згадка про матір-українку, з молоком якої він всотовував мову, пісню, звичаї, життя. Образ матері асоціюється з образом Батьківщини, що однаково викликають в душі героя синівські почуття: “Так радісно забилось серце в Троянди. Люба Україно! − подумав він. − Ану-ну, забалакать про тебе” [5, с. 166]. Навіть сум і експресивні настрої ув’язненого вчителя поглиблюються втратою усього рідного: “... і не виросте вишенька над тобою, не заспіває соловейко тобі, не зашепоче верба коло тебе, не одвідає тебе ні матуся, ні батько, ні дівчина, ні брат, ні сестра; не залунає рідна мова...” [5, с. 167]. В оповіданні “На чужині” так звана “еміграційна тема” переростає в “тему пам’яті” [6, с. 206], туги за Батьківщиною.

Прагнувши заглибитися в психологію вчинків своїх героїв, розкрити їх передумови й витоки, А.Тесленко концентрує увагу на психології особистості, осягненні її свободи. автентичності існування, “буття-в-світі”, що зумовлює екзистенційність стилю письменника. Герої Тесленкових творів переживають три етапи свідомості. Первинне їх уявлення про світ ідеалістичне, вони люблять життя, прагнуть бути щасливими. Далі вони розуміють, що цей світ “не для тебе”, переживають метафізичне потрясіння прозрілої людини, перед якою розкривається невідома раніше прірва буття. Героїв вражає та несумісність, контраст двох паралельних світів (світ достатку і благополуччя й світ злиднів і горя). Отже, третій етап є результатом попередніх двох − треба зробити вибір.

Оповідання “Що б з мене було?” найкраще ілюструє подібні контрасти. Пилип Жалдак радіє життю: “Подивишся на світ божий, − такий гарний. Сонечко світить, квіточки ростуть, дерево... Так хочеться жить, робить щось, линуть кудись” [5, с. 199]. Реалії життя зводять нанівець оптимізм головного героя, особливо тоді, коли ще малим Пилип побачив, як живуть Бовкуни та їх діти: “Убрання на їх... не можна сказать і яке. Не лаття, як на мені, ні, щось... чи плис, чи... Ноги не в грязі, як у мене, не позлипались пальці, не померзли, − повбуваті у віщось − куди!.. Кучерявенькі і повні-повні обоє. У дівчинки лялька в руках гарна-гарна, у хлопчика... книжечка червона якась і малюнок зверху − страх! − червоненьке й золотеньке щось. Ой! Що воно?!” [5, с. 202]. Хотілося читати книжки − не було за що їх купити. Хотілося здобувати знання − школа стала ненависною, деспотичний вчитель відлякував, незрозуміла чужа мова вводила в оману. Більше вчився самотужки. Особливою подією стало випадкове знайомство з “Кобзарем” Т.Шевченка. Почав Пилип Жалдак писати “статейки, віршики”. Реакція вчителя була несподівана: “Болван, идиот!”. Пошуки роботи й служба в канцелярії зруйнували останні сподівання талановитого юнака. Життя виявилося для нього важким випробуванням. Обрана форма щоденника допомагає авторові показати самозаглиблення героя в усіх його стражданнях і пошуках.

Отож, письменник своїми творами збагатив жанрово-композиційну своєрідність українського оповідання: оповідання-сповідь “Немає матусі!”, щоденникова форма оповідань “Прощай життя!”, “Щоб з мене було?”.

Протягом 1909 року А.Тесленком було написано соціально-психологічну повість “Страчене життя”. В основу твору покладено трагічне життя Зінаїди Строй, двоюрідної сестри Архипа Тесленка. Їх стосунки були не просто родинними, а дружніми. Архип Тесленко розповідав сестрі про рідне письменство, про Тараса Шевченка, що посилило бажання служити рідному народу. Вивчившись на вчительку, Зінаїда Строй мріяла про таке місце роботи, де б вона могла реалізувати себе як особистість. Але на прийомі в протоієрея поводилася з почуттям власної гідності, не запобігала і не принижувалася, чим викликала на себе гнів. Зневірившись, залишила записку: „Залишаю тиранам тиранствувати” і покінчила життя самогубством.

У центрі повісті − образ Оленки Панасенко. Автор намагається прослідкувати формування її характеру, еволюцію світогляду, дослідити психологію вчинків. Найголовнішою є тема пошуків особистістю духовних і моральних цінностей.

Розумна, обдарована дівчинка з незаможної сільської родини, читаючи книжки, пізнаючи життя, навчаючись, прагне до усього ідеального. Вона мріє стати розумною, авторитетною вчителькою, мріє про одруження з щирою, інтелігентною людиною, мріє допомогти батькам вибитися на вищий щабель життя. Але для неї ці мрії стають утопічними, визріває конфлікт між бажаним і дійсністю. Перш за все вщент розбивається ідилія сільського життя. Повернувшись з навчання, Оленка стає свідком сварок її батьків з найближчими родичами за смужку городу.

Подібні проблеми вже розроблялися українськими письменниками. Згадаймо “Кайдашеву сім’ю” І.Нечуя-Левицького: дріб’язкові сварки, поділ батьківської землі, коли старша невістка Мотря переміряла город поясом. Або проблема землі, яка гостро постала у повісті Б.Грінченка “Під тихими вербами”, коли Панас Момот убив рідного брата за десятину батьківської землі. Чи не подібна ситуація склалася між братами у повісті “Страчене життя” Архипа Тесленка. Не боячись гріха, нехтуючи заповітом батька, Михайло Панасенко все ж таки наважився відібрати частку городу в свого брата, позивався на нього до суду. І знову сварки й непорозуміння через землю.

Оленкою був виплеканий ідеал коханого − розумного, щирого, працьовитого. Не виправдав Оленчиних сподівань Федір Грищенко, з яким познайомив її брат Сергій. Він виявився пристосуванцем і кар’єристом. Розчарування чекало на Оленку й у щирості отця Полієвкта, який обіцяв допомогти влаштуватися їй вчителькою у второкласну школу. Зневагою й презирством зустрів Оленку й Сергія земський діяч Кочура, до якого героїня збиралася звернутися з проханням працевлаштування. Останньою краплею до відчуття “прірви” стало усвідомлення свого низького вчинку − переписуваннялиста позиву в суд на дядька за смужку городу. Кульмінаційною частиною є зневіра і розчарування головної героїні: “Де ж щось гарне, велике? − думає. − У мріях, надіях, у книгах! А в житті? Нікчемність, нісенітниця, зло... Стоїть пак турбуваться, корчиться, поринать у злі, в багнюці? Яка цього ціль? Кому це потрібне?” [5, с. 123]. Цим і визначається ідейний зміст повісті.

Побудовано повість за принципом контрасту: перша умовна частина − мрії, оптимістичні плани на майбутнє, друга − розчарування, зневіра, врешті смерть.

М.Євшан побачив у прозі А.Тесленка “живу фотографію життя з тих образків, що пересуваються перед очима, як в калейдоскопі” [1, с. 595]. Стиль письменника близький до реалістичної манери письма. Твори А.Тесленка характеризуються простотою художніх засобів, життєвою правдою, безпосередністю, невимушеністю оповіді, народною мовою.

З-поміж письменників традиційної прози митця вирізняє особливість світосприйняття, яке перебуває на вищому рівні екзистенції, що ріднить його з прозаїками кінця ХІХ − початку ХХ століття. У художньому плані це дозволило митцеві відтворити своєрідну “естетику страждання”, а читачу дало можливість заглибитися у психологію дій його героїв, зазирнути у їх духовний світ.

Питання для повторення

1. Доведіть, що проза Архипа Тесленка є продовженням традицій реалізму.

2. Що вирізняє митця з-поміж письменників-реалістів? Проаналізуйте стильові особливості його творчості.

3. Проаналізуйте особливості змалювання образу матері в оповіданнях Архипа Тесленка.

4. Порівняйте образи народних вчителів, змальованих у творах Архипа Тесленка та Бориса Грінченка.

5. Здійсніть проблемно-тематичний аналіз оповідань письменника, визначених програмою.

6. Поясніть ідейний зміст повісті “Страчене життя”.