Поезія Лесі Українки
Ні, я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Леся Українка
Життєвий шлях Лесі Українки. Романтична естетика цикли “Сім струн”. Ідеї самодостатності художнього слова у ліриці Лесі Українки. Модерністська парадигма у циклі “Ритми”.
У творчості Лесі Українки здебільшого вбачають яскравий вияв модерністських тенденцій. У добу модернізму митці охочіше звертаються не до типових, а до індивідуальних характеристик людини, на перший план часто виходять психологічні проблеми. Звідси прагнення збагнути таємниці людської психіки, потаємні, підсвідомі структури, інтерес до психологічного аналізу, що відкриває простір для вияву безлічі чинників впливу на формування характерів персонажів.
Народилася майбутня письменниця Лариса Петрівна Косач 25 (13) лютого 1871 року в Новограді-Волинському і виховувалася в інтелігентній сім’ї. Лесин дід по матері – Яків Драгоманов – був декабристом, а дядько – Михайло Драгоманов – відомим публіцистом, критиком, істориком, активним громадським діячем, якого переслідував уряд. Виїхавши за кордон, Михайло Драгоманов у Женеві створив вільну друкарню, де українські автори видавали свої твори, оскільки на території Східної України Валуєвський циркуляр та Емський указ зробив неможливим вихід книжок рідною мовою. Мати Лесі Українки – Ольга Петрівна Косач, відома українська письменниця Олена Пчілка – мала величезний вплив на формування доньки, сама обрала їй псевдонім – Українка. Батько – Петро Антонович Косач – був людиною прогресивних поглядів, за що ще в студентські роки його виключили з Петербурзького університету.
Сім’я Косачів дійсно приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким. З дитинства Леся кохалася в народних піснях і казках, в чотири роки уже читала, в п’ять – грала на фортепіано і пробувала творити власну музику. Мати захоплювалась збиранням зразків народних вишивок, і маленька білява дівчинка не тільки милувалася красою узорів, а вже у вісім років вимережила батькові сорочку.
Сім’я Косачів була великою, але жила у достатку. Усього Леся мала двох братів і три сестри. Батьки займалися громадською діяльністю, навіть їздили на всесвітню виставку в Париж, тому дітей часто залишали під опікою родичів. Лесі дуже подобалося жити в Олени Косач, тітки по батькові, яку в 1879 році за революційну пропаганду було заарештовано й вислано в Олонецьку губернію. Судове звинувачення звучало досить серйозно: Олені приписували спробу замаху на шефа жандармерії Дрентельна. Перший Лесин вірш якраз і присвячений тітці Олені (“Надія”).
Взагалі Косачі мали чимало друзів серед “неблагонадійних”. Наприклад, ще одна рідна тітка, Олександра Косач-Шимановська, дружина політичного в’язня, вчила Лесю гри на фортепіано, добре знала історію й літературу. Недарма малі Косачі, наслухавшись тітчиних оповідей, гралися у видумані ними ігри за літературними мотивами: “Юнак та біла Віла”, “Одіссея”, що згодом буде відтворено у художньому доробку видатної письменниці.
У 1881 році в Луцьку, куди наказом міністерства внутрішніх справ був переведений на роботу батько, Леся з братом Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася і захворіла. Хвороба дала ускладнення. Пізніше виявилося, що в дівчинки туберкульоз кісток.
Для найстаршого сина Михайла і молодшої від нього всього на півтора року Лесі батьки найняли приватних учителів, які у Києві, де якийсь час жила Олена Пчілка з дітьми, вчили їх за програмою чоловічої гімназії. В цей час Леся вчилася грі на фортепіано під керівництвом дружини Миколи Лисенка Ольги Деконор. Леся Українка рано ознайомилася з класиками української та світової літератур, не тільки читала, але й багато перекладала, що сприяло виробленню індивідуального стилю.
Літо Косачі провели в Колодяжкому, яке назавжди зачарувало Лесю прекрасною природою і розповідями місцевого селянина Лева Скулинського про “нечисту силу”. Наступної зими у Києві майбутня письменниця займалася вивченням класичних мов: грецької та латинської. Стан здоров’я дівчинки погіршувався, що викликало занепокоєння матері. Леся стала улюбленицею не тільки батька, а й Олени Пчілки, хоч та колись не дуже раділа навіть народженню дочки. Мати допомогла дочці вивчити французьку й німецьку мови, заохотила до творчості.
У 1884 році восени при сприянні матері у львівському журналі “Зоря” з’явилася перша Лесина публікація – вірш “Конвалія”. І якщо Лариса сама вибрала собі ще в дитинстві ім’я Леся, то псевдонім підказала матір, бо вже тоді інтуїтивно відчувала, що доня буде відомою і національно свідомою людиною.
Лесю Українку ще з юнацьких років турбувала проблема мистецтва й митця, роль і значення художнього слова. Мабуть, у жодного іншого поета не знайдемо такого послідовного й пристрасного звернення до питання відповідальності творчої особистості, з одного боку, перед суспільством, а з іншого – перед словом, мовою.
Уже в ранній поезії “Співець” (1889) авторка ніби з жалем говорить:
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому? [10, с. 63]
Вірш пронизаний сумом та жалем. Тут пробиваються мотиви вірності та любові до рідного краю, засуджується відступництво, насамперед, митця. Безжурний соловейко в час негоди покидає рідний край у тузі та горі й дарує свої пісні чужій землі, але людина, особливо митець, не повинна так робити. Закінчується вірш запевненням ліричного героя:
Та хоч би й крила мені солов’їні,
І воля своя, –
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя! [10, с. 63]
Такі ж почуття висловлюються Лесею Українкою й у вірші “На роковини Шевченка”. Мотив вірша – вірність рідному краю, у важкі часи Кобзар не залишив своєї рідної землі, як би світло не випромінювала чужа. Його поетичному слову вдалося вистояти у важкі часи й засвітити проміння в своїй оселі:
Щоб між нами не вгасало
Проміння величне,
Ти поставив “на сторожі”
Слово твоє вічне [10, с. 80].
У вірші ще превалюють варіації народницьких мотивів – погляд на минуле, сподівання, що тільки минуле збудить “думки на Вкраїні”.
М.Зеров, аналізуючи ранню творчість Лесі Українки, писав: “Виступивши з першими писаннями замолоду “ранньою весною”, як сама вона висловлювалась, – вона надовго залишилась в рамках ординарної творчості по шевченківської творчості, умовної і несміливої, не так “в народному стилі”, як у “старому романтичному шаблоні”... Слабенький відгомін шевченківських балад без їх широкої мелодії, без того підкладу життєвої обсервації та соціальних контрастів, що надавав тим романтичним баладам ваги й принади вічно живих творів” [4, с. 371 – 372].
У 1890 р. Леся Українка пише ліричний цикл “Сім струн” теж у дусі романтичної естетики, де висловлюються надії на поетичне слово, пісню самотню, “яка полине за синєє море, полине за гори, літатиме в чистому полі”. Сподівання ліричного героя надто абстрактні й туманні, їх постійно супроводжує невпевненість – може, пісня спіткає долю, може, завітає та доля в Україну.
Цикл започатковує так званий патріотичний гімн “Do” (“До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься”). Він не має ще суб’єктивного вираження, індивідуального образотворення. Леся Українка спирається здебільшого на усталені образні форми й мовні конструкції, які знаходить у фольклорі, класичних зразках поезії її попередників. Тут відчувається меланхолійний настрій юної поетеси, виражається абстрактна романтична ідея вболівання за долю України. Хоча певною мірою цей вірш визначається як гімн, але в ньому звучить “тонкосльоза сентиментальність” [4, с. 377], що було притаманно попередникам Лесі Українки, тому струна має лунати тихо, і пісня буде самотня, літатиме світами і шукатиме, “де схована доля незнана... може, спітка тую долю”. Все це характерні настрої юної поетеси.
Наступний, другий вірш циклу – “Re”, як вища нота в гамі стимулює жвавіший ритм пісні в порівнянні з попереднім гімном:
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся [10, с. 45].
Ця жвавість, наростання настрою пов’язана з думкою про чарівну зброю, але й тут авторка не позбавляється туги, яка порівнюється з негодою. Душа прагне визволення, тому відбувається перебіг від ясних блискавиць до темного лугу, що вказує на неможливість здійснити своє бажання.
Тому третя поезія “Мі” – колискова, яка, за задумом автора, має звучати як акорди на арфі:
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пізній бо час [10, с. 46].
Жвавіший ритм другої пісні змінюється ніжно-елегійним настроєм, заспокоює, вколисує дитя. Зменшено-пестливі епітети відповідають жанрові колискової пісні так само, як і повторення лагідного наказу: “Спи ж ти, малесенький”, і згадка про “місяць яснесенький”. Своєрідний бунтарський дух переплітається з жалем – з одного боку, “жить – сльози лить”, а з другого – сором перед схилянням долі, тобто ліричний герой не знаходить психологічної рівноваги.
У четвертому вірші циклу “Сім струн” – “Fa” Леся Українка знову повертається до роздумів про мистецьку працю художника, чарівну силу фантазії, її роль у творчому процесі:
Фантазіє, богине легкокрила,
Ти світ золотистих мрій для нас одкрила
І землю з ним веселкою з’єднала [10, с. 47].
Фантазія невичерпна, як і всепростір духу, вона “...збуджує світ в порожньому просторі”, вкладає почуття “в байдужий промінь зорі”, і “світове” єднає з “таємним”. Саме всепростір народжує душу, що взаємодіє з природою, яка оживлює її й безкінечно фантазує.
До цієї теми поетеса звертається і в двох наступних віршах циклу “Sol” і “La”. У цих віршах чуються сумні мотиви, на крилах фантазії думки поетеси літають серед квітів, зірок і пташок. Поезії овіяні меланхолічними настроями, спогадами про нездійснені мрії й надії.
Остання поезія “Si” (“Сім струн я торкаю...”) висловлює сподівання:
І, може, де кобза найдеться,
Що гучно на струни озветься,
На струни, на співи мої негучні [10, с. 49].
Заграє ця кобза гучніше, “ніж тихії струни” поетеси, та звучати вона буде в “староукраїнській манері Старицького, Кониського, Грабовського” [4, с. 376], що утверджувала творчу людину, по-романтичному вольову, але постійно страдницьцку.
Цикл “Сім струн” – це данина раннім напівдитячим уподобанням письменниці, її тогочасні роздуми про покликання співця, які були навіяні колом її оточення, зокрема й творчістю матері Олени Пчілки та дослідженнями дядька М.Драгоманова.
Ранні твори Лесі Українки – це відгомін на ідеї народництва. Культова культура, або культура в ролі культу, на перше місце ставила поета, тобто поета-борця, пророка, шамана.
Ще однією із центральних тем народницької літератури була тема про відродження, яке переживала українська література. Літературне відродження було тотожне культурному й національному.
З ідеєю відродження пов’язана ідея або міф про славне минуле України, розроблені романтизмом. Тому в своїх ранніх творах Леся Українка змальовує Україну, рідний край, сумує над безталанною долею України, звертається до образу митця, який повинен сприяти відродженню своєї країни.
Творче визрівання Лесі Українки збігається з періодом, коли Європа переживала розвиток модернізму, з такими його течіями, як неоромантизм, експресіонізм, символізм. Саме тоді нові літературні віяння затіняли в українському письменстві всевладно пануючі позитивістські тенденції, світоглядна обмеженість яких стала завадою розвиткові як літератури й культури, так і національного життя українців.
С.Козак, визначаючи неоромантичні ознаки творчості Лесі Українки, писав: “Щоб позбутися народницько-просвітянського більма, здобути національні сили та піднести на високий рівень національно-культурне життя свого народу – за це взялася, за висловом І.Франка, “громадка молодих людей”, у числі яких була і Леся Українка. Її завжди цікавило питання: як внести в кола української інтелігенції широку європейську освіченість, бо лише така інтелігенція зможе піднести культурний рівень народу, тільки тоді вона буде здатна до самостійного лету” [6, с. 138]. Леся Українка була, по суті, зачинателем нових духовних та поетичних віянь доби.
Відображення в мистецтві людини й епохи – це не пасивне споглядання. Тут має вагу й об’єктивний зміст зображуваного, емоційний, який залежить від суб’єктивного досвіду автора. Крім того, важливе значення має стиль письменника, у Лесі Українки – це неоромантизм (новоромантизм за її власною термінологією): “новоромантизм намагався звільнити особистість з самого натовпу, розширити її права, дати їй можливість знаходити собі подібних або, якщо вона виключна й при тому активна, дати їй можливість возвеличувати до свого рівня інших, не бути в альтернативі вічної моральної самотності або моральної казарми” [11, с. 236 – 237]. Прикута важкою хворобою поетка стоїчно протистоїть злій долі, з веселим викликом звертається до її вершителів. Основний тон її творчості та ідейно-артистичні устремління дають підставу стверджувати, що Леся Українка була першою з так званих неоромантиків, провісником та учасником перелому в духовному житті українців, пов’язаного із зрушеннями початку століття. Це підтверджує аналіз творчості поетеси. Найповніше вольова неоромантична інтенція виражена у вірші “Contra spem spero!”, що вказує на автобіографізм, інтимність цієї поезії.
Уже цей вірш молодої поетеси провіщає її непересічний талант і напрям пошуків, більше того – характеризує її вичерпно, але водночас дає зрозуміти, що поезія для неї не тільки вираз літературних прагнень, а й форма боротьби, чимось тотожна з існуванням:
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні! [10, с. 56].
У цьому вірші авторка використовує старі формули, тобто свою творчу працю порівнює із підняттям на круту гору важкого каменя, що нагадує мотив грецької міфології про Сізіфа. Пізніше А.Камю у “Міфі про Сізіфа” порівняє сізіфів труд з людським розумом, який намагається подолати світовий хаос і абсурд, тобто внести в нього лад, логіку, сенс. Однак буття і мислення не можуть бути тотожними, тому найглибша драма людського існування полягає в недосяжності своєї мети, але й примиритися з абсурдом людина теж не може, бо “абсурд є метафізичним станом людини в світі” [5, с. 38], що відкриває красу і велич мислячої людини, а звідси “Сізіф і є герой абсурду. Наскільки за своїми пристрастями, настільки ж й за своїми муками. Зневага до богів, ненависть до смерті, жадоба життя коштували йому невимовних мук, коли людська істота примушує займатися справою, якій немає кінця” [5, с. 99], але все ж таки автор вказує на те, що по завершенню роботи “мета досягнута” [5, с. 100], а потім все починається знов. Відповідно філософ приходить висновку: “Година, коли можна зітхнути полегшено й яка поновлюється також неминучо, як і саме страждання, є година просвітлення розуму” [5, с. 100]. Такий трагічний стоїцизм стає етичним постулатом Лесі Українки. Так свій хист авторка порівнює з працею Сізіфа, але має надію на недаремність своєї праці. Вже початок вірша налаштовує на оптимістичний, життєстверджуючий настрій:
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота! [10, с. 56].
Цей настрій дедалі зростає, його підсилюють ораторські інтонації, риторичні запитання, стверджувальні оклики: “Буду жити! Геть думи сумні!”. Зміст вірша вибудовується на протиборстві супротивних сил, від сутички яких виникає додаткова енергія. Символічні образи, що репрезентують ці протиборчі сили, зрозумілі й водночас емоційно загострені. Один з них – крем’яна гора – належить до домінант образного мислення поетеси. У “Contra spem spero!” він висвічується з різних поглядів, стикаючись із силою супротивною, життєдайною.
Контрастуючі образи, афористично висловлена думка сприяють мистецькому вираженню ідеї. Ці афоризми такі вдалі, що звучать і сприймаються як крилаті вислови: “Крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись”. Або: “сіять квітки на морозі” [10, с. 56]. Є тут і зірка провідна на тлі темної ночі, образи, характерні для всієї подальшої творчості Лесі Українки. Весь асоціативний ряд, всі оті супротивні сили, пристрасні ораторські інтонації сприяли уславленню творчої дії, прагненню активного життя, боротьбі з темними силами. Подаються вони як широкі узагальнення, але для Лесі Українки уособлювали поняття творчої праці, діяльності митця, поета, піднесення його активної волі.
Проблема творчої праці, смисл життя митця виражається у вірші “Мій шлях” (1890), бо саме життя спонукало поетесу рано замислюватися над цим. Лесі Українці тільки-но минуло дев’ятнадцять, але вона вже знає, що обраний нею шлях довгий і йти по ньому важко. Будуть на ньому терни, буде порох шляховий. Однак юна письменниця переконана в іншому, коли почує на цьому шляху “співи гучні, вільні”, то в її душі для них знайдеться відлуння. Таку надію Леся Українка виражає цією поезією.
З роками, життєвим досвідом поглиблюватиметься світосприймання Лесі Українки. Вона намагатиметься осягнути неоднозначність суспільної місії митця і висловить це насамперед у ліриці.
У поезії “І все-таки до тебе думка лине...” (1895) Леся Українка частково звільняється від тої риторики, де головною метою було національно-соціальне визволення. Поетеса наголошує на тому, що досить уже змальовувати “лихо і насилля” і ридати над цим:
О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна ціла може в них втопитись... [10, с. 125].
Поетеса вважає, “що сльози ллються від безсилля”, треба ідеал наближати до дійсності. Саме в цій поезії Леся Українка пропонує не тільки сумувати та мріяти, а й діяти, годі оспівувати лише страждання романтичного героя.
У вірші “Північні думи” (1895) йде прощання з романтичними ідеалами, рожевими мріями. Треба шукати інших шляхів митцеві, щоб з новою мрією нести своє поетичне слово:
Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину,
Знов повернуся у той занапащений край,
Де, може, волі не буде мені до загину,
Мріє новая, з тобою і там буде рай! [10, с. 126].
У цих віршах, які ввійшли до циклу “Невільничі пісні”, спостерігаються важливі зміни в естетичному ідеалі Лесі Українки. Ці зміни пов’язані з тим, що за своєю природою естетичний ідеал, який становить мету твору, його серцевину, не є категорією статичною. Він змінюється з часом, з мистецьким і життєвим досвідом письменника, розвитком його світобачення й постійно вабить художню уяву, як найвище прагнення, не дає спокою. Важливою прикметою естетичного ідеалу є його суспільний характер, взаємодія з суспільним і політичним ідеалом, що передбачає динаміку стосунків особистості й суспільства. Тому зміни, які відбуваються в особистості та середовищі не можуть не торкнутися естетичного ідеалу.
У віршах “Поет під час облоги”, “Ave regina!”, “Зимова ніч на чужині” поглиблюється філософське осмислення проблеми суспільного обов’язку митця. Складність життя особистого, а також громадянського утруднювало й цю, надзвичайно важливу для поетеси проблему. У кожному з них відбивається нелегка доля митця, кожен сповнений роздумами про мету й доцільність праці.
Роздуми митця незмінно супроводжує образ музи, яка часто постає у творі на першому плані. Вона то горда, сумовита, то безжалісна й “винозора”, сліпить вогонь “очей безсмертний” і про все змушує забувати.
Своєю поезією “Поет під час облоги” авторка ставить під сумнів переконання про те, що хист повинен стояти на сторожі біля “меншого брата”, коло “рабів німих”, тому пробує знайти компроміс [1, с. 61]. Удень співець своїми піснями допомагає боротися з ворогом, підіймає бойовий дух захисників, але приходить ніч - і поет віддається своїй “музі-винозірці”, дає вихід власному хистові. Однак у творі постає питання: що буде, якщо свавільна богиня раптом завітає удень і не дасть змоги гартувати слово – меч...
Співа серенаду ясній своїй зірці,
Та ночі, та музі своїй винозірці... [10, с. 129].
Леся Українка, дуже скоро зрозумівши, що неможливо поєднати вільну пісню і служіння громаді, відходить від цієї спроби.
У поезії “Зимова ніч на чужині” муза з’являється до автора, отруєного злою журбою, як горда богиня й порадниця. Вірш побудовано у формі діалогу ліричного героя з музою. Він просить у богині розради, бо “так важко” в сей вечір на серці. І муза радить співати про весняні квіти, про першу любов, або завести танцювальної, веселої. Та ліричний герой не може звести голосу на такі мотиви.
Тоді муза закликає співати про подвиг героя, який вчасно поліг на полі бою:
– Ой Музо! ся пісня двусічна, мов зброя,
І будить одвагу, й жалю завдає:
Ти згадуєш в пісні погибель героя,
Я згадую в думці безсилля моє [10, с. 163].
Вражена химерністю людських бажань, муза ладна заспівати вже свою останню, лебедину пісню – хай рветься остання струна! Та не може того допустити поет, навіть у найскладніші моменти життя, бо має вищі обов’язки. Цей фабульний вірш (“Зимова ніч на чужині”) дає розгорнуту картину переживань співця, у яких відбились особисті переживання автора, де присутні автобіографічні моменти (хвороба, обмеженість спілкування з людьми, неможливість працювати). Та це не просто фіксування фактів, перенесення на папір конкретних подій, обставин. У художньому творі все це переплавлено в горнилі естетичної свідомості митця.
У поезії “Ave regina!” Леся Українка теж змальовує образ музи. Звернення до музи дає можливість поглибити ліричну сповідь, заглянути в найпотаємніші куточки душі ліричного героя. З його монологу бачимо, яких страждань, душевної напруги вимагає творча праця:
Безжалісна музо, куди ти мене завела?
Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм? [10, с. 147].
Поруч з образом музи поетеса змальовує образ почепленої на вербі арфи, взятий з біблійної легенди про митця часів Вавілонського полону, який відмовився співати у поневоленому краї. Цей образ не випадковий у творчості Лесі Українки, він повторюється неодноразово в ліричній і в драматичній поезії. Отже, притягав він уяву поетеси, збуджував думку, містив щось важливе для художніх асоціацій. А результатом стали рядки, які переконують, що митець не може покинути свою працю навіть у найскладніші, найнесприятливіші моменти:
Даремне хотіла я арфу свою почепити
На вітах плакучих смутної верби
І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує
Невільничих співів моїх [10, с. 147].
Віршами “Поет під час облоги”, “Зимова ніч на чужині”, “Ave regina!” Леся Українка визнає перемогу творчого начала, музи над собою, вона визнає цим навіть свою поразку, жаль за громадським обов’язком, але водночас екстатично віддається творчому пориву.
Дух бентежності пронизує вірш “To be or not to be?”, де поставлена перед митцем складна гамлетівська проблема вибору. “Поетичне слово не знає второваних доріг, митець повинен завжди бути або першопрохідцем, або вогнем палати уночі, згораючи, – такий зміст поезії “To be or not to be?”. Згадані на початку твору “великі перелоги”, “дикі пущі” – це відмова Лесі Українки від народницької формули служіння мистецтву. Шевченківська заповідь “орать перелоги” і Кулішевий романтичний образ піонера з сокирою вже не задовольняють модерну поетку, оскільки потім доведеться “ждати жнив, та не для себе?” [10, с. 149].
Авторка не хоче вже нести мученицький вінець митця для служіння громаді, її візії пов’язані з пориванням до неба, високих зір, забувши про всі обов’язки на землі, тобто вона відходить від усіх на той час існуючих цінностей та ідеологем. Міфологема жертви змикається з міфологемою визволення.
Наскільки близькими для самої Лесі Українки були поставлені в цій поезії питання свідчить, зокрема, її лист до М.І.Павлика: “Мені морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну, і поки я не скинуся спогаду про абсолютну невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинула при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувши з того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major, як се було досі, а моє власне рішення примусить мене “сидіти тихо і не рипатись” (і як довго сидіти? Може, аж поки перегорить і та сила, що тепер ще десь там жевріє в душі?), – то я тоді муситиму зломити свою “єдиную зброю” – слово – і стати глухонімою” [12, с. 65].
Однією з особливостей творчості Лесі Українки є інтертекстуальні образи, мотиви. Мандруючи з твору у твір, певний образ набуває нових рис, прикмет, модифікується відповідно до авторського задуму, ідеї, сюжету. Окремі образи, навіть фрагмент сюжетів драматичних поем письменниці, попередньо зародилися в ліриці. Це стосується образу пущі в поезії “To be or not to be?”, який відродився пізніше в драматичній поемі “У пущі”.
Розгорнутий багатоплановий образ – “у пущі” – діє і в драматичній поемі, і в поезії, де не випадково поставлене питання: бути – чи не бути? Для митця немає торованих доріг – “навколо нас великі перелоги, // І дикі пущі, і високі кручі... Шляхів нема”. Це символічний образ життєвих перешкод. Тяжкі вони і не віщують добра:
А що, коли не стане з мене сили,
Вогонь обпалить крила й я впаду... [10, с. 150].
Цією поезією Леся Українка розриває з традицією, яка була установлена позитивістськими догмами, що почали виконувати роль гальма в українській літературі.
Неважко помітити, що згадані вірші тяжіють до розкутості – це астрофічна будова, відсутність римування. Разом з тим вони відзначаються красою внутрішньої гармонії, ритмомелодики, яка найбільш відповідає плину думки і почуття, сприяє створенню певного настрою і емоційного стану читача.
Крім того, ці вірші характеризує алегоричність, побудована на не традиційній для української літератури образній системі. Ця нетрадиційність помітна, починаючи із заголовків та найменшого мікрообразу й закінчуючи загальним макрообразом, – суцільною картиною. Тут немає усталених епітетів, досить часто народнопісенного походження, майже відсутні локальні, прив’язані до певного місця, метафори.
І водночас символічна арфа, почеплена на вербі, тріумфальний хід бранки, смуток, що скутує “чорним важким оксамитом”, і горда муза із спалахом вогнистих очей не виглядають пишномовно, ніби штучна оздоба. Система образів віршів відповідає характеру образних асоціацій письменниці, новоромантичному стилю. Кожен із образів вписується пластично й гармонійно в суцільну алегоричну картину, в художній контекст твору, його настрій. У всьому відчувається мистецький такт, відшліфованість слова, рядка, продуманість інтонації – висока фахова культура автора.
Очевидно, тяжіння до світових образів, нетрадиційних, неукраїнських сюжетів, що потім виявилось у драматичних жанрах Лесі Українки, почалось в її ліриці, яка стилем, образним світом та ідейним змістом невіддільна від драматургії. Про нетрадиційні, так звані екзотичні сюжети, писали А.Ніковський у статті “Екзотичність сюжета і драматизм у творах Лесі Українки” та М.Зеров у праці “Леся Українка”. Так А.Ніковський стверджує, що таке звернення письменниці до неукраїнських мотивів характерне для її індивідуального стилю: “Леся Українка сим, сею своєю рисою займає окрему, оригінальну й видатну постать в нашій літературі, то відси й ясним робить ся її значеннє у нас, сим міряєть ся її цінна вкладка в українське письменство і познаєть ся її і користь і заслуга перед українським народом” [7, с. 63]. Самобутність письменниці простежується у багатьох компонентах змісту форми різножанрової творчості. Це був стиль Лесі Українки, її спосіб художнього мислення, що добре видно на прикладі аналізованих віршів. Зазначимо, що через зображення музи, арфи, вільної пісні, поетеса виражає свої роздуми про творчу працю митця, його драматичну долю. Зображуючи дикі пущі, нетрі, авторка виражає своє ставлення до бездуховності, говорить про обов’язок митця захищати суспільство від бездуховності, яка загрожує людині.
Поетика Лесі Українки характеризує, таким чином, розгорнутий образ, кожну річ, явище автор бачить у різних планах, розглядає в різних аспектах, наснажує багатим підтекстом, який працює на вираження образу, ідейно-художнє розкриття символів, несподіваних асоціацій:
Ти квітами серця мого дорогу собі устелила,
І кров’ю його ти окрасила шати свої,
Найкращії думи мої під вінцем золотим тобі стали,
Ти, горда цариця, мене повела за собою,
Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім [10, с. 147].
Безперечно, лірика Лесі Українки – це вираз власного болю. Макс Шеллер, один із визначних феноменологів ХХ ст., твердив: “…щоб пізнати біль, треба прорости крізь нього й зрозуміти його не як фізичний феномен, а як сутність світу, яка такий феномен робить можливим” [14, с. 68]. Біль пронизує сутність світу, через який проривається душа, що шукає визволення. Знання, що пронизують грубу товщу матеріального інтелекту і стають духовними, за спостереженням М.Шеллера, здобувають силу вже тільки поза межами почуттєвого досвіду, вони прорізують “вікна в абсолютне” [14, с. 68]. Так, за Шеллером, “однією з головних ознак людського духу є здатність до розподілу існування і сутності... Для людини істотно не те, що вона володіє знанням, а те, що вона володіє сутністю, або здатна оволодіти нею” [14, с. 64 – 65]. Процес пізнання сутності можливий лише в акті ідеації – акті зняття, анігіляції самого моменту реальності, досить зняти цілісне нерозчленоване владне вираження реальності з його афективним корелятом – знищити той “страх земного”, котрий зникає геть у сфері духовних абсолютів” [14, с. 64 – 65]. У цьому випадку Шеллер близький до ідеї Паскаля, який виділяв особливу сферу людського духу – сферу “чистої емоційності”, що володіє особливим специфічним законом – “логікою серця” [13, с. 187]. Мабуть, саме такою особливою здатністю проникнення інтуїтивного феноменологічного пізнання в саму духовну сутність речей володіла Леся Українка.
У 1902 році вийшла третя збірка поезій Лесі Українки “Відгуки”. До цієї книги ввійшов знаменитий цикл віршів “Ритми”. Він є певною мірою завершенням раннього етапу творчого шляху поетеси. Цей цикл можна назвати переломним у концепції мистецтва, писався він протягом 1900 – 1901 рр. У трагічні дні для поетки народився цикл з туги й розпачу. Саме це зумовило драматизм художнього мислення. Німа туга охоплює авторку, і як до рятунку, як до життєвої необхідності звертається вона до поетичного слова. Нагнітання запитань, де дієслова із заперечною часткою “не” підкреслюють ознаки динамічних можливостей поетичного слова, ніби готують вибух справжньої дії. Наростаюче почуття підсилює ряд граматично однотипних висловів-запитань:
Чом не станете ви, як на морі вали,
не гукнете одважно до неба,
не заглушите туги прибоєм гучним,
не розіб’єте смутку моєї душі
Міцним напраним натиском бурі? [10, с. 191].
Тут поняття “поетичне слово” предметно конкретизується в образах і образних комплексах, основою яких стають картини бурі на морі – високі хвилі, гучний прибій, натиск стихії. Подібні образи, означення не вперше застосовує Леся Українка, однак вони тут набувають нового смислового навантаження. Ідейне вістря образу, конкретизованого таким чином, скероване проти гнітючої млявості того слова, яке не виправдовує свого високого покликання, а “мов отрута млява”, “мов іржа”, роз’їдає розум і серце, руйнує силу людського духу. Об’єктом творчості стає передусім мова, опредмечення і розпредмечення смислів, захованих у словах. Так, від особистих переживань, туги Леся Українка переходить до проблем громадських і літературних, до гострих питань літературного життя [3, с. 245].
Нагромадження характеристик-якостей поетичного слова, тих завдань і вимог, які перед ним ставляться, – дивовижне:
Промінням ясним, хвилями буйними,
прудкими іскрами, летючими зірками,
палкими блискавицями, мечами
хотіла б я вас виховать, слова! [10, с. 191].
Це синтез роздумів автора над головним змістом – “слово повинно стати тотожне дії”.
Сильна творча індивідуальність із неповторним емоційним світом і темпераментом безпомилково вгадується в рядках циклу “Ритми”. Незримо, але незмінно вона присутня в усіх цих якостях-вимогах із свідомо гіперболізованими ознаками, в експресії думки і почуття, у незламності переконання, його пристрасному захисті. На це настроює вже полемічно-загострений зачин: “Я не на те, слова, ховала вас”. Добираються найточніші вислови, разючі ситуації. Ритм та інтонація підпорядковані загальній ідеї. Ця поезія-маніфест сповнена напруги, глибини і сили. Вона, ніби стрімкий гірський потік, що набирає швидкості, дещо зупиняючись на кількох каскадах водоспадів, де збурюється, кипить вода.
Цикл “Ритми” складається з восьми поезій. Друга і третя з них – “Чи тільки ж блискавицями літати...” та “Якби оті проміння золоті...” – це дальший рух думки, її діалектичної складності, що виражається у роздумах-сумнівах, у тузі за нездійсненним:
Чи тільки ж блискавицями літати
словам отим, що з туги народились? [10, с. 191].
За всім цим чується таке сокровенне Лесине – “Ніяка туга краси перемагати не повинна”, сказане пізніше у “Лісовій пісні”. Не лише думки, інтертекстуальні відгуки, що оживають у різних творах письменниці, по-різному просвічуються щоразу, а й образи, що повторюються неодноразово в ліриці, поемах, драмах, зустрічаємо в аналізованих віршах. Таким є фольклорний образ калинової сопілки, що промовляє до людей:
Чи тільки в казці вироста калина
з убитої людини і чарує
усіх людей сопілкою дивною? [10, с. 192].
Це й золота арфа, яка зустрічається і в інших поезіях. Тепер струнами арфи стають золоті проміння сонця і вірш набуває якогось просвітлення, якоїсь лагідної задуми.
Золота арфа бринить
тим співом, що лунає тільки в снах
дітей щасливих… [10, с. 192].
Але Леся Українка ці образи інтерпретує вже по-іншому. Вона підходить до них, зокрема, в аспекті сучасних їй мистецьких дискусій. Поетеса підкреслює загалом роль дискурсу, мовних форм, ідей і символів у сфері людської культури. Так, за її спостереженням, “всі головні атрибути стародавньої утопії живуть до цієї пори в нашій мові: “дерево життя”, “дерево пізнання добра і зла”, “цілюща й живуща вода” тощо – все це не тільки силоміць вривається в нашу фразеологію, як тільки ми заговоримо на “утопічні” теми, але й стає ще досі свідомо вибраним “мотивом” для новітніх (“модерністичних”) творів наших поетів, артистів, белетристів” [12, с. 156].
В іншій поезії зринає в художній уяві поетеси образ безумної, уквітчаної Офелії, що з горя кинулась у воду. Після стрімких, експресивних рядків – “палкими блискавицями, мечами...” – повільна, смутна ритмомелодика четвертого вірша циклу, з його несподіваними образами та асоціаціями, засвідчує якусь душевну кризу, моральну перевтому ліричного героя. Проте й у цій кризовій ситуації авторка не розлучається з найважливішим, найдорожчим в його житті:
За мною вслід плили б мої пісні... [10, с. 192].
Уже в цій поезії з’являється образ “блакиті” – це символіка духовної, ірреальної перспективи, що стане ознакою нового мистецького синтезу для Лесі Українки, потім трансформованого в новоромантичний девіз “ins Blau”.
П’ята поезія циклу написана в музичних інтонаціях швидкого пристрасного темпу. Тому й відповідно вона “Presto appassionato”, на відміну від попередньої, заголовок якої теж взятий з музичної термінології, – “Adagio pensieroso”, що означає повільний, вдумливий музичний темп. Через те не лише змістом, а й тональністю, інтонаційним характером вірш сприймається як контраст до повільної медитації попереднього – “Хотіла б я уплисти за водою...”.
Надзвичайно музикальна, Леся Українка неодноразово використовувала своєрідну виразність музичних образів та засобів у своїй ліриці, що завжди допомагали тонше й глибше передати почуття й настрої, головну думку, виразити потрібні нюанси ліричного переживання. І на цей раз ідейно-естетична функція ритмів незаперечна.
Про поєднання музики й поезії А.Шопенгауер писав: “Що додання поезії до музики нам таке приємне, й спів, що супроводжується зрозумілими словами, доставляє нам таку глибоку радість, будується на тому, що при цьому одночасно збуджується наше безпосереднє пізнання й наше опосередковане пізнання; безпосереднє пізнання – те, для якого музика виражає рух самої волі, опосередковане – пізнання позначених словами понять” [16, с. 468]. У Лесі Українки поєднання музики й слова постає завдяки ритму, який виявляє “енергію “первісної” єдності буття, котра принципово не зводиться ані до природи, ані до свідомості, ані до субстанції, ані до діяльності… На цій основі виникає синергетична природа ритму, постійна взаємна дія співнаправлених енергій свідомості й природи, людства й Всесвіту, Я та іншого у їх єдності, відокремленості та глибинній неподільності” [2, с. 47]. Ритм в авторки задає смисл, що намагається реалізуватися у слові. Всьому цьому допомагає підсвідома апеляція до музики, яка блокує випадковість, пануючою стає сила творення, а звідси упокорюється розум і володарем стає інтуїтивне світовідчуття.
Поезія “Presto appassionato” за своїм настроєм співзвучна “Апасіонаті” Бетховена. Біль і пристрасть, туга й пісня – безумна, шалена, яку неможливо згадати, покорити, – рвуться з рядків вірша.
Ця пісня – наче вітер!
Нема тобі впину. Тобі все одно... [10, с. 193].
Неважко помітити, що й тут авторка використовує свої улюблені образи в їх новій модифікації, у новому змістовному контексті. Це вогонь, пожежа, буря, це і їх антипод – темнії хмари.
Своєю поетикою п’ятий вірш близький до першого вірша циклу, щедро наповненого палкими блискавицями, прудкими іскрами, зірками, гучним прибоєм хвиль, натиском бурі тощо. Обидва вірші подібні й змістовно-інтонаційною градацією, функцією анафоричних повторів, гіперболічних метафор, але тільки функцією. Емоційно смислове їх значення вже інше: митець завжди “на чатах”, його крилате слово ніхто й ніщо спинити не може. Пристрасна поезія Лесі Українки:
... від туги й розпачу зродилась,
за скритий жаль вона помститись хоче
вогнем, отрутою, мечем двусічним туги [10, с. 194].
Так знову в ліриці поетеси з’являється образ двосічного меча, але зовсім з новим смисловим навантаженням. В уяві Лесі Українки туга могла асоціюватись з мечем, який має два гострі леза. А головне – це те, що народжена пісня – то пісня вільна, на неї не можна накласти кайдани, бо немає такого заліза, немає такого вогню, щоб кайдани скувати на пісню.
Нове слово в Лесі Українки народжується зі співу, вільної пісні. Поетеса намагається знайти таке слово, що розкривало б свою сутнісну основу і могло бути рівновеликим будь-якому явищу суспільної та духовної дійсності. Таке слово повинно єднати людину зі світом, відкривати такий комунікативний простір, у якому розгортається екзистенційна істина сказаного, де виявляє себе сфера мовлення, яка здійснюється шляхом самопізнання та самореалізації, тобто це означає: говорити – уже діяти.
Усі аналізовані поезії, п’ять віршів циклу “Ритми”, написані авторкою упродовж п’яти місяців. То був час найважчих випробувань у житті Лесі Українки. Через чотири місяці вона продовжила роботу над циклом і завершила його, бо “такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і прорицати, аки одержимі, в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути на віки ” [12, с. 17 – 18].
6 червня 1901 р. з’являється шоста поезія циклу – “Якби вся кров моя уплинула отак...”. Твір складається майже із суцільних риторичних запитань, які передають рух ліричної думки, її динаміку. Образна специфіка цих запитальних речень, багатозначність слова, які характерні для художньої мови Лесі Українки, містять у собі глибокий зміст. Він розкривається поступово: від слова, котре не знає самозаспокоєння, до слова – вогнистої інвективи і бунтарського пориву, що реалізує справжню свободу вільної пісні.
У підтексті твору стоїть мужня і мудра, вольова й незламна особистість. Шостий вірш циклу продовжує мотив призначення творчої людини. Саме в ньому висловлюється кредо письменниці:
Що ж не дає мені промовить просто:
“Так, доле, ти міцніша, я корюся!”
Чому на спогад сих покірних слів
рука стискає невидиму зброю,
а в серці крики бойові лунають? [10, с. 195].
Отже, є така сила, міцніша за долю, яка не дозволяє втекти з поля честі, не приймає покірних слів, а будить у серці” “крики бойові”.
Уже в самих риторичних запитаннях, які передбачають співучасть творчої думки й уяви читача, у логіці їх викладу, в емоційній напрузі внутрішнього життя ліричного “я” закладено відповідь на всі питання. Образне мислення спрямоване тут на розкриття високих моральних цінностей людини, на піднесення до високого ступеня поняття суспільний обов’язок громадянина. У цій поезії Леся Українка приходить до висновку, що успіх не завжди є цінністю. Успіху можна досягти, не дотримуючись цінностей свого життя, своїх моральних засад. Але ліричний герой намагається не скоритися долі, не пливти за течією, як йому наказують, щоб бути в зеніті слави, а зберегти свої моральні цінності, нести їх до останньої краплі крові.
У вірші “Якби вся кров моя уплинула отак...” активно діє новий характеристичний образ у творчості Лесі Українки, який набуває яскравого символічного звучання, – “одваги меч двосічний”. Його функція надзвичайно вагома в розкритті відповіді на поставлене тут риторичне питання. Ця функція стане ще очевиднішою, якщо пригадати, що у попередньому вірші циклу “Ритми” діяв туги меч двосічний. Так, відбувається зміна. На перший погляд, різниця невелика, проте вона відбила щось дуже важливе, суттєве, навіть програмне у творчості поетеси.
Як логічний розвиток сюжету, в “Ритмах” у сьомій поезії з’являється образ верхів’я, яке “палає золотим пожаром”. Автор прагне дістатись того верхів’я, які б перешкоди не стояли на шляху:
Коли ж мене на півдороги стріне,
важка лавина і впаде, мов доля,
на голову мою, тоді впаду я
на сніг нагірний, мов на білу постіль [10, с. 196].
Але письменниця знає, що світло зір недосяжне. Це прагнення дістатись високогір’я переплітається з роздумами про ніцшеанську надлюдину. Ніцше писав у “Так говорив Заратустра”: “На майбутнього в’ємо свої гнізда; орли повинні нам, самотнім, приносити в своїх дзьобах їжу... Воістину, тут ми не приготували рідного місця для нечистих! Людяною печерою стало б наше щастя для їхніх тіл і їхнього духу! Подібні сильному вітрові будемо ми жити над ними, як сусіди вітрів, сусіди снігів, сусіди сонця; так живуть сильні вітри” [8, с. 176].
Разом же з трагічним ходом на верхогір’я авторка усвідомлює неможливість бути там – ось у чому протиріччя Лесиної творчості, що є головною рушійною силою. Саме це поривання духу у височінь, неможливість звільнення і хід з неволі на високості волі, наближення до духовного абсолюту – центральна тема поезії.
У фіналі циклу погляд поетеси спрямований на золоте верхів’я. Вірш “Чом я не можу злинути угору...” – восьмий за порядком. Це стрімке, пристрасне прагнення дістатись на заповітні високості, “орлицею підбитись геть високо понад найвищі гори”. І уявляється авторові те верхів’я як “вічно світлянеє”, просвічене нагірним чистим світлом, як вічна мрія, яка здається чимось надприродним. Але вона розуміє, що людина не осягне свого Бога і не дістанеться того верхів’я.
Циклом “Ритми” Леся Українка закладає основи нового образотворення: це обожнення слова з вільною піснею, поривання до “золотих верхів’їв”. Вона начебто звільняється від слів, від дискусії розуму, виявляє себе в бажанні “голосних слів”, “певної” мови, навіть “пісні слів”. Письменниця виходить за межі індивідуального, зрівнюється з творчою природою космосу.
Цим циклом Леся Українка відходить повністю від народницької концепції мистецтва, “яка увібрала в себе позитивістську однозначність слова і змінюється на модерністську парадигму розуміння слова, яке трактується в плані “екзистенціально заангажованого” дискурсу” [3, с. 249].
Леся Українка одною з перших з-поміж українських авторів розробляла мотиви екзистенціалізму. Створена нею дійсність стояла над часом та суспільством, бо розкривала таємницю буття. Леся Українка розглядала мистецтво як спосіб формування в людині потреб свободи.
Ліричний цикл у творчості Лесі Українки виконує важливу структурну функцію і збагачує можливості ліричних жанрів. Предмет зображення подається в різних аспектах, лірична поезія переростає рамки одноразового спалаху почуття, думки, настрою і стає органічною частиною цілого. У колі інших поезій вона доповнює і розширює весь цикл. У ліричний ряд вноситься елемент оповіді, і такий виклад матеріалу дає перевагу авторові у вираженні задуму: виникає багатоплановість, різне бачення об’єкта зображення підсилює головну ідею. Цим досягається невластива ліричному роду письма епічність широта, об’ємність. Вірші циклу в сукупності творять ніби рухливу панораму, значно ширшу сюжетну картину, аніж це може осягнути один тільки ліричний твір.
Леся Українка використовує різні принципи компонування циклу. Передусім це ідейно-тематичний принцип, коли всі вірші циклу об’єднані наскрізною ідеєю. Наприклад: поетичне слово – зброя, меч двосічний на ворога у циклі “Ритми”. Перевага зорових вражень сприяє творенню з окремих ліричних етюдів суцільної, розгорнутої книги (“Подорож до моря”). Музичний принцип підсилює звукові враження. Тут особливого смислового значення набуває мелодія вірша, музика слова (“Сім струн”, “Мелодія”).
У вірші “ Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила… ” (1905) Леся Українка протиставляє критерій краси критерію правди. Мотив вірша – поєднання слова зі служінням музі:
Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття [10, с. 323].
Авторка спрямовує своє слово не на змалювання громадянської чи національної проблематики, вона начебто скидає з себе соціальну відповідальність. Письменниця хоче віддати всю себе музі:
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє – дарма! [10, с. 323].
Йде туга за вимовленим, об’єктивним “певним” словом. Леся Українка намагається відірватися від заангажованого дискурсу.
У 1906 р. Леся Українка пише вірш “Легенда”, який присвячує Тарасу Шевченку. Але цим віршем вона виступає проти культу, який склався навколо постаті Кобзаря. Шевченко сприймався як “батько”, найбільший український класик, з яким усі інші так чи інакше співвідносяться. Тарас Шевченко – ідеал літератури, яка в різні періоди XIX ст. перечитує його у свій особливий спосіб, підкреслюючи ті риси, які їй вигідні, і не помічаючи, пропускаючи те, що народницьким каноном чи дискурсом не передбачається або йому суперечить.
Вірш написаний в алегоричній формі. Письменниця не називає імені поета, але вдалими епітетами, метафорами можна здогадатися, про кого йде мова. Думи поета вона порівнює з пташками, дає їм крила:
Крилами думоньки тріпочуть,
порядку слухати не хочуть,
розбили всі шеренги вмить! [10, с. 340].
Але “люди працьовиті” зловили ці думоньки і “заходились чепурить”:
всіх чорнокрилих побілили,
а білих трошки почорнили
і всіх дали позолотить [10, с. 340].
Леся Українка за допомогою цього вірша виражає обурення, що народницька історія робила культ письменників і підводила всіх під свої канони. Як зауважував Ю.Шерех, “у народницькій історії літератури всі було просто... Котляревський був духовним батьком Шевченка, Шевченко – Франка” [15, с. 31].
Отже, творча трансформація фольклору, міфологічних образів дає можливість Лесі Українці художньо осмислити багатющий історичний досвід, створювати образи і в стилі народнопоетичної героїзації людини, і в міфопоетичному забарвленні. Розширюючи ідейно-тематичні горизонти української поезії, Леся Українка й тепер фокусує увагу на темі творчої праці. Значний художній досвід Лесі Українки був невід’ємним компонентом формування модерністського дискурсу.
Під час короткого гостювання в Києві у брата Михайла Леся відвідувала гурток “Плеяда”. Крім поезій, вона почала писати прозу.
Наступні роки стали літами великих Лесиних страждань, хвороба прогресувала. Письменниця мужньо готувалася до трагічного кінця. У березні 1913 року вона написала заяву до бібліотеки Наукового товариства ім. Т.Шевченка прийняти її твори в депозит, 28 квітня востаннє приїхала до Києва, прийшла на присвячений їй вечір в клубі “Родина”, а всередині травня відбула в Кутаїсі.
З голосу вмираючої дружини Климентій Квітка ще встиг записати народні пісні, а матері й сестрі Ользі Леся продиктувала зміст задуманої драми “На передмістю Олександрії”. Тяжкохвору поетесу перевезли до Сурамі, але врятувати її вже ніхто не міг. 19 липня між першою і другою годиною ночі вона померла.
Труну з прахом доставили до Києва. 26 липня 1913 року Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі. Поліція не дозволила ні промов, ні співів, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала у супровід похоронної процесії наряд кінноти. За труною йшов багатотисячний натовп.
Дата добавления: 2015-08-26; просмотров: 6535;