Степан Васильченко

...запалю мій смуток синій, гарячий,

оживлю на ньому серце, засвічу мисль

С.Васильченко

Життєвий шлях. Педагогічні погляди. Громадська діяльність. Твори шкільної тематики. Образи дітей та чарівний світ дитинства у творчості С.Васильченка. Народна пісня та фольклорні мотиви – важливі елементи формування стилю письменника. Соціально-психологічна повість “Талант”. Тенденції імпресіонізму і символізму в оповіданнях, присвячених імперіалістичній війні та циклі “Осінні новели”. Сатирично-гумористичні твори. Стильові пошуки письменника в 20-30-ті роки. Художньо-біографічна повість про дитинство Тараса Шевченка “В бур’янах”. Драматичні твори. Значення творчості С.Васильченка у розвитку української літератури.

Український письменник Степан Васильченко увійшов у літературно-мистецький процес як талановитий майстер слова, проникливий лірик, досвідчений педагог, твори якого мають значний виховний потенціал.

Формування і становлення світогляду митця відбувалося на зламі ХІХ – ХХ століть, коли реалістична модель творчості (яку репрезентували І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко) поступово змінювалася модерними тенденціями в мистецтві (твори М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника). У цей час набули значення питання національної ментальності, дослідження психології особистості та цілої маси, емоційно-настроєвих станів людини.

Визначальним критерієм естетичних принципів творчості С.Васильченка стала близька з дитинства народна етика. З літературними традиціями, утвердженими реалістами, письменника єднала тематика, манера оповіді, образи селян, сільських дітей, вчителів. До нової літературної школи наблизило заглиблення в психологію дій та вчинків, настроїв та роздумів героїв.

Степан Васильченко (Степан Васильович Панасенко) народився 8 січня 1879 року в містечку Ічня на Чернігівщині в сім’ї безземельного селянина-шевця. Велика родина Панасенків, незважаючи на матеріальні нестатки, була дружною. Батько був письменний, тому в хаті часто читалися вголос твори Т.Шевченка, М.Гоголя, лунали народні пісні, перекази та оповідання про народних ватажків. Із “барвистого квітника” дитячих спогадів письменника залишилися теплі почуття до родини: “Хоч наша родина дуже бідна, проте в хаті було життя тихе, лагідне. За всі роки, які я прожив у батьковій хаті, я ні разу не чув брудної лайки чи якого цинічного слова” [2, с. 331].

Дитинство Степана минуло серед чарівної природи, красою якої захоплювався майбутній письменник. Влітку він з приятелями пропадав біля ставка або на луках та в гаях. Через усе своє нелегке життя письменник проніс щирі почуття ніжності й любові до рідного краю, як писав у своїх автобіографічних записках: “Містечко Ічня на Чернігівщині, де я народився, одне з кращих містечок в Україні. Вже багато минуло років, як я вимандрував із його, проте ще й тепер я часто із вдячністю згадую іченські поля та ліси, стави між садами, навіть бур’яни” [2, с. 331]. Враження дитинства склалися у свідомості майбутнього письменника у “блискучій, райдужній, світлій дитячій кінопоемі, де без сліду тонуть смутні моменти” та стали пізніше невичерпним джерелом творчості.

У 1888 – 1893 роках Степан Васильченко навчався в Ічнянській початковій школі. Закінчивши школу “кращим учнем”, залишився в ній на два роки стипендіатом. За цей час він ретельно готувався до вступу в учительську семінарію: “Ці два роки використані були, головним чином на читання. Всі російські класики, головніші класики світового письменства, критика, подорожі, природознавство і загалом найрізноманітніша лектура” [2, с. 334].

Важливою подією у житті С.Васильченка стало закінчення трирічного курсу Коростишівської учительської семінарії. Від’їзд його на навчання був сповнений надій: “Між моїм родом – батьками, дідами, самими далекими пращурами – я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець” [2, с. 336].

У 1898 році С.Васильченко одержав призначення і виїхав працювати в однокласну школу в с.Потоках на Канівщині. За чотири роки вчителювання він налагоджує не тільки навчальний процес, виробляє свій власний стиль викладання, але й організує драматичний гурток, залучивши аматорські сили повіту, відкриває вечірні класи для дорослих, влаштовує народні читання. Гаряче сприймаючи проблеми селян та сільської інтелігенції, молодий вчитель усіляко намагався обстоювати інтереси народу. “За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово”, – писав він у своїй автобіографії. Саме тому з’явилася поема “Розбита бандура”, яку надіслав письменник до журналу “Киевская старина”. Поему так і не надрукували, однак позитивний відгук головного редактору часопису В.Науменка вперше пробудив “віру в свої літературні сили” [2, с. 369].

Спостерігаючи життя представників сільської влади та вчителів, С.Васильченко намагався висловити щире обурення та написав оповідання “Не устоял” у газету, опублікування і резонанс якого стали причиною звільнення його зі школи. З цього часу почалося „летюче, невпокійне вчителювання”, коли місця роботи змушений був змінювати декілька разів на рік.

Так з’явилася думка продовжити навчання. Вчительська семінарія давала можливість вступу до Глухівського учительського інституту, так званого “мужицького університету”, у якому з 1904 року розпочав навчання С.Васильченко. Молодий вчитель швидко зрозумів, що цей навчальний заклад звичайний “тупик”, у який потрапляла здібна сільська молодь, прагнучи вищої освіти. Навчання провадилося на низькому рівні, демократичні погляди вихованців сприймалися ворожо. Під час перебування у Глухові восени 1905 року почалися революційні зрушення, які захопили у вир подій студентів. Разом з іншими С.Васильченко брав участь у міських демонстраціях та страйку у самому інституті, сподіваючись демократичних змін. Під впливом цих подій С.Васильченко вирішив залишити навчальний заклад і повернутися вчителювати у село. На жаль, мрії про вільну працю в школі не здійснилися: за першими революційними вибухами надійшли часи розгулу реакції.

І знову доводилося С.Васильченку змінювати школи: Брусове, Зубані. Тут письменник намагався активізувати літературну діяльність, досліджувати фольклор. Під час учителювання він написав статтю “Народна школа і рідна мова на Україні”, яку було надруковано в журналі “Громада” 1906 року.

Пізніше С.Васильченко приїхав вчителювати на Донбас у село Щербинівка Бахмутського повіту. Невдовзі за агітаційну роботу його разом і іншими двома вчителями заарештували за доносом і звинуватили в участі у Горлівському повстанні шахтарів. Півтора року він був ув’язнений у Бахмутській тюрмі.

Перебуваючи у в’язниці письменник зацікавився осетинськими казками, які переповідав “камерний Шахерезада” Олексій Хостнаєв. Мотиви народного епосу вразили С.Васильченка “буйною фантастикою і особливо своєю надзвичайно красивою будовою” [2, с. 371] та були пізніше використані у циклі “Осетинські казки” (“Чорний орел”, “Чарівна роза”). В’язничні враження стали підґрунтям для написання новел “Пацанок”, “За мурами”.

Тільки у 1908 році, хворого на тиф, С.Васильченка було виправдано за відсутністю доказів і звільнено. Вчителювати йому було суворо заборонено. Пролежавши кілька тижнів у лікарні, він повернувся до Ічні в напіврозвалену хату матері. Спочатку доводилося заробляти приватними уроками, проте з’явилася можливість у вільний час писати літературні твори.

У 1909 році С.Васильченко починає співробітництво з газетою “Рада”, де було опубліковано його поезію “Біля хати”. До написання поезій письменник більше не повернувся: “Це був перший і останній видрукуваний мій вірш. Почав писати новели. Улюбив їх друкувати в газеті, в якій одразу ставав перед великою аудиторією”, – згадував у автобіографічних записках “Мій шлях”, – “...як було видруковано з троє моїх оповідань, од редакції “Ради” одержав запрошення на постійну працю при газеті... Прожив на Солом’янці, працюючи в “Раді”, щось до чотирьох років, пишучи переважно новели, оддаючись цій роботі з великою любов’ю” [2, с. 368].

У 1911 році світ побачила перша збірка митця “Ескізи”, до якої увійшли оповідання “Роман”, “У панів”, “Мужицька арихметика” та п’єса-жарт “На перші гулі”. Літературні твори відразу привернули увагу народного читача – “пролетарського студента, письменника, робітника, дрібного службовця, і вчителів, і цілої орди різного віку дітлахів: трудшколи, дитбудинки” [2, с. 378]. Представники широкого кола демократично налаштованого селянства і робітництва стали адресатом творчості С.Васильченка.

Не випадково, п’єса “На перші гулі” С.Васильченка, у якій відчутно наслідування традицій А.Чехова, “нашуміла скрізь по великих і маленьких сценах України” [2, с. 377], стала великою подією у театрі Садовського, “справжнім золотим променем сонця” [1, с. 590].

У 1915 році після тривалого поневіряння у цензурі вийшла друком друга збірка С.Васильченка “Оповідання”. У ній було вміщено біля сорока оповідань, в яких порушувалися проблеми несумісності народної етики і моралі з тогочасними суспільними нормами (оповідання “Волошки”, “За мурами”), долі народного таланту (“На хуторі”, “На розкоші”), долі сільського вчителя в царській Росії (“Вечеря”, “Над Россю”, “Вова” та ін.), твори, присвячені революційним зрушенням 1905 року (“Чайка”, “На калиновім мості” та ін.)

У цей час почалася перша світова війна. Збірку С.Васильченка конфіскували, “Раду” закрили, а самого письменника мобілізували до війська. У роки війни він перебував на передових позиціях фронту. На основі фронтових вражень С.Васильченко вів “Окопний щоденник”, написав оповідання “Чорні маки”, “Отруйна квітка” та ін. Тільки після революційних подій 1917 року він покинув окопи, їздив делегатом на військові з’їзди у Білгород, Одесу, Київ. Після лікування у святошинському санаторії, демобілізувався.

Згодом почали відкриватися навчальні заклади і після тривалої перерви С.Васильченко знову пішов працювати вчителем, але тепер уже в оновлену українську школу. Протягом 1920-1928 рр. він працює спочатку завідуючим дитячим будинком, пізніше учителем української мови та літератури в школі імені Івана Франка м.Києва. Вільний від роботи час С.Васильченко присвячує літературній творчості. Письменник завершує цикл “Осінні новели”, пише оповідання та повісті з сучасного життя (“Приблуда”, “Авіаційний гурток”, “Олив’яний перстень” та ін.), створює декілька варіантів п’єси “Кармелюк”, планує написати біографічний роман-епопею про Тараса Шевченка “Широкий шлях”, який залишився незакінчений і представлений однією повістю “В бур'янах”.

Своїми літературними творами С.Васильченко намагався відстоювати канони традиційної класичної літератури. Саме тому він вступив в протиріччя з поколінням молодих літераторів-деструктивістів, але водночас не підтримував і літературний масовізм. Відшукуючи своє місце у письменницькому колі, він не належав до жодного літоб’єднання.

У 1929 році у Києві відзначено 50-річний ювілей письменника, якого вразили і водночас схвилювали щирі привітання читачів. І хоча твори С.Васильченка досить по-різному тлумачилися у літературній критиці, його письменницька праця була високо оцінена народним читачем.

С.Васильченко передчасно помер від сердечної недуги 11 серпня 1932 року. Поховано його на Байковому кладовищі у Києві. У біографічних нотатках він писав: “Найбільша письменникова радість, звичайно, то радість творчості. Радість залюбленої праці” [2, с. 375]. Таке ставлення до творчості й зумовило формування стилю письменника.

Степан Васильченко дебютував у літературі оповіданням “Не устоял”, яке було надруковано на сторінках “Киевской газеты” 1903 року. Пізніше сюжет цього твору він використав у новелі “Вова”, у якій порушив проблеми сільських вчителів. Уже у цьому творі відчутне зацікавлення автором психологією поведінки головного героя, заглиблення у його внутрішній світ. З метою дослідити шлях моральної деградації “маленької людини”, яким в оповіданні є сільський вчитель Антін Вова, письменник використав такі літературні прийоми, як внутрішні монологи та щоденник. С.Васильченко проводить свого літературного героя шляхом сумнівів і вимушеної самотності: “Душа жива живого слова бажає, та де ж його почуєш?” [1, с. 59]. Перед зустріччю на народних читаннях Вова звіряється щоденнику: “Зараз йду між люди... між інтелігентні, освічені люди... і страшно, і радісно. Боязно мені, бо соромливий...” [1, с. 60].

Неговіркий учитель не знаходить сміливості підтримувати розмову із співбесідниками на зібранні просвітнього гуртка, будь-яким чином реалізувати знання і вміння у спільній праці. Антін Вова є слабохарактерним, по-дитячому беззахисним, пасивним, що декому видається за невихованість і відчуженість. Після читання Вову оминали, навіть не прощаючись. Автор знову ставить свого героя перед моральним вибором: самота чи коло аморальних, деградованих письмоводителя чи урядника: “Прийшло в голову, що дома чекають його чотири сумні стіни холодної кімнати, пригадав, що ось уже півроку, як їсть його самотина – хотілося йому заплакати” [1, с. 64]. Антін Вова відчуває байдужість, відчуженість сільської інтелігенції та йде шляхом найменшого спротиву – морального падіння.

С.Васильченка хвилювала доля сільських учителів, які працювали у школах царської Росії. Під час вчителювання, письменника теж інколи опановувала зневіра: “Почував себе спершу самотнім. Шукать розваги в інтелігенції – сплошне, круте міщанське болото, на фоні якого сільський вчитель, безправний і матеріально бідний, зневажений і принижений в своїх пориваннях “до высшего общества”, був без міри, до сліз нещасний, вартий самого глибокого жалю” [2, с. 357]. Отже, розкриття душі “маленької людини” мало глибоку соціально-психологічну вмотивованість.

Орієнтуючись на читача з народу, С.Васильченко порушував важливі соціальні питання доби. В одному з перших оповідань митця “Мужицька арихметика” вже відчутно загострення соціального конфлікту. Ідейним змістом твору, що постає з полілогу селян та монопольщика, є пробудження свідомості бідняцьких верств села. Під час гуртового читання задачника, який дав монопольщик хурщику Антону на прохання почитати газету або книжку, з викривальним гумором селяни інтерпретують умови задач, які викликають асоціації з життя: “Це, виходить, така арихметика – панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого звозити, то мороч голову – скільки то всеї землі в пана!” [1, с. 38]. В гумористичній формі письменник відтворив ставлення незадоволеного народу до визискувачів, їх готовність до активних дій: “Коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій арихметиці” [1, с. 39], – висловлює думку товаришів Охрім.

Однією з провідних тем творчості С.Васильченка є шкільництво та життя народних вчителів. Шкільна тематика стала продовженням традицій письменників ІІ половини ХІХ століття (“Екзамен”, “Непокірний” Бориса Грінченка, “Грицева шкільна наука” І.Франка). У творах митця ще гостріше й категоричніше постають проблеми освіти та тернистого шляху сільських учителів.

У річищі порушеної проблеми було написано повість “Циганка”, оповідання “Гріх”, “Над Россю”, “Вечеря”, “З самого початку”. В оповіданнях відтворено ту атмосферу стеження, підозрілості, ворожнечі, у якій доводилося працювати вчителеві, якщо він виявляв незалежні погляди, мав авторитет серед селян. С.Васильченком було поставлено злободенну проблему утисків та переслідувань учителів духівництвом та інспекторами (“Божественна Галя”, “Гріх”). Відтворюючи психологічний стан вчительки Насті Григоровни, яка чекає на перевірку інспектора і жахається різних дрібниць (“Гріх”), письменник використовує художній прийом сну-марення, у якому “потік свідомості” відбиває різні химерні перетворення.

Матеріальні нестатки і злидні змальовано в оповіданні “Вечеря”. Голодні вчителі Недбай і Нечай у свят-вечір змушені збирати в учнівських партах сухарі-недоїдки. У подібній трагікомічній ситуації опинився народний вчитель Яків Малинка (“З самого початку”), який не мав навіть відповідного одягу. Малинка відразу сподобався селянам: “Тільки прибув він у село, повиймав та порозкладав у своїй квартирі книжки, камертони та всякі партитури – зразу закипіла робота. В класі вечорами загули співи, загомоніли святами під школою чоловіки, по хатах пішли ходити новенькі книжечки. За тиждень усе село знало вже нового вчителя. Сільська молодь марила ним...” [1, с. 117].

Популярності серед молоді було замало, необхідною умовою роботи у школі була прихильність вишнівської попечительки. Малинка одягнув на зустріч з місцевою панією позичений у церковного вчителя старенький сюртук, “рукава якого збіглися до самих ліктів”, а куценькі штани “піднялися мало не до самих колін” [1, с. 118]. Відповідно попечителька, побачивши учителя, навіть не схотіла розмовляти. Оповідання написані у добродушній, гумористичній манері, але сміх крізь сльози тут набуває соціального звучання.

Значним досягненням у розробці шкільної тематики стала новела “Над Россю”, яка на думку літературознавця Б.Деркача “окремими образами й мотивами помітно перегукується з новелою Чехова “Учитель” [1, с. 11]. С.Васильченко зобразив контрастні за характерами та діяльністю образи вчителів Райка та Воблого. Викриваючи хитрість, практичність, пристосуванство кар’єриста Воблого, якого приваблювали “золоті ґудзі” на учительській формі, письменник увиразнює людяність і благородство, відданість своїй справі й водночас злиденність долі Райка. Застосовуючи такі літературний прийом, як розповідь у розповіді – монолог вчителя, митець досягає розкриття внутрішнього світу сільського інтелігента: “Щиро й правдиво розказував він, і в його голосі не чути було ні одної нотки пекучого жалю або скарги. Як казку, як давню пісню-думу – не про себе, а про когось іншого – викладав він спогади про своє життя, повиваючи їх тихим смутком, який один тільки й лишився в його душі од колишніх гострих та пекучих пригод” [1, с. 116]. Емоційно-психологічна напруга монологу-сповіді посилюється мотивами народної пісні “Де ти бродиш, моя доле?”, що стало характерною ознакою усієї творчості С.Васильченка.

Розповідь у новелі ведеться від молодого учителя, який спостерігає неоднакові життєві шляхи своїх досвідчених колег. Перед ним постає проблема життєвого вибору: “Чи мені піти слідом за Воблим і починати зразу будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може, поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську долю іншим, самому ж помандрувати світами шукати собі кращої...” [1, с. 117].

Новелу “Над Россю” створено у традиційній оповідній манері реалізму, проте відчувається зацікавленість новими тенденціями у літературі, заглибленням у психологізм. На творчість письменника мали вплив, про що свідчать автобіографічні записки “Мій шлях”, „новітні письменники” та зарубіжні модерністи і “питання стояло в тім, щоб перенести нові способи творчості в українську літературу [2, с. 371].

У повісті “Циганка” С.Васильченко змалював нову демократичну школу “з своїм маленьким садком та подвір’ям, що була така сонна та смутна влітку, знов прокинулася, одмолоділа. Гомін досягнув уже того стану, з якого вчитель зразу побачив, що вся школа в зборі” [1, с. 74]. З гуманістичним пафосом розкривається ставлення учителя до своєї роботи і повага до нього учнів: “Розмова між учителем та школярами тиха, лагідна, відносини щирі” [1, с. 75]. Школа для дітей стала “довгим школярським святом” [1, с. 81], де забувалися домашні злидні, сумні розмови про бідність, і відкривався широкий шлях до науки, до товариства. Жанр “новелістичної повісті”, як її визначив сам автор, дозволив показати широку картину шкільного життя дітей-старшокласників, розкрити індивідуальність їх характерів.

Крім того, в таких оповіданнях шкільної тематики, як “Роман”, “Божественна Галя”, “Циганка” письменник художньо змалював образи дітей, показав природній, нічим не скутий розвиток особистості. У С.Васильченка постаті дітей – справжні непокірні бешкетники, але митцеві вдалося побачити у них найкращі романтично-піднесені та особистісно-орієнтовані прагнення, індивідуальність характерів, їх багатий духовний світ.

Цікавим з цього погляду є образ семирічного Романа, який готується йти до школи (новела “Роман”). Навчання приваблює допитливого, кмітливого хлопця, його цікавить розповідь вчительки, діяльність учнів. Нерідко він на вікні спостерігає за тим, що діється у класі. С.Васильченко змальовує дитячий характер короткими характеристика: “Він добре знає, що надворі він вільний бурлака” та “Роман ніколи не забуває, що він не школяр, а вільний козак” [1, с. 31]. Пізніше виявивши власне бажання вчитися, Роман став школярем, але його вимріяні уявлення про шкільне життя не відповідали дійсності: малозрозуміла російська мова, насмішки дітей, кпини вчительки. Навчання стало важким тягарем для дитини, свідомої власної гідності. Мрії Романа залишаються нездійсненними, шкільні умови не сумісні з його характером. Показовою є остання зустріч вчительки і учня, коли він знову стає “вільним бурлакою” і висловлює свої образи.

Таким же розбишакою змальовує письменник Грицька Прокуду (“Божественна Галя”), який врешті виявляється дотепним вигадником, дитиною із властивим їй почуттям гумору. У новелістичній повісті “Циганка” з’являється схожий образ Василя Грищука на прізвисько Піхтір – “ледаркуватий, добродушний, з мрійною лагідною вдачею, Піхтір не любив задиратись з хлопцями, проте, йому більш, ніж кому іншому, доводилося лежати на самому споді “малої кучі, невеликої” й одвідувати курника на шкільному горищі, який уважався за місце найвищої кари для школярів. Учитися було Піхтіреві за велику муку: нулі, єдиниці, курник, насмішки, батьків батіг... Товариство любив він щиро, в одному в йому кохавсь, йому одному оддав свої найкращі почуття, свої думки й мрії” [1, с. 86]. Цікавими є асоціативні образи школярів Грицька, Якова, Андрія, які намагалися „завести козацькі порядки та звичаї” відповідно до Тараса Бульби та його синів, що свідчить про знання і розуміння історії та свідомість учнів нової школи.

Особливий чарівний світ постає в уявленнях малого Семена (новела “Басурмен”). За характером творення образи С.Васильченка схожі на дітей з творів В.Винниченка (“Федько-халамидник”, “Бабусин подарунок”, інші оповідання збірки “Намисто”). Семен – малий бешкетник, неслух, але водночас мрійник. Як і в інших дитячих образах, у його характері присутнє позитивне начало. Він повсякчас мандрує городами, луками, селом. У його уявленні постають химерні картини. Спочатку хата “йому здається за темний льох, вікна – за дірки, в які зазирає ясний день” [1, с. 206]. Довкілля теж викликає своєрідні асоціативні враження, знаходячись у полі, на луках Семен відчуває себе спорідненим з природним середовищем, його частиною. Про домівку хлопець згадує, коли відчуває втому і голод. Повернувшись одного разу додому, Семен побачив і підхопив батьків недокурок, за що отримав стусанів від матері. Ображений, “набитий, богові неугодний, вигнанець із рідної хати, – де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?” [1, с. 209], – повертає автор свого героя у звичне для нього середовище. Духовний світ Семена письменник намагається розкрити через його уявлення, марення: “Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова – низько на землі. Перед очима летить маленький комар... Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом... І друге вже таке, і третє... І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки – ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовто-гарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно” [1, с. 210].

Природа в новелах С.Васильченка “живе, діє, вона одухотворена, переливається багатогранними барвами і мелодіями, гармонійно поєднана з життям людини, її душевним станом” [1, с. 14], – цілком слушно зауважив літературознавець Б.Деркач.

Оповідання про дітей характеризуються “м’яким ліричним гумором у поєднанні з оптимістичним началом” [1, с. 19]. Згадаймо оповідання “Свекор”, у якому показано малого Василька, який любив “старкувати” та повчати. Образи дітей змальовано митцем з особливою ніжністю справжнього педагога й психолога. Світ дитинства залишався йому близьким і дорогим усе життя. У характерах своїх героїв С.Васильченко показав великий емоційний потенціал. Це, насамперед, винахідливий, “слухняний і почтимий” Івашко (“Мужицький ангел”), який просив у церкві перед іконою горщик меду. Його молитва-медитація була настільки щирою, що здалося він почув голос: “Бери, тільки щоб ніхто не бачив” [1, с. 214].

Емоційність художніх творів С.Васильченка посилювалася добором художньої деталі, образів-символів. Глибокий драматизм характеризує мініатюру “Дощ” та оповідання “Дома”, головними образами яких є діти-напівсироти. Розмова Колі і Петрика (“Дома”) трансформує почуття невтішного сирітського горя у створення символічного образу померлої матері – “панни з відрами”, яка вимальовується із зіркового нічного неба. Натомість у оповіданні “Дощ” вирізняється символічний образ батька, який померши залишив дітей у злиднях. Його напівприсутність досягається влучною метафорою: “А десь за ланами гомонів, затихаючи, грім, немов той суворий тато, що навідався додому, нашумів, обмив своїм дітям залякані та заплакані лиця, обдарував усіх гостинцями й пішов собі, буркотаючи, геть, добрий і суворий...” [1, с. 158]. Подібні мотиви вже були використані Л.Яновською в оповіданні “Смерть Макарихи”.

Відповідно образи напівголодних дітей-безбатченків, яких залишає самих вдома мати, заробляючи шматок хліба зранку до пізнього вечора, асоціюються в уяві автора як “три прив’ялі квітки, що забули виставити на дощ” [1, с. 158].

Світ дитинства яскраво представлений також у творах циклу “Крилаті слова” (“Дзвін”, “Витрішки”, “Неслухняний глечик”, “Добрі очі” та ін.). За жанром вони близькі до невеликих оповідей з життя маленьких дітей, у світогляді яких по-своєму відбиваються загальні народні уявлення про добро і зло. Стилетворчою деталлю у даному випадку є застосування влучних словесних формул (“крилатих слів”), яким діти надають своїх значень.

Помітне місце у творчості С.Васильченка посідає тема талантів з народу, яка художньо відтворена в оповіданнях “На хуторі”, “У панів”, “На розкоші”, повістях “Талант”, ”В бур’янах”. Своїх талановитих героїв автор схарактеризував в оповіданні “На хуторі”: “І були вони, всі ті таланти рідного люду, ті найулюблені діти свого смутного краю... – люди з найбідніших бідні, з найтемніших темні, були наймитами у чужих людей і пасинками в долі” [1, с. 54]. Розкриваючи потужний духовний потенціал народу, письменник намагався зобразити своїх героїв у найкращих виявах почуттів, у моменти творчих поривів, духовних злетів, що наближає стиль митця до нової імпресіоністичної течії в українській літературі.

Одним із яскравих виявів духовності українського народу, “своєрідним катарсисом душі” [5, с. 95] є пісня. Ще з дитячих вражень письменника залишилася в пам’яті Ічня “своїми піснями та напрочуд хорошими голосами” [2, с. 331]. У біографічних нотатках “Мій шлях” С.Васильченко писав про становлення світогляду та естетичних принципів: “Впливи народної української пісні, Шевченка, Гоголя – це основні, здається, впливи, під якими я сформувався як український письменник” [2, с. 371]. Отож, цілком закономірним є захоплення митця народною творчістю і талановитими селянами, такими, як молода наймичка та чабан Ілько з оповідання “На хуторі”, Ларько з оповідання “У панів”. Про надзвичайні здібності народу письменник говорить метафорично, створюючи багату палітру слухових і зорових образів: “Із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла виковані, слова пісні” [1, с. 52] дівчини-наймички (“На хуторі”), або “соколом полинув над рідними полями” [1, с. 206] голос Семена (“На розкоші”). Особливої виразності образу Семена надає літературний прийом паралелізму: “голос солов’я, що співає у чужому садку” та “голос співака, який лине селом з панського маєтку”.

Сюжети творів цієї тематики розвиваються не в традиційному інтригуючому напрямку, а швидше лірико-психологічні, побудовані на світовідчутті та душевних переживаннях літературних героїв, отже й композиційно твори складаються з окремих фрагментів життя, можливо й таких, як виконання однієї пісні, протягом якої дівчина співає свою долю (“На хуторі”).

Пісня й музика підносить героїв С.Васильченка до високостей у духовному плані, зображення засобом контрасту дає можливість вивільнитися хоча б умовно з безпросвітних злиднів. Пориваннями до світу вимріяного, вивільнення з лещат буденності є сон замерзаючого музики-скрипаля Ларька на старій вербі в засніженому полі, його п’яні візії (“У панів”): “Боже, боже... які розкоші, краса яка! стоять скрізь столи, застелені дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве панікадило... Люстро, срібло, золото... Так і сяє все, так і сяє... За що не візьмись, де не сядь – усе хитається” [1, с. 105].

Красу талановитої людини з народу, її поривання до духовного вдосконалення відтворено у повісті “Талант”. С.Васильченко створює портретну характеристику з психологічною мотивацією головного образу Тетяни: “Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в’ється по голові кучерявою березкою... Щось невпокійне на обличчі... Коло губ якась сумовита креска... Щось загадчане...” [1, с. 346]. Мрія Тетяни стати співачкою, грати в театрі підкріплена природним талантом. Вона мала „на диво сильний, чарівного тембру голос. Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам” [1, с. 348]. У повісті відтворено прагнення молодих вчителів до навчання в університеті, прагнення Тетяни потрапити на професійну сцену. Але на тому шляху ставали непереборні мури – важким і тернистим був той шлях народу до науки і мистецтва: “Справжнє життя – з хріном, з кропивою жалючою, з полином” [1, с. 366].

Ідейним змістом цього твору є протест проти жорстоких суспільних умов, які нещадно пригнічують народні таланти, що споріднює повість С.Васильченка із мотивами “Страченого життя” А.Тесленка. У повісті трагічний фінал – самогубство, але письменник вірить у силу народного таланту, нове життя, тому твір пройнятий оптимізмом: “Хотілося вірити й вірилося в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні” [1, с. 359].

Схильність до відтворювання емоційно-настроєвих вражень героїв, до змалювання людських драм відчутно також в оповіданні “На чужину”, у якому розкрито еміграційну тему, яка переростає у тему пам’яті. Цікавим у цьому плані є епізод прощання Жука з старим ясенем. Дерево у творі персоніфіковано: “Жук підійшов до ясена, обняв його, мов брата, прихилився до стовбура сивою головою й заплакав” [1, с. 41], розмовляв з ним, як із старим другом. У даному випадку ясен символізує світове дерево, яке уособлює пам’ять про давніх пращурів, коріння усього роду.

Трагічну картину вимушеного переселення емоційно підсилює символічність зображення: “Сколихнулось море і схвилювалося. Увесь натовп заворушився і поповз широким шляхом із села на гору. Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка посередині робилась усе тонша й тонша і розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини. Одна половина подалася назад до села, друга поповзла далі по шляху” [1, с. 44].

Розповідь в оповіданні “На чужину” ведеться від автора, який ніби спостерігає за життям села з висоти. Здійнявшись над землею увечері він побачив горе старого Жука, який не сподівається повернутися, молодят, які змушені розлучитися, і вранці стає свідком трагедії людських доль переселенців. Літературознавець Н.Шумило, досліджуючи поетику творів С.Васильченка, побачила у використанні літературного прийому зображення з “пташиного польоту” наслідування Шевченкової поеми “Сон” [5, с. 153 – 154]

Естетика фольклору органічно переплітає канву літературних творів Степана Васильченка. Письменник використовує такі засоби фольклорної поетики, як демонологічні мотиви, які відтворюють давні вірування українського народу (“Чарівний млин”, “Відьма”, “В хуртовину”), що пов’язує його творчість з міфологічною тенденцією в літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Разом з тим зразком художнього відтворення народного світовідчуття стали твори М.Гоголя, твори якого перекладав С.Васильченко (оповідання “Заворожене місце”, “Гетьманська грамота”, “Майська ніч”).

Твори митця єднає з фольклором також звернення до епічних жанрів казки та народних переказів, які було використано у написанні оповідань “Королівна”, “Відьма” та ін.

Нові тенденції імпресіонізму і символізму яскраво виявилися в оповіданнях, присвячених імперіалістичній війні (“Під святий гомін”, “Чорні маки”, “Отруйна квітка”, мініатюра “На золотому лоні”).

У мініатюрі “На золотому лоні” С.Васильченко на почуттєвому рівні передав тугу за загиблим в одному з боїв юнаком. Лежить він на полі бою, немов спить. Завдяки персоніфікованій природі та вітру, який “тіпає сірими полами, пошматованими рукавами, будить, недобудиться” мертвого юнака [1, с. 222] значно посилюється емоційна напруга від страти. Вітер вивільняє з грудей померлого лист від коханої дівчини, який теж набуває живих рис: “...котиться біла пташина по трупу, тихо кружиться під нечутну музику в безжурному граціозному танку, одухотворена мереживом людської мислі, жива, химерна істота” [1, с. 222].

Листок, як душа людини, з кожним подувом вітру оживає, зачіпляючись за якусь рослину, час від часу починає озвучувати написане: “Милий мій, моє щастя, мої й сльози! Як би тоді цілувала я тебе, твої уста, смагою запечені, яка б це була радість і щастя! Але я знаю, що ти, зморений і змучений, до останньої краплі вип’єш свою страдницьку чашу і, коли буде на те вища воля, складеш свою голову, як лицар і герой...” [1, с. 223]. Лист наповнюють ліричні емоційні звертання, присяга на вірність, щирі почуття кохання, тому часте повторення фраз з нього “сприймається як примовляння над померлим, як плач-тужіння” [6, с. 175].

В оповіданні застосовано прийом обрамлення, який є близьким до фольклорного кільцювання: на початку психологічно вмотивований пейзаж містить фразу: “...трупом лежить жито, побите й потолочене...” [1, с. 222], а закінчується твір словами з пісні: “Ой у по-лі жито копитами зби-и-то...” [1, с. 224]. Символічні порівняння, пісенний мотив, ключове слово “жито” – усе це підпорядковано цілісній філософській проблемі: життя.

В оповіданні “Під святий гомін” С.Васильченко відтворив сон-марення офіцера, який заснув під гомін солдат біля церкви. Сон сповнений жахів війни й відтворює психічний стан людини, змученої фізично й наляканої смертельною небезпекою. Цей напівсон-напівмарення є рефлексіями з життя: “Не сон і не дійсність. Розбуджені, забуті спогади чогось давнього, страхітнього, що, немов отрута, немов старовинне прокляття, завжди дрімає в душі... Одні з тих страшних, лютих примарів, що повторюються з найменшими дрібницями через роки й роки” [1, с. 226].

Виснажений, з деформованим світосприйняття, герой вже не розрізняє сон і реальність. Ці відчуття є дуже близькими авторові, який сам пройшов шляхами імперіалістичної війни, був на передовій. Емоційно-почуттєвий стан офіцера автор передає уривчастими фразами, недомовленістю. Рядки твору помережані трикрапками. Цікавим символом є “малесенький узлик, в якому було сховано найдорожчі скарби” [1, с. 225]. Це вузлик духовності: “трішки мрій, кольорових надій і планів, і той невідомий чарівний камінчик” [1, с. 225], який зберігає герой в нелюдських умовах воєнної дійсності. Природним є бажання звільнитися “від дорогоцінного скарбу”, коли в умовах війни людина перетворюється на “звірину”, нівелюється як особистість: “Де я? Звідки і хто я?” [1, с. 228], – герой почуває себе “зблудлою дитиною над безлюдними безоднями” [1, с. 228]. І навпаки, радіє й повертається до життя, віднайшовши й відкривши свій “вузлик”: “...цілим вітром тихих радощів житейських подуло на нього звідтіль” [1, с. 229].

Оповідання “Чорні маки” є спогадами з польової книжки, в яких занотовано враження про трагічні події війни: порушення мирних переговорів, внаслідок чого загинуло багато людей. Символічне забарвлення відчувається вже в самій назві. У передчутті величезної трагедії розцвіла незвичайна квітка, яка “куриться чорним сумом, здаля коле жахливими голками і труїть світ” [1, с. 230]. Ліричного героя переповнюють почуття “чорної нудьги” і “смертельної туги”. Специфічним відтворенням такого настрою стає глибоко вмотивований, психологізований пейзаж: “Білим сліпнем, мертвим, тухлим оком без змісту, без таємного смутку мулить очі місяць. І вся ніч з квітками, з кущами, і з соснами, і ялинами здається зів’ялою, мертвою декорацією” [1, с. 232].

Під час переговорів, коли люди відчули радість кінця війни, світ змінився. Той же пейзаж уявлявся в іншому ракурсі: “І кругом діялось диво: чорна сутінь, де висів жах, як од світу блискавки, шугнула кудись за обрії і щезла без сліду, і ніч оджила, мов окропили її живою водою. Ожив місяць, оздоровів, ожили дерева, кущі, тіні... Запахло деревієм, буркунами... вийшла красуня ніч, ніч-травнівка, в шовках, в дорогих каміннях, в срібних мереживах, ніч-лікарка, шептуха з пахощами, з любощами, з купільними травами, з цілющими зіллями” [1, с. 234].

І раптом зрадницька рука відкрила вогонь, переговори було зірвано, а на солдатах почали “цвісти чорні маки”. Відразу “...умер місяць, мов зів’яв, скам’яніли дерева, погас світ” [1, с. 236].

Узагальнюючи враження від революційних подій 1905 року, письменником було написано цикл “Осінні новели” (“Осінній ескіз”, “Вітер”, “Чайка”, “Фіалки”, “На калиновім мості”). У новелах циклу найяскравішого вияву набуло “притаманне усій творчості Васильченка ліричне начало” [5, с. 169]. У названих творах письменник також звертається до фольклорних традицій, тоді, як відзначає літературознавець Н.Шумило зв’язок його творчості з фольклором сягає найвищого рівня.

Прикладом художньої інтерпретації народної пісні про чайку-небогу, що вивела чаєнят при битій дорозі, є новела “Чайка”, у якій три-сини матері-одиначки йдуть революційними шляхами і жоден з них не повертається. Значення пісні у творчості С.Васильченка важко переоцінити, “разом із казкою вона виконує чи не основну стилетворчу функцію” [6, с. 274].

Українські письменники пов’язували революцію не тільки з соціальним визволенням народу, а й з національним. Символічним підтвердженням цього є портрет Тараса Шевченка, який залишили сини матері, назвавши його духовним “батьком”, “який розуму навчає і на стежку ставить” [1, с. 300], а також оптимістичне закінчення твору Шевченковими словами:

І буде правда на землі!..

Повинна буть, бо сонце стане

І оскверненну землю спалить...

Крім сюжетної канви з народною піснею новели С.Васильченка також єднає ритмізована мова. В новелі “Вітер” зв’язок художньої оповіді і народної пісні визначається темою пам’яті. Картини з життя постають в уяві ліричного героя під впливом слів пісні, навіяних вітром: “Сьогодні – він музика, під вікнами гуде гілля струнами, і кругом будинку – гомін – не гомін, стоїть могуча симфонія –“Сон” [1, с. 294]. Ця лірико-імпресіоністична мініатюра складається з окремих частин, які поєднані повторами слів з пісні, емоціями ліричного героя, його рефлексіями.

Ліричними спогадами про юнацькі роки та революційні події є новели “Осінній ескіз”, “Фіалки”, “На калиновім мості”. Згадуючи, ліричний герой перетинає межу часопростору: “Дійсність – як сон, і сни – як дійсність” [1, с. 308].

Стильовими особливостями написання циклу “Осінні новели” є асоціативність, уривчастість – спогади спливають спочатку розмитими, потім яскравими фрагментами-сплесками, які складаються в загальну “кіноплівку” пам’яті. Новели відтворюють оптимістичний настрій автора, пафос життєствердження, незважаючи на трагічність описаних подій: “В кого буйно загориться любов до ясного життя, той знайде зброю, щоб люто боронити його од чорних хижаків, од того чорного, смертельного суму, що віють на нас вони своїми хижими крилами. Знайде зброю, знайде й шлях” [1, с. 283], – писав С.Васильченко у чисті до читачів. Із всепереможною вірою в життя автор змалював своїх героїв, їх мрії й сподівання: “...і щастя є на світі, і радощі, і доля, і воля!.. За мурами, за морями, украдене – тільки єсть! Шукай! Питай! Змагайся! Однімай! Розбивай мури!” [1, с. 293].

У письменницьких роздумах О.Гончар відзначив, що у характері, світогляді С.Васильченка було “якесь по-юнацькому загострене почуття прекрасного і той вроджений оптимізм, життєрадісність міцної народної натури, що надавали світлого, стверджувального характеру навіть тим його творам, в яких відбивалися похмурі картини минулого” [3, с. 83].

Отже, лірична настроєвість новел, емоційна позиція ліричного героя, звернення до естетики фольклору поєднують твори С.Васильченка з лірико-романтичними традиціями у літературі, а психологічна заглибленість, уривчасті рефлексії на рівні підсвідомості – з імпресіонізмом.

Вагомим творчим здобутком стали розробки жанру поезій в прозі, ліричні настроєві твори без рими і ритму, але здатні повторювати найменші порухи душі (“Задума”, “Любов хмаринки”, “Осінь”, “Місто” та ін.). Мотиви цього жанру також було використано письменником у повістях “Талант” та “Олив’яний перстень”.

Одним із напрямів творчості С.Васильченка є інонаціональна тема, яку розкрито в оповіданнях “За мурами”, “Про жидка Марчика бідного кравчика”. Останнє співзвучне з образком М.Коцюбинського “Він іде”. Оповідання “За мурами” – це розказана у тюрмі історія про життя єврейської родини. У цих творах автор намагається осягнути особливості характеру представників іншого народу, їх культури: “І дивний настрій починає опановувати мене під гомін чужої мови, серед суворих незнайомих малюнків, серед єврейських книг, суботніх свічників та інших атрибутів чужого свята. Здається, що вирвано цей куточок із далекої, невідомої країни й занесено хтозна-яким вітром...” [1, с. 180].

Вагомим творчим здобутком С.Васильченка є його сатирично-гумористичні твори “Обивательські жарти”, “Московський ґедзь”, “Туге слово”, у яких об’єктом сатири стало мовне питання, як наслідок нищівної імперської політики. В оповіданні “Туге слово” письменник з гумором говорить про українця-обивателя, для якого слова “Україна” і „український” стають “тугими словами”, складними навіть для вимови. Такою ж неусвідомленою й чужою була українська мова для жінки відомого громадського діяча з оповідання “Московський ґедзь”, яка усе життя, говорячи українською, намагалася приховати в душі “московського ґедзя”, що час від часу лякав чоловіка. Суперечку навколо мови періодичних видань між місцевим патріотом Іваном Федотовичем та його знайомими русофілами зшаржовано в оповіданні “Обивательські жарти”. Сатирично-гумористичні твори є продовженням художнього дослідження гостро поставлених проблем у творах шкільної тематики, таких як “Роман”, “Інспектор” та ін.

Вершиною сатиричної майстерності С.Васильченка є його дума-казка “Ось та Ась”, яку було надруковано у 1919 році за часів Української Народної Республіки. У казці, використовуючи засіб протиставлення характерів та дій двох персонажів – українця Ося та росіянина Ася, автор відтворив особливості руйнівної жорстокої політики імперської Росії. Вже у самих іменах персонажів Ось та Ась, які асоціюються як два народи, письменником враховано мовні особливості російського та українського народу. У казці йдеться про “братання” двох персонажів, яке надало можливості оселитися москалю Асеві у хаті Ося й стати господарем у ній. Химерна мандрівка козака Ося, у яку його відправляє Ась, є персоніфікованою долею уярмленої України: мандрувати по світу із зав’язаними очима, із суворою забороною говорити. Тільки калинова сопілка допомагає розповісти Осеві про своє горе і повернутися додому, що споріднює казку С.Васильченка з народно-поетичними мотивами.

Таким чином у часи денаціоналізації казка стала забороненою, а отже й забутою. Тільки завдяки зусиллями дослідниці творчості письменника Н.Шумило казку було передруковано у збірці “Мужицький ангел” (К.: “Веселка”, 2000).

У 20 – 30-ті роки письменник посилено шукає нові теми та форми для творчості. У 1920 році виник задум написати художньо-біографічний роман про життя і творчість Тараса Шевченка під назвою “Широкий шлях”. Відвідавши в цей час могилу Кобзаря, С.Васильченко писав: “Могила Тараса – це жива легенда... Велетенська могила на пів-України дише живим, радісним, бадьорим духом... Це криниця живої води...” [1, с. 587]. Отже, глибоко усвідомивши значення Шевченка та його творчості для українців, письменник прагнув відтворити його образ в художньому плані. На жаль, було закінчено лише першу частину під назвою “В бур’янах”. Але і ця повість стала одним з кращих художніх творів з життя Кобзаря. Художню канві повісті складає казковий зачин, життєстверджуюче начало, народні пісні. У композиційній побудові планувалося використати прийом градації. По мірі того, як зростає герой духовно, формується талант митця, за ним постають Звенигородщина, Кирилівка... і згодом уся Україна.

У цей період було написано оповідання “Приблуда” з життя дитячого будинку. У цьому творі прикметним стало злиття образів дітей в дитячий колектив. Відтворенням сучасної письменникові дійсності стали повісті “Авіаційний гурток” (1925 р.), “Олив’яний перстень” (1927 р.). Тенденції розвитку літератури нової доби потребували змін. Нові пошуки письменника, як вважали критики, були “не без певних втрат” [5, с. 195]. Повість “Авіаційний гурток” було написано на замовлення часу і “за задумом автора, мала передусім виконувати агітаційну роль, заохочувати юнаків та дівчат до освоєння нових професій” [1, с. 586]. У творі йдеться про створення у школі авіаційного гуртка, де учні моделювали літаки. Таким чином новими для письменника стали теми розвитку особистості у новій школі, формування професійних якостей, колективна праця.

У повісті “Олив’яний перстень” С.Васильченко змалював канікули київських старшокласників, які вирішили влітку провідати своїх товаришів з села. Прибувши до Бондарів, школярі Валер’ян, Вітя і Костя включаються у сільськогосподарський процес жнив. Сюжет повісті побудовано в традиційному стилі й “дещо хибує на однолінійну сюжетну побудову” [5, с. 198].

Залишаючись вірним своїм художньо-естетичним поглядам, письменник романтизував будні трударів села. З притаманним ліризмом письменник опоетизував колективну працю: “Гарячі жнива... Людей у полі, як мурашок... Косарі – рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип’яті пасуться коні; під возами – колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина... Метушня, руханина... Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здалися комашками в цьому краєвиді серед праці й золотого хліба” [1, с. 421].

Значним досягненням у творчості С.Васильченка є його драматичні твори. Однією з перших з’явилася п’єса “Чарівниця”, в основу якої покладено мотиви народної пісні “Ой, сербине, сербиночку”. Це романтична драма, основна дія якої розгортається навколо дійових осіб Мар’яни, її брата Олекси та зрадливого коханця Сербина. Конфлікт у творі постає на побутовому, морально-етичному рівні. Засліплена любов’ю до Сербина, Мар’яна отруїла рідного брата, який повернувся із славного козацького походу. У драмі засуджується підступна, зрадницька помста Сербина, порушення народної моралі з боку Мар’яни. В образі Олекси уславлюється козацька звитяга, мужність.

За мотивами народних пісень також були написані “Недоросток”, кілька варіантів п’єси “Кармелюк”. Драматургія С.Васильченка відзначається умілим використанням естетики та поетики фольклору. Одноактівка “На перші гулі” завдяки комедійним ситуаціям, жартам, властивим народному гумору українців, музичності сприймається як ліричний водевіль. На тлі сільського життя автор показав стосунки молоді – Оленки, яка стає дорослою і виходить на “перші гулі”, та Тимоша, їх ставлення до батьків. Дія відбувається під час гуляння так званої “вулиці”, тому супроводжується піснями, жартами, дотепами. Мова персонажів характеризується народними висловами, інтонаціями.

Подібною є п’єса “Не співайте півні, не вменшайте ночі”, дійові особи якої – сільські дівчата та юнаки. Це молодь, якій пощастило здобути освіту. Настя, Горпина, Кость, Максим зібралися востаннє перед від’їздом на навчання та працю. Їх життя органічно пов’язане з традиціями та укладом сільського життя. Сюжетно-композиційна організація твору складається з трьох картин, які перериваються співом півнів.

До драматургії С.Васильченко звертався протягом усієї творчості. До мистецької скарбівні увійшли різні жанрові різновиди: драми “Чарівниця”, “Кармелюк”, етюд на одну дію “Зіля-королевич”, феєрія-мініатюра “Минають дні”, дитяча п’єса “Свекор” та ін. Драматичні твори С.Васильченка відзначаються майстерністю відтворення характерної атмосфери життя українського села, змалювання українських характерів, доречним використанням поетики фольклорних творів, втіленням народного гумору.

У творчості митця яскраво виявилися особливості реалізму “перехідної доби” кінця ХІХ – початку ХХ століть, поєдналися стильові тенденції романтизму, символізму, імпресіонізму. “Творчість С.Васильченка, – як визначила Н.Шумило, – це своєрідне національне явище на ґрунті домінантної присутності ліричного начала в новітньому психологізмі українських прозаїків” [6, с. 273].

Питання для повторення

1. Які події з життя С.Васильченка мали вплив на формування його світогляду?

2. Як відбились у творчості письменника тенденції імпресіонізму?

3. Яке значення має усна народна творчість у творах С.Васильченка?

4. Які теми стали найважливішими у творчості митця?

5. У яких творах С.Васильченка відчутно тенденції романтизму, символізму?

6. Схарактеризуйте дитячі образи в оповіданнях С.Васильченка, передбачених програмою. Завдяки яким художнім засобам змальовано дітей і світ дитинства?

7. Що стало об’єктом сміху у сатирично-гумористичних творах?

8. Поясніть ідейно-художній зміст повісті “В бур’янах”.