Ліричний талант прозаїка Марка Черемшини

Небо гей на морі піна.

А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори.

А з того неба Купало любість по землі сіє...

А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає.

А за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстеляє.

Бо любість одно крило біле, а друге темне має

Марко Черемшина

Дитячі та юнацькі роки Марка Черемшини. Збірка “Карби”. Тема воєнного лихоліття у творчості митця. Фольклорні джерела творчості. Лірична домінанта прозового таланту письменника.

Марко Черемшина (літературний псевдонім Івана Юрійовича Семанюка) народився 13 червня 1874 р. в Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині (смерть настала 25 квітня 1927 р.), де цінували книжку й освіту. Початкова школа й Коломийська гімназія закладали освітню базу для його дорослого життя. Саме в гімназії Черемшині відкрилася давня українська література (від Данила Заточника), нова – у творах Т.Шевченка, І.Франка. Щасливу ж нагоду читати оповідання та повісті Г.Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка мав ще в батьківській хаті. Гімназистом Марко Черемшина відкрив для себе й світ античної літератури та найвищих здобутків європейського письменства, таких як Шекспір, Словацький, Міллер, Гоголь.

Починав писати Марко Черемшина в жанрі драми. У 1895 р., бажаючи взяти участь у конкурсі драматичних творів, що оголосив журнал “Зоря”, він надіслав туди свою драму “Несамовиті”. Вона отримала схвальну оцінку журі, проте видрукувана не була. А 1896 р. у газеті “Буковина” побачило світ оповідання “Керманич”, автор якого підписався “Марко Черемшина”. З того часу таке ім’я стало літературним псевдонімом Івана Семанюка, хоча відомий ще один – “Легіт”. Цього ж року письменник закінчив гімназію й поїхав до Віденського університету, де за браком коштів вступив не на медичний факультет, як планувалося, а на більш дешевий – юридичний. Відтак став із часом професійним адвокатом, але не полишив своїх інтересів у літературі.

Відень початку ХХ століття був одним з найбільших європейських центрів культури. Сама атмосфера міста благотворно впливала на формування мистецьких талантів. Черемшина, перебуваючи тут протягом кількох років, мав багаті можливості для розвитку власного творчого чуття та естетичного смаку. Так у Відні він написав казки “Незабудька”, “Рожі”, “Муха”, збірку оповідань, пробував сили в літературній критиці та перекладах (перекладав українською твори Е.Золя, Ж.Ренара, Й. Бойєра та інших). З особливим теплом згадував про особисті зустрічі з відомим європейським модерністом Петером Альтенбергом. У 1898 р. в газеті “Буковина” вийшли поезії в прозі “З циклу “Листки”, які продемонстрували симпатію молодого автора до модерністського суб’єктивізму в літературі, яка все ж таки не ігнорувала попередніх здобутків вітчизняного письменства, пов’язаних передовсім із критичним реалізмом. Так, у мініатюрі “Весна” високопоетичний, дуже особистісний пейзаж сприяє глибшому усвідомленню ницої натури пана та фальшивості обстоюваних ним естетичних смаків. Симфонія горя й сліз звучить у поезії в прозі “Симфонія”.

У 1901 р. вийшла перша збірка новел Черемшини “Карби”, куди увійшло п’ятнадцять творів про життя гуцулів. Серед них “Карби”, “Дід”, “Раз мати родила”, “Святий Миколай у гарті”. Оповідання збірки переважно продовжують традиції реалістичної літератури. Ключову роль тут виконує перше оповідання “Карби”, яке має автобіографічний характер і розказує про дитинство малого Петрика в дідовій та бабиній оселі. Живучи у простому чесному домі, в мирі та любові, хлопчик глибоко відчуває “карби”, які лягли на душі близьких йому людей, причетністю до них і переживаннях „карбів” він ростить і гартує власну душу: “За нею розбіглися жалібні плачі і тужливий голос трембіти та й сільських дзвонів, але не могли її здогонити.

Верталися назад голими ножами і викроювали в Петриковім серцю карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом” [1, с. 28].

Соціальна нерівність як причина бід народу постає з оповідання “Святий Миколай у гарті”, “Більмо”, “Чічка”. Водночас прості гуцули у Черемшини стають носіями істинної моралі, одвічних уявлень про добро і зло. Саме природний душевний устрій стає запорукою міцної єдності його героїв із життям, їхньої буттєвої непроминальності (“Основини”).

Від перших років ХХ століття у творчій біографії Черемшини настала тривала перерва, пов’язана з організацією та впорядкуванням своєї професійної діяльності: отримання юридичного диплому в 1906 році, адвокатська діяльність, відкриття власної адвокатської канцелярії. Проте катаклізми Першої світової війни гостро засіли в душі творчої людини. Він замислює цілий цикл творів “Село за війни”, де змальовує те, як звичайні події війни обертаються непоправним горем для мирних мешканців гір. Показовою й вельми промовистою є новела “Зрадник”. Ліро-епічна статечність оповіді зумовлює тричастинну композицію твору. Перша частина – своєрідний заспів-експозиція, з якого дізнаємося про час дії – війну. Відчуття трагедії стає тут правідчуттям, яке недвозначно визначає сучасність: “Ворожила Василеві покійничка неня, що прийде рік плідний на птаху і гаддя, то аби син сокотився, бо то чорний гід.

Село дух із себе, дух в себе” [1, с. 115].

Друга частина малює зав’язку конфлікту: чорну Василеву корову, що зірвалася з прив’язі, військові сприйняли як умовний сигнал для ворога й віддають наказ убити Василя.

У третій частині талант Черемшини-новеліста виявляється якнайвиразніше. Низкою лаконічних зіставлених образів-метафор автор витворює враження реальності, передає його конкретикою фактів: “Гармати б’ють – горами хитають [...]...Василиха сидить на отаві та плекає дитину.

Василь усміхається до дитини і питається подруги, чи їх жовнір не кидається від гарматних стрілів, а Василиха плеще і цілує дитину та й хвалиться, що її Андрійко не страшків син, гармат не боїться.

Кидає Василь косу і гоцкає хлопця та радіє, що таке воно тверде, таке запечене, таке волохате.

–Хлопець, гей вовчє, нівроку!” [1, с. 115]. Натуралістична специфіка стислого опису дитини наголошує думку, що війна між людьми – протиприродна, вона руйнує життя на фізичному, природному, соціальному, родинному, на психічно-емоційному рівнях: “Марійчини плачі розліталися зозулями понад село і сіяли тривогу.

Але вояцькі кулі їх доганяли і наскрізь пробивали...” [1, с. 118].

У 1925 р. вийшла друга збірка “Село вигибає. Новели з гуцульського життя”. В оповіданнях “Село потерпає”, “Село вигибає”, “Перші стріли”, “Бодай їм путь пропала!”, “Зрадник” на тлі болісно щемкого зображення військового лихоліття проступає визначальна риса художнього світогляду Черемшини: малювати не окремі трагедії, що випали на долю його народу під час війни, але персоніфікувати в них душу землі, що народила письменника і передала йому на все життя свої карби, чуттєвість, красу; душу, що потерпає й відлунює кожну людську скаргу та біль. Звідси походить і концептуальна схильність письменника оживлювати складові пейзажу, наділяти світ очима, голосом, слухом, серцем, створювати особливі метонімічні персоніфікації (“село потерпає”, “село вигибає”, “село шпоталося, дивом дивувалося, чудом чудовалося”, “село дух із себе, дух в себе”), які дозволяють відчути цілісний буттєвий простір народу. Ось ще один промовистий приклад: “Продзвенів селом проклін, як біль болючий, як жаль пекучий!

Зревіли гармати, забриніли кулі, аби проклін заглушити.

Але сонце той проклін від газдинь переймає та й горами розсіває:

“Бодай їм путь пропала!”

А гори переповідають:

“Бодай їм путь пропала!”

А води повторяють:

“Бодай їм путь пропала!” [1, с. 114].

Тут ліро-епічна тональність, рвучкі рядки, наголошувальний повтор прокльону, що йде від села й підхоплюється сонцем, горами, водою, показують, що опірність неприродному вияву ворожнечі – війні між людьми – є відпочатковою рисою природного світу, так само як єдність народу є запорукою його щасливої долі на своїй землі (таку думку вкладає автор в уста панотця з нарису “На Купала, на Івана”: “Дивіться, - каже, - люди: сонечко пражить землю та й випрасує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужівки. Але не тоту вужевку, що ліси і дараби в’яже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід в’яже.

- Най же цес нарід каїться, най свою Україну шанує!

- Най хлоп хлопа тримається, най свою віру держить.

- Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли!

- Нарід їсть панотцеві слова і росте високо”.

За визначенням самого Марка Черемшини його твори (переважно це новели) мають неореалістичний характер, що виявляється в їхній поглибленій лірико-суб’єктивній тональності. Саме цей потужний ліричний струмінь робить талант митця таким неординарним, тримає високий мистецький рівень його зрілих творів, які всі без винятку ґрунтуються на драматичних, гостроконфліктних реаліях авторової сучасності. Сам автор в “Автобіографії” так схарактеризував підстави власного ліричного чуття: “Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними” [2, с. 412]. Ці слова, а також твердження Ю.Клинового про те, що Черемшина “на всякі лади оспівував кохання і на канві своєрідного “гуцульського” побуту шукав нових форм для цієї вічної теми” доцільно використати як ключі до інтерпретації творчого доробку цього художника слова. Нарис з гуцульського життя “На Купала, на Івана” вперше був надрукований у Львові 1925р. та увійшов до посмертної збірки творів митця “Верховина”, але дата його написання подосі лишається невідомою. Тема – вбивство гуцула-газди в святкову Купальську ніч – розкрита таким чином, що на перший план проступає не сам кримінал, а гнітюче становище цілої України, за якого грабунок і вбивство стає звичайним способом збагачення для дрібних польських урядовців – впливового шару суспільства. Композиційно нарис складається з трьох частин. У них розгортається неспішна, у розлогому дусі народного епосу, оповідь про знущання найдрібніших польських чиновників над гуцулами. Статки Івана Шепетарюка та врода його жінки не дають спокою “ревізорові”, який хоче позбутися гуцула, щоб безборонно все прибрати собі до рук та жити з “пишною та красною над усю челядь” жінкою. У цьому нарисі, як і в оповіданнях “Верховина”, “Коляда”, фольклорно-епічний та ліричний плани виконують роль ментально-психологічної матриці, на тлі якої кривда (гріх), заподіяний одній людині іншою набирає космічних обрисів: “Ніч срібна, найсрібніша.

Місяць везе у срібній чайці голого Івана Купала над горганами, а зорі примружились із стиду й у ліси порозбігалися боками.

Небо гей на морі піна.

А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори.

А з того неба Купало любість по землі сіє...

А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає.

А за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстеляє.

Бо любість одно крило біле, а друге темне має.

А як той вогонь забрів у Черемош, тоді чорна тінь із берега йому межі очі з дубельтівки плюнула.

Луснув стріл у зорі, погас вогонь у броді, розбігся смертельний гомін лісами.

[...]

Купало на небі обіздрівся і золотим пером записав котрусь душу у свої книги...”

Власний стиль Черемшини невіддільний від народних мелодій. М.Зеров вважав зв’язок творів автора з українськими думами, піснями, голосіннями органічним та визначальним для розуміння авторської художньої концепції.

Заслуговує на увагу й іронічний тон ряду новел М.Черемшини. У “Парасочці”, “За мачуху молоденьку” та в інших творах переважно воєнної доби дослідник Р.Мних побачив “фундаментальну традицію романтичної іронії, котра у новелах Марка Черемшини, письменника, начитаного в творах німецьких романтиків, є цілком закономірною. Ця іронія стає теж символічною формою космічності та масштабності подій, про які йдеться у творах” [3, с. 201]. Романтичному компоненту творчості слід завдячувати й глибинним рослинним, тваринним, числовим символізмом, що проймає новели цього майстра (“Бодай їм путь пропала”, “Писанки”).

Художній прийом візії, використаний Марком Черемшиною в новелі “Верховина”, прокреслює романтичний підтекст змісту: кохання не знає компромісів, зрада є тяжким гріхом, що тягне за собою багато інших. Саме в плані трансформації етнографічного романтизму в українській літературі на зламі ХІХ – ХХ століть Черемшина досягнув надзвичайно високого ідейно-художнього рівня.

Перед очима читача проходять непомітні, на перший погляд, але глибокі драми гуцульського села початку ХХ століття. Це й неминучі трагічні помилки під час воєнних дій (“Перші стріли”), необґрунтована жорстокість (“Зрадник”), принизливе потіснення господарів з рідної землі окупантами (“Село потерпає”), сваволя поляків на українських землях (“Ласка”, “Верховина”, “Писанка”). Ці драми відчуваються тим глибше, чим гостріше усвідомлюється безправ’я змальованих людей, нездатність захистити себе перед навалою економічного, політичного чи соціального лиха.

Д.Донцов, оцінюючи оповідання “Парасочка”, “Марічка занедужала”, “Парубоцька справа”, писав про них: “непоборний оптимізм життя, що тріумфує над зовнішніми перешкодами і над своїм сумнівом; що не бере трагічно ні власної безпорадності, ні нікчемності; свобідний і веселий, а марнославний, як природа, і жорстокий, як вона...” [4, с. 198].

М.Зеров, видавши свого часу збірки “Село за війни” та “Верховина”, підкреслював притаманну Черемшині своєрідну, оригінальну манеру письма, наявність у нього власного – ліричного – художнього світу. Відтак критик заохочував до розмови про “окрему групу письменників [В.Стефаник, Марко Черемшина, Л.Мартович – Т.Ш.], бо всіх трьох зазначених майстрів в’яже особиста приязнь, однаковість походження та певна спільність розлитої по творах ідейної атмосфери” [5, с. 401 – 406].

Гаряче подякував М.Зерову та В.Дорошенку В.Стефаник, “що вони оба розвіяли легенду, що Марко Черемшина був мій наслідувач. В часі 900-х років методи літературної форми були в Європі майже однаковісінькі і коли Семанюк виховувався в Відні, а я в Кракові самостійно один без другого, то правда є така, що ніякої “школи” Стефаника не може бути. І коли я з Марком Черемшиною ніколи не сварився, то можу відверто тепер сказати, що це непорозуміння в нашій критиці все мене боліло, кидало тінь на наші особисті недомовлені стосунки і я все глибоко чув кривду Марка Черемшини... А вже про Мартовича нема мови, бо він такий окреслений великий талант, що мішати його в якусь школу просто гріх”.

Питання для повторення

1. Поясніть зміст поняття “покутська трійця”. Назвіть справжні імена та літературні псевдоніми членів цієї групи.

2. Розкажіть про освіту Марка Черемшини. Які збірки письменника ви знаєте?

3. Що таке “карби”? Чи має цей образ наскрізне значення для розуміння ідейної концепції однойменної збірки? Поясніть свою думку.

4. Як Черемшина ставився до етнографічно-фольклорних матеріалів? У чому полягає суть фольклорного начала його творів?

5. Розкрийте ідейно-художній зміст новели “Зрадник”.

6. Як ви розумієте вислів “ліричний склад прозового таланту Марка Черемшини”?