Прозовий доробок Осипа Маковея

Людей, людей мені подайте!

Я так за ними затужив!

Співайте, смійтесь і гуляйте,

Най бачу я, що світ щаслив!

О.Маковей

Літературно-організаційна та художня діяльність О.Маковея. Реалістичні засади письменства. “Патріархальний” характер новел. Сатирична та гумористична тональність творів. Історична повість “Ярошенко”.

Осип Степанович Маковей народився 28 серпня 1867 року в дрібноміщанській родині. Спочатку навчався в польській “виділовій” школі, а далі – в українській гімназії Львова. У 1887 році О.Маковей вступив на філософський факультет Львівського університету, де навчався до 1893 року. У Львові Маковей познайомився з І.Франком, який надовго став його добрим другом та мудрим порадником. В університеті Маковей виявив великий інтерес до навчання та дослідницької роботи. У цей час він пише фольклористичну працю “Порівняння, образи та символи в народних піснях” та укладає збірку народних пісень “Руські вояцькі пісні з Австрії”. З 1891 року розпочалася видавнича та журналістська письменника. Співпрацював із газетою “Діло”, далі став редактором “Зорі”, пізніше – одним із редакторів “Літературно-наукового вісника”. Як редактор газети “Буковина” він сприяв появі перших публікацій О.Кобилянської, Марка Черемшини, Т.Бордуляка, Є.Ярошинської та багатьох інших. Сам Маковей був автором багаточисельних публіцистичних творів, фейлетонів, літературно-критичних нарисів. Дебютував він 1895 року як лірик книжкою “Поезії”. Проте більшу частину його творчої спадщини складає проза. У 1897 році він написав повість “Залісє”, а вже 1901 року вийшла в світ збірка нарисів і фейлетонів “Наші знакомі”, у 1904році –“Оповідання”, у 1905 році – повість “Ярошенко”, у 1921 році – “Кроваве поле”, у 1923 році – “Примруженим оком”.

У 1899 році О.Маковей мав нагоду виїхати на наукові студії до Відня. Там він вивчав слов’янські мови, а також за порадою І.Франка працював над науковою розвідкою про участь козацьких військ у польсько-турецькій війні в 1621 році. Пізніше О.Маковей скористався знайденими матеріалами та історичними документами, пишучи повість “Ярошенко”.

Довгий час (1890 – 1910) О.Маковей працював на педагогічній ниві, був учителем української мови та літератури в Чернівецькій учительській гімназії, не покидаючи й художньо-літературної діяльності. Паралельно провадив наукову роботу: за розвідку “Панько Олелькович Куліш” отримав учений ступінь доктора філософії, є автором життєпису Ю.Федьковича. З 1910 року О.Маковей перевівся на викладацьку посаду до Львова, а далі став директором учительської семінарії в містечку Заліщики.

Пройшовши Першу світову війну в лавах мобілізованих до австрійської армії, у 20-х роках письменник максимально віддається літературній праці. В.Стефаник так оцінив видані Маковеєм у цей час твори: “Те все, що ви написали в послідніх роках в нашій літературі лишень одним оком, бо друге ви примружили, є так ясне і здорове в цім часі нашого безсилля і песимізму, що я цілком щиро гратулюю вам найбільшого поводження, яке Ви стрінули серед нашого громадянства” [1, с. 248]. Однак життя О.Маковея завершилося дуже рано. Він помер 21 серпня 1925 року в Заліщиках, де й похований.

У літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття О.Маковей заявив про себе як письменник традиціоналістського напрямку. Яскравим свідченням його літературних поглядів є рецензія на перші новели В.Стефаника, де Маковей радив молодому прозаїку “заокруглювати” свої твори, бо “через велику скупість слова багато: читач має дорозумітися” [2, с. 152]. В основі прозових творів самого О.Маковея лежать уважні спостереження за подіями реального життя. Образи селян, ремісників, духовенства та інтелігенції наповнюють художній простір його оповідань, часто виписаних в сатиричному чи гумористичному ключі.

Дотримуючись реалістичної настанови писати просто й загальнозрозуміло, О.Маковей ставився з пересторогою до різних експериментів у літературі, що відбувалися під гаслом модернізації української літератури. Незвичність змісту чи форми нового твору викликала бажання виправити його, увиразнити відповідно до набутих у ХІХ столітті традицій. Новаторство, яке йшло врозріз із ними, сприймалося як штучне відвернення літератури із визначеного їй природним життям народу шляху. Стоячи на сторожі попередніх мистецьких здобутків, Маковей навіть написав “підручник” для молодих поетів “Русалкова вода або Поезія”, запозичивши для його назви “понятійне означення з трагедії В.Пачовського “Сон української ночі” [2, с. 159]. Н.Шумило, аналізуючи такий факт появи пародії на “далеко не ординарний твір української літератури з історії боротьби народу за свою незалежність”, розцінила його як знаковий для розуміння літературної ситуації початку ХХ століття: “Це вже не тільки захисна відпорність традиції, принаймні у даному випадку з огляду на національну ідею”. Ймовірно, це ще й небажання традиціоналізму визнавати за молодим поколінням письменників право на власну інтерпретацію світу. Але критикуючи модерністів і їхню манеру письма, автор пародії мимохіть опинявся у “їхньому” художньому полі, що, попри свідомий задум митця, укріплювало спільний і єдиний для митців різних творчих тенденцій простір – дійсність у її процесуальному вираженні.

Сатиричні оповідання та новели збірки “Наші знакомі” (1901) є викривальними по відношенню до різних боків українського життя. Особливо показовими є оповідання “Зуб мамута” та “Еманципація мужчин”.

У першій підлягає висміюванню беззмістовне рефлектування митця над археологічною пам’яткою –“черенним зубом мамута”, який йому подарував приятель. Не знайшовши майже ніякого практичного застосування цьому “сувеніру”, письменник вирішив зробити його джерелом власного поетичного натхнення: “Новий притискувач був не такий вигідний, як справді незвичайний і не без того чару, який має всяка старина.

[...] Не раз і покидав я на хвилю писати, брав зуб у руки і оглядав його. Чудний зуб – нічого казати... І коли я так на нього дивився, мені приходили різні-різні думки, звичайно сумовиті. [...] Зуб мамута... стара пам’ятка по старім велеті...зі старого Прута...дрібний атом і німий апостол...з темного бору, з темної минувшості...ов, забагато поезії!” [3, с. 38].

Зуб став причиною щоденного творчого неспокою письменника, який не може знайти для “реліквії” гідної поетичної форми. Оповідач перепробував різні поетичні й одну прозову, але жодна із форм його не задовольняє. Так, ніби мертвий “десятитисячолітній” предмет викликає лише безплідні, “мертві” рефлексії. Розповідь про творчі муки має комічний характер. Чим більше герой старається, тим банальніші виходять з-під його пера рядки. Комічний ефект оповідання досягається й підтримується невідповідністю об’єктивного змісту ситуації та її суб’єктивного потлумачення персонажем. Він поставив себе в центр життя (на що вказує замкнений межами робочого кабінету часопростір оповідання), що й зумовило некритичне ставлення до ситуації, в якій опинився. Напозір серйозний, естетично обґрунтований творчий задум показати тяглість життя насправді показав інфантильність персонажа, його відірваність від життя, схильність заміняти реальний світ своїм уявленням про нього. Зрештою, у письменника заболів власний зуб мудрості. Хворий зуб митець персоніфікує, як дитину, годить йому, щоб зменшити біль, висловлює зубові своє незадоволення чи й обурення: “Так гарно почав новелу, в такім відповіднім настрої був пишучи, обнімав такі широкі і далекі горизонти, ставив загадку життя на десятитисячолітній основі, - і саме в ту хвилю мій карлик-зуб осмілюється виводити свої жалі і то перед лицем свого велета товариша, з котрого могла би бути ціла літра таких зубів, як він. Се таке самолюбство, що просто обурює чоловіка...” [3, с. 44]. І все ж на фоні фізичного страждання “муки творчості” відходять на другий план, поступаючись місцем цілком прагматичному, а не естетичному, як хотілося спочатку, задоволенню: “Приятелю, - кажу, - се ж правдиве щастя, що я не маю таких зубів, як мамут, а то якби такий велет-зуб почав боліти, прийшлось би чоловікові на голові ходити і по стінах дряпатися...” [3, с. 44]. Так утворюється гротескна проекція егоцентризму митця на його хворий “зуб мудрості”.

Позитивістська позиція сатирика тут очевидна: ніяка естетична екстравагантність не зрівняється з болючими потребами життя. Замкнений часопростір оповідання підкреслює відірваність від життя, перебування персонажа у штучному світі фантазій та рефлексій, що не пов’язані з живою дійсністю. Парадоксальним чином власний біль стає нагадуванням про неї, способом вирватися з лещат надуманих проблем. Щирі позитивні емоції людина може переживати виключно від живого світу, а справжнім критерієм художності виступає саме життя, у якому слід шукати й джерела натхнення, і розгадки всіх таємниць світу, і способи їхнього поетичного оформлення.

Таке ж домінування прагматики й традиції над романтикою й модою визначає зміст оповідання “Еманципація мужчин”. Неодружений редактор “Руського дневника” Роман Сидорів у гостях став учасником розмови про жіночу емансипацію. Ця ідея знайшла у його душі живий відгук, бо, з одного боку, йому симпатична сама “еманципантка” Стефанія, а з другого, – незалежність жінки, обстоювана нею, дає Роману надію одружитися з позбавленою соціальних забобонів, красивою й багатою жінкою, яка з ідейних переконань перебере на себе традиційний чоловічий обов’язок матеріально утримувати себе й родину, а відтак позбавить Романа необхідності думати про це. Однак і тут, як у “Зубі мамута”, розважання про предмет не відбивають дійсного стану. Ідеї “еманципації” не заважають Стефанії вийти заміж за старого, але багатого радника, з яким вона, попри грошову забезпеченість, щасливою себе не відчула. А тим, хто вповні реалізував у своєму житті ідею “еманципації”, виявився Роман. Після розриву зі Стефанією він спочатку розгубився й затужив, про що О.Маковей говорить у властивій йому саркастичній манері: “Вже в кілька днів потім Роман дізнався, що радник жениться із Стефанією, а ще перед великоднім постом відбулося весілля. За цілий той час від заручин до весілля Роман з розпуки випив більше пива, як за ціле життя, але се йому небагато помогло, тілько прибільшило йому довгів” [3, с. 74]. Згодом у його житті відбулися разючі, підкреслені контекстуальним контрастом, зміни: “З того часу Роман від не одного відвик, а не одного навчився. Відвик танцювати, а навчився дещо варити. Він справив собі кухарську книжку і побачив, що варення – се не така велика штука. [...] З того часу поправилося й його здоров’я і втрачених десять кілограмів він наново придбав собі. Крім того, він сам стелив постелю,...стирав порохи, - одним словом, у його кавалерській хаті був порядок і без жінки” [3, с. 76].

Так автор виводить традиційну для патріархального суспільства мораль: сильним і незалежним є чоловік. Саме він, а не жінка здатен втілювати в життя найсміливіші ідеї. Жінка ж повинна безголосо слідувати за чоловіком і жити задля нього. Показовим є діалог Романа з Павловським:

“ – Що я є? Я мужчина!

– Мало того.

– Я освічений мужчина!

– Мало того.

– Я денникар, учитель тисячі людей дорослих, а не дітей” [3, с. 73].

Немодерна патріархальність виголошує себе вустами Маковеєвих героїв і служить підтвердженням позитивістсько-традиціоналістської позиції автора.

В іншій групі творів О.Маковей звертається до очуднення життя й використовує цей прийом для сатиричного висміювання оточуючої дійсності, створення множинних викривальних конотацій (новели “Вдячний виборець”, “Як Шевченко шукав роботи”, “Два ставки” тощо). Очуднення життя у творах такого типу доведено до верхньої межі, фантастичний елемент перебирає на себе основну вагу.

“Казка про Невдоволеного Русина” – дошкульна сатира на соціальний типаж, яка може бути поставлена в один ряд із творами М.Гоголя та М.Салтикова-Щедрина. Невдоволений Русин – псевдопатріот, що проголошує безглузді ідеї, якими дезорієнтує своїх виборців: “Дністер пливе через наш край і випливає, а ніхто не старається скасувати його! (Голоси: “Загатити його! На Венгри пустити!”) Так є! Требе постаратися, аби не шкодив нам [...]. тай багато дечого іншого потрібно ще нам: от хоч би се, що хто сміє заборонювати нам мочити у потоках коноплі під час холери? (Голоси: “Ади! Та, бігме, правда!”)” [3, с. 13]. Тут добре видно, що, обіцяючи боронити права народу, кандидат навіть не розуміє змісту власних обіцянок. Водночас Невдоволений Русин є яскравою сатирою на риси національної психології – розхитаність, зумовлену культурним безсиллям та невиробленістю світогляду.

Цілком упізнаваними є ситуації та характери, змальовані в оповіданнях “Нещасна пригода”, “Як я видавав газету”, “Як я продавав свої новели”, “Народний дім”. Автор тут послуговується сарказмом та малює гротескні картини. Об’єктом сатиричного зображення виступає інтелігенція. Духовно-інтелектуальна пасивність та культурна вбогість, заздрісність і кар’єризм, невміння спільно приймати рішення в суспільно важливих справах, дріб’язковість та міщанство – болючі характеристики слабкої національної інтелігенції, майстерно узагальнені сатиричним талантом О.Маковея в гротескних картинах.

Іронія стає основним художнім прийомом статті, яку вирішив написати оповідач-редактор газети в новелі “Як я видавав газету”: “На дворі страшенна спека. Вакації. Політичне житє на Русі на хвилину притихло; також має вакації. Наші дорогі посли спочивають у холодочку і набирають сили до дальшої праці в хосен безталанної матері-Русі. Дай їм, Боже, витримати!” [3, с. 18].

В оповіданні “Нещасна пригода” максимально використано прийом переносного значення слів, чим досягнуто оригінального комічного результату: “[...] Він до кількох хвиль обставив перше мене “Хатами”, “Долинами”, “Менажеріями”, “Нивами”, “Ланами”, “Загонами”, “Снопами”, а нарешті кинув мені під ноги “Зорі”. Я сів на “Хату” і терпеливо дивився на роботу урядника. Він за хвильку окружив і себе “Хмарами”, “Лунами”, “Соняшними променями”, “Громами”, “З півночі”, “З полудня”, “Довкола світа” і вже верх себе поставив “Зорю з місяцем” [3, с. 10].

Поєднання комічного з трагічним та щемко-ліричним характерне для новел та оповідань збірки “Оповідання” (1904). Дружина різника Савчиха вирішила вивчити на “пана” в “лацінській” школі найстаршого сина Михася (“Клопоти Савчихи”). Джерелом комізму цього соціально-побутового оповідання виступає сама колоритна постать Савчихи. Її реакція в найрізноманітніших життєвих ситуаціях є надзвичайно цілісною, зумовленою тим, що “Савчиха – страх як вона свої діти любить” [3, с. 79]. Але ця любов приносить Савчисі не втіху, а клопіт та видатки, бо змушує її шукати для Михася “місця під сонцем” попри його власне бажання лишитися з батьками, сварки та суперництво з рідною сестрою, чоловіком, племінником. Савчиха смішна й водночас викликає співчуття, бо до оцінки всякої ситуації підходить зі своєю єдиною – іншої не знає – міркою селянки-різнички.

Натомість вуйко Дорко (“Вуйко Дорко”) – це справжній інтелігент, який щиро опікується величезною кількістю громадської роботи, є талановитим директором школи та охоронцем рідної культури. Його особиста драма вкорінена в його молодості. Після перенесеного ще тоді романтичного розчарування він так і не наважується відкрити серце своячці Мані, яка сама майже освідчилася йому в коханні. Дорко переповнений почуттям громадського обов’язку. Він постійно завантажений зовні непомітною, але важливою для загалу працею. І все ж, створюючи характер українського самовідданого інтелігента, О.Маковей зумів зазирнути за його ідеальний, повністю зорієнтований на інтереси народу, фасад. Там він побачив утомлену й нерішучу людину, для якої громадська робота є запорукою душевного спокою й цілісності натури. Живучи для інших, Дорко насправді боїться впустити у своє життя єдину людину, якій він насправді небайдужий, – Маню. Віддаючи сили громаді, Дорко відтак не вірить людині, лякається партнерства й близьких взаємин, ніби ховається від них за навалою обов’язків та невідкладних справ. “Ні, Маню! – думав він собі. – Оженитися кождий може, та не кождий може і хоче дати гроші на видавництва, що збільшують рідну літературу, не кождий хоче працювати в товариствах народних, не кождий схоче доглядати так ті людські діти, як я радо доглядаю, словом – без зарозумілості сказавши, – не кождий хоче жертвувати свою силу і працю на річ громадську. Мені дає се таке чисте вдоволення, якого б, може, і життя з тобою не дало! Адже й ти сама казала, що не годиться покидати справи народної для своєї користі. [...] Віддам тебе заміж, за дружбу буду, коли схочеш, але на спокусу себе не дам. Мені вже заповіт би писати, а не женитися... От нині я такий втомлений, розбитий... ох” [3, с. 141]. Цей персонаж викликає радше жаль до себе, аніж повагу чи захоплення його альтруїзмом та саможертовністю. Здається, з Манею він втрачає набагато більше, ніж хорошу дружину, а саме: нарешті надану йому життям можливість відчути щось більше за задоволення від сумлінно виконаної роботи – це глибоко інтимне щастя присутності поряд рідної, відданої тобі душею, людини.

Цілком виправданим у цьому випадку є заключний психологічний акорд оповідання: “Пані Іванська подала вуйкові руку і довгу хвилю мовчки дивилася йому в очі. Вуйкові аж моторошно зробилося.

Сього погляду не міг він довгі часи забути” [3, с. 145].

З оповідання “Туга” постає реалістичний, збагачений психологічними деталями, портрет літнього українця. Останні роки його життя огірчені втратою родини: дружина померла, а син з невісткою та онуком виїхали до Америки шукати землі та щастя на ній. Експресивно окреслено стан чоловіка після від’їзду сина: “Банував я за ними з тиждень, як по покійниках, а там потім і відлягло помалу від серця” [3, с. 220]. Скупий на слова спочатку, згодом селянин розкриває свою душу оповідачеві. У розмові він демонструє життєву мудрість, що допомагає йому гідно приймати сумну наймитську долю, освітлює тугу за рідними щемкими спогадами про них.

Як і багато його сучасників, О.Маковей не лишився байдужим до страхітливих подій світової війни. Її реалії та особисті враження від них стали поштовхом до напруженої творчої роботи О.Маковея над збіркою нарисів та новел “Криваве поле” (1921). Твори, уміщені тут, свідчать про певну естетичну еволюцію, якої зазнав епічний дар письменника. Як і цілий ряд його талановитих сучасників (М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Стефаник, В.Винниченко), О.Маковей вийшов на шлях пошуку такої художньої форми, яка б могла з максимальною силою передати всеохопний трагічний пафос історії, що розгорнула свої смертельні крила над світом. Імпресіонізм як спосіб олюднити, суб’єктивізувати події, і експресіонізм з його настановою на показ глобальної злютованості долі людини й світу дозволили автору вказати на “історичний планетарний трагізм”, пов’язаний із “протирічями епохи” [4].

У нарисі “Хрест поміж липами” до глибини душі вражає візія, свідками якої є солдати під час польового богослужіння. “Прозора стать, мов з ефіру”, “стоїть на амвоні подібна до Ісуса Христа, тільки в білій одежі, позолоченій промінням сонця” [3, с. 233]. Так автор прагне докричатися до людей, що чинять братовбивство. Недалекоглядність і жадоба, фанатизм і обмежене чужою волею розуміння світу, бездуховність, що породжує зло й агресію, – ось ті чорні діри, у яких людина може зникнути назавжди. Однак ми не готові одразу повірити голосу Бога й сумління, щоб почати жити за законом християнської любові в душі. “Бідні люди, що створили собі бога на свою подобу!” [3, с. 234] – з відчаєм обриває свою розповідь про дивовижне втілення Христа на польовому амвоні оповідач.

“Мертве місто” теж в основі має містичне видіння. “Запасний сотник одної з численних армій” приходить у зруйноване війною місто “за враженнями”. До почуття ностальгії, що характеризує стан сотника, домішується гірка іронія. “Він був колись письменником і любив збирати цей скарб поетів – вражіння, однак уже довгі літа ні він сам, ні письменство не мали з цього скарбу пожитку. Так собі збирав це добро, як діти збирають усякі чічки та камінчики. А мертве місто робило справді сильне вражіння – можна сказати, навіть романтичне, гарне вражіння, далеко краще, ніж тоді, коли воно ще жило” [3, с. 236].

В основу виражальної повноти новели покладено контраст. Він підкреслює злютованість життя та смерті, на яку постійно вказували представники модерністських літературних тенденцій; наголошує на алогізмі війни як на антигуманному діянні; розкриває парадоксальність художнього мислення письменника. Мертве й живе, земне й пекельне, минуле й сучасне – це основні полюси зображення. Мертва тиша викликає хворобливе збудження й лякає сотника. Розмова з ад’ютантом нащадка люципера сприймається як власна проекція сотника, який так само може відчувати себе посланцем смерті та її “скрип тором”. Пекельний “ексцеленція”, замість лякати жорстокістю, весь ніби складається з інфантильних та недолугих забаганок. Він схожий на велику розбещену дитину, яка руйнує світ, навіть не усвідомлюючи цього.

“Заключний акорд” цього твору повертає оповідь у традиційне для довоєнних творів О.Маковея річище. Зображення звужується, втрачає “планетарні” розміри, ніби поглинається щоденністю людини. “Слово “чорт” нагадало йому вечірній прохід, мертве місто і дивний сон; однак тепер він мав важніше діло: треба було зладити леговище на помості, щоб проспати решту ночі. Тільки коли знов положився, згадав мертве місто і подумав собі, що пекельні сили мають чим тішитися” [3, с. 241]. Конкретна людська доля, біль, думки й почуття – це своєрідні призми. Відтворена крізь них війна постає ще більш дикою та свавільною, ніж на це вказують будь-які документи чи статистичні дані.

Чоловік утратив на війні ногу, а тепер ледь не помирає в шпиталі з голоду (“Інвалід”). Батько не може зустрітися з донькою через проведений між їхніми помешканнями військовий кордон (“Границя”). Хлопчик-пастушок не тільки втратив усю свою родину, а й позбувся правої руки через вибух гранати (“На окопах”). Війна розділяє людей, калічить їх, осамітнює. Уже самі назви творів зумовлюють особливу траурну експресію: “Розлука”, “Інвалід”, “Кроваве поле” тощо. Суголосною загальному настрою збірки є й тональність пейзажів, де миготіння об’єктів, миттєве перенесення уваги оповідача з одного на інший предмет, побіжні оцінні рефлексії побаченого створюють почуття непевності, нестабільності світу, який невпинно рухається до фатальної межі.

У 1905 році О.Маковей подав до друку у львівську газету “Руслан” історичну повість “Ярошенко”, написану влітку 1903 року на основі документальних даних, знайдених під час віденських наукових студій. Повість засвідчила власний погляд письменника на роль українських козацьких військ у польсько-турецькій – Хотинській – війні 1621 року.

Композиційно повість складається з чотирнадцяти розділів, у яких змальовано події війни очима українця Микули Ярошенка. Разом із батьками, дружиною Роксандою та сином Тодором Микула мешкав у молдавському місті Сереті, підпорядкованому турецькому султану. Одного разу він пішов на торг продати віск, щоб купити для оборони себе й родини шаблю. Однак саме в цей час на місто налетіла польська варта (“чата”), яка забрала в полон всіх рідних героя. Микула вирішив іти на пошуки. Такою є зав’язка повісті. Перипетії охоплюють увесь шлях пошуку. Він виповнений небезпечних пригод та внутрішньої напруги. Микула спочатку потрапляє до опришків, від яких змушений приховати справжню причину своїх мандрів і видати себе за одного з них, щоб його не вбили чи не продали в турецький полон. Коли на опришків напала козацька чата, Микула пристав до неї, щоб тепер разом зі своїми знайти родину. Проте бійці чати потрапили в пастку до великого турецького загону, в якій більшість козаків, хоча й героїчно захищалися, наклали головами. Під час відчайдушного протистояння українців туркам Микула виявив імпульсивність натури та надзвичайну сміливість. Письменник і далі не раз змальовуватиме його у романтичному ключі, подеколи гіперболізуючи його вчинки, щоб показати геройську вдачу Микули. Ось приклад: “Микула сперся на бука, що припирав до окопа, і вже не зважав, що кулі летять попри нього, тілько ждав на тих смільчаків, що важилися дертися на окіп. Коли тілько яничар вихоплювався з гурту на окіп, він розчереплював йому одним замахом голову, а то просто й ногою копав так сильно, що жоден не встоявся на місці. Козаки були спокійніші, як він, і радше стріляли із криївки, а не показувалися верх окопів”. Ярошенко тут виділяється безпосередністю й прямотою почувань. Його імпульсивна реакція на війну вмотивована саме тим, що він мирна людина. Усіма приступними йому способами він прагне повернути собі родину, яка тільки й означає для нього мир у світі. Саме тому він подався на її пошуки, хоча й переконаний, що “однаково помирати”. Ярошенко хоче бути осторонь війни, яку сприймає тільки як принесену йому та його рідним біду, але не може почуватися поза нею : “Де його жінка, з котрою не нажився, де його Тодірко любий? [...] А мої старенькі батько й мати – ото дочекалися гаразду на старі літа! Чи не краще було батькові сидіти там, де родився, ніж нещасний вік свій коротати у тій проклятій Молдові?”. Водночас це не дрібнодухий перестрах боягуза, оскільки Ярошенко рішучо захищає Сагайдачного, стоїть пліч-о-пліч із козаками під час їхніх коротких сутичок та масштабних боїв із турками. Автор утілив у ньому глибоке бажання українців жити в мирі. Могутній внутрішній потенціал народу знаходить найбільш відповідне втілення у господарській діяльності, а війна, уносячи драматичні зміни у звичний спосіб життя, кинула його у вир жорстокої боротьби. Проте саме тут відбувається гартування почуття національної єдності, яке нерозривно пов’язує Микулу з його, здавалося б, назавжди втраченою родиною та козаками, що воюють проти турків на боці Польщі. Воєнні події, що ув’язуються в цілу сюжетну лінію, є необхідною складовою переконливого зображення глибокої й чесної натури Ярошенка. Серед козаків, що прийняли його до себе, годують та морально підтримують, він знаходить власну національну ідентичність, яка постійно живить його сили, не дає впасти духом і вийти неушкодженим із смертельно небезпечних ситуацій.

У зображенні козаків, поляків та турків О.Маковей дотримується принципів, зрозуміти які допомагає його стаття “Про історичні оповідання”, надрукована 1907 року в газеті “Діло”. Автор звернув у вагу на необхідність дотримуватися в історичних творах “історичної правди, чи вона гірка чи солодка”, а не вдаватися до ідеалізації чи героїзації минулих подій. І все ж козаки в повісті змальовані з показовою симпатією. Товариші Микули – Пугач, Голота, Череватий, Муха й інші – є героями, що звикли дивитися смерті в очі й дотепом та сміхом відповідати на небезпеку, що повсякчас несе в собі війна.

Історичні особи, серед яких Дорошенко, Сагайдачний, турецький султан Осман ІІ, молдавський господар Могила, гетьман польського війська Ходкевич, постають у реалістичному світлі, з ансамблем індивідуальних рис, що створюють художньо переконливі характери.

Показовим є бажання автора підкреслити миролюбну політичну лінію козацької старшини (Сагайдачного), що полягає в баченні добросусідського майбутнього України й Польщі.

Повість “Ярошенко”, витримана в дусі реалістичної традиції письма, засвідчила той рівень розвитку пригодницького жанру в українській літературі, що пізніше представлятимуть З.Тулуб, І.Багряний та інші митці.

Питання для повторення

1. Розкажіть про участь О.Маковея в літературному процесі.

2. Розкрийте зміст назви твору “Зуб мамута”.

3. Гендерне питання в художній інтерпретації прозаїка.

4. Проаналізуйте кілька оповідань О.Маковея про події І Світової війни.

5. Повість “Ярошенко”.