Літературознавство перших десятиліть ХХ віку

Минуле століття виявилося складним і суперечливим для розвитку вітчизняного літературознавства. Воно, з одного боку, ознаменувалося значними здобутками на ниві науки про літературу: саме в цей період було зроблено набагато більше, ніж за попередні віки, а з іншого боку, воно супроводжувалося помітними втратами, пов’я­заними з суспільно-політичними процесами україн­ської історії, зокрема невдалою спробою здобути державну незалежність після революції 1917 року і розколом після поразки національної революції науки на радянське та емігрантське літературознавство, посиленням тоталітарних вульгарно-соціологічних тенденцій у науці в СРСР, кризовим станом економіки після розпаду Радянського Союзу й проголошення незалежної України.

Уже на початку ХХ століття відчутно заявило про себе Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке з кін­ця 90-х років очолював М. Грушевський. За своєю суттю це була своєрідна Академія Наук, яка видавала “Наукові записки”, “Етнографічні збірники”, “Мате­рі­а­ли до української етнології”, збірники історико-філо­софської та філологічної секцій. Лише остання секція видала 15 томів. “Під редакцією М. Грушевського вийшло 112 томів ЗНТШ (Записок наукового товариства імені Шевченка. – О.Г.)” [27, с. 13]. З 1906 року паралельно до Львівського НТШ у Києві діяло “Українське наукове товариство”, що серед інших мало й філологічну секцію, видавало записки та збірники. Велике значення для розвитку філологічної науки мало видання “Словаря української мови” Б. Грінченка (1907 – 1909).

Під впливом революційних подій 1905 – 1907 років царський уряд змушений був зняти ряд заборон, зокрема на книгодрукування українською мовою. До галицьких і буковинських видань (“Молода Україна”, “Ар­ти­с­тичний вісник”, “Світ”, “Будучність”, “Неділя” та ін.) долучалися наддніпрянські видання (газета “Ра­да”, журнали “Нова громада”, “Рідний край”, “Сяйво”, “Укра­їнська хата”, “Дзвін”). Українські видання з’я­вилися й за межами України – “Украинский вестник” у Санкт-Петербурзі, “Украинская жизнь” у Москві. “Ру­біж ХІХ – ХХ століть увійшов в історію літературознавства як період найбільш інтенсивних шукань нової методології, котра могла б замінити відчутно зужиті методології історичної школи. Ставало очевидним, що всі різновиди цієї школи – міфологічний, компаративістський, біографічний, культурно-історичний і навіть психологічний – виявляють певні ознаки втоми і на їхнє місце мало прийти щось нове та більш продуктивне, котре давало б змогу прочитати літературний твір як явище іманентне, пов’язане насамперед з естетичною, а не суспільною (позитивістською) свідомістю людини” [14, Кн. 1, с. 422].

Українські вчені початку ХХ століття пробували різ­ні методології вивчення літератури. Більш продуктивними виявилися підходи неоромантиків і “молодо­му­зів­ців”, критиків з “Української хати”.

На початок минулого століття припадає й формування так званої філологічної школи літературознавства. Однак, як зазначав М. Наєнко, “протягом певного часу його зміст (поняття “філологічна школа”. – О.Г.) не був точно означеним” [20, с. 133]. Одні вчені зараховували до цієї школи тих, хто надав перевагу естетичним категоріям при вивченні художньої літератури. Інші – тих, для кого на першому плані стояли проблеми текстологічного вивчення. Дещо пізніше О. Біле­цький філологічну школу розглядав як “метод, що акцентує на формальному вивченні літературних явищ” [20, с. 133]. М. Наєнко дорікав, що в радянську добу по­няття “філологічна школа” практично не вживалося, не було його і в книзі П. Ніколаєва, О. Курилова, А. Гри­шу­ніна “История русского литературоведения” (М., 1980) [24].

Однак про дискусійність цієї категорії свідчить і той факт, що, скажімо, в “Літературознавчому словнику-до­віднику” (за ред. Р. Гром’яка та Ю. Коваліва) філологіч­на школа також не згадується. Відсутнє це поняття і в “Литературной энциклопедии терминов и понятий” [19].

Уже в перші десятиліття ХХ століття в українському літературознавстві працювали такі відомі дослідники як С.Єфремов, М.Грушевський, А.Кримський, С.Мас­лов, Д.Багалій, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Л.Білецький та ін. З літературознавчими працями виступали Леся Українка, М.Дашкевич, М.Коцю­бин­ський, В.Стефаник, А.Чайковський та ін.

Одним із найвідоміших вітчизняних літературознавців початку ХХ століття був Сергій ОлександровичЄф­ре­мов (1876 – 1939), автор монографій про Марка Вовч­ка (1907), Івана Франка (“Співець боротьби і контрастів”, 1913), Тараса Шевченка (1914), Михайла Коцюбинського (1922), Пантелеймона Куліша (1924, 1927), Івана Кар­пенка-Карого (1924), Степана Руданського (1926), Івана Нечуй-Левицького (1926), Михайла Максимовича (1928), Панаса Мирного (1928), Марію Загірню (1929) та ін. Його фундаментальна праця “Історія українського письменства” (4 видання, 1924) вигідно відрізнялося від усіх відомих досі історії праць подібного типу, що вийшли раніше, а саме О. Ого­нов­ського (“Історія літератури руської”, 1887 – 1894), І. Франка (“Нарис історії українсько-руської літератури”, 1910), М. Возняка (“Історія української літератури”, 1920 – 1924), Б. Леп­кого (“Начерк історії української літератури”, 1909 – 1911), М. Зерова (“Нове українське письменство”, 1924), яких С. Єфремов неодноразово критикував у різних працях. Г. Грабович зазначав, що “свою концепцію історії літератури Єфремов формулює виразно й докладно та (що найважливіше) не відхиляється від неї протягом усієї власної літературознавчої діяльності: вона моделює, живить як перше видання “Історії українського письменства” (1911, так і останнє, двотомове (1924), як зрештою, і його пізніші праці 20-х років”) [4, с. 420 – 421]. У передмові до головної праці свого життя С. Єфремов зазначав: “Історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчості і таланту. Цим самим викидається за межі історії письменства усе, що ні змістом, ні формою не може служити кільцем у ланцюзі літературного розвитку, не позначене печаттю творчості, — все те шумовиння в письменстві, що випливає на верх і пропадає, ніякого сліду не лишивши. Такий літературний баласт має свою ціну для бібліографії, для статистики писаного чи друкованого паперу, але історії письменства робити з ним нема чого” [11, с. 27].

Коріння такого підходу до аналізу розвитку літератури криються в ідеях німецького науковця Г. Гетнера, автора “Історії всезагальної літератури ХУІІІ ст.”, який започаткував т.з. історичну школу в літературознавстві.

“Письменство у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнарод­ного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим самим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби. Письменство в цілому скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життєвої буденщини, – тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високе й вічне з округлин життя, замалює його тим святим незадоволенням сучасністю, що невпинно жене людськість уперед і далі – все вперед і далі” [11, с. 23], – таку характеристику давав С. Єфремов письменству, надзвичайно високо оцінюючи його роль в історичному розвитку свого народу. Письменство в розумінні С. Єфремова – це власне література, а література може існувати лише як сукупність окремих літературних творів. Цей момент у літературознавчому доробку С. Єфремова явно недооцінювався, що дало підстави Г. Грабовичу заявити: “Єфремов говорить про естетичні емоції та про зміни в естетичних поглядах й вимогах і ніколи не згадує про те, що нам тепер видається очевидним, себто, що література – це все-таки збір творів, а літературний твір – все-таки художній об’єкт, який існує qua літературний твір (а не, скажімо, qua документ, що свідчить про такі або інші політичні погляди чи якусь психопаталогію) тільки в естетичному усвідомленні” [4, с. 423].

Одним із перших у вітчизняному літературознавстві С. Єфремов запропонував власну періодизацію літератур­ного процесу в Україні: доба національно-державної самостійності (від найдавніших часів до кінця ХIV століття); доба національно-державної залежності (кінець ХIV – кінець XVIII століття); доба національного відродження (кінець XVIII століття – “до наших часів”).

Оцінюючи внесок Сергія Єфремова в розвиток української науки, його учасник Микола Зеров писав: “Історія письменства, і досі зостається єдиним суцільним, перейнятим однією ідеєю оглядом української літератури, прекрасною і сильною композицією, яка довго ще служитиме вихідною точкою нових історико-літературних дослідів” [12, с. 316].

Важливе місце в науці про літературу початку ХХ ст. посіла полемічна стаття Сергія Єфремова “В поисках новой красоты” (1902), надрукована в журналі “Киевская старина”. Автор не сприйняв творчі пошуки Кобилянської, Кобринської, Гриневичевої та Хоткевича на царині модернізму, що став активно проникати в українську літературу на зламі століть. Для нього символізм і декадентство в національній літературі постають як хворобливі західні впливи, що її отруюють. “У риториці Єфремова зустрічаємо типове народницьке бажання говорити від імені “ми”, про “нас”, “нашу літературу”, – зазначала С. Павличко. – За цим стоїть уява про літературу як про єдиний потік, а про письменників як про свого роду армію. Так само, як усіх об’єднує одна мова, так усіх має об’єднати один напрям, одне завдання. Крім того, література – спільна власність усіх її реципієнтів, тобто народу. Роль “я” письменника має бути дуже мала. На “я” майже ніхто не спирається. Воно недорозвинуте й для народницького ідеолога підозріле” [25, с. 71]. Поділяючи народницькі позиції в літературознавстві, Сергій Єфремов вважав, що в творах Ольги Кобилянської проглядається неповага до власного народу.

Іншою, не менш вагомою постаттю в історії українського літературознавства перших десятиліть ХХ століття був Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934). “Органічний взаємозв’язок різних видів діяльності Грушевського, – зазначав Р. Гром’як, – синкретизм його мислення виявився в тому, що він як історик не обминав літературних джерел, а як белетрист оживляв історичні факти – у такий спосіб завжди і скрізь розбудовував власну історіографію. Отож він у всіх своїх історичних дослідженнях принагідно чи спеціально торкався питань історії літератури” [6, с. 253]. Його фундаментальна праця “Історія української літератури” (1923 – 1927) – “не лише взірець дослідження відомого в 20-х рр. зводу старої української літератури (останній том “Історії…” завершується осмисленням літературного процесу України на межі XVII – XVIII сто­ліття), а перш за все – ключ до справді наукового прочитання словесної творчості народу, реставрації її витоків і родоводу, аналізу усної та писемної спадщини українських авторів” [15, Кн. 1, с. 733 – 734].

Принципово новим у підходах М. Грушевського до історії літератури свого народу є те, що він її витоки вбачав не в XIV або XV столітті, як вважало чимало російських літературознавців у дореволюційну добу та їх послідовники в радянські часи, а набагато раніше. Аналізуючи український фольклор, різноманітні його жанри, а саме: обрядові пісні, легенди, фантастичні казки, приповідки, магічні казання, заклинання тощо, вчений прийшов до висновку, що усна народна творчість українців зародилася ще в IV – IX ст. н.е. Саме вона стала праосновою писемної літератури, яка існує з X – XI ст. П. Кононенко зазначав: “Досить ознайомитися з розділами глав: поезія і слово, поетичний образ у слові, багатство синонімів у примітивних мовах, поезія і ритм, забава і праця, просторовий і часовий ритм у творчості, початки пластики й тоніки, “настроєве” значення хору й танцю, магічне значення ритму, а далі – пісня індивідуальна й колективна, головні прикмети родоплемінного ладу, диференціація поезії у зв’язку з її розвоєм і диференціацією суспільною, соціальна й куль­турна обстановка української творчості, головні моменти в розвою української словесності і цикли її традиції, інтернаціональне й національне – і стане очевидною новаторська суть методу дослідження” [18, с. 29]. Глибина аналізу, широта охоплення фактичного матеріалу, влуч­ність спостереження над текстами дає підставу для твер­дження, що М. Грушевський є творцем українського системного літературознавства, яке послуговується різними принципами аналізу (тексто­логічним, біографічним, культурологічним, соціологічним, історико-по­рів­няль­ним, лінгвістичним, епіко-філософським, пси­хо­логічним, естетичним тощо). Здійснений ученим аналіз вітчизняної літератури свідчить, що він розумів її як історію еволюції достатньо розвиненої художньої сис­теми, естетично багатої за змістом і національної за фор­мою.

Свою “Історію української літератури” М. Грушевський довів з прадавніх часів до ХУІІ ст. Окрім цього він активно виступав як літературний критик. У полі зору його критичних праць творчість провідних українських письменників (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Стефаник), а також О. Маковея, Л. Мартовича, М. Черемшини, О. Олеся, М. Яцківа та багатьох інших. Р. Гром’як зазначав: “У критичних виступах М. Грушевського наявний широкий погляд історика суспільства, українознавця, який піклується про повноту рідної культури у всіх її виявах” [6, с. 255].

Більш виразно підходи до літератури окреслилися в Галичині. З одного боку, там сильні позиції посідали вчені, які вийшли з драгоманівської течії (І. Франко, М. Грушевський, М. Павлик). Вони розглядали літературу як фактор суспільного прогресу й схилялися до позитивізму й раціоналізму. З іншого боку, молодомузівці (Б. Лепкий, П. Карманський, В. Пачовський та ін.) згуртували навколо себе тих, хто поділяв гасло “мистецтво для мистецтва”, орієнтуючись на новітні віяння в Європі, що через “Молоду Польщу” поширилися в Австро-Угорській частині України.

Осібно в Галичині стояла постать Миколи Євшана (Миколи Остаповича Федюшка) (1889 – 1919). “Євшан був най­більш незалежною особистістю, що в конфлікті цих двох літературних груп знайшов своє, підкреслено індивідуальне місце” [30, с. 4]. Активно займаючись самоосвітою, М. Євшан прийшов до розуміння суті творчості як “живого духовного організму” [30, с. 5]. Під впливом Фіхте, Ніцше, Гюйо він став розуміти творчість як розкриття внутрішніх потенцій особистості. Великі таланти як, наприклад, Ж.-Ж. Руссо, – “се початок духовної революції, переоцінки всіх цінностей, упадку старих догм та ідей” [10, с. 355]. “Наші пристрасті, наші моральні інстинкти оправдовуються… в науці Руссо, духовне життя людини може поплисти свобідно, не натрапляючи на перепони” [10, с. 359]. “Творець не може стояти тільки на становищі обсерватора життя, – зазначав Микола Євшан, вибудовуючи свої підходи до мистецтва. – Саме реалістичне його зображення, сама репродукція – отже, те становище, на якому стоїть і досі, за малими винятками, українська література, єсть тільки першим степенем, першим моментом в творчості, єсть тільки пасивним відношенням до життя!” [10, с. 17]. Митець повинен мати достатньо високий рівень культури, “щоб усвідомити собі ті великі завдання і те важке становище, яке займало й займає мистецтво в житті” [10, с. 17]. Творчість, на думку науковця, не повинна обмежуватися іменами кількох десятків людей, що пишуть. Для неї повинен бути створений потужний культурний г'рунт, інакше письменник відстане від потреб життя, у той час як природа відвела йому місце бути попереду, освітлюючи шлях.

Роздумуючи над проблемою національного й загальнолюдського в літературі, М. Євшан вважав, що, шану­ючи традиції минулого, треба активно виходити в світ зарубіжної літератури, сприймаючи там все нове, передове й трансформувати це з урахуванням національ­ної ментальності. Класичним зразком такого письменника, на його думку, є Леся Українка, яка зуміла органічно поєднати в своїй творчості кращі здобутки світової філософської, естетичної думки з традиціями та ментальними особливостями українського характеру: “Її, переважно античні і чужі теми, особливо в останні роки, не відчужували від України; вглиблюючись в душу старинного грека чи гебрея, вона думала про Україну, серцем була при нас” [10, с. 160]. М. Євшан високо оцінив художній доробок Лесі Українки. “Вона для нього була класичним типом у національному літературному процесі, бо змогла віднайти себе, виховати на складний артистичний організм, зуміла поєднати, на перший погляд, розбіжні сили – фантазію та етнос, попри естетичний формалізм, досягти краси і правди, внести в літературу творчу рівновагу, стати понад боротьбою поколінь” [3, с. 32].

Ніцшеанські захоплення М. Євшана знайшли своє вираження в статтях “Гейнрих фон Кляйст і німецька література”, “Проблеми творчості”, низці інших праць. Так, С. Павличко вбачає вплив Ніцше в такій характеристиці Тараса Шевченка, здійсненій українським літературознавцем: “…І тепер поет коли не зрозумів ясно, то бодай відчув це, що ідеал як такий – це власність не загальнолюдська, а вищих одиниць. Відчув це, що він мусить бути дуже самотнім у житті, коли не в житті щоденному, то в своїх поривах, у своїх злетах. Йому хотілося думкою сягати неба, піднестися понад грубу дійсність, віддатися леліянню своїх мрій, хотілося такого льоту, який би на землю приніс об’єднання, красу” [25, с. 139]. М. Євшан в аналізі творчої особистості Тараса Шевченка бере не раціональне, інтелектуальне, що помітне в його доробку, а акцентує увагу на інстинктивному, містичному, індивідуалістському, співзвучному ніцшеанському дискурсу.

М. Євшан розглядав модернізм як фактор, що сприяє творчій особистості перейти від наслідування творчості великих попередників до оригінальної творчості. Критерієм, що визначає вартість того чи іншого твору, він вважав художній талант: “Єсть одна лише певна орієнтація в літературному житті: великий талант творчий, оснований на великій артистичній культурі” [10, с. 290]. Саме талант розпочинає нові шляхи в літературі, його печать лягає на духовне життя цілого покоління письменників, накреслюючи магістральні шляхи розвитку літератури на роки й десятиліття. “Талант – це вісь, довкола якої обертається все” [10, с. 291]. М. Євшан стояв на позиціях естетичного вивчення літератури, продовживши, таким чином, ідеї О. Потебні, І. Франка, полемізуючи з С. Єфремовим, який схилявся до соціологічних підходів у оцінці явищ літературного життя.

М. Євшан доклав чимало зусиль, щоб показати суспільству народження непересічних талантів в українській літературі кінця ХІХ – поч. ХХ ст. його перу належать оригінальні розвідки, присвячені творчості О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника, А. Тесленка, В. Винниченка та інших молодих письменників. Він шкодував, що таких талантів в Україні ще досить мало. С. Павличко зазначала, що “Євшан постійно говорить про “слабкість” молодих українських поетів і в пошуках “сильного” зразка доходить до захоплення Кіплінгом” [25, с. 142].

Провідним законом розвитку мистецтва для М. Євшана була боротьба різних літературних поколінь. Кожна нова генерація знищує традиції попередньої, розпочинаючи нове життя. Відсутність такої боротьби в українській літературі спричинило стагнацію, творчу задуху. Народництво не розвивало далі літературу, а множило зроблене попередниками. У таких умовах нове покоління, що стоїть на модерних позиціях, здатне продовжити життя вітчизняної літератури, подолавши спротив попередників.

Важливе місце в літературознавчих студіях М. Єв­ша­на посідають такі категорії як натхнення та інтуїція: “Щоб дати твір артистичний в повному того слова значінню, – наголошував він, – треба мати творчу інтуїцію, вихідну точку брати не від методу, а від натхнення” [30, с. 7].

Виступаючи як критик, а в поле його бачення потрап­ляли твори українських, польських, російських, західноєвропейських письменників, М. Євшан дав блискучі зразки естетичного, психологічного підходів до оцінки складних художніх явищ у літературній класиці та сучасній автору літературі початку ХХ століття.

Помітне місце в літературознавчій науці України ХХ сто­ліття посідав Богдан Сильвестрович Лепкий (1872 – 1941). Його перу належали такі літературознавчі праці як “Василь Стефаник” (1903), “Маркіян Шашкевич” (1910), “Про життя великого поета Тараса Шевчен­ка” (1911), а також “Начерк історії української літератури” (1909 – 1912), в якому автор пропагував естетичні підходи до оцінки творів українських письменників. Праця Б. Лепкого, на думку М. Наєнка, – “це своєрідний антипод виданого у Львові 1910 року “Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року” І. Фран­ка, в якому той керувався переважно бібліографічним принципом організації матеріалу” [14, Кн. 1, 428 – 429].

Серед літературознавчих праць початку ХХ століття Івана Франка слід назвати нереалізований до кінця задум створити авторську історію української літератури. Вступ до неї надруковано 1909 року (“Теорія і розвій історії літератури”). У ньому вчений виклав головні засади такої праці: історизм і психологізм.

Наступного року Іван Франко оприлюднив лише частину задуму – “Нарис українсько-руської літератури до 1890 року”. Оцінюючи цю працю, С. Єфремов зазначав: “Історик не класифікує тут літературних фактів і подій, не робить оцінок з погляду їх ваги в розвитку літературних ідей, не розглядає їх в певній перспективі. Йому однаково цікаві і ті твори, що лишили по собі слід у письменстві, і ті, що мають самий тільки бібліографічний інтерес. Отже, коли в першому випадку, з естетичним методом, історія письменства занадто звужує свої рамки, вилучаючи твори, що мали історичну вагу, але не задовольняли естетичних поглядів історика, то в другому вона занадто їх розсовує, – розсовує так безмежно, що одних і сліду не лишається в безкрайньому морі бібліографічних вказівок і нотаток” [11, с. 27].

Початок ХХ століття збагатив українське літературознавство новим естетичним досвідом. Поряд із традиційними напрямами, що розвивалися в попередні десятиліття, з’явилися й нові, про що свідчать праці М. Гру­шев­ського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Євшана, полеміка І. Франка з М. Вороним, чи Лесі Українки з С. Єф­ре­мовим, спроби молодомузівців тощо.

Українське літературознавство поповнили нові імена. З 1910 року друкується Микола Зеров. Його рецензії на книжки Андрія Чайковського, Миколи Аркаса, Архипа Тесленка, Михайла Грушевського, Михайля Семенка та ін. засвідчили, що в науку прийшов енергійний ерудований фахівець.Серед його ранніх праць вирізняється некролог “Пам’яті М. Коцюбинського”. М. Зеров пробує простежити в ньому витоки таланту класика української літератури: “Коцюбинський мало вчився в своїх українських попередників. Його наука проходила на стороні, в руській, польській, західноєвропейській школі. Зараз ми не маємо змоги простежити вплив поодиноких письменників, не можемо ілюструвати його силою подібних прикладів, але скажемо, що помітити цей неукраїнський вплив можна рано, ще в перших оповіданнях. Так, “На крилах пісні” нагадує нам Тургенєва, “Поєдинок”, безперечно, одбиває вплив Мопассана, а в двох-трьох картинах “Лялечки” можна відчути сліди читання так званих “ліберальних” оповідань Чехова, як “Степ” або “Мужики”. Ці сліди не такі виразні, щоб можна було говорити про наслідування, ­– видно тільки, що ці письменники лежали повсякчас на письмовому столі нашого автора і його власна манера, стиль і художній смак вироблялись, головним чином, на них” [12, с. 141]. М. Зеров назвав М. Коцюбинського серед кращих українських стилістів, що добре відчував вагу рідного слова. Він пророче передрік, що “майбутній історик поставить його в перший ряд між тими, що збагатили українську культуру новими і великими цінностями” [12, с. 143].

Рецензуючи книжку Сергія Єфремова “Спроба літературної біографії і характеристики Франка”, що вийшла друком 1913 року до 40-ліття творчої діяльності класика української літератури, молодий М. Зеров уступив у полеміку з критиком з приводу окремих оцінок творчості Франка. Зокрема він зазначив, що “боротьба з собою, недовір’я до себе, щемлячий біль серця, – настрої, що дали психологічну основу для таких поем, як “Поєдинок”, “Похорон”, і єсть те нове, що вніс Франко в скарбницю світової лірики і що робить його великим поетом. І якраз ці мотиви лірики Франка д. Єфремов обминає; а коли й спиняється часом на них, то робить це побіжно і неуважно, не показуючи дійсної глибини автора, якого сам дуже цінить” [12, с. 159]. М. Зеров закидає С. Єфремову те, що той зовсім обминув “Зів’яле листя”, “Дні журби” І. Франка, і представив його лише поетом боротьби та контрастів. “Можна провести повну паралель між Франком і його Мойсеєм. Франко не завше кликав до боротьби, до змагання за його ідеали; часами знав він хвилини хитання, коли до нього, як до його героя, приступав Азазель, “темний демон одчаю“ [12, с. 159].

У перші десятиліття ХХ віку продовжувалися компаративістські студії українських учених. Тут передусім варто назвати ім’я львівського науковця Михайла Возняка (1881 – 1954), що активно використовував синхроністичні таблиці, які дозволяли порівнювати окремі літературні явища в різних літературах у типологічному та контактно-генетичному аспектах. Зокрема, це стосується “Історії української літератури” М. Возняка.