Розвиток вітчизняної науки про літературу в останні десятиліття ХIХ століття

Українське літературознавство та критика в останні десятиліття ХIХ ст. розвивалося в несприятливих умовах: сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863), Емський указ (1876), закриття національних театрів (1883), заборона дитячих видань (1885) суттєво погіршили умови для роботи вітчизняних письменників і літературознавців, звели нанівець їх можливості щодо друкування своїх праць на батьківщині. Центр літературного життя змістився в Галичину, де продовжували виходити ук­ра­їнські видання, друкувалися праці письменників і критиків із Наддніпрянської України. У Львові з 1867 року починає видаватися журнал “Правда”, в якому друкувалися літературознавчі та критичні праці. 1868 року була створена “Просвіта”, згодом, у 1873 році розпочало свою діяльність Літературне Товариство ім. Т. Шев­чен­ка, з 1892 року – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), що стало авторитетним центром українського літературознавства, яке регулярно видавало “Записки НТШ” (до 1913 року вийшло 170 випусків). Частина науковців стали оприлюднювати свої праці з україністики в російських академічних виданнях, окремі науковці (М. Драгоманов) опинилися в еміграції. Вони мали можливості друкувати свої праці в Женеві чи Празі.

Літературознавство та критика поповнюється новими творчими силами: М. Драгоманов, І. Франко, О. Потебня, М. Павлик, В. Гна­тюк, І. Білик, О. Огоновський, М. Петров, М. Сумцов, П. Житецький, М. Дашкевич та інші. На теренах львівських видань відбулася широка літературно-критична дискусія 1873 – 1878 років, у якій брали участь провідні національні письменники та літературознавці.

За твердженням Р. Гром’яка, початок дискусії був таким: “1873 р. “Правда” почала частинами друкувати (з ч. 4) статтю “Література російська, великоруська, ук­ра­їн­ська, галицька” за підписом “Українець”, закінчив­ши публікації 1874 року [ч. 9, с. 380 – 386]. Публікація супро­вод­жувалася численними примітками автора і редакції. Автор самоуточнювався, дещо конкретизував, редакція зазначала, з чим вона погоджується, а яких думок автора не поділяє. Характерною є остання приміт­ка редакції: “Ми вже кілька разів висказували одмінні погляди від поглядів ш. автора. 1873 року, ще до закінчення журнальних публікацій, праця М. Дра­го­ма­нова вийшла у Львові окремою відбиткою” [7, с. 110]. Потім у ч. 19 було надруковано “Одкритий лист з Укра­їни до редакції “Правди”. Його автором був все той же М. Дра­гоманов, і підписали цей лист ще тридцять діячів літератури та мистецтва, науковців з України (П. Чу­бин­ський, Х. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький та ін.). Ця публікація була відгуком на працю М. Загірнього (С. Ка­чали) “Політика русинів”.

Згодом у дискусії взяли участь О. Кониський, В. Бар­­він­ський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В епіцентрі подій опинилася проблема зв’язків літератури з жит­тям, її суспільного призначення. “Реальна література повинна бути дзеркалом, – зазначав І. Нечуй-Левиць­кий, – в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як самий одсвіт…” [17, с. 215]. “Література … повинна бути робітницею на полі люд­ського поступу, – писав І. Франко, – …вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи, – се її науковий реалізм. Вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічних страстей та нам’єтностей людських), старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб – се її поступова тенденція” [29, т. 26, с. 13].

Підходи І. Нечуя-Левицького цікаві тим, що він вважав завдання української літератури іншими, ніж ті, що їх ставила перед собою російська література, і аргументував це відмінностями в ментальності українців та росіян, різними традиціями, а також консерватизмом російської літератури. На погляд І. Нечуя-Левицького, сучасна для нього література має такі визначальні риси як народність, національність та реальність. Найважливішою є перша риса – народність, що полягає у широкому використанні письменниками багатств народної мови, відштовхуванні від епічних і ліричних форм, що притаманні національному фольклору. Суттєвим чинником є дух народної поезії: “Духовність та широка свобода особистості кладуть на українську поезію дуже характерний колорит, котрим вона одрізняється од своєї великоруської сестри” [23, с. 57]. Український письменник називає ментальні відмінності української та російської поезій: “В українській народній пісні поезія піднімається вгору, як птиця під небо. Вона ідеальна. Вона ніколи не черкне крилами об грубі матеріальні інтереси, а коли черкається, то поминає їх як недостойні. Великоруська народна поезія не цурається матеріальності. Північний черствий практицизм натворив таких епічних, дуже непоетичних форм, яких зовсім нема в українській мові та поезії” [23, с. 57].

Полеміка І. Франка з І. Нечуєм-Левицьким не завжди була справедливою. Захоплюючись марксистськими підходами, молодий Франко надавав перевагу класовому над національним: “Література, стояча над партіями, се тільки ваш сон, ваша фантазія, на ділі такої літератури не було і не може бути” [29, т. 26, с. 3]. По суті, він підтримував думки М. Драгоманова, який уважав, що для освіченого прошарку українців спільною є як українська, так і російська літератури, проти чого категорично виступив автор “Сьогочасного літературного прямування”.

Помітну роль у розвитку літературознавства в Укра­ї­ні відіграв Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895), який у своїх наукових і літературно-критичних працях 70 – 90-х років (“Література російська, велико­русь­ка, українська й галицька” (1873 – 1874); “Листи на Над­дніпрянську Україну” (1893 – 1894); “Святкування роковин Шевченка в “руському обществі” (1873); “Війна з пам’яттю про Шевченка” (1882); “Т. Шевченко в чужій хаті його імені” (1893) та ін.) вимагав, щоб літе­ратура неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часу, сягала про­бле­мами та героями глибин суспільного життя. Українську літературу М. Драгоманов завжди розглядав у контексті сусідніх і дальніх літератур, фільтруючи “український матеріал… через решето космополітичного історико-порівняльного методу” [8, с. 551], що не перешкоджав з’ясування “національності в народному творчестві” і був неодмінною умовою “такого пояснення без котрої всякі розмови про національне творчество будуть суб’єктивними і навіть просто фантастичними” [8, с. 552]. Михайло Гнатюк вважав, що вже на початку 70-х років ХІХ ст. у М. Драгоманова “виявилася прихильність до концепцій культурно-історичної школи” [5, с. 55].

Посідаючи, особливо в першу половину творчості, федералістичні позиції, М. Драгоманов вважав, що “українська література є дитина Росії ХIХ в. і через те мусить жити і рости, поки Росія є Росією” [8, с. 31]. Йому здавалося, що без російської літератури український народ не може обійтися, адже навіть твори кращих письменників зарубіжжя на Наддніпрянщині можна читати лише в російських перекладах. І тут його погляди в кількох позиціях збігалися з думками М. Костомарова про українську літературу як літературу для домашнього вжитку. Так, у згаданій праці “Література російська, велико­русь­ка, українська й галицька” М. Драгоманов роль української літератури окреслював як творчість для простолюду, суттєво обмежуючи цим її суспільне значення.

Г. Грабович наголошував, що М. Драгоманов “твер­дить, що в єдиній російській державі існує два руські народи (відлуння Куліша і Костомарова) і три літератури: загальноросійська (общерусская) імперська література, що твориться спільними зусиллями українців і росіян; великоросійська література, що виражає етнічну природу, інтереси і дух великоросів; і нарешті ­– українська література. Попри всі її гіпотетичні і неточні місця, така модель корисна, зокрема тим, що дає змогу простежити зміни в літературних системах протягом першої половини ХIХ століття, тобто процес “націоналізації” імперської наднаціональної літератури (а також, за Костомаровим, наднаціональної мови). Знову-таки, слідом за Кулішем і Костомаровим, Драгоманов вірить, що в цьому плані – йдеться про рух до широко національного, тобто, народної літератури – українське письменство випереджало російське і навіть якоюсь мірою служило останньому за модель” [4, с. 220].

Федералістичні ідеї сприймалися далеко не всіма опонентами, і М. Драгоманов мусив щоразу полемізувати з науковцями й письменниками Наддніпрянщини і Наддністрянщини. Зокрема, про це йдеться в листі до Омеляна Огоновського, де він твердить, що любов до батьківщини “показується ліпше всього ділом, а не словами, але коли Ви не вбачили в нашій праці, як вона єсть, любові до України, то лишень з крайньої тенденційності” [8, с. 550].

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляє глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи в творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу полемічну боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. “Внутрішнім двигуном полемічного запалу його, – зазначав М. Наєнко, – була боротьба за народність літератури; недержавність України… призводила до сприйняття цієї народності в хибному світлі, спричинила, зокрема, роздвоєння свідомості М. Гоголя, розгром Кирило-Мефодієвського товариства, життєву й літературну драму Т. Шевченка і т. ін.” [21, с. 150]. Одним із перших в українському літературознавстві він звернувся до аналізу романтизму як напряму в мисте­цтві, що в попередні десятиліття відіграв позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавлення до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови до реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини ХIХ ст.

Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Дра­­гоманова, становим хребтом якої є вимога безтен­денційного, об’єктивного малювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу інтерпретації дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час, як художня творчість вимагала “виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становища” [8, с. 64]. Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов’язував з творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, частково Ю. Федь­ко­ви­ча. Займаючись компаративістськими студіями, М. Дра­гоманов підкреслював важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвитку українського народу. Не виключав дослідник і можливості застосування вітчизняними письменниками умовних форм інтерпретації дійсності. Головне, потрібна відповідна художня та мистецька мотивація вчинків героїв, руху естетичної свідомості.

“З ім’ям М. Драгоманова пов’язаний історично вищий етап прогресивної ідейно-художньої орієнтації української літератури, боротьби проти хибних і шкідливих теоретичних настанов та художньої практики, зокрема проти хуторянської обмеженості й примітивізму в проблематиці та формі творів” [28, с. 6]. Окремі суперечності й непослідовності М. Драгоманова пов’язані зі специфікою історичної доби, в яку він жив. “По суті на підтримку драгоманівських оцінок стану і перспектив розвитку української літератури, на глибоке відображення актуальних проблем соціального буття народу, на розширення й збагачення засобів реалістичного письма та боротьбу проти естетичного примітивізму виступили представники соціологічної критики – Іван Білик,… О. Терлецький,… В. Навроцький” [28, с. 26]. “Серед опонентів Драгоманова були О. Кониський (стаття “Український націоналізм”), В. Барвінський (“Слів­­це для опізнання” та “Відповідь панові М. Дра­гоманову”), І. Нечуй-Левицький (стаття “Сьогочасне літературне прямування”)” [16, т. 3, с. 27].

З ім’ям М. Драгоманова пов’язане й зародження наукової компаративістики в Україні, хоча перші спроби в цьому напрямку були зроблені на кілька десятиліть раніше М. Костомаровим, І. Срезневським, М. Максимовичем та ін. М. Драгоманов у праці “До справи про вертепну комедію на Україні” гостро поставив питання про дослідження українського фольклору в контексті східнослов’янських, слов’янських, арійських та інших уснопоетичних творів. Інша його праця “Малороссия в ее словесності” (1870) присвячена вивченню ролі України та її літератури в загальноросійському контексті. Зокрема, компаративний аналіз дозволив українському науковцеві зробити висновок про “Слово о полку Ігоревім” як оригінальну пам’ятку саме української літератури.

У 60 – 70-і роки XIX століття значну активність у літературознавстві та критиці виявив Іван Білик (Іван Якович Рудченко, 1845 – 1905). Передусім у його працях обстоювалися ідеї реалізму, народності літератури. “Літе­ратура живе разом з своїм людом; іде з ним разом одним розвоєм” [17, с. 211], – твердив І. Білик у “Перегляді літературних новин”. “Заслугою І. Рудченка перед українською культурою є те, – зазначав Р. Гром’як, – що він таку позицію не тільки маніфестував, проголошував як критик, а й практично здійснював: по-перше, демонстрував перекладами, коментуючи їх у передмовах та листах до редакторів; по-друге, розвінчував графоманські спроби українських літераторів, що дискредитували літературу (Т. Кохнівченка, І. По­душки, К. Соколовської, П. Данилевського); по-тре­тє, сам дописував, редагував повість Панаса Мирного “Чіпка”, розгортаючи її в соціяльно-психологічний роман відповідно до своїх уявлень про такий жанр” [7, с. 125].

У своїх критичних працях І. Білик вимагав особливої виваженості письменницького слова, відповідальності перед читачами. Це, зокрема, стосувалося твору Прохора Данилевського, де було відображено тип укра­їнця – недоумкуватого телепня. “Виставляти народ в таких образках, значить заподівати злочинства супроти народа” [7, с. 129].

У той же час у його літературно-критичних працях, а особливо в приватному листуванні, зокрема з М.Дра­го­мановим, проглядалися соціологічні тенденції, нехтувалися естетичні моменти.

Важливу роль у становленні українського літературознавства, передусім його порівняльно-історичних студій та міфологічної школи відіграв Олександр Олександрович Котляревський (1837 – 1881). Його праці присвячені вивченню закономірностей історичного розвитку міфів. Дослідник виходив з того, що на ранніх стадіях суспільного розвитку в людини з’являється міфічне уявлення, яке є ніби синтезом двох складових: зовнішньої та внутрішньої. Зовнішня репрезентує явища навколишньої дійсності, що є незрозумілими для індивіду, а внутрішня – відтворює його думки та почуття. Спершу ці складові ніяк не поєднуються одна з одною, а лише згодом, у процесі тривалої еволюції в уяві окремого індивіду вони зливаються воєдино й виникає міф. Пізніше він освоює релігійну сферу. Саме там міф визначає культові предмети й порядки. Згодом цього міфу стає замало, і він осягає сферу практичного буття людини, де під його впливом народжуються звичаї, формується обрядовість. Цими знаннями поступово оволодівають жерці та поети. На цьому етапі буття виникає вища міфологія, відображенням якої стають релігійні та обрядові пісні, епос. Далі відбувається процес злиття міфів і народних переказів. О. Котляревський завершує свою концепцію історичного розвитку міфів тим, що поступово з проникненням у релігійну сферу нових відправ, на зміну міфології приходить демонологія.

Певний поштовх у розвиток українського літературознавства зробив Микола Петров(1840 – 1921), автор праць “О словесных науках и литературных занятиях в Киевской Академии” (1866 – 1868), “Очерки из истории украинской литературы ХУІІ – ХУІІІ веков” (1911), котрий у 80-і роки ХІХ ст. здійснив спробу створити перший систематизований нарис історії української літератури (“Очерки из истории украинской литературы ХІХ века”, 1884), у якій сучасний йому стан розвитку літератури пов’язує з її еволюцією в попередні епохи. Ще в більш ранній своїй праці “Очерки из истории украинской литературы ХVІІІ века” цей дослідник підходив до драматургії цього періоду як української. М. Гнатюк справедливо ставить у заслугу М. Петрова те, “що він вперше в українському літературознавстві поставив проблему історичного студіювання української літератури” [5, с. 77].

Як і кожна подібна праця, що творилася в складних умовах існування Російської імперії, вона не позбавлена недоліків і суперечностей. Зокрема поза увагою науковця лишилася полеміка щодо права українців на власну літературу, тому й призначення цієї літератури у М. Петрова є надто вузьким, з орієнтацією переважно на простолюдина. До того ж він не завжди обґрунтовано писав про російські та польські впливи на українську літературу. Автор приміток до видання праці Л. Білецького “Основи української літературно-наукової критики” М. Ільницький зазначав: “…Наукова думка проф. Петрова пішла по цій дуже хиткій кладці, з’ясовуючи українську літературу як наслідування російської літератури й вияву її мотивів. І таке з’ясовування основ розвитку української літератури відхилило вченого від об’єктивного наукового шляху досліду і позначило на його такій поважній студії певну тенденційність, яка зменшила й вагу його праці” [1, с. 134].

Своє місце в історії української науки про літературу посів Микола Павлович Дашкевич (1852 – 1908), автор праці “Отзыв о сочинении г. Петрова: “Очерки истории украинской литературы”, що представляв культурно-історичну школу у вітчизняному літературознавстві. У цій праці науковець завдав різкій критиці концепцію російського вченого М. Погодіна, сутність якої полягала в тому, що на території України київської доби основним етносом був російський народ, а тому героїчний народний епос, зокрема – билини були суто російським продуктом.

Микола Дашкевич наголосив на вагомості праці М. Петрова, котрий зробив помітний внесок в історію вітчизняної літератури. “Кожний літературний твір, –на погляд вченого, викладений у праці “Постепенное развитие науки истории литературы и современные ее задачи” (1877), – має мету впливати на суспільство. Такий вплив не виявляється неодмінно зараз же виявами назверх і не належить до числа моментальних. Безпосередній його вияв перш за все внутрішній, трудно схопливий, і це, може бути, було причиною, через що Букль і Дрепер (англійський і американський вчені. – О.Г.) не визнають великого значення за творами мистецтва. Уважно спостерігаючи, з цією думкою погодитися неможливо. Багато творів, про які я говорю, глибоко проникають у душу людини – так, як ніякий науковий твір, а деякі образи залишаються в ній назавше” [1, с. 113]. М. Дашкевич одним із перших українських учених звернув увагу на завдання історії літератури: “Історія літератур є змалювання поступового історичного розвитку вищих процесів (отправлений) духовного організму і їх цілокупності. Історія наук та розумового розвитку є історія ясних поглядів, точних дослідів, розумових узагальнень, історія ж літератур – є історія самостійного, творчого й органічного перероблення і сплаву в душі людини даних точного пізнання та при ладнання їх до інших, вищих потреб людини. Історія літератур повинна всебічно змальовувати внутрішнє обличчя осіб, а через них і суспільств даної епохи ступінь їх розвитку, їх погляди, почуття, прямування, характеристичні відзнаки психічного життя, а з другого боку, виявляти самосвідомість суспільства через уста чільних діячів суспільної думки, якими є літератори, й, нарешті, виявляти цю свідомість в літературних творах” [1, с. 114].

В іншій праці “Поступовий розвиток науки історії літератур і сучасні її завдання” (1877) український науковець розумів вплив художньої літератури на суспільне життя, бачив різницю між завданнями, які ставлять перед собою історик й історик літератури, наголошував на важливості порівняльно-історичного вивчення національної літератури, торував шлях для європейського вектору її розвитку. Письменників М. Дашкевич розглядав як передових діячів суспільної думки, чиї погляди та ідеали суттєво впливають на історичний процес.

У другій половині ХIХ століття в Україні виникає художньо-психологічна школа літературознавства. Її зарод­­ження пов’язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835 – 1891) та його послідовників А. Горнфельда, Д. Ов­­ся­нико-Куликовського, Т. Райнова, Б. Лезіна, В. Хар­­ці­єва, І. Лапшина. В основу свого вчення О. По­тебня, а викладено воно в ряді наукових праць (“Мысль и язык”, “Из записок по теории словесности”, “Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка”), поклав ідеї німецького філолога В. Гумбольдта (1767 – 1835), який досліджував зв’язок мови та мислення. Український науковець вважав, що трьом елементам слова – звуку, внутрішній формі, лексичному значенню в будь-якому творі художньої літератури відповідають зовнішня форма, образ та зміст (ідея). Таким чином, внутрішній формі слова в літературному творі відповідає образ. Кожне окреме слово О. Потебня розглядав як специфічний поетичний твір.

Мистецтво для людини існує як засіб і знання дійсності. Воно розвивається паралельно з науковим пізнанням. Поет творить, на думку Потебні, спочатку для себе, а вже потім для читача. Літературний твір виникає як питання, на яке автор спершу хоче дати відповідь самому собі. Кожен твір, вважав Потебня, є автобіо­графічним, у ньому відбивається психічний стан пись­менника, його внутрішні переживання. Творча уява лише тоді може бути плідною, коли вона спирається на неповторні переживання автора. Читаючи художній твір, ми продовжуємо творчий акт, і це продовження буде різним у залежності від культурного й освітнього рівня, життєвого досвіду, світогляду тощо. Головне, чим повинно займатися літературознавство – це досліджувати психологію сприйняття твору читачем.

На думку О. Потебні, художній твір “не належить природі: він доточений до неї людиною. Фактори, напр., статуї – це, з одного боку, безплідна думка скульп­тора, неясна для нього самого і недоступна нікому іншому, з іншого – шматок мармуру, що не має нічого спільного з цією думкою; але статуя не є ні думка, ні мармур, а щось відмінне від свої виробників, що вбирає в себе більше, ніж вони. Синтез, творчість дуже відмінні від арифметичної дії: якщо агенти художнього твору, що існують до нього самого, позначимо через 2 і 2, то воно само не буде дорівнюватися чотирьом. Задум художника і грубий матеріал не вичерпують художнього твору, відповідно тому, як почуттєвий образ і звук не вичерпують слова” [17, с. 210].

Харківська психологічна школа літературознавства мала свій друкований орган “Вопросы теории и психологии творчества”, який нерегулярно видавався з 1907 по 1923 рік, всього вийшло 8 томів.

Праці Дмитра Миколайовича Овсянико-Куликовського (1853 – 1920) продовжили розробку ідей художньо-психологічної школи. У книзі “Питання психології творчості” (1902) вчений заявив, що як наука, так і мистецтво спрямовані на людину, на задоволення її потреб, але наука це робить в абстрактних формах, позбавлених суб’єктивного моменту, тоді як мистецтво враховує індивідуальні особливості як автора, так і читача. У творчому процесі думка рухається від одиничного до загального. Читач на рівні емоцій та рефлексій повторює стадії творчого акту.

В іншій праці “Історія російської інтелігенції” (1906 – 1907) Д. Овсянико-Куликовський різницю між окремими митцями пояснював несхожістю їхніх психологічних типів. Чимало місця в його доробку посідали компаративістські студії, що базувалися на порівняльному вивченні пам’яток літератури, написаних на санскриті та іранських мовах.

Б. Лезін розвивав ідеї про індивідуальний характер творчого процесу. На його переконання, таємниці мистецтва лежать у глибинах психіки письменника. Внутрішня мотивація робить художню творчість відмінною від звичайного мислення.

Ідеї О. Потебні в 1900-х роках взяли на озброєння російські символісти (А. Бєлий). За рубежем їх порушували С. Жирарден, Е. Еннекен, В. Вундт, І. Фолькен. У радянську добу – розробляли О. Білецький, І. Айзеншток, Г. В’язовський, В. Смілянська, Г. Си­вокінь, Н. Шумило та ін. В українській діаспорі до здобутків О. Потебні зверталися Д. Чижевський та І. Фі­зер, російські емігранти В. Ходасевич, М. Алданов.

Найбільший внесок у розвиток науки про літературу на зламі ХIХ-ХХ століть належить Івану Яковичу Франку (1856 – 1916). Він першим з українських літературознавців порушив питання про предмет теорії літератури (“Література, її завдання і найважніші ціхи”, “Із секретів поетичної творчості”), простежив розвиток літературно-естетичної дум­ки з часів античності до кінця ХIХ століття (“Теорія і розвій історії літератури”). Зародження літературознавства Франко пов’язував із творчістю Аристотеля і на його прикладі переконливо довів, що будь-яка теорія може виникнути як результат осмислення творчої практики: “Аристотелева поетика була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії” [29, т. 31, с. 50].

Франкові належить думка, що в процесі еволюції художньої літератури зазнавала змін і теорія, зокрема її предмет. Цей процес не завжди був послідовним. Затримки та зриви, що траплялися на шляху еволюції літературознавства, дослідник вбачав у тому, що послідов­ники Аристотеля часом зводили в абсолют його вчення. Особливо помітної шкоди, на його думку, завдали нормативні вимоги теоретиків класицизму. Ідеологи роман­тизму хоч і намагалися повернутися до раціональних моментів поетики Аристотеля, також не зуміли уникнути канонізації, і лише на рубежі ХIХ-ХХ століття розвиток науки допоміг “розвіяти фікції естетичного канону, відкриваючи для поетичної творчості нові, необмежені, свобідні простори” [29, т. 40, с. 17].

Важливе місце в науковому доробку Франка посідає його теорія реалізму, яка складалася поступово, поглиблюючись і конкретизуючись у результаті власних естетичних пошуків і творчої практики. Уже в ранній науковій праці “Література, її завдання і найважніші ціхи” (1878) Франко аргументовано довів, що художня література так само як і наука, повинна бути засобом пізнання життя. Саме тому в найфантастичніших вигадках уже на зорі суспільного розвитку обов’язково відображалися реалії дійсності. Протягом тривалої еволюції ці правдиві елементи життя представляли собою стихійний реалізм, що витікав з природи художнього мислення, оскільки “кожний чоловік лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості, – і відтак тоті елементи може комбінувати, складати, ділити і переформувати…” [29, т. 26, с. 11].

Реалізм (у термінології Франка – “науковий реалізм”) як самостійний творчий напрям формується лише у новітній літературі й письменники свідомо в творчій уяві керуються певними принципами відображення дійсності. Всякий реаліст не просто “громадить і описує факти щоденного життя”, він прагне “аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок” [29, т. 26, с. 12]. І. Франко вважав, що письменнику-реалісту є цілком доступним проникнути у внутрішню сутність явищ буття, художньо досліджувати закономірності суспільних процесів.

Важливу роль у реалістичному освоєнні дійсності належить автору. Франкові здавалося, що світогляд автора, його світовідчуття “виявляються у творі якнайпов­ніше”, оскільки твір несе в собі “якнайбільше його (автора. – О.Г.) живої крові і його нервів. Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших зворушень і почувань сучасного чоловіка, а затим і причинок до пізнання того чоловіка в його найвищих, найсубтильніших змаганнях та бажаннях, а затим причинок до пізнання часу і суспільності, серед яких він повстав. Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном, якнайповніший вираз авторської індивідуальності в його творах — се характерний, пануючий оклик наших часів” [29, т. 30, с. 217].

Головним принципом реалістичного осягнення дійсності дослідник називає правдивість і пов’язує її з типізацією. У це поняття Франко вкладав особливий зміст, вбачаючи, перш за все, вміння письменника в житті “відшукати явища істотні і відрізнити їх від менш важливих” [29, т. 28, с. 18], а в кожному окремому явищі знайти, “відчути його суть, його значення, його зв’язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне” [29, т. 31, с. 272].

Франко чітко усвідомлював різницю між науковим і художнім узагальненням дійсності, звертаючи увагу на те, що письменницька типізація набирає конкретно-чуттєву форму, а це дає можливість естетично впливати на свідомість читача, оскільки “в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет,… будять ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи” [29, т. 28, с. 89 – 90].

Праці І. Франка “Формальний і реальний націоналізм” (1889), “Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах” (1898), “Теорія і розвій історії літератури” (1909) та деякі інші засвідчили про глибокий інтерес українського вченого до порівняльно-історичного вивчення національної літератури. Історія літератури повинна вивчатися за етапами, у межах яких виокремлювалися напрями, аналізувалися притаманні ним жанрові форми (“План викладів історії літератури руської”). Письменницькі біографії мусять бути обов’язковими складовими при вивченні історії літератури. Такими ж необхідними елементами вивчення повинні стати документальні джерела, зокрема листи письменників, їхні архіви.

Теоретичні погляди І.Я. Франка стали надбанням не лише української науки. Вони посідають важливе місце в історії світової естетичної думки.

Михайло Павлик (1853 – 1915) репрезентував народницький напрям в українському літературознавстві. Його літературно-критичні погляди зазнали впливів М.Драгоманова, І.Франка. Лілія Приймак зазначала, що його підходи до оцінки літературних творів “зазнавали певних змін; відбувалася поступова еволюція його принципів оцінки художніх творів. Упродовж всього творчого життя він послідовно сповідував імперативи та постулати соціологічного методу, а в останній період часто користувався й естетичними критеріями” [26, с. 56].

Статті Михайла Павлика про Шевченка свідчать, що його приваблювала передусім соціальна спрямованість творчості українського поета, сміливість у відстоюванні інтересів покривдженого люду.

Михайло Павлик радо вітав прихід у літературу молодих талантів Василя Стефаника, Лесі Маркович. У статті “Перші ступені русько-українського жіноцтва” позитивно оцінив вихід у світ феміністичного альманаху “Перший вінок”.

Розглядаючи окремі явища вітчизняної літератури, М. Павлик завжди прагнув оцінити їх у т.з. контексті європейських літератур. Так само оцінював він і визначні твори російських (Л.Толстой, М.Лесков, О.Островский та ін.) і зарубіжних письменників (Й.В. Гете, Е. Золя, Г.Флобер, Г.Ібсен та ін.).

Окремою сторінкою літературознавчих студій М. Павлика є аналіз ним теоретичних завад натуралізму, що сформувався у французькій літературі.

Таким чином, протягом ХIХ ст. вітчизняне літературознавство пройшло складний шлях: від відголосків класицизму на початку століття до справжнього наукового літературознавства, професійної критики наприкінці віку. Особливо пришвидшилися еволюційні процеси в другій половині ХIХ століття: “Друга половина ХIХ ст., – на думку П.М. Федченка, – була періодом активного формування українського літературознавства (культурно-історична школа, історико-порівняльний метод, психологічний напрям; філологічний і філософсько-естетичний прийоми дослідження) як закономірного етапу нагромадження, систематизації й інтерпретації фактичного матеріалу (Комаров М. Бібліографічний покаж­чик нової української літератури 1798-1883 рр.; Левицький І. Галицько-руська бібліографія в двох томах, 1888, 1895; бібліографічні списки поточної літератури в журналах, бібліографія писань М. Драгоманова, І.Франка тощо) та спроб його монографічного узагальнення й історико-літературного осмислення (Петров М.І. Очерки истории украинской литературы ХIХ столетия; Дашкевич М. Отзыв о сочинении г. Петрова М.И.; Фран­ко І. Нарис історії української літератури до 1890 року; Южнорусская литература; Огоновський О. Історія літератури руської; Колесса О. Століття оновленої української літератури; Лепкий Б. Начерк історії української літератури; Грушевський О. Сучасне україн­ське письменство в його типових представниках; Монографічні дослідженні М. Драгоманова, О. Терлець­кого, О. Ма­ковея та ін.)” [28, с. 17].

Аналізуючи розвиток вітчизняного літературознавства в ХIХ столітті, Л. Білецький зазначав: “Одне з найповажніших місць в історичному розвитку української літературно-наукової критики займає історична школа” [1, с. 73], до якої він зарахував представників міфологічної, культурно-історичної шкіл, порівняльно-історич­но­го методу тощо. Правда, ця назва – історична школа – визначається далеко не всіма літературознавцями, що досліджують історію розвитку науки про літературу. До того ж, українських вчених ХIХ століття навряд чи можна віднести до якоїсь певної літературознавчої шко­ли. Навіть О. Потебня, як засновник художньо-пси­хо­ло­гічної школи, не вписується в її межі. Тяжко віднести до якоїсь однієї школи М. Костомарова, П. Куліша, М. Дра­гоманова, І. Франка. “Хоча класифікація Л. Бі­лець­кого, – зазначав І. Ільницький, – не збігається з прийнятими у нас сьогодні назвами літературознавчих шкіл, його характеристика основних етапів розвитку теоретичної думки на Україні та аналіз основних течій чільних представників науки про літературу досі залишається найбільш ґрунтовними” [13, с. 19].