XX століття

У літературі досить часто наголошується на тому, що виникнення соціальної політики було спричинене необхідністю долати соціальні наслідки проблем, які супроводжували пізню стадію промислової революції та розвиток економіки: тривалі економічні спади, голод, популяційні пере­міщення, етнічні та національні конфлікти, існування дитячої праці, неконтрольовані спалахи інфекційних хвороб, а також війни, що «постачали» жертви, які потребували організованого догляду і компенсації за втрачене здоров'я, та вдів, яким була потрібна економічна підтримка [2,41].

На початку XX ст. безробіття, спричинене економічними спадами, ви­робничий травматизм прискорили створення робітничих організацій для самозахисту від загрози безробіття, хвороб і експлуатації. Серед перших форм соціального захисту та програм, введених у першій половині XX століття, були пільги для травмованих працівників, удів і старих людей, а також базові рівні захисту умов праці та колективні програми компенсації і травмованим робітникам або їхнім сім'ям. Досить часто такі програми соціального страхування робітників впроваджувалися з ініціативи працедавців, які при судових розглядах прагнули зменшити свою відповідальність за поранення чи смерть людини на робочому місці. Проте програми в цілому були обмежені й могли сильно різнитися в окремих країнах та окремих професійних групах [2, 41-42].

Розвиток соціальної політики був пов'язаний з переходом від окремих актів державної та громадської благодійності нижчим прошаркам населення до вироблення загальнодержавних і місцевих систем соціальної допомоги [З, 39]. Більшість авторів, які пишуть на тему соціальної політики, часом її виникнення вважають саме XX ст. - початок більш-менш регулярної діяльності уряду в забезпеченні захисту своїх громадян, а також створення системи соціального захисту, яка б включала в себе програми захисту різних груп населення від різних ризиків.

Кардинальними подіями в історії соціальної політики стали велика депресія 1930-х років та Друга світова війна. Депресія показала недосконалість обмежених програм страхування від безробіття, які існували на той час. Місцеві програми соціальної допомоги також були не здатні підтримати гарантії прибутків. До кінця 30-х років країни, що не мали програм страхування безробіття, розглянули можливість його введення або включення до програм соціального захисту [2, 42].

Поширювалися погляди щодо підвищення ролі уряду в забезпеченні соціального захисту. В моду увійшов соціальний захист як концепція, що включає всі програми гарантії прибутків, так само, як і страхування здоров'я. Одними з ранніх прикладів його застосування були Акт про соціальний Захист 1935 р. в США, а також новозеландське законодавство про соціальний захист 1938 р. [2, 42].

Значний внесок у становлення та розвиток державної соціальної політики вніс сер Вільям Беверідж.У 1942 р. він, як Голова Комітету соціального страхування та союзних служб, запропонував ввести у Великій Британії систему соціального захисту, яка передбачала б страхування безробіття, непрацездатності, пенсій після виходу у відставку, медичної допомоги, похоронних видатків, грошової допомоги матерям, удовам і розлученим, а також дітям. Було передбачено, що внески на соціальне страхування повинні сплачуватися працівниками, працедавцями, самозайнятими особами та безробітними. А допомоги на дітей мають виплачуватися із загальних річних доходів, що означатиме визнання суспільної відповідальності за їхній добробут. Рекомендації також охоплювали національну службу здоров'я і програми реабілітації. Протягом трьох повоєнних років усі пропозиції було введено в законодавство, попри те, що рівень виплат не досягав рекомен­дованої суми, визначеної як прожитковий мінімум [2, 42-43].

Саме пропозиції Беверіджа було покладено в основу ідеї «держави загального добробуту» (Welfare State), згідно з якою «людина повинна бути опікуваною від колиски до труни».

«Держава загального добробуту» - це не просто термін, який визначає спосіб організації системи. Це також нормативне поняття. «Держава загального добробуту» - це ідеал, де отримання послуг є правом кожного громадянина. У Великій Британії розуміння цього з'явилося за контрастом із Законом про бідність (1834 p.), який надавав підтримку тільки найбіднішим, зробивши роль клієнта настільки неприємною, наскільки це можливо. Такий же принцип діяв і в США та Австралії. «Держава загального добробуту» була побудована на відміну від Закону про бідність на принципі, що передбачав соціальний захист усіх громадян, а не лише найбідніших [4, 119].

Невдовзі по закінченні війни деякі західноєвропейські країни також значно вдосконалили свої системи соціального страхування, хоча відмінності між до- та післявоєнним періодами в них були менші, ніж у Великій Британії. Це зробили Бельгія, Франція, Ірландія, Італія, Норвегія, Швеція та Югославія. Пізніше - Канада та Австралія [2, 43; 4, 120]. Німецька модель соціального захисту сформувалася на ідеях Бісмарка, що передбачали тісний зв'язок соціального страхування та ринку праці, активну участь в економічних процесах як шлях до заможності. У Франції головна мета політики визначалась як суттєве поширення солідарності. Французька стратегія сьогодні домінує в концепціях Європейського Союзу [4, 120].

Таким чином, сучасні системи соціального захисту сформувалися протягом 40-х pp. XX століття.

Крім цього, після Другої світової війни виникло розуміння того, що міжнародне товариство не може залишатися байдужим, коли в якій-небудь країні правам людини загрожує небезпека. Широке визнання отримала не­обхідність оформлення норм міжнародної поведінки в форму прав. У 1948 р. було прийнято Загальну декларацію прав людини.У цьому документі вперше було зведено ідеї, що є спільними для багатьох політичних, культурних та релігійних традицій. Декларація об'єднала основні права та свободи всіх людей, включаючи громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні. Нею було встановлено три види людських прав:

• негативні права - громадянські й політичні (ст. 2-21 Декларації). Права, що сформульовано в негативній формі: вони обмежують можливі негативні дії держави щодо фізичної особи. Це права, що мають забезпечувати людині захист від будь-якого обмеження свободи;

• позитивні права - економічні, соціальні, культурні (ст. 22-27). Права, що сформульовано в позитивній формі: накладають на державу зобов'язання провадити певні позитивні дії по відношенню до фізичної особи: гарантування та задоволення базових мінімальних життєвих потреб, а кожній базовій потребі відповідає певне позитивне право. Спрямовані на забезпечення соціальної справедливості, захисту від зубожіння, участь у соціальному, економічному та культурному житті;

• колективні права - (згадано в ст. 28) передбачають, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в Декларації можуть бути повністю виконані.

Наступним важливим етапом стало прийняття у 1966 р. Міжнародного пакту про соціальні та економічні права, який набув чинності через 10 років (1976). Цим документом було закріплено такі права:

1)право на працю (ст. 6, 7);

2)право на соціальне забезпечення (ст. 9);

3)право на охорону сім'ї (ст. 10);

4)право на достатній життєвий рівень (ст. 11);

5)право на освіту (ст. 13);

6)право на охорону здоров'я (ст. 12);

7)право членства в профспілках (ст. 8).

Друга половина XX століття характеризується швидкою зміною поглядів нароль держави у наданні соціальної допомоги. Тезово це можна викласти так:

• Концепція «держави загального добробуту».

• Зневіра у «державі загального добробуту» - у спроможності бюрократичних організацій вирішувати соціальні проблеми. Поява недержавних (неприбуткових, некомерційних, волонтерських організацій), їхніми перевагами проголошувалося те, що вони гнучкіші, дешеві, спеціалізовані та неформальні.

• Ідеологія «правого крила» (М. Тетчер, Р. Рейган): роль уряду у соціальній політиці повинна постійно зменшуватися, це пов'язано не з грошима, а з переконаннями - якщо ви весь час допомагатимете людям, вони стануть залежними).

• Комунікаційні ідеї (американський соціолог Емітел Еціоні): люди повинні об'єднувати зусилля у відродженні громади.

• Антипрофесіоналізм: ніхто краще за вас не знає, як вирішити вашу проблему; волонтерські організації, групи самодопомоги – найкращі представники від вас.