Тема: 12.1. Держава і право Росії 18-початку 20 століття.

1. Державні реформи першої половини 18 століття.

2. Формування нової системи права. Кодифікація права.

3. Реформи 60-70-х років. Селянська реформа 1861 р. Судова реформа 1864 р. Земська реформа 1864 р. Міська реформа 1870 р. Військова реформа 1874 р.

4. Оформлення конституційної монархії.

5. Розвиток права на початку 20 століття.

1) Державні реформи першої половини 18 століття.

Характерною рисою абсолютизму є прагнення регламентувати правове становище кожного із існуючих станів. Таке втручання могло мати як політичний так і правовий характер. Законодавець прагнув визначити правовий статус кожної соціальної групи і регулювати її соціальні дії.

Правовий статус дворянства був суттєво змінений прийняттям Указу про єдиноспадкування 1714 р. Цей акт мав декілька наслідків:

1) Юридичне злиття таких форм земельної власності, як вотчина і помістя призвело до виникнення єдиного поняття “нерухомості”. На її основі відбулась консолідація стану. Поява цього поняття призвела до формування більш точної юридичної техніки, розробки правових повноважень власника, стабілізації зобов’язальних відносин.

2) Встановлення інституту майорату - спадкування нерухомості тільки одним старшим сином, не властивого російському праву, метою якого було збереження від роздроблення земельної дворянської власності.

Але реалізація нового принципу призводила до появи значних груп безземельного дворянства, змушеного влаштовуватись на військову чи цивільну службу. Це положення Указу викликало найбільше невдоволення дворян (було відмінено в 1731 р.).

3) Перетворивши помістя в спадкове землеволодіння, Указ разом з тим знайшов новий спосіб прикріпити дворянство до державної служби - обмеження спадкування змушувало його представників служити за платню. Дуже швидко почав формуватись багаточисельний бюрократичний апарат і професійний офіцерський корпус.

Логічним продовженням Указу про єдиноспадкування став Табель про ранги (1722 р.). Його прийняття свідчило про ряд нових обставин:

1. Бюрократичний підхід при формуванні державного апарату переміг аристократичний (зв’язаний з принципом місництва). Професійні якості, особиста відданість і вислуга стають визначальними при просуванні по службі.

2. Сформульована Табелем про ранги нова система звань і посад юридично оформила статус правлячого класу. Були підкреслені його службові якості: будь-яке вище звання могло бути присвоєне тільки після проходження через весь ланцюг нижчих звань. Встановлювались строки служби в певних званнях. З досягненням звань восьмого класу чиновник одержував звання спадкового дворянина і міг передати титул у спадщину.

3. Табель про ранги зрівняв військову службу з цивільною: звання присвоювались в обох сферах, принципи просування по службі були однакові.

4. Підготовка кадрів для нового державного апарату стала здійснюватись в спеціальних школах і академіях в Росії і за кордоном. Ступінь кваліфікації визначався не тільки чином, але й освітою, спеціальною підготовкою.

Бюрократизація державного апарату відбувалась на різних рівнях і на протязі тривалого періоду. Об'єктивно вона співпадала з процесами подальшої централізації владних структур. Вже в другій половині 17 століття зникають залишки імунітетних феодальних привілеїв і останні приватновласницькі міста. Боярська Дума із органу, який відав разом з царем найважливішими справами в державі в кінці 17 століття перетворюється в періодично скликувану раду приказних суддів. Вона стає контрольним органом, який спостерігав за діяльністю виконавчих органів (приказів) і органів місцевого управління. В кінці 17 століття відбувається об'єднання галузевих і територіальних приказів.

Процес централізації торкнувся і системи місцевих органів: з 1626 р. по всій території держави поряд з органами місцевого самоуправління (губні, земські хати, міські приказчики) стали з'являтись воєводи. На кінець 17 століття їх кількість виросла до 250 тисяч, вони зосередили адміністративну, судову і військову владу на місцях, підкоряючись центру. Воєводи вже в 80 рр. 17 століття витіснили по всій території держави виборні місцеві органи.

Реформи вищих органів влади і управління, що відбулися в першій чверті 17 століття прийнято ділити на три етапи:

- 1699-1710 рр. - часткові перетворення в системі вищих державних органів, в структурі місцевого самоуправління, військова реформа;

- 1710 - 1719 рр. - ліквідація колишніх центральних органів влади і управління, створення нової столиці, Сенату, проведення першої обласної реформи;

- 1719-1725 рр. - створення нових органів галузевого управління для колегій, проведення другої обласної реформи, реформи церковного управління, фінансово-податкової реформи, створення правової основи для всіх установ і нового порядку проходження служби.

В 1711 р під час знаходження Петра І у військовому поході був створений Сенат. По Указу Сенат повинен був, керуючись діючим законодавством тимчасово заміщувати царя. Пізніше Сенат стає постійно діючим органом. До компетенції Сенату відносились: судова і організаційно-судова діяльність фінансовий і податковий контроль, зовнішньоторгові і кредитні повноваження.

В 1718 р. в склад Сенату, крім призначених царем членів, ввійшли всі президенти створених установ-колегій (іноземних справ, юстиції, військова, бюджетна).

В 1722 р. Сенат був реформований трьома указами імператора. Був змінений його склад. В склад Сенату вже не входили президенти колегій.

Для контролю за діяльністю Сенату в 1715 р. була введена посада генерал-ревізора, якого пізніше замінив обер-секретар Сенату. Реформа 1722 р. Перетворила Сенат у вищий орган центрального управління.

Місцеве управління на початку XVIII ст. здійснювалось на основі старої моделі: воєводське управління і система обласних приказів. В процесі реформ Петра І в цю систему стали вноситись зміни. В 1702 році вводиться інститут воєводських товаришів, виборних від місцевого дворянства. В 1705 році цей порядок стає обов’язковим, що повинно було посилити контроль за старою адміністрацією.

В 1702 році відміняється інститут губних старост, а їх функції передаються воєводам, які завідували справами разом з виборними дворянськими радами.

В 1708 році вводиться нове територіальне ділення держави: засновувалось 8 губерній, по яких були розписані повіти і міста. В 1713 – 1714 рр. число губерній виросло до 11.

На чолі губернії був поставлений губернатор чи генерал-губернатор, які об’єднували в своїх руках всю адміністративну, судову і військову владу. Їм підкорялись 4 помічники по галузях управління.

Під час реформи (до 1715 року) склалась система місцевого управління, що включала в себе три ланки: повіт – провінція – губернія.

Військова реформа була однією з найголовніших державних перетворень початку XVIII ст. Після невдалих походів на Азов(1695-1696рр.) закінчило своє існування дворянське кінне ополчення. Зразком для перетворення військових частин стали полки особистої охорони Петра І.

З 1699 року розпочинається формування рекрутської системи набору в армію. З 1723 року на підставі перепису населення була введена система подушної розкладки рекрутів. В 1719 році вводиться “Статут військовий”, який регламентував склад і організацію армії, відносини командирів і підлеглих, обов’язки військових чинів.

В 1720 році був прийнятий Морський статут.

В 1721 році був заснований Святійший Синод, який став вищим органом церковного управління. Синод очолював світський чиновник – обер прокурор. Управління церковними землями став здійснювати Монастирський приказ, який став складовою структурою Синоду. Монарх перетворився в юридичного главу церкви. Він вирішував питання організації церковного життя, призначення ієрархів. Церква втратила свою роль ідеологічної опозиції світським властям: будь-які рішення монарха обговоренню не підлягали.

В жовтні 1721 року в зв’язку з перемогою в Північній війні Сенат і Святійший Синод присвоюють Петру І титул “Батька Вітчизни, Імператора Всеросійського”, і Росія стає імперією.

2) Формування нової системи права.

Головним джерелом права в період становлення абсолютної монархії залишалось Соборне Уложення 1649р., правова сила якого неодноразово підтверджувалась указами. В першій чверті XVIII ст. коло джерел суттєво змінюється: поповнюється маніфестами, указами, статутами, регламентами і іншими формами актів. Законодавство в цей період стає більш чітким по формі і менш казуальним. Письмове оформлення законів і їх публікація стають обов’язковими. Вперше з’являється вказівка на те, що закон не має зворотньої сили.

Публікація і тлумачення законів покладались на Сенат, який пропонував своє тлумачення імператору. Імператор приймав остаточне рішення.

Велика кількість прийнятих актів вимагала проведення систематизації і кодифікації. З 1649 р. по 1696 р. було прийнято більш як півтори тисячі актів, що мали силу закону. За період правління Петра І було прийнято більш як три тисячі правових актів. Виникали серйозні ускладнення в узагальненні і тлумаченні цих розрізнених і часто взаємовиключающих норм.

Перша спроба (після Соборного Уложення 1649 р.) систематизації правових норм була зроблена створеною в 1700 р. Палатою про уложення. Головним завданням палати стало приведення у відповідність з Судебниками і Соборним Уложенням всієї маси прийнятих в останній час нормативних актів. Друге завдання заключалось в оновленні судової і управлінської практики шляхом включення в неї нових норм права.

Робота Палати продовжувалась до 1703 р. коли був складений проект Новоуложенної книги. Проект зберігав структуру Соборного Уложення (двадцять п’ять глав), але його норми суттєво обновились. Ця робота Палати була першим досвідом по систематизації права.

Кодифікаційна робота розпочалась пізніше. В 1714 р. готується перегляд Соборного Уложення. Судді зобов’язані були вирішувати справи тільки на підставі норм Уложення і не протирічащих йому указів. Спеціальній комісії доручалось звести всі послідуючі (після 1649 р.) укази і приговори в звідні збірники.

В 1718 р. В доповіді Юстиць – колегії було запропоновано прийняти як джерело нових правових норм шведські закони, включивши в єдиний звід Соборне Уложення, нові укази і шведський кодекс. Головним напрямком кодифікаційної роботи в цей час було виділення норм, спрямованих на укріплення і захист державного інтересу. Цьому завданню були присвячені і підбір нових норм, і зміна принципів тлумачення і застосування закону.

В 1725 р. проект нового Уложення був закінчений. Він складався з чотирьох книг (120 глав, 2000 статей). Слухання проекту намічалося провести в Верховній таємній раді, але після смерті Петра І дворянська реакція змінила відношення до кодифікаційної роботи і її мети: іноземному впливу була протиставлена ідея правової вітчизняної традиції. В плані юридичної техніки намітився поворот від кодифікації (обновлення) законодавства до його систематизації.

Досвід кодифікаційної роботи першої половини XVIII ст. показав, що розвиток права спрямовувався на створення галузевого ділення, для чого і створювались окремі зводи норм. Зводи будувались на систематизації, рецепції і узагальненні практики правозастосування. Сфера дії правового акту залежала від його форми. Статути видавались для певного відомства (Військовий, Морський) або для регулювання певної галузі права (статут про векселі, коротке зображення процесів чи судових тяжб).

Регламенти визначали склад, організацію, компетенцію і порядок діловодства органів управління (Генеральний регламент 1720 р., Духовний регламент 1721р.).

Указами оформлялось введення нових державних органів і посад, введення в дію актів галузевого законодавства, призначення на посади.

Для законотворчої діяльності абсолютизму характерна детальна регламентація всіх сторін громадського і приватного життя. Тому особлива увага приділялась формам правових актів і правового регулювання. Найбільш розповсюдженими формами в першій чверті XVIII ст. були:

Регламенти – акти, що визначали загальну структуру, статус і напрямок діяльності окремих державних установ.(Регламент Комерц-колегії (про торгівлю – 1719 р.)

Маніфести. Видавались тільки монархом і за його підписом і були звернені до всього населення і до всіх установ. В формі маніфестів оголошувалось про вступ монарха на престол, про початок війни або підписання миру, про великі політичні події і акції.

Іменні укази. Також видавались і підписувались монархом. В них формулювались рішення, що були адресовані конкретним державним установам чи посадовим особам: Сенату, колегіям, губернаторам.

Укази. Могли видаватись монархом або від його імені Сенатом і були націлені на рішення певної справи, введення чи відміну конкретних установ, норм чи принципів діяльності. Адресувались вони певному органу або особі і були обов’язковими тільки для них. В формі указів виносились судові рішення Сенату.

Статути. Збірники, що містили норми, які відносились до певної сфери державної діяльності (1716 р. – Військовий статут, 1720 р. – Морський статут).

Зміни, що відбулися в політичний і державній системі Росії при її вступі в період абсолютизму, привели до змін в сфері кримінального права. На початку XVIII ст. суди при розгляді кримінальних справ керувались Соборним Уложенням 1649 р. і новоуказними статтями. Перша петровська систематизація кримінально-правових норм була проведена в 1715 р. при створенні “Артикула військового”.

Військові артикули складались із 24 глав і 209 статей. Вони були включені як друга частина у Військовий статут.

Артикули містили основні принципи кримінальної відповідальності, поняття злочину, вини, мети покарання, необхідної оборони, крайньої необхідності, перелік обставин, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.

Злочини поділялись на навмисні, необережні і випадкові. Законодавець звертав увагу на ступінь випадковості – різниця між необережним і випадковим злочином була дуже незначною. Відповідальність знімалась чи пом’якшувалась в залежності від об’єктивних обставин. До пом’якшуючих обставин закон відносив стан афекту, малолітство злочинця, а також нерозуміння і давність.

Характерно, що до обтяжуючих обставин закон вперше став відносити стан сп’яніння (раніше стан сп’яніння відносився до обставин, що пом’якшували вину).

Законодавець вводив поняття крайньої необхідності (наприклад, крадіжка від голоду) і необхідної оборони. Для останньої вимагалось наявність ряду обставин: ступінь відповідальності захисту загрозі, факт наявності нападу і факт загрози життю особи, що захищалась. Відсутність однієї із ознак могло призвести до покарання особи, яка захищалась, але покарання могло бути пом’якшено. Поняття перевищення меж необхідної оборони ще не існувало.

Злочин поділявся на стадії: намір, посягання на злочин і завершений злочин. Посягання на злочин могло бути закінченим і незакінченим: закон передбачав можливість добровільної відмови від здійснення злочину (наприклад, відмова від завершення дуелі вже ставшими біля бар’єру дуелянтами).

Інститут співучасті в злочині не був достатньо розроблений: ролі співучасників не диференціювались законом. Але по деяких злочинах посібники карались не так суворо як виконавці злочину (наприклад, посібники, що підтримували бунтівників).

В законі є фактор повторності. Наприклад, за першу крадіжку карали шпіцрутенами , за другу також шпіцрутенами в подвійному розмірі (дванадцять разів), за третю відрізали ніс, вуха і висилали на каторжні роботи, а за четверту передбачалась смертна кара.

Артикули містили такі види злочинів:

Проти релігії. В цю групу входили чаклунство, ідолопоклонство, які карались смертною карою (спаленням) при умові, що будуть доказані відносини обвинуваченого з дияволом. При відсутності таких доказів призначалось тюремне ув’язнення і тілесне покарання.

Недотримання церковних обрядів і невідвідування богослужінь, знаходження в церкві в п’яному вигляді карались штрафом або тюремним ув’язненням.

Державні. Простий намір вбити або взяти в полон царя карався четвертуванням. Так же карався збройний виступ проти влади.

Образа словом монарха каралась відрубуванням голови.

За зраду також передбачалась смертна кара.

До посадових злочинів відносили хабарництво, яке каралось смертною карою, конфіскацією майна і тілесними покараннями.

Особливий склад посадових злочинів склало казнокрадство.

Несплата податків каралась починаючи з XVIII ст. примусовими роботами.

Військові злочини, які були включені в Артикули (зрада, допомога ворогу, листування з ворогом), продовжували діяти до ХІХ ст.

Злочини проти порядку управління і суду. До них відносились зривання і знищення указів, які карались смертною карою.

Фальшивомонетництво каралось спалюванням.

До злочинів проти суду відносились лжеприсяга, яка каралась відрубуванням двох пальців (якими присягали) і висилкою на каторгу, лжесвідчення, яке каралось так же як і лжеприсяга (крім того, призначалось церковне покаяння). Особи, які це зробили більше ніколи не допускались ні до посад, ні в свідки.

Злочини проти особи включали злочини проти життя, тілесної недоторканості, честі.

В цій групі головне місце займало вбивство. Артикули розрізняли: навмисне (каралось відрубуванням голови), необережне (каралось тюремним ув’язненням, штрафом, шпіцрутенами ), випадкове (не каралось). До найбільш тяжких видів вбивств законодавець відносив вбивство по найму, отруєння, вбивство батька, матері, дитини або офіцера. За ці види вбивств призначався особливий вид покарання – колесування.

До злочинів проти життя закон відносив і самогубство. Якщо раніше самовбивця вважався таким, що посягнувся на волю Бога, то в епоху абсолютизму він посягав на державний інтерес (особа після невдалої спроби самогубства засуджувалась до смертної кари).

Злочини проти тілесної недоторканості поділялись на каліцтво і побої. При нанесенні каліцтва злочинцю відрубували руку (діяв архаїчний принцип “таліона”).

Злочини проти честі асоціювались з наклепом. Наклеп міг бути усним або письмовим. Усний наклеп карався тюремним ув’язненням на 6 місяців. Автор письмового наклепу карався таким же покаранням, яке було передбачене за злочин, в якому він звинувачував іншу особу. Навіть якщо факти, наведені в письмовому зверненні і відповідали дійсності, його автор карався тюремним ув’язненням і каторгою таму, що “пішов неістинним шляхом”, так як обвинувачення може пред’являти у встановленому порядку лише компетентний орган держави).

До майнових злочинів відносили крадіжку, грабіж, підпал, знищення або пошкодження майна. До кваліфікованих видів крадіжки відносилась крадіжка з церкви, людини з метою її продажу, під час стихійного лиха, державного майна, в четвертий раз, на суму понад 20 крб. Ці злочини карались різними видами смертної кари (відрубуванням голови, повішенням, колесуванням, спаленням). Такі ж покарання встановлювались за грабіж.

До злочинів проти моралі відносили зґвалтування (смертна кара, а іноді інші види покарання), мужеложство (смертна кара або висилка на галери), скотоложство (тілесні покарання), “блуд”, кровозмішування або зв’язок між близькими родичами, двожонство, перелюбодіяння (тюремне ув’язнення і каторга).

Головною метою покарання по Артикулах було устрашіння (“дабы через то страх подать и оных от таких непристойностей удержать”).

Покарання і його застосування характеризувались такими особливостями:

1. Відсутністю індивідуалізації: коли разом із злочинцем або замість нього карались його родичі;

2. Невизначеністю формулювань (“по суду покараний буде”, “по обставинам справи покараний буде”;

3. Відсутністю формальної рівності перед законом: різна відповідальність за один і той же злочин передбачалась для представників різних станів.

Смертна кара по Артикулах передбачалась в 122 випадках і поділялась на просту і кваліфіковану.

Проста – відрубування голови (згадується 8 разів), повішення (згадується 33 рази), розстріл (згадується 7 разів).

Кваліфікована – четвертування (згадується 6 разів), колесування (5разів), закопування в землю заживо, залиття горла металом, спалювання.

Тілесні покарання поділялись на членопошкоджувальні, таврування і больові.

Позбавлення честі і гідності здійснювалось у вигляді ганьбливих покарань і особливої процедури – шельмування.

Ганобливі покарання – повішення за ноги після смерті, удар, нанесений профосом (чиновником) по щоці, прибиття імені на виселиці, роздягання жінок догола.

Цивільне право в першій чверті XVIII ст. в значній мірі перейняло багато західноєвропейських правових традицій і інститутів. Закон як джерело прав і обов’язків стає домінуючим, а традиційні і звичаєві норми відступають на другий план.

В області зобов’язального права широке розповсюдження набуває Договір товариства. Організаційні форми підприємницької діяльності (компанії, артілі, товариства) заохочувались державою, яка контролювала їх через Мануфактур і Комерц - колегії. В законі розпочинають формуватися поняття юридичної особи і корпоративної власності.

Розвиток договірних відносин стимулював процес перерозподілення майнових цінностей в суспільстві, формування нових соціальних груп, які зосереджували в своїх руках багатство і капітал.

Другим засобом для перерозподілення майнових цінностей в суспільстві стали норми спадкового права. Важливі зміни в цю область вніс Указ про єдиноспадковість 1714 р.

Розрізнялось спадкування по заповіту і по закону. Спадкодавець міг заповідати нерухоме майно тільки одному сину на вибір. Законодавець, орієнтуючись на західний правовий досвід, намагався ввести принцип майорату, при якому успадковував старший син. Російська традиція стояла на боці молодшого сина. Практика вибрала компромісний шлях – спадкування одного сина на вибір спадкодавця. Інші діти одержували частки рухомого майна в межах заповітного розпорядження.

Дочки успадковували нерухомість по заповіту тільки при відсутності синів.

При відсутності дітей нерухоме майно по заповіту могло бути передано родичам спадкодателя. Рухоме майно в любих частках могло бути розділене між будь-якими претендентами.

При відсутності заповіту в силу вступав законний порядок спадкування. Нерухоме майно за майоратним принципом успадковував старший син, а нерухоме майно ділилось порівну між іншими синами.

В 1731 р. основні положення Указу про єдиноспадковість відміняються. З цього часу спадкування по закону регламентується таким чином: нерухомість переходить до всіх синів в рівних долях, дочки отримують одну чотирнадцяту, а вдова – одну восьму. Із рухомого майна дочки отримують одну восьму, а вдова одну четверту. При цьому родове нерухоме майно (майоратне) переходить до спадкоємців по закону.

Указ про єдиноспадковість вніс зміни в сімейне право. Був підвищений шлюбний вік для чоловіків – до 20 років, для жінок до 17 років.

В шлюб заборонялось вступати близьким родичам і душевно хворим.

Для укладення шлюбу вимагалась згода батьків, начальства для військовослужбовців, а також знання арифметики і геометрії – для дворян.

По закону вимагалась вільна згода осіб, що беруть шлюб, це було закріплене актом, який забороняв примусові шлюби (1724 р.).

Визнавався тільки церковний шлюб. З 1721 р. було дозволено укладати шлюби з християнами інших конфесій (католиками, протестантами), але шлюб з іновірцями заборонявся.

Підстави для розірвання шлюбу передбачались слідуючі: заслання на довічну каторгу, безвісна відсутність одного з подружжя на протязі трьох років, перелюбодіяння одного з подружжя (для чоловіків тільки у власному будинку, а для жінок при наявності підстав передбачати факт перелюбодіяння), невиліковна хвороба або імпотенція, замах одного із подружжя не життя іншого.

Дружина повинна була скрізь слідувати за чоловіком, який міг застосувати до дружини покарання.

В 1753 р. спеціальним актом закріплюється роздільність зобов’язальних прав подружжя, підкреслюється свобода одного з подружжя від боргів і зобов’язань прийнятих іншим.

По відношенню до дітей батьки користувались майже такою владою як і раніше: їх могли карати, віддавати в монастир, а також на роботу по найму.

В першій чверті XVIII ст. формується принцип законності. Місце звичаю і традиції остаточно займає закон. Монарх як носій і центр державного інтересу, глава законодавчої, виконавчої і судової влади втілює ідею законності. Ігнорування і неповага до закону стали розглядатися як злочини. Додержання державних настанов оголошувалось найважливішим завданням всіх органів влади і управління, посадових і приватних осіб. Принципи законності були сформульовані в Указах від 1722 і 1724 рр.

3)Реформи 60-х—70-х років .Селянська реформа 1861р. Земська реформа 1864 р. Міська 1864р.Військова реформа 1874р.

В перший період половині 19ст. сформувались соціально–політичні передумови для буржуазних реформ в Росії. Кріпосне право стримувало розвиток ринку і селянського підприємництва .

Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у війні показала неефективність соціальної і економічної системи в Росії. За період з 1856 по 1860р. в Росії виникає така кількість акціонерних компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років .

Кризова ситуація проявилась в збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху.

В лютому 1855р.на престол вступив Олександр ІІ, який у березні 1856р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян він сказав: “набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу”. Після цього з’явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права.

19 лютого 1861р. імператор затвердив ряд законодавчих актів по конкретних положеннях селянської реформи. Були прийняті центральне і місцеве положення, в яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і передачі їм земельних наділів. Їх головними ідеями були: селяни отримують особисту свободу, і до заключення викупної угоди з поміщиком земля переходила в їх користування. Наділення землею здійснювалось по добровільній домовленості поміщика і селянина: перший не міг давати земельний наділ менше нижчої норми, встановленої місцевим положенням, другий не міг вимагати наділу більше максимальної норми, передбаченої в тому ж положенні. Вся земля в 34 губерніях поділялась на три категорії: нечорноземна; чорноземна і степова. Кожна група поділялась на декілька місцевостей з врахуванням якості ґрунту, чисельності населення, рівня торгівельно-промислового і транспортного розвитку. Для кожної місцевості встановлювались свої норми (вища і нижча) земельних наділів. Передбачалось безвикупне виділення “подарункових наділів”; розміри яких могли бути менше мінімальних, встановлених в положенні.

Подушний наділ складався з садиби і орної землі, пасовищ і пустирів. Землею наділялись тільки особи чоловічої статі.

Власність на землю зберігалась за поміщиком аж до здійснення викупної угоди, селяни на цей період мали право тільки користуватися наділом, залишаючись “тимчасово зобов’язаними”.

Викупний договір між поміщиком і селянською общиною затверджувався мировим посередником . Садибу можна було викупити в будь-який час, польовий наділ зі згоди поміщика і всієї общини . Після затвердження договору всі відносини сторін (поміщик-селянин) припинялись, і селяни ставали власниками.

Суб’єктом власності в більшості регіонів ставала община , в деяких районах –селянський двір. В останньому випадку селяни одержували право спадкового розпорядження землею.

Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу.

Селяни платили викуп за садибну і польову землю. При цьому 25% викупної суми вони платили готівкою при здійсненні викупної угоди, решту суми поміщики одержували із скарбниці (грошима і цінними паперами), її селяни повинні бути разом з процентами виплачувати на протязі 49 років. Поліцейський і фіскальний апарат уряду повинен був забезпечити своєчасність цих виплат. Для кредитування реформи були створені Селянський і Дворянський банки.

В період “тимчасової зобов’язаності” селяни залишались відокремленими в правовому відношенні станом. Селянська община зв’язувала своїх членів круговою порукою: вийти з общини можна було, тільки виплативши половину боргу, що залишався , і при гарантії , що другу половину виплатить община . Можна було піти з общини, знайшовши собі заміну. Община могла прийняти рішення про обов’язковий викуп землі. Збори общини вирішували сімейні розподіли землі.

Волосні збори вирішували кваліфікованою більшістю питання про заміну общинного землекористування індивідуальним, про розподіл землі на постійні спадкові частини ,про переділ , про вилучення із общини її членів.

Староста був фактичним помічником поміщика (в період тимчасового зобов’язаного існування), міг накладати на винних штрафи або піддавати їх арешту.

Волосний суд вибирався на один рік і вирішував незначні майнові спори , а також незначні проступки.

Негативними наслідками реформи стало слідуюче: наділи селян зменшились порівняно з дореформними , а платежі (порівнюючи зі старим оброком) виросли; община фактично втратила свої права на користування лісами, луками і водоймами; селяни залишались відокремленим станом.

Земська і міська реформи .

Міське управління в дореформенний період будувалось в повній відповідності з системою кріпосницького господарювання . Центральною фігурою в управлінні на місцях залишався поміщик, який зосереджував в своїх руках економічну , адміністративно-судову і політичну владу над своїми селянами .

На губернському рівні головною особою в системі місцевого управління був губернатор . Наказом 1837р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими адміністративними, господарськими і ін.

Слідуюче місце після губернатора займав губернський керівник дворянства , який виконував різні поліцейські, слідчі, опікунські і інші функції . Повітовий керівник дворянства очолював апарат повітових чиновників .

Дореформена система місцевого управління виражала переважно інтереси дворянсько поміщицького класу.

Проведення селянської реформи вимагало невідкладної перебудови системи місцевого управління. Під час цієї реформи уряд намагався створити необхідні умови для збереження влади в руках дворян - поміщиків. В березні 1863р. спеціально створена комісія підготувала остаточні проекти положення про земські установи і тимчасові правила для них.

Компетенція земських органів обмежувалась виключно межами місцевого інтересу і місцевого господарства. З самого початку земські установи проектувалися як місцеві і громадські , які не мали своїх виконавчих органів і проводили свої рішення через поліцейський і бюрократичний апарат держави.

Держава повинна була здійснювати жорстокий контроль за діяльністю земств. Губернатор в семиденний строк міг накласти вето на будь-яке розпорядження земського органу, для міністерства внутрішніх справ цей строк був значно збільшений .

1січня 1864р. було затверджено “Положення про губернські і повітові земські установи “. На них покладалось : завідування капіталами ,майном і грошима земства ; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне земське страхування майна; піклування про розвиток місцевої торгівлі і промисловості ;санітарні заходи ,участь в господарських відносинах в галузі охорони здоров’я і освіти.

Законом передбачалось створення трьох виборчих курій:

- курії повітових землевласників , яка складалась переважно з дворян-поміщиків, для участі в якій вимагався високий майновий ценз. Повітові землевласники з меншим цензом брали участь у виборах через уповноважених;

- міської курії, учасники якої повинні були мати купецьке свідоцтво або підприємство певного розміру ;

- сільської курії, в якій не був встановлений майновий ценз, але була введена система трьохступінчатих виборів: селяни, зібравшись на волосні збори, посилали своїх виборщиків на збори, які обирали земських гласних.

Земські збори і земська управа (виконавчий орган, який складався з голови і двох членів) обирались на три роки. Губернські земські збори обирались членами повітових зборів. Голова повітової управи затверджувався на посаді губернатором, голова губернської управи –міністром внутрішніх справ.

16 липня 1870р. було затверджено “Міське положення” ,яке закріпило систему органів міського громадського управління: міські виборчі збори і міську думу з міською управою – виконавчим органом. Думу і управу очолювала одна особа – міський голова, який затверджувався на посаді губернатором або міністром внутрішніх справ.

Всі міські виборці у відповідності з майновим (податним) цензом поділялись на три групи, кожна з яких вибирала третину гласних в міську думу. Брати участь у виборах мали право особи ,які досягли 25-літнього віку, володіли нерухомим майном, промисловими чи торгівельними підприємствами, а також ті, які займались дрібною торгівлею. Не допускались до участі в виборах особи які були раніше засуджені, зняті з займаної посади, позбавлені духовного сану, а також ті що знаходились під слідством. Юридичні особи і жінки брали участь у виборах через представників . Голосування було таємним .

Дума і управа обирались на чотири роки ,половина складу управи повинна була переобиратись через кожні два роки. Міський голова міг призупинити рішення управи. Розбіжності між думою і управою вирішував губернатор.

Встановлювалась максимальна кількість осіб нехристиянського віросповідання , які допускались в склад управи – не більше однієї третини . Міським головою не могла бути особа єврейської національності .

В компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил про завідування міським майном, про набуття нерухомого майна в місті, про позики .

Як і земські органи, органи міського самоуправління в значній мірі залежали від державних бюрократичних і поліцейських установ. Разом з тим створення нових органів самоуправління сприяло становленню громадсько-політичного і культурного життя, допомагало торгівельно-промисловому розвитку російських міст.

Судова реформа . Структуру дореформеної судової системи складали різні органи ,які склались історично і робили її складною і заплутаною . Судові функції виконували і адміністративні органи – губернські правління, органи поліції і інші.

Розгляд справ в усіх судових інстанціях був закритим. На діяльність суду сильний тиск здійснювали різні адміністративні органи, ведення слідства і виконання вироку надавались органам поліції, які, крім того, могли брати на себе і судові функції по “маловажливих” справах .

В листопаді 1864р. були затверджені і вступили в силу основні акти судової реформи : Статут кримінального судочинства, Статут про покарання ,які накладаються мировими суддями.

Створювались дві судові системи: місцеві і загальні суди. До місцевих відносились волостні суди ,мирові судді і з’їзди мирових суддів, до загальних –окружні суди, які створювались для декількох повітів, судові (по цивільних і кримінальних справах) палати, які розповсюджували свою діяльність на декілька губерній чи областей, і касаційні (по цивільних і кримінальних справах ) департаменти Сенату. Влада цих судів розповсюджувалась на всі сфери, крім тих, де діяла юрисдикція духовних, військових, селянських і інородських судів.

Реформа судової системи закріпила нові принципи: відділення суду від адміністрації, створення суду загального для всіх станів, рівність всіх перед судом, незмінність суддів і слідчих, прокурорський нагляд, виборність (мирових суддів і присяжних засідателів).

Під час підготовки і проведення реформи були створені нові інститути присяжних засідателів і судових слідчих, реорганізована діяльність старих. Змінились функції прокуратури – підтримання обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судів, слідством і місцями позбавлення волі .

Формування принципів змагальності в судовому процесі покликало створення нового спеціального інституту – адвокатури (присяжних повірених).

Для посвідчення ділових паперів, оформлення угод і інших актів засновувалась система нотаріальних контор в губернських і повітових містах.

В основу перетворень реформи 1864р.був покладений принцип розподілу властей: судова влада відділялась від законодавчої, виконавчої, адміністративної. Проголошувалась рівність всіх перед законом.

Мирові судді обирались повітовими земськими зборами і міськими думами . Достатньо високий майновий і освітній ценз практично закривав доступ на цю посаду представниками нижчих класів. Крім того праця мирового судді не оплачувалась .

З’їзди мирових суддів розглядали касаційні скарги і протести , а також приймали остаточне рішення по справах, які розпочали дільничні мирові судді.

Мировий округ включав, як правило, повіт і міста, які в нього входили. Округ поділявся на мирові дільниці, в межах яких діяли мирові судді.

Закон визначав сферу юрисдикцію мирових суддів: їм були підсудні справи “про менш тяжкі злочини і проступки, за які передбачались такі санкції, як арешт до трьох місяців, ув’язнення на строк до одного року і штраф на суму до 300рублів.

В цивільно-правовій сфері на мирових суддів покладався розгляд справ по особистих зобов’язаннях і договорах(на суму до 300 рублів), а також справ пов’язаних з відшкодуванням шкоди на суму до 500 рублів, позовів про образу і справ про встановлення прав на володіння .

Окружні суди засновувались на декілька повітів і складались із голови і членів суду. Новим інститутом , введеним реформою на рівні першої ланки загальної судової системи (окружних судів),були присяжні засідателі. Закон підкреслював, що вирок, винесений судом за участю присяжних засідателів, є остаточним .

При окружних судах засновувався інститут слідчих, які здійснювали під наглядом прокуратури попереднє розслідування злочинів на закріплених за ними дільницях .

Судові палати розглядали справи по скаргах і протестах на вироки окружного суду, а також справи про посадові і державні злочини по першій інстанції .

Касаційні департаменти Сенату розглядали скарги і протести на порушення “прямого змісту законів”, прохання про перегляд по заново відкрившимся обставинам вироків, які вступили в законну силу , і справи про службові злочини (в особливому порядку судочинства ). Департаменти Сенату були касаційними органами для всіх місцевих і загальних судів Росії і могли розглядати будь-яку справу, яка була вирішена в нижчих інстанціях з порушенням встановленого порядку.

Незважаючи на свій буржуазний радикалізм судова реформа з самого початку несла на собі ряд пережитків минулого . Обмеження компетенції суду присяжних, особливий порядок судочинства по відношенню до посадових осіб, недостатній захист суддівської незалежності від адміністрації – все це послаблювало ефективність проведеної реформи. Нічим не обмежене право міністра юстиції призначати суддів, не вдаючись при цьому до пояснень, стало одним із головних способів тиску адміністрації на судові органи.

Віддання державних чиновників до суду здійснювалось постановами їх керівництва, а не за рішенням суду. Присяжні засідателі усувались від розгляду справ, як мали політичний характер. Ці і інші вилучення із загального судового порядку поступово готували грунт контрреформ, які були здійснені пізніше.

Військова реформа. Ріст революційного руху, розвиток капіталістичних відносин і поразка Росії в Кримській війні обумовили необхідність перебудови збройних сил країни . На першому етапі реформи був скорочений строк служби рекрутів (з 25 до 15років) і дещо поліпшена підготовка офіцерських кадрів. Але рекрутська повинність як спосіб комплектування армії зберігалась аж до 1874р. Тільки загроза швидкого посилення західноєвропейських армій, які формувались на основі загальної військової повинності , змусила уряд ввести аналогічний порядок в російській армії.

1січня 1874р. був затверджений “Статут про військову повинність”, який вводився для всього чоловічого населення . Особи, які досягли 21року, призивались на службу за жеребом. Ті, хто не попав в постійне військо , зачислялись в ополчення(ті, хто не витягнув жереб). Загальний строк служби в сухопутних військах встановлювався в 15років (з них дійсна служба 6 років і служба в запасі 9 років)

Строки служби на флоті відповідно складали 7 і 3роки. Для осіб з вищою освітою строк дійсної служби скорочувався до півроку, з середньою – до полутора років.

Для отримання офіцерського звання вимагалась спеціальна військова освіта. Командний склад як і раніше зберігав риси корпоративності і становості , ще тривалий час в ньому переважали дворянські елементи .

Армія складалась із кадрових, резервних і запасних (тилових військ). Офіцерський корпус готувався в юнкерських училищах, військових гімназіях і військових академіях (командних, юридичних, медичних).

Зберігалась особлива військова юстиція , у відання якої в 1878р.було передано багато справ про державні злочини (опір владі, напад на поліцію і війська). Ще раніше , в 1863р.,в зв’язку з польським повстанням генерал-губернаторам було дано право оголошувати в губерніях військовий стан, в зв’язку з чим багато справ переходили до відання військових судів.

4. Оформлення конституційної монархії

Революція 1905 року привела до перетворення необмеженої самодержавної влади в конституційну монархію. Але пережитки необмеженого самодержавства збереглись в багатьох сферах життя. При обговоренні в квітні 1906 р. проекту Основних законів Російської імперії, в яких був визначений характер царської влади, Микола ІІ неохоче погодився на виключення терміну “необмежена”.

Політико-правові фактори, які привели до трансформації державного і політичного ладу Росії, стали проявлятися задовго до революційних подій 1905 р. На початку 1898 року швидко наростає студентський рух, приводом для якого став новий університетський статут 1884 р., який значно обмежив автономію вузів. Рух набув політичного характеру.

Уряд в кінці 1901 року видає “Тимчасові правила про студентські установи” (каси взаємодопомоги, гуртки і ін.), намагаючись частково задовольнити вимоги студентів. Але відновлення автономії університетів було здійснене літом 1905 р. коли хвиля революцій наростала.

З 1896 р. в країні збільшується кількість страйків на фабриках і заводах (в 1901р. – 120страйків), в 1903 р. проводиться загальний страйк.

Весною 1902 р. почастішали селянські бунти. В зв’язку з цим уряд створює “Особливу нараду про потреби сільськогосподарської промисловості”, яка ставить перед собою завдання полегшення виходу селян із общини, заохочення хутірських наділів, пропонує вважати подвірне землеволодіння особистою власністю. В лютому 1903 р. видається Маніфест, в якому міститься обіцянка відмінити кругову поруку на селі. Разом з тим в ньому заявлялось про збереження общини і про невідчуджуваність земельних наділів.

В травні 1902 р. відбувається перший з’їзд для розробки питань земського самоуправління. В листопаді 1904 р. в Петербурзі була проведена нарада земських діячів, які піддали різкій критиці бюрократичну систему самодержавної монархії і поставили вимогу про надання широких політичних прав і свобод. Розстріл демонстрації 9 січня 1905 р. і поразка в війні з Японією поглибили революційну кризу.

На шляху конституційного будівництва в Росії важливими актами стали Маніфест 17 жовтня 1905 р., який проголосив введення громадянських свобод і організацію законодавчого органу (Державної Думи), який обмежував монархічну владу, і основні закони 23 квітня 1906 р., що визначили двопалатну парламентську систему, але зберегли дуже широкі межі для імператорської влади. В Основних законах зазначалось, що разом з Думою і Державною радою імператор здійснює законодавчу владу, але без імператорського затвердження ні один закон не набуває сили.

В квітні 1906 р. Державній раді був наданий державно-правовий статус другої парламентської палати. Нова структура Ради складалась із загальних зборів, двох департаментів, двох присутствій і канцелярії.

В період революції пожвавилась діяльність першого і другого департаментів Сенату, а в зв’язку із столипінською аграрною реформою – діяльність аграрного департаменту. Разом з тим Сенат все більше і більше підкорявся Міністерству юстиції.

Відбувались зміни в становищі окремих відомств. Об’єднання відомств з іншими міністерствами привело до появи Ради державної оборони. Департамент поліції і відділення жандармерії фактично не підкорялись Міністерству внутрішніх справ.

Система місцевого управління також дещо змінилась. При охоронних відділеннях Міністерства внутрішніх справ відкривались реєстраційні контори, відбувалась децентралізація органів політичного розшуку, створювались окраїнні відділення і ліквідовувались районні охоронні відділення. Цензурні органи реформувались в місцеві комітети по друку, для реєстрації товариств, що створювались, засновувались спеціальні присутствія.

Система представницьких установ вводилась в Росії рядом державних актів. Починаючи з Маніфесту 6 серпня 1905 р. і закінчуючи “Основними державними законами” 23 квітня 1906 р. По першому проекту (6 серпня 1905 р.) Державна дума передбачалась як дорадчий орган, який обирався на основі цензового представництва від трьох курій. Загострення політичної ситуації призвело до перегляду проекту.

17 жовтня 1905 р. приймається “Маніфест про вдосконалення державного порядку”, який проголосив: 1) свободу совісті, слова, зборів і союзів; 2) участь у виборах широких мас населення; 3) обов’язковий порядок затвердження Державною думою всіх законів, які видаються в державі.

В країні виникають і легалізуються багаточисельні політичні партії.

20 лютого 1906 р. був прийнятий акт, який визначав компетенцію Державної думи: попередня розробка і обговорення законопроектів, затвердження державного бюджету, обговорення питань про будівництво залізниць, заснування акціонерних товариств. Дума обиралась на п’ять років. Депутати думи були непідзвітні виборцям, їх відсторонення могло здійснюватись Сенатом, Дума могла розпускатись достроково рішенням імператора. З законодавчою ініціативою в Думу могли входити міністри, комісії депутатів і Державна рада.

Одночасно було прийнято нове Положення про Державну раду, за яким рада реформувалась і ставала верхньою палатою, одержавши ті ж права, що і Дума. Всі законопроекти, прийняті Думою, повинні були потім поступити в Державну раду і тільки у випадку їх прийняття радою направлялись на затвердження імператору.

5) Розвиток права на початку ХХ ст.

Система джерел права в цей період поповнюється новими елементами – постановами Ради міністрів і думками Державної ради. Ці форми хоч і носили підзаконний характер, але мали обов’язкову силу для всіх виконавчих органів. З’являється велика кількість актів, які називаються “Тимчасові правила”. Виникаючи як надзвичайні, спрямовані на конкретну ситуацію, акти набували характеру законів. Визначення “Тимчасові” найбільш адекватно відображало направленість законотворчості в період реформ.

Поряд з постановами Рада міністрів видавала також положення, які мали статусний, правовстановлюючий характер і які часто визначали структуру і функції заново створених органів влади і управління.

В великій кількості видавались укази, як правило, направлені на проведення конкретних правових акцій і перетворень. При реформуванні системи державних органів або створенні нових приймались акти, що мали назви установ. В назвах найбільш фундаментальних актів використовується термін “закон”.

Кодифікаційна робота проводилась цілим рядом установ: особливим відділенням державної канцелярії (по виданню Зводу Законів), департаментами Сенату, Державною радою і Державною думою, Радою міністрів і окремими міністерствами і управліннями. Керівництво цією роботою здійснював Сенат, поряд з яким було створено Юридичну нараду, яка керувала всією кодифікаційною діяльністю.

Як загальне правило поведінки для всіх громадян закон в даний період стає головним джерелом права. Закон повинен був виражати загальну волю трьох суб’єктів, яким належала сумісна влада, - Державної думи, Державної ради і імператора (указ міг видати тільки монарх).

Правове регулювання економіки стає одним із головних завдань законодавця.

Детально розробляється поняття юридичної особи. Останні поділялись на публічні (казна, відомства, установи, органи місцевого самоуправління) і приватні. Приватними могли бути об’єднання (товариства) і установи. Юридичні особи утворювались шляхом укладання угоди декількома особами, а також концесійним (спеціальним дозволом влади), явочним (шляхом реєстрації) порядком.

Зміни в судовому праві, які відбувались на початку ХХ ст., своїм корінням ідуть в постреформенний період. Законодавець після періоду контрреформ знову став на шлях лібералізації судового процесу. Вже в 1885 році була відмінена публічна страта, в 1886 р. розширюється право присяжних в процесі – вони одержують можливість ставити запитання. З 1899 року в судових палатах вводиться обов’язкове призначення захисника. В 1909 році в російському законодавстві з’являється інститут умовно-дострокового звільнення, з 1910 року час, проведений арештованим в попередньому утриманні, став зараховуватись в строк ув’язнення. В 1913 році суд дістав можливість відновлювати в правах і реабілітовувати.

В роки війни процесуальне і судове право зазнає змін, які були викликані надзвичайними обставинами. Судочинство в військово-польових судах здійснювалось в особистому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту, корпоративність складу суду, неможливість оскарження.
Новим явищем стала адміністративна юстиція – прототип арбітражу, поява якої була обумовлена розвитком адміністративно-господарських відносин і зв’язків.