Тема 12.1. Держава і право США Новітнього періоду.

1. Централізація державної влади. Новий курс президента Ф.Д. Рузвельта.

2. Зміни в конституції.

3. Партійна система і її вплив на формування державних органів.

4. Місцеве управління, суд, поліція.

5. Характеристика основних джерел і галузей права.

1. Централізація державної влади. Новий курс президента Ф.Д. Рузвельта.

Розвиток державно-правових інститутів США в ХХ ст. відбувався разом з основними тенденціями політичної еволюції провідних держав світу. Загальні принципи конституції, що стосуються Конгресу і діяльності обох палат – сенату і палати представників – зберегли свою силу. У той же час із початку століття зберігається загальна тенденція до концентрації державної влади, посилення федеральних органів за рахунок прав штатів, посилення виконавчої влади, бюрократизації і мілітаризації державного апарату.

Стосовно Конгресу це проявилося в розширенні його податкових повноважень (І6-а поправка до Конституції, прийнята в І913 р.) і в посиленні законодавчої діяльності в галузі цивільного, кримінального і трудового права. До початку першої світової війни федеральний конгрес привласнив собі непередбачене конституцією право видавати закони в галузі економіки, залізничного будівництва, патентної справи значно допоміг посиленню ролі конгресу Верховний суд США. Відповідно до його доктрини “корпоративного федералізму” було розширене право конгресу США регулювати торгівлю між штатами. Причому в поняття “торгівлі” почали включати всі аспекти економічного життя Америки: видобуток корисних копалин, функціонування промислових підприємств, встановлення заробітної плати тощо.

Одночасно посилювався контроль з боку федеральної адміністрації над адміністративною діяльністю штатів за рахунок їх фінансової залежності від центру. Майже третину бюджетів штатів складали федеральні субсидії, які надавалися їм конгресом у межах федеральних програм. А це відкривало широкі можливості для втручання федеральних властей у справи штатів.

Відбувалися зміни і в самій роботі конгресу. В обох палатах конгресу – палаті представників і сенаті – основна робота переноситься в їхні комітети. Усі законопроекти проходять через постійні комітети і без їхнього схвалення не можуть бути поставлені на голосування палат. У 1946 році у зв‘язку з цим був прийнятий закон Про реорганізацію легіслатури, який знизив кількість постійних комітетів палати представників до дев'ятнадцяти , а сенату—до п'ятнадцяти. Однак з'являлися все нові і нові комітети і підкомітети. Наприклад, у 1957 році в конгресі вже налічувалося двісті підкомітетів і п'ятдесят один комітет.

У цьому ж Акті було узаконено існування при конгресі лоббі — агентів окремих корпорацій і організацій, які направлені в конгрес для «проштовхування» потрібних монополіям законопроектів. Тепер лоббі повинні були обов'язково реєструватися.

Зростає роль верхньої палати – сенату. Кількість штатів досягла п‘ятдесяти і тому обирається сто сенаторів – по два від кожного штату.

Протягом усього ХХ ст. чітко простежується тенденція неухильного посилення президентської влади, концентрація державної влади в руках президента.

Американський президент виступає не тільки як глава держави, глава уряду, лідер однієї з двох провідних буржуазних партій, головнокомандувач і т.д., але і як головна особа, відповідальна за управління країною в кризових ситуаціях, як "арбітр" у регулюванні відносин між федерацією і штатами, як координатор економічної і соціальної політики США.

Наділення президента широкими повноваженнями у сфері економіки і соціальних відносин призвело до створення при президенті низки федеральних виконавчих органів, зокрема групи економічних радників, яка визначає основні напрями державно-мопополістичної політики США.

Значно розширилися зовнішньополітичні повноваження президента. За допомогою виконавчих угод президент дістав можливість без згоди сенату укладати міжнародні договори і денонсувати їх. Наприклад, були укладені у 1969-1970 роках у такий спосіб договори з Південним В‘єтнамом, Таїландом і т.д.

Виросли також конституційні військові повноваження президента, у тому числі і за рахунок конгресу. Право оголошувати війну Конституція, наприклад, вважає прерогативою конгресу. До Другої світової війни були допустимими президентські війни тільки тоді, холи мав місце напад на територію СІІІА. Тепер президент взагалі може розпочинати бойові дії без санкції конгресу. Так, президент Трумен у червні 1950 року почав війну в Кореї, В 1965 році розпочалася за наказом президента війна у В'єтнамі. За розпорядженням президента Клінтона відбувалися бомбардування Іраку, Косова.

Значне зростання військових повноважень президента стало причиною прийнятої у 1973 році спільної резолюції палат конгресу, згідно з якою при відсутності оголошення війни конгресом бойові дії, що їх розпочав президент, повинні бути припиненими через дев'яносто днів після їх початку. Але, як свідчить практика, контроль конгресу поки що не став ефективним.

Зріс вплив президента на законодавство, хоч Конституція і позбавляє його законодавчої ініціативи. Це досягається через президентські послання конгресу, які не тільки інформують конгрес про становище в країні, але і містять законодавчі пропозиції, які відразу стають предметом обговорення конгресу. Президент має можливість також вносити в конгрес соціально-економічні програми (“новий курс”, “велике суспільство” тощо).

Ще однією формою втручання президента в законодавчу діяльність конгресу є президентське вето, яке все більше перетворюється на абсолютне право. Наприклад, президент Трумен 631 раз застосовував вето, а конгрес подолав його тільки дев'ять разів.

Правотворча діяльність президента посилюється і за рахунок делегованого законодавства. На основі повноважень, наданих йому конгресом, президент видає «виконавчі накази», які мало чим відрізняються від самих законів. У деяких випадках важливе політико-правове значення набирають і прокламації президента, які мають, як правило, декларативний характер.

Інколи конгрес намагається протистояти президенту, що характерно для періодів, коли президент представляє одну партію, а більшість членів конгресу – іншу. Подібна активність конгресу виявилася, наприклад, коли він розпочав процедуру імпічменту проти президента Клінтона.

Новий курс президента Рузвельта. У 1929-1933 роках світова економічна криза охопила і США. Криза викликала різке скорочення обсягу виробництва, розлад фінансової системи, повсюдне розорення і банкрутство промислових, торговельних і фінансових фірм, масове безробіття. Загальний обсяг продукції промисловості США у 1932 році склав лише 54 відсотки в порівнянні з 1929 роком. Криза надзвичайно загострила соціально-класові суперечності.

Один за одним відбувалася «голодні походи», демонстрації безробітних, фермерів, що розорилися.

Обраний у 1928 році президентом республіканець Г. Гувер обіцяв вивести країну з кризи, але всі його спроби виявилися безрезультатними. Так, зупинити хвилю банкрутств шляхом державного кредитування республіканці намагалися в 1932 році. З цією метою було створено Національну кредитну корпорацію з капіталом у 3,5 млрд. доларів, яка повинна була проводити фінансування банківських, промислових і торговельних фірм, щоб врятувати їх від банкрутства. Одночасно з‘явилася ще одна урядова організація – федеральне фермерське бюро, яке повинно було підтримувати рівень цін на сільськогосподарську продукцію. Однак усі вжиті заходи ні до чого не привели.

На президентських виборах І932 року демократична партія висунула кандидатуру свого лідера Франкліна Делано Рузвельта. Через хворобу він був прикутий до ліжка, але не припинив політичної діяльності. Сенатор, помічник морського міністра, губернатор штату Нью-Йорк — таким був його послужний список. Виборці повірили Рузвельту, який обіцяв у разі успіху на виборах вивести країну з кризи, і він був обраний президентом США.

Четвертого березня 1933 року Ф. Рузвельт уперше виступив перед американським народом як президент. Щоб перемогти і подолати кризу, казав Рузвельт, усі повинні вести себе як «виучена, віддана армія», готова до великих жертв.

Сукупність, заходів, спрямованих на державне регулювання американської економіки з метою виходу з кризи, запропонованих Рузвельтом і його радниками, отримала назву «Нового курсу» (буквально «нова здача карт»). Фактично це була розгорнута програма антикризових державно-монополістичних заходів.

Уряд Рузвельта розпочав реалізацію політики “Нового курсу” зі створення Національної адміністрації відбудови промисловості (НІРА), яка повинна була вивести промисловість з кризи, і вжиття заходів по боротьбі з безробіття. На чолі НІРА була поставлена Рада, яку іронічно називали “мозковим трестом”. До її складу входили промислові, фінансові магнати і науковці.

«Новий курс» провадився за такими основними напрямками:

/. Відбудова банківської-фінансової системи. На основі прийнятого Конгресом надзвичайного закону, який надавав президенту широкі повноваження у фінансовій сфері, був встановлений державний контроль над золотом, що знаходилося в обігу. Держава отримала можливість скоригувати золотий зміст долара, випускати долари, що взагалі не були забезпечені золотом. Обмін паперових грошей на золото був заборонений. Громадяни США, в яких було золота більш ніж на сто доларів, повинні були здати його в банк. Золото не можна було вивозити за кордон. Міністерство фінансів мало право припинити на якийсь час банківські операції. Держава мала змогу впливати на грошову активність банків за допомогою кредитів та субсидій, розмір яких досяг трьох мільярдів доларів.

2. Відбудова промисловості. В середині 1933року Конгрес прийняв Закон про відбудову промисловості. З метою знищення "руйнівної конкуренції" і досягнення миру в промисловості закон передбачав самообмеження різних галузей промисловості "Кодексами чесної конкуренції". Спеціальна Національна адміністрація з оздоровлення промисловості за допомогою "Кодексів чесної конкуренції" проводила примусове картелювання. Вся промисловість США булла розділена на групи, кожна з яких повинна була розробити свій "кодекс", який визначав монопольні ціни, умови торговельного кредиту, мінімальну заробітну плату робітників і службовців, розмір квот продукції, що випускалася, ринки збуту. "Кодекси" після їх схвалення і скріплення підписом президента набували для даної групи підприємств силу закону.

3. Аграрна політика «Нового курсу» знайшла своє втілення в Законі про регулювання сільського господарства. Був створений спеціальний адміністративний орган, офіційною метою якою було регулювання цін па сільськогосподарську продукцію і доведення їх до рівня 1909-1914 років. Щоб збалансувати ціни, встановлювався відсоток скорочення засівних площ фермерами з виплатою компенсації за необроблені землі. Одночасно заохочувалося знищення частини вже отриманого врожаю, за що видавалася премія.

Разом з тим були скорочені відсотки з іпотечної заборгованості фермерів, через федеральні банки фермерам була надана позика у розмірі двох мільярдів доларів.

4. Боротьба з безробіттям. Безпосередня допомога безробітним набувала в ці часи різних форм: грошові субсидії, організація громадських робіт, введення системи соціального страхування від безробіття, пенсійне забезпечення.

Так, у 1934 році була створена Федеральна адміністрація надзвичайної допомоги, яку 1935 року заступила Адміністрація розвитку громадських робіт. Безробітних направляли в трудові табори. Вони будували шосе, автостради, мости, аеродроми і т.д. У 1935 році був прийнятий Закон про соціальне страхування, але рівень страхових виплат був дуже низьким. У цілому уряд витратив на боротьбу з безробіттям 3,5 мільярда доларів, однак не досяг серйозних результатів. Лише двадцять відсотків безробітних США отримали тимчасову допомогу.

Стабілізації економіки повинен був допомогти і закон Вагнера, або "Акт про трудові відносини", прийнятий Конгресом у липні 1935 року. Закон Вагнера вперше в історії США офіційно визнавав права профспілок і передбачав законодавчі гарантії цих прав.

Заходи «Нового курсу» шляхом втручання держави в економічне життя врятували банки і монополії від краху, певного мірою стабілізували економіку.

У 1935-1936 роках Верховний суд США, посилаючись на те, що законодавство, яке обмежує приватне підприємництво, «суперечить конституції США», скасував закони «Нового курсу». Однак надалі Верховний суд був змушений підтримувати в цілому систему урядового регулювання економіки.

2. Зміни в конституції.

Конституція США в новітній період залишалася майже незмінною. За всю історію існування США було запропоновано близько 10 тис. поправок до конституції, але прийнято тільки 28, з них діючими є лише 25.

Першою поправкою в новітньому періоді була 16-та поправка прийнята в 1913 році. Вона розширила права конгресу у галузі оподаткування, ввівши федеральне оподаткування прибутків.

17-та поправка 1913 року ввела обрання сенаторів населенням штатів (а не законодавчими зборами, як це було раніше).

18-та поправка 1919 року заборонила виробництво, продаж чи перевезення алкогольних напоїв для їх споживання.

19-та поправка 1920 року надала виборчі права жінкам, однак конкретні норми застосування цього права, як і раніше визначали штати.

20-та поправка 1933 року встановила, що термін повноважень президента і віце-президента закінчується опівдні 20 січня, а терміни повноважень сенаторів і представників – опівдні 3 січня, останнього року їх повноваження. Від цього ж часу починається термін повноважень їхніх наступників. Крім того поправка передбачає процедуру переходу повноважень президента у випадку його смерті або в інших випадках, до віце-президента.

21-а поправка 1933 року відмінила 18-ту поправку і встановила, що довіз і перевезення алкогольних напоїв до будь-якого штату для здавання і споживання здійснюється тільки у відповідності з чинним законодавством.

22-а поправка 1951 року заборонила обрання на посаду президента однієї особи більше двох разів. Це обмеження було реакцією на надзвичайно тривале перебування на посаді президента Ф. Рузвельта (1933-1945рр.), що в деякій мірі сприяло посиленню президентської влади в реальній політиці.

23-тя поправка 1961 року зрівняла округ Колумбія у правах зі штатами у призначенні виборщиків президента і віце-президента.

24-та поправка 1964 року оголосила неконституційними обмеження виборчих прав в зв’язку з несплатою будь-якого податку.

25-та поправка 1967 року визначила конституційний порядок заміщення віце-президентом президентської посади у випадку надзвичайної вакансії, а також право президента призначити собі віце-президента (який потім затверджувався Конгресом) у випадку виникнення вакансії.

26-та поправка 1971 року встановила, що у виборах федеральних властей мають право брати участь громадяни, яким виповнилось 18 років.

27-ма поправка 1972 року встановлює рівність громадян перед законом незалежно від статі, але ця поправка не набула чинності, оскільки не набрала необхідних ¾ голосів законодавчих зборів штатів.

28-ма поправка відміняє 23-тю і встановлює, що округ Колумбія зрівнюється зі штатами в усіх питаннях.

Отже, Конституція США залишається в загальному, майже незмінною, проте трансформація соціально - економічних і політичних відносин закріплювалася законами, що приймалися конгресом США.

3. Партійна система і її вплив на формування державних органів.

Організуючою силою, що давала і дає можливість усім верствам американського суспільства брати участь у формуванні політики країни, є американська двопартійна система. Дві партії – республіканців (емблема – слон), які оголосили себе партією національного відродження, і демократів (емблема – осел), які вважаються партією реформ, суперничають між собою і навперемінно приходять до влади. Обидві партії виражають інтереси державно-монополістичного – капіталу, монополістичних угруповань. Вони мають сильний центральний та місцевий апарат, низовою ланкою якого є комітети виборчих дільниць, а вищими органами – національні партійні комітети і національні партійні з‘їзди.

Основими функціями політичних партій США є: функція представництва інтересів певних прошарків населення, функція зв'язуючої ланки між різними верствами населення і державним апаратом, функція засобу боротьби за державну владу, функція формування і проведення в життя політичного курсу в інтересах певної частини населення і т.ін. Прямі вказівки на функції буржуазних партій США та їх органів мають місце у Статуті, «підзаконному акті» демократичної партії, і в Правилах, схвалених у 1976 р. Національним конвентом республіканської партії.

Функція знаряддя боротьби політичних партій США за державну владу проявляється перш за все у висуненні кандидатів на посаду президента, у поновленні правлячої еліти. Головним у діяльності партій є завоювання й утримання державної влади. Для обрання своїх кандидатів у відповідні державні органи вони використовували організаційні, фінансові, пропагандистські та інші засоби.

Суть американської двопартійної системи полягає у тому, що вона дає можливість американському суспільству уникати серйозної політичної кризи, відіграє роль альтернативи і противаги у боротьбі за владу між різними групами за інтересами, підтримує спокій і мир у житті американського народу.

Відомо, що структура республіканської і демократичної партій надзвичайно децентралізована, а тому їх роль у керівництві органами влади і управління є незначною. Роль, наприклад, Національного партійного комітету відчутна тільки у період обрання президента. Але відсутність партійної дисципліни, принципів партійного голосування у конгресі усуває Національний комітет від визначення навіть загального направлення державної політики. Президенти також не вмотивовують партійними інтересами свої дії в питаннях формування, розробки і реалізації політики. Тому, наприклад, президент – республіканець Р. Ніксон частіше мав підтримку у конгресі, де більшість мали демократи, аніж Дж. Картер, який представляв демократичну партію, яка також мала більшість місць у конгресі. Американський дослідник К. Дейч вірно зазначив, що президент США "більше залежить від коаліції працюючої більшості у конгресі, аніж від підтримки більшості у своїй партії". Після виборів, наприклад, у 1980р. біля 50 конгресменів-демократів об‘єдналися у Консервативний форум демократів із усіх найважливіших питань, блокувалися із республіканцями, підтримували президентів-республіканців Р. Рейгана і Дж. Буша.

Законодавці у своїй діяльності керуються не партійними програмами (вони відсутні), а власним розумінням тих чи інших питань, політичними й економічними інтересами своїх виборців.

Кандидат на посаду президента від демократичної чи республіканської партії робить ті чи інші питання центральним пунктом тільки під час виборчої кампанії, а після приходу до влади, як правило, дотримується наступності у політиці. Самі виборці перебувають не стільки під впливом республіканської чи демократичної партії, скільки під впливом програми того чи іншого кандидата.

Важливу роль у боротьбі за вищі державні посади відіграє популярність того чи іншого кандидата, його вміння організовувати електоральну машину агітації і пропаганди.

Отже, ні демократична, ні республіканська партії Сполучених Штатів не беруть безпосередньої участі у формуванні політики країни чи в державному управлінні. Їх функції полягають головним чином у залученні голосів виборців на бік того чи іншого кандидата на виборну посаду.

4. Місцеве управління, суд, поліція.

За Конституцією США є федерацією, що складається із штатів. Кожний штат має свою конституцію, яка не повинна мати розбіжностей з федеральною конституцією в основних питаннях. Законодавча влада в штатах належить, як правило, двопалатному парламенту (сенат і палата представників), виконавча—губернатору. Штати складаються з графств (судовий округ і одиниця розкладки податків). На чолі графства стояло бюро комісарів, яке обиралося населенням. Обиралися також судді, шериф, атторней. Були такі форми, як шкільний округ і міське поселення. Майже всі посади в штатах і графствах виборні, строкові й оплачувані.

Різноманітною була і організація управління містами. Місто мало можливість отримати від судових установ патент на право утворення муніципальної корпорації. У такому разі муніципальна рада великого міста (сіті) складалася з двох палат: радників (нижня палата) і олдерменів (верхня палата). Розпорядчі функції належали меру. У невеличких містах органи самоврядування створювалися за більш простішою схемою: однопалатна рада – мер.

Особливе становище має федеральний округ Колумбія, де знаходиться столиця США. Управління ним здійснюють спеціальний комітет конгресу й особи, уповноважені президентом. Централізація влади позначилась на судовій системі, очолюваній Верховним судом США. Тривалий час кількісний склад суду залежав від конгресу. Закон 1869 р. встановив, що Верховний суд США складається з голови і восьми членів, яких призначає президент за згодою сенату. Звичайно члени суду займають свої посади довічно, хоч закон дозволяє їм йти у відставку по досягненні 70-річного віку і при 10-літньому стажі роботи. Сенат, щоб усунути суддю достроково, повинен розглянути звинувачення на його адресу і винести вирок про зраду обов'язку або аморальну поведінку. Іншими словами, дискваліфікація можлива тільки в порядку імпічменту. Принцип незмінності суддів у США було взято з англійської практики.

За Конституцією і законом про федеральну судову систему 1789р. компетенція Верховного суду не була широкою. Він міг приймати для розгляду спори між штатами і справи, пов‘язані з представниками іноземних держав. Основна його функція – судовий нагляд: перевірка рішень нижчих судів, законності в діяльності службових осіб. Федеральний суд – вища апеляційна інстанція країни. З цього положення випливають його основні обов‘язки.

Однак ще на початку XIX ст. голова Верховного суду Дж. Маршалл заявив про право Верховного суду вирішувати питання про відповідність Конституції актів конгресу та указів президента. Це призвело до затяжного конфлікту з президентом Т. Джефферсоном. Однак у другій половині XIX ст. доктрина судового верховенства дістала офіційне визнання як складова частина конституційної системи. Своїм рішенням Верховний суд США міг позбавити санкції будь-який закон, тобто зробити його недійсним.

Верховний суд не раз проголошував, що саме він покликаний забезпечувати правові гарантії правосуддя. При цьому робилось посилання на 14-ту поправку до Конституції, яка забороняє штатам застосовувати кримінальне покарання інакше, як на підставі «відповідної правової процедури». На думку американського юриста Д. Карлена, ця норма стала підставою для привласнення Верховним судом наглядових повноважень відносно діяльності урядів штатні і була використана ним для централізації й уніфікації законодавства й судової практики.

За 100 років, що минули після прийняття 14-ї поправки, Верховний суд оголосив неконституційними 94 федеральні закони. У разі потреби він вносив поправки до раніше прийнятих актів, що тлумачили право, часто нехтуючи судовим прецедентом. У таких випадках Верховний суд виступав більше як законодавчий орган, а не орган правосуддя.

До судової системи США входять суди федерації і штатів. Округ Колумбія має окремий суд. Підсудність апеляційному суду поширюється на кілька штатів. Основна ланка федеральної системи — районний суд. Великі штати мають кілька таких судів. До 1911 р. функціонували окружні суди.

Федеральні суди розглядають кримінальні злочини, що караються за федеральними законами. Залежно від складу злочину районний суддя може розглядати справу сам або за участю присяжних. Крім того, існують спеціальні федеральні суди: військові, податкові, митні, претензійні. Судова система окремих штатів ще складніша: Вищий, або Верховний, суд штату за компетенцією схожий з федеральним судом, потім ідуть проміжні апеляційні суди. Більшість справ розглядає суд першої інстанції. Є мирові судді, суди мерів, муніципальні, графств, окружні, поліцейські, по спорах про заповіти, совісні суди.

Тяжкі кримінальні злочини, особливо ті, що караються смертю, обов‘язково повинні розглядатись з участю присяжних. Велике жюрі федеральних судів складається з 12-16 присяжних, у судах штатів – з 7-23. Мале жюрі у складі 12 присяжних діє відносно як кримінальних, так і цивільних справ. Заплутаність судової системи поглиблюється тим, що майже кожний штат має своє кримінальне, цивільне та процесуальне законодавства.

При винесенні вироку суди нерідко звертаються до прецедентів. Лише в практиці Верховного суду їх налічується сотні томів.

Обов'язок порушувати кримінальне переслідування і підтримувати обвинувачення у Верховному суді США покладено на міністра юстиції. Глава федерального міністерства юстиції є одночасно генерал-прокурором. У штатах ці функції виконують прокурори, які формально не залежать від міністра юстиції. Американська прокуратура грунтується на засадах децентралізації.

У 1908р. при міністрі юстиції було створено постійну слідчу службу – Бюро розслідування. Згодом цей орган став виконувати функції загальнофедеральної кримінальної і політичної поліції. У штатах і графствах боротьбу із злочинністю проводила поліцейська служба і приватні детективні агентства.

Міністерства фінансів, пошти і телеграфу створили свою поліцію. Капітолій, де розміщується конгрес, і резиденцію президента в Білому домі охороняють спеціальні поліцейські підрозділи.

Поліція штатів і графств виникла наприкінці XIX ст. у зв'язку із зростанням злочинності. Вона підпорядковувалась губернатору. Крім поліцейських інспекторів, службу охорони порядку несли шерифи. Шериф—посада виборна і в деяких місцях майже неоплачувана, тому її займали заможні громадяни, що користувались довір'ям партійного боса. Шериф стежив за утриманням арештованих, виконанням вироків. Йому підпорядковувались констеблі — виборні особи в сільських місцевостях.

Основну службу, пов‘язану з охороною громадського порядку, здійснювали поліцейські, які одержували оклади й відповідну форму. Власники заводів, фабрик, шахт мали право формувати свою приватну поліцію, яку використовували і проти страйкуючих робітників.

5. Характеристика основних джерел і галузей права.

Американське право увібрало в себе багато принципів англійського права, особливо прецедентного. Однак під час війни колоній за незалежність американським суддям заборонялось посилатись на ордонанси короля і статути парламенту Великобританії.

Американська система права пройшла три основних етапи розвитку: 1) від завоювання незалежності до громадянської війни;

2) до першої світової війни; 3) до кінця 70-х років XX ст.

Рецепція англійського загального права в США була неповною. Відповідно до місцевих умов судді, виносячи рішення, виявляли менше консерватизму, формалізму.

Американська правова теорія грунтується на доктрині «судової непогрішності», або «юридичному абсолютизмі». Основні принципи права США зафіксовані в Декларації незалежності 1776 р. й Конституції.

Інститут приватної власності зафіксований у 5-й поправці до Конституції США: «Ніхто не може бути позбавлений... власності без легального судового розгляду, приватну власність не можна відбирати на громадське споживання без справедливої винагороди». Конституція штату Нью-Йорк (1822 р.) відтворює це положення: «Експропріація для суспільної користі може бути здійснена не інакше як через сплату справедливої, винагороди».

Законодавство США закріплює принцип рівності людей перед законом, право обвинувачуваного на публічний суд з участю присяжних і захисника, право громадян судитись за законами своєї країни.

Незважаючи на те, що Декларація незалежності проголосила рівність усіх людей, а другий цикл поправок до Конституції США дав відносно цього додаткові роз'яснення, в країні зберігалось багато правових обмежень для кольорових та емігрантів. Існувала расова сегрегація. У багатьох штатах заборонявся шлюб білих з неграми, особами китайського і монгольського походження. Для кольорових і мулатів існували різні обмеження у здобутті освіти, відвідуванні громадських місць тощо. Відверта перевага надавалась особам англосаксонського походження.

Основним джерелом права є Конституція, за нею йдуть федеральні закони, а потім — конституції і закони штатів. Для судів усіх інстанцій обов'язковими є рішення Верховного суду США. Кожний штат видає свої закони з цивільного, трудового, кримінального й процесуального права. Майже в кожному штаті застосовують свою систему права. До середини XX ст. в США налічувалось понад півтора мільйони законів.

Багато які рішення верховних судів штатів (навіть за абсолютно однакових обставин) часто суперечать один одному. Спроби Верховного суду внести єдність у правову систему виявились марними. Перша кодифікація права була розпочата з ініціативи відомого американського юриста Д. Фільда. Складений ним у 1848 р. кодекс цивільного й кримінального судочинства для штату Нью-Йорк виявився настільки досконалим, що з незначними поправками був прийнятий багатьма штатами. Цивільне й кримінальне право в загально- федеральному масштабі не кодифіковане.

Одна з особливостей американської системи права в тому, що вона визнає багато які доктрини і положення англійського прецедентного і статутного права. Це зафіксовано в конституціях деяких штатів. Збіг застосовуваних правових принципів в обох країнах дає підстави говорити про існування англосаксонської системи права.

У галузі цивільного права найважливішими є поняття приватної власності, свободи й непорушності договору, широкої свободи розпорядження спадщиною, право судового захисту порушених прав та ін. Спочатку суди штатів при винесенні рішень з цивільних справ користувались широкою самостійністю. Вони могли посилатись на закони свого штату, на місцеве прецедентне право або навіть на англійські закони. Цивільне право було заплутаним. Суперечливість, строкатість судових рішень породжувала безліч колізій.

Після того як трести за законом Шермана фактично були заборонені, першою (основною) організаційно-правовою формою капіталістичного підприємства стала корпорація (акціонерне товариство). Її положення регулювалось договором товариства. Корпорація мала статус юридичної особи, її члени мали право на частину її прибутку відповідно до кількості акцій. У разі краху фірми акціонер ніс відповідальність за борги лише в межах вкладеного ним капіталу. Він не міг претендувати на право власника майна і укладати від імені корпорації угоди.

Другий вид договору товариства діставав назву фірми. Її майно вважається загальною власністю, відповідно учасники фірми несуть повну відповідальність за її борги. Отже, в першому випадку учасники договору товариства мають обмежену майнову відповідальність, у другому — повну. Формально вищим органом корпорації є збори акціонерів. Фактично реальною владою користуються власники контрольного пакета акцій.

Правове становище корпорацій регулювалось, як правило, законодавством штатів. Для підприємців ця форма застосування капіталу виявилась не менш зручною, ніж трести. Маючи контрольний пакет, монополії фактично керували нижчими акціонерними товариствами і фірмами, що були зв'язані з ними.

Англійське право прецеденту діє в США з деякими обмеженнями. У 1938 р. Верховний суд дав однозначну відповідь на поставлене судовою практикою запитання: чи є загальне право правом федерації, чи існує право кожного штату? Вищий судовий орган роз'яснив: загальне право — це право окремого штату, федерального загального права не існує. Суди кожного штату здійснюють свою юрисдикцію незалежно один від одного, тому рішень, прийнятих у судах одного штату, не зобов'язані додержуватись суди інших штатів.

Деякі штати пішли по шляху кодифікації цивільного права. Звід таких законів, прийнятий штатом Луїзіана в 1825 р., був копією французького кодексу Наполеона. Він діє і нині. Цивільний кодекс штату Каліфорнія (1873 р.) справив вплив на кодекси інших штатів.

Наприкінці XIX ст. стали з'являтись приватні кодифікації прецедентного права, що стосувались переважно інститутів цивільного і торгового права, договорів, представництва, довірчої власності. Ці кодифікації не мають нормативної сили, але суди звертались до них під час розгляду цивільно-правових казусів.

Розвиток ринку робив необхідною уніфікацію правових норм. Та лише в 1958 р. було видано «Єдиний торговий кодекс», що діє в усіх штатах, крім Луїзіани, Віргінських островів та федерального округу Колумбія. Кодекс регулює не тільки договори купівлі-продажу, а й банківські операції.

Після «нового курсу» Рузвельта американський бізнес віддавав перевагу створенню фірм у вигляді командитних товариств, акціонерних товариств з обмеженою відповідальністю.

Товариство (партнершип) може бути утворене двома або більшою кількістю осіб, з яких принаймні одна виступатиме в ролі особи, яка несе необмежену відповідальність по договірних зобов'язаннях партнершипу перед кредиторами. Друга особа відповідає в межах розміру вкладу. На такі фірми поширюється пільговий податковий режим.

Закони про акціонерні товариства штати видають самостійно. Спільними для них є положення: акціонерне товариство має статут юридичної особи, несе відповідальність перед кредиторами в межах належного йому майна, випускає акції.

Антитрестівський закон Клейтона 1914 р. заборонив корпорації, зайнятій у торгівлі, придбавати прямо чи побічно, повністю чи частково акції іншої корпорації, якщо результатом такого придбання буде істотне послаблення конкуренції між торговими фірмами, або обмеження торгівлі в будь-якій частині країни, або тенденція до встановлення монополії у будь-якій сфері торгівлі.

Суди примушували бізнесменів додержувати антитрестівського законодавства. Окремі припустимі відступи від нього застерігались. Акт Вебба-Померина 1918 р. допускав угоди між особами, зайнятими торгівлею на експорт, якщо метою їх не було усунення або послаблення конкурентів способом штучної зміни цін.

У зв'язку з «новим курсом» Рузвельта закон Робінсона-Патмана 1936 р. заборонив однотипним магазинам вдаватись до «недобросовісних переваг» і «нечесної практики» з використанням зниження цін на товари або послуги особистого найму. Це полегшило становище дрібних торговців і збувальників.

Після першої світової війни сталися зміни у сфері зобов'язального права. Великого поширення набуло «формулярне» право. Формуляр, або «договір приєднання», містить загальні умови поставки, розроблені великими фірмами. За формою це різновид типового договору. Корпорації примушували покупців товару в розстрочку, клієнтів страхової компанії і власників. дрібних фірм приймати запропоновані умови.

Типові договори не були джерелом права, але доповнювали існуючі норми. Формуляри обмежували свободу договорів, що давало змогу представникам великого бізнесу нав'язувати свою волю слабкішим контрагентам.

Наприкінці XIX ст., посилаючись на «особливі умови» американської економіки, конгрес відхилив деякі акти щодо поліпшення умов праці і життя робітників. Лише для окремих державних підприємств у 1886 р. було встановлено 8-годинний робочий день. У 1916 р. конгрес прийняв закон про 8-годинний робочий день на залізничному транспорті. Верховний суд чинив опір прийняттю федерального закону про обмеження тривалості дитячої і жіночої праці. Прийняті в штатах відповідні закони були оголошені такими, що суперечать Конституції (наприклад, виданий у 1905 р. в Нью-Йорку закон про 10-годинний робочий день).

Страйк за законами деяких штатів кваліфікувався як злочин. Для його придушення застосовували так звані судові накази— різновид англійського суду справедливості. Підприємець під приводом того, що страйк може завдати «непоправної» шкоди його власності, міг звернутись до суду з проханням про видання такого наказу. Після цього організатори страйку піддавались кримінальному переслідуванню. На підставі такої формули, як «неповага до суду», в 1894 р. були засуджені організатори страйку залізничників на чолі з соціалістом Е. Дебсом.

«Новий курс» Рузвельта передбачав заходи захисту прав профспілок, організованих робітників. У 1935 р. було введено соціальне забезпечення у зв'язку з безробіттям, інвалідністю та старістю (з 65 років), через три роки — 8-годинний робочий день. За актом 1942 р. навіть під час війни робочий тиждень не перевищував 40 год. Понаднормова робота оплачувалась в полуторному розмірі окладу.

3 1939 по 1953 р. функціонувало управління соціального страхування—спеціальне відомство при президенті. Після його скасування було створено новий департамент охорони здоров'я, освіти й добробуту. Його діяльність охоплювала також сферу застосування соціального законодавства. З ініціативи президента Дж. Кеннеді було підвищено мінімум заробітної плати, збільшено строк виплати допомоги у зв'язку з безробіттям (з 26 до 39 тижнів). Сім'ям безробітних, що мали малолітніх дітей, дозволялося виділяти продовольчу допомогу.

Дж. Кеннеді пропагував створення «комітетів людських відносин». За часів правління його наступника Л. Джонсона було підвищено мінімум заробітної плати, введено нові правила страхування через хворобу, які значно полегшили становище старих людей. Нині соціальний захист громадян США має більш високий рівень, ніж в інших розвинених країнах.

У галузі кримінального права американська судова теорія і практика визнають англійську систему класифікації злочинів, яка поділяє їх на три види: зраду; тяжкі кримінальні злочини; карані проступки. Злочини і покарання визначаються за законами штатів. Конституція віднесла до відання федеральної юстиції переслідування за фальшивомонетництво, піратство у відкритому морі, зраду.

4 березня 1909 р. набрав чинності федеральний кримінальний кодекс, що передбачав відповідальність за найтяжчі злочини: шпигунство, заколот, фальшивомонетництво, торгівлю наркотиками, викрадення людей тощо. Спроби ввести єдині основи загальнофедерального кримінального законодавства наштовхувались на опір властей штатів.

Кримінальні кодекси США не мають загальної частини, що дає змогу суддям тлумачити закони на свій розсуд. Диспозиції громіздкі й невизначені. Так, згідно зі ст. 1 федерального кодексу, за державну зраду слід карати кожного, хто «буде прихильником ворогів США, хто надає їм допомогу або підтримку». Ще більш невизначені формулювання ст. 4, що передбачає покарання за підбурювання до заколоту.

Після громадянської війни в південних штатах прийнято так звані «чорні кодекси». Під виглядом підготовки негрів до вільного життя господар діставав право на їхню працю і на застосування щодо них «помірних тілесних покарань». За втечу «учнів» могли ув'язнити. Фактично негр до 18 років залишався під неподільною владою господаря. Нерідкими були вироки до тюремного ув'язнення в сукупності на строк до 99 років.

Історія права США знає приклади введення «сучасних» способів вбивання засуджених: страта на електричному стільці, в газовій камері, отруєння кислотою. У деяких штатах застосовували кастрацію, стерилізацію. Санкціонувалось складання покарань. Були випадки засудження до більш ніж сторічного строку. Суди практикували засудження на невизначений строк — скільки потрібно для виправлення, тоді доля засудженого залежала від розсуду тюремної адміністрації.

Зростання злочинності зумовило прийняття нових законів у сфері кримінального права, його кодифікацію. Кримінальний кодекс 1909 р. в 1926 р. став частиною зводу законів США. Нині діє новий кримінальний кодекс 1977 р. Законодавчі збори штатів фактично змирились з тим, що видання актів з кримінального права дедалі більше стає сферою діяльності федеральних властей.

Після першої світової війни різко зросла організована злочинність. Корупція, хабарництво, підкуп поліцейських стали масовими. Юристи — вчені й практики — дійшли висновку, що жорстокі заходи покарання злочинців не дають бажаного ефекту. У деяких штатах було скасовано смертну кару. Суди стали практикувати винесення вироків, які встановлювали мінімальний або максимальний строк перебування засудженого в тюрмі. Конкретно питання про строк звільнення засудженого вирішувала адміністрація тюрми.

Засудження умовно застосовували у вигляді протації. Засуджений був зобов'язаний суворо виконувати прийняті суспільством норми порядної поведінки, не вживати спиртних напоїв, не відвідувати злачні заклади тощо.

У кримінальному процесі діяли статті Білля про права. У 1911 р. було прийнято судовий кодекс США (правила процедури в судах).

Теорія американського кримінального процесу тісно зв'язує із запобіганням самозвинуваченню такі інститути, як презумпція невинності і правило про тягар доказування. Обвинувачуваного не можна примушувати давати показання проти себе. Закон гарантує право обвинувачуваного на захист. Суд може виділити йому безоплатного адвоката.

Конституція США містить 4-ту поправку, яка захищає громадянина країни від свавілля властей і поліції зокрема. Вона проголошує: «Право народу на недоторканність особи, житла, паперів і майна не може порушуватись необгрунтованими обшуками або арештами, і ордери на обшук або арешт не видаватимуться без достатніх підстав, підтверджених присягою або урочистою заявою. Такі ордери повинні містити докладний опис місця обшуку, а також осіб, що підлягають арешту, та їхнього майна».

Судова гарантія права особи виходить з трьох постулатів. Перший полягає в тому, що кожна особа, обвинувачувана у скоєнні злочину, має право на судовий розгляд відповідно до закону з метою встановлення, винна вона чи ні; другий—у тому, що сторона обвинувачення для доказу вини може використовувати лише певні обмежені засоби; третій — можливості обвинувача звинуватити майже завжди сильніші за можливості окремої людини захистити себе. Тому поліцейські обмежені в застосуванні примусу.

Якщо заарештованого примушували визнати вину до приходу його адвоката, суд може винести вердикт про його невинність. Захисник і обвинувач можуть дати відвід будь-якому кандидату в присяжні. Підсудний не несе тягар доказування своєї невинності. Тягар доказування несе обвинувач.

Після відбуття покарання особа може вимагати відновлення своїх громадянських прав і за певних обставин — знищення даних про раніше учинений ним злочин.

Крім того, існує «правило про виняток». Воно вимагає від судді вилучення всіх доказів вини людини, добутих незаконними засобами. Якщо право обвинуваченого було порушене — всю справу припиняють безумовно.

6-та поправка до Конституції США гарантує обвинуваченому право на суд присяжних. Участь останніх обов'язкова під час розгляду особливо тяжких кримінальних злочинів. При наявності сумніву у винності підсудного присяжні й судді повинні виправдати його. Водночас обвинувачуваний може відмовитись від цього порядку і просити про розгляд його справи одноосібно суддею без жюрі. Коли підсудний визнає себе винним, вердикт присяжних не потрібен.

Склад присяжних ретельно підбирається. Розходження між суддями й присяжними відносно вердиктів незначні.

В умовах громіздкої і заплутаної судової системи створювався грунт для обмови й судового свавілля. Досвідчений адвокат міг відшукати у справі підсудного факти, які, на його думку, свідчили про порушення «належної правової процедури», і діставав змогу апелювати у вищі суди.

Особлива небезпека стала загрожувати правосуддю з моменту появи організованих банд, мафій. Наприкінці XIX ст. міністерство юстиції зробило спробу розслідувати їхню незаконну діяльність, але зазнало невдачі. Після першої світової війни організована злочинність стала набирати загрозливих масштабів.

За законами США ордер на обшук повинен бути виданий незаінтересованим у справі службовим особам і на «достатній підставі». Якщо поліція діє без ордера, то адвокат може внести скаргу, а суддя винести рішення про те, що підозрюваний повинен залишатись на волі. Це є способом примусити поліцію поважати конституційні гарантії і не намагатись нехтувати ними.

Поліція зобов'язана роз'яснити заарештованому, що він може звернутись до адвоката. Якщо на суді буде встановлено, що обвинувачуваний не одержав такого роз'яснення, він буде відразу звільнений від відповідальності. Процесуальний бік затримання має велике значення для захисту прав особи.
Судова система США реально виконує роль третьої влади. Вона незалежна й покликана забезпечити дію Конституції, не допустити прийняття законів, що суперечать їй, здійснювати правосуддя в межах законності. 14-та поправка до Конституції США 1866 р. проголошує: «Жоден штат не повинен позбавляти своїх громадян свободи, власності ...всі мають однаковий захист перед судом».