VI. Полїтичні обставини перших десятилїть XVII в. і їx вплив на зріст і розвій козачини.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: НЕОХОТА КОЗАКІВ, МОТИВИ ЩО ЗМУСИЛИ ЇХ ДО УЧАСТИ В ЛИВОНСЬКІЙ ВІЙНЇ 1602 Р., ТЯЖКІ ОБСТАВИНИ ВІЙНИ, ЗМІНИ ГЕТЬМАНІВ, КОЗАКИ НА БІЛОРУСИ, ПРЕТЕНСІЇ КОЗАКІВ З ПРИВОДУ СВОЄЇ СЛУЖБИ, СПРАВА ЖОВНЇРСЬКИХ ЛЕЖ НА УКРАЇНЇ. КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ І НА МОЛДАВУ. ЗРІСТ КОЗАЧИНИ.

Молдавська кампанїя 1600 р. була першим кільцем в довгім ланцюху воєнних авантур, що заповнили собою сю воєвничу добу польської історії і казали польському правительству неустанно мобілїзувати козацькі сили та запобігати козацької охоти до служби річипосполитій.

Відправляючи козацьке військо з молдавської війни, гетьман Замойский старав ся заручити ся козацькою помічю для ливонської війни й привіз на сойм козацьку обіцянку участи, як мотив певних признань і уступок для козачини. Але перспектива сього далекого походу на зовсїм чужий і незнаний театр війни сама по собі дуже мало вабила козаків. „Не кажуть про Ливонїю, тільки про Швецію і дуже її боять ся, щоб туди не завели їх на погибіль”, доносив кореспондент. З другого боку, ласку показану соймом козаки вважали не задатком за службу в новім походї, як хотїло то трактувати правительство, а нагородою за попередню кампанїю. Тай сойм, як ми бачили, тільки по части сповнив їх домагання. Тому поклики до мобілїзації для нової кампанії приймали ся в козацьких кругах досить холодно, і багато було тої гадки, щоб розібравши ті гроші і сукна, які прийдуть від правительства, між учасників молдавської кампанії, іти собі на Запороже. „Нема згоди між ними”, доносив згаданий кореспондент Замойскому в початках квітня ст. ст. ¹), „Кошка три рази скликав раду, і на тих радах багато було таких, що не годили ся на службу королеви, але побравши сукно і гроші хочуть іти на Запороже. І вже чи будуть сукна чи нї, чекають тільки своїх посланцїв (післаних на сойм); човни вже готові, готують обрік, і борошно набивають в бочки — багато вже понабивали. І чи сукно прийшло б на чотири тисячі чи на шість, і так само якісь гроші, то хочуть розібрати між собою ті що були в волоськім походї, а иньшим дати не хочуть; кажуть так: „ми се заслужили, а иньші нехай собі заслугують”. Так була й Кощина мова на радї: „обіцяно гроші й сукно з початку на чотири тисячі, а тепер на шість — тим лїпш, довшиї сукнї мати будемо” ²).

Та хоч як непривабна була для козачини перспектива „шведскої війни”, інтереси козацькі не позволяли їй відтягнути ся. Як ми бачили, свої уступки козачинї сойм 1601 р. починив в формі умовній — коли козаки візьмуть участь в ливонській війнї; спеціально що до знесення баннїції се було зазначено виразно, а воно було найголовнїйшим дезідератом козачини. Але се була тільки одна половина справи; другу половину своїх дезідерат, не санкціоновану ще соймом, козачина опирала і реалїзувала на практицї як активне військо на службі річипосполитій (сюди належать претенсії на приставства і лежі, на контрібуції з „волости”, і навіть свій імунїтет козацький, не признаний соймом, приходило ся, певно, опирати на фактї служби королеви і річипосполитій). Тому вирікати ся сеї служби і відмовляти ся від участи в походї, визначенім правительством, козачинї нїяк не можна було. І кінець кінцем, покричавши на тих радах, козачина таки рушила в ливонський похід під проводом все тогож Кішки, що очевидно — твердо держав ся опортунїстичної полїтики. Було їх дві тисячі офіціально — на стільки визначена була платня; дїйсне число не звісне докладно. Білоруський лїтописець, оповідаючи про їх похід через Білорусь з кампанїї, каже, що козаків було чотири тисячі, але се може й побільшеннє ³).

Рушили в похід десь лїтом, як і польське військо; в Ливонїю приспіли на осїнь. Служба була справдї тяжка, особливо як надійшла зима. Край був сильно випустошений, запровіантувати ся було трудно. „Земля замерзла, куренїв будувати не можна, коням теж дуже зле; посилали ми своїх товаришів, розвідуючи про живність — нема нїякої живности, і дерев нема — хиба де хата одна або дві, а й то з рища плетена; нам в такий порожнїй край нема по що — до решти коней потратимо”, — читаємо в однім листї Кішки до гетьмана коронного. Козаки скаржили ся, що платню їм визначено малу (по 7 зол. на квартал), а головно, що й тих грошей по першім кварталї, заплаченім десь з початком мобілїзації, їм не плачено. Тому вже з кінцем року, не діставши платнї, козаки рішучо загрозили, що підуть назад на Україну: „на радї в минулу середу постановили речінець на будучу середу рушити ся з тої землї, і як би ми що иньше постановили, то б нас товариство каміннєм побило”, писав Замойскому Кішка ⁴). Правдоподібно, якоюсь грошевою сумою і обіцянками всїлякими удало ся козаків відвести від сього заміру, й вони зістали ся; подібні клопоти мали гетьмани польські і з власним військом, позичаючи й свої річи під застав віддаючи, та роздаючи бодай частинні задатки на рахунок плати. З кінцем 1602 р. козацьке військо мало незаплачених три квартали, то значить дістало тільки половину грошей, які йому належали за службу, і дуже бідувало, обдерлось і зголодило ся. „Рачив ти, ваша милость, приглянути ся одїжи й достатком нашим”, писав старший козацький до гетьмана коронного з кінцем року; „не тільки те що вислужили ми у короля, але і те що за молодих лїт по ріжних неприятельських землях добуто було шаблею, все те Інфлянтська (Ливонська) земля нам винищила, і довго буде в памяти в війську запорозькім служба інфлянтська; вже тепер нема різницї в уборі між нами слугами королївськими — і Лотишами” ⁵). Багато погинуло; сам гетьман Кішка наложив головою в одній битві під Фелїном, як каже польський історик — „казали, що хтось з своїх пробив його кулею ззаду” ⁶). По нїм був гетьманом його давнїйший конкурент Гаврило Крутневич, але й він незадовго уступив з гетьманства, і з кінцем року старшує вже Іван Куцкович ⁷). Сї зміни на старшинстві показують теж, як роздражнене було козацтво і як трудно було дати раду в тих обставинах. Незаплачене, обдерте й голодне військо козацьке тим тяжше давало ся в знаки місцевій людности, видушуючи з неї що лиш можна, включно до тих убрань, що з лотишевих плеч переходили на „слуг королївських”, як іронїзували козаки. Подорожнї, що переїздили через Ливонїю в 1602 р., наслухали ся страхів про козацькі спустошення: „козаки зруйнували всї оселї, попалили й попустошили їх, чинячи незвичайні, нечувані насильства над бідними людьми: допитуючи про гроші, пекли огнем, мучили всїляко, і потім, добувши, все таки рубали їх на смерть” ⁸). І все таки край був так випустошений уже литовським і польським військом, що скільки не нищили його, бідували самі справдї. Але тактика козацька наказувала терпіти все, не відмовляючи служби річипосполитій.

Кампанїя взагалї йшла добре для Поляків; ливонські здобутки у Шведів відібрано, і Замойский перенїс війну в Естонїю, обложивши замок Вайсенштайн, ключ Естонїї. Шведське правительство йшло на згоду, але Жиґимонт жадав не тільки Ливонїї, а й Естонїї, і щоб його конкурент Кароль уступив ся йому з престолу. Через се війна за балтийське побереже потягнула в безконечність (її закінчила аж Олївська угода 1660 р., облишивши за Польсько-литовською державою тільки східно-полудневий кут Ливонїї). Шведи могли держати ся в приморських містах, а Поляки, не маючи фльоти, не могли їх там бльокувати. Брак гроша стримував і сухопутні операції. Замойский затримував військо як міг, але з здобутєм Вайсенштайна, з кінцем серпня, все урвало ся. Старий Замойский, змучений дволїтнїм житєм на війнї, зберав ся відїхати, передавши кому иньшому команду. Військо стало також росходити ся. Козаки, як каже Гайденштайн, рушили перші ⁹). Пішли на Білу — Русь — латати злиднї. Зпочатку „дещо з тої нужди й нещасть відпочинок дали собі і коням у Полоцьку”, починивши, розумієть ся, місту „великую шкоду”, як записує білоруський лїтописець ¹⁰). Відти подали ся до Витебська й вислали на перед своїх людей — писаря й осавула, з кількадесять коней, „для порядного росписання господ” для козацького постою. Але витебські міщане задумали відборонити ся від козацької біди силоміць і нїчого не хотїли слухати, коли козаки доводили, що ,,заслугами своїми і за наказом й. корол. мил. (sic) мають у них визначений одпочинок”. Козаки, як скромно поясняли в своїй реляції Замойскому ¹¹), ,,мусїли ґвалт ґвалтом відбивати” й давши формальну битву Витеблянам, оружною рукою опанували місто і на правах побідників обнесли як хотїли — „место славноє, место богатоє Витебскъ звоєвали, мещанъ побили, панны поплюгавили, скарбы побрали ¹²). Відти під кінець року пересунули ся на Поднїпровє. Головною кватирою їх був Могилїв. В околицї виберали вони великі контрібуції грошима й припасами, викликаючи велике невдоволеннє людности. „Там у Швеции козаки запорозкиє ничого доброго не вчинили, ани гетманови и пану королю жадного ратунку не дали, толко зъ Швеции утекли, а тутъ на Руси Полоцку великую шкоду чинили и место славноє великоє Витебскъ звоєвали, злота, сребра множество побрали и такъ шкоду содомию чинилы, горше злыхъ неприятелей албо злыхъ Татаръ” ¹³), записує місцевий лїтописець. „Брали приставство, пише він далї, зъ волости Боркулабовской и Шупенской, тоєсть грошей копъ 50, жита меръ пятьсотъ, яловиць полтораста, кабановъ 50, салъ свиныхъ 100, меду пресного пудовъ 60, масла пудовъ десять, куровъ пятьсотъ, сена возъ триста”. Ся записка поясняє нам значіннє сього терміна „приставства” і дає нам понятє про те, як латала ся козачина й нагороджала себе за незаплачену платню, ідучи прикладом козацького рицерства коронного, яке разом з ними бушувало в землях литовських і коронних ¹⁴). Жалї й крики місцевої людности спонукали короля прислати до козаків свого дворянина з порученнєм, аби козаки не лежали на Білоруси, а йшли на Україну ¹⁵). Козаки се порученнє до відомости прийняли, але не спішили ся. Побираючи контрібуції й чинячи заразом иньші насильства над людністю — трактуючи сю православну Русь як неприятельску землю ¹⁶), вони сунули ся поволї Днїпром в долину. „Брали приставства в Полоцьку, Витебську, Орші, Мстиславлю, Кричеві, Могилеві, Головчинї, Чичерську, Гомелї, Любечу, Річицї, Бихові, Рогачові і по всїх містах” ¹⁷). Забирали з собою скільки можна коней, а навіть людей — жінок, дївок, хлопят, „одинъ козакъ будетъ мети коней 8, 10, 12, а хлопятъ троє, четверо, жонки албо дЂвки две албо три”, записує все тойже лїтописець, віддаючи коли не фактичні обставини (правдоподібно прибільшені), то поголоски, які ходили про козачину. Він каже, що з огляду на козацьке своєвільство гетьман Куцкович — або Куцка, як він його називає, зложив з себе гетьманство в Могилеві ¹⁸), і на його місце вибраний був Іван Косий. Під його проводом весною 1603 р. прийшло козацьке війско до Київа, і тут на гетманство вибрало ще раз Крутневича ¹⁹).

З могилївського побуту козаків маємо цїкавий лист на Україну ²⁰), який нам поясняє, що за користи робили собі козаки з свого шведського походу й які претенсії підносили з того титулу, що сповняли службу річипосполитій. Лист писаний на Україну, до старого знайомого Якуба Струся старости браславського і винницького, наслїдком вістей, що він розквартирував польських вояків на Українї ²¹). Пише „гетьман” Іван Куцкович. Пригадує великі заслуги війська запорозького — що воно „перед усяким иншим рицарством завсїди віддавало значні послуги королеви й річипосполитої, не стільки для користи або якоїсь вислуги, але з любови до доброї слави і річипосполитої — можна то сказати, що тільки за траву й воду служимо'' ²²). „За свої заслуги заслугуємо не тільки того, щоб були заховані в цїлости й спокою наші убогі хати й маєтности, часто і сильно облиті кровю нашою й поганською, — але і того також, щоб були ми в слушних вільностях і пошанованню від кождого стану. Його королївська милость, будучи особливим прихильником і оборонцем людей рицарських, маючи в ласкавій увазї державу й сердечні послуги наші, рачив нас усїм тим обдарувати і упривилеювати: признавши нас синами коронними ²³). Ублагороднивши стародавнїми вільностями нас, жінок і маєтности наші ²⁴), він тільки собі і ї. м. панам великим гетьманам начальство і власть над нами полишити зволив, утвердивши то міцно унїверсалами, ґлейтами і конституціями”. Козаки рішучо протестують против розкватировання польського жовнїра на України, „де єсть більша частина наших домів і маєтностей, а крім того кор. милость пан наш за чесні заслуги наші зволив нам дати, на спочинок і очікуваннє нашої чесно заслуженої платнї, почавши від Могилева всю Україну аж до Днїпрового устя; все то власні наші приставства, спустошені з причин вашої милости, а що більше — доми, і маєтности попустошені, гірше нїж неприятельським способом спустошені, зневажені, осоромлені”. Протестують також против листів, розісланих Струсем на Українї, де козаки називають ся своєвільниками і їм забороняєть ся приступ до міст і королївщин — „за котрими унїверсалами наші товариші, які також віддавали послуги й. кор. мил., не могли мати свобідного кавалка хлїба і спокійного переходу”; протестують против сих претенсій на якусь власть над козаками, „чого нїколи не буде”. Жадають виводу жовнїрів з України, инакше грозять оружною росправою й окупацією винницького староства п. Струся. „Що з такої наруги, зневаги і деспекту нашим неприятелем прийде, то в короткім часї можна буде бачити і досвідчити на дїлї, бо супроти того, що нам доносить товариство наше, — прийдеть ся нам в нашім жалю ґвалт ґвалтом відбивати; донесемо його кор. милости про спустошеннє вами визначених нам приставств і мусимо розложити ся в Винницї і в иньших маєтностях ваших та там собі платнї чекати, бо на Українї і по домах наших нема нам що робити”.

Лист сей кидає світло на сучасну ситуацію на Українї. Адмінїстрація і взагалї панство хотїло тримати ся букви соймової постанови 1601 р., що здіймала банїцію тільки з участників ливонської кампанїї і полишала в силї всї постанови против своєвільників, всю „звичайну юрисдикцію”. Навпаки козачина за поданий мізинний палець тягнула цїлу руку, вважала конституцію за повне і необмежене приверненнє прав і вільностей, на які вона претендувала; признавала своїм одиноким зверхником короля і гетьмана коронного і з приводу своєї служби річипосполитій, та й ще в додатку — незаплаченої платнї — претендувала на повне хазяйське право на Українї, як на території своїх приставств, і то не тільки, очевидно, для участників ливонської війни, а й для цїлого товариства. З того приводу, що певна частина козаків сповняла, службу його кор. мил.,” цїла козачина претендувала не тільки на всякі права і вільности, але і на „свобідний кавалок хлїба”, як скромно виражаються козаки — то значить на право вибирання контрібуцій для своїх пограничних воєн, якими козачина займала ся тодї на полуднї. Заразом вона вважає сю українську територію заказаною для жовнїра коронного — не тілько тому, що той конкурент позбавить козаків можности збирати контрібуції собі, але й тому що тут маса покозаченої людности, неофіціальної козачини, яку жовнїри обтяжали б контрібуціями. Се перший випадок, де з такою гострістю виступає справа жовнїрських леж на козацькій території; як в офіціальних кругах се роскватированнє польського війська вважало ся найгострійшою репресією на козаків, так в кругах козацьких признавало ся найбільшою прикрістю, яку можна було собі уявити, і заразом — найлїпшим аґітаційним мотивом против правительства і польського режіму, як в такім мотиві бувала потреба.

Про козацькі війни на полуднї в сих роках маємо деякі відомости в посольських реляціях Пісочинського, що в рр. 1601 і 1602 їздив в Крим і Туреччину ²⁵). Лїтом 1601 р. багато нарікали в Криму на козацькі напади, і казали як звичайно, що Татари, нападаючи на Україну, тільки мстять ся за козацькі напади; був якийсь козацький напад на турецькі осади в околицї Білгороду. „Якийсь Киршта Волошин” з козаками докучав Туркам і Татарам на морі і на землї.

Весною 1602 р. козацьке військо (коло двох тисяч, як казали) стояло над Каменицею за Браславом і свою службу пропонувало молдавському господареви. Волоські землі по погромі Михайла слїдом знову стали ареною усобиць, бо на Семена Могилу в Мунтянах підняло ся повстаннє, вигнано його з краю і посаджено на господарстві Раду Щербана Басарабу (1602); його підтримала Австрія, тим часом як Могила шукав помочи у Поляків і Турків, і се знову відкривало арену козацькому спортови. Господар молдавський сим разом услуг козацьких не прийняв, і тодї їх стали сподївати ся в Білгородї. В маю козаки на 30 чайках і кількох ґалєрах відібраних від Турків вийшли на море і під Кілією били ся з турецькими ґалєрами; взяли одну ґалєру, та переймали купецькі кораблї. Під осїнь того року стрічаємо козаків під проводом якогось Ґурского — йшло їх коло тисячі на Молдаву ²⁶). Такі занятя, очевидно, потягнули ся без перерви і відміни і в дальших роках. Хан скаржився, що козаки пробуваючи на Днїпрі чинять Криму неустанні шкоди і злости, багато злого броять, і жадав, аби їх доконче прогнано з Днїпра ²⁷). Король в інструкції на сойм 1604 р. звертає увагу, що „за короткий час козаки зруйновали Туркам три міста”, і се грозить неприємностями від Туреччини ²⁸).

Реституція козацьких вільностей і козацького престіжу потягнули свіжі маси людей в козацькі ряди, збільшаючи своєвільну енерґію козацьку. З кінця 1603 р. маємо королївський унїверсал, де пригадуєть ся попереднє (якесь недавнє) королївське роспорядженнє на погамованнє українського своєвільства і загострюєть ся новими наказами, щоб батьки не пускали синів „на козацъство до тамтыхъ людей свовольныхъ, которыи покой посъполитый и перемирьє с панъстви суседъскими взрушают”, щоб до козаків не перепускали і не возили воєнних запасів під страхом кари смертної і т. и. ²⁹). А шляхта київська в інструкціях своїх з кінця 1604 р. висловляє жалї, що з скасованнєм банїції, від ливонської війни „те гультяйство так пнеть ся в гору, що приходить ся бояти ся, аби „останнє не було горше від першого”, і жадала енерґічних репресій ³⁰).