Примітки. 1) Pisma Źółkiewskiego c

¹) Pisma Źółkiewskiego c. 19.

²) Див. у Ґурского Obleżenie Smoleńska c. 7.

³) Рус. истор. библ. 1 с. 453 (цифра 300 замість 3000), 459, 464, 466, 475-6.

⁴) Ibid. c. 493, 498.

⁵) Pisma c. 32; трудно не вірити Жолкєвскому — а простої помилки в писанню не допускає контекст. Маскєвіч в своїх записках рахує козаків тільки 12 тис, a hetman u nich ze Zborowa miasteczka, Zborowskim się zwał, kozak staranny — c. 14. В оповіданню про приступ під Смоленськ в серпнї 1610 р. дневник облоги називає гетьманом козацьким якогось Каленика (Kalenik hetman ich — Рус. ист. бибд. I с. 656).

⁶) Pamietniki Sam. Maskiewicza c. 15.

⁷) Рус. ист. библ. I с. 529.

⁸) Згадка ibid. c. 541.

⁹) Ibid. c. 543, 604, 616, 635.

¹⁰) Маскєвіч с. 15.

¹¹) Рус. ист. библ. І с. 543, 558-61, 566-7, 570-l.

¹²) Листи в Чтеніях київських VII с. 70.

¹³) Видавець сих листів, А. Стороженко-junior, здогадуєть ся, що сей титул треба розуміти як „старший” себто гетьман козацький, але се не так: „гетьманом” титулував себе тодї Тискиневич, і з сим титулом підписав звісний лист в справі Грековича „за порогами року 1610 мая 29 дня” (Акты Ю. З. Р. II с. 66). Тому Стороженко й підписав ся не просто „старший”, а „старший полковник”, і місця йому на гетьманство в сїм часї нема, і „довгої прогалини”, яку був запримітив д. Стороженко в реєстрі запорожських гетьманів, в дїйсности не було.

¹⁴) Чтенія як вище.

¹⁵) Напр. Рус. ист. библ. I с. 477, 485, 657, 640, 656.

¹⁶) Див. напр. тамже с. 554, 573, 591, 604 й ин.

¹⁷) Górski c. 100 каже про 15 тис., аде в дневнику Рус. ист. биб. того нема, див. с. 635-7.

¹⁸) Зміст (з рукописей) у Жуковича Сейм. борьба вип. I с. 57-65.

¹⁹) Листи Радивила — Ркп. Публ. бібл. Пол. N 202 л. 154.

²⁰) Bibl. ordyn. Krasińskich I c. 92.

²¹) Документальний матеріал про се зібраний в статї Н. Ардашева: Изъ исторіи XVII вЂка (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1898, VI).

²²) Рукоп. Публ. бібл. Разн. F. IV № 85 с. 50.

²³) Ibid.

²⁴) Акты Москов. госуд. I ч. 46-7, 52, 53, 55, 56, 69, 70.

²⁵) Про се доносили козаки королеви ркп. № 85 с. 50, пор. реляцію про погром козаками Татар, в вереснї 1612 р. ркп. Пол. F. IV № 202 л. 175.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: КОЗАЦЬКЕ ПАНОВАННЄ НА УКРАЇНЇ; СВОЄВІЛЬСТВА АВАНТУРНИКІВ З МОСКОВСЬКОЇ ВІЙНИ, ПОСТАНОВИ СОЙМУ 1611 Р., УХВАЛИ 1613 Р. НА КОЗАЧИНУ. КОЗАЦЬКІ ЗАЧІПКИ З ТУРЕЧЧИНОЮ.

Чотири роки українська козачина віддавала неустанні услуги польському правительству в московській війнї. Латала свої злиднї московським добром, мобілїзувала й висилала туди десятки за десятками тисяч української людности, вириваючи її з рам „звичайної зверхности і послушности” польського режіму, помножала й розширяла в нескінченість свої кадри, стаючи силою все більше сильною і активною, — і заразом обовязувала польське правительство як свого невиплатного довжника, за невиплачені платнї, до всякої поблажливости й вирозумілости і до своїх своєвільств і до своїх претенсій. Козацькі впливи, козацьке право, козацьке панованнє на „українї”, вже перед тим розвинувши ся сильно, знаходить собі тепер нові опорні точки, нові оправдання в козацькій службі річипосполитій, в козацьких заслугах, в козацьких претенсіях до невиплатного державного скарбу, і не було що думати ставити якісь границї і перешкоди сим претенсіям. Мобілїзуючи ся до походу, зявляючись на Українї в антрактї між двома походами, випочиваючи і ремонтуючись по походах, і козаки — під фірмою козацькою, „подъ заслоною и назвискомъ рыцерства низового козацкого”, і ще незмірно гірша, далеко більше хижа і грабівнича ріжна воєнна збиранина — не мали стриму в своїх вимогах: претенсіях до місцевої людности і її хозяїв — панів і державцїв.

Звички сучасної війни, хижої і грабівничої тодї скрізь, так само у Поляків як і Нїмцїв, не тільки у козачини, що зрештою воюючи власним коштом і промишляючи війною на прожиток тим самим була засуджена на мародерство, на обдираннє людности, — переносили ся на відносини домашнї. Люде, особливо з країв близших до театру війни: з Литви, Білоруси, України, не знаходять слів на жалї від шкод і насильств, які терпіли від всякого рода війська з московської війни. „Вже язик не може описати бід і спустошень від своєвільного козацького війська і від частих леж вояків в нашім повітї за всї лїта від початку Московської війни; згинули сили і вся натура людська”, пише мозирська шляхта до гетьмана литовського на поч. 1614 р. ¹). „Будемо дивити ся на ту неволю і погибіль нашу”, вторує пинський шляхтич, доносячи про козацькі полки, які загостили на лежі до Пинщини з кінцем 1613 р.; „на правду вже сей край видано на мясні ятки; як вовки шарпають убогих підданих, але дістаєть ся і убогій шляхтї: мусять з своїх домів давати грошима стацію — як хто вже їх умовить і згодить, до того пиво, горілку — де хоче мусить взяти, а ще й похвалки ріжні чинять на річпосполиту” ²). Там були ватаги полк. Старжиньского, Путивльця, Мітли, Топіги ³).

А от маленький образок з Київщини (Житомирщина) ⁴). На лїто 1610 р. заїхав в волости Черняхівську і Шершнївську Стефана Немирича полковник Григорій Пашкевич, з иньшими полковниками Старжиньский, Маґдаленьский, Федір Книш, Козич й ин.), маючи ще при собі велику силу вояків і ріжних своєвільних людей (як казав Немирич — до восьми тисяч). Він з ними страшенно нищив села Немирича і його підданих, так що той, аби видчепити ся, мусїв відкупити ся (дав йому двоє коней добрих і 50 червоних), бо не бачив иньшого виходу (шкоди починені сим військом Немирич рахує — розумієть ся перебільшуючи, на 40 тис. зол., окрім шкоди в збіжу, яку рахує він на 7 тис.). Та не вважаючи на окуп, з початком 1611 року Пашкевич завитав знову до Немиричових маєтностей і почав їх „плюндрувати” і знущати ся з людей, як оповідає се Немирич: „розмаите се надъ поддаными моими безъ погамованья по поганску и по содомску явне паствилъ, жоны и девки учтивыє подданныхъ моихъ кгвалтилъ, а маючи мало на тымъ єще тыє белыє головы, мало не по поясъ кошули пообрезовавши, пасучи лотровскыє своє очи, яко быдло якоє, награваючись зъ нихъ, гналъ по улици; и кгвалты немалыя починилъ: подданыхъ побилъ, помордовалъ, а никоторыхъ позабиявши на смерть ни маємъ ведомости где ихъ тела подевалъ” ⁵) (таких убитих вичисляє Немирич шість). Возний судовий потвердив, що бачив в маєтностях людей побитих і покалїчених, до семдесяти душ — старих і молодих, потовчених, побитих булавами, шаблями, з ріжними ранами на головах, спинї, ногах і руках; „тыє крычали и волали на тогожъ Григория Пашьковича и на люди при немъ своволне идучиє, ижъ были побиты, потлучоны, поранены, и дочки ихъ погвалчоны, пошкарожоны, маєтности побраны, полупены” ⁶). Кінець кінцем прийшло до оружної стрічи Пашкевича з Немиричом, і в нїй Пашкевич з кількома товаришами наложив головою. З актів процесу виясняєть ся, що Пашкевич і його товариші були полковниками козацьких охочих полків, одним з тих ротмистрів, що дістаючи „приповідні листи” (право на навербованнє собі роти) ⁷) і королївські корогви на знак сього, збирали під ті корогви козаків і всяку збиранину. По словам жінки Пашкевича він „їхав до Москви, на послугу королївську, і там як належить рицарському чоловікови, свої обовязки сповняв, і король, „затягнувши” його на службу свою разом з иньшим рицарством, дав йому корогву і під власть його поручив полк людей рицарських, і він будучи полковником над ними, на ріжних місцях в Москві визначно служив, а потім його король і гетьман (коронний) з листами своїми вислали до тутешнїх країв в ріжних справах і „для зведенъя” більшого числа людей рицарських” ⁸). Близшими товаришами Пашкевича в сїй афері виступають одначе не козаки, а ріжна збиранина: Поляки, Серби, Угри, Волохи ⁹), „чужоземцї” ¹⁰). А от реєстр майна, заграбленого від Пашкевича, по словам його жінки, що дає нам образок того „добра”, яке привозили сї „рицерські люде” на Україну з своїх московських послуг. Забрано у нього, по убитю, „золота, сребра робленого и ламаного (в виробах і лому), клейнотовъ и перелъ, шатъ коштовнихъ, яко злотоглововыхъ, алътемъбасовыхъ и инъшихъ розмаитыхъ єдвабныхъ и штуками розмаитыхъ акъсамитовъ, одамашокъ, атласовъ, китаєкъ, розноє масти, и футеръ такъже яко соболихъ, рысихъ, мармурковъ, кунихъ, бобровъ, лисихъ и инъшихъ розмаитыхъ”, на суму 100 тис. золотих польських, грішми — дві тисячі червоних, „а на возї в двох скринях монетою ріжною московською і польською, талярами і червоними золотими 20 тис. золотих поль”, коней дванадцять упряжних, і т. и. ¹¹).

Супроти сих своєвільств і грабовань від тих ріжних „людей своєвільних” з Московської війни чисто козацькі домагання і претенсії блїдли і мусїли здавати ся дуже скромними і льояльними.

На соймі 1611 р., невважаючи на його оптимістичний настрій і прихильність королївським плянам, висловлено було, хоч в обережній формі, бажаннє, щоб король не брав на службу української козачини, „з огляду що українська своєволя бере так дуже гору „під претекстом служби нашої і чинить великі і незносні шкоди і кривди станови шляхецькому в його маєтностях і наших (королївських)”. Король обіцяв не брати її на нїякі служби, „хиба б виявила ся нагла потреба річипосполитої'', а і в такім разї вербованнє козачини буде робити ся тим способом, що „приповідні листи” видаватимуть ся тільки шляхтичам місцевим, маєтним, котрих би маєтности могли служити зарукою і відшкодованнєм за шкоди, які б починили їх вояки ¹²). Але нагла потреба в козацькім війську не зменьшала ся, а збільшала ся за браком грошей на наєм иньшого війська, а та обставина, що замість правдивих козацьких контінґентів, під проводом виборних козацьких полковників, поручало ся, відповідно до бажання сойму, вербувати в суміш козаків і всяку всячину ріжним, хоч би й шляхетно родженим бандитам-авантурникам, могла тільки погіршати, а не полїпшати справу. Хоч би навіть се були й заможні шляхтичі, що було робити з ними, коли правительство не сповнило своїх обовязків супроти них і не заплатило їх людям платнї?

Але панів заможнїйших, лїпшої марки й не могло бути богато між охочими до того, і приходило ся звертати ся до ріжних шляхетних пройдисвітів, а які результати з того виходили, показують вище наведені звістки й оповіданння.

Сойм, скликаний королем на поч. 1613 р. для лїквідації московської справи, завзято і злобно ударяв на короля й його дорадників-інїціаторів московської війни; хотїли судом доходити на них тих шкод, які з того вийшли для річипосполитої; королю заборонили вчинати яку небудь війну без виразного дозволу. На заплату війську ухвалили потрійний побор, але й його далеко-далеко не вистало, і з кінцем року скликало новий сойм, який ухвалив іще шестїрпий побор на сю мету. Репрезентанти східнїх провінцій, що терпіли від козацьких леж, пригадували, що крім вояків треба думати й про козачину. Біскуп виленський напр. в своїй промові ¹³) просив застановити ся над тим, що взагалї робити з сею величезною масою воєнного люду, змобілїзованого, призвичаєного за кілька лїт до воєнного ремесла і розбійничого житя, — навіть як би їм заплатити за попереднє, — і звертав спеціальну увагу на козачину: „козацьких військ на всї сторони повно, таких що їх анї річпосполита, анї король, анї гетьмани не затягали, — вони або нас тут вічно будуть непокоїти й нищити, або пересварять нас з котримсь сусїдом, против умов і трактатів; побачимо, що нам вчинять ті козацькі громади, що нищать в. кн. Литовське, і тих що з конфедератів сапіжинських вийшли” (з давнїх банд „царика”).

„Як би ми мали державу добре упорядковану, росправляє далї біскуп-сенатор, їх можна б було законами заспокоїти і розвести, або вивести за границї, на нові кольонїї; але що у нас все робить ся по невчасї, а своєволя так розпустила ся, що її нї король нї закон (nес гех nес lех) не може стримати, то нам на нїщо ті способи, які в державах порядних ідуть своїм порядком; мусимо шукати иньших способів”. І він радить напустити якимсь способом ті „купи” знова на Москву. Але шляхетський загал, натерпівши ся від війська, нїчого не хотїв чути про якісь дальші зачіпки з Москвою. Він ухвалив ще шість поборів на заплаченнє довгів воякам, щоб позбути ся військових контрібуцій, а на козаків, всупереч виводам біскупа, що з тим можна б щось починати тільки „в порядній державі” (іn rеpublica bene ordinata) — наухваляли законів і відозв. Вислано до всїх тих своєвільних куп мандати, щоб росходили ся; позволено кождому оружно боронити ся від їх наїздів; уневажнено всякі відклики до приповідних чи рекомендаційних листів королївських і гетьманських.

Нарештї сойм не більше не меньше як ще раз скасував всяку юрисдикцію козацьку, так як би не робив уже того кілька разів: „Тому що сї люде, зневажаючи нашу власть (королївську) і виломлюючи ся з юрисдикції своїх панів і з послушности своїй власти, під котрою живуть, а постановивши собі осібних судїв і старших, не хочуть ставити ся нї перед яким судом, тільки перед атаманами, яких собі установили, — то ми ту юрисдикцію їх касуємо, як противну загальному праву, а піддаємо їх під власть місцеву в їх пробутку” ¹⁴).

Король на жаданнє „чисто всеї річипосполитої”, що „одностайним голосом горячо домагала ся, аби ту своєволю карано і гамовано”, вислав лист до козаків: наказував, аби вони залишили свій замір іти на Волощину (про се власне принесено вість на сойм), розійшли ся й не чинили шкоди на волости, не зачіпали сусіднїх держав, инакше грозив оружною силою і карами „на маєтностях, жонах і дїтях їх'' ¹⁵). І не покладаючися на вплив сих наказів і погроз, визначено комісію, яка оружною рукою мала зробити лад з козачиною.

Дїйсно, в міру того як правительство польське залишало воєнні заходи свої в Москві, а нове правительство московське, орґанїзоване вповнї з вибором нового царя на поч. 1613 р., відновляло порядок і лад в державі та вигоняло з неї грабівничі банди, які волочили ся ще по ріжних московських краях (1613-5), — козачина, змобілїзована в небувалих ще розмірах і вибита з своєї колїї московською війною, вертала ся на Україну і страшенно заваджала тут шляхетському режімови, і з подвоєною силою вела зачіпки з полудневими „сусїдами” — турецькими землями і турецькими васалями. Вони, сї зачіпки не переривали ся, безперечно, весь сей час — з Турками, Волощиною, Татарами ¹⁶), але з перервою в московській війнї набирають небувалої сили. Сей час, роки 1613-1620, се героічна доба особливо морських походів козацьких на турецькі краї, й иньших зачіпок з Туреччиною й її васальними краями. Сї ж зачіпки незвичайно нервували польське правительство і суспільність. Польща почувала за собою власну вину — експедицію Потоцкого на Молдаву, вчинену з королївського наказу; розуміла, що Турки будуть і дальші зачіпки класти на рахунок польського правительства, не вважаючи на всї його відхрещування, і з страхом думала, що гнїв турецький колись може вилити ся в грізнім походї на Польщу, винищену московськими війнами, жовнїрськими конфедераціями, позбавлену війська і зовсїм на здатну до відправи.

Заразом не давала козачина дихати й шляхетському режімови на Українї. Мало ми знаємо з тих „незносних насильств”, але і того що знаємо можемо розуміти безмірне роздраженнє офіціальних панів українських земель. Сойм 1613 р. (лютневий) мусїв між иньшим зайняти ся справою м. Хмельника, попаленого Татарами і козаками (правдоподібно вийшла у них якась сварка з Струсем, старостою хмельницьким) ¹⁷). Зимою 1613/4 р. козаки, як оповідав Жолкєвский, „вийшовши великим військом з Запорожа на волости, почали злости і утиски чинити людям всякого стану по всїй Українї”, і шляхта воєводства Браславського через депутацію свою просила гетьмана Жолкєвского, аби визволив з тої біди ¹⁸). В осени 1614 р. чуємо, як „своєвільне козацтво, що мешкає на волости, декотрих рот не хотїло пустити на кватири”, визначені їм гетьманом, і Жолкєвский мусїв наказати жовнїрам уступати сим претенсіям — „оминати зачіпок, з яких могло б прийти до гнїву або якогось розлитя крови, і не давати до того причини, доки не вияснять ся результати переговорів з козаками комісії ¹⁹), і т. д.

І разом з сим ті небезпечні „зачіпки” з Турками, що грозили стягнути на Польщу страшний турецький похід.

Примітки

¹) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F IV 182, витяг у Жуковича I с. 132.

²) Жерела VIII ч. 97.

³) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F. IV № 202 л. 200, 214, 216, пор Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 54.

⁴) Акти в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 49-53.

⁵) Ibid. c. 156-7.

⁶) Архивъ III. І с. 164.

⁷) Див. про се в т. V с. 336.

⁸) Архивъ III. І с. 169, пор. 175.

⁹) Войтїх Малчиньский, Януш Лїпский, Оршул і Петрашко Рекети, Василь Давидович, Блажей, Кштьян, Януш Тхоревский, Войтїх Бжезіньский і иньші їх товариші Серби (с. 157), Мігаль Сербин, Марко Сербин, Григорій Полїцкий, поручик „Раквиренц” Лїпский (с. 177).

¹⁰) С. 174.

¹¹) Іb. с. 171-2; див. ще матеріали до гетьманства Сагайдачного Чтенія київські XV ч. 5.

¹²) Volum. legum III с. 16, постанова О swawoli ukrainney kozackiey

¹³) Жерела VIII ч. 98.

¹⁴) Volum. legum I c. 122.

¹⁵) Архивъ III. І ч. 55.

¹⁶) Див. вище с. 321-2, 327, 338. Жукович, не роспоряджуючи цїлим матеріалом, в своїм оглядї козачини (Сейм. борьба І с. 128-9) проводить ту гадку, що під час московских походів Запорозцї лишили Молдаву в спокою і взагалї їх зачіпки з Турками й Татарами ослабли.

¹⁷) Volum. legum III с. 92.

¹⁸) Pisma Źółkewskiego c. 509-10.

¹⁹) Ibid. c. 421.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОХОДИ НА МОРЕ 1613 Р., ПОХІД НА ВОЛОЩИНУ 1614 Р., УЛЬТИМАТУМ ЖОЛКЄВСКОГО, ЗБОРИ ДО ВІЙНИ І ПЕРЕГОВОРИ, НЕЩАСЛИВИЙ ПОХІД НА МОРЕ 1614 Р.; ПОГРОМ СИНОПУ. ПЛЯН ТУРЕЦЬКОГО ПОХОДУ І ПАНЇКА В ПОЛЬЩІ. КРИМСЬКІ УСОБИЦЇ І ТАТАРСЬКІ НАПАДИ. ПОХІД АХМЕТ-БАШІ НА ДНЇПРО. КОМІСІЯ НА КОЗАКІВ 1614 Р., ПОСТАНОВИ КОМІСІЇ, ТАКТИКА КОЗАКІВ.

Першою причиною турецької небезпеки вважано ту необережну експедицію Потоцкого на Молдаву, що закінчила ся його погромом (лїто 1612). „Як Йов проклинав колись день свого народження, так я проклинаю той нещасливий день”, говорив Жолкєвський на соймі 1618 р. ¹), представляючи історію тої турецької небезпеки, „Були й перед тим прикрости Туркам, але се була найбільша, яка була досї; бували щасливі походи королївські — а з того часу як з печи на голову впали ми: розсердили ся погани, розятрили ся, стратили поважаннє до нашого рицарства; впали ми як камінь в пекло й горимо”.

Зараз, за кільканадцять днїв по походї Потоцкого прийшов Мехмет ґерай, знищив Поділє. Жолкєвский зайнятий був переговорами з жовнїрською конфедерацією, ледво вибіг на зустріч, стримуючи татарський похід, а під Білою Церквою застукали Орду козаки, погромили й відібрали коло 5 тисяч невільників ²). Потім ще два рази того року повторили ся татарські наїзди, а Турки почали готовити ся до війни. Олїю в огонь підлили козаки, в 1613 р. два рази ходили на море і починили великі шкоди в землях царя турецького, як оповідає Жолкєвский ³). „Цїсар турецький вислав фльоту не малу — ґалєри і чайки, в порт очаківський, аби козаків в тім порті погромити, як будуть вертати ся, повоєвавши кілька міст в Криму — бо їм тудою дорога назад на Низ; але вийшло навпаки, бо натомість що мали їх громити Турки, самі вони придибали ночним дїлом необачних Турків” ⁴). Се зробило великий ефект і мало сильний розголос на Українї. Козаки поспішили потїшити короля реляцією про таку славну побіду. Але в правительственних і шляхетських кругах на зимовім соймі, де її обговорювано, звістка ся наробила великої трівоги. З ріжних боків, від ріжних кореспондентів приходили чутки, що турецьке правительство дуже роздражнене сими козацькими нападами й готуєть ся до походу на Польщу. В додатку прийшла на сойм також звістка, що козаки збирають ся до нового походу на Волощину. Король на жаданнє сойму вислав до козаків свого секретаря з згаданим уже листом, рішучо заказуючи того походу. Але він не зробив на козаків нїякого впливу і з початком 1614 р. вони рушили через Браславщину на Волощину, маючи з собою якогось претендента на волоське господарство і збираючи ся його на тім господарстві посадити. А з Туреччини приходили далї звістки про війну: що султан уже визначив в похід на Польщу намістника Румелїї Ахмет-башу ⁵). Жолкєвский невважаючи на незначні свої сили (жовнїрам ще не було заплачено, і їх бунт, конфедерація ще трівала) рішив ся пробувати стримати козаків оружною демонстрацією. Загрозив козакам, що піде на них з військом і стягаючи жовнїрські роти, як міг, рушив на них. Козаки рішили ся прийняти війну й відступили до Днїпра, а потім за Днїпро під Переяслав і тут стали ладити ся табором до війни. Та Жолкєвский не чув себе на силах іти на них туди й розпочати кампанїю справдї. Тому рішив перейти до переговорів: вислав до козацького війська двох своїх ротмистрів, взиваючи козаків, щоб вони не чинили шкод в державі, не зачіпали ся з сусїдами і ждали королївської комісії, яка мала дати нову конституцію козацькому війську. Козаки заявили, що будуть чекати, і Жолкєвский вернув ся з своїм військом ⁶). До комісії були визначені умисно найбільші пани з України: кн. Януш Острозький, кн. Януш Заславський і такі иньші ⁷), в надїї, що вони приведуть значнїйші полки з собою й тим скріплять слабі сили коронного гетьмана. Жолкєвский почав на всї способи алярмувати короля і всякі иньші інстанції, щоб як скорше комісія рушила ся й стримала козаків від дальших походів на Турка. Бо з Туреччини давали знати, що на св. Юрія вже визначено похід і наказано мобілїзацію турецьким військам з балканських країв. Тим часом маґнати визначені на комісію, не дуже радо приймали сю частинну мобілїзацію, визначену їм в формі тої комісії. Між иньшим на перешкодї стояла трибунальська сесія, де всї ті пани звичайно мусїли пильнувати своїх несчисленних процесів. Жолкєвский не міг добити ся, щоб трібунал відложив справи всїх участників комісії ⁸). А козаки зараз на початку весни вибрали ся знову походом на море. Похід не удав ся, бо напала буря, рознесла по морю чайки, багато війська потонуло, де яких занесло на турецькі береги, і там їх побито або забрано в неволю:

А по Чорному морю супротивна хвиля вставає,

судна козацькі на три части розбиває:

одну часть взяло — в землю Агарську занесло,

другу часть гірло Дунайське пожерло,

а третя де ся має — в Чорному морю потопає ⁹)

Се нещастє анї трошки одначе не ослабило козацької енерґії. Лїтом козаки зібрали ся в новий похід, небувалої сміливости замислу, і з кінцем липня пустили ся просто на полуднє через Чорне море. Було їх коло двох тисяч, значить коло сорок чайок. Перепливши море навпростець під Трапезунт, почали пустошити тут побереже, засїяне богатими містами й селами, що жили тут безпечно, не маючи нї звідки страху, „бо нї від кого иньшого досї анї від козаків не було тут трівоги й небезпечности, від коли Турки опанували Малу Азію” ¹⁰). За провідників, як оповідає турецький сучасний історик Наіма, послужили їм втїкачі з Туреччини ¹¹). „Напали на кріпость Синоп, положену на березї Анатолїйськім і з огляду на його роскішні околицї звісну під назвою ,міста коханків'; здобувши тутешнїй старинний замок, вирізали залогу, пограбували й спустошили доми мусульманські і під кінець спалили цїле місто так, що той прегарний і чудовий осїдок обернув ся в сумну пустиню”, оповідає тойже Наїма. При тім знищили турецький арсенал, попалили все що було там — всякі кораблї, ґалїони і ґалєри. Шкоду рахували на 40 мілїонів ¹²). І перше нїж встигли зібрати на них місцеву людність, козаки встигли забрати свою здобич на чайки й пустити ся назад. Султан, прочувши таку історію, впав в страшенний жаль і гнїв, казав був великого візіра Насух-башу повісити; насилу жінка, доньки і иньше жіноцтво випросило у султана, що йому дарував житє — тільки сильно будзиганом вибив — зараз про те пішла по всьому Царгороду поголоска. Візир оправдав ся, що він уже вислав військо і фльоту, аби козаків при поворотї знищити.

Баша Ахмет, що тим часом рушив був на Поднїпровє, рішив застукати козацьку фльоту при поворотї в очаківськім портї і вислав туди турецькі кораблї з Білгороду. З Царгороду були вислані туди теж кораблї під начальством Алї-баші. Але козаки завчасу дістали про се відомість і роздїлили ся на дві части. Одні пішли в обхід: висївши ся на схід від Днїпрового устя, задумали перетягнути свої човни на валках через суходол і обминути засїдку; але тут найшли на них Татари, і козаки потратили багато людей і здобичи. Иньші пішли перебоєм через Очаківський лиман; теж багато стратили здобичи, бо щоб облекшити чайки, самі своїми руками мусїли її кидати в лиман; стратили дещо й людей, але кінець кінцем таки продерли ся на Низ. Туркам в руки попало всього двадцять козаків і їх відіслано до Царгороду, аби було на кім зірвати серце: коли до султана прийшли люде з Трапезунтської околицї з плачем на своє нещастє, видано їм сих козацьких невільників, аби мали на кім помстити ся ¹³).

Про висланнє свого війська на Україну для приборкання козачини султан упередив короля приятельським листом. Він пригадав польські давнїйші відповіди в козацькій справі, що козачина не підвластна королеви, й він нїчого не має против того, щоб Туреччина чи Орда їх винищила; отже султан висилає тепер „трохи війська” на знищеннє її, запевняє, що сей похід не має нїякого ворожого характеру супроти Польщі, і просить тільки не пускати в її границї козаків, коли б вони хотїли туди від Турків ховатись ¹⁴). Невважаючи на дуже приятельський тон сього листу, а може власне через сей лагідний тон — польське правительство було страшенно занепокоєне сею перспективою турецького походу на Україну. Король поспішив вислати гонця до султана з запевненнєм, що він уже поручив Жолкєвскому з иншими найпервійшими сенаторами перейти цїлу Україну й вичистити її від козаків; що вже кілька козацьких куп погромлено і забрано ріжних головних провинників до Камінця, щоб там їх в присутности турецького посла покарати (!). З другого боку король виясняв султанови, що та територія, на якій турецьке військо збираєть ся шукати й ловити козаків — польська, отже ся експедиція не може обійти ся без нарушення польських границь, і треба її занехати ¹⁵).

Трівога в польських кругах була тим більша, що в оден час з Турками й Татари посунули на Поднїпровє, й се виглядало на скомбінований напад, хоч в дїйсности татарский наїзд стояв не так у звязку з турецьким походом, як викликаний був кримськими усобицями. Сї усобицї тягнули ся довго й відограли чималу ролю в козацьких справах, тому треба їх пояснити ¹⁶). Привідцями їх були брати Магомет і Шагін, сини Сеадат-ґерая, бічні члени ханської династії. Вони претендували на ханство, і старали ся добути йото то заходами та перекупствами на султанськім дворі, то оружною боротьбою против тих свояків, яким діставало ся ханство. Хан Селямет-ґерай (1608-1610), діставши ся на ханство, хотів їм зробити кінець; брати підняли повстаннє в Ордї, але були розбиті й мусїли забрати ся з Криму. По смерти Селямета силкували ся дістати у султана ханство, але се їм не удало ся і ханство дістав Джанібек. Тодї брати, засївши коло Білгорода, зібрали тут розбійничі банди і з ними ходили на сусїднї краї. Сї напади дуже докучали хану і він за позволеннєм султана вибрав ся походом на бунтівників і погромив їх під Білгородом. По тім Магомет удав ся до Царгорода, шукати Щастя на султанськім дворі; Шагін якийсь час зоставав ся ще на Українї і з звісним пограничником Босим, з Браславщини, укладав собі якісь пляни. Хан писав про се до Царгороду, і султан в вище згаданім листї жадав, щоб король зловив бунтівника й видав. Але хан на се не покладав ся й лїтом 1614 р. вибрав ся на Україну сам; погромив Босого, знайшов Шагіна і побив його невеличку банду. Шагін утїк до Добруджі й відти потім пішов в Персію, в службу до шаха, ворога султана. А Україна пережила лїто 1614 р. в великій тривозї, з дня на день чекаючи татарського нападу ¹⁷).

Королївські представлення не відвернули походу Ахмета-баші. Він пройшов до Білгороду й довідавши ся тут про козацький наїзд на Синоп, як сказано вислав, турецьку фльоту з Білгороду в Очаківський лиман, щоб козаків перехопити. Сам же, перейшовши Днїстер, потягнув тудиж суходолом. Від султана мав він порученнє побудувати замки на козацьких дорогах, щоб загородити їм приступ до турецьких країв. Такий оден замок зачав будувати на устю Богу при лиманї, а другий шість миль вище на Богу ж, при устю Чичаклею, де стояв колись городок Балаклей; на долїшнім Днїпрі мали бути відновлені колишнї замки — в Тегінцї, на правім боцї, і в Аслангородку — на лївім. Але се було вже в місяцї вереснї; зачинали ся вже осїннї непогоди, дощі, холоди, і роспочинати будову в таку пору серед безлюдних степів було пізно. Турецьке військо скоро занудило ся стояти „на пустім місцї”, серед нього почали ся нарікання, непорядки. Баша побачив, що мусить іти чим скорше на зимівку за Дунай.

Коли з Царгороду прийшли листи про прислані султанському правительству від короля запевнення, що козаки будуть приборкані польськими військами, Ахмет-баша рішив з тим вертати. Вислав листи до короля і до Жолкєвского, де писав, що від узятих в неволю козаків з синопської експедиції він довідав ся, що всї козацькі походи дїють ся з волї самого короля або можнїйших пограничних панів (знаємо вже сї козацькі запевнення, що всї свої походи на Турків і Татар вони чинять не инакше як для короля, в службі річипосполитій), і здобич, яку забирають козаки в турецьких землях, вони „дають монастиреви королївському і пограничним панам”. Довідавши ся про се, баша збирав ся вислати турецькі й татарські війська в границї Польщі, але султан спинив сей похід, і турецьке військо йде назад. Але польське правительство нехай доконче зробить з козаками кінець, бо більше вже нїякі оправдання не будуть прийняті, і Польщі не мине руїна і неволя з рук турецьких ¹⁸).

Сї похвалки звучали досить неприємно, але й без них сама прогулька турецького війська під самі українські волости була дуже грізним симптомом. На Українї бути тої гадки, що тільки запізненнє сьогорішнє, та мобілїзація коронного війська і комісарських полків на козаків, яку Жолкєвскій робив можливо демонстративно, відвернули сього року турецький похід на Україну, але на весну треба сподївати ся Турків на ново; з ріжних боків доходили вісти про воєнні заміри Турції. Україна пережила дуже трівожні хвилї — „трівога, страх був великий, декотрі хотїли тїкати з замків, як би їх не підбодрило розложеннє війська і надїя скорого ратунку”.

Правительство з огляду на турецьку небезпеку кинуло ся ще з лїта як скорше вислати на Україну свою комісію, визначену ще з весни на погамованнє української своєволї. Трибунали відложили справи участників комісії, й на день 10/X н. с. (30/IX с. с.) удало ся зібрати до Житомира бодай де кого з панів-комісарів: приїхав Януш Острозький, Януш Заславський, староста камінецький Калїновский, і Жолкєвский; головно постарав ся зібрати значні сили Острозький: показав себе і прислав „значний, правдивий княжий полк”, як рекомендував його Жолкєвский. Кінець кінцем не дала комісїя того що могла б дати, але все таке значно покріпила коронне військо. З маєтностей кн. Збаразьких немалим полком зібрала ся їх служба. Шляхта Браславського воєводства рушила в загальний похід під проводом старости в поміч війську. З иньших країв також багато прибувало шляхти, „чуючи небезпеку що висїла над їх головами” ¹⁹). Як ми знаємо, мобілїзація робила ся на два фронти: против козачини й против турецького війська заразом; але небезпека від Турків велїла не доводити по можности до конфлїкту з козаками. Козаків було оповіщено й вони прислали на тойже час своїх відпоручників. Вони заявили, що близших інструкцій для яких небудь постанов від війська не мають, але військо готове сповнити волю королївську. Комісари дали їм таку ординацію:

Військо козацьке буде по старому звичаю нести пограничну службу, против Татар і Турків, провідуючи вісти про неприятеля і боронячи переправ, за певну платню, а власне річно 10 тис. золотих і 700 поставів каразії, що мають їм рік річно присилати ся до Київа.

Старшого матимуть з руки королївської від гетьмана коронного.

Пробуватимуть на своїх звичайних місцях (себто на Низу), на волость не виходитимуть, вибриків і прикростей нїяких не чинитимуть.

Козацькі сїмї й ті козаки, що мешкають в маєтностях державних, духовних і приватних, не будуть претендувати на свою осібну юрисдикцію — нїколи небувалу і богатьма соймовими законами скасовану (!), а будуть послушні своїм панам або їх намістникам яко власти від Бога даній.

Монастир терехтемирівський зістаєть ся при них, але має служити тільки для спокійного промешкання старим, хорим, скалїченим, до смерти їх. Але зберати чи скликати козаків до купи не можна їм нї там нї в иньшім місцї, бо тим самим скасували б те наданнє.

Не повинні на сусїдні держави без волї короля і річипосполитої нападати, давнї трактати держави з ними нарушати, анї людей своєвільних до себе приймати ²⁰).

Вислухавши сю інструкцію, козацькі делєґати сказали, що візьмуть її до товариства і обіцяють, що за пять тижнїв дасть воно на се відповідь. Ординація була того рода, що аби змусити козаків прийняти її серіозно і щиро, треба було б хиба погромити й розперіщити їх так як погромлено вісімнадцять лїт тому на Солоницї. На волость не виходити, в купи не збиратись, на сусїдні землї не ходити, панам дїдичам у всїм бути послушними — сеж було скасованнєм усїх прав, усього побуту й житя козацького. Але козаки, очевидно, вести до конфлїкту не хотїли і нїякого різкого протесту не заявляли, сподїваючи ся, що з того всього так само нїчого не вийде, як і з попереднїх соймових конституцій, що згадували ся в тім комісарськім рішенню. Комісари розложили коронне військо по правому боцї Днїпра від Київа до Черкас; Януш Острозький теж лишив своє військо разом з коронним, розложивши його в своїх староствах Білоцерківськім і Богуславськім. Зроблено се „для більшого постраху, аби козаки, бачучи, що річ серіозно трактуєть ся, були послушнїйші комісарським постановам, боячи ся якої небезпеки” ²¹).

По сїм комісія розїхала ся. Козаки ж вислали депутатів до короля з листом, на жаль досї нам незвіснім в повнім текстї, — але зміст його можна в головнім відгадати; козаки правдоподібно вказували на якісь неможливости сповнити комісарські рішення і просили їх не примушувати до них. Король і сойм одначе потвердили комісарську ухвалу й поручили козакам її тримати ся ²²). Сойм одначе формальних рішень не міг постановити нїяких, бо був розірваний, так що його голос у сїй справі мав значіннє моральне більше. З тою відповідю козацьких делєґатів відіслано по закінченню сойму, вже в квітнї 1615 р.