Примітки. 2) Листи Радзєйовского видані в Памятниках III с

¹) Vоllumіnа legum IV с. 172. Досить докладно оповідає про сей сойм Theatrum c. 227.

²) Листи Радзєйовского видані в Памятниках III с. 161-5.

³) Історію сього провалу досить широко оповідають Коховский (с. 336 дд.) і Рудавский (с. 116), але дуже розходяться в подробицях; нам входити в сі подробиці нема потреби. Лист С. Потоцкого, з повідомленнєм про увязненнє Ясєньского-Памятники III с. 168.

⁴) Жерела XVI с. 151-2.

⁵) Volumina legum IV с. 171.

⁶) Жерела XVI с. 152.

⁷) Ojcz. Spominki II с. 85-7.

⁸) В друкованім тексті в сім місці щось несправне, але в головнім зміст ясний-Жерела XVI с. 153. Коротка згадка про се у Рудавскаго с. 119, в Theatrum c. 227.

Белєтристично розмальоване оповіданнє у Коховского с. 397 дд. Між ин. у нього козацькі посли на доказ неповинности в батозькій катастрофі показують лист-пересторогу Хмельницького Каліновскому, що мовляв був знайдений в його кешені після смерти. Невидана записка Ґоліньского, двічі з деякими змінами повторена в його дневнику, с. 583 і 588 (варіянти подаю в скобках):

“Післав і Хмельницький пять послів своїх на сойм, до короля й. м. і Річипосполитої, перепрошуючи їx, аби вибачили йому і синові його погромленнє війська і забраннє обозу. Виправдувались, що він в тім нічого не винен, бо часто остерігав п. гетьмана своїми листами, аби був в обозі обережний, бо Татари близько і своєвільні козацькі купи, що хотять йото навідати в обозі (Поляки то собі злегковажили, і самі причину дали й оказію, зачіпивши хлопів за Дністром, розумій-Дніпром). При тім обіцяв бути вірним підданим, як присяг, і пактів дотримувати, і воювати неприятеля коронного на будуче, в 40 тисячах. А коли б йому того не пробачили, а хотіли мститися і з ним воювати, то мусів би пошукати собі иншого пана-і боронитись (вар.: який би його боронив). А тим часом сі посли козацькі їдучи до Варшави писали з дороги до Хмельницького, даючи йому знати, що війська готового в Польщі нема зовсім, тепер час Ляхів бити. (Також татарський посол приїхав від хана на сойм до короля й. м.-виправдатися, що він про тих своєвільників не знає і знати не хоче, й вони то без його волі й наказу вчинили, а він тримає згоду і братерство з королем і готов іти куди йому король скаже, хоч би на козаків- аби тільки король зволив прислати звичайну данину за козаків-невиплачену і теперішню). Тимчасом й. м. п. гетьман (Потоцкий) вислав під'їзд, і той піймав кількох козаків і одного Татарина: сього Татарина вислали сі посли (козацькі) з дороги до Хмельницького. В Варшаві козацькі посли чолом перед королем били, просячи милосердя, згоди і відправи. Їx задержано на-після сойму, а король й. м. з п. сенаторами мав зчаста таємні наради”.

⁹) “А чинячи то на обманъ, будто о згодЂ, а темъ ихъ оплошить”.

¹⁰) Акты ЮЗР. III с. 484.

¹¹) Польські справи 1653 р. столб. І л. 61.

¹²) 5 липня звісний нам протопоп конотопський Дмитро Мировицький, що служив митрополитові для зносин з московськими воєводами, приїхавши до Путивля розповідав: “Був він у Київі червня 11 (12), і казав йому митрополит: в Польщі у Варшаві був у короля в великий піст сойм (треба розуміти: з'їзд сенаторів), і на тім соймі пани-рада і сенатори задумували сього літа воювати козаків, а король з козаками воювати не схотів, бо він з ними замирився вічним миром. Сенатори Корони Польської на короля кричали і так говорили, що ти нам не король, видав ти нашу землю козакам; називали його здрайцею й хотіли вбити. І він побоявшися панів утік в Варшави до Вильна, і при нім з панів канцлєр польський та пан Пісочинський” (Пол. спр. 1652 р. ст. 1а, вязка 90).

Вяземець Угрим Шумилов, побувавши за кордоном, оповідав 6 (16) серпня такі річи: Оповідав йому Юрка Берсененок, що Поляки посадили на королівство нового короля-ксенжу Рекуча (Ракоція), а старий король Казимир у Литві, вийшов з Варшави до Вильна. А Литва Полякам в нічім не помагає за те що вони вибрали нового короля на королівство. А Поляки посадили на королівство Рекуча тому, що він хоче своїми грошима три роки наймати людей-битися з козаками (тамже, ненумеровано).

Торжчанин Гундоров, посиланий за кордон “для вістей”, повернувшися розповів дня 14 (24) серпня таке: З усіх литовських городів пішли гетьмани і сенатори і всі литовські люде посполитим рушеннєм к городу Берестю, а венгерський гетьман Рокош з польськими гетьманами і сенаторами з усіми польськими і наємними людьми (військом) против короля Казимира: хочуть Рокоша посадити на королівство польське і литовське, а короля Казимира з королівства зкинути. Боїв у Рокоша з Казимиром і всім посполитим рушеннєм треба сподіватися після Успення, 27 або 30 серпня, або в початку 161 року (після 1 вересня). А Хмельницький з полковниками і запорозькими козаками стоїть за короля Казимира, але з Рокошем і з польським військом не бються, і з королем у них на 5 день серпня замирення нема. А по всіх Литовських городах бояться приходу государевого (царського) війська і війни (тамже).

Міщанин Давидка з Орші оповідав 12 (22) жовтня: “Був він в Могилеві, і говорив йому бурмистр і райці, що прийшло до Польщі з ріжних країв військо в поміч польському королеві-битися з козаками. І так казали, що Руси не бути: котрі руські люде не приймуть люторської віри, тих рубать-православних християн, щоб православної віри не було”. Той же бурмистр переказував йому, що говорять між собою смоленські урядники: “Нашого Казимира короля бодай чи не отруїли, ледви чи він живий”. “І той же Давидко казав, що Поляки вибрали на королівство ксенжа Ракуча, і Польща йому присягла, і у Поляків а Литвою свари: Литва хоче через те відстати до козаків-хотіла післати послом до козаків пана Кременевского (одного а тих смоленських урядників)-щоб козаки з Литвою не бились”.

ПОСЕРЕДНИЦТВО ЛУПУЛА, ЖАДАННЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЗВІДОМЛЕННЄ ЗАЦВІЛІХОВСКОГО І ЧЕРНОГО, ЗАЦВІЛІХОВСКИЙ і ЧЕРНИЙ В ЧИГРИНІ, ЇХ ВІДОМОСТИ З ЖОВТНЯ 1652, ПОСЕРЕДНИЦТВО ЯНУША РАДИВИЛА, ПРОГРАМА НОБІЛІТАЦІЇ КОЗАЦТВА

Одночасно з варшавськими переговорами з нагоди весілля Тимоша Хмельницького трактував в Ясах з представником війська господар Лупул, котрого-як бачимо -обидві сторони визначили на посередника. Можливо, що не без звязку з сим виїхав з Тимошем сам Виговський-і він очевидно вів сі переговори. Відкладаючи надалі де які подробиці, ближче звязані з Тимошевим весіллєм, я спинюсь тут тільки на тім, що безпосереднє належить до посередництва господаря в польсько-українській справі аби докінчити характеристику ситуації, утворенної Батозькою кампанією.

Найдокладніші відомости про посередництво Лупула маємо в реляціях яських. Єзуїт Щитніцкий висланий від польського уряду писав із Яс в жовтні канцлєрові:

“Коли я подав господареві кондиції до його посередництва і заведення згоди з козаками, він відложив свою відповідь до повороту своїх послів від Хмеля. Коли вони прийшли з тим, що Хмель від його посередництва не відмовляється і посилає інструкцію, на чім має ґрунтоватися згода, господар й. м. посилає її й. кор. милости через руки в. милости. Міркує так, що король на подані в тій інструкції кондиції не пристане, і Хмель навзаєм не зробить того, щоб розірвати союз з Татарами перед закінченнєм трактату. Тому просить і хоче одержати через того післанця останню і катеґоричну деклярацію волі й. кор. мил.: на яких умовах хоче король зложити згоду з козаками. Навзаєм післав і до Хмеля, аби йому дав такуж деклярацію без усяких обиняків. Я сьогодня на своїй авдієнції (у господаря, очевидно) переконався, що господар рад був би чесно відріктись сього посередництва, побачивши, що Хмель жадає річей негідних і недопустимих і ґрунтовної згоди зложити не думає. Се і пан Кутнарский (секретар господаря) зрозумів з розмови на весіллю з найзначнішими козаками, особливо з Виговським, і про се докладно поінформував вашу мил. І я такі ж відомости дістав про їх замисли. Намір Хмельницького-панувати абсолютно і незалежно, не маючи над собою ніякого монарха, і мати в своїм володінню весь той край, що починається від Дністра і йде до Дніпра і далі до московської границі. А коли б Корона його притисла, хоче віддатися під протекцію Москвитина, віддавши йому, як одновірцеві, все те що покійний король й. м. Володислав крівавим потом прилучив був, і ще більше. Між ними має вже бути порозуміннє що до удільности сього краю і граничної лінії ¹).

“Коли король його не приборкає, (Хм.) замишляє чинити те саме, що робив досі,-то значить про око вимолювати спокій, коли йому буде треба, а наші слабі війська нищити і землю з Татарами воювати і пустошити. Се річи певні, се король наче прочитав в серці Хмельницького, й иншим удаванням давати віри не треба” ²). Від Кунтарского маємо ще докладніші відомости про жадання Хмельницького:

“На весіллю сина Хмельницького господар й. м. серйозно переговорював в справі забезпечення згоди між Річпосполитою і військом Запорізьким і чекав докладної й останньої його (Хмельницького) деклярації на пропоновані йому пункти. Посилаю на окремій картці його пункти. З них ясно видно, куди йдуть його замисли. Взагалі не тільки ті що противляться сій неспокійній голові, але й самі його прихильники однодушно твердять, що нема чого від нього сподіватись, тільки того, що в попередніх роках робив; хто инакше думає, нехай сам побачить.- Пункти подані господареві й. м. від п. гетьмана війська Запорозького:

Військо Запорозьке ні скільки не цурається пожаданої обосторонньої згоди, навпаки вповні схиляється до уґрунтування її на таких умовах:

1. Насамперед аби повернено всі православні церкви, забрані уніятами як в Короні так і в в. кн. Литовськім.

2. Війську Запорізькому аби король надав права і вільности згідно з зборівськими пактами, нічого не уймаючи з того, що в тих пактах виражено.

3. Пп. сенатори і Річпосполита аби не мстилася над підданими своїми, бо причини розірвання згоди не від них, але з тої сторони була дана-тим що не дозволяли козакам виходити з своїх маєтностей, та ще їх били (“тручали)” і забивали.

В володінню війська Запорізького стільки волостей Запорізьких має зіставатись, як означено в Зборівських пактах: почавши від Дністра аж до Дніпра і від Дніпра аж до границь московських ³).

З сих реляцій виходить, що при нагоді Тимошевого весілля, при кінці серпня або в перших днях вересня-коли в Варшаві виряжалось посольство для переговорів з Хмельницьким в Чигрині, в Ясах ішли переговори про перспективи українсько-польського порозуміння за посередництвом господаря. Як ми бачили, в Варшаві на сім посередництві договорилися козацькі посли з польським урядом. Він правдоподібно й поставив кандидатуру господаря, покладаючись на його велику і незмінну відданість, заманіфестовану ним перед тим посольством згаданого Щитніцкого, що приїхав до Варшави в початках серпня з листами господаря. В них Лупул заявляв, що мусів згодитися на подруже своєї доньки з гетьманичом тільки під непереможним натиском обставин і при першій можливости буде старатись його розірвати, але в данім моменті не може зачіпатися з козаками-хоча з приємністю підтримає війну Польщі з Татарами, коли Корона потрапить перемогти козацьку опозицію. Від посередництва не відмовлявся, питавсь у гетьмана і короля докладно сформулованих умов. Сі умови й були йому подані одночасно з переговорами в Чигрині між гетьманом і королівськими послами, Зацвіліховским і Черним, і тут виявилось рішуче розходженнє обох сторін, що зазначилося уже в Чигрині.

Про сі чигиринські переговори маємо доволі докладне посольське звідомленнє переказане в реляції гетьмана Потоцкого канцлєрові, літературно оброблену і розмальовану перерібку його у Твардовского, і коротку, але самостійну звістку в дневнику Альберт. Радивила ⁴). У Потоцкого читаємо:

Довідавшися про наближеннє до Чигрина послів, Хмельницький вислав против них 150 коней, і з сею асистенцією впроваджено їх до господи. Прислано туди всяку поживу, а коли посли обтрусилися з подорожнього пороху, прислав Хмельницький до них Виговського, щоб їх одвідати і довідатися, з чим приїхали. Він виразно запитав їх про зміст посольства, так що вони не можучи його позбутись показали йому інструкцію, і він прочитавши її пішов, визначивши їм авдієнцію другого дня. Але коли прийшов до Хмельницького і дав йому реляцію, яке мають до нього дорученнє, той прислав до них знову, відкладаючи на инший час їх візиту і просячи, щоб вони собі відпочили по трудах дорожніх. Тим часом сам поїхав до Суботова і там з своїми конфідентами радився, що відповісти послам й. кор. мил. на їх пункти. Добре порадившися доперва третього дня велів їм прийти до нього. Там після привитання, коли вони переказали йому ласку і милосердє його королів. милости-котрої він жадав через своїх послів у його кор. м., він ніби то вдячно прийнявши й подякувавши, так рече: “Коли ви з тим тільки до мене приїхали, то не малисьте з чим!” Вони йому на те відповіли: “Мусимо починати справу відти, відки в. м. її зачав перед й. кор. м. через своїх послів, а що сі посли жебрали у нього милосердя, то він його заявляв в. м. і військові Запорізькому”. На то Хмельницький рече: “То мусіло бути,-бо чимже було короля й. мил. потішити? Чи був би я ліпше вчинив, як би був до нього післав сто тисяч Татар і других сто тисяч козаків!? Справді ліпше сталось, що я то послами відбув, ані ж би мав вас до Риму або до Криму загнати”.

Далі йдучи в своїй лєґації вони пропонували йому згодитися на комісію. Він довго не хотів на то погодитись, доводячи, що комісія непотрібна, і домагався пактів зборівських. Нарешті згодився, щоб її відправлено на Василя руського ⁵), там де буде воля й. кор. мил., але без присутности війська, і з тою заявою, що він від зборівських пактів ніяким чином відступити не може, з тої причини-що вони найліпші, бо він їх одержав від самого й. кор. м., і соймовою повагою їх затверджено. А від тих що постановлені під Білою Церквою-відступити ⁶), бо не були до вподоби й. кор. милости і Річипосполитій, і сойм їх не апробував. А коли б тепер (король) їх схотів апробувати, він (Хмельницький) на се не може згодитись-бо боїться замислу козаків на життє своє, коли б пристав на 20 тисяч козаків. І по Білоцерківськім договорі був від них в небезпеці; як військо почало против нього бунтуватись-за що і Мозиру він дав стяти. Відректися Татарської Орди він не може і не мислить, доки не прийде до згоди з й. кор. мил. і Річпосполитою. Сина свого заставником не може дати-вимовляється тим, що він замолодий, але як підросте, обіцяє його дати на службу й. кор. мил. На пункт про те щоб не було зносин з заграничними державами відрік, що то річ не нова, і гетьмани козацькі мали зносини з сторонніми (державами): бувало то перед тим, і богато їх з ріжними державами вели свої зносини, а найбільше з московським царем, що давав “казну” козакам.

Від своїх конфідентів пп. посли упевнилися, що той зрадник не думає про жадну згоду, а хоче все кінчити війною; до того його веде давній апетит ⁷), і то в серцю його вкорінилося, що такими союзами які хоче завести з ріжними (державами), він свого досягне. Війська посувати далі за Чуднов не позволив; одначе й. м. п. Потоцкий, воєвода подільський, польний гетьман коронний, вислав немало хоругов на Поліссє ⁸), тримаючися зборівської лінії.

Війну з нами так замишляє вести: Тимошка, сина свого, з Подністровя з черню ⁹), з Волохами і з Мультанами хоче пустити в глибину, а сам з Ордою і своїми козаками ¹⁰) хоче йти на нас Поліссєм ¹¹); але сеї зими не можна сподіватись від нього нічого ворожого, з огляду на пошість і запустіннє краю при нашій лінії.

Виговський в розмовах, ніби то в секреті сказав пп. послам, що в Ясах на весіллю ¹²) доньки пропонував господар Тимошкові, зятеві свому устно поговорити з Хмельницьким, його батьком, щоб або він прийшов до згоди з й. кор. милостю і Річпосполитою, або-коли се неможливо-аби так ґрунтовно повів війну, щоб осягнути те чого хоче.

Орди Татарські кочують поблизу Хмельницького, цілком безпечно, з усім: з жінками, дітьми, стадами перейшли по сій стороні Дніпра і стали коло Жовтих Вод, Саксагани, Цибульника ¹³).

Се звідомленнє близько сходиться з тим, що довідався про результати посольства після повороту послів нунцій Відоні ¹⁴) в 20-х днях листопаду. Посли не були допущені до розслідування батозького інциденту, так як се обіляло козацьке посольство. На королівські вимоги гетьман дав неґативні відповіли, так як се сказано в вищенаведенім звідомленню. Для провадження переговорів він пропонував вислати нових комісарів-але з розмов з гетьманом і з його зносин посли набрали переконання, що він в дійсности готовиться до нової війни, покладаючись на обіцянки хана і Порти, і тільки протягає час, аби відповідно противстати тим воєнним приготованням, що ведуться з польської сторони ¹⁵):

Альбр. Радивил в своїх записках, згадавши про висилку Зацвіліховского і Черного, коротко додає, мовляв “вони потім дали звідомленнє, що даремно трудилися, і навіть в смертельній небезпеці були у тої бестиї, що позволяє собі до волі своєї ламати міжнароднє право. Відправив він їх з такою відповіддю, що не може відрікатися союзу з Татарами, бо не може вірити Полякам, і по пяному додав, що з ранньою весною рушить свої сили на Поляків. Коли се донесено королеві, рішено відложити заходи коло згоди і взятися до воєнних операцій; вояки з усіх усюд почали напливати до обозу, але хороба перебила сей збір” ¹⁵).

В инших відомостях нема сеї подробиці про грубе поводженнє з послами, що нарушало прийнятий в міжнародніх зносинах декорум: вона розвивається і розмальовується у Твардовского, а за його прикладом у нашого Костомарова. Навпаки, у одного волоського конфідента, в його реляції з 2 листопаду, читаємо, що Хмельницький “з великою радістю й тріумфом як прийняв так і відправив послів, запевняючи в вічній згоді і призначаючи для комісії місце під Чудновим” ¹⁶). Але головне було, що він не згодився виповнити королівські вимоги-се було рівнозначно з розривом.

Гетьман Потоцкий, переказуючи канцлєрові звідомленнє послів, висловлює переконаннє, що без війни з козаками не обійдеться: різкі відповіди Хмельницького і його великі вимоги ясно показують се. Був би відповідний час на нього тепер наступити, але польське військо до походу не здатне, потрібує спочинку; а щоб повести війну з козаками напевно, треба мати такі сили, як були під Берестечком. Тому добре поки що вести з Хмельницьким переговори, використовуючи посредництво Лупула, а тим часом готовитися до війни ¹⁷). Потоцкий збирається послати свого чоловіка до Лупула і користаючи з своїх добрих відносин з ним вияснити його відносини до Польщі. Звертає увагу на посольство післане з Швеції до Царгороду, щоб заохочувати Турків до війни з Польщею, з огляду що у неї вийшов час польсько-шведських договорів.

Але війна з козаками була не з руки ні Лупулові, ні його зятеві Ян. Радивилові, що тепер, по ожененню Тимоша з господарівною став, з охотою чи без охоти, свояком козацького гетьмана, і так само як і його тесть все більше входив в фарватер українсько-польських відносин. Від козацького посольства Самійла Богдановича і тов., довідуємось, що після чигринських переговорів, що за їx словами відбувалися в середині ст.ст. вересня, але в дійсности хіба при кінці ¹⁸), “скоро потім писав до гетьмана Хмельницького гетьман в. кн. Литовського Януш Радивил, щоб гетьман і все військо Запорозьке королеві піддалися (“добили чолом” в московській передачі). Аби були б у підданстві на тих умовах, як учинено договір під Білою Церквою, і щоб унії і костелів тримати не забороняли. Коли ж гетьман і військо Запорозьке на те не позволять, то у нього, Радивила, війська готові і він піде на козаків війною. І гетьман Б. Хмельницький на той лист Радивила відповів, що коли король учинить з ним у всім згідно з Зборівським договором, то вони тому раді. А коли король на се не пристане і церков божих не очистить, то хочби їм усім і померти, але за віру християнську і святі божі церкви вони стоятимуть і на унію їх не віддадуть” ¹⁹).

Инакше сказавши, Радивид радив Хмельницькому згодитись на Білоцерківські пакти, бо инакше він, Радивил, при всім бажанні не зможе утриматися в нейтральности. Не зразившися відмовою козацького гетьмана, він далі вів сю свою лінію, як довідуємося з його пізнішої відповіди післанцеві Лупула, Лупул переслав її Богданові, а Богдан московському урядові, весною 1653 р. Писалась вона мабуть в січні або в лютім 1653 р., але настільки інтересна для ситуації осени-зими 1652 р., що я мушу навести з неї дещо-з московського перекладу спорядженого в посольськім приказі, але настільки лихо, що тут місцями тільки приблизно можна вгадати зміст.

Радивил перепрошує, що так довго затримав у себе Лупулового післанця-з котрим той, видко, прислав свої гадки про способи оминути українсько-польський конфлікт. Радивил потішає Лупуда надією, що конфлікт можна оминути, і його треба оминути, бо нова війна, грозить дуже тяжкими наслідками:

“Було б велике кровопролиттє, бій останній: або Полякам погибіль, або Руси. Коли переможуть Поляки, тоді до кінця загине рід і віра руська; вся Україна, на великий жаль серцю людському, буде спустошена, а потіху і користь одержуть тільки погани. Коли ж би перемогли козаки, то ніж би Поляки мали піддатися козакам, вони краще приймуть погибіль і утиск від німецького цісаря або Шведів; монархія і Корона польська, що здавна була славна по всьому світі, опинилася б у підданстві. А хочби козаки й перемогли, то Татари і після їx побіди спустошили б усю землю. Бо розсуди ваша господарська милость: поки ще Корона була ціла, вона своїм і козацьким військом ледви могла відборонитись від неприятелів; коли ж побідять тільки козаки, як зможуть вони противитися силам шведським, німецьким, татарським й иншим, що наступили б на козаків? Тому з прихильности до обох сторін: і польської і руської, зволь в. господ. мил. подбати щоб їx замирити.

“Зводь в. госп. м. прийняти до відома і повідомити й. м. п. гетьмана Хмельницького, що сеї зими Поляки напевно побили б були козаків, бо коронне військо було готово і добре, литовське так само, і король й. м., вважаючи на такі добре споряджені і в усім готові війська, хотів зимою звести війну, і всі сенатори його до того намовляли. Тільки князь й. м. (Радив.) загаявся і не був на початку ради, а як приїхав, зараз відсунув ту війну і порадив скликати сойм в Берестю, і комісарів визначено, тому що король і инші доручили в. госп. мил. привести справу до корисного кінця.

“Ваша господ. мил. можеш розсудити, що союз з Татарами шкодити буде не тільки козакам, а й усім християнам. Тому хоч до закріплення згоди п. гетьманові не можна розірвати союзу з Татарами, але він мусить бути дуже обережний з ними. Тому нагадуй йому в. госп. мил., щоб мирився (з королем) і не ставив умов богатьох і великих, але помірковані, і годився на все, що вимагатимуть Поляки, аби як найскорше прийшло до замирення. Бо Поляки мають війська свої в усім добре споряджені і готові. А по замиренню, коли війська польські розійдуться, й. м. п. Хмельницький зможе випросити у Поляків що схоче: се буде тоді зручніше, і він матиме тоді більше впливу ніж король.

“Але чи буде перемирє, чи війна, нехай п. гетьман Хмельницький буде ласкав до шляхти, що не має такої сили аби комусь шкодити-хочби й хотіла ²⁰). Нехай би тій шляхті дозволив їхати до своїх маєтностей на Україні, і не чинив ніякої шкоди як досі бувало, ні їй, ні всій иншій шляхті. Бо тим способом й. м. п. гетьман Хмельницький за короткий час доступить великої чести рівно з иншими ²¹), а його давніше старшинство і власть заховається у всім; а поори нього також і инші козаки за свої заслуги зможуть доступити чести й шляхетства.

“Що до дітей й. м. п. гетьмана Хмельницького-чому не мало б бути, щоб він свого меншого сина віддав немов в застав, так що він завсіди був при боці й. кор. мил.? Потім він міг би стати великою людиною при дворі. Також доньки, як що має (не видані), можуть бути за великими людьми. Тою дорогою фортуна його дому була б краще забезпечена в своїй постійности, ніж тими способами, яких він уживає тепер для своєї фортуни, а вони часто стають йому на заваді. Його старшому синові теж могло б бути дане якесь пограничне староство, аби він завсіди був поблизу під наказом і наукою вашої господ. милости. Так усі справи могли б уложится мирно і честно, і що сталось-було б таким чином забуто.

“Дуже журився князь й. м., що твоя милость не дала ніяких інструкцій в справі замирення з й. м. п. гетьманом Хмельницьким-що говорити в сій справі королеві. Бо король як тільки довідався про приїзд князя, зараз питав його в сій справі, і князь не знав що говорити, міркуючи, що ваша господарська мил. може й не радиш миритися, коли не доручаєш князеві нічого, щоб він знав як інформувати короля. Князь дуже дбав про замиреннє, і короля прихилив до того, щоб ті справи могли прийти до згоди, але так що король не знає і не може догадатися, хто властивий посередник і привидця того замирення. Бо якби знав, то дуже б за то гнівався (на князя). І так всі мають ненависть і ворожнечу на князя й. м., що в. милость має однодумців між вельможним панством” ²²).

На далі князь бажає мати докладні інструкції, як поводиться в сій справі, і він просить господаря детально порозумітися з гетьманом, які його пляни і претензії: якого становища і чести він собі бажає: рівно з якими достойниками Річипосполитої? Цілком природно бажати, щоб гетьман став на рівні з найвищими особами, по тім як він поріднився з господарем і через нього з ріжним вельможним панством, і се конче потрібно знати, коли король доручив господареві посередничати в справах замирення. Особливо з огляду на недалекий сойм, що збереться 24 березня н. ст., на два тижні, і з сойму будуть післані комісари. Князь порадив, щоб королівські комісари зїхалися до Камінця, а козацькі стали в котрімсь городі своєї границі, а господар би приїхав до Хотина, і звідти міг слідити за переговорами, впливати на них і запобігти непорозумінням і новій війні.

З свого боку князь додає ще претензії до Хмельницького, що він не пускає його жовнірів до Стародубської волости, і в староствах Лоївськім і Любецькім, наданих князеві від короля, всім володіють козаки і не допускають Радивилових урядників до урядування. Він просить написати до гетьмана і попросити його, щоб він не чинив перешкод князеві і ті староства далі щоб були під його владою ²³).