Примітки. 2) Унїверсал сей звісний з пізнїйшої копії, кінця XVII в., і виданий з неї в Кіев

¹) Pisma c. 215.

²) Унїверсал сей звісний з пізнїйшої копії, кінця XVII в., і виданий з неї в Кіев. Старинї 1883 кн. V с. 145. В стилїзації його деякі річи здають ся минї підозрілими, вони може бути й поправлені. Але думаю, що через се нема причин вважати непевним імя гетьмана і дату документа — вони мабуть походять з автентичного прототипу.

³) Pisma c. 276 (лист з Яруги, 16/IX).

⁴) Pisma c. 285.

⁵) Унїверсал Жолкєвского до київської шляхти з Білої Церкви, 23/X н. с. — Матеріали до гетм. Сагайдачного ч. 16.

⁶) Napisali do mnie list hardy i nadęty, biorąc sobie za krzywdę, żem się z Pawołoczy ruszył ku Białey Cerkwie, a daiąc mi znac, że ku mnie pomykała.

⁷) Pisma c. 285, 288, 311.

⁸) Pisma c. 313-5.

⁹) В деклярації комісарській говорило ся про новоприбувших в останнїх трох роках, в деклярації — тільки двох, і при тім докладнїйше означено, що се міщане; се мабуть також обмежало і зменьшувало число тих, що мали бути виключені з війска.

¹⁰) Z ramienia jego kr mci.

¹¹) В деклярації козацькій: a starszego z ramienia jego krol. mci, pana naszego mciwego i pana hetmana koronnego teraz i na potym bę dącego, któryby z wojska naszego godny i do tego sposobny przez nas samych [a od] nikogo inszego obrany, a przez jegomci pana hetmana koronnego potwierdzony był (слова в ломаних скобках додав я по констексту — в друкованім текстї їх бракує). В деклярації комісарській : deklarawoli (козаки), że starszego z ramienia jego król. mci pana naszego i od hetmana koronnego danego, jako niegdy bywał Oryszowski i insi, radzi przy sobie mieć chcą, któryby z wojska ich sposobny być mial obrany. Стилїзація козацької деклярації звучить як свідома поправка неясного тексту комісарської деклярації.

¹²) Pisma żółkiewskiego: c. 311-5 житомирський проєкт, с. 515-8 деклярація комісарів з датою 28/Х; с. 318-322 деклярація козацька, з датою 30/X. Деклярація комісарів також в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 41.

¹³) Бракувало не тільки грошей, але і матеріалу на військо, як пише Жолкєвский: Аlес у о ludzi służebnych nie tak lacno, lubo by to y pieniądze byli: wygynęło ich niemało przez te wołoskie niepotrzebne woyny, potracili konie y rystunki: patricii zas opuscili slużbę oyczyzny; ubodzy chocby chcieli, sposobu y dostatku nie maią.

¹⁴) Volum legum. II c. c. 157.

¹⁵) Pisma c. 314.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОЛЇТИКА КОЗАЦЬКА, ТАКТИКА СТАТОЧНЇЙШИХ. САГАЙДАЧНИЙ ЯК РЕПРЕЗЕНТАНТ ЇЇ. БІОҐРАФІЧНІ ЗВІСТКИ ПРО САГАЙДАЧНОГО, ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКИ, ТРАДИЦІЯ ПРО НЬОГО.

Постанови комісій з останнїх лїт, соймові дебати і конституції виявляли зовсїм виразно задушевні бажання польського правительства і шляхетських кругів що до козачини. Звести козачину до невеличкої пограничної сторожі, в числї одної тисячі — як проєктувала комісія 1617 року, віддати її в повне і абсолютне роспорядженнє польської воєнної адмінїстрації, зігнати з „волости”, позбавити власної юрисдикції, обчистити з усїх прикмет соціального фактора, суспільної опозиції — яким власне завдячала вона свою стихійну силу і свій незвичайний зріст останнїх лїт — така була ся задушевна думка польських кругів. Проєкт комісарських постанов 1617 р. (житомирський) і пізнїйші дебати соймові показували її зовсїм виразно ¹); тільки досї річпосполита, зайнята ріжними війнами, не маючи свобідного війська на приборканнє козачини, навпаки — ще потрібуючи козацького війська для помочи, не могла своїх бажань здїйснити на практицї, перевести в житє своїх ухвал і комісарських постанов. Але було се, очевидно, тільки питаннєм часу та поправи полїтичних обставин. І провідники козачини мусїли се розуміти зовсїм ясно.

І супроти того вставало тяжке питаннє — якої тактики держати ся козачині супроти правительства, взагалї супроти польської держави?

Чи старати ся присипляти його увагу, не підіймаючи нїяких принціпіальних справ, запевняючи в готовости козачини прийняти всякі його жадання, представляючи всякі конфлїкти й суперечности інтересів як хвилеві малозначні непорозуміння, а заразом дбати про те, щоб приподобати ся йому ріжними прислугами в його державних потребах та можливо прихилити до себе? Чи ставити справу кождого разу гостро, торгувати ся за кожду свою прислугу і жадати формальних уступок для козацьких претенсій і дезідерат — формулувати їх ясно і отверто, хоч би і не в усїм їх обсягу, не всї на раз, а ступінь за ступінем здобувати для них формальне признаннє правительства?

Перше було лекше: не загострювати, не задирати ся, покладаючи ся на те, що „якось то буде”: що фактичні обставини: брак воєнних сил, і потреба в війську козацькім, загальна дезорґанїзація і брак екзекутиви не дадуть можности польському урядови допильнувати на дїлї своїх домагань, і козаки не манїфестуючи своїх претенсій, годячи ся на все, фактично зістануть ся далї хозяєвами України, як зіставали ся вже стільки часу, невважаючи на всї конституції й комісїї, вислані на них. Правда, се був непевний рахунок, бо перше полїпшеннє в загальних полїтичних обставинах могло дати польському правительству спромогу збити козачину з позицій — бодай на якийсь час, і не можна було сумнївати ся, що правительство і шляхта не занехають такої нагоди. Нїякі присиплювання уваги, нїякі заяви льояльности, нїякі придобрювання і заслуги не могли забезпечити від того козачину, як тільки вона стала виразом соціальної опозиції шляхетсько-польському режімови.

Се був ворог не примирений, смертельний, і польсько-шляхетські круги не могли панувати спокійно, поки він жив — поки козачину не общіпано з тих її соціальних аспірацій і не зведено до ролї простого воєнного корпусу пограничної сторожі. Козачина з усїми своїми здобутками, фактичними володїннями і т. д. все жила на вулканї.

Але дорога формальних здобутків, забезпечення своїх жадань і претенсій конституційними, законодатними ґарантіями була не тільки далеко тяжша, але також не мала перед собою значнїйших виглядів. З того часу як козачина набрала соціальної закраски і стала репрезентанткою суспільних змагань народнїх мас (і далї — коли вона прилучила до того ще домагання релїґійно-національні, ставши речником національних потреб і домагань українського елєменту взагалї) — її домагання ішли занадто далеко, підривали занадто глубоко всю соціально-полїтичну будову річипосполитої, щоб можна було сподївати ся їх законодатної реалїзації — навіть розложивши сї домогання на довгі роки, на поменьші етапи. Навіть той страшний удар, який задала річпосполитій Хмельниччина, похитнувши самими основами її, не довів польські круги до добровільних уступок козацьким домаганням в сфері полїтичній і національній, не тільки що соціальній. І можна було знати, що перше нїж згодити ся на яку небуть серіознїйшу формальну уступку козачинї, річпосполита напружить свої сили, щоб козачину погромити — як погромила в 1596 р.

Значить, обидві дороги кінець кінцем зводили ся до тоїж самої перспективи — оружної боротьби за козацькі змагання, і останнїм критерієм мали бути відносини реальних сил. Для козачини в його новій формі питаннєм житя ставало таким чином можливе збільшеннє оружних сил, які могли б забезпечити його ролю господаря на Українї і оборонити від можливого розгрому з боку ворожого польсько-шляхетського режіму. Дороги, якими йшов зріст козацьких сил, ми вже бачили — се було так сказати інтенсіфікація соціального характера козацтва і через неї — притягненнє можливих більших мас народнїх, розширеннє території козачини, і розвій воєнних сил, які стояли б на оборонї сих покозачених мас і територій. Для розвою воєнних сил була потрібна вдатна, добичлива війна. Для розширення козачини між масами треба було хоронити її від погромів, які неминучо викликали депресію і підривали атракційну силу козачини. Значить поки не було шансів виграти в оружній боротьбі з державою, треба було уникати всяких оружних конфлїктів. Тіж шанси довго мусїли бути ще по сторонї річипосполитої, поки вона в своїх руках держала всї замки й укріплені пункти „волости”, а одинокою твердинею козачини зіставала ся Сїч. Значить треба було до якогось часу перед усїм обминати гострих конфлїктів, можливо не давати місця гострим репресіям з боку річипосполитої, меньше налягати на формальні концесії й пильнувати фактичного „стану володїння”. В сїм напрямі переважно і йде тактика козацьких полїтиків, тих „статочних” чи „старших” елєментів, які держали її в руках, від Байбузи і Кішки до Сагайдачного і Кулаги. Не доводити до загострень відносин, не відмовляти услуг річипосполитій, пригадувати, що козацька сила їй потрібна, але знову і не вислугувати ся понад міру, навпаки — по можности не випускати Польщу з воєнних клопотів. Хто зна навіть, чи в усїх тих зачіпках з сусїднїми державами було тільки своєвільне добичництво, а не було певного пляну — втягати річпосполиту в воєнні трівоги, які б займали її воєнні сили, не давали можности обернути сї воєнні сили на приборканнє козачини, навпаки — змушували річпосполиту запобігати козачини для помочи; одним словом — utile dulci.

Такі прикмети має козацька тактика і всього того часу, коли ми можемо добачати в нїй провід Сагайдачного.

Роками 1616-7 зачинаєть ся історична дїяльність сього визначного проводиря козацького, хоч безперечно його впливи і вага в козацькім війську сягають далеко ранїйших часів. Але мало про кого з визначнїйших наших людей сих часів знаємо так небагато як про нього. Посмертний панеґірик, зложений на похорони Сагайдачного ректором брацької школи Саковичом (ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войська є. кор. милости Запорозкого, 1622), головне джерело для його ранїйшої біоґрафії, каже нам дуже мало:

Уродил ся онъ въ краяхъ Подгорских Премысскихъ,

Выхованъ въ вЂрЂ церкви всходнейзъ лЂтъ дЂтинскихъ.

Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтивыхъ

...................................................................................

Тамъ теды Конашевичъ часъ немалый живши

И наукъ въ писмЂ нашемъ словенскомъ навыкши,

Потомъ видячи ся способнымъ до мензства,

Шолъ до Запорозкого славного рыцерства.

Межи котрымъ презъ часъ не малый жиючи

И рыцерскихъ дЂлностей там доказуючи,

Гетманомъ потомъ собЂ войско го обрало

И зъ нимъ менжне Татаровъ и Турковъ бивало.

За своєго гетманства взялъ въ Турцехъ мЂсто Кафу,

Ажъ и самъ, цесаръ турскій былъ въ великимъ страху.

..............................................................................................

Дознавалъ не по єдинъ кротъ Турчинъ поганинъ

Єго мензства, и прудковоєнный Татаринъ.

ПовЂсть и Мултянская земля и Волошинъ,

Якъ ихъ тамъ гетманъ зъ своимъ рыцерствомъ полошилъ.

ДосвЂдчилъ и Інфлянтчикъ того войска силы,

Кгды ихъ там рыцеры якъ траву косилы.

Пулночныи тыжъ краи будутъ памятати

Долго єго мужество, бо ся имъ далъ знати,

Велкого звитезства тамъ доказуючи,

МЂста и городы ихъ моцныи псуючи.

И завше онъ дЂлностю своєю в то трафлялъ,

Якъ бы безъ шкоды своихъ, неприятелювъ досталъ.

А кгды якого мЂста въ христіанст†досталъ,

Теды церкви въ покою оставляти казалъ,

З долученого образка Сагайдачного на конї, з гербом Побоґ, (підкова з хрестом на горі) міркуємо, що був він з уродження шляхтич, з котроїсь дрібношляхетської української православної родини в Перемищинї. Так і Єрлич, київський мемуарист з молодшого поколїння, про нього пише, поясняючи звідти такі чесности у якогось козака знайшли ся: „був він не простого походження, а шляхтич з-під Самбора” ²) (Але автори хотинських дневників і між ними Собєский, що так багато займаєть ся Сагайдачним, вважають його не-шляхтичом — видко Сагайдачний не підчеркував свого шляхецтва). Коли в Острозї учив ся досить довго, то до війска Запорозького вступив не дуже молодим. Як перші кампанїї, де брав він участь, Сакович, як бачимо, називає війну молдавську й ливонську; судячи з сього початки воєнної карієри Сагайдачного треба покласти перед 1600 роком. Але „історичною особою” стає він аж на склонї своєї дїяльности: імя його зявляєть ся в джерелах тільки від р. 1616, і саме не то що роки, а останнї місяцї його житя і дїятельности кидають найяснїйше світло на сю рідку історичну стать, що такими похвальними гімнами записала ся в признаннях двох ворожих тодїшнїх сторон — православної Руси і католицько-шляхетської Польщі. Як. Собєский, оден з комісарів в Хотинській війнї, що мав багато дїла з Сагайдачним і в сїй кампанїї і в попереднїй московській і добре знав гетьмана ³), дає таку характеристику його особи і дїяльности в своїй історії хотинської війни:

„Сей Петро Конашевич настільки підіймав ся над своїм простим походженнєм і способом житя своїм гострим розумом, визначною зрілістю гадок, незвичайним дотепом в словах і дїлах, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства між найвизначнїйших людей Польщі. Скільки проводив він запорозьким військом, всюди окритий славою своїх подвигів на суші й морі користував ся він незмірною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши Татар на Перекопських степах, наводив страх на Крим. Там він зайняв худобу на степах, у самої цїли відобрав здобич, захоплену на Руси. Коли Володислав оружною рукою вертав собі права на Московську державу, Конашевич незвичайно проворно, страшенно збентеживши ворога, злучив ся з ним під самою Москвою, столицею держави, обнїс побідні корогви свої по безмірних просторах її, попустошивши огнем і мечем ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі незвичайно сильні своєю позицією і залогами міста як Єлець, Шацк, Ливни, Калуга. Обтяжений богатою здобичю, зробив він своє імя пострахом для цїлої Московщини і з плачем від таких бід і нещасть бачила вона як його руки заберали її річи, її богацтва, і ляментуючи рахувала ті товпи бранцїв ріжного стану, ріжного віку, чоловіків і жінок, що йшли за його колїсницями, за його обозом. Не меньше прославили імя Конашевича його морські походи: і тут була звісна його фортуна, що завсїди приносила щасливі результати його піратським походам, і кілька зруйнованих визначнїйших торговельних міст Европи й Азії, попалені околицї Константинополя, і на рештї рідка оборотність проявлена ним в отсїй Хотинській війнї — все се неустанно збільшало його славу серед Турків. І взагалї був се чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив житє, в битві перший, в відступленню останнїй, проворний, дїяльний. В таборі він був сторожкий, мало спав і не був відданий так піяцтву, як то звичайно у козаків. За те неповздержно служив Венері, і се прискорило його смерть. На нарадах, чи був він тверезий чи підпилий, був обережний і в усяких розмовах дуже маломовний. Королеви і річипосполитій вірним зістаючи ся завсїди однаково, був він так суворий в стримуванню козацького своєвільства, що за найменьшу причину лив він щедро їх кров, і через те, зненавидивши його собі, кілька разів буйна товпа скидала його з того старшинства над запорозьким військом. Обряд і релїґію грецьку ⁴) окружав він культом незвичайно горячим, більше нїж забобонним і для тих що перейшли в лоно римської церкви був він ворогом дуже зявзятим і запеклим; через те ще перед самою його смертю почали ходити в суспільности поголоски і підозріння про якісь його злочинні замисли на річпосполиту” ⁵).

Коли Сагайдачний дістав ся на верхи козацького житя, лишаєть ся нам незвістним. Гетьманом називає, його Сакович у походї на Кафу 1616 р. Чи тодї в перше дістав ся він на гетьманство, розумієть ся не можна сказати, але судячи з того, що Сакович не назвав якогось ранїйшого походу, можна думати, що се таки й не дуже давно перед 1616 р. наступило по довгій і славній, повній „рицарських дїльностей” воєнній карієрі ⁶). Будучи репрезентантом партиї „старших” і „статочнїйших”, він не раз навіть і в сїм „історичнім” часї своєї дїяльности, 1616-1622, мусїв уступати ся перед провідниками своєвільників, що на час захопляли в свою руку булаву — як се було в 1617, і потім в 1620 роцї (може й частїйше) але не тратив свого впливу й значіння і давши перешуміти своєвільній бурі, знову брав загальний провід в свої руки. Мірою його виливів таких неофіціальних служать подїї 1620 року, коли булава переходить в руки провідника своєвільників, але Сагайдачний зістаєть ся далї на чолї городового війська і переводить дїло, яке окриває його безсмертною славою в очах українського суспільства — відновленнє єрархії.

Своїм союзом з духовними і світськими кругами української інтелїґенції, опікою й живою участю в сучасних церковно-національних змаганнях її Сагайдачний здобув незвичайну вдячність її і поважаннє. В своїм панеґірику Сакович величає Сагайдачного:

в немъ залецаю

При мензст†вЂру єго, въ которой статечне

Трвалъ, заставляючи ся за ню дость сердечне.

И завше зъ своимъ войскомъ короля пана просилъ

Абы вЂру нашу святую успокоилъ,

ОфЂруючи ся му тымъ хентнЂй служити,

Кгды бы рачилъ релію нашу успокоити.

Але в широких масах козачини й народу його компромісова полїтика, її мета і результати не могли бути оцїнені відповідно, і популярним в них Сагайдачний правдоподібно не був нїколи, не вважаючи на те що козачина багато завдячала йому в своїм зміцненню й зростї свого престіжу. Тим поясняють ся сї часті рухи звернені против нього.

В народнїх устах задержало ся голе імя Сагайдачного, стративши всяку реальність, всї індівідуальні прикмети ⁷); але з тих популярних ватажків, що противставляли ся йому, не донесли народнї уста навіть і голого імени до наших часів.