Примітки. 4) Листы Януша Радивила — Публ

¹) Pisma c. 351.

²) Видана в Кіев. Старинї 1902 кн. XI.

³) Кіев. Ст., 1 с. с. 329.

⁴) Листы Януша Радивила — Публ. бібл. Пол. F. IV № 202 с. 349; не зовсїм вірно у Жуковича III. 4.

⁵) Pisma c. 362.

⁶) Pisma c. 361.

⁷) Pisma c. 362-3.

⁸) Рукоп. бібл. Замойских.

⁹) Чи може Ларич?

¹⁰) Може Волевач?

¹¹) Друкований в Pisma St. żółkiewskiego c. 334; деклярація комісарів, з датою 8/X, тамже с. 330, і з иньшого кодексу — Сборникъ лЂтоп. къ ист. Южной и Зап. Россіи с. 246.

¹²) Pisma с. 362.

¹³) Pisma с. 364.

¹⁴) Ibid с. 367.

¹⁵) Януш Радивил писав брату новину, що „старший (козацький) їздив на Низ, попалив і понищив човни — ркп. Пуб. бібл. Пол. F. IV № 202. с. 395.

¹⁶) Матеріали Кулїша с. 94.

¹⁷) 1. с. с. 395.

¹⁸) Згадка, що козаки збирають ся в Орду, дає хронольоґію сїй звістцї 1. с. с. 395-6.

¹⁹) Матеріали Кулїша с. 94, Pisma żółkiewskiego с. 365 (тут довідуємо ся, що в похід на Шагін-ґерая хан рушив в останнїх днях вересня н. с., козацький же похід мусїв стати ся десь в груднї н. с.).

VII. Козачина в службі національних українських змагань. Київський освітний рух і відновленнє православної єрархії.

КОЗАЧИНА ПРОГОЛОШУЄ СВОЮ СОЛЇДАРНІСТЬ З УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ В СПРАВАХ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛЇҐІЇ, ЇЇ УЧАСТЬ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ В ДРУГІМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕЛЄМЕНТ В ПРОГРАМІ КОЗАЧАНИ, ТРАДИЦІЯ ПРО НЕЦЕРКОВНІСТЬ КОЗАЧИНИ І РЕЛЇҐІЙНА ІДЕОЛЬОҐІЯ В КОЗАЦЬКІМ ОБИХОДЇ, КУЛЬТУРНО НАСТРОЄНІ ЕЛЄМЕНТИ КОЗАЧИНИ І БЛИЗКІСТЬ ЇМ РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ СПРАВИ, НЕПОТРІБНІСТЬ ЗДОГАДІВ ПРО СПЕЦІАЛЬНУ РЕЛЇҐІЙНУ ПРОПАҐАНДУ МІЖ КОЗАЧИНОЮ, ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЛЇҐІЙНОСТИ КОЗАЧИНИ У ЙОВА БОРЕЦЬКОГО, КОЗАЦЬКИЙ МАНЇФЕСТ 1610 Р., ЛИСТ ГР. ТИСКИНЕВИЧА.

Тодї як польські полїтики і правителї тїшили ся „приборканнєм української своєволї”, вчиненим комісією 1619 р., що так безоглядно подиктувала козачинї свої умови й страхом оружної боротьби змусила прийняти їх всупереч змаганням і бажанням своїм — козачина готовила собі тріумф далеко важнїйший і реальнїйший від сих паперових побід комісарських. Те що досї носило ся перед очима уважнїйших полїтиків більш як побоюваннє або передчутє, готове було заманїфестувати ся фактом значіння в тих обставинах незвичайного. Козачина приймала на себе справу, яка була протягом чверть столїтя предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань української інтелїґенції. І те що не удавало ся осягнути заходам публицїстів і богословів, полїтичних дїячів і релїґійних аґітаторів, лїпших сил духовних і світських сучасної України й Білоруси, було здобуто завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблї „низове рицарство”. Відновлена була православна єрахія, засуджена на смерть правительством чверть столїтя тому, а з нею на повільну, але вірну, як здавало ся, смерть призначене церковно-національне житє України й Білоруси, обставлене хитромудрими барієрами, на яких розбивали ся стільки десятолїть всї заходи українського і білоруського суспільства, вирвало ся знову на новий простір і забезпечило собі нову можливість боротьби й розвою. Національній полїтицї правительства був заданий удар такий, якого воно не сподївало ся нїколи. І заданий був тими самими покірними козацькими опортунїстами, які так низько корили голову перед маєстатом річипосполитої й її волею на Раставицї.

Козачина вступила в нову добу свого істновання, віддавши незмірно важно услугу релїґійному (а з тим і національному) українському житю, і включивши від сього часу в свою проґраму вповнї свідомо — службу національним потребам українським в їх релїґійній формі. Між козацькими домаганнями, між дезідератами ставленими правительству козачиною майже незмінно фіґурує від сього часу жаданнє ґарантій для православної церкви — сього національного українського палядіума тих часів, — як одна з найбільш інтимних, найбільш близких козацькому серцю потреб. Козачина стає загально признаним, офіціальним сторожем і протектором українського церковного — а з ним культурного і національного житя.

Досить несподївана се роля для буйних добичників, так мало звязаних з яким небуть церковним житєм, що сучасник Сарнїцкий, збиравши відомости про козаків 1580-х років, вважав їх по більшій части за Магометан ¹), а народня українська поезія в цїлим рядї утворів висміяла повне відчуженнє запорозьких козаків від церковного житя:

Славні хлопцї,

Пани Запорозцї,

Побачили вони

Скирду сїна в полї;

Отаман і каже:

„Оце ж браття, церква” !

А осавул каже:

„Я в їй сповідав ся”,

А кошовий каже:

„А я й причащав ся”... ²).

Але ми знаємо тенденцію козаків — прибрати своє пограничне добичництво ідеальною шатою боротьби „з неприятелем св. Христа”, і можемо зрозуміти, що навіть такому здичілому добичнику, який в потребі не давав спуску однаково нї Бусурману, нї свому одновірцю православному Московитину чи Білорусину — навіть йому приємно було чути якусь вищу місію в сїм козацькім житю, якийсь ідеольоґічний зміст в своїм буянню на степовім пограничу. Навіть в душі таких степових вовків ідея оборони релїґійних інтересів свого народу — себто того що в тім часї було найбільш ідеального, високого, святого, з чим звязані бували приодягнені іділїчним покровом спогади молодих, дитячих часів „на волости” — не могла не знайти певних созвучних струн. Але мусимо памятати, що в тодїшнїй масї козачини отчайдушні козацькі Мамаї були тільки певною частиною, а переважна більшість її складали елєменти настроєні культурно і горожансько — хлїборобська і реміснича сїльська і міщанська людність, привязана цїлим серцем до того, що вважало ся підвалинами культурного, національного житя. А на чолї козачини стояли в значній части люде, що були плотю від плоти і кістю від кости тої української інтелїґенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу — репрезентанти шляхетських і міщанських кругів українських, вихованцї нових шкіл як ті ріжні „рібалти” (школярі), призначені до виписки комісією 1619 р., і як сам тодїшнїй гетьман, що по словах його панеґіриста, був вихованцем Острозької школи:

выхован в вЂрЂ церкви всходней з лЂт дЂтинских,

шолъ потомъ до Острога, до наукъ уцтивых,

которыи тамъ квитли, за благочестивыхъ

княжатъ, которыи ся в науках кохали,

на школы маєтностій много фундовали,

абы ся млодь в наукахъ уцтивыхъ цвичила,

церкви и тежъ ойчизнЂ пожитечна была —

тамъ теды Конашевичъ часъ немалый живши

и наукъ в писмЂ нашом словенском навыкши,

шолъ до запорозкого славного рыцерства ³).

Супроти сього фактом сам собою ясним і зрозумілим являєть ся, що коли релїґійна боротьба і церковно-культурне і національне житє українське присунуло ся близше до країв козацьких, воно неминуче мусїло втягнути в вир сеї боротьби й козачину — принаймнї її інтелїґентнїйші, чулїйші на сї справи елєменти. І нам зовсїм не потрібно заходити в голову й дошукувати ся, хто то підбив козачину, а Сагайдачного в перший лїнїї, до того щоб узяти в свою протекцію церковну справу та дати змогу під охороною козацької зброї відновити православну єрархію ⁴). Справи сї верхнїм, інтелїґентнїйшим верствам козачини були такі близькі, самозрозумілі що не потрібували нїякої спеціальної проповіди, аґітації — досить коли в них козачина могла взяти участь і сею участю заважити на розвій і долю сеї боротьби. Не було властиво перебільшення або фальши в тім, що писали новопоставлені владики в своїм меморіалї, приладженім для правительства (28/IV. 1621) ⁵), відкидаючи обвинуваченнє в аґітації серед козаків:

„Що до козаків — то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне. Про них думають, що вони простаки, не мають анї знання, анї розуму, й були намовлені духовними. Але ми як не відводимо їх від належної послушности анї бунтуємо, так і не навчаємо їх розуму в справах і учинках їх. Вони мають прирожденний дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожности і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна.

„Се ж бо те племя славного народу Руського, з насїння Яфетового, що воювало Грецьке цїсарство морем Чорним і сухопутю. Се з того поколїння військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землї (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонїю, Ілїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сїй вірі родять ся, хрестять ся і живуть. Живуть не як погане, а як християне; мають пресвитерів, учать ся письма, знають Бога і закон свій ⁶). Як же думати, щоб вони самі від себе, за ласкою божою, не мали пильнувати віри і спасення свого? Треба тільки уважати на їх побожність: коли йдуть на море, перше за все молять ся, заявляючи, що за віру християнську йдуть на невірних. Другою своєю метою ставлять визволеннє невільників. При тім дають побожні обітницї, що своєю добичею надїлять перед усїм церкви, монастирі, шпиталї та духовних. Задля спасення душі свої викупляють невільників; церкви нові і монастирі будують, мурують і збогачують. І коли в місцях безлюдних памятають про віру і побожність і засвідчують се, то тим більше пильнують і піклують ся нею на волости, вертаючи ся до дому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певно, що на цїлім світї нїхто по Богу не чинить зневоленому християнству такого великого добродїйства, як Греки своїми окупами, король іспанський своєю сильною фльотою, а військо запорозьке — своєю сміливістю і перемогою: що иньші народи виборюють словом і діскурсами, то козаки доказують дїлом самим. І щож, чи духовні того їх учать? Хто вчить їх того розуму — воювати на землї? хто на морю де вони так гарцюють у своїх моноксілах, які в порівнянню против кораблїв і каторг — не більше як ночви. Хто бунтує їх, коли вони в своїх справах, стоючи обозом, оружно, по кілька місяцїв ведуть переговори против тонких хитрощів ⁷)? Ще ранїйше того як ми стали владиками і до Київа та на Україну завитали, нїм привелебний архіепископ Мелетій Смотрицький побував у Київі — вони вже свідчили свою віру, писали, посольства посилали й присяги складали (в справі віри). Річ се знана і звісна широко. І до сього не то щоб мали духовні їх понуждати, але вони (козаки) ще самі пильнують їх, і міщан, пригадують і навіть грозять їм, щоб у вірі не було нїякої переміни і не було нїякої спілки з апостатами унїятами. Досить згадати недавнє — спитати, що було і що за малим не стало ся в Печерськім монастирі через те тільки, що превелебний й. мил. ксьондз біскуп київський увійшов до олтара — довідати ся, яке наріканнє було, яке розяреннє! Ледви заспокоїли їх. А все таки занесли вони скаргу на монахів Печерського монастиря на Запорожю, в генеральній радї ⁸). Отже нїчого дивного, коли вони мають звістки про нагінки унїятів на православних: з ріжних повітїв, з міст і сїл приходять люде до них ,в козацтво', одні своєю волею, иньші — з причини кривд і здирств. Між ними і духовні і світські. Нїщо не чинить стільки заколоту на Українї, як унїя і утиски Руси через неї, та безправність і утиски убогих людей. По правдї самі унїяти розпалюють гнїв козаків, гонячи до них нашу покривижену братию та наповняючи нею Україну. Отже несправедливий і безпідставний сей поговір і клевета на нас, що ми бунтуємо козаків. Серцями й замислами козацькими не керуємо. Бог керує ними, і він то тільки знає, на що він заховує ті останки тої старої Руси та їх правицю і силу їх на морю й на землї довго, широко і далеко розширяє. Бог держить їх і ними править: як оден писав, що то він Татар положив на землї як перуни і громи, і ними християн навіщає і карає, — так і козаків низовських, запорозьких і донських, положив він як другі перуни і громи живі на морю і на землї, щоб ними невірних Турків і Татарів страшити і громити” ⁹).

Певно, ми бажали б мати більше матеріалу, більше подробиць для повнїйшого образу сеї незмірно-цїкавої популяризації тих релїґійно-національних і культурних інтересів, якими жили верхи сучасної української суспільности, між уоруженим українським демосом. Мусимо жалувати, що й тут, як і в стількох иньших разах, маємо переважно голї відірвані факти, без їх інтімного мотивовання. Але саме явище нам ясне вповнї, — яснїйше нїж багато иньших справ з сфери козацького житя. бо маємо з сеї сфери такі манїфести козацькі, яких даремно б шукали б в иньших справах. От хоч би й ся заява, зложена в київськім ґродї козацькою депутацією в 1610 р. ¹⁰), яку я з огляду на її крутий канцелярійний стиль, ужитий паном ґродським писарем ¹¹), за лїпше вважаю подати в перекладї де що облекшенім:

„Довідали ся ми про протестацію якогось розстриги Антонїя, виступника з чину монашого чернецького, що називаючи себе якимсь офіціалом або протопопою київським, смів і важив ся, вимисливши непристойне, внести до книг ґродських київських протестацію на попів тутешнїх київських і нас та товаришів наших, наче б то вони з побудки або намови попів тутешнїх київських мали чинити погрози на митрополита київського, поневіряючи сан його, і на того Антонїя. Против сеї вимишленої протестації, в небитности тих товаришів наших, котрі у війську на послузї річипосполитої пробувають в землї Московській при його кор. милости, остерігаючи, щоб такі вимишлені протестації не мали місця, протестуємо іменем товаришів, що пробувають при його кор. милости й іменем всього війська Запорозького, котре з давнїх часів ставить ся против народів поганських за віру християнську, здоровєм і головами своїми накладаючи каждого часу, й дуже не мало визволяє народу християнського з неволї неприятельської, від поган Турків і Татар, також для охорони його кор. милости і річипосполитої дістає вязнїв, язики від усяких неприятелїв Турків і Татар добуває (тих вязнїв і язиків і при його кор. мил. і при їх мил. панах сенторах повно в коронних землях, в богатьох місцях), і на розмноженнє народу християнського за православну віру свою при всякій оказії чинило послугу, і завсїди чинить, не жалуючи здоровя і житя свого. Коли ж під сей час той бувший чернець удав себе офіціалом або протопопою (не знати чи від митрополита київського, чи сам собі то вимисливши) і нашій релїґії — православній соборній апостольській церкві, святими отцями на соборі узаконеній, чинить трудности, против постанови королївської соймової, зарукою ¹²) убезпеченої, — то як їх милости княжата, панята, діґнїтарі, рицарство, шляхта, народ християнський, з ріжних ¹³) земель і повітів і з воєводства Київського непохитно обстають при старожитній православній релїґії і при особах духовних, тій релїґії вірних, і згідно з спільною любови прирікають стояти, — так і ми. Будучи синами тої ж соборної апостольської східньої церкви, іменем всього війська козаків запорожських, що з любови своєї до розмноження слави божої і народу християнського, і до храмів божих, церков господнїх, всякими прикрасами їх надїляють, прикрашають і поміч чинять, — іменем тих всїх товаришів, що пробувають ва службі річипосполитій при його кор. милости, — ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релїґії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинули ся її, і против завзятя напастників на нашу старожитну православну релїґію головами своїми її боронити”.

Що сї ідеї, вложені в протестацію, не були дїлом самого пана писаря ґродського, який її записував до актів, на потвердженнє витягнемо з власного листу гетьмана козацького Григория Тискиневича до київського підвоєводи те що належить до сеї справи ¹⁴). В коротшім викладї ми почуємо ті самі ноти, ті самі ідеї:

„Дана намъ справа, же тамъ нЂякійсь именемъ Антоній Грековичъ, рострыга и преступникъ вЂры нашоє, именуєт се быти нЂякимъ офицыяломъ албо ли протопопою тамошнимъ києвскимъ, который забороняєть и не допускаєтъ собору въ церкви божой у светоє Софии збирать и монорацій (?) ведлЂ стародавного звычаю справовати. Што намъ жалосно єсть и слышеть и не вЂмы и сами, што се въ тымъ дЂєть: єжели зъ раменя короля єго милости албо ли нЂ. А такъ мы унижоне а покорне просимы, абы ваша милость, якъ намъ милостивый панъ, того оному рострызЂ и преступнику допускать не рачилъ и въ тымъ помочнымъ быть, якожъ мы того боронить хочемъ, наветь и персей своихъ наставлять и литовать ¹⁵) до конца хочемъ. И за церковь нашу восточную и за вЂру греческую головы быхмы мЂли вси положити. Напродъ Богу милостивому оповЂдамы се, и вашей милости, нашому милостивому пану. И єстли бы умыслу своєго отмЂнити не мЂлъ оный рострыга, а мЂлъ бы збороняти, — дозволили єсьмо єго гдЂж колвекъ здыбавши, яко пса убити. А мы такого... и боронить словомъ нашимъ рыцерскимъ обЂцуємъ.”