Примітки. 1) Лист Бартоша Верещиньского з 15/IV н

¹) Лист Бартоша Верещиньского з 15/IV н. с. у Стороженка с 320.

²) Obiecano pierwey hroszy y sukna na cztery tysiący, a teper na szyst, tym lipsz, dolszygi sukni budem mieti. Се не зовсїм ясне говореннє мабуть треба розуміти так, що в молдавській війнї рахувало ся 4000 козаків, і їм обіцяна була заплата, а на ливонську війну ухвалені кредити на 2000, разом на 6000; тому що справа з платнею була неясна, в польських кругах, мішаючи платню за попереднє і задаток на будуще, за сї гроші хотїли притягнути до служби в ливонській війнї як найбільше козацького війська — до 6 тисяч, а козаки. не хотїли такого толковання і все брали за плату за молдавську війну. Иньше толкованнє було б таке, що плата для 4 тис. так і посилала ся за попереднє, а плата для 2 тис. призначала ся для ливонського корпусу з двох тисяч, і на більше число козацького війська правительство і не претендувало, але козаки і сю платню ливонську хотїли розібрати між участників молдавської війни. Тому що все обертало ся тільки в сфері поголосок, визнати ся трудно.

³) Боркулабівська лїтоп. с. 25 (вид. Кулїша с. 77).

⁴) Лист Кішки до Замойского 323 XII. 1601 — Listy ч. 83.

⁵) Listy ч. 88.

⁶) Praefectus illorum Kostka globo a suis aliguibus, ut putabatur, a tergo trajicitur (Гайденштайн с. 378). Очевидно, був се припадок; без усякої підстави думає Стороженко (с. 324), ще се козаки зі злости Кішку вбили: де рада могла кождої хвилї гетьмана скинути, не було місця для такого підступного вбийства.

⁷) Listy c. 86 і 88.

⁸) Сборникъ матеріаловъ по русской исторіи нач. XVII в. с. 50.

⁹) с. 388

¹⁰) Боркулабівська лїтопись с. 25.

¹¹) Listy Źółkiewskiego ч. 86.

¹²) Боркулаб. лїтоп. с. 24.

¹³) Ibid. c. 25.

¹⁴) Пор. інструкцію з кінця 1603 р. — Жерела VIII ч. 75 і протестацію у Жуковича с. 432-3.

¹⁵) Ркп. бібл. Замойских.

¹⁶) Боркулабівський лїтописець записує оден епізод, який очевидно зробив особливо сильне вражіннє: як перед королївського дворянина, присланого в справі сих насильств козацьких, принїс оден міщанин могилївський на руках свою доньку-дївчинку шестилїтню „змордованую, зкгвалчоную, ледве живую, чого было горко плачливе страшно глядети; на тоє вси люде плакали, Богу сотворителю молили ся, абы таковыхъ своєволниковъ вечне вигладити рачилъ” (с. 28, вид. Кулїша с. 81).

¹⁷) Боркулабів. лїт. с. 28.

¹⁸) Иванъ Куцка здалъ зъ себе гетманство козацкоє, для того ижъ у войську великоє своволенство: што хто хочетъ то броитъ (с. 28).

¹⁹) Див. його унїверсал, для Никольського монастиря, даний 22 мая 1653 р. в Київі, „кгды єсмо с послуги кр. м. з Ынфлянтъ до Києва прибыли” в Кіев. Старинї 1898 кн. І. Тут згадка листу „теперешнего часу пана Ивана Косого”; мабуть Крутневич саме тодї був вибраний, і ченцї звернули ся до нього за потвердженнєм.

²⁰) Ркп. бібл. Замойских.

²¹) Пор. записку боркулабівського лїтописця, що тим часом як на Білоруси були на приставствах козаки, „на Волыни на Подолю, у Києве — тамъ на тотъ часъ жолнери лежали, которыє зъ Волохъ выєхали, яко десять тысячъ” (с. 28).

²²) Mozemy tho rzecz, ysz tylko za trawę a za wodę słuzimy.

²³) Популярна назва, прикладана до себе шляхтою польською.

²⁴) Nass thym udarowacz mcziwie y upriwileyowacz raczył, yss prziznawssi nass za syny coronne, starodawnymi wolnosciami nas, żony y maiętnosczi nasze uslachciwszi, sobie tylko y ich mc. panam hethmanom wielkiem nad nаmі zwierchnoscz y władzą zostawicz raczył, dobrze tho uniwersały, gleithami y costitutiami seymowemy warowawszi.

²⁵) Ркп. Петерб. Публ. бібл. Пол. IV № 171 л. 41-7.

²⁶) Реляція Пісочинського л. 84-106, 124.

²⁷) Жерела VIII ч. 80 (десь з р. 1603).

²⁸) Ibid. ч. 76.

²⁹) Видано у Кулїша Матеріали с. 26.

³⁰) Жерела VIII ч. 78.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: МОСКОВСЬКА СМУТА: УЧАСТЬ КОЗАКІВ В ПОХОДЇ ЦАРЕВИЧА, МОБІЛЇЗАЦІЯ КОЗАЧИНИ, МОСКОВСЬКІ СМУТИ 1605-8 Р. І УЧАСТЬ В НИХ КОЗАЧИНИ. ЗАЧІПКИ З ТУРКАМИ І ТАТАРАМИ; ПОГРОМ ВАРНИ 1606 Р., ПОХОДИ МОЛДАВСЬКІ. СВОЄВІЛЬСТВА НА УКРАЇНЇ, „БУНТИ” КОРСУНСЬКІ, КОНСТИТУЦІЇ НА УКРАЇНСЬКУ СВОЄВОЛЮ 1607 РОКУ, ПОСТАНОВИ 1609 Р., ЇХ БЕЗПЛОДНІСТЬ.

Але на місце погамовання українського своєвїльства, жаданого правительством і кругами шляхетсько-панськими, ті ж сами круги кинули в козацькі круги новий фермент, який ще сильнїйше зміцнив українську анархію і під покровом її дав спромогу далї зростати козацтву і козацькій деструкції польсько-шляхетського режіму. Була то московська авантура, сотворена українськими маґнатами, але кінець кінцем підтримана і самим правительством. З початку король не хотїв мішати в сю аферу державу й полишив її інїціативі маґнатів. В другій половинї 1603 р. Вишневецькі висувають звісного „царевича Дмитра” як московського претендента, законного сина царя Івана, і вже від зими 1603/4 рр. мусїло роспочати ся вербованнє охочих до задуманого походу на Москву. Між участниками мусїли в першій лїнїї знайтися козаки. Уже в передових полках, які повів з собою „царевич” з кінцем лїта 1604, ішов цїлий ряд українських пограничників — кн. Вишневецький, Ружинський, Струсь, староста остерський Ратомский, і вони мусїли рушити з собою цїлу хмару українського козацтва — козаки справдї згадуються в сїм війську ¹). У в тих операціях, які вели ся разом з сим на полудневій границї московській, від Посемя, нема теж сумнїву, що поруч донських брали участь також козаки запорозькі. Головні маси їх рушили одначе пізнїйше, в осени 1604 р. Під Новгород Сїверський в груднї 1604 р. прийшло велике запорозьке військо — 12 тисяч, з доброю гарматою, „котрим царевич (Димитрий) давно був післав корогву (закликаючи до походу); вони мали з собою добру армату, кілька гарматок, і царевич був їм дуже радий, богато покладаючи ся на їх мужність, і велику силу їх війська” ²). Надїї сї не дуже справдили ся, бо в великій битві під Добриничами козаки, як нарікав потім царевич, не додержали йому компанїї й утїкли ³). Але хоч головне козацьке військо кинуло Дмитра, українські козаки зістали ся участниками дальшого походу, і на місце першого їх корпусу мобілїзували ся дальші партії їх в московський похід. Київська шляхта в своїй інструкції, писаній в перших днях грудня н. с., згадує про дальші їх ватаги, що громадили ся ще на Українї, „вигребши ся з Низу”, і наповняли страхом місцеву шляхту, що сподївала ся від них нових поборів і контрібуцій та нарікала на всякі безправства, особливо в заднїпрянських волостях, де громадили ся козацькі полки для походу в Московщину ⁴). На соймі, на початках 1605 р. Януш Острозький на підставі відомостей, які приходили з України, оповідав, що козаки справдї „росписали унїверсали по тамошнїх краях, кажуть собі платити гроші, і з тим боїмо ся, що б і хлопи наші не приставали до козаків і до них не прилучали ся при такім своєвільстві безкарнім” ⁵). Правительство було зайняте иньшими справами і не вважаючи за добре стримувати козачину, що головно підтримувала тодї московську авантуру (від якої сподївалися в двірських кругах великих користей полїтичних), не вважало можливими брати ся до якихось значнїйших репресій. Тим більше що козачина заразом несла й пограничну службу против Татар: напр. 1605 р. вони погромили Татар на Піднїстровю, а з кінця 1606 р. маємо лист Григорія Ізаповича „гетьмана” і всього рицарства запорозького, де вони остерігають усю людність ,,України Поднїпрської” про скорий напад татарський (правдоподібно оден з многих, сей лист заховався тому, що гетьман просив його лист записати до актів, на доказ козацької служби) ⁶). А коли з початком 1606 р. прокинув ся грізний внутрішнїй рух против короля і його близких дорадників, що приводить до оружного рокошу (1606-8), правительство вже не мало анї часу анї спромоги думати про що небудь иньше крім сього небезпечного руху, що грозив самого короля скинути з престолу ⁷).

Козачина буяла, вмішуючи ся в заграничні авантури. Далї брала участь в московських замішаннях, підтримуючи після упадку царевича Дмитра († 17/V. 1605) повстаннє, що розвинуло ся на сїверськім пограничу против його наступника царя Вас. Шуйского під проводом Болотнїкова, з сильною соціальною закраскою, в дусї української козачини (лїто 1606 — осїнь 1607). Повстаннє терських козаків, що виставили претендента названого царевичом Петром, внуком царя Івана, і з ним рушили на Поволже, ще за житя царя Дмитра, також знайшло собі помічників між Запорожцями. Дмитро Другий (чи так званий потім „Тушинський вор”), що виступив лїтом 1607 року і підняв повстаннє на тім же сїверськім пограничу, підтриманий ріжними авантурниками з Польсько-литовської держави (кн. Роман Ружинський, Ад. Вишневецький, Ян Сопіга, Тишкевич, Лїсовский), крім козацьких ватаг, навербованих ним, був також ущасливлений запорожськими полками, особливо коли справа Болотнїкова і „царевича Петра” була рішучо убита (жовтень 1607 р.). Так в походї сього „другого Дмитра” з Сїверщини, в тімже жовтнї прилучили ся до нього в Карачеві запорожські ватаги ⁸), а хоч скоро відстали, то з початком 1608 р. почали до нього прибувати нові ватаги козацькі, з своїми ватажками і під проводом ріжних шляхетських авантурників з України ⁹). І з дальшими успіхами, коли „Дмитру” удало ся пройти під саму Москву й заложивши табор тут в с. Тушинї, взяти Москву в бльокаду, козаків все прибувало до нього. З кінцем 1608 р. рахували в його таборі Запорожцїв до 13 тисяч ¹⁰), і вони брали визначну участь в московський „смутї” й пустошенню московських земель разом з иньшими авантурничими ватагами, що під фірмою претендента, якому нїхто не надавав значіння, зробили своїм ремеслом пустошеннє і войованнє Московщини ¹¹). Під весну 1609 р. потягнули туди нові ватаги: в сучаснім листї (з 1/III) чуємо про Низовцїв, що йдуть туди через Білорусь, в числї, як казали, до 8 тисяч ¹²).

Разом з тим не переривали ся козацькі зачіпки з Татарами й Турками; в переговорах Порти з Польщею незмінним Leitmotiv-ом повторяють ся жадання приборкання козаків, а польське правительство повторяє старі оправдання, що воно нїчого не може на се порадити, бо се „племя не постійне, не послушне, безпутне, зложене з утїкачів московських, татарських, турецьких, руських, волоських, без отчини, без закону, без постійного осїдку, що живе з грабунків і розбоїв, безпечне в сховищах і пристановищах своїх на Днїпрі й иньших ріках, свого майна не має, чужому небезпечне, нїякої власти над собою не признає і не зносить” ¹³). З кінця 1605 р. маємо королївський унїверсал, де згадуєть ся про якісь недавні напади козаків на турецькі землї (козацы... в земли єго (цесара турецкого) вривати се и шкоди немалыє чинити мели), і король наказує старостам, аби більше таких нападів не допускали ¹⁴). Лїтом 1606 р. козаки кілька разів нападали на турецькі міста чорноморського побережа, ходили на Кілїю і Білгород, взяли навіть з собою і королївського дворянина, присланого до них для порядку. Забрали на морі десять турецьких ґалєр з людьми, запасами і товарами. Напали з моря на Варну, вибили мешканцїв і забрали більш як на 180 тис. золотих здобичи з собою ¹⁵). До сього походу прикладаєть ся з деякою правдоподібністю стара пісня про взятє Варни:

А в недїлю пораненьку

Зібрали ся громадоньки,

До козацької порадоньки:

Стали ради додавати,

Відкіль Варни доставати —

Ой чи з поля, чили з моря,

Чи з тої річки невелички?

Послали посла під Варну,

Поймав же посел Турчанина,

Старенького ворожбита,

Стали його випитувати,

Відкіль Варни діставати —

Ой чи з поля, чили з моря,

Чи з тої річки невелички?

„Анї з поля анї з моря,

А з тої річки невелички”,

А в недїлю пораненьку

Зібрали ся громадоньки

До козацької порадоньки.

Стали ради радувати,

Відкіль Варни діставати:

Ой чи з поля, ой чи з моря,

А чи з річки невелички?

Біжуть, плинуть човенцями,

Поблискують весельцями;

Ударили з самопалів,

З семи пятдесят ¹⁶) запалів,

Півсоткою із гармати

Стали її добувати,

Стали Турки нарікати.

Стали Варни діставати,

Стали Турки утїкати,

Тую річку проклинати:

Бодай річка висихала,

Що нас Турків в себе взяла.

Була Варна здавна славна.

Славнїйшії козаченьки,

Що тої Варни дістали

І в нїй Турків забрали ¹⁷).

Припадком довідуємо ся далї, що в осени 1608 р. козаки ходили на Перекоп, „дивною хитрістю здобули, розграбили й спалили'' се місто, як записує сучасний єзуітський хронїст ¹⁸). Потім з 1609 р. (в осени) маємо звістку, що козаки на 16 чайках напали на устє Дунаю, попалили й пограбили придунайські міста: Ізмаїл, Кілїю, також Білгород, але не встигли забрати всю здобичу, бо їх сполошили Турки ¹⁹). Та се тільки уривкові, припадкові звістки про походи, що стали явищем хронїчним, звичайним.

Крім нападів на землї турецькі і татарські далї давали козакам поле для подвигів нещасливі краї волоські — тепер уже Молдава, де з смертю Єремії Могили в р. 1606 почали ся довгі усобицї, з незмінною участю ріжних шляхетнороджених авантурників і козаків. Польща підтримувала синів Єремії; конкурентами виступив з початку давнїй претендент Степан Богдан. Весною 1607 р. султан довідав ся, що він подав ся на Україну й збирає там козаків, щоб іти на Молдаву; він просив короля його зловити там, але король, розумієть ся не міг сього зробити ²⁰). З сих заходів Богдана не вийшло нїчого, і далеко серіознїйшим претендентом виступив брат Єремії Симеон (невдалий господар мунтянський). Він купив собі ласку турецького двору і мав його протекцію; скинув Константина Єреміїного сина з господарства, але в поміч Єреміїній родинї пішов їх шваґер Стефан Потоцкий, зять Єремії, і зігнав Симеона. Симеон скоро потім умер, як казали — отруєний Поляками, і пішла боротьба між синами Єремії і Симеона, поки Константина Могилу не висадив з сїдла иньший претендент Стефан Томша (син претендента з часів Дмитра Вишневецького). Стефан Потоцкий пішов знов — висланий уже королем в поміч Константину, але не міг подужати його конкурента: Потоцкого погромлено дуже гірко — стратив усе військо, сам попав ся в неволю Туркам, і польське правительство мусїло зрікти ся своїх впливів на Волощину ²¹). Підчас сих усобиць козаки, без сумнїву, не переставали брати участь в молдавських справах, хоч ми тільки з рідка маємо про се виразні звістки ²²).

Разом з сим розмахом козацької воєнної енерґії і повної свободи й безкарности, яку козацька стихія стрічала на Українї в сїм часї, розвиває ся все більше „козацьке своєвільство” серед місцевої людности, козацька „непослушність” серед ріжних верств її. Побоювання українських маґнатів, що з розвоєм козацької енерґії, як козацтво не тільки наберає фонаберії, але і дїйсно „дуже бере гору на Українї”, воно потягне за собою й народнї маси, міщан і „хлопів” ²³), не були марні. Се були часи незвичайного розвою „непослушности”, коли величезні маси людности, задаючи ся під козацьку зверхність та присуд, вимовляли всяку послушність своїм ,,законним” зверхникам, старостам і дїдичам, і наповнивши ся козацького своєвільного духу не хотїли признавати над собою нїякої власти.

Особливого розголосу з сих епізодів набрали ,,своєвільства міщан браславських і корсунських”, констатовані королем на соймі 1607 р, — що у них „анї комісії анї декрети наші (королївські) не мають нїякої ваги”, і через те король віддав їх на волю старостинської власти, віднявши право апеляції до яких небудь вищих інстанцій ²⁴). В справі корсунських бунтів трапило ся минї відшукати рішення королївського суду, числом аж три, які досить добре ілюструють тодїшню українську своєволю, заправлену козачиною. Почали ся спори між корсунськими міщанами і їх старостою й війтом звісним маґнатом Яном Даниловичом (а властиво його урядником) за справи досить дрібні: мішане не хотїли мостити мостів за містом і стачити ся перед старостиними урядниками „на муштру або оказованьє”. Але далї пішло вже на всякі иньші „бунты розмаитыє, ростерки и розненья”, які кінець кінцем староста характеризує як „досить значную ребелию”. Перестали йому платити арендну плату за право варення і шинковання напитками й иньші вигоди. Далї відмовили ся юрисдикції замкової, старостинської, тримали ся виключно своїх судів, а старосту почали бойкотувати: всїх міщан послушних, які хотїли далї зіставати ся під юрисдикцією старости, вони зганяли з міських ґрунтів, як се описує позов до них: „всю юрыздыцыю замковую старостинскую собе прывлащаєте, справы и розсудки всЂ межы укрывжоными, узявшы тоє з моцы старосты нашого, сами надъ звыклость давную одправуєте, а хто бы ся у реєстръ вашъ, в юриздыцыю вашую не вписалъ и противъ старосте нашому з вами не переставалъ, тогды з мЂста проч од маєтности выганяєте, добра ихъ берете”. Коли староста хотїв повідшукувати між міщанами утїкачів, підданих ріжних панів, що тих утїкачів добивали ся, і їх панам видати, міщане рішучо не позволили їх видавати, а як урядники хотїли їх силоміць видати, то міщанство почало ладити ся до оружного відпору, заявивши, що тих бувших підданих боронитимуть ,,до горл своїх” ²⁵).

На сойм 1607 р. шляхта українських воєводств принесла цїлу пачку жалїв і нарікань на се українське своєвільство, і на соймі ухвалено цїлий ряд законів на погамованнє його. Окрім конституції „Про україннї міста”, зверненої головно против міщан браславських, але виданої, здаєть ся, взагалї як норма для всяких таких міщанських своєвільств, — маємо ще кілька постанов в високій мірі характеристичних для тодїшнїх українських відносин. Конституція „Про своєволю українську”, видана „для приведення в добрий звичай і порядок міст і староств українських”, постановляє, що в воєводстві Київськім міщане ²⁶), а в Подольськім — міщане і бояре мусять бути під властю і зверхністю старост, повинні сповняти воєнну і замкову службу на їх роспорядженнє, і старости мають відправляти суд в справах міських і боярських (видко, що вже перестали ті суди й відправляти ся, бо нїхто їх не хотїв слухати); для переведення в житє сих прав і постанов старостам повинні помагати воєнними силами гетьмани ²⁷). Конституція „Про козаків запорозьких”, потверджуючи давнїйші постанови (1589, 1590 і 1601 р.), пригадувала, що козаки, мешкаючи по королївщинах, мають підлягати юрисдикції старостинській, а ті що мешкають в маєтностях приватних і духовних — власти своїх панів і їх суду, „а також каранню за всякі проступки”; на своєвільні купи козацькі даєть ся право репресій як на бунтівників ²⁸). Нарештї серед конституцій в. кн. Литовського, ухвалених на тім де соймі, на першім місцї читаємо довгу постанову „Про погамованнє своєвільних українських людей”, де дають ся широкі судові і екзекутивні права на всяких своєвільних людей, „плебеїв” і шляхтичів, які зберають людей, нападають на чужі держави і нарушають спокій та стягають клопоти на річ посполиту ²⁹).

Всї сї постанови одначе полишили ся тільки виразом ріа desideria української шляхти та характеристикою українських відносин. Бо ж вони нїчого не давали нового адмінїстрації: всї ті широкі права на своєвільників вона мала й перед тим, і як не могла з ними перед тим нїчого позитивного вчинити, так само і тепер, коли правительство полишало її далї своїм силам. А правительство далї було вповні занято рокошевим рухом, що з новою силою зірвав ся по сїм соймі, і не могло думати нї про що иньше; а рокошевий рух і сусїдні замішання московські тільки далї підсилювали всякі своєвільні елєменти в державі, а в тім і козацьку стихію. Тому в постановах найблизшого сойму (поч. 1609 р.) ми знову читаємо постанову про своєвільних людей, яка констатує ще більше множеннє таких своєвільних воєнних компанїй в останнїх часах, а далї довгу й інтересну постанову „Про козаків запорозьких”, яка свідчить тільки про дальший розвій козацької стихії в супереч всїм шляхетським постановам і ляментаціям ³⁰). Згадавши про попереднї ухвали, що козаки мають признавати власть і юрисдикцію дїдичів і державцїв королївщин, вона констатує, що дїєть ся зовсїм противне: „всупереч тій конституції й давнїм звичаям сї козаки чинять велике безправє і своєвілє, не тільки не признають власти старост наших і панів своїх, але мають своїх гетьманів і иньшу форму своєї справедливости (власний козацький устрій і суд); тим вони утискають міста і міщан наших, роблять перешкоди власти наших урядників і уряду українного (конкуренцією свого козацького присуду), чинять безкарно незносні шкоди й кривди, насильства і убийства; нарештї — своєвільно, без волї й відомости нашої й урядників наших воєнних збираючи великі купи, чинять наїзди на міста наші у волостях і на замки неприятельські, нарушаючи публичний спокій і наші договори з сусїдами”. Супроти сього сойм наказує містам і міщанам, аби не піддавали ся під юрисдикцію козацьку і синам своїм того не позволяли. Для приведення ж козачини до порядку визначає комісарів, які разом з гетьманом коронним, яко воєводою і старостою київським ³¹), мають зробити суд над всякими допущеними своєвільствами, покликавши до сього козаків запорозьких, „які мешкають на вільностях”; козакам низовим наказує настановити старшого і завести між ними порядок; міста від козацької юрисдикції й ,,опресії” увільнити; взагалї забезпечити ті сторони від своєвільства, „приладжуючись до обставин і потреб тих країв і мешканцїв їх”.

Наскільки пусте одначе було все се говореннє, буде нам ясним, коли пригадаємо, що той же сойм принціпіально (хоч і неофіціально) ухвалив війну з Москвою, і удїлив кредити для неї, і король з гетьманом в дїйсности думали не про приборканнє козачини, а про притягненнє її в розмірах можливо як найбільших для будучого походу на Московщину як незрівняно дешевого, а користного війська. Не маємо близших відомостей про визначену комісію, але можемо сказати на певно, що визначені комісари навіть не пробували сповнити вложене на них порученнє. З кінця серпня, вже з походу на Москву, король висилає лист з своїм дворянином до сенїора українських маґнатів кн. Януша Острозького, поручаючи йому ,,загамувати козацьке своєвільство по Українї, аби не збирало ся до купи і не нарушало договорів з сусїднїми державами”. Але кн. Острозький, неприхильний плянам московської війни, досить різко відповів королеви, що він не чує себе з силами своїми особистими заходами направляти того, що псують з усїх боків: на Українї як раз іде вербунок козацтва на королївську службу, і се дає права кому небудь заявляти себе королївським військом і підносити всякі претенсїї. „Тепер іменем вашої кор. милости по Українї корогви носять і ріжні люде називають себе слугами ваш. кор. милости, хоч то і не правда; і я бачу, що під такою управою не тільки я, але й сильнїйший від мене не потрапить вгамувати сього” ³²). Острозький не міг виразно сказати в очі королеви, що він сам своїми вербунками підтримує українську самоволю, і щож тут жадати від поодиноких українських достойників, аби вони ту самоволю гамували!