V. Полїтичні обставини в XVI в. — влученнє українських земель до Польщі.

Справа унїї за Жиґимонта: Руська іредента, полїтика литовської аристократії супроти Польщі, становище шляхти й в. князїв XVI в. до унїї. Ситуація в перших роках Жиґимонта Старого, заходи Поляків коло унїї, переговори 1512-3 рр., відпорність литовських панів; вибір на литовський престіл Жиґимонта-Авґуста і проєкт коронації його на литовського короля, настолованнє його, вартність окремішности вел. Князївства з династичного погляду.

Подїї з кінця XV і початку XVI в. досить виразно змалювали нам державні змагання польські, литовські й руські. Польща далї змагала до здійснення пляну, поставленого ще Кревською унїєю — перетворення Польщі й Литви в одноцїльну державу, в „одно неподїльне й одностайне тїло, оден нарід, одну націю” (акт 1501 р.). Литовські маґнати, що в своїх руках держали управу вел. князївства, бажали унїї з Польщею, але тільки в значінню тїсного полїтичного союзу обох держав, з задержаннєм полїтичної самостійности вел. князївства непорушно. Нарештї українські та білоруські маґнати в. князївства, цураючи ся зближення з Польщею, до певної міри тягнули до вел. кн. Московського. Иньші верстви й народнї маси українські та білоруські свого голосу в полїтичнім житю поки що не підносили.

Нахил руських маґнатів в. кн. Литовського до Москви був наслїдком їх суперництва за власть і впливи в вел. князївстві з маґнатством литовським. Супроти нахилу до Польщі маґнатів литовських, українські та білоруські князї й пани шукали опертя в Московській державі, близькій їм релїґією, історичними традиціями (бо ж вона представляла себе спадкоємницею давньої Руської держави) й сильно розвиненим аристократичним устроєм — князївської аристократії переважно, хоч і під деспотичною формою. Але ті самі подїї, що виказали сей нахил, виказали й полїтичну слабкість сього руського маґнатства — пасивний характер сеї іреденти, її частковість, недостачу солїдарности, енерґії й здатности до боротьби, та брак впливів в широких верствах українських та білоруських. Показало ся, що сей руський князївсько-панський елємент може заважити в полїтичній ситуації своєю інертною, безвладною силою, але як з активним чинником з ним нема що рахувати ся.

Конкуренція з руським елєментом попихала литовське маґнатство далї до тїсного союзу з Польщею, і так замикав ся той небезпечний круг, з котрого не здужало вилабудити ся вел. князївство. Зближеннє з Польщею запевняло литовському елєментови привілєґіоване становище в в. князївстві. Туди ж гнала литовських маґнатів і державна потреба. Загроженє становище вел. князївства супроти Москви й Кримської орди, його слабосильність, так несподївано й страшно задокументована подїями кінця XV і перших років XVI в., в очах литовських полїтиків робила тїсний союз з Польщею доконче потрібним. Се й задокументували вони актом 1499 р. і вибором Жиґимонта на великого князя. Але з другого боку їх литовсько-державний патріотизм спротивляв ся гадцї про повну інкорпорацію вел. князївства Польщі, і ще більше в тім же напрямі впливали їх узші, клясові інтереси. Окремішність вел. князївства запевняла литовським маґнатам їх становище фактичних правителїв сеї держави, вироблене практикою XV в. Вона ж забезпечала їх від конкуренції польської шляхти при іменованнях на уряди, роздаванню маєтностей і держав в вел. князївстві. Безперечно — змаганнє до литовських урядів, до ґрунтів в. князївства було, поруч державних мотивів, сильним мотором, що гнав польську шляхту до інкорпорації Литви, й на сїй точцї інтереси польської шляхти й литовського маґнатства спирали ся в рішучій противности. Се аж надто виразно показують вічні протести литовської шляхти против напливу Поляків на литовські уряди й маєтности, протягом цїлого XVI в. І через се литовські маґнати тим більше мусїли цїнити свою державну окремність.

При такій рішучій суперечности клясових інтересів литовських і польських верховодів, вигляди на переведеннє якоїсь тїснїйшої унїї, по мисли польських полїтиків, були дуже малі, хоч державна потреба, ratio reipublicae, протягом XVI в. не сходила з овида польсько-литовської полїтики, в видї хронїчної, дуже тяжкої війни з Москвою, такої ж хронїчної грози з Криму, й т. и. Але в гру входили ще иньші чинники, що перехиляли шанси в сторону польської полїтики.

Насамперед з розвоєм литовського парляментаризму здобуває собі голос в полїтичних справах новий елємент — рядова шляхта. Діставши ся в першій половинї XVI в. до постійної й правильної участи в соймах, вона поволї визволяєть ся з під впливу панів-рад — маґнатів литовських і руських, та починає трактувати державні справи з становища інтересів своєї верстви. З становища сих інтересів вона прихильно оцїнювала влученнє вел. князївства до Польщі. Що до державних потреб, то з інкорпорації шляхта обіцювала собі полекшеннє оборони в. князївства й дуже прикрих воєнних тягарів, з нею сполучених. Але окрім того інкорпорація приносила з собою кінець переваги маґнатства над рядовою шляхтою та розширеннє шляхецьких прав до обсягу прав польського шляхтича. Се був мотив незвичайно важний, просто житєвий для шляхти. І от під впливом сих мотивів рядова шляхта литовсько-руська в 1560-х рр. підносить рішучий голос за переведеннєм тїснїйшої унїї.

Другим чинником була особа в. князя і короля. Ми знаємо вже силу його особистих впливів серед панів в. князївства. Супроти того його особисте становище в справі унїї мало дуже важне значіннє. Жиґимонт Старий в сїй справі показував рівнодушність — майже неприхильність до тїснїйшої унїї. В сїм бачили вплив його жінки Бони, а її неприхильність до унїї толкували фінансовими мотивами: страхом, що з інкорпорацією Литви прийшло ся б їй поносити великі видатки з своїх просторих литовських маєтностей на державні потреби. Але в очах самого Жиґимонта полїтична окремішність в. князївства Литовського мала велике значіннє, а то з династичного становища: усьвячена віками дїдичність його роду на вел. князївстві ґарантувала його потомкам польську корону, не вважаючи на вільну елєкцію в Польщі, бо польські стани не допустили б розлуки в. князївства від Польщі. Завдяки тому без всяких спорів дістав ся на польський престіл з в. князївського стола Жиґимонтів батько й брат, сею дорогою пішов, при забезпеченню польської корони для свого сина сам Жиґимонт, і се значіннє осібного в. князівського стола для інтересів його роду він мусїв добре тямити.

Так чи сяк, досить того, що тїснїйшої сполуки в. князївства з Короною Жиґимонт Старий собі не брав до серця. Так само індіферентно ставить ся до сього в початках і його син Жиґимонт-Авґуст. Тільки в 1560-х рр. — чи то під впливом трудних полїтичних обставин в. князївства, чи стративши надїю на мужеське потомство й тому вже не цїнячи осібности в. князївства з династичного становища — схиляєть ся він в справі унїї рішучо до полїтики своїх польських дорадників та усильно заходить ся коло переведення унїї.

Впливами сих чинників поясняєть ся, чому справа унїї, після повної, можна сказати, застої за тридцять пять лїтнє пановання в вел. князївстві Жиґимонта Старого й перші десятолїття пановання його сина, переходить в таке приспішене, горячкове tempo в 1560-х рр., поки не знаходить собі наглого й досить несподїваного розвязання — чи скорше розрублення, як заплутаний вузел, на славнім Люблинськім соймі 1569 р.

В момент, коли на королївськім польськім столї засїдав вел. князь литовський Жиґимонт, відносини в. князївства до Польщі стояли дуже неясно. Октройований Олександром акт унїї 1501 р. не був прийнятий станами вел. князївства, а своїм вибором Жиґимонта на вел. князя без участи польських панів вони переступили постанови не тільки його, але й акту унїї 1499 р. — так як би признавали й його уневажненим пізнїйшими вчинками польської полїтики. Що правда, литовські стани виправдували се перед польськими станами виїмковими обставинами, отже не відважали ся надати свому поступованню принціпіального значіння; але для сучасників було ясно, що був то тільки викрут. Так само стало ся і з участю литовських панів в виборі польського короля: їх посли, вислані для участи в виборі короля і для спільних постанов в потребах обох держав, прибули за пізно. Підозрівано не без правдоподібности, що спізнили ся вони умисно ¹). Таким чином відносини Литви й Польщі прийшли знову в неясність.

Акту 1501 р. Литва мала всяке право не признавати: самі стани польські, знаючи, як він був уложений, не відважали ся на нїм наставати; тільки піввіка пізнїйше, поколїннє нове, тих обставин не сьвідоме, почало sans facons до нього відкликувати ся. Але іґнорованнє акту 1499 р. литовськими панами було значним нетактом з їх боку. Супроти польських змагань їм як раз треба як найпильнїйше триматись постанов акту 1499 р., уложеного відповідно до литовських бажань, та всюди його підчеркувати. Та литовським панам хотїло ся фрондувати. Задоволені вповнї тим, що з вибором Жиґимонта на польського короля уставив ся фактичний звязок Литви й Польщі, не проминали вони нагоди зазначити полїтичну окремішність вел. князївства та зовсїм не журили ся сформулованнєм сих відносин і взагалї справою унїї.

Такий стан річей дуже непокоїв Поляків. Як ми бачили, ще перед вибором Жиґимонта на польського короля сенатори польські клали йому на серце, аби він постарав ся своїми впливами заховати унїю в. князївства з Польщею, „вчинену вашими предками з важних причин і потверджену актами” ²). По всякій правдоподібности ся справа мусїла бути порушувана й на коронаційнім соймі, під сьвіжим вражіннєм литовської манїфестациї, але ми не маємо про се відомостей. За те в постановах Пьотрковського сойму з початку 1510 р. на першім місцї читаємо приреченнє короля, що він постараєть ся привести „до унїї вел. князївство Литовське, Прусію й иньші землї в границях Корони”, і в сїй справі зложить сойм з відпоручників Польщі й Литви ³).

Коронні стани мусїли з тим добре наставати на короля, коли витягнули від нього таке приреченнє: Жиґимонт, аж надто обережний і неохочий до колїзій, видячи неприхильний настрій литовських станів до унїї, не мав нїякої охоти дражнити їх сею справою. Та позбувши польські стани сею обіцянкою, він і не думав заходити ся коло унїї, й того приобіцяного спільного сойму не скликав. Даремно звертали ся також польські пани в сїй справі до панів литовських. В своїм меморіалї 1512 р. вони пригадували литовським панам, що через тих сенаторів, які їздили з Жиґимонтом до вел. князївства, вони не раз намовляли литовських панів, аби зібрали ся на спільну нараду й перевели унїю, але даремно ⁴). З нагоди нарад над орґанїзацією оборони против Татар спільними силами обох держав, з спільною платою „упоминків” кримському хану, що вели ся в 1511 р. на соймах в Польщі і на зїздї панів в. кн. Литовського в Берестю, сенатори польські через своїх відпоручників порушили ще раз потребу відновлення унїї. Але литовські пани знову збули їх відповідею, що вони зібрані в малім числї і в неприсутности иньших панів-рад не можуть сеї справи трактувати, отже її треба відложити на загальний, „вальний сойм” в. князївства ⁵)

Польські пани рішили сього допильнувати. Коли в. князь скликав потім до Вильна вальний сойм на сїчень 1512 р. для орґанїзації оборони, вони вислали туди своїх відпоручників. В грамотї, посланій з ними, вони взивали литовських панів, аби з справою оборони звязали також справу унїї, бо тільки вона може запевнити успішну спільну роботу коло оборони. Вони пригадували, які страти вже понесло в. князївство через те, що справа унїї була занедбана, й радили, не проволїкаючи, з сього ж сойма вислати кількох відпоручників для унїонних переговорів, в присутности короля, „щоб те від давна уложене брацтво, стверджене давнїми й новими актами, було наново поправлене тими панами і обопільно держане відповідно, аби при тім брацтві така була орґанїзована оборона, що могла б обидві держави забезпечити від нещасть”. Цїкаво одначе, що король, по тих недавнїх обіцянках, з свого боку — в своїм листї до литовських панів, вказуючи на ті питання, що мають бути предметом обрад сойму, анї словечком не згадав про унїю. Обережний Жиґимонт як бачимо, не хотїв пхати пальцї межи двери — в литовсько-польські спори ⁶).

Дїйсно, литовські пани не хотїли нїчого чути про унїю, й виленський сойм 1512 р. поминув справу унїї зовсїм. Замість росправляти про унїю, литовські стани через своїх відпоручників прислали Полякам тільки начерк орґанїзації спільної оборони; в додатку ще й відпоручники їх спізнили ся, своїм звичаєм, і не поспіли на коронаційний сойм, на котрий їх чекали, так що справа була убита основно і всесторонно. В своїм проєктї, переданім сенаторам польським, литовські пани проєктували таке: коли ворог нападе на одну державу, стани другої мають їй всїми силами помагати; на потреби спільної оборони обидві держави мають ставити рівні контінґенти — 2 до 4 тисячі; упоминки й контрібуциї союзникам і ворогам мають вони платити на рівно, й т. и. Польські сенатори були дуже сим невдоволені й відповіли, що про орґанїзацію оборони трактувати не будуть, бо то річ короля, а в справі унїї все таки ще раз просять вислати литовських відпоручників до Польщі на новий сойм, до Кракова ⁷). На се прошеннє литовські пани, здаєть ся, вже зовсїм нїчого не відповіли — принаймнї нема тому слїду нїякого. Тому і польські пани трактуючи з литовськими панами в липнї того року про дальше поступованнє супроти Татар, по погромі їх спільними литовськими й польськими силами під Вишневцем, вже не зачіпали унїї ⁸).

Та грізна московська війна, що розпочала ся з кінцем 1513 р., облога Смоленська, брак всякого приготовання до відпору у Литви, все се змусило литовських панів з початком 1513 р. звернути ся до польських панів з прошеннєм, аби пустили до них короля, що вже довгий час пробував в Польщі, і аби вчинили їм „братську поміч”. Се дало польським сенаторам пожадану нагоду заговорити знову про унїю. Вони підносили, що унїя потрібна для успішної оборони, і „рицарство Польської корони дуже на то уважає, що та добра й славна річ не приходить до кінця між Короною й вел. князївством”, та висловляли надію, що литовські пани тепер уже справою унїї займуть ся ⁹).

Так повторяли ся обставини з часів московської війни за в. кн. Олександра, коли польські сенатори казали литовським, щоб без унїї не рахували на якусь поміч з Польщі. Але литовські пани показували й тепер не меньше завзятє на сїй точцї, як і за Олександрових часів, і не хотїли куповати польської помочи цїною унїї. Зрештою давнїйший досьвід навчив їх, що нїяких реальних благодатей їм нема чого чекати від унїї: нїякої позитивної помочи з Польщі вона їм не приносила. Тому в відповіди на той польський меморіал литовські пани, пригадуючи, як стани в. кн. Литовського бували помічні Коронї „своими перьсунами”, просять вчинити їм „помоцъ безумешканую безъ жадноє вымовы”, а справу унїї в таких воєнних обставинах не вважають можливим трактувати. „Але коли будет того час а покой, ихъ милость (литовські пани), порозумене земши с княжати и паняты и з землями, которыи суть привлащоны ку в. князству Литовскому, хочють з вашою милостью тыхъ записовъ и слушного зраженя вчинити и потвердити, какъ бы было на обе стороне ровно безъ пониженя чти обоихъ паньствъ, какъ коруны Полскоє, такъ великого князьства Литовского” ¹⁰).

По такій рішучій відповіди литовських панів польські сенатори мусїли зміркувати, що годї їм далї чогось добиватись. Вони відповіли сухо й холодно, що замір литовських панів — в спокійнїйшім часі упорядкувати справу унїї, вони похваляють і сподївають ся, що тїснїйше сполученнє обох держав зробить пострах на їх ворогів. В надїї, що унїя буде дїйсно переведена, вони дають до роспорядження короля свобідні наємні сили, які є в Польщі, а на випадок як би король був у крайнїй потребі, богато сенаторів і шляхти заявили готовість служити йому „своими парсунами”. Литовським панам вони обіцюють показувати всяку жичливість по своїй братнїй любови (оmnem benevolentiam pro suo affectu fraterno) ¹¹). Инакше сказавши Поляки відповіли знову таки, що коли що зроблять, то тільки для особи короля, а литовські пани, поки унїї не переведуть, від них реальної помочи нехай не надїють ся.

Литовські пани прийняли се до відомости, але таки з становища свого не зступили. Навіть найбільший удар, який зазнали вони за цїле столїтє — утрата Смоленська, не зломила їх упору й не привела до переговорів про унїю. Але треба запримітити, що й польські сенатори не попробували, скільки знаємо, використати се тяжке становище в. кн. Литовського й не зачинали про унїю. Чи не мали духу використовувати таке нещастє, чи може скорше — стративши по стількох нещасливих пробах надїю вимогти щось від литовських панів для унїї під натиском обставин, не хотїли більше компромітувати себе даремними пропозиціями. Литовські пани з свого боку також як забиті мовчали про унїю, і таким чином справа ся, по тих пробах польських, на довший час затихає. Обидві держави зістають ся тільки в персональнім звязку, й навіть спільна акція їх супроти заграничних ворогів, що мала місце від часу до часу, не мала в собі нїчого постійного або орґанїзованого.

Такий стан річей — повну окремішність в. князївства Литовського, використав Жиґимонт для того, аби забезпечити свому сину литовський престіл, а з ним і польську корону по собі. Як довідуємо ся з меморіалу одного з головних участників сеї справи, виленського воєводи Ольбр. Гаштовта, інїціаторкою її була королева Бона, що від самого майже уродження свого одинака неустанно кували йому ріжні шанси на будуще. Через своїх повірників вона поручила Гаштовтови — найбільш впливовому тодї з литовських маґнатів, зайняти ся сею справою, і той зачав обробляти в сїм напрямі литовську маґнатерію, а й король, взагалї тяжкий і не підприємчивий, по словам Гаштовта — дїяльнїйше й сьміливійше зайняв ся сим проєктом, коли почув його від Гаштовта ¹²). Опозиції з боку литовських панів сьому проєктови з рештою не було чого сподївати ся, й робота Гаштовта не мусїла бути тяжка. Проєкт Бони додав їм добру нагоду ще раз заманїфестувати полїтичну окремішність і самостійність вел. князївства Литовського, а інїціатива, яку мав взяти на себе на зверх сам Жиґимонт, мала характер офіціального признання сеї окремішности й самостійности з боку вел. князя і короля. На виленськім соймі 1522 р. він офіціально просив зібраних прелатів, князїв і земян, щоб вони на випадок його смерти, при малолїтности його сина (що родив ся 1520 р.), не шукали собі иньшого володаря окрім сього його сина, Жиґимонта-Авґуста. Присутні, як доносив Жиґимонт жінцї, однодушно згодили ся на се й зложили присягу, що володарем собі візьмуть Жиґимонтового сина, а кождого сїй постанові противного уважати муть ворогом вітчини. Як довідуємо ся з записки Гаштовта, опозиція одначе була, і зробили її Русини. Кн. Острозький з иньшими руським маґнатами, своїми однодумцями, на засїданню ради на колїнах просив Жиґимонта, аби відступив від свого пляну; але Жиґимонт, мовляв, різкою заміткою закрив йому рота, і опозиція затихла. Гаштовт толкує її тим, що кн. Острозький ішов дорогою Глинського і задумував собі захопити великокняжий стіл ¹³). Але се, розумієть ся, була байка ¹⁴), і сам Гаштовт дає можність дорозумівати ся властивих причин: було то суперництво Острозьких і Радивилів з Гаштовтами. Вважали одначе потрібним зробити якусь приємність старому князеви, й на тім же соймі в. кн. надав йому троцьке воєводство (спорожнене з переходом Гаштовта на виленське) і перше місце в радї, хоч і з усякими застереженнями, що такий виїмок для схизматика робить ся не в прецедент, а зовсїм виїмково ¹⁵).

Зійшовши ся раз в своїх заходах коло забезпечення окремішности вел. князївства з династичними плянами королївської пари, і особливо королеви, литовські верховоди старали ся й далї використати їх в інтересах скріплення тої окремішности. Коли в 1526 р. на Литві розійшла ся поголоска, що папа хоче післати корону в. князю московському, стани в. князївства в тайнім посольстві до Жиґимонта звертали його увагу на неприхильність до них Поляків. Мовляв, вони в своїм часї не пускали корони Витовту, як її посилав йому „отецъ святый папежъ и цесаръ хрестіяньскій”, уважаючи на славні вчинки Витовта, „а къ тому на зацность панства того вашоє милости в. кн. Литовского”, тепер же свобідно пропускають папського лєґата з короною московському князю. З того, кажуть вони, показуєть ся властива полїтика польських панів, — що вони хочуть, аби в. князївство Литовське „было въ пониженью, а жебы втЂлено имъ въ КорунЂ, о штожъ ся они давно працують, хотячи дЂдитство вашоє милости привлащити ту — къ князству коруны ПольскоЂ”. Стани в. князївства просять Жиґимонта, аби він противив ся сим інкорпораційним змаганням Поляків, бо і для його потомків буде завжди лїпше й користнїйше, коли в. князївство буде „подъ особнымъ тытуломъ и правомъ отъ коруны ПольскоЂ”, як ся осібність уже й придала ся для Жиґимонта-Авґуста: пани-рада в. князївства „з добровольством и охотнЂ” признали його своїм в. князем і зложили йому присягу, а польські пани й досї того не хочуть вчинити. Як би в. кн. Литовське було інкорпороване Польщі, то воно не могло б зробити такої прислуги Жиґимонтовому сину. Щоб запобігти польським плянам інкорпорації, було б дуже добре дати титул королївства вел. князївству Литовському і коронувати Жиґимонта-Авґуста литовським королем: інкорпорація тодї стала б неможлива, „бо коруна въ коруну втЂлена быти не може”. Тодї б і „панове Поляцы не мЂли тоє жадости, аби тоє паньство вашое милости отчизноє (в. кн. Литовське) было унижено и привлащено къ нимъ, але ровноє братство и пріязнь стала бы зъ одного напротивъ кождому непріятелеви”. Супроти того пани-рада просять короля, аби він наказав польським сенаторам видати Жиґимонту-Авґусту Витовтову корону, що вони були перехопили, аби його коронувати ще за житя батька литовським королем. Колиж би польські сенатори не дали тої корони, в такім разї пани-рада просять короля удати ся до папи й цїсаря та прохати, аби вони прислали нову корону для королевича. Пани-рада не пожалують потрібних на то видатків і сподївають ся, що коли папа заявив охоту дати корону тому „отщепеньцови костела святого римского — Москвитинови”, то ще скорше дасть її королевичу, „за важныи и знаменитыи учинки вашоє милости и предковъ вашоє милости, в. князей литовскихъ, которыи тую землю къ вЂрЂ хрестіяньской направили и вставичнЂ ся напротивку непріятелемь вЂры святоЂ застановляли” ¹⁶).

Ми не можемо оцїнити, на скілько самостійно виступали в сїй справі литовські верховоди. Разом із сею справою корони вони давали пораду королеви також у справі мазовецької спадщини, і ся порада так близько сходила ся з тодїшнїми заходами Бони ¹⁷), що се наводить підозріннє, чи і сим разом, як в справі вибору Жиґимонта-Авґуста на в. князївство литовське, не виступали литовські пани перед Жиґимонтом тільки речниками бажань Бони. Але чи робили вони се за порозуміннєм з нею, чи нї, в кождім разї очевидно, що се бажаннє королївського титулу для великого князївства — старе, сокровенне бажаннє литовських автономістів, висловляло ся тепер в надїї, що воно відповідає династичним плянам королївської пари; забезпечити малому синови всї шанси на польську корону.

На такий сьміливий крок Жиґимонт одначе не відважив ся — се могло б накликати занадто велику бурю з польської сторони, і для нас сей епізод зістав ся тільки інтересним показчиком змагань тодїшнїх литовських правительственних кругів до осібности в. кн. Литовського. Їх представленнє, як бачимо, малює дуже виразно роздражненнє литовських панів на інкорпораційні змагання Поляків, їх дражливість на точцї полїтичної самостійности вел. князївства й рівноправности його з Польщею, але заразом відкриває перед нами й короткозорість литовських патріотів, що надїяли ся забезпечити сю самостійність папською короною. Вони не розуміли, що польських заходів не відперла б нїяка корона, а тільки внутрішня сила вел. князївства Литовського, бо їх апетити живив не низший титул вел. князївства, а його внутрішня слабість і двоістіть полїтики литовських панів, що самі ж шукали опертя в Польщі супроти внутрішнього, національного роздвоєння в вел. князївстві.

Коли Жиґимонт не рішив ся скористати для своїх династичних плянів з литовського проєкту коронації, королева рішила підогнати справу признання Жиґимонта-Авґуста спадкоємцем королївського престолу в Польщі инакше: формальним настолованнєм його в в. князївстві Литовськім — проголошеннєм його не тільки престолонаслїдником, по смерти батька (як то було зроблено в 1522 р.), а дїйсним великим князем. В 1528 р. король з королевою виїздять в сїй справі до Литви. В литовських кругах, розумієть ся, проєкт сей знайшов повне співчутє: се ж була нова манїфестація окремішности й самостійности вел. князївства Литовського. На соймі виленськім в осени 1529 р., проголошено Жиґимонта-Аґуста великим князем: в присутности батька й матери зібрані на соймі стани з церемонїєю посадили молодого княжича на столї, а старий Жиґимонт потвердив всї права і привілєґії обивателїв в. кн. Литовського й приобіцяв за сина, що дійшовши повних лїт він зложить присягу й видасть грамоту на додержаннє тих прав і привілєґій ¹⁸).

Се проголошеннє Жиґимонта-Авґуста в. князем дійсно змусило нарештї й Поляків проголосити його престолонаслїдником: зараз по проголошенню його вел. князем в Литві, проголошено його королем і наступником батька в Польщі, а з початком 1530 р. короновано, тільки застережено, що сей факт не може служити прецедентом на будуще — в обмеженнє вільної елєкції ¹⁹). Таким чином полїтика Бони й Жиґимонта удала ся вповнї, й полїтична окремішність вел. князївства віддала його родинї важну прислугу. Заманїфестовано ще раз рядом актів полїтичну самостійність вел. кн. Литовського, і в двірських кругах мусїли собі запамятати, як цїнна може бути, з династичних мотивів, щоб обминути польської „вільну елєкцію”, ся окремішність Литви, з її сильними династичними традиціями. І можемо собі представити, як холодно приймали ся в сих двірських кругах пригадки про потребу переведення унїї з Польщею, що від часу до часу давали себе чути з польської сторони ²⁰).