Примітки. 1) Rzyszezewski і Muczkowski Kodex dypl

¹) Rzyszezewski і Muczkowski Kodex dypl. Polski I ч. 363-4, Хронїка Ґурского — Acta Tomiciana I c. 11.

²) Acta Tomiciana І ч. 5 (c. 8).

³) Volumina legum І c. 166.

⁴) Deinde regnante hoc moderno serenissimo rege nostro domini consiliarii regis sepius per fratres suos, qui cum maiestate regia in Luthuaniam profiscebantur, admonebant dominos Lithuanos, ut super ista unione secum concordarent et ordinem rebus ponerent — Acta Tomiciana II c. 47.

⁵) Ibid., порівняти Документы архива министерства юстиціи I с. 506.

⁶) Acta Tomiciana І c. 235-7, пор. II с. 47; лист Жиґимонта — Документы арх. юст. I с. 506.

⁷) Acta Tomiciana II с. 45, 47. Завважу, що ся литовська пропозиція 1512 р. (в Томіціанах вона має зовсїм докладну дату) в актах московського архиву мінїстерства заграничних справах трапилась Довнару-Запольскому з датою 1532 р., і на сїм опер він в своїй статї виводи про оборонний союз, уложений в тім роцї між Литвою й Польщею (Польско-литовская унїя c. 6-7). На жаль, Любавский, що зауважив также сю помилку (ор. c. c. 262), не подає близших відомостей про сю копію московського архива, і з якої нагоди вона там під тим роком виступає.

⁸) Acta Tomiciana II c. 109-110.

⁹) Acta Tomiciana II c. 177-8, пор. додаток 1 до статї Довнара-Запольского Польско-литовская унія (c. 24-5).

¹⁰) Д.-Запольский Польско-литовская унія, дод. І (c. 24-7).

¹¹) Відповідь Поляків — Acta Tomiciana III c. 50-1, і в тогочаснім руськім перекладї — у Д.-Запольского ор. c. c. 26-7.

¹²) Меморіал Гаштовта в Acta Тоmісіаnа VII (на жаль досить лихо виданий), c. 259.

¹³) Quorum exemplo (Глинського і Мих. Радивила) idem hostis meus dux Constantinusingrediens... vellet hoc ipsum dominium, hereditatem domini nostri clementissimi Sigismundi vi Ruthenorum occupare (c. 260).

¹⁴) Приходить ся згадати характеристику сучасника — Поляка, з нагоди пізнїйших обвинувачень Гаштовтових приятелїв против Сопіги: tanta hic est criminandi licentia, quanta nusquam gentium, ita ut laesae maieatatis crimen iam levissimum esse videatur (Замбоцкий до Томіцкого Acta Tomiciana ? c. 253, 1528).

¹⁵) Archiwum kom. prawn. VII c. 273.

¹⁶) Акты Западной Россіи II c, 174-6.

¹⁷) Про мазовецьку справу й династичні заходи Бони новійша статя: L. Kolankowski Elekcya Zygmunta Augusta (Kwart. histor. 1905).

¹⁸) Archiwum kom. prawn. VII c. 275. Ваповский c. 229, Бєльский вид. Туровского c. 1045-6. Рус. лит. лїтопись — кодекс Євреінова — Пол. собр. л. XVII c. 405-6. Стрийковский II с. 395.

¹⁹) Archiwum Sanguszków V ч. 200.

²⁰) Див. Acta Tomiciana, XI c. 2.

Справа унїї за Жиґимонта-Авґуста: Оживленнє справи унїї в 1540-х рр., неприхильність Жиґимонта Старого; Жиґимонт-Авґуст в. князем. Становище Жиґимонта-Авґуста в справі унїї. Унїя на соймі 1548 р. Переговори Поляків з Литвою 1551 р., дебати на короннім соймі 1553 р., погляди Поляків на унїю, історична арґументация, запросини до Литви на сойм 1555 р., коронні сойми 1557-8 рр., ливонська справа, московська війна і змагання до унїї шляхти.

Затихнувши на довший час супроти такої виразної неохоти у литовських панів і браку спочутя у короля, справа унїї вийшла знову на порядок дня доперва в 1540-х рр.

Привід дала буря, що ярила ся в сусїднїй Угорщинї — турецька окупація її. Настрашена сим грізним турецким сусїдством, польська шляхта починає наставати на короля, аби для сильнїйшої оборони перевів тїснїйше сполученнє Польщї з ріжними анектованими землями — в. кн. Литовським, Прусією й ще деякими дрібнїйшими. Першу таку звістку маємо в ухвалах коронного сойму з 1539 р. Жиґимонт тодї пообіцяв, але ледво чи робив які старання в тім напрямі. На соймі 1541 р. коронні стани, настрашені турецькою окупацією Угорщини, ухвалили податок на потреби оборони й заразом удали ся до короля, що пробував тодї на Литві, з новим прошеннєм, аби постарав ся привести в. князївство Литовське до унїї з Польщею, „як для боротьби з спільним ворогом так і для иньших справ, для сусїдської приязни й брацтва”. Жиґимонт їм і на се приобіцяв постаратись ¹), але, як сам каже, потім обмежив ся тільки справою орґанїзації оборони: коли польскі стани на найблизшім соймі в Кракові, з кінцем 1543 р. ухвалили податок на потреби оборони на оден рік, то король їм обіцяв привести й стани вел. князївства до того, щоб і вони вчинили відповідні постанови й таку ж орґанїзацію оборони у себе перевели. На запитання ж в справі унїї відповів, що не може обіцяти нїчого певного що до уложення якихось унїонних актів, анї навіть не підіймаєть ся зложити для сього спільного сойму, бо не мав нагоди порозуміти ся з литовськими сенаторами, і взагалї не підіймаєть ся нїчого більшого, як тільки прихилити стани в. князївства до таких же ухвал в справах оборони, які ухвалить польський сойм ²).

Се, розумієть ся, було найбільш рішучою відмовою, яку тільки міг дати обережний і аж занадто лагідний Жиґимонт. В польських двірських кругах таку його неохоту толковано тодї, як я вже згадував, впливом королеви Бони, що мовляв тому противить ся унїї, бо боїть ся спільних воєнних заходів обох держав: тодї вона мусїла б нести всякі тягарі з своїх великих держав у Литві, а тепер тих тягарів не несе й то їй уходить ³). Але ми знаємо, що в гру входили й династичні мотиви, які подїляв і Жиґимонт. І давнїйше він був неприхильний до справи унїї, а тепер як раз мав спеціальний плян — віддати в. кн. Литовське синови ще за свого житя. Сей плян звісний був в двірських кругах уже в початках 1544 р., його тольковано тим, що старий король хотїв увільнити королевича від шкідних впливів матери та її мішань в його фамілїйне житє ⁴). З тих чи иньших мотивів Жиґимонт такий плян — передати, синови в. кн. Литовське, дїйсно мав, і через се саме мусів противити ся інкорпораційним плянам польських панів. Тому не диво, що на литовськім соймі в Берестю, лїтом 1544 р., нїчого не чуємо про унїю, хоч в польських кругах сподївали ся, що Жиґимонт буде старати ся про неї ⁵). Сойм застановляв ся тільки над пропозицією в справі спільної з Поляками оборони й згодив ся взяти участь в оборонї против Турків, з тим одначе, щоб Поляки підняли ся так само помагати в. кн. Литовському против його ворогів, а особливо против Москви. Взагалї стани в. кн. Литовського, так само як Поляки в 1513 р., зазначували, з усею силою, що роблять такі уступки тільки з огляду на особу короля, і не жалували закидів Полякам, що вони не квапили ся з помічю в. кн. Литовському в його пригодах ⁶).

При закінченню сього сойму Жиґимонт передав вел. князївство Литовське синови, 8 жовтня 1544 р. ⁷). Ще перед тим проголошений вел. князем, Жиґимонт — Авґуст від сього часу став фактичним володарем в. князївства Литовського, так що близько чотири роки — до смерти Жиґимонта (що вмер на великдень 1548 р., 1 цьвітня) Литовська держава мала свого осібного великого князя.

Правда, се не було повним зірваннєм персональної унїї з Польщею, бо великий князь литовський був коронованим королем польським, і старий Жиґимонт передавав поволї сину й ріжні справи з кругу управи Польської корони. Але все таки се хвилеве відлученнє ще раз підчеркувало полїтичну окремішність вел. князївства Литовського, було отже новим тріумфом литовських автономістів. Що правда — й остатнїм заразом ⁸).

Польській шляхтї кожде таке зазначеннє полїтичної окремішности вел. князївства, розумієть ся, було в високій мірі немиле, але, на жаль, не маємо близших відомостей про те, як прийнято в її кругах передачу в. кн. Литовського Жиґимонту-Авґусту. Можемо тільки сконстатувати, що справи унїї Поляки від сього часу не спускають з ока на своїх соймах ⁹).

Так на краківськім соймі при кінцї 1545 р. посли в своїх постулатах особливо займали ся справою інкорпорації Литви й иньших земель (Прусії, князївства Заторського й Освенцїмського), „і про се як на попереднїх соймах, так і на сїм пильно просили короля” ¹⁰). Теж саме повторило ся на пйотрковськім соймі 1547 р. — остатнїм соймі, відправленім за Жиґимонта Старого. На чолї посольських постулятів і тут стоїть справа інкорпорації, або як висловляють ся вони — приведення Литви й Польщі „до одностайних соймів, воєнної служби однакової з иньшими воєводствами, і сполучення” ¹¹).

На першім соймі скликанім за нового короля — в Пйотркові, в осени 1548 р., посли шляхецькі знову піднесли справу унїї. Дебати про неї прибрали на нїм незвичайно гострий тон наслїдком загального роздражнення, яке панувало на сїм соймі. Ферментом служив шлюб короля з Радивилівною — посли його хотїли розірвати, а король опирав ся, й відповідею на його відмову були революційні жадання з боку послів. З великим натиском жадали вони, аби король в найскоршім часї зложив для того сойм, десь на східнїй границї, й туди закликав литовських відпоручників, щоб справа унїї була вже раз закінчена. Щоб принаглити справу, проєктовано застановити королївські права — чи то в судї, чи в збиранню війська, доки не буде скликаний той спільний сойм. Таке революційне жаданнє було підтримане навіть деякими сенаторами. Але король, підтриманий більшістю сенаторів, рішучо не згодив ся на таке обмеженнє своїх прав і пообіцяв тільки, що буде старатись скликати сойм коло литовської границї ¹²). На закиди, що він досї не постарав ся коло унїї і не прикликав на сей сойм литовських відпоручників, король відповів, що не міг їм сього наказати, бо то противне їх правам. Щоб привести до спільного сойму, він сам мусить наперед поїхати на Литву, скликати там сойм і там намовити литовські стани добрим способом, аби вислали своїх відпоручників на спільний сойм на пограничу. Так він, король, і має замір учинити, бо не вважає нїякої справи важнїйшою над унїю і скільки буде то від нього залежати, постараєть ся коло неї ¹³). Так представляв справу король в своїм манїфестї (т. зв рецесї), виданім по зірванню сойма. Часть сенаторів і посли зробили сецесію і сойм мусїв розійти нї з чим.

Як прикмету характеристичну для всеї дальшої історії унїї треба піднести, що справу унїї підносила головно посольська палата. Вона то неустанно пригадувала сю справу в рядї иньших постулатів, звернених до короля й сенату, й заохочувала їх до найбільше рішучого й безоглядного поступовання. На жаль, її речники не пояснили нам мотивів, які викликали таке заінтересованнє сею справою серед шляхти. Можна здогадувати ся, що через притягненнє в. кн. Литовського й иньших земель до тих воєнних тягарів, які несла польська шляхта, сподївала ся вона полекші для себе. З другого боку шляхта могла тїшити себе надїєю, що коли б посольська палата збільшила ся послами в. кн. Литовського й Прусії, і між ними увійшло б богато дісидентів, що між тодїшньою шляхтою були елєментом радикальним, то се скріпило б її в тодїшнїй боротьбі з сенаторами і спеціально — з духовними, в спорі про церковні імунїтети й привілєґії ¹⁴). Більший же радикалїзм в постулятах взагалї характеризує посольську палату — по части тому, що їй незнані були перепони в практичнім переведенню тих постулятів, лїпше звістні сенаторам, по части тому, що вона взагалї меньше чула себе звязаною супроти короля.

Сам новий король в 1540-х і 1550-х рр. показував не більше охоти до унїї, як і його батько. Окрім тих династичних мотивів, які ми сконстатували у його батьків, у Жиґимонта-Авґуста були ще й иньші причини, по перше — його приязнь з литовськими маґнатами, близькими свояками його жінки Барбари, по друге — ся обставина, що з унїї зробила мов би свою справу ся польська шляхта, що так зражувала короля своїм гострим тоном.

Огірчений її гострою опозицією, король довго не хотїв зовсїм скликати сойму. Його завзятє вплинуло на шляхту, так що вона спустила з тону. На соймі 1550 р. цїла увага звернула ся на т. зв. екзекуцію прав (заходи против нарушень законів в Польщі); але справа унїї все таки фіґурує невідмінно серед постулятів шляхецьких послів. Вони жадали, аби ще на сїм соймі був визначений день для спільного сойму і на нього покликані не відпоручники в. кн. Литовского й иньших земель, що мають підлягти унїї, але сенатори й шляхецькі посли від повітів, безпосередно. Таке жаданнє не могло одначе прийти до здійснення вже через те, що на сїм соймї взагалї не прийшло до нїяких рішень ¹⁵). Але Жиґимонт-Авґуст, сповняючи жадання шляхти, на найпершім литовськім соймі, скликанім у Вильні в осени 1551 р., предложив устами присутного підканцлєра коронного жадання польських станів około zlączenya y wczielienya tego panstwa s koroną Polską і про зложеннє в тій справі спільного сойма обох держав на пограничу. Маємо звістку, що на сей сойм приїхало з королем чимало польських сенаторів, що з свого боку старали ся намовити литовських панів до унїї ¹⁶). Мотивом знову служила потреба спільної оборони против Турків. Коли ж стани литовські відкликували ся до ухвали Берестейського сойма 1544 р. в сїй справі, король і коронні сенатори пояснили, що польські стани не можуть задоволити ся нею.

Тодї литовські стани, устами панів-рад дали їм дуже рішучу відправу. В своїй відповіди, зложеній на руки короля і недавно в цїлости віднайденій ¹⁷), заявляють пани-рада, що стани в. кн. Литовського, застановивши ся над справою унїї, рішучо не згоджують ся на таку унїю, якої жадають Поляки — себ то інкорпорацію, влученнє в. кн. Литовського в польську Корону ¹⁸). Що до справи оборони против Турків, то вони нїчого більше не можуть зробити, окрім того, що ухвалили на соймі 1544 р. На пограничний сойм з польськими станами зїздити ся вони не мають чого, бо всї справи полагодили вже на нинїшнім соймі. Взагалї на такі сойми не пристають і сподівають ся, що король їм не схоче причиняти видатків тяганиною на такі зїзди.

Відповідь, як бачимо, дуже рішуча, а додати треба, що супроти змагання польської шляхти доконче втягнути в унїонні пересправи безпосередно литовську шляхту, пани-рада особливий натиск клали на неприхильність до унїї як раз литовської шляхти. З польського боку се зовсїм виразно було зазначене в жаданню, поставленім на остатнїм соймі, аби на спільний сойм прибули посли від повітової литовської шляхти. Отже окрім спільної відповіди литовських станів, наведеної вище, відпоручники литовської шляхти осібно заявили королю prozbi у wolią swą w they tho rzeczy, в тімже дусї, що й відмова панів-ради, щоб розсїяти всякі надїї польської шляхти на поміч з боку шляхти литовської. Шляхта литовська не була ще на стільки сильна й полїтично дозріла, аби виломити ся з під впливу маґнатів і піти на зустріч покликам польскої шляхти, і вчинила волю своїх панів. Польським послам треба було ще потерпіти.

Немила ся відповідь литовських станів, як і взагалї справа унїї не була, видко, зовсїм трактована на найблизшім короннім соймі (на початку 1552 р. ¹⁹). Так можна здогадувати ся майже певно з того, що король, як знаємо з дневнику і його листу до Мик. Радивила ²⁰ тільки на соймі 1553 р. росповів свою подоріж на Литву й відповідь литовських панів. Не було з чим спішити ся, щоб похвалитись, зрештою увагу польської посольської палати на соймі 1552 р. захопила горяча справа церковного суду над єретиками.

За те на соймі 1553 р. унїя була предметом дуже живої діскусії. Оден з проводирів шляхецької опозиції краківський посол Єронїм Осолїньский, закидаючи від посольської палати королеви ріжні упущення, між иньшим закинув і те, що король досї не скликав спільного сойму, з литовськими й иньшими послами й сенаторами. В відповідь на се король оповів про свої переговори з станами в. кн. Литовського, в своїм представленню даючи можливо мягку форму їх рішучій відмові. Стани в. кн. Литовського, казав він, прихильно (!) прийняли його пропозиції ²¹) й ухвалили взяти участь в боротьбі Польщі з Турками (тут король повторив, як щось нове, ухвалу 1544 р.). „А що дотикає права, то з огляду що воно ріжнить ся від польського й инакшу має практику, трудно б прийшло злучатись, бо й вони не призвичаєні до вашого, й ви не пристали б на їх право; тому мусить зістатись так як бувало” ²²).

Таке поясненнє не могло, розумієть ся, задоволити польських унїонистів, і другий проводир посольської палати Мик. Сєнїцкий, розтягаючи на унїю загальний оклик executio iurium, заявив, що помічю від Литви в справах оборони задоволити ся не можна. Має бути переведена унїя в значінню інкорпорації. А спільні сойми признає ”статут” (тут розуміти треба мабуть акт 1501 р.) — отже вимовляти ся від них Литва не може.

Неясні взагалї вислови сього оратора звучать як відгомін перехованої для нас промови Осолїньского, держаної під час сього сойму в посольськім колї ²³). Застановляючись над справою оборони від Турків, Осолїньский доводив в сїй промові, що аби мати сильне військо (дешевим коштом, розумієть ся), треба перевести наперед унїю з Литвою. Він виступав против погляду, що унїї від Литви вимагати не можна, і уложеннє її залежить від доброї волї короля яко дїдичного володаря Литви ²⁴). Осолїньский доводив, що унїя уже єсть: землї в. кн. Литовського інкорпоровані Польщі ще за Ягайла й Витовта, за загальною згодою ²⁵), і се було вкінцї потверджено за Олександра (1501 р.). Всї ті постанови унїї були in usu, і тільки за Жиґимонта Старого вийшли з уживання, тільки через те, що Жиґимонт, і тепер його син не хотїли зложити спільного сойму — тільки його й бракує для переведення унїї, і тому треба конче просити у короля такого сойму.

Ся промова інтересна, бо показує, як довга застоя в справі унїї притемнила її в памяти польської шляхти, перервала її традицію, так що тепер шляхта її розпочинала ab ovo. При тім як одні зовсїм забули про „історичні права” Польщі й цїлу справу віддавали інїціативі короля, так знов иньші, як Осолїньский, з букви актів приходили до хибного виводу, що постанови тих актів були in usu цїлий час, аж до Жиґимонта Старого. Заходами найбільше загорілих унїонистів, як сей Осолїньский, відсьвіжувано в памяти суспільности давнїйші унїонні акти, й угольним каменем сеї історичної арґументациї стає акт 1501 р.: його Осолїньский ширив між послами для обзнайомлення з справою унїї. Пізнїйше важну прислугу унїонистам зробила хронїка Кромера (перше виданнє 1555, друге 1558 р.), де справі унїї дано дуже богато місця, обставлено її цитатами з актів і представлено як можна користнїйше для інкорпораційних змагань.

Завдяки тому всьому польські полїтики незадовго узброїлись тяжкою артілєрією історичних документів, а заразом й історичних рекрімінацій на Литвинів. З сього погляду цїкава одна анонїмна промова (може бути, тогож таки Осолїньского), де історія унїї, досить докладна ²⁶), зведена на ряд закидів Литві не тільки в недодержанню унїї, але і в учинках против Поляків: Литвини намовили Казимира не потверджувати коронних прав, відірвали від Польщі Луцьк, Ломази й ин. міста, наводили Татар на Польщу, й т. и. ²⁷). Такі обвинувачення через їх повторюваннє з часом мусїли дуже сильно впливати на аґресивність польських унїонистів супроти Литви.

Під час сойму 1553 р. се ще, як кажу, було тільки в початках. Як ті, против котрих арґументував Осолїньский — що складали цїлу справу унїї на ласку короля, так і сам король — не підозрівали нїяких прав силою тягнути Литву до унїї. На виводи Сєнїцкого король з роздражненнєм відповів, що він не береть ся відгадувати змісту його неясних вимог що до унїї (Сєнїцкий, як я зазначив, дїйсно говорив дуже неясно). Що міг він, король, зробити з станами вел. князя Литовського, то зробив, і більшого не підіймаєть ся. Спільного сойму скликати не може, бо не може станам вел. князївства наказати; а щоб згодились вони самі, того не сподїєть ся. Хиба що польські стани попробують самі через своїх послів намовити литовські стани до такого спільного сойму.

Супроти такої неохоти короля радикальнїйша частина послів вернула ся до проєкту 1548 р. — спинити все, поки король не виконає своїх обовязків. Але більшість посольської палати не прийняла сеї проґрами, і після того як меньшість (15 послів) під проводом Осолїньского зробила сецесію з сойму, більшість вела наради дальше в більш уміркованім тонї. З огляду на вияснення короля в справі спільного сойму посли при закінченню сойму тільки просили короля ”пильно”, аби найблизший сойм скликано до Парчова, а разом з тим сойм литовський до сусїднїх Войниць, аби їм лекше було переговорюватись. Король відмовив і того, кажучи, що не може кликати литовські стани під Войницї, бо в. князївство — „то теж держава наша, має свої свободи, права й вільности, ми на них їм присягали й їх ламати, боронь Боже, не годить ся”. Сойм, заповів король, буде скликаний у Вильнї, а Поляки можуть вислати туди своїх послів, одного з поміж сенаторів, другого з поміж послів. Або нехай вишлють на Литву лист від сойму, запрошуючи до такого соймовання в Парчові й під Войницями, і тодї буде видко ²⁸). Посли на то пристали — так описував се сам король в листї до свого повірника Миколая Радивила ²⁹).

Відповідно до того король скликав на другий рік коронний сойм до Люблина, але таке незвичайне, пограничне місце не подобало ся самим послам: мало хто з них приїхав, і сойм зійшов на нїчим ³⁰). На сойм 1555 р., скликаний відповідно до бажаня станів у Пйотркові, були, здаєть ся, закликані й стани в. кн. Литовського; але вони відповіли, що не можуть прибути через „пильні справи й потреби” (мали то бути напружені відносини з Москвою) ³¹). Польські посли хотїли ввести в конституції соймові постанову, що найблизший сойм мусить бути зложений з участию Литви, і на нїм переведена унїя та соmmunіа consilia de соmmunibus malis, але конституція ся не була прийнята. Та король обіцяв, що за рік скличе сойм і на нього закличе литовські й пруські стани. Для заохоти литовських станів посольська палата обіцяла, що на сїм соймі вона ухвалить і поміч Литві на Москву ³²).

Принада ся одначе не заохотила Литвинів. На сойм 1557 р. (в Варшаві) вони не прибули, правдоподібно вимовили ся, як потім і в 1558 р., інфлянтською справою. Була то усобиця ливонського маґістра з ризьким архіепископом; Жиґимонт-Авґуст хотїв вмішати ся до неї тому, бо архіепископ був його свояком, а до того ще й польського посла в Ливонїї вбито. Литва сею справою спеціально займала ся ³³). Зрештою близших відомостей про сойм 1557 р. не маємо; знаємо тільки, що в рецесї його було повторене жаданнє, щоб найблизший сойм відбув ся з участю станів вел. кн. Литовського ³⁴). Але литовські стани не прибули й на новий сойм — 1558 р. (в Пйотркові). Та судячи по перехованому дневнику його, і в польських кругах інтерес до унїї в сих роках відійшов на другий плян перед иньшими, внутрішнїми справами. Симптомом ослабленої енерґїї, а з тим — і ослаблених надїй на скоре переведеннє інкорпорації вел. кн. Литовського служить справа перевірення границї Корони з вел. кн. Литовським, піднята на соймі 1558 р.. Згадуючи ріжні утрати, які понесла Польща на ріжних границях, посольські оратори згадували й „захоплене” в. кн. Литовським, покликуючись на „давнї хронїки”. Вони користали при тім з хронїки Кромера й між тим захопленим згадували й Луцьк. Король і тут постарав ся прохолодити запал послів, пригадавши, що самими хронїками не можна нїчого довести, бо мабуть і Литва потрапить покликати ся на свої знов хронїки ³⁵). Замітка дїйсно твереза, та на жаль уже не повторена королем при ”історичних” арґументах люблинського сойму 1569 р.

Як бачимо, король в сих роках все ще зіставав ся обєктивним глядачем польських інкорпораційних змагань і сам до них нїчим не хотїв прикладати ся. Покладаючи ся на се, стани в. кн. Литовського іґнорували всї заклики й заходи польських станів коло спільного сойму й „екзекуції унїї”; вони не хотїли купувати помочи Поляків якими небудь уступками в сїй справі і взагалї обминали всяку спільність з ними. Коли по остатнїм соймі (1558 р.) ливонські рицарі звернули ся до Жиґимонта-Авґуста, просячи його помочи против Москви та піддаючи ся під його протекцію, польські сенатори хотїли взяти участь в ливонській справі спільно з Литвою, а литовські пани недвозначно дали зрозуміти, що не потрібують в сїй справі Поляків. Наслїдком того Польща усунула ся від сеї справи, й Литва взяла ся ратувати Ливонїю сама (на виленськім соймі 1559 р.), а в Польщі гнївали ся на короля, що він у сїй справі, як і в иньших, був сторонничо-прихильним для Литви ³⁶).

Ся участь в ливонській справі одначе мала фатальні наслїдки для в. кн. Литовського й справи унїї. Ливонська справа упала виключно на литовські плечи й показала ся незвичайно важкою. Прийшло ся боронити Ливонїю не тільки від Москви, але витримувати конкуренцію також з Данїєю й Швецією. Від початку 1560 р. вела ся війна з московським військом і вийшла ся незвичайно тяжкою. В. кн. Литовське крім шляхецьких походів мусїло тримати значні, як на той час, наємні війська, що вимагали значних податків від станів (серебщизни).

При тім виявило ся, що задержати Ливонїю в виключнім володїнню Литви не удасть ся. Коли супроти повного упадку й розбитя Ливонїї стани ливонські рішили секуляризувати рицарську державу й піддати ся Жиґимонту-Авґусту, вони вимовили собі, що прилучають ся разом до Литви й Польщі, а на випадок розірвання унїї можуть піддати ся якійсь иньшій державі. Для литовських автономистів таке застереженнє було в високій мірі не миле, бо творило певний завязок реальної унїї між Литвою й Польщею, але щоб не упустити Ливонїї в московські руки, литовські стани на се мусїли згодити ся. Мали надію тільки на те ще, що Поляки може самі перехилять справу на їх бік. В прелїмінарнім актї, уложенім на виленськім соймі 1561 р. з ливонськими відпоручниками, було застережено, що як би Польща не згодила ся прийняти Ливонїю в свою оборону, Ливонїя прилучаєть ся до самої Литви ³⁷). Але польські сенатори згодили ся зараз на прилученнє Ливонїї в тій формі; тільки шляхта робила ріжні трудности, жадаючи сповнення своїх давнїйших домагань, та ображена тим, що в ливонській справі першу ролю грала Литва. Кінець кінцем прилученнє Ливонїї і до Литви і до Польщі стало ся довершеним фактом.

Але се не богато полекшило тягар війни, що тяжів далї на в. кн. Литовськім, бо Поляки якоїсь значнїйшої участи в війнї не взяли. Тим часом прилученнє Ливонїї потягнуло за собою, в 1562 р., московський похід на землї в. кн. Литовського, а зимою 1562/3 рр. рушив сам царь, і в лютім 1563 р. московське військо взяло Полоцьк. Се був тяжкий удар, тяжший навіть може як утрата Смоленська, бо се була стародавня провінція Литовської держави, далеко тїснїйше звязана з усїм полїтичним і економічним її житєм, і ся катастрофа мусїла зробити сильне вражіннє в литовських кругах.

Литовське боярство, для котрого не минула даремно піввікова участь в парляментарнім житю, починає, під впливом сих полїтичних подїй, рішучо виломлювати ся з під проводу й впливу панів-рад. Тяжкі тягарі, часті походи й великі „серебщизни”, що спадали на плечі боярства, озлобляють його против полїтики відокремлення від Польщі, веденої панами-радою. Тїснїйше сполученнє з Польщею, переведеннє унїї по мисли Поляків обіцювало литовському боярству дїяльнїйшу участь Поляків в війнах, що тяжіли на Литві. Заразом, як підносили унїонисти, обіцювала унїя литовському боярству ріжні иньші спеціальні вигоди: розширеннє шляхецьких свобід, увільненнє шляхти з під переваги маґнатів і т. и.

І от з театру війни, під безпосереднїм вражіннєм її тяготи, по раз перший підносить ся сей постулят литовської шляхти: з табору під Витебськом, в вереснї 1562 р., висилає литовська шляхта, против волї литовських маґнатів, петицію до в. князя й короля, просячи, ”аби доконав унїї з Польщею”. Польське шляхецтво, що від кільканадцяти лїт простягало руки до литовської шляхти, аби вона помогла йому в імя спільних клясових інтересів в переведенню унїї й иньших шляхецьких постулятів, на рештї дочекала ся відповіди — литовська шляхта простягнула й собі руку до нього, до шляхецьких благодатей Польщі.